Республіканська форма правління: конституційно-правова оцінка
Республіканська форма правління: конституційно-правова оцінка
республіканський правління конституційний право
Вступ
Історично склалося так, що спочатку з`явилися держави, форму яких, передовсім, визначала форма держави ; більше того, таких категорій, як форма державного устрою або політичний режим просто не існувало. Шляхом визначення виду інституту глави держави, його головних ознак, а також виділення основних засад існування вищих державних органів можна розрізнити такі дві основні форми правління, як монархія та республіка. Ці форми правління історично склалися в процесі боротьби і взаємодії соціальних і політичних сил відповідного суспільства . Хоча першою з`явилася все-таки монархічна форма правління, та внаслідок значного поширення демократичних ідей і настроїв у сучасному світі можна констатувати те, що більшість країн на сьогоднішній день вибрали для себе республіканську форму правління. У цих республіках є свої особливості, характерні ознаки, що суспільно розвиваючись, наповнюються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку і взаємодії . Разом із тим існуючі держави з республіканською формою правління мають загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу такої форми держави. Глабоке і всебічне дослідження саме цієї форми правління неминуче вимагає, по-перше, дослідження республіки не взагалі, а відповідно до конкретних умов життя суспільства і держави і , по-друге, наступного поділу республік на окремі види і підвиди.
Актуальність дослідження зумовлена. Насамперед, її практичною значимістю для сучасного етапу державного будівництва України, а також її важливим науковим значенням і винятковою роллю становлення і розвитку республіканства в сучасному глобалізованому і демократичному світі.
Мета дослідження полягає в комплексному загальнотеоретичному й порівняльно-правовому аналізі еволюції республіканської форми правління у країнах старої й молодої демократії як самостійної форми правління та доведення того твердження, що вона є оптимальною організацією державної влади для більшості країн на сучасному етапі розвитку суспільства.
Для досягнення мети автором поставлені такі завдання:
Здійснити аналіз на основі системно-історичного та порівняльного підходів стану дослідженості теми й визначити напрями досліджень ;
Розкрити основні тенденції розвитку республіканства в світі ;
Розкрити модель організації державної влади в республіканській формі правління ;
Сформулювати теоретичні висновки й практичні рекомендації щодо вдосконалення даної форми правління ;
Визначити загальне поняття республіки як форми державного правління ;
Визначити юридичну природу основних інститутів республіки і їх взаємодію між собою ;
Проаналізувати процеси становлення республіки в великих європейських державах ;
Розглянути основні проблеми функціонування даної державної моделі в зарубіжних країнах ;
Структура курсової роботи визначається змістом досліджуваної проблеми і спрямуванням на досягнення поставленої мети.
Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
У розділі І «Виникнення та розвиток республіканської форми правління» розглядаються найбільш відомі країни з республіканською формою правління, які існували в різні часи, наведена їх коротка характеристиха та особливі риси.
У розділі ІІ «Поняття та ознаки республіки» розкривається сама сутність республіки, наведено визначення та основні її ознаки.
У розділі ІІІ «Види республік» йдеться про найпоширеніші в сучасному світі види даної форми державного правління. Проаналізовано основні три види республіки, а також деякі атипові види.
1. Виникнення та розвиток республіканської форми правління
Республіканська форма правління зародилася в рабовласницькій державі. Найбільш яскраво проявилася вона в демократичній Афінській республіці. Тут всі органи держави, в тому числі найвищі (найважливішим із них було народне зібрання ), обиралися повноправними громадянами Афін.
Спочатку Афіни були республікою, яка мала яскраво виражений аристократичний характер. Величезну роль відігравав ареопаг - аристократична установа , що заміняла раду старійшин. Вищими посадовими особами були архонти. Щорічно ареопаг призначав 9 архонтів із представників найбільш знатних і багатих родин. Народне зібрання в той час ще великого значення не мало.
Населення Аттіки розпадалося на декілька груп. Привілейованим прошарком населення була аристократія , чи , як їх тут називали евпатриди. Вони користувалися всіма політичними і громадянськими правами. Основну масу населення складав демос - землевласники, ремісники, торговці, моряки. Склад і майнове становище демосу було неоднаковим :від селянина-бідняка до багатого власника майстерень, чи заможного торговця. Але всі представники демосу, маючи права громадян, не мали майже ніяких політичних прав.
І, насамкінець, в Афінах існувала ще одна група вільного населення - так звані метки. Це були іноземці, що посилилися в Афінах і займалися, як правило, торгівлею або ремеслом. Метеки не мали ні громадянських, ні політичних прав. Особливою категорією населення були раби. Вони, звичайно, були абсолютно безправні. І взагалі не вважалися людьми - на них дивилися як на робочу силу чи інвентар.
В Афінах рано сформувалися політичні протиріччя і розгорнулася напружена політична боротьба. Це була боротьба селянської бідноти за збереження землі і свободи., тобто боротьба проти рабства. Справа в тому, що за афінськими звичаями селянин-боржник, який не зміг виплатити вчасно борг, ставав рабом і повинен був своєю власною працею відробити борг. Крім того, боротьба точилася між демосом і евпатридами. Найбагатші прошарки демосу прагнули того, щоб користуватися такими ж політичними правами і привілеями, як евпатриди.
Ця боротьба досягла найвищого напруження на межі VII-VI ст. до н. е. В 594 році одним із архонтів був вибраний Солон, що провів низку сміливих, революційних заходів. Він відмінив всі існуючі до того часу борги, звільнив уярмлених і назавжди заборонив продаж у рабство за борги. Увів нову конституцію, розподілив усіх афінських громадян на 4 класи в залежності від розміру їх земельних володінь ( або прибутків з них ). Тепер уже не знать вирішувала приналежність до привілейованих шарів суспільства, а майно, багатство. За Солона був створений новий виборний орган - рада 400, яка поступово почала витісняти ареопаг. Значно зросла роль народного зібрання, що стало вищою інстанцією у вирішенні всіх важливих державних питань. Реформи, проведені Солоном, сприяли загальній демократизації Афінської держави.
Ці демократичні реформи були продовжені і розвинуті Кліфкном ( 510-509 рр до н. е. ). Він увів новий територіальний поділ Аттики. За Клісфена рада 400 була реформована в раду 500, крім того, створена виборна воєнна колегія - 10 стратегів.Його заходи спрямували розвиток Афінської держави у бік ще більшої демократизації, продовжувачем якої був видатний політичний діяч Перікл. За часів його правління ьуло розширене виборче право. Державні посади почали оплачуватися, що давало можливість займати їх не тільки багатим людям ( у подальшому буде встановлена плата і за відвідування народного зібрання ). Перікл вводить так звані «театральні гроші», тобто оплата білетів до театру для найбіднішого населення. В Афінах театр був не тільки розвагою чи видовищем, але й засобом політичного виховання.
В цю епохе афінська демократія досягає свого найвищого розквіту. Усім життям держави керувало народне зібрання. Зібрання збиралося щорічно, кожний афінський громадянин користувався повною свободою слова і міг вносити будь-які пропозиції аж до нових законопроектів. Виборче право після реформи Перікла стало всезагальним, і тепер Афінський громадянин подавав свій голос обираючи посадову особу, але і сам міг бути вибраним на будь-яку державну посаду.
Крім народного зібрання в Афінській республіці існували й інші демократичні інститути, наприклад, гелієм ( суд присяжних ), що нараховував 6 тисяч членів. Гелієя мала ще і законодавчі функції. Рада 500 слідкувала за виконанням прийнятих законів і за діяльність посадових осіб. Щоб уникнути підкупів та інтриг, вибори в гелією і раду 500. Були пов`язані з жеребкуванням, тобто спочатку планувалася більша, ніж потрібна, кількість кандидатів, а потім серед них проводилося жеребкування. І , насамкінець, існувала колегія стратегів ( із десяти чоловік ), яка за часів Перікла відігравала велике значення, оскільки він сам 10 років поспіль обирався до її складу. Вибори до неї проходили без жеребкування, шляхом висунення певних кандидатур. Такою була сутність республіканського устрою Афін.
Отже, в Афінах уперше з`явилася демократія, як ознака республіканської форми правління. Саме в Афінах виникла приватна власність, що зіграла вирішальну роль у становленні і розвитку демократії і зародила відповідні їй соціально-політичні інститути : автономну особистість, захищену правом, систему демократичної поведінки. В античному світі були закладені деякі основи фундаментальної демократії : приватна власність, вільна особистість, незалежн від держави громадянське суспільство, республіканська форма правління і приватне право.
Однак, найбільш розповсюдженою в рабовласницькій державі була аристократична республіка, де у формування і роботі виборних органів верховної державної влади брала участь воєнно-земельна знать. Таким прикладом є Римска Республіка.
В перші століття після утворення держави у Римі формується правління у вигляді республіки, в якій ще порівняно довго зберігались органи з епохи первіснообщинного ладу, що виникли в умовах міської общини (Народні збори, сенат, жрецькі колегії). Римляни називали свою державну організацію республікою, що означає "народна справа" (res- річ, справа і publicus- публічна, громадська, народна). Це немовби наголошувало, що державна організація, яка прийшла на зміну родоплемінній, також є справою всього народу. За суттю це була аристократична республіка, оскільки керівну роль у державі, незважаючи на реформи Сервія Туллія, відігравали патриції. Впродовж тривалого часу лише з їх числа складався сенат, який в Римі мав більше значення, ніж Народні збори, з їхнього середовища обиралися найвищі урядовці держави - консули, претори, диктатори, цензори, тільки вони здійснювали судочинство, обіймаючи високі судові посади. З їх числа обирався рекс - цар, посада котрого певний час зберігалася навіть після реформ Туллія (щоправда, у царя була відібрана повністю вся світська влада, але залишено релігійні функції).
Зберігали вплив жрецькі колегії (авгурів, понтифіків і феціалів), у складі яких до ІУст. до н.е. були тільки патриції. Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у суспільно-політичному житті та державі, яке зберігалося впродовж ще майже двох століть після реформ Сервія Туллія, римляни називали свою державу, як уже згадувалося, Ке$ риЬІіса (суспільна, громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу (рориіиз готапиз). З будь-якої нагоди зазначався демократичний, народний характер державних інститутів. Безумовно, певні підстави для цього існували, адже формально Народні збори були найвищим, найавторитетнішим органом держави, і їхні рішення вважались остаточними. Народні збори. У Римі з давніх-давен, зокрема ще до виникнення держави, Народні збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями (Comitia). Рішення коміцій в Древньому Римі мало найвищу юридичну силу
У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали значну роль у державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань суспільного і державного життя вирішувалось поза ними.
Сенат. У Римській державі він мав дуже велике значення. Він існував в ще в додержавний період, а в період республіки став відігравати серед державних органів домінуючу роль. До складу цього органу входили, як правило найбагатші і найавторитетніші громадяни республіки. Наприкінці існування республіки був введений навіть певний майновий ценз для введення до складу сенату. Тобто сенат став фактично органом служилої спадкової аристократії. Особливо роль сенату зростає в другій половині періоду існування республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось передусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів.
Магістратури. Цей державний інститут виник внаслідок впровадження у життя реформ Сервія Тулія. Магістратури складалися з магістратів - службових осіб держави, урядовців, уповноважених представляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Усі магістрати, за двома винятками обирались народними зборами. Тобто, магістрати це були фактично прообразом інституту службових осіб. В структурі магістратур можна виділити посади двох консулів . Ця посада була введена одразу після скасування посади рекса, і фактично заміняла її. Консулам належала вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари. Вони обиралися центуріальними (народними) зборами.
У 366 році до н. е. була введена посада претора. Преторів також було два, і вони фактично здійснювали аналогічні до консульських функції. Головним обов`язком преторів була охорона порядку в місті. Звідси випливала їхня кримінальна і цивільна юрисдикція. Претори мали право командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Згодом один з преторів став називатися претор перигринів ( він розглядав справи і позови від іноземців і інших осіб, що не були римськими громадянами. )
В епоху федералізму, республіканська форма правління застосовувалася нечасто. Вона миникла в тих середньовічних містах, які мали право на самовизначення ( Венеція, Генуя, Любек, Новгород і т.д. ). Купецькі міста-республіки виборним шляхом створювали органи влади ( міські ради, мерії ) на чолі з відповідними посадовими особами.
В Новгороді Великому значну частина торгівельної продукції давали володіння великих бояр, тому верхівка міста - аристократія відігравала значну роль в житті міста. В свою чергу аристократи у питаннях політичного життя опиралися на ремісників та інших людей. Всі новгородці були єдиними, коли захищали своє особливе становище в системі міст і князівств Русі. Найважливіші питання життя Новгорода вирішувались на загальноміських зборах всіх активних жителів міста - Віче. Формально влада належала всім міщанам . Насправді ж всі важелі впливу між склаканнями Віче знаходилися в руках намісників певних боярських і купецьких груп, в руках аристократів. Окрім того, прагнучи ухвалення вигідних для себе рішень, аристократія скуповувала голоси простих новгородців, залякувала і переслідувала. Рада Бояр мала більше значення в Новгороді ніж Віче, яке було слухняною зброєю в руках Ради. Як писав О. В. Ключевський : «Це була прихований, тале дуже дієвий механізм новгородського правління» . Всі підготовчі і розпорядчі функції у підготовці до Віче належали цій раді, що складалася з представникі вищого класу. Вона вирішувала, які питання будуть вирішуватися на Віче, просувала серед громадян підготовлені нею відповіді : «так» або «ні».
Новгородське Віче за своєю суттю було зборами. Воно не було постійно діючим інститутом, скликалось тільки по необхідності. Віче скликалося Радою князів. Інколи, особливо у часи боротьби різних угрупувань, Віче скликали і приватні особи. У віче не входили депутати. На площу приходив будь-хто, хто вважав себе повноправним громадянином міста. Віче зазвичай складалося з жителів одного міста, але інколи на ньому були присутніми представники молодших міст Ладоги і Псква, коли виникало питання що стосувалося нах. Віче обговорювало питання законодавства, зовнішньої політики і внутрішнього устрою, вело суд з політичних та інших важливих злочинів. За рішенням Віче запрошувався на службу князь або, по необхідності, князя виганяли. Віче обирало головних міських осіб - тисяцького, посадника, розбирало суперечки з князем, вирішувало питання війни і миру.
Новгород запрошував на службу князя. Його функції визначалися міськими рядами (договорами). Князь у Новгороді був вищою судовою владою, керував управлінням, судом, визначав приватні громадянські відносини згідно з місцевими звичаями і законами.
Новгородська республіка проіснувала до 1478 року, коли Іван III приєднав її до Російської держави.
Таким чином, в середньовічній Європі з`явилися неперевершені до цього часу зразки муніципальної свободи і принципи автономії у формі само управлінських міських ощин, земель і комун. Республіканська форма зазнала найбільшого розповсюдження серед сучасних держав. Верховенство приватної власності заклало основу швидкого розвитку капіталізму в Європі, та і в Усьому світі. Політичною ідеологією республіканської форми правління стає лібералізм, в рамках якого були розроблені такі принципи сучасної демократії, як визнання особистості першочерговим джерелом влади, пріоритет прав особистості над правами держави, визнання прав особистості як основи свободи і незалежності особи, розподіл влади обмеження сфери діяльності держави і невтручання його у справи громадянського суспільства і т. п.
Важливим етапом у розвитку демократії є кінець XIX, і перша половина XX ст., коли в Європі формувалося загальне виборче право, плюралізм і рівновага влад. Джерелом партійного й ідеологічного плюралізму було загальне виборче право, що супроводжувалося виникненням різних партій, профсоюзів, асоціацій, та інших об`єднань. Після проголошення права на вільні об`єднання були створені необхідні умови для плюралізму, без якого неможлива сучасна демократія.
Подальший розвиток демократії у Західній Європі і Північній Америці відбувається у період після Другої світової війни. У результаті збільшення середнього прошарку населення і підняття життєвого рівня проходило нівелювання соціальної нерівності , посилювався плюралізм і вироблявся механізм реалізації. Іншим стало відношення до влади , її втрата тією, чи іншою політичною партією не розглядалася як крах, оскільки всезагальне виборче право і плюралізм давали шанс перемогти будь-якій партії. З`явившись в Європі демократія стала розповсюджуватись і на неєвропейський світ.
Таким чином, для історичних форм в республіці характерними були такі ознаки як : обрання народом органів управління, участь у них вільних членів суспільства, участь у політичному житті країни, обговорення і прийняття рішень, наявність демократичних ознак.
2. Поняття та ознаки республіки
На нашу думку, осягнення поняття і сутності республіки, виділення його основних ознак неможливе без грентовного дослідження поняття форми державного правління.
В світі налічується близько 200 держав, кожне з яких суттєво відрізняється одне від одного за особливостями своєї внутрішньої організації. Одним з основних критеріїв поділу є поняття , яке називається «форма державного правління».
Інститут форми правління посідає центральне місце при вивченні конституційно-правового регулювання організації та функціонування держави. Форма правління - це не просто абстрактна категорія науки конституційного права, а той ключ, за допомогою якого тільки і можна аналізувати систему органів державної влади, встановлену конституцією відповідної держави. Дана характеристика форми держави пояснює, з яких основних інститутів складається організація державної влади, як вони формуються і як взаємодіють один з одним. Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-третє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Таким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму
Поняття форми правління означає спосіб організації влади, який засвідчує особливості компе- тенційних взаємозв'язків між вищими органами держави, що функціонально поєднані з законодавчою владою (парламент) і виконавчою владою (глава лержави та уряд), а також унаочнює особливості побудови виконавчої вла- зи та її функціонування. Для класифікації форм правління вирішальне значення має виконавча влада, що розглядаєтьсядається з позиції оцінки її структурних і функціональних характеристиктик. Загалом форму державного правління можна розглядати як своєрідний конституційний спосіб життя ( лат. Modus Vivendi ) сучасної держави.
Форма правління має основоположне значення для вивчення конституційно-правового регулювання організації і функціонування держави. Це не просто теоретична абстрактна категорія науки, як , скажімо, суверенітет або народовладдя, а той ключ з допомогою якого ми тільки й можемо розібратися в сенсі тої чи іншої системи органів державної влади, встановленої в конституції відповідної держави.Таким чином, форма правління відповідає на питання про те, як організована верховна суверенна державна влада, які органи її здійснюють і які принципи взаємодії між ними.
В правовій доктрині можна зустріти безліч визначень поняття форми правління від різних науковців. Дехто визначає її як систему формування і взаємодії глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади.
Дехто, як структуру, правове становище і співвідношення вищих органів державної влади.Але, на нашу думку, визначенням, яке найкраще відображає сутність цього поняття є таке : Форма правління - це елемент форми держави, який характеризує способи формування вищих органів державної влади, їх компетенцію, структуру, принципи взаємовідносин та ступінь участі населення в їх формуванні.
Але, взагалі, в сучасній державознавчій літературі існують два «полярні» підходи до поняття форми правління : вузький і широкий, прихильники вузького підходу конститутивним при визначенні поняття форми правління вказують на правове становище вищого органу державної влади. - глави держави. На наш погляд, зазначений підхід відображає тільки критерій традиційного поділу форми правління на монархію чи республіку.
З точки зору широкого поділу до поняття форми правління належать відносини між державою й населенням, між вищими державними органами, між цими органами й центрами економічної та політичної влади, політичне середовище, в якому реалізуються ці відносини.
Деякі вчені наголошують, що до форми правління в широкому значенні слід віднести й органи місцевого самоврядування, оскільки за державницькою концепцією вони здійснюють державну владу на місцях , а за концепцією муніципального дуалізму - окремі ( делеговані ) державно-владні повноваження. Проте І.М Гомеров слушно акцентую, що форма правління охоплює взаємовідносини між центральними (загальнодержавними , верховними, вищими) органами державної влади, а взаємовідносини між органами державної влади й між територіальними одиницями держави - форма державного устрою.
Зазначимо, що декотрі науковці при визначенні поняття форми правління вихідним вбачають юридичні взаємовідносини глави держави. Вищих органів законодавчої й виконавчої влади, або ж органів, що співвідносяться із законодавчою та виконавчою владою. Проте існує й інша точка зору, що слід враховувати й роль судової влади , органів конституційного контролю, роль прямих і зворотних зв`язків органів держави з населенням, а іноді навіть роль армії у функціонуванні державного апарату.
Окрім того, досить поширеним є доповнення дефініції форми державного правління , котре вказує на певний зв`язок вищих органів державної влади з населенням, який, переважно, виявляється в участі останнього у формуванні зазначених органів .
Отже, на наш погляд, форма правління є спосіб і порядок формування вищих органів державної влади в країні й механізми їх компетенційних взаємовідносин.Спосіб формування вищих державних органів відображає ступінь участі громадян (або підданих) в їх утворенні : чи то спадкування, чи обрання, чи призначення, й вказує на способи легітимації державної влади, та її підстави, що в остаточному підсумку є передумовою конституційного закріпленого обсягу повноважень відповідних органів державної влади. Порядок формування передбачає наявність або відсутність конституційних повноважень вищих державних органів щодо утворення один одного й обумовлює їх конституційну відповідальність. При цьому вважаємо доцільним у сучасних державах до структури вищих ( загальнодержавних, центральних, верховних ) органів державної влади відносити главу держави, парламент, уряд й вищі судові органи.
За формою правління сучасні держави можна поділити на 2 основних види : республіка і монархія.
Їх різновидності визначаються співвідношенням повноважень законодавчої і виконавчої влади, розділених між главою держави, парламентом і урядом в конкретній країні, і витікаючим звідси порядком їхнього формування.
На відміну від монархії при республіканській формі правління єдиним джерелом влади за конституцією є народ (наприклад, у ст. 1 Конституції Австрії говориться "Австрія є демократичною республікою. Її права походять від народу". "Естонія, - сказано у ст. 1 Конституції 1992 р., - самостійна і незалежна демократична республіка, де носієм верховної влади є народ"). Та і саме походження терміна "республіка" повязане із народом. "Republica est res populi", - підкреслював Цицерон, вважаючи державу - справою народу. Отже, республіка - це держава, юридична конструкція якої передбачає, що єдиним субєктом суверенітету є народ. Усі вищі державні органи прямо або непрямо отримують свої повноваження від народу і формально, тобто юридично відповідальні перед ним.
Різні науковці по-різному визначають поняття республіки. Одні, акцентують увагу на виборності народом вищих органів держави : Республіка - це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціо нальною представницькою установою. Інші все-таки звертають увагу більше на специфіку глави держави : Республіка - це форма правління, що характеризується виборністю глави держави, іменованого, як правило, президентом, поряд з яким функції державного управління виконують й інші органи влади. Їй притаманні такі ознаки, як колегіальність, розподіл державно-владних повноважень, виборність, відповідальність, відносна короткостроковість виконання повноважень. Це колективне правління. Усі вищі представницькі органи державної влади - різного роду збори, ради, комітети тощо - мають складну структуру, наділяються чітко визначеними, тільки їм властивими повноваженнями у сфері законотворчості. Рішення, прийняті вищими представницькими органами законодавчої влади, приймаються відповідно до встановленої законом процедури, шляхом голосування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала кваліфікована чи проста більшість. Республіканське правління засноване на принципі поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламенту доручається приймати закони. Уряду та іншим виконавчо-розпоряд чим органам - виконувати закони, організовувати їх виконання. Судовим органам - здійснювати правосуддя.
Великі відмінності від монархії має республіка й у сфері формування органів влади: вищі представницькі органи формуються демократичним шляхом, через вибори. У різних країнах існують різні виборчі системи. Але непорушним залишається той факт, що в республіці народ так чи інакше, але обовязково бере участь у формуванні органів державної влади.
Посадові особи в республіці несуть відповідальність за свої дії або бездіяльність.
У республіці органи влади обираються на певний строк. Виняток роблять тільки для судових органів у деяких країнах, де судді, щоб забезпечити фактичну незалежність, обираються чи призначаються довічно. У більшості країн установлюється додаткове обмеження щодо того, скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду. Інакше кажучи, у республіці реалізується принцип змінюваності.
Республікантська форма правління - найрозповсюдженіша в сучасному світі. Абсолютна більшість держав, представлених сьогодні в такій універсальній міжнародній організації, як ООН, є республіками.
Виходячи з вищенаведених визначень можна виділити наступні ознаки республіканської форми правління :
Парламент представляє законодавчу владу.
Завдання президента - очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів республік.
У випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені держави має президент.
Академік Цвік М.В. виділяє також такі ознаки:
-Виборність вищих органів ознаки безпосередньо, або опосередковано народом, тобто представницький характер державної влади.
-Змінюваність вищих посадових осіб і державних органів в результаті виборів .
Строковість повноважень вищих держави і державних органів.
Відповідальність вищих посадових осіб держави за неналежне виконання своїх повноважень перед народом або вищим представницьким органом .
Верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.
3. Види республік
Основою визначення різновиду республіканської форми державного правління є специфіка відносин між президентом, парламентом і урядом, змодельована у відповідних конституційних положеннях. Тут має враховуватися вся сума чинників, що в сукупності становить систему стримувань і противаг у державі, а також особливості її функціонування. Вважаємо, що критерієм виділення різновидів республіканської моделі правління є сукупність наступних ознак: парламентський або позапарламентський спосіб обрання глави держави; режим взаємодії законодавчої й виконавчої влади; те, кому належить юридична інвеститура уряду, тобто хто і як формує уряд і перед ким він відповідальний. Зазначимо, що модель (форма) компетенційних взаємозв'язків між вищими органами держави, насамперед тими, що співвіднесені із законодавчою і виконавчою владою, тією чи іншою мірою коригується практикою застосування відповідних конституційних положень.
Історично першим, можна навіть сказати, класичним видом республіки є парламентська форма правління. На нашу думку, поняття парламентської форми правління є тісно пов`язаним з поняттям «парламентаризм».
Сучасне поняття парламентаризму, що подасться науковцями, мало чим відрізняється від визначення, яке дав П. Міжуєв століття тому. А. Мішин вважає, що парламентаризм - «це особлива система державного керівництва суспільством, яка характеризується розподілом праці, законодавчої і виконавчої, при привілейованому становищі парламенту». На думку І. Степанова, «парламентаризм є особливою системою організації державної влади, яка структурно і функціонально побудована на принципах розподілу влад, верховенства закону при провідній ролі парламенту в цілях утвердження і розвитку відносин соціальної справедливості і правопорядку». Юридичний словник дає визначення парламентаризму як «системи організації і функціонування верховної державної влади буржуазії, яка характеризується поділом законодавчих і виконавчих функцій при привілейованому стано вищі парламенту». Автори монографії «Загальна і прикладна політологія» вважають, що парламентаризм - це «система державного керівництва суспільством, яка характеризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій при привілейованому становищі законодавчого органу - парламенту щодо інших державних органів».
Деякі вчені для позначення форми правління, в якій головну роль у здійсненні державної влади грає парламент, використовують таке поняття як Парламентарна форма державного правління. Це поняття включає в себе і республіки і монархії, в яких майже всі вищі органи державної влади формуються представницьким органом відповідної держави , незалежно від виду інституту глави держави : «Нерідко для позначення парламентської монархії й парламентської республіки в конституціях багатьох країн використовуються терміни: «парламентарна форма правління» (Ефіопія), «парламентська монархія» (Іспанія), «парламентська республіка» (Албанія, Греція), «республіка з парламентарним правлінням» (Болгарія) тощо. Парламентські республіка і монархія розрізняються, насамперед, щодо формального походження владних повноважень глави держави. Якщо президент здійснює повноваження на основі мандата, отриманого за результатами виборів, то монарх володарює за власним правом, визначеним у порядку престоло- наслідування. У зарубіжній літературі часто виділяється так званий парламентський режим, тобто форма правління, що поєднує парламентарну монархію й парламентарну республіку.»
Історично парламентарна формі правління спочатку отримала визнав ня й розвиток у Сполученому Королівстві, а згодом розповсюдилася по всі Європі. Первісна британська модель піддалася таким суттєвим змінам, що нині не існує парламентської форми правління в тому розумінні, в якому вона існувала навіть XIX ст. У найбільш узагальненому вигляді парламентарній формі (системі) правління властивий м`який поділ влади, при цьому управління державними справами забезпечується співробітництвом виконавчої та законодавчої влади через посередництво уряду (Кабінету Міністрів). який несе відповідальність перед парламентом .
Деякі вчені розрізняєть декілька моделей організації влади в парламентарних республіках, звертаючи увагу на специфіку уряду : «Як знову ж таки «класичний» приклад, але вже парламентських форм правління, можна навести Велику Британію, де розгляд законопроектів у парламенті майже в усіх випадках ініціюється кабінетом, а розпуск палати громад - нижньої палати - здійснюється королевою (королем) практично за рішенням прем'єр-міністра. Персональний склад кабінету формується за результатами виборів до нижньої палати, причому існує презумпція сумісності посади члена кабінету і мандата члена палати. Така презумпція означає, що склад кабінету формується переважно з лав нижньої палати, точніше - парламентської більшості, і призначена членом кабінету особа зберігає мандат і місце у палаті. Саме у Великій Британії склалася модель структури уряду, відповідно до якої урядом визнається кабінет або кабінет міністрів. За такої моделі не існує уряду у складі керівників усіх центральних органів виконавчої влади. Ухвалювати урядові рішення уповноважений кабінет (кабінет міністрів), до складу якого входять найавторитетніші за змістом їх компетенції відповідні керівники.», «За іншою моделлю до складу уряду входять керівники усіх центральних органів виконавчої влади. У сукупності вони становлять уряд, назвою якого зазвичай є рада міністрів. За таких умов всередині уряду часто утворюють вузьку колегію - президію. Але тільки уряд у цілому уповноважений ухвалювати урядові рішення. Зауважимо, що кожна з розглянутих моделей притаманна усім сучасним формам правління.
Однак наведені вище «класичні» приклади не є стандартом для інших країн з відповідними формами державного правління. Конституцій] практика засвідчує, що, як зазна. лось, форма правління у кожній краї має індивідуальні риси.»
Оскільки до цього часу в фаховій літературі немає дефініції цього різновиду форми правління, яке було б сприйняте більшістю авторів, на нашу думку, найдоцільніше буде характеризувати його шляхом виокремлення розпізнавальних ознак. На основі аналізу конституційних положень і доктринальних поглядів, які існують у конституційному праві, можна окреслити такі характерні риси парламентарної форми державного правління :
1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту. Основні закони практично всіх парламентарних держав проголошують так чи інакше парламент органом держави, який представляє інтереси народу. Так, п. 1 ст. 38 Основного закону ФРН проголошує депутатів Бундестага представниками усього народу. Аналогічні формулювання зафіксовані в конституціях Греції (п. 2 ст. 51), Португалії (ст. 150), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Латвії (ст. 64), Македонії (ст. 61), Молдови (ст. 60). Отже, будь- яка установа у системі вищих органів мади повинна бути або поставлена у залежність від парламенту, або зберігати політичну нейтральність. Так і відбувається, у будь-якому разі з формальної точки зору.
. Наявність посади прем'єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. Так, 81 Конституції Греції визначає, що Урядом є Рада міністрів, яка складеться з прем'єр-міністра та міністрів. А пункт 1 ст. 69 Конституції Австрії містить такий припис: «Здійснення вищого управління справами Федерації… доручається Федеральному канцлеру, віце-канцлеру та іншим федеральним міністрам. Вони утворюють у своїй сукупності Федеральний уряд, який очолюється Федеральним канцлером».
Уряд формується тільки парламентським шляхом із числа лідерів партії, яка має більшість у нижній палаті. Участь глави держави - президента - у формуванні уряду має суто номінальний характер. Так, згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції Італії Президент Республіки володіє правом призначення Голови Ради міністрів і, за пропозицією останнього, міністрів. Але відповідно до ч. 1 ст. 94 Уряд повинен отримати підтримку обох палат Парламенту. Так само станеться і з відставкою уряду. Наприклад, якщо в італійському парламенті розпадеться партійна коаліція і сформується нова правляча група фракцій, це призведе до призначення нових міністрів. Австрійська конституція прямо вказує, шо президент приймає рішення про відставку федеральних міністрів за пропозицією канцлера (ст. 70). Отже, в парламентарній республіці при дотриманні режиму конституційної законності правління завжди має партійний характер. Мабуть, не випадково у державознавчій літературі зарубіжних країн парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партії», «партійна державність»
3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент, як глава держави у парламентарній республіці, не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами - парламентом, урядом, міністрами. Так, кожний акт, який видається президентом, стає чинним і підлягає. виконанню за умов його контрасигнації (contr - зустрічне; assignation - підписання) прем'єр-міністром на документах загальнополітичного змісту або міністром, коли акт глави держави зачіпає відповідну галузь управління.
Глава держави парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці не справляє майже ніякого впливу на здійснення державної влади. Зокрема, участь президента у законодавстві формальна: він не володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. Він не має права також самостійно запропонувати референдум, а тим більше визначити зміст питань, які ставляться на голосування. Будь - яка дія президента, включаючи розпуск парламенту, може бути здійснено також тільки зі згоди уряду. Символічна й участь президента у зовнішній політиці держави, адже зміст міжнародних договорів, рішення про дипломатичні представництва держави приймають прем'єр-міністр і керівник зовнішньополітичного відомства. Глава держави у парламентарній республіці є політично нейтральною посадовою особою (наочний приклад - монархи Великої Британії, Швеції та Японії).
. Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом. У парламентарній республіці уряд, міністри несуть відповідальність тільки перед парламентом (як правило, перед нижньою палатою), в усіх без винятку парламентарних державах у конституціях закріплюється інститут політичної відповідальності уряду. Традиційно вважається, що, наприклад, відхилення парламентом важливого урядового законопроекту або іншої важливої пропозиції є вотумом недовіри. Резолюцію про довіру пропонується самим урядом. Він наполягає: якщо законопроект не буде прийнятий, уряд піде відставку. Це спричиняє дострокової розпуск парламенту і нові вибори, цм не завжди влаштовує депутатів. Отже, загрожуючи відставкою, уряд домагається прийняття потрібних йомі законів. Основний закон ФРН, напряв клад, у ст. 67 встановлює, що Бундестаг може висловити недовіру Федеральному канцлеру, але лише за умови обраня більшістю голосів наступника.
5. Зростання ролі голови уряді який визначає його політику - одна з сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній державі. Прем'єр-міністр стає зосередженням усієї державної діяльності. Про це свідчать такі факти: прізвище прем'єр-міністрів Індії Д. Неру, І. Ганді, Р. Ганді знають у всьому світі, тоді як прізвища президентів, які були при урядах цих діячів, мало відомі. Аналогічно небагато людей можуть назвати прізвища у недалекому минулому президента ФРН Р. Герцога, тоді як ім'я канцлера Г. Коля знають чимало.
Отже, виходячи з перерахованих ознак, ми можемо сформулювати наступне визначення парламентської республіки - це така республіка, в якій президент обирається парламентом, уряд формується парламентом і підзвітний йому.
Головну перевагу парламентської системи, зазвичай, вбачають у найбільшш тісному зв'язку з принципом народного представництва. Політичний спектр країни репрезентований і структурований через уряд партійної білььшості (поділяється на партійну більшість і меншість). Парламентська модель є найбільш природною і такою, до втілює ідеали партійного правління. Другий момент - при справжній багатопартійній системі (10-12 досвідчених політичних партій) парламентська форма правління забезпечує оптимальну парламентську більшість у вигляді коаліційного уряду. Ще одна перевага парламентської системи правління - це забезпечення єдності дій виконавчої та законодавчої влади, повної підтримки законодавчих ініціатив уряду. Разом із тим недоліки парламентської системи є продовженням її достоїнств. Насамперед. важко забезпечити плідну роботу коаліційного уряду. Нестабільність коаліцій у парламентських системах призводить до частої зміни урядів і несталості політичної системи в цілому (характерний приклад - Італія). Політичні уряди пов'язані певною ідеологією, тому не можуть своєчасно відреагувати на виклики суспільства. Під час кризи відчувається нестача повноважень. Нарешті, у парламентських системах є парадоксальна тенденція приниження ролі парламенту і нерідко уряд узурпує законодавчу владу. Як бачимо, парламентські системи мають позитивні й негативні риси: в одних випадках вони забезпечують демократію, в інших - ведуть до її згортання. В останньому випадку єдиний правильний шлях - зміна форми правління.
Ще одним різновидом республіканської форми правління президентська республіка. У конституційно-правовій літературі президентську республіку визначають як республіканську форму правління, при якій на чолі держави знаходиться президент, обраний загальним прямим або непрямим голосуванням і який поєднує повноваження голови держави і глави уряду. Наразі, президентська республіка - це країна з найбільш послідовним або «жорстким» поділом влади. Для позначення цієї форми в конституціях вживаються терміни: «президентська республіка» (Туркменістан), «республіка президентського типу» (Кіпр), «президентське правління» (Еквадор). За таких умов принцип поділу влади знаходить свій прояв у юридичній рівності кожної із трьох гілок та їх незалежності одна від одної. Саме ця схема використана в Конституції США 1787 р. Звичайно, самостійність і незалежність кожної з гілок влади не означає їх повного відокремлення. Ефективна влада можлива тільки при взаємодії її різноманітних гілок. Для цього в президентській республіці обов'язково створюється механізм взаємного співробітництва, стримувань і противаг, який покликаний забезпечити самостійність і взаємодію всіх гілок державної влади. Тому, хоч влада президента чимдалі зростає, він усе ж мусить іти на поступки в разі конфлікту з іншими гілками влади.
При президентській моделі не існує інституту парламентської відповідальності органів виконавчої влади. Проте й виконавча влада не володіє правом дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і призначення позачергових парламентських виборів. Уряд не складає єдиного колегіального органу, кожен із його міністрів, як правило, вважається лише індивідуально уповноваженим здійснювати політику глави держави в довіреній, йому сфері. Поста прем'єр-міністра тут, або взагалі немає, або він виконує лише1 допоміжно-координаційну роль. Глава держави самостійно призначає та звільняє членів уряду, визначає його політику й структуру. Суміщення посад в органах законодавчої й виконавчої влади виключається, оскільки діє модель «жорсткого» поділу державної влади
Класичною президентською республікою вважаються США, де перелічені ознаки виявляються із найбільшою повнотою. Створена на основі Конституції 1787 р. система організації верховної державної влади, відома як система "стримувань і противаг" конституювала у США режим демократії, при якому завжди зберігається певна ступінь відносної самостійності органів державної влади, які теоретично є носіями поділених влад. У США президент є одночасно главою держави і головою виконавчої влади. Міністри не складають уряду, тобто колегіального і солідарного органу, що має власні прерогативи і відповідальність. Кожний з них індивідуально уповноважений лише здійснити політику глави держави, останній же може змістити будь-якого міністра, навіть не мотивуючи свого рішення.
Як уже було показано вище, президент у США обирається незалежно від парламенту колегією вибірників. Оскільки вибори глави держави здійснюється на більш широкій основі, ніж колегія, складена із парламентаріїв, учені-державознавці, посилаючись на теорію мандата, отриманого президентом на виборах, наділяють останнього формальними повноваженнями представника нації у цілому. Саме виходячи з цих міркувань, у літературі президентську республіку іноді іменують дуалістичною республікою.
Будучи "головою виконавчої влади", президент США формує уряд лише за номінальною участю конгресу. В Конституції цієї держави йдеться про дві процедури призначення федеральних посадових осіб.
Зважаючи на подані вище факти , ми можимо виділити такі ознаки президентської форми правління :
. Теоретично така форма правління будується за принципом жорсткого розподілу влад: у конституційному законодавстві відповідних країн проводиться суворе розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади (наприклад, Ст. І (розд. 1) Конституції США проголошує: "Усі законодавчі повноваження, надаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається з Сенату і палати представників". У ст. ІІ (розд. 1) встановлюється: "Виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки". А у ст. ІІІ (розд. 1) говориться: "Судова влада Сполучених Штатів Америки надається одному Верховному суду… і нижчестоячим судам…").
. Поєднання повноважень глави держави і голови уряду в руках президента (ст. 117 Конституції Мозамбік, наприклад, містить припис згідно з яким президент є головою уряду. Аналогічні положення зафіксовано у ст. 54 Конституції Туркменістану).
. Позапарламентський метод обрання президента (наприклад, у Мексиці Конституція 1917 р. у ст. 81 чітко встановлює норму: "Вибори Президента - прямі…". Конституція Намібії 1990 р. у п. 2 ст. 28 також встановлює, що "Вибори Президента проводяться шляхом прямого, загального та рівного голосування". Водночас у США президент обирається вибірниками, обраними прямим голосуванням виборців, згідно зі ст. ІІ (розд. 1) Конституції цієї країни).
. Формування уряду президентом і тільки за обмеженою участю Парламенту. Президент призначає уряд, він є вільним у підборі його членів і робить це на свій розсуд (але у США, згідно зі Ст. ІІ (розд. 2) Конституції для цього потрібна згода Сенату; у Нігерії за Конституцією 1989 р. і в деяких інших країнах також необхідна для цього згода верхньої палати парламенту).
. Відсутність права у президента на розпуск парламенту. В президентській республіці здійснюється жорсткий розподіл влад: президент не в змозі достроково розпускати парламент, але й останній не має права зміщати міністрів за допомогою вотуму недовіри. Уряд (міністр) є відповідальним тільки перед президентом, але не перед парламентом - головна ознака президентської республіки (наприклад, ст. 79 Конституції Грузії).
Щодо співвідношення позитивних і негативних рис цієї форми державного правління, то це звичайною мірою визначається історичними традиціями та сучасними умовами життя суспільства і держави, сприйняттям визначених особливостей президентської республіки не лише населенням, а й політичними елітами. Тут є ще одне застереження: не сприймати догматично досвід США.
При цьому, заради справедливості, треба визнати досконалість президентської форми правління у США з не менш досконалою системою стримувань і противаг, що вдалось, використовуючи класичні європейські конституційні доктрини, сконструювати належні страхові механізми щодо неможливості переродження президентства в авторитаризм або тоталітаризм, виключення можливості замаху на культ Права та Конституції, за якою та конституційними традиціями жорстко організовано державний механізм. Наведені висновки не можна абсолютизувати, не враховуючи конкретну історичну ситуацію, особливості політичного життя. Так, практично не викликає заперечень твердження про те, що президентська форма правління більш динамічна, прийняття рішень, особливо в умовах будь-яких суспільних викликів, криз, зовнішньополітичних обставин екстраординарного порядку, наприклад, необхідності використання антитерористичних засобів та ін., більш оперативне, цілеспрямоване. Перевага цієї форми правління виявляється у суспільствах із недостатнім ступенем суспільної взаємодовіри, нестабільних ідеологічно, зі слабкою партійно-політичною системою, а також за необхідністю проведення масштабних реформ з подоланням відкритого або прихованого супротиву новим формам економічного або політичного життя.
Президентська модель республіки є досить ефективною, але в своєму класичному вигляді можлива лише за умов жорсткого поділу влад і єфективного механізму стримувань і противаг. Цей механізм може порушуватись, що неодмінно призводить до посилення позицій президента і узурпації ним державної влади. Така форма правління присутня в країнах латинської америки, африки, а також в деяких країнах, які колись належали до Радянського Союзу. Це країнах, що розвиваються, політичні партії тут слабкі, а їх представництво у парламенті розпилене. Такі країни називаються суперпрезидентські ( або над президентські ) республіки.
Суперпрезидентська республіка має такі розпізнавальні риси:
а) президент наділяється численними повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої та судової влад. У деяких з них відсутня посада віце-президента, що сприяє посиленню особистої влади фактичного голови виконавчої влади; б) президент нерідко отримує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок перевороту, або як голова хунти (колективного органу керівництва заколотниками (як це мало місце в минулому в Чілі); в) президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або обмежуються конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина. Все це безумовно сприяє посиленню особливої влади президента (наприклад, у Колумбії, Парагваї, Перу).
Існують і інші варіанти форми правління у зарубіжних країнах. Радянська республіка - як форма правління застосовується тільки в соціалістичних країнах (КНР, СРВ, Куба та ін.). Її юридичними ознаками є:
) верховенство і повновладдя рад або "представницьких" органів під іншими назвами - усі інші державні органи, крім прокуратури, формуються радами відповідного рівня, відповідальні та підзвітні їм; 2) ради усіх ступенів утворюють єдину вертикальну систему, всередині якої існують відносини керівництва і підлеглості; 3) оскільки депутати усіх рівнів виконують свої функції на громадських засадах, у позаробочий час, їхні поточні повноваження здійснюються виконавчими органами рад у центрі і на місцях, рішення яких підлягають наступному затвердженню на сесіях; 4) влада побудована на принципі єдності влади; ради поєднують у своїх руках і законодавчі, і виконавчі функції; 5) реальна влада належить на всіх рівнях апарату партійного комітету (партократії).
Розглядаючи два попередніх види республік, ми можемо дійти висновку, що кожна з них має свої недоліки і переваги, кожна з них краще підходить до різного типу суспільства, що пов`язано з певними історичними тенденціями розвитку державності того чи іншого народу. Кандидат історичних наук Новакова О. зауважує, що не буває однозначно «добрих» та «поганих» демократичних форм правління. І парламентська, і президентська моделі мають свої переваги та вади.
Президентська республіка іманентно тяжіє до авторитаризму, а виконавча влада «вислизає» з-під парламентського контролю. У той самий час недоліком парламентської республіки є те, що в умовах багатопартійної системи, особливо якщо немає домінуючої партії або стійкої коаліції партій, які б разом створювали парламентську більшість, уряд є слабким та нестабільним і часто «скидається» парламентом.
Отож, можна дійти висновку, що , фактично, змішана республіка - це поєднання парламентарної, та президентської республік, з метою поєднання їх переваг і усунення їх недоліків.
Найтиповішим прикладом змішаної форми правління, що існує за сучасних умов, є Франція. За Конституцією 1958 р. Центральною фігурою в системі вищих органів державної влади є президент. Він наділений дуже великими повноваженнями і обирається з 1962 р. шляхом прямих виборів. Уряд формується президентом і несе перед ним політичну відповідальність.
Головними політико-правоеими ознаками змішаної республіканської форми державного правління є: 1) побудова механізму здійснення державної влади на засадах або «жорсткого», або «гнучкого» (часткового) поділу влади; 2) конституційне закріплення статусу президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; 3) заміщення поста (посади) президента шляхом загольних виборів; 4) подвійна інвеститура уряду, тобто подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.
Але професор Петришин О. також визначає однією з основних ознак змішаної республіки, біцефальний характер виконавчої влади - існування двох керівних центрів виконавчої влади - президента і глави уряду, яка здійснюється урядом за одночасної наявності певних виконавчих за своєю юридичною природою повноважень у президента.
Аналіз текстів конституцій країн, які сприйняли цю форми правління, дозволяє поділити їх на три групи залежно від конституційних прерогатив глави держави: 1) країни із відносно невеликим обсягом прерогатив президента (наприклад, Франція); 2) країни із середнім обсягом прерогатив глави держави (Португалія); 3) країни із сильними президентськими прерогативами (Фінляндія). У навчальних цілях такі форми правління можна було би позначити відповідно термінами "напівпарламентарна", "парламентарно-президентська" і "напівпрезидентська".
Водночас, як слушно зауважує відомий вітчизняний фахівець у галузі конституційного права зарубіжних країн професор В.М.Шаповал, сутність тієї чи іншої гібридної (змішаної) форми правління визначається не арифметичними підрахунками ознак, що відрізняють її від інших сучасних форм, а співвідношенням конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і премєр-міністр.
Висновки
Науковий аналіз теорії і політичної практики дає підстави стверджувати, що республіка - це форма правління, в якій вища державна влада належить виборним на певний строк органам, які несуть відповідальність перед своїми виборцями.
Республіці притаманний демократичний спосіб утворення верховних органів держави; в розвинених державах взаємовідношення між вищими органами будуються на принципі поділу влади, вони мають зв`язок з виборцями і відповідальні перед ними.
Республіканській формі правління притаманний розвиток громадянського суспільства, соціальні принципи розвитку держави, правові норми. Формується республіканська форма правління на основі Конституції - основного документу.
Республіки бувають декількох типів : президентські, парламентські і змішані. В сучасному суспільстві держави з республіканською формою правління переважають над монархічними. Традиційними видами сучасної монархії є парламентарна (обмежена) монархія. В цих державах є Конституція і виборний парламент, який наділений реальною владою, що свідчить про те, що процес формування держав з республіканською формою правління продовжується.
У даній курсовій роботі ми ставили за мету дослідити республіканську форму державного правління, виділити її основні ознаки та види.
Для досягнення цієї мети була сформована чітка та лаконічна структура роботи. Відповідно до неї курсова робота складається зі вступу, 3-ох розділів, висновків та списку використаних джерел.
У розділі І «Виникнення та розвиток республіканської форми правління» йдеться про зародження цієї моделі державного правління, прослідковано основні тенденції її розвитку впродовж усього періоду її існування і аж до сьогодення. Проаналізовано також республіканські моделі у деяких державах, а також в різні періоди ісорії (Афінська держава, Римська республіка, Новгородська республіка). В результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що республіканська форма правління існувала практично у всі періоди існування держав і залишається дуже розповсюдженою і в теперішній час. Ми також дізналися, що для історичних форм у республіці характерними були такі ознаки, як : обрання народом органів управління, участь у них вільних членів суспільства, участь у політичному житті країни, обговорення і прийняття рішень, наявність демократичних ознак.
У розділі ІІ «Поняття та ознаки республіки» розкривається саме поняття республіки як форми державного правління з точки зору багатьох науковців, а також виділені основні характерні риси республіки. Проаналізувавши думки багатьох компетентних з даного питання науковців, ми можемо дійти висновку, що сучасні держави за критерієм форми правління поділяють на республіки і монархії. Республіка характеризується виборність на певний строк основних владних інститутів, а також великою роллю парламенту в здійсненні державної влади в таких державах. Ми також прослідкували нерозривність поняття республіки з такими поняттями , як «народовладдя», «парламентаризм» та «плюралізм», відсутність яких у республіці приводить до викривлення класичної моделі та основної ідеї республіки.
У розділі ІІІ «Види республік» дається опис розподілу республік на основні види, також наводяться визначення понять основних видів республіки. Дослідивши різні наукові джерела, ми дійшли висновку, що в сучасному світі існує досить багато різноманітних видів республіканської форми правління, які характеризуються, в основному, різними моделями взаємодії вищих державних органів і мають інші, характерні лише для них ознаки.
Як підсумок нашої курсової роботи, важливо акцентувати увагу на тому, що республіканська форма правління характеризується значним поширенням її в сучасному світі. На сьогодні близько двох третин усіх країн світу обрали для себе республіканську форму правління. Це, на нашу думку, свідчить про те, що республіка є найбільш оптимальною формою правління як для країн, які мають певну традицію державотворення, так і для молодих країн, які тільки створюються або існували в умовах жорсткого авторитаризму, і навіть тоталітаризму.
Список використаних джерел
1. Глебочкин М.П. Основные черты и предпосылки демократии. - М.: ИНФРО - М, 1990г. - 230 с.
. Шостенко І. І., Шостенко О. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.-метод. посіб. - К.: МАУП, 2003. - 104 с.
.Алєксєєнко І. Г. Взаємодія президента і парламенту у президентсько-парламентській формі правління на основі досвіду сучасної України та країн ЄС // Економічний часопис-XXI.- 2010.-№ 9-10.- С. 3-6
.Дородний П. Г. Проблема поняття «парламентаризм» та його співвідношення з поняттям «парламентська форма державного правління» // Держава і право, 2008.-Вип. 42.- С. 105-111
.Орзіх М. Президентська республіка - різновид республіканської форми правління // Право України. - 2009.-№10.- С. 72-77
.Новакова О. Рецептура президентсько-парламентської республіки: сутність і форми політичних процесів у сучасній Україні // Віче. - 2007. - №17.- С. 31-33
.Петришин О. Змішана республіканська форма державного правління: питання теорії та практики // Право України. - 2009.-№10.- С. 57-60
.Шаповал В. Форма державного правління як конституційний Modus Vivendi сучасної держави // Право України. - 2009.-№10.- С 38-56.
.Протасова В. Республіканська форма правління: юридична природа й різновиди/ / Юридична Україна.-2007.-№6.- С. 19-25
.Благож Й. Формы правления и права человека в буржуазных государствах / под ред. Туманова В. А. - М.: Юридическая литература, 1985. 305 с.
12. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник / Под ред. А.С. Автономова. - М.: Юриспруденция, 2007. - 456 с.
. Иностранное конституционное право. Под ред. проф. В.В.Маклакова. - М.: Юристъ, 1986. - 508 с.
. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Т.1-2. Общая часть. Отв. ред. Б.А.Страшун. М.: БЕК, 1996.-757 с.
. Шаповал В.М. Конституцiйне право зарубiжнихкраїн: Пiдручник.- К., Вища школа, 1997.- 264с.
16. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В. О. Ріяки. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 544 с.
. Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2003. - 240 с.
. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - Тернопіль: Астон, 2003. - 432 с.
19. Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.
. Баглай М.В., Лейбо Ю.И., Энтин Л.М. Конституционное право зарубежных стран. -М.: Норма, 2004. - 832 с.
. Макарчук В. С.: Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004. - 250 с.
. Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. д. ю. н., проф. А. В. Малько. - М.: Норма, 2004. -320 с.
1.