Історія українського перекладознавства

Історія українського перекладознавства

Вступ

Досліджуючи історію українського перекладознавства, насамперед треба визначити три основні поняття - «перекладознавство», «українське перекладознавство» та «історія перекладознавства». Попри значну зацікавленість перекладом і наукою про переклад, засвідчену великою кількість публікацій найрізноманітнішого жанру на цю тематику, існує проблема навіть із визначенням базового терміна «переклад». Оскільки кожний підхід по-своєму визначає методологію аналізу мовних явищ, відмінні перекладознавчі підходи по-різному визначають «переклад» - чи то як лінійний тест, чи то як різновекторну реалізацію певного дискурсу, чи то як засіб міжкультурного спілкування тощо. Метамовний характер терміна «перекладознавство» не полегшує завдання, оскільки питання достатньо не розроблено на методологічному рівні.

Одним із перших в Україні, хто визначив засади перекладознавства як філологічної дисципліни, був одеський дослідник С.С. Дложевський. У 1929 р., вивчаючи переклади П. І. Ніщинського з класичних мов, він зазначив, що обєктом перекладознавства є встановлення природи відхилень перекладу від оригіналу, спричинених різницями в мові, культурі та субєктивному сприйманні перекладача [11, с. 31]. Укладаючи курс «Методологія перекладу» для 1932/33 навчального року в Українському інституті лінгвістичної освіти, М.Я. Калинович та М.К. Зеров виділили в перекладознавстві теоретичний аспект (методологія перекладу, історія перекладу й історія перекладознавства) та практичний аспект (загальна методика перекладу, часткова методика перекладу, - з рідної мови на чужу та з чужої на рідну, - й вивчення штампів ділової мови) [20, с. 225]. Саме вони вперше розробили класифікацію перекладознавчих дисциплін і ввели історію перекладознавства як окрему галузь досліджень в українське перекладознавство.

На зламі 1960-1970-х рр. дискусії на тему лінгвістичного чи літературознавчого підґрунтя теорії перекладу спричинилися до формулювання абстрагованого визначення обєкта перекладознавства, яким, на думку В.В. Коптілова, є дослідження структурної цілісності перекладу на основі діалектичної взаємодії змісту й форми [35, с. 56].

В.В. Коптілову належить також друга в історії українського перекладознавства спроба його класифікації за такою структурою: теорія перекладу (загальна теорія перекладу, часткові та видові теорії перекладу), критика перекладу й історія перекладу [35, с. 55].

Розширене визначення перекладознавства подає Р.П. Зорівчак, описуючи утвердження його як окремої дисципліни: «Як струнка система, що охоплює історію, теорію та критику перекладу, перекладознавство сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну на зіткненні лінгвістики, естетики, поетики й історії літератури ще в 20-30-х рр. ХХ ст.» [26, с. 4]. У західноєвропейському перекладознавстві теж існує небагато визначень перекладознавства, здебільшого зумовлених потребою укладання спеціальних термінологічних словників. Польський довідник «Tezaurus terminologii translatorycznej» визначає перекладознавство так: трансляторика (перекладознавство, теорія перекладу, загальна теорія перекладу) - наукова дисципліна, що вивчає теоретичні та методологічні засади міжмовного спілкування за посередництвом перекладача [88, с. 376]. Словник-довідник перекладацької термінології, який уклали викладачі восьми країн, на чотири мови (французьку, англійську, іспанську та німецьку) наголошує на міждисциплінарності перекладознавства - галузі гуманітарних наук, мета якої полягає в методичному та міждисциплінарному дослідженні теоретичних, описових і прикладних аспектів письмового й усного перекладу [87, с. 90, 193]. Як бачимо, це визначення всеосяжне з погляду перекладознавчої тематики, але водночас залишається досить розмитим, позбавленим чіткої структури.

Проблемою також є визначення поняття «українське перекладознавство». Це питання намагалося розвязати чимало дослідників.

Історію українського перекладознавства ніяк не можна вичерпати рамками одного дослідження, натомість завжди існуватиме місце для нового голосу в тім чи іншім питанні.

Невелика кількість перекладознавчих праць в сучасній українській мові обумовлює актуальність дослідження.

Мета дослідження полягає в осмисленні історії українського перекладознавства ХХ ст. як цілісного процесу та невідємного складника історії національної науки й культури.

Досягнення мети передбачає реалізацію таких завдань:

) систематизувати факти з історії українського перекладознавства ХХ ст.;

) випрацювати критерії періодизації українського перекладознавства;

) визначити періоди розвитку українського перекладознавства ХХ ст.;

) простежити процес формування системи теоретичних поглядів української школи перекладознавства;

) проаналізувати роль чільних українських науковців у розвитку перекладознавства.

Обєкт дослідження - розвиток українського перекладознавства ХХ ст. Предмет дослідження - методика історичних досліджень українського перекладознавства, його періодизація, перекладознавча тематика, становлення та розвиток перекладознавчої терміносистеми й методів перекладознавчого аналізу.

1.Українське перекладознавство на початку ХХ сторіччя

.1 Іван Франко - основоположник українського перекладознавства

перекладознавство франко рильський зеров

До 1880-х рр. в українській науці не було дослідника, який обґрунтував би фундаментальні перекладознавчі питання. Саме тому зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках Франкової творчості. Перекладознавча спадщина І. Я. Франка цікавила багатьох науковців (про це красномовно свідчать бібліографічні покажчики [81; 82]), та все ж є ще чимало прогалин у її вивченні. Різні обставини й епохи по-різному стимулювали франкознавчі дослідження, але найбільше для вивчення перекладознавчої концепції І. Я. Франка в теоретичному аспекті зробили О.А. Домбровський, Ф.С. Арват та Р.П. Зорівчак.

Вчений О.А. Домбровський досліджував дантологічні зацікавлення І. Я. Франка й обстоював дисертацію на тему «Іван Франко - перекладач і популяризатор творчості Данте» [12]. Спираючись на постулати І. Я. Франка про старанний вибір творів для перекладу, про орієнтацію перекладу на читачів-інтелігентів і читачів-селян, про максимальну точність відтворення, про ґрунтовне наукове вивчення тексту та про відтворення національної специфіки першотвору, О.А. Домбровський найбільше уваги приділяє стильовим та інтерпретаційним особливостям самих Франкових перекладів, чим продовжує франківську перекладознавчу традицію.

Найзначнішою публікацією про І. Я. Франка-перекладознавця стала праця Ф.С. Арвата «Іван Франко - теоретик перекладу (лекції із спецкурсу «З історії українського перекладу»)» [1]. Студіюючи Франкові розвідки, передмови й рецензії, дослідник реконструює 17 теоретичних принципів, які стосуються теорії, історії та критики перекладу. Звісно, авторство не всіх вимог варто однозначно приписувати І. Я. Франкові, як те, що перекладати треба тільки з оригіналу, а перекладач повинен досконально володіти й вихідною, й цільовою мовами. Хоч у Франковій інтерпретації ці одвічні істини мають додаткове звучання: переклад народною, загальнонаціональною мовою позначав прагнення розділених кордоном українців до обєднання й часто був вагомішим у нашій історії за політичні декларації. Ф.С. Арват розглядав творчість І. Я. Франка у ширшому контексті тогочасного поетичного перекладу й спостеріг, що саме І. Я. Франко вперше провів межу між власне перекладом і переспівом [1, с. 9].

Статті Р.П. Зорівчак [22; 23; 24; 25] відкривають ще один надзвичайно важливий аспект Франкової наукової спадщини - це перший цілісний критичний аналіз перекладу в українському перекладознавстві. У своїх працях, наприклад, у рецензії на німецькомовні переклади творів Т.Г. Шевченка чи студії «Каменярі…», І. Я. Франко подає зразки лінгвостилістичного перекладознавчого аналізу. Р.П. Зорівчак також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І. Я. Франко щодо перетворення української етнографічної людності в політичну націю. І, звісно, ці думки були не єдиними, що випереджали свій час.

Вивчення Франкових поглядів на переклад у ХХ - на початку ХХІ ст. відбувалося у трьох напрямах: а) перекладна література як націєтворчий чинник; б) проблеми техніки перекладу (переклад чи переспів; одомашнення; еквілінеарність тощо); в) перекладознавчий аналіз. Варто критично осмислити вплив І. Я. Франка на становлення й розвиток українського перекладознавства.

Згадкою перекладознавчої концепції І. Я. Франка завжди залишатимуться її джерела. Ані тогочасна загальна наукова практика, ані жанр рецензії не сприяв точній нотації використаних чужих праць, які тепер встановити дуже важко. Та все ж можна визначити дві основи Франкових перекладознавчих суджень - найбільшу роль тут відіграла сама його критика й спроби її узагальнення, й менше вплинули філософські передумови літературознавства, визначені класичними авторами й тогочасними дослідниками (зокрема представниками німецької школи філософії мови).

Критичні праці І. Я. Франка містять окремі літературознавчі судження, які допомагають усвідомити, як І. Я. Франко розглядав літературний твір і які, відповідно, можна використати в теорії, критиці, й історії перекладу й перекладознавства. Вони також мотивують розвиток його поглядів і те, як він прийшов до розуміння перекладу, викладеного в його основній перекладознавчій праці «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1911).

У розвідці «Слово про критику» (1896) І. Я. Франко зясовує сутність критика як субєктивного реципієнта, рівнозначного будь-якому іншому читачеві: «Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс-громовержець, а тямущий справоздавець. Він розглядає твір з усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться, і реферує публіці, що бачить. Він один із публіки, і голос його має принципіально не більше значення, як голос усякого другого читача» [73, т. 30, с. 214 - 215].

Перекладознавчому аналізу найбільше приділяє уваги І. Я. Франко у своїх рецензіях на твори Т.Г. Шевченка в німецькому перекладі С. Шпойнаровського 1904 й 1906 рр. [73, т. 35, с. 189 - 196] та на власний вірш «Каменярі» в польському перекладі С.А. Твердохліба 1911 р. [73, т. 39, с. 7 - 20]. У них І. Я. Франко вперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз. У працях І. Я. Франка знаходимо не просте зіставлення текстів зі зверненням до мовного чуття читачів та без висновків про відтворення художньої будови першотвору, а цілісне бачення відтворення семантичних і стилістичних деталей у рамках всієї системи оригіналу щодо авторського задуму.

Основою перекладознавчої критики І. Я. Франка є вірність, але не як простий одиничний критерій, а як складне поняття зі змістовим і формальним складниками: «…вповні вірно передати і зміст, і форму Шевченкових віршів буде їм неможливо, і для того [перекладачі] зрікалися або одного, або другого: або перекладали свобідно, пильнуючи поперед усього, щоб переклад робив хоч трохи те саме враження, як оригінал, або навіть віршову форму, щоб передати якомога докладніше сам текст» [73, т. 35, с. 189].

У рецензії 1906 р. найчіткіше проступає Аристотелів слід у Франковій перекладознавчій концепції. Новизною самого Аристотеля в давньогрецькій критиці було те, що він оцінював окремі місця художнього твору за роллю, яку вони відігравали в структурі цілого, й аналізував застосований художній засіб, який мав відповідати цій ролі [47, с. 140]. Аналогічно І. Я. Франко в аналізі перекладу Шевченкового «Кавказу» тлумачить значення окремих висловів у ширших контекстах, намагаючись вивести цілісну систему. Відтворення співвідношення частини до всього художнього твору - новизна перекладознавчих рецензій І. Я. Франка.

У контексті української перекладознавчої критики початку ХХ ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І. Я. Франка були чистота української мови та вірність оригіналові.

Поняття текстової вірності важливе тим, що певний його ступінь може бути межею між перекладом та переспівом. Наповнити ці поняття глибшим змістом намагався І. Я. Франко, тобто обґрунтувати обєктивні складники, які були б очевидними й чіткими. Частково такими складниками стали віршознавчі поняття - наочні й незаперечні: метр, рима, строфа, що представили формальну сторону художнього опису. З іншого - смислового - боку, вірність спирається на ясність, зрозумілість і межує з дослівністю [73, т. 13, с. 446].

Великої уваги надавав І. Я. Франко суспільній, націєтворчій ролі перекладу. Саме суспільна значущість Гетевого «Фауста» спонукала І. Я. Франка перекласти його [73, т. 13, с. 179].

Паралельно І. Я. Франко формулює засаду єдності оригінальної та перекладної частин національної літератури: «Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» [73, т. 39. с. 7]. В історії української літератури цей принцип повністю не застосовано й досі, хоча на цих засадах створював свій курс нової української літератури М.К. Зеров у 1920-х рр.

Належить визначити один суспільний чинник, який відіграв засадничу роль у вимогах до перекладацької техніки - це єдина українська літературна мова, яка із суто філологічного чинника стала націєтворчою справою. Дуже важливим І. Я. Франко вважав досягнення взаємного порозуміння між українцями і галичанами на язиковім полі, щоб таким способом досягти питання єдності і одноцільності української літературної мови. Він також зазначав, що галицькі письменники дали українській культурі більше за наддніпрянських літераторів своїми перекладами й оригінальними писаннями, але на перше місце він поставив саме переклади. Вони сприяли активнішому розвитку мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню просвіти.

.2 Критика перекладу - основа для розвитку теорії перекладу

У контексті українського письменства початок ХХ ст. характеризується великим інтелектуальним пожвавленням. З 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», який орієнтувався на ширший читацький загал, ніж наукові часописи «Киевская старина» й «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», де вміщувалися статті про переклад з історичного погляду. «Вісник» ставив своїм завданням ознайомлювати українських читачів з найповнішими творами української та світової літератури. Так, з 1898 до 1932 р. на його сторінках опубліковано 1140 перекладів з 35 літератур, над якими працювало 260 перекладачів (дані за покажчиком Б. Ясінського [83, с. 491 - 502]). Стаючи на таку редакційну основу, «Вісник» стежив за всіма найважливішими перекладами й повідомляв про них у рубриці рецензій. Згодом, після 1905 р., коли скасували заборону на українськомовний друк, на заповнення книжкових лакун першою відреагувала власне перекладна література, яка на початок навіть переважила оригінальну [73, с. 19]. Нові видання «Українська хата», «Світло» та інші теж вміщали рецензії на перекладні видання, що, у сумі забезпечувало умови для розвитку певної методології перекладознавчого аналізу.

В історії літературознавства існує думка, що «літературна критика хронологічно й суттєво є своєрідним авангардом літературознавства, що формує перші уявлення про літературні явища і пропагує їх серед читачів» [72, с. 6]. На початку ХХ ст. рецензії та інші критичні замітки відіграли цю установчу роль для студій про переклад як теоретичної системи з відповідними критеріями, ієрархією та правилами. Зрештою, історія світового перекладознавства засвідчує, що теорія починалася з критичних тверджень Цицерона, Горація та св. Ієроніма. Цікаво також, що в європейській науковій традиції, попри загальну теорію цінностей, яка існувала у вигляді філософських роздумів від часів Сократа, термін аксіологія (а отже, й чіткіше описане поняття) виник лише у 1900-х рр. [78, с. 8]. Подібно і в Україні: попри зацікавленість якістю перекладів у ХІХ ст., текстологічна критика перекладу (а не його суспільного значення) зводилася до наведення паралельних місць та вказування на сам факт існування неточностей (помилок, викривлень тощо) без жодного пояснення їх мотивації. І лише після такої важливої з історичного погляду та обємної критичної роботи попередніх дослідників, на початку ХХ ст. критики починають обґрунтовувати критерії оцінки перекладів.

Первинних критеріїв перекладознавчої критики було два - вірність і правильність української мови. Однак такий спрощений підхід до аналізу перекладів, характерний для попередніх періодів, уже не був панівним на початку ХХ ст. Критики намагалися розщепити поняття «вірність» та складники, щоб довести невідповідність/відповідність між текстами оригіналу й перекладу. Дослідник А.Ю. Кримський розглядав співзвучність античної ритміки сучасній поезії та вважав, що змісту оригіналу в цільовий культурі відповідатиме не стародавній метр оригіналу, а суголосний метр з сучасної української літератури [43]. Для В.М. Гнатюка основою вірності була художня цілісність, яка не повинна порушуватися навіть пропуском найбрутальніших місць [7]. Але найбільшим поступом у перекладознавчому аналізі було глибше розуміння й ширше використання поняття стиль, яке могло уточнювати вимоги вірності згідно з особливостями перекладних авторів [49; 63]. Очевидно, найбільше цьому сприяли дослідження І. Я. Франка.

Початок ХХ ст. також засвідчив зміну загальної свідомості у вимогах до перекладацької техніки, на що вплинув історічний розвиток нової української перекладної літератури [пор., 31; 18]. Відповідно загострюється увага до чистоти й правильності української мови, яка у двох імперіях зазнавала сильного впливу інших мов (найбільше польської та російської).

Переклад дитячої літератури українською мовою стає педагогічною проблемою національної ваги. У статті «Книжка дітям» В.К. Прокопович з однаковою увагою ставиться й до оригінальної, й до перекладної літератури, розрахованої на дітей: «Але то [видавання оригінальних українських книг. - Д.П.] тільки половина завдання. Сховати од дитини європейське письменство, закрити од неї цей світ - гріх непрощенний, що його, мабуть, не можна виправдати навіть с погляду самого вузького націоналізму. Та до того й зробити це неможливо. Адже все одно дитину потягне туди, хіба що вона побачить його через чуже вікно» [62, с. 7 - 8].

Друга частина завдання значно важча, але саме переклади представлять дітям основні уявлення європейської культури й стимулюватимуть потяг до «широкої просвіти».

У рецензіях на «Антологію сучасних українських поетів» у перекладах С.А. Твердохліба Микола Євшан розглядає перекладний твір у двох проекціях - формальний, де засадою правильного відтворення є збереження стилю оригіналу, та суспільний, де наголос робиться на взаємодії національної гідності перекладача / читача та перекладу [16; 17].

Тему іншості перекладу подовжує Микола Євшан у рецензії на переклади творів Т.Г. Шевченка німецькою мовою. Він наголошував на важливості вибору поезії, але вказував, що навіть розрахунок представити містку картину творчості через найрізноманітніші поезії не дає гарантії повного розуміння психіки поета іншомовцями, - «далеко не всім, чим зворушуємося у Шевченка ми, можуть зворушуватися й вони» [33, с. 183]. Найбільше це стосується історичної та патріотичної лірики, але із самим поетичним перекладом не все так просто, адже тут виникають труднощі мовно-естетичної категорії. Микола Євшан зазначає: «Навіть при найбільшій пильності та таланті перекладника, його [Шевченкова. - Д.П.] поезія в чужому виді тратить дуже багато своєї питомої краси - і, скажімо, свіжості. Його не можна перекладати вірно, і навіть в найкращому перекладі Шевченко стає іншим» [33, с. 183].

Ще одне цікаве й досить неоднозначне питання ставить слідом за Миколою Євшаном І. М. Лизанівський щодо перекладацької практики: «Чи треба українцеві робити переклад в польській мові?» [44, с. 187]. На цю проблему можна дивитися так. З одного боку, мовець краще володіє своєю мовою, а тому його переклад на його ж рідну мову адекватніший з погляду естетики, без надмірної шаблонності. З іншого боку, перекладач, який перекладає нерідною мовою, краще розуміє вихідну мову, має менше процесуальних труднощів, не зосереджується особливо на виборі одного з широкого спектру можливих варіантів, які спливають одночасно в носія мови.

Дослідник А.В. Ніковський - один з найбільших українських культурних діячів у галузі політики, публіцистики та літератури. Його слід в українському перекладознавстві - не великий за доробком, але дуже вагомий. Зокрема належить відзначити його чотири перекладознавчі рецензії-статті, опубліковані у всеукраїнський газеті «Рада», - дві про переклади «Тараса Бульби» М.В. Гоголя українською мовою [52; 379], одну про світові сюжети в українському письменстві [50] й одну замітку про мову перекладних драм [51].

Переклади творів М.В. Гоголя українською мовою породжують сумнів: чи це переклад у повному значенні слова чи, може, реконструкція якогось захованого українського прототексту. Так, А.В. Ніковський показує текстову схожість Гоголевого опису Мосія Шила й української думи про нього [52, с. 3]. Тому реконструкція окремих прототипних текстів та рідномовних зворотів може позитивно розвязати питання, як відтворювати авторів стиль українською мовою: «З цього погляду, кожний переклад з Гоголя на українську мову є відновлення тої первісної мови повістей, і перекладник повинен це мати на увазі» [53, с. 3].

Важливе відкриття зробив А.В. Ніковський щодо історії українського художнього перекладу. Він спостеріг динаміку рецепції сюжетів із інших літератур у ХІХ ст.: спочатку була пародія «Енеїди» («скромна усмішка над поважним сюжетом, перенесеним на наш грунт здрібнілого життя» [50, с. 2]), згодом котляревщину заступили переклади, а коли переклади стали звичайною річчю, то настав час переосмислення світових сюжетів - «Користування самим сюжетом, схемою без ознаків переробки чи переспіву» [50, с. 2]. А це - свідчення найвищого рівня культурності народу, свідчення зрілості нашої літератури: «Для того, щоб взяти з світової літератури популярний сюжет, оброблюваний великими або видатними письменниками європейськими, взяти його й обробити цілком самостійно й оригінально, провести в ньому свою власну думку, треба багато певності мати, треба вірити в те, що для такого роду творчості єсть ґрунт та підготована свідома думка громадянства і письменства» [50, с. 2].

А звідси випливає ще один висновок - у цей спосіб українська література стає відкритою для світової літератури й критики, вона входить у європейський контекст.

Отож, А.В. Ніковського можна також вважати провісником такої перекладознавчої дисципліни, як історія українського художнього перекладу, неодмінної частини історії національної літератури.

Перший період українського перекладознавства охоплює час наукової діяльності літературознавців від початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема дослідження І. Я. Франка. Цей період можна вважати критико-теоретичним, оскільки критика формулювала перші теоретичні твердження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Розглядаючи та аналізуючи переклади, рецензенти зробили чимало для визначення загальних перекладацьких закономірностей. Терміносистема та перекладознавчий аналіз відображають рівень загального розвитку літературознавства. Набувають актуальності такі питання, як чистота та літературність української мови (грамотність перекладів), політична значущість перекладів (видання Євангелія українською мовою) і педагогічний аспект перекладів (переклади дитячих книжок).

2.Становлення перекладознавства як науки в Україні

.1 Перекладознавчі дослідження між двома світовими війнами

Перекладознавство від кінця 1910-х до початку 1940-х рр. в Україні вивчалося мало, а праці часу Визвольних змагань не досліджувалися зовсім. Причиною було те, що радянські історики були змушені обминати всі питання, повязані з цим періодом. Найсміливіші з них обмежувалися побіжними згадками. На це впливала теж недоступність джерел - переважна більшість із них перебувала у спецфондах наукових бібліотек, чимало було просто знищено.

Книгознавчий часопис «Книгарь» - найвагоміший у періоді Визвольних змагань, адже, видаваний з 1917 р., він припинив своє існування 1920 р. на 31-му випуску. За редакцією В.К. Королева-Старого та М.К. Зерова часопис став помітним явищем у галузі української критики й бібліології, а також містив матеріали про переклади в Україні. Його завданням було подавати анотаційно-рецензійні відгуки на найцікавіші та найпотрібніші українські видання й обговорювати поточні книговидавничі проблеми та перспективи. Імена авторів і редакторів, а також окремі теми статей часопису «посприяли» тому, що часопис замовчували дослідники пізніших часів. Проте, ураховуючи специфіку цього видання й відгомін у філологічних та історичних дослідженнях [13], його можна вважати репрезентативним свідченням певного розвитку українського перекладознавства за найскрутніших обставин українського життя.

Особливо заслуговують на позитивну оцінку статті С.В. Петлюри - небуденної постаті в нашій історії - про переклад військової та соціалістичної літератури [59; 60]. Автор порушує питання наявної фахової літератури, але не розрізнених підручників або часописів, а таких видань, які були б складниками загальної, всеосяжної системи.

«Книгарь» також приділяв велику увагу питанням перекладу релігійних текстів, адже Біблія українською мовою створювала й цементувала національну самосвідомість. Справі біблійного перекладу український богослов, професор М. І. Сагарда присвятив дві розвідки [64; 65]. Це були історико-літературні статті про діяльність багатьох перекладачів Св. Письма рідною мовою, майже стислий підручник з історії біблійного перекладу, але без детального мовного й текстуального аналізу.

У найтяжчі повоєнні 1920-1921 рр. український переклад ознаменувався двома визначними подіями: 1920 р. вийшла перекладна збірка М.К. Зерова «Антологія римської поезії», а 1921 р. - перше число літературно-критичного журналу «Голос друку», де Г.М. Іваниця опублікував важливу для українського перекладознавства рецензію на римську антологію М.К. Зерова [28]. Насамперед, рецензент відзначає зміну загальної стратегії в перекладі античних творів, яка окреслилася наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіч. Суть її ось у чому: «Замість недавнього рабського відношення до тексту первотвору зявляється відношення вільніше, але свідоміше. Перекладник дбає про те, щоби передати не слово і речення, а поняття в прозі, поетичний образ в поезії» [28, с. 187].

Це викликає певну інтерпретаційну модернізацію тексту, що співвідноситься з психологією сучасного читача. Акцент на сучасному читачеві - неодмінний чинник для існування перекладу в суспільстві: йдеться про коментарі, які вкрай потрібні, оскільки український читач втратив тісний звязок з античністю, і йому бракує певних, визначених автором асоціацій. Оця орієнтація на читача в часовому вимірі є другим важливим теоретичним моментом рецензії.

Найвизначнішим представником перекладознавчої думки був М.К. Зеров. Найбільших запланованих проектів йому не вдалося здійснити повністю, і «фактично, його спадщина - це, так би мовити, недобудований храм» (за висловом Г.П. Кочура [41, с. 140]). Але, вивчаючи погляди М.К. Зерова на історію перекладу, зокрема розвиток української перекладної літератури ХІХ ст. та характеристику її найвизначніших представників, а також його погляди на техніку перекладу, можна відтворити цілісну концепцію історії перекладу. Очевидно, його теоретична позиція та перекладацька діяльність вплинули на зростання вагомості перекладу в українському суспільстві.

У 1930-х рр. перекладознавчі дослідження в Україні значно послабилися, як і українська наука загалом.

Українське перекладознавство на радянських теренах другої половини 1940-х рр. (воєнний час) - вкрай убоге. Сталінське славослівя було обовязковим атрибутом більшості наукових статей (аж до середини 1950-х рр.); згодом у перевиданні тих розвідок його акуратно замінювали купюрами, напр. у посмертних виданнях М.Т. Рильського (стаття «Пушкін українською мовою» 1937 р.) та О.Л. Кундзіча (стаття «Українсько-російський словник» 1953 р.). Суцільна переоцінка теоретичних засад вивчення та критики, діяльності журналів, позицій дослідників - для наближення до марксистської методики [20, с. 107] - спричинила різке скорочення критичних публікацій. Критичні відділи значно зменшили свій обсяг та інформаційну наповнюваність. Це відповідно позначилося і на розвитку теоретичних положень.

Серед «рідкісних» перекладознавчих розвідок - статті Н.А. Кагановича та А.С. Шевченка про синонімічні перекручення в перекладах творів Леніна: усі українські відповідники, які також мали наближений до російського звучання синонім, вважалися «націоналістичними», такими, що спотворюють зміст оригіналу, а єдино правильними відповідниками могли бути тільки слова, спільні з російською мовою [29; 75].

р. - ювілейного пушкінського року - зявилося декілька ґрунтовних статей про переклади творів О.С. Пушкіна українською мовою, авторами яких були М.Т. Рильський [63, т. 16, с. 212 - 222], І. Ю. Сенченко [66].

Ще одне свідчення 1930-х рр.: «Літературний Донбас», який певний час видавався в Артемівську, перевели в Сталіне (тепер Донецьк) і перетворили на «Литературный Донбасс». Різко змінилася пропорційність розміщення українсько - та російськомовного матеріалу не на користь українськомовного. Однак і тут знаходимо дві україномовні статті Г. І. Триліського про переклади творів О.С. Пушкіна і В.В. Маяковського українською мовою [70; 71].

Події Другої світової війни теж не сприяли розвиткові українського перекладознавства, а тому про ґрунтовні, насамперед монографічні, праці говорити не доводиться.

2.2 Перекладознавчі погляди Миколи Зерова

М.К. Зеров - особлива постать в українській культурі й науці. Історія вивчення його творчості характеризується періодами активних студій, замовчування та, нарешті, умовами для вільного й глибокого дослідження. Найбільше для вивчення творчості М.К. Зерова - зокрема, перекладознавчої - зробив Г.П. Кочур, про що свідчать приблизно 30 публікацій на цю та дотичну тематику [80]. Монографію й популярну брошуру підготував В.С. Брюховецький [5; 6]. У монографії докладно висвітлено перекладацьку діяльність М.К. Зерова.

Шлях до власної концепції перекладу М.К. Зерова пролягав через вивчення українського літературного процесу. Для 1920-х рр. характерною подією були диспути з поточних проблем українського письменства. Вони допомагали узагальнити погляди на літературну дійсність, представити нові явища, а також теоретично обґунтувати тогочасні течії літератури й літературознавства.

Поштовхом до включення питань про місце перекладу як явища в українській полісистемі, мабуть, стало спостереження А.В. Ніковського про ті віхі української літератури, у яких відбувалося наближення до світового письменства: від травестії через переклади до оригінальних творів на всесвітні теми. Одначе, аналізуючи перекладну історію, не так легко диференціювати ці три періоди. Крім того, М.К. Зеров уводить у науковий обіг питання про переклади-травестії, які можуть бути перехідним етапом між травестією та власне перекладом. Отже, М.К. Зеров створює своє відмінне бачення українського літературного процесу ХІХ ст.

Справді, в українській літературі нового часу, а конкретніше - у розвитку українського поетичного стилю, М.К. Зеров намагається виділити три періоди: 1) травестія, 2) переклад-травестія, 3) переклад.

На прикладі «Енеїди» І. П. Котляревського, яка, за твердженням М.К. Зерова, походить з латинського першотвору Вергілія через переробку М.П. Осипова, дослідник виділив ознаки травестії: а) відсутність специфічно національного елементу оригіналу (в українському випадку, відсутність римського, «римської душі»); б) діаметрально протилежний тон і відповідно дібрані поетичні засоби; в) етнографічний реалізм українського побуту [21, с. 28 - 35]. Останній складник може бути й необовязковим замінником національного елементу першотвору, і замінником національного пласту оригіналу своїм, цільовим національним духом.

Терміном «переклад-травестія» М.К. Зеров послуговується в «Новому українському письменстві», хоча в інших тестах переважно вживає термін «переклад». Згодом зявляється «переспів», частіше знаходимо термін «переробка». Отаке розмите розрізнення в терміносистемі М.К. Зерова зумовлює й гіперонімічне, й гіпонімічне вживання лексеми «переклад». Переклад - це і власне переклад, і травестія. Загальна дія стосовно обох явищ позначається однаковим дієсловом «перекладати». Тому інколи важко визначити межу переходу до «чистого перекладу, без домішки травестії» [21, с. 67].

Дослідник М.К. Зеров відкидає дискусії на тему цілковитої точності віршового перекладу, причому не з погляду теоретичної правильності, а радше теоретичної ідеальності, досконалості, а отже, недосяжності в повсякденній праці перекладача-практика. Використовуючи думку І. Ф. Анненського, що переклад починається із зясування «цілісності» поетичного твору, дослідник схиляється до погляду про субєктивне стилістичне витлумачення першотвору [21, с. 615]. Прийнявши розуміння тексту за головну передумову перекладання, М.К. Зеров скеровує увагу перекладача на наступні пять вимог [21, с. 618 - 623]: 1) лексичний добір звучить як засторога для розрізнення високого й низького стилів, неправильного вживання лексичного запасу мови; 2) найповніша увага до тропів і фігур, їх передача, але потрібна обережність, щоб не перевантажити читацьке сприйняття незвичними образами; 3) метричні особливості; 4) евфонія першотвору; 5) краса рідної мови.

Така позиція не охоплює всіх формальних ознак тексту через брак уваги до граматичних особливостей, але це виявляє підхід перекладознавця-літературознавця на відміну від теоретика-мовознавця. Увага до граматики в М.К. Зерова відчувається у вимогах до краси рідної мови, і до стилістичних засобів, хоча глибшої аргументації й ілюстрації тут не знаходимо.

Натомість, увага до мовної сторони завжди перебувала під пильною увагою Зерова-перекладача й Зерова-теоретика. Простежуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є стимулом до «мобілізації всіх своїх лексичних і синтаксичних засобів», а отже, шлях перекладу ХІХ ст. проходив поміж двох потвор - Сцилли «простацької вульгарності», небезпеки не розрізняти «високий» та «середній» стилі, та Харибди «надуманої безкровності», небезпеки «одірватися від живої народної основи, потонути в робленій синтаксі і невдатно кованих словах» [21, с. 515 - 516]. Орієнтирами в процесі перекладу М.К. Зеров вважав не лише текст оригіналу, а й цільового читача. Твори, які не бачили «досвідченої руки вибагливого майстра», в очах читача можуть надовго скомпрометувати й автора, і його твори [21, с. 515 - 516]. Але мова мусить відповідати реальним можливостям читачів: дитяча аудиторія волітиме читати перекладні казки мовою рідних народних казок [21, с. 110]. Ось чому мовна майстерність вимагає уважності й посідає важливе місце в баченні перекладу М.К. Зерова.

2.3 Перекладознавство на західноукраїнських землях 1920-1930-х рр.

Переклад і перекладознавство на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду складно означити як окремі культурні явища.

Оскільки перекладознавство - це вузька наукова діяльність (на відміну від популярно-наукової, публіцистичної чи навіть перекладацької), а отже, безпосередньо залежить від діяльності дослідних інститутів і спеціалізованих видань, то наявність суто перекладознавчих джерел є досить обмежена порівняно з усією літературною продукцією. Для історії українського перекладознавства найважливішими були два наукові центри - Львів і Варшава. Дослідницьку атмосферу Львова стимулювало Наукове товариство ім. Шевченка, а Варшави - Український науковий інститут; у Чехословаччині плідно працювали два українських університети - Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова й Українська господарська академія в Подєбрадах.

Серед проблем тогочасного періоду можна відзначити текстову проблему - відтворення імен, вигаданих слів із гумористичним чи сатиричним ефектом, вульгаризмів, фразеологізмів, синтаксичних зворотів і періодів, функціональності географічних назв, а також пояснення в тексті й увага до власного стилю й багатства цільової мови. До імен В.К. Корольов-Старий застосовує принцип орієнтації на цільового читача: імена належить зберігати в історичній, науковій чи класичній літературі, а в творах для школярів Ганса, Міхеля, Кет, Джека можуть замінити Іван, Івашко, Михайло, Катерина, Катруся, Яків чи Ясько [38, с. 9]. Відповідно перекладати краще з мови оригіналу, але сюжетні твори не втратять багато, якщо їх перекладатимуть через мову-посередник. Найкраще перекладати з мови оригіналу та звіряти з іншими перекладами [38, с. 12].

У 1936 р. П. І. Зайцев наголошував, що сучасна теорія віршового перекладу встановила принципи, які визначають майстерність перекладу та його адекватність - «максимальне наближення до оригіналу та його стилістичних прикмет» [19, с. 345]. Прикро, що не вказано творців цієї теорії перекладу, але можна припустити, що тут ідеться загалом про розвиток теорії перекладу без територіальних ознак.

Дослідник також називає чотири фундаментальні принципи поетичного перекладу: 1) відповідний добір слів та уникання слів з іншого стилістичного реєстру; 2) збереження тропів і фігур оригіналу; 3) відтворення евфонії вірша; 4) «мовна майстерність перекладу», до якої можна включати текстові характеристики й авторські стильові звороти.

Серед дослідників, які намагалися теоретично розмежувати переклад і переспів, був і Є. Ф. Маланюк. У рецензії на переспів Б. І. Кравцева з «Пісні над піснями», автор зазначає, що в такому випадку перекладачеві доводиться користуватися лише почуттям поетичної інтуїції, адже його не зобовязують «усталена форма» (тобто форма оригіналу), «устійнене словництво» (вибір лексики) та «певний текст» (вочевидь, тексто-стилістичні параметри) [45, с. 930].

Головний принцип підходу до перекладу за Є. Ф. Маланюком, - «переклад мусить бути еквівалентом твору» [46, с. 240]. Але «еквівалентність твору» - це складне поняття, оскільки включає й проблематику перевираження художньої будови, й проблеми функціонування твору в певній полісистемі, водночас полісистема має вплив на добір засобів перевираження. Водночас Є. Ф. Маланюк досліджував також взаємовідносини перекладу й ідеології. Тому він окреслює дві частково взаємоповязані проблеми перекладу Шевченкової поезії - проблему перекладу взагалі та ставлення інтелігентної Росії до творчості Т.Г. Шевченка.

Постулат «ліричний вірш перекласти не можна» [46, с. 241] доводиться тим, що головне в ліриці - «фактично-несхоплена лірична пульсація, сказати б, невидима чуттєва електричність», тобто явища зі сфери суто почуттєвої. Поема полегшує переклад тим, що має сюжет, певну предметність, натомість лірика цілком «беззмістовна», вона - «більш від мелоса, ніж від голоса» [46, с. 241].

Діяльність у царині перекладу релігійної літератури вплинула на розвиток теорії богословського перекладу. У праці «Методологія перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову» І. І. Огієнко розглядає чимало питань, повязаних із перекладом релігійних книг, а саме: чи можна перекладати з церковнословянської мови без огляду на грецький оригінал; який словянський текст класти в основу для перекладу; особливості перекладу Старого Завіту, мовні й поетичні проблеми перекладу; термінологічні труднощі перекладу та ін. [55].

Історію перекладу античної літератури українською мовою найкраще представляють статті Т. І. Пачовського «До питання про перші переклади Горація» [57], Є. М. Грицака «Горацій в українській літературі» [9; 77] та Є. Ю. Пеленського «Овідій в українській літературі» [58; 79]. Дослідник Т. І. Пачовський вивчає поширення творів Горація в Україні ХVІІ - ХVІІІ ст. та переклади Г.С. Сковороди. Є. М. Грицак подає історію перекладу творів Горація українською мовою впродовж ХІХ - першої третини ХХ ст., а також стисло розглядає літературу про нього й Горацієві впливи в українській літературі. Дослідник Є. Ю. Пеленський намагається зібрати всі відомості про поширення й переклади творів Овідія в Україні від найдавніших часів до першої третини ХХ ст. Кілька рецензій, які зявилися на частини «Енеїди» Вергілія в перекладі М.Й. Білика, стосувалися питання філологічного - перш за все правильного, точного, але не завжди доступного - перекладу і відтворення античного стилю в перекладі загалом [4; 39].

Також існувала Шекспірівська проблематика. Вона не була багатою, але дуже вагома - розвідка Я.А. Гординського «Кулішеві переклади драм Шекспіра» [8], де автор розглянув цілу низку питань: ставлення П.О. Куліша до В. Шекспіра до 1882 р.; мова Кулішевих перекладів із Шекспіра у виданні 1882 р.; П.О. Куліш та англійські оригінали; історія видання Кулішевих перекладів; рецепція Кулішевих перекладів; думки І. Я. Франка про Кулішеві переклади; І. Я. Франко - видавець і редактор Кулішевих перекладів. Важливо, що дослідник зіставив Кулішеві рукописи з опублікованими перекладами й так дослідив правки І. Я. Франка, зокрема в перекладі трагедії Шекспіра «Гамлет».

Період становлення перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні (після Першої світової війни до Другої світової війни) є вагомим для українського перекладознавства. Дослідники розглядали, як український читач сприйме переклади - із часової перспективи (Г.М. Іваниця) чи просторової (Іван Кулик). Такі розвязки модифікували вибір перекладацької стратегії. Науковці також досліджували переклади в діахронному плані, намагаючись визначити, які давні переклади можна рекомендувати сучасному читачеві. Саме історичні дослідження могли засвідчити місце перекладної літератури у цільовій культурі (М.К. Зеров), виявити розвиток мовних засобів під впливом перекладів (М.К. Зеров, А.В. Ніковський), зясувати особливості перекладів того ж автора в різні періоди (П. І. Тиховський). До становлення історії перекладу як окремої дисципліни найбільше причинився М.К. Зеров. Його курс історії української літератури ХІХ ст. охоплював перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури та формулював окремі критерії для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. Дослідник О.М. Фінкель розвинув лінгвостилістичну концепцію перекладу, у межах якої виділено три види перекладу - прозовий нехудожній, прозовий художній та віршовий. Це велике досягнення для українського перекладознавства, адже запропоновано напрями майбутніх досліджень щодо часткових теорій перекладу, вперше цілісно розглянуто науково-технічний переклад, сформульовано поняття перекладацької множинності та досліджено явище автоперекладу.

3. Перекладознавство другої половини ХХ сторіччя

3.1 Роль Максима Рильського в розвитку перекладознавства

Перекладознавча діяльність М.Т. Рильського припадає на найсумніший період української історії, адже з 1930-х до початку 1960-х рр. йому довелося працювати в умовах і сталінських репресій, і Другої світової війни, і повоєнних ідеологічних чисток. Водночас, як зазначає Г.П. Кочур, «Рильський вважав себе учнем Зерова» [41, с. 140], а звідси - виступав мовби сполучною ланкою між здобутками 1920-х рр. та наступними поколіннями дослідників. Письменник М.Т. Рильський надав українській літературі чимало шедеврів словянських і західноєвропейських літератур. Працюючи над найрізноманітнішими за жанрами й стилем текстами, він також виробляв свою стратегію перекладу, що відповідала б його уподобанням та не порушувала б цілісності першотвору.

Перекладознавчу спадщину М.Т. Рильського вивчали більше порівняно з іншими дослідниками, але цілісного дослідження, яке враховувало б поступ перекладознавства до М.Т. Рильського, та пізнішого використання його теоретичного спадку не здійснювалося. Найґрунтовніші праці, присвячені перекладацькій діяльності М.Т. Рильського належали таким дослідникам: Г.П. Кочуру [42], С.Г. Миронюк [48], З. Гросбарту [76], З.Г. Коцюбі [40] й Ф.С. Арвату [2].

Першим фундаментальним питанням теорії перекладу є питання про те, що ж таке переклад, У М.Т. Рильського знаходимо афористичне визначення цього явища: переклад - це співтворчість [63, т. 16, с. 227]. На перший погляд, таке визначення має суто літературознавче забарвлення. У 1950-х рр. багато радянських дослідників дискутувало про лінгвістичний та літературознавчий підхід до перекладу. Суть такого розрізнення в тому, що перший підхід розглядає переклад крізь призму розходження двох мовних систем та відмінних стилістик, а другий ґрунтується на зіставленні текстів, породжених певними літературними традиціями й нормами. Усуненню цього протистояння, яке в основі стосувалося того ж таки відтворення функцій конкретних художніх засобів, частково сприяв розвиток лінгвостилістики та дискурсознавства. Проте, якщо М.Т. Рильський подекуди й висловлювався за перевагу літературознавчого розгляду перекладу [63, т. 16, с. 331], та все ж аналіз його досліджень вказує на глибше розуміння.

Важливою для М.Т. Рильського була індивідуальність перекладача, а тому він наполягав на власному виборі творів для перекладу, які відповідали б певним настроям і характеру перекладача, але водночас від перекладача вимагалося «[…] розуміння і відчуття первотвору, уміння «ввійти в світ» обраного для перекладу автора, отже, певною мірою підкорити йому свою індивідуальність» [63, т. 16, с. 294]. Переклад - хоч явище глибоко субєктивне (зрештою, як і сама мова), але вимагає неабиякої сумлінності, щоб бути саме перекладом, а не варіацією на тему. «Отже, […] перекладач поетичного твору передусім повинен бути сам поетом - з властивою поетам здатністю перевтілюватись, відгукуватись на часто несхожі одне на одне літературні явища, повинен бути чутливим, як пушкінське «Эхо»…» [63, т. 16, с. 294]. Лише належна підготовка може сприяти творенню доброго перекладу, і не дивно, що М.Т. Рильський гостро виступав проти підрядників [63, т. 16, с. 229].

Другим фундаментальним питанням теорії перекладу є питання про його точність. З цього приводу М.Т. Рильський висловився так: «Ми наполягаємо на старій гадці, що декому здається навіть старомодною: треба перекладати «не букву, а дух», треба памятати ще гоголівську вказівку про те, що для наближення до оригіналу слід інколи відходити від нього. Ось чому я особисто перед терміном «точність» даю перевагу термінові «вірність»» [63, т. 16, с. 281].

Концепцію власне віршового перекладу М.Т. Рильський виклав ще 1931 р. у передмові до власних перекладів двох драм В. Гюго, - її можна вважати однією з перших його перекладознавчих розвідок, - де вміщено стислий виклад про три визначальні чинники для віршового перекладу [63, т. 15, с. 61]: 1) традиція віршування; 2) естетика з урахуванням загальних тенденцій перекладу; 3) форма, вільніша для подальших варіацій перевираження.

Важливим для теорії віршового перекладу є поняття еквіритмічності. І тут, незважаючи на твердження, що в радянській теорії перекладу «неперекладність» подолано, М.Т. Рильський інакше й значно глибше дивиться на відтворення ритму й метру: «Щодо еквіритмічності, то це діло, взагалі кажучи, дуже умовне. Неможливо еквіметрично, тим більше еквіритмічно, перекладати вірші з мови однієї звукової системи віршами на мову іншої системи…» [63, т. 16, с. 278]. Пророчим виявилося поняття «умовне», адже переклад - це завжди умовність, яка залежить від часу, місця, літературного процесу й особистості перекладача.

Не обминув увагою дослідник і поняття «еквілінеарності», пояснюючи можливість її дотримання в різних системах мов: «Коли еквілінеарності, тобто тієї ж кількості рядків у перекладі, як в оригіналі, важко додержати, наприклад, у перекладі білих англійських ямбів Шекспіра, - при відомому всім невеликому розмірі слів в англійській мові, - то в перекладах з однієї словянської мови на іншу цієї еквілінеарності легше добитися, хоч іноді доводиться жертвувати окремими рисами оригіналу. Перекладу без жертв не буває» [63, т. 16, с. 278].

Аналізуючи власні переклади й переклади інших, М.Т. Рильський подав широкий перелік дрібніших перекладацьких труднощів, безпосередньо повязаних із використанням мовної системи в конкретній структурі художнього твору. Так, серед стилістично значущих фонетичних засобів звукопис може важити найбільше, а тому його відтворення може вимагати навіть пожертвування будь-яким іншим компонентом [63, т. 16, с. 299 - 300].

Торкався М.Т. Рильський й історії поетичного перекладу, але лише побіжно, адже український літературний процес ХІХ сторіччя ґрунтовно дослідив М.К. Зеров у праці «Нове українське письменство». Хоча тут у М.Т. Рильського був дещо відмінний погляд на більшість тогочасних художніх перекладів: «Це, розуміється, не переклад, а варіація в пісенно-народному стилі. Такий жанр художньої творчості абсолютно дозволений, і він дає часом дуже плідні результати», як-от «Песнь о вещем Олеге» О.С. Пушкіна у перекладі С.В. Руданського» [63, т. 16, с. 213]. Порівнюючи переклади середини ХІХ ст. й переклади 1920-1930-х рр., М.Т. Рильський чітко відзначає зміну мовної культури: «Але в цілому ми бачимо тут зовсім інший щабель культури перекладу, що походить від зовсім іншої мовної культури» [63, т. 16, с. 215]. І ця зміна відбулася власне завдяки перекладу, що раніше стверджував М.К. Зеров.

Ставлячи питання перекладу творів Т.Г. Шевченка польською та російською мовами, О.С. Пушкіна - українською, І. П. Котляревського, І. Я. Франка, Лесі Українки - російською, М.Т. Рильський намагався уважно та вимогливо розглянути переклад, проаналізувати недоліки й доповнити розуміння твору, який перекладають, а його концепція перекладу була новим щаблем розвитку української перекладацької думки, яку широко використовували наступні покоління дослідників.

3.2 Внесок українських дослідників у розвиток теорії та історії перекладу

Після Другої світової війни українське перекладознавство опинилося в надзвичайно скрутному становищі. Унаслідок репресій та ідеологічних чисток доводилося створювати майже нову школу дослідження перекладу.

Створення нової дослідницької школи неодмінно повязане з питанням першоджерел, на авторитет яких посилаються та які цитують. З цього погляду цікаво порівняти бібліографічний список, укладений Є. І. Старинкевич 1947 р. у статті «Проблеми художнього перекладу з французької мови» [68, с. 114 - 115], та фактичні посилання в працях дослідників, опублікованих у збірнику «Питання перекладу» (1957). Це допоможе обєктивно визначити роль попередніх досягнень у розвитку перекладознавства, хоча відсутність прямих посилань ще не означає цілковитої відсутності тяглості української наукової традиції. Як зазначалося вище, у працях М.Т. Рильського відчутний звязок із науковою спадщиною М.К. Зерова.

З погляду історії перекладознавства друга половина 1940-х рр. позначає розвиток двох напрямів у теорії перекладу - мовознавчого та літературознавчого. Фактографічно можна стверджувати, що мовознавчий підхід набуває прав громадства саме в цей час, адже зароджувався він тоді, коли зароджувалася й сама теорія перекладу. В історії українського перекладознавства В.М. Державин використовував погляди О.О. Потебні, а О.М. Фінкель вказував на зародження нової мовознавчої дисципліни - лінгвостилістики. Ще раніше І. Я. Франко послуговувався здобутками в галузі стилістики. Отже, цілком логічно, що теорія перекладу містить два складники - орієнтацію на систему мови (або мов) та орієнтацію на систему літературного твору. Два підходи завжди співіснували в питаннях перекладу, і справа була тільки в акцентуації одного підходу. Але обєктивні причини - надзвичайно швидкий розвиток мовознавства, зокрема системної теорії мови й лексикографії, - сприяли посиленню мовознавчої тематики в перекладознавстві з середини ХХ ст.

Мовознавчий спектр проблем повоєнного десятиліття головно зосереджувався на марксівсько-ленінсько-сталінській проблематиці. Дослідники аналізували переклади творів комуністичних ідеологів, причому часто наголошували на зближенні української й російської мов.

Перекладознавчий ужинок літературознавчого напряму першого пятиріччя після війни - це переважно рецензії й кілька історико-перекладацьких статей. Питання, які порушувалися в рецензіях, стосувалися відтворення змісту й віршування. Поняттєво-термінологічний апарат спрямовано на пошук поняття, яке відображає належне відтворення змісту, але одного усталеного терміна не існувало. Без характерних розрізнень послуговувалися термінами «точність», «еквівалентність» та «вірність».

Найвагомішими дослідженнями того часу в галузі мовознавчої теорії перекладу були статті Є. І. Старинкевич «Ідіоматика французької мови і способи її відтворення українською мовою» (1946) [67] та «Проблеми художнього перекладу з французької мови. Відтворення стилю оригіналу» (1947) [68]. Найголовнішим постулатом дослідниці було відтворення стилю та стилістичної семантики в перекладі, на якому вона будує власне визначення художнього перекладу: «Художнім перекладом буде переказ, в якому з максимальною повнотою враховані не тільки семантичні моменти, задані в оригіналі, а й стилістичні» [67, с. 156].

На кінець 1950-х рр. в українському перекладознавстві припали три важливі події: 1957 р. - видання збірника «Питання перекладу»; 1958 р. - відновлення журналу іноземної літератури «Всесвіт»; 1959 р. - започаткування серїї перекладознавчих збірників «Мастерство перевода».

Перекладацькі наради в першій половині 1950-х рр. регулярно проводило Державне видавництво художньої літератури України. Однак лише після наради перекладачів у лютому 1956 р. зявився збірник доповідей «Питання перекладу» [61]. Серед доповідачів - досвідчені перекладачі й редактори О.Л. Кундзіч, С.П. Ковганюк, М. І. Терещенко, С.В. Масляк, Л. Первомайський, М.Т. Рильський, М.А. Пригара, М.М. Пилинський, Б. Тен. Лейтмотив більшості доповідей - важливість чистоти української мови в перекладах. Їх можна розглядати і з погляду боротьби з копіїзмом-буквалізмом, і з погляду прямих перекладів з мови оригіналу, і з погляду редакторського контролю, і з погляду вивчення іноземних мов. Не оминули лексикографічних проблем - як у галузі українського тлумачного словника, так і двомовних словників.

Серйозний поступ робить історія перекладу в післясталінський час. Упродовж першого повоєнного десятиліття тематика історико-перекладацьких досліджень або замикалася на російсько-українському перекладі, або розглядала дожовтневих класиків української літератури. Так, досліджували перекладацьку діяльність П.А. Грабовського [30, с. 52 - 54]. До традиційних жанрів статей і книг додалася нова форма наукової публікації - автореферат дисертації. Завдяки автореферату, ширший науковий загал міг ознайомитися з дослідженням М. І. Дяченка про поетичну творчість М.П. Старицького, яка включає й віршові переклади [14].

Після Другої світової війни центром франкознавства став Львівський університет імені Івана Франка, де за ініціативи акад. М.С. Возняка 1948 р. став виходити періодичний збірник «Іван Франко. Статті і матеріали». У ньому вміщено 21 публікацію про переклади Івана Франка та рецепцію його оригінальних творів іншими мовами [27]. М.С. Шаповалова написала дисертацію про І. Я. Франка як дослідника й перекладача В. Шекспіра [74]. Вона використала архівні матеріали - рукописи П.О. Куліша та І. Я. Франка з перекладами драм В. Шекспіра, зокрема Кулішеві рукописи з редакторськими правками І. Я. Франка.

Новим у дослідженнях з історії перекладу стало вивчення перекладів українських письменників іноземними мовами. Саме цьому О.М. Єніна присвятила свою книгу «Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР» (1956) [15]. У цьому історико-бібліографічному нарисі авторці вдалося описати історію сприйняття дванадцяти українських письменників - Т.Г. Шевченка, І. Я. Франка, М.М. Коцюбинського, Лесі Українки, П.Г. Тичини, М.П. Бажана, М.Т. Рильського, О. Є. Корнійчука, О.Т. Гончара, Н.С. Рибака, В.М. Собка, Я.О. Галана.

Своєрідними бібліографічно-перекладознавчими дослідженнями стали покажчики перекладів іноземними мовами творів Т.Г. Шевченка, які уклала група дослідників під керівництвом М.М. Грецька: 1967 р. - французькою мовою [86], 1968 р. - німецькою, італійською, іспанською, португальською мовами й мовою есперанто [84; 85].

Серед чільних перекладознавців цього періоду - Г.П. Кочур. Він є автором 371 публікації - літературознавчих нотаток, енциклопедичних статей, рецензій і ґрунтовних розвідок, у яких дослідник перекладознавчої критики досліджував важливі питання історії українського художнього перекладу. Ґрунтовне вивчення перекладацької й перекладознавчої спадщини Г.П. Кочура почалося наприкінці 1980-х рр.

Спадщина науковця В.В. Коптілова кінця 1960-х - початку 1970-х років, як підсумок третього - повоєнного - періоду розвитку українського перекладознавства, закладає основи нової епохи розвитку. Дискусії про літературознавчу чи лінгвістичну природу теорії перекладу тільки підтверджують розуміння, що теорія перекладу охоплює й лінгвістичний, і літературознавчий аспекти, і водночас відмінна від цих обох галузей філології, а отже, має свою окрему структуру, свої особливі цілі та методи. Загальні засади перекладознавчої концепції В.В. Коптілова такі: 1) перекладність кожного твору з будь-якої мови на будь-яку іншу; 2) можливість і потреба перекладу художнього твору в єдності його змісту й форми; 3) збереження в художньому перекладі того самого співвідношення між частиною й цілим, що й в оригіналі [36, с. 6 - 7]. У центрі теорії перекладу - поняття перекладності, яке тісно повязане з питанням співвідношення обєктивного й субєктивного в перекладі. В.В. Коптілов розглядає неперекладність як явище і зясовує обєктивну основу перекладів: сприйняття перекладу, як і будь-якого художнього твору, - явище субєктивне, але кожний переклад має досить обєктивну генезу й функцію. Тому, на думку дослідника, кожний перекладач мусить розглядати твір як породження «двох епох», «двох середовищ» та «двох стилістичних систем» [37, с. 50 - 51].

Перекладознавець В.В. Коптілов також формулює визначення перекладу, яке враховує й літературознавчі чинники, й лінгвістичн: «Переклад художнього твору - це процес, в якому перекладний твір зберігає ідейно-образну структуру оригіналу (іншомовного літературного твору) і виступає як його семантико-стилістична паралель» [36, с. 184].

Про новий етап українського перекладознавства, а саме про розростання його в широку розгалужену систему знань, свідчить класифікація галузей перекладознавства та його завдань, яку розробив В.В. Коптілов [36, с. 202 - 204]:

) загальна теорія художнього перекладу вивчає загальні закономірності (психологія перекладацької творчості, етапи перекладу, обґрунтування філософських основ перекладу, вироблення засад наукового аналізу перекладу - безвідносно до конкретної пари мов);

) часткові теорії перекладу досліджують ефективні прийоми відтворення оригіналів конкретної іноземної мови в матеріалі рідної мови;

) видові теорії перекладу узагальнюють досвід художнього перекладу певного виду літератури - прози, поезії та драматургії;

) критика художнього перекладу аналізує конкретні переклади, зіставляючи їх з оригіналами: а) літературознавча критика перекладу оцінює добір творів для перекладу, розглядає співвідношення творчих особистостей автора й перекладача та ін.; б) лінгвістична критика перекладу оцінює переклади з погляду культури мови, її нормативності тощо;

) історія художнього перекладу є історією наближення до оригіналу, історією становлення перекладацької майстерності: а) літературознавче вивчення історії перекладу передбачає дослідження впливу перекладів іншомовних творів на національну літературу й суспільне життя; б) лінгвістичне вивчення історії перекладу досліджує історію розвитку мовних засобів відображення змісту та стилю оригінальних творів у перекладах у зіставленні з розвитком засобів національної літературної мови.

Класифікація унаочнює спрямованість на поєднання літературознавчого й лінгвістичного підходів.

Дослідження В.В. Коптілова можна вважати певним підсумклм літературознавчих студій в українському перекладознавстві. Яскравим наслідком такого вивчення є його книга «Актуальні питаня українського художнього перекладу» (1971), де автор зібрав дуже багатий матеріал для висвітлення основних проблем художнього перекладу [34]. Ці питання трактуються крізь призму національної мови, віршування, стилістики.

3.3 1990-ті рр.: нові горизонти українського перекладознавства

Зі скасуванням спецфондів у наукових бібліотеках стало можливим вивчати історію перекладу на широкій джерельній базі.

У 1990-ті рр. зібрано чимало інформації з історії перекладу. 1995 р. М.Н. Москаленко опублікував перекладну поетичну антологію «Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі», де відобразив розвиток українського поетичного перекладу впродовж тисячоліття [69]. Книгу відкриває його передмова, де автор намагається стисло, але системно представити розвиток віршованого перекладу в Україні, його функції й форми, значення для українського націєтворення.

Однією з повернених тем для перекладознавчого дослідження став біблійний переклад, який охоплює два напрями вивчення перекладів Біблії. Перший напрям передбачає вивчення історичних умов і культурного впливу української Біблії на українську літературу й культуру. Другий - це питання українських перекладів Біблії й використання біблійних мотивів у творах українських письменників. Останній вивчала В. І. Сулима.

На початку 1990-х рр., із здобуттям Україною незалежності виникла вимога транслітерувати безпосередньо з української мови чи на неї. Постала проблема передавати український ономастикон західноєвропейськими мовами.

Видавнича криза стала великою перешкодою для популяризації здобутків перекладознавчих досліджень: зникла розгалужена мережа книгорозповсюдження; загинули всі перекладні серії видавництва «Дніпро», включно з останньою в часі серією «Майстри перекладу». Найважливішими формами наукового друку стали університетські вісники й автореферати дисертацій. Перевага останньої категорії в тому, що, крім стислого, але завершеного аналізу перекладацької проблеми, вони зберегли стабільну мережу розповсюдження бібліотеками України завдяки вимогам Вищої атестаційної комісії.

Скасування «проскрибованої літератури» активізувало студії над взаємодією між розвитком української мови й перекладною літературою.

Ґрунтовно досліджено жанрову проблематику перекладу. В.В. Демецька вивчала переклад верлібру, де визначила чіткі критерії цієї форми віршування, а також дослідила вплив жанрово-стильової традиції оригіналу на вибір способів перекладу.

Типологію жанрів власне віршового перекладу запропонувала О.В. Дзера в кандидатській дисертації «Індивідуально-авторське трактування біблійних мотивів як перекладознавча проблема» (1999) [10, с. 11 - 14]. Застосовуючи однією з перших теорію полісистеми ізраїльських учених І. Івен-Зогара й Г. Турі (зокрема положення про норми й функції перекладів), а також лінгвокультурологічний аналіз, О.В. Дзера обґрунтовує тип співвідношення індивідуального й вторинного в поетичній структурі перекладного тексту як критерій для розмежування жанрів віршового перекладу.

Найкращим посібником з перекладознавчої лінгвокультурології до сьогодні є монографія-посібник М.О. Новикової і І. М. Шами «Символика в художественном тексте. Символика пространства» [54]. Ґрунтовно пояснивши традиції, архаїчні символи простору, які можуть видатися звичайними чи побутовими предметами й абстракціями, автори тлумачать особливості їх втілення у творах М.В. Гоголя, зокрема в простих назвах («дворец», «небо») або через композиційний задум, і, відповідно, труднощі й обмеження їх відтворення в перекладі. Посібник сприяє розвитку інтерпретаційних навичок філологів і стимулює залучення лінгвокультурологічних студій над стилями інших письменників, переглядаючи традиційні уявлення про фольклорне мислення.

Дослідження драматичного перекладу нечисленні. За визначенням О.В. Барабан, постмодерністський драматичний діалог - це тип драматичного діалогу, який утворюється під впливом квазідраматургічної оповіді; в ньому стилізуються і/або пародіюються попередні театральні й літературні традиції, а його основними рисами є метасеміотичність і діалогізація [3, с. 3].

З перекладознавчого погляду І. В. Ковальська вивчала колористику [32]. Дослідження охопило всі основні аспекти функціонування колірних лексем у художньому мовленні - предметно-логічні позначення (ураховуючи денотативний і конототивний макрокомпоненти й риси контекстної семантики), складники словесних образів і компоненти фразеологізмів.

-ті рр. досить умовно називаємо періодом. Він не закінчується 2000 або 2001 р., оскільки чимало досліджень, які проводилися подекуди впродовж усього десятиріччя, оформилися в дисертації й автореферати аж на початку 2000-х рр.

Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики й дидактики перекладу в межах єдиної української наукової традиції. Доречно, щоб історіографічна модель ґрунтувалася на застосуванні трьох базових критеріїв джерельної бази - національності, території й мови; трьох критеріїв історіографічного дослідження - наукового середовища, іманентності й відповідності; двох критерії історичного опису - хронологічності й наукової спадковості, не абсолютизуючи жодного з критеріїв.

Критерії періодизації українського перекладознавства зумовлюють тематика й методика досліджень, співвідношення зі світовим контекстом, із суспільно-політичними умовами в країні, нарешті, окремі особистості, знакові в розвитку теорії й методики перекладу.

Перекладознавчі публікації в Україні впродовж ХІХ ст. дедалі більше акцентували на засвоєнні здобутків світової цивілізації через переклади як одну з основних вимог до творення сучасної національної літератури, а отже, й нації. Розвиток перекладу, який останньої третини ХІХ ст. досягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії й переспіви), тільки тепер міг забезпечити матеріал, щоб встановити критерії якості перекладу й почати усвідомлювати, як ці критерії відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання лягли в основу перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворчу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтепретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії й історії художнього перекладу. Саме тому основоположником українського перекладознавства доцільно вважати І. Я. Франка, чия концепція сформувалася впродовж 1880-1910-х рр.

У становленні історії перекладу як окремої дисципліни найбільша заслуга М.К. Зерова. Його курс історії української літератури ХІХ ст. включав перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури, адже вона найкраще показала розвиток високого стилю української мови й поетики від бурлеску й травестії до високоякісних перекладів кінця ХІХ ст. Така система вимагала різних критеріїв для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. Сюди належать також і соціологічні питання перекладу - сприйняття давніх перекладів сучасним читачем. Чимало уваги М.К. Зеров присвятив виробленню методики характеристики перекладача, яка включала впливи загальнолітературних тенденцій на перекладача, перекладацьку настанову й техніку перекладу. Отож, М.К. Зеров уперше розробив критерії історії перекладу, чинні й сьогодні.

Теоретичні концепції українських дослідників 1920-х рр. засвідчують існування цілісної теорії перекладу. Те, що М.Я. Калинович і М.К. Зеров уклали навчальні курси з перекладу, також є важливим доказом систематизації й теоретизації зібраних знань. Цей час самоусвідомлення перекладознавства вважаємо становленням перекладознавства як наукової й навчальної дисципліни в Україні.

Українське перекладознавство впродовж ХХ ст. пройшло довгий і складний шлях. Не в усіх випадках можна бути однозначним щодо значення й вагомості окремих перекладознавчих тверджень. Не всі перекладознавчі дослідження вдалося виявити й належно вивчити. Над цим робота триває. Зокрема, варто дослідити творчий доробок перекладачів у звязку з їхніми теоретичними концепціями, використати багатий епістолярний матеріал. На сторінках періодичних видань оприлюднювалися перекладознавчі дискусії про такі засадничі поняття перекладознавства, як еквівалентність чи адекватність, жанри перекладу, контекст і переклад тощо; треба осмислити наукові здобутки української діаспори, що стало певною мірою можливим після здобуття незалежності, коли закордонні українські бібліотеки й архіви почали частково передавати в Україну. Уже тепер можна ствердити унікальність і високий рівень української школи перекладознавства, яка посідає самостійне місце у світовому перекладознавстві.

Список використаної літератури

1. Арват Ф.С. Іван Франко - теоретик перекладу: (лекції із спецкурсу «З історії українського перекладу») / Ф.С. Арват; Чернівец. держ. ун-т. - Чернівці: [б. в.], 1969, - 38 с.

. Арват Ф.С. Максим Рильський - теоретик перекладу // Питання літературознавства та мовознавства: тези доп. та повідомл. республікан. наук. конф. (травень 1967 р.) / Ф.С. Арват. - Х.: Вид-во ХДУ, 1967. - С. 229 - 230.

. Барабан О.В. Постмодерністський драматичний діалог: лінгво-стилістичний та перекладознавчий аспекти: (на матеріалі драматургії С. Беккета, Г. Пінтера, Т. Стоппарда): автореф. дис. канд. філол. наук; спец. 10.02.19 «Теорія мовознавства» / О.В. Барабан; Одес. держ. ун-т ім. І. І. Мечникова. - Одеса, 1994. - 16 с.

. Барський М. [Рецензія] / М. Барський // Вісник. - 1933. - Т. 3, кн. 9. - С. 701 - 702. - Рец. на кн.: Вергілій Маро Публій. Енеїда: в 2000-ліття народин поета / З лат. пер. М. Білик. - Стрий, [1931]. - Кн. 1 - 6. - 196 с.

. Брюховецький В.С. Микола Зеров: До 100-річчя від дня народження / В.С. Брюховецький. - К.: Т-во «Знання» УРСР, 1990. - 48 с. - (Сер. 6 «Духовний світ людини»; №2).

. Брюховецький В.С. Микола Зеров: Літ.-критич. нарис / В.С. Брюховецький. - К.: Рад. письменник, 1990. - 309 с.

. [Гнатюк В.] [Рецензія] // Літературно-науковий вістник. - 1905. - Т. 32. - С. 240. - Підп.: В. - Рец. на кн.: Тисяча й одна ніч. Арабські казки. [Т.] 1. / пер. М. Лозинський. - Львів: Накладом Укр.-руської вид. спілки, 1905. - 288 с. - (Літ.-Наук. Бібліотека. Сер. 2; чис. 115 - 117).

. Гординський Я. Кулішеві переклади драм Шекспіра / Я. Гординський // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. - 1928. - Т. 148. - С. 55 - 164.

. Грицак Є. Горацій в українській літературі / Є. Грицак // Наша культура. - 1936. - Кн. 6. - С. 442 - 448; Кн. 8/9. - С. 610 - 615.

. Дзера О. Індивідуально-авторське трактування біблійних мотивів як перекладознавча проблема: (на матеріалі українських перекладів творів Дж.Г. Байрона): автореф. дис…. канд. філол. наук; спец. 10.02.16 «Перекладознавство» / О.В. Дзера; Нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 1999. - 21 с.

. Дложевський С.С.П. І. Ніщинський, як перекладач з античних мов / С.С. Дложевський // Вісник Одес. комісії краєзнавства при УАН. - Одеса: Вид. Одес. комісії краєзнавства при УАН, 1929. - Ч. 4 - 5: Секція соціяльно-історична. - С. 30 - 31.

. Домбровський О.А. Иван Франко - переводчик и популяризатор творчества Данте: автореф…. канд. филол. наук / О.А. Домбровский; Львов. гс. ун-т им. И. Франко. - Львов, 1954. - 16 с.

. Дрозовська О. Часопис «Книгарь» (Київ, 1917-1920 рр.): огляд матеріалів до історії та бібліографії української преси / О. Дрозовська // Зб. праць Наук.-дослід. центру періодики / НАН України, Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Наук.-дослід. центр періодики. - Львів, 2005. - Вип. 13. - С. 20 - 32.

. Дьяченко М.И. Поэтическое творчество М.П. Старицкого: автореф. дис…. канд. филол. наук; спец. 10.02.04 «Германские языки» / Г.М. Дыма; Киев, гос. ун-т им. Т.Г. Шевченко. - Киев, 1974. - 25 с.

. Євніна О.М. Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР / О.М. Євніна. - К.: Держлітвидав України, 1956. - 228 с.

. Євшан Микола. Дві поезії / Микола Євшан // Українська хата. - 1910. - Кн. 12. - С. 750 - 758.

. Євшан Микола. Елегантні жести західно-європейської школи / Микола Євшан // Українська хата. - 1911. - Кн. 4. - С. 256 - 261.

. [Єфремов С.] «Перелицьований Кобзарь» // Літературно-науковий вістник. - 1901. - Т. 15, ч. 2. - С. - 5 - 6. - Підп.: С. Є. - (Хроніка і бібліографія. І: Літературні вісти і уваги).

. Зайцев П. Про польські переклади з Шевченка / П. Зайцев // Шевченко Т. Повне видання творів / Т. Шевченко. - Варшава; Львів, 1936. - Т. 14: Переклади поезій на польську мову / за ред. Б. Лепкого. - С. 345 - 353.

. Западинський Ю. За критику критики / Ю. Западинський // Літературний Донбас. - 1933. - Кн. 4. - С. 106 - 114.

. Зеров М.К. Твори: у 2 т. / М.К. Зеров; упорядкув.: Г.П. Кочура, Д.В. Павличка. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 1 - 2.

. Зорівчак Р. Внесок Івана Франка в розвиток перекладознавчої думки в Україні / Р. Зорівчак // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25 - 27 верес. 1996 р.) / [Редкол.: Л. Бондар, М. Гнатюк, І. Денисюк та ін.]. - Львів: Світ, 1998. - С. 41 - 46.

. Зорівчак Р. Іван Франко - теоретик перекладу / Р. Зорівчак // Жовтень. - 1976. - №8. - С. 127 - 130.

. Зорівчак Р.П. Іван Франко як перекладознавець: до 125-річчя від дня народження / Р. Зорівчак // Теорія і практика перекладу. - К., 1981. - Вип. 5. - С. 3 - 16.

. Зорівчак Р. Місце Івна Франка в історії українського перекладознавства / Р. Зорівчак // Наша культура. - 1977. - №5. - С. 3 - 5; №6. - С. 2 - 4.

. Зорівчак Р.П. Фразеологічна одиниця як перекладознавча одниниця: (на матеріалі перекладів творів української літератури англійською мовою) / Р.П. Зорівчак. - Львів: Вища шк. Вид-во при Львів. ун-ті, 1983. - 176 с.

. Іван Франко: ст. і матеріали / Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. - Львів, 1949-1964. - 3б. 2 - 11.

. Іваниця Г. [Рецензія] / Г. Іваниця // Голос друку. - 1921. - Кн. 1. - С. 187 - 188. - Рец. на кн.: Зеров М. Антологія римської поезії / М. Зеров. - К.: Друкар, 1920. - 64 с.

. Каганович Н. Націоналістичні перекручення в українських перекладах творів Леніна: (до питання про синонімію) / Н. Каганович // Мовознавство. - 1935. - №3/4. - С. 9 - 24.

. Кисельов О. І. Павло Грабовський: життя і творчість / О. І. Кисельов. - К.: Держлітвидав України, 1951. - 195 с.

. [Коваленко Г.] Український «Фауст» // Літературно-науковий вістник. - 1901. - Т. 13, ч. 2. - С. 58 - 59. - Підп.: Гр. К.

. Ковальська І. В. Колористика як перекладознавча проблема: (на матеріалі українських і англомовних художніх текстів): автореф. дис…. канд. філол. наук; спец. 10.02.16 «Перекладознавство» / І. В. Ковальська; Київ, нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2001. - 19 с.

. Комаров М.П. Морачевський та його переклад Св. Євангелія на українську мову / М. Комаров. - Одеса: Друк. «Южно-Рус. О-ва Печ. ДЬла», 1913. - 35 с.

. Коптілов В.В. Актуальні питання українського художнього перекладу / В.В. Коптілов. - [К.]: Вид-во Київ. ун-ту, 1971. - 131 с.

. Коптілов В.В. Перекладознавство як окрема галузь філології / В.В. Коптілов // Мовознавство. - 1971. - №2. - С. 50 - 57.

. Коптілов В. Першотвір і переклад: роздуми і спостереження / В. Коптілов. - К.: Дніпро, 1972. - 215 с.

. Коптілов В.В. Сила окриленого слова / В.В. Коптілов // Мовознавство. - 1967. - №4. - С. 45 - 53.

. Королів-Старий В. Техніка перекладу / В. Королів-Старий // Книжка (Станиславів). - 1922. - Чис. 1/3. - С. 6 - 13.

. Коструба Т. [Рецензія] / Т. Коструба // Дзвони (Львів). - 1931. - Чис. 4/5 (Лип.-серп.). - С. 324 - 326. - Рец. на кн.: Вергілій Маого Публій. Енеїда: В 2000-ліття народин поета / Публій Марго Вергілій; з лат. пер. М. Білик. - [Кн.] 1. - Стрий, [1931]. - 32 с.

. Коцюба З. Максим Рильський як перекладознавець / З. Коцюба // Українське літературознавство. - Львів, 1996. - Вип. 63. - С. 125 - 132.

. Кочур Г. [Предисловие к статье М. Зерова «Брюсов - переводчик латинских поэтов»] / Г. Кочур // Мастерство перевода. [1996]. - М.: Сов. писатель, 1968. - С. 413 - 416.

. Кочур Г. Штрихи к портрету Максима Рыльского / Г. Кочур // Мастерство перевода. 1970. - М., 1970. - Сб. 7. - С. 7 - 28.

. Кримський А. [Рецензія] / А. Кримський // Літературно-науковий вістник. - 1901. - Т. 15, ч. 2. С. 32 - 33. - Рец. на кн.: Щурат В. Вибрані оди Горація / В. Щурат. - Перемишль, 1901. - 33 с. - Відбитка зі Справозданя ц.к. ІІ гімназії в Перемишли.

. Лизанівський І. [Рецензія] / І. Лизанівський // літературно-науковий вістник. - 1913. - Т. 62. - С. 187 - 190.

. [Маланюк Є.] [Рецензія] // Вістник. - 1935. - Т. 4, кн. 12. - С. 929 - 931. - Підп.: Е.М. - Рец. на кн.: Пісня пісень / укр. мовою звіршував Б. Кравців. - Львів: Накладом О. Микитки-Стецишин, 1935. - 48 с.

. Маланюк Е. Шевченко й Росія: (до проблєми перекладу) / Е. Маланюк // Літературно-науковий вістник. - 1927. - Т. 94. - С. 239 - 249.

. Миллер Т.А. К истории литературной критики в классической греции V - ІV вв. до н.э. / Т.А. Миллер // Древнегреческая литературная критика / АН СССР, Ин-т мир. л-ры им. А.М. Горького. - М.: Наука, 1975. - С. 25 - 156.

. Миронюк С.Г. Максим Рыльский - исследователь и переводчик лирики Адама Мицкевича: автореф. дис…. канд. филол. наук; спец. 10.01.03 «Литература народов СССР (украинская литература)» / С.Г. Миронюк; Одес. гос. ун-т им. И.И. Мечникова. - Одесса, 1979. - 24 с.

. Мочульський М. [Рецензія] / М. Мочульський // літературно-науковий вістник. - 1909. - Т. 48. - С. 410 - 411. - Рец. на кн.: Гайне Г. Фльорентійські ночи / Г. Гайне; пер. І. Франка. - Львів: Вид. Укр.-Руської Вид. Спілки, 1909. - 78, [1] с. - (Писання І. Франка. Т. 3; Літ.-Наук. Б-ка. Серія 1; Чис. 115).

. [Ніковський А.] «Дон-Жуан» в українській літературі // Рада. - 1913. - №7. - Підп.: Ан. Василько.

. [Ніковський А.] Про переклади (Замість рецензії): [Про мову перекладів «Театральної бібліотеки»] // Рада. - 1910. - №64. - Підп.: Ан. Василько.

. [Ніковський А.] [Рецензія] // Рада. - 1910. - №45. - Підп.: А. Василько. - Рец. на кн.: Гоголь М. Тарас Бульба / пер. М. Уманця. - Одеса, 1910. - 160 с.

. [Ніковський А.] [Рецензія] // Рада. - 1910. - №170. - Підп.: Ан. Василько. - Рец. на кн. Гоголь М. Тарас Бульба / Пер. М. Садовський. - К., 1910. - 160 с.

. Новикова М.А. Символика в художественном тексте. Символика пространства: (на материале «Вечеров на хуторе близ Диканьки» Н.В. Гоголя и их английских переводов): учеб. пособие / М.А. Новикова, И.Н. Шама; М-во образования Украины. Ин-т содержания и методов обучения, Запорож. гос. ун-т, Симфероп. гос. ун-т. - Запорожье: СП «Верже», 1996. - 171 с.

. Огієнко І. Методологія перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову / І. Огієнко // Єдиними устами: Бюлетень Ін-ту богослов. термінології та перекладів / Львів. богослов. академія. - Львів, 2000. - С. 3 - 41.

. Олександр Фінкель - забутий теоретик українського перекладознавства: [збірка вибраних праць] / за ред. Л.М. Черноватого та В. І. Карабана. - Вінниця: Нова книга, 2007. - 438 с.

. Пачовський Т. До питання про перші переклади Горація / Т. Пачовський // Українська книга (Львів). - 1937. - Чис. 7/8. - С. 174 - 177.

. Пеленський Є. Ю. Овідій в українській літературі / Є. Ю. Пеленський // Українська книга (Краків, Львів). - 1943. - Річн. 5. - С. 51 - 87.

. Петлюра С. Потреба військової літератури / С. Петлюра // Книгарь. - 1918. - Чис. 7. - Колонки 375 - 376.

. Петлюра С. Про перекладну соціялистичну літературу 6 (З приводу виданнів «Знаття-то сила») / С. Петлюра // Книгарь. - 1918. - Чис. 15. - Колонкт 885 - 888.

. Питання перекладу: з матеріалів республікан. наради перекладачів (лютий 1956 року). - К.: Держлітвидав України, 1957. - 208 с.

. [Прокопович В.К.] Книжка дітям // Світло. - 1910. - Кн. 3: [листопад]. - С. 5 - 10. - Підп.: С. Волох.

. Рильський М. Збір. творів: у 20 т. / М. Рильський. - К.: Наук. думка, 1986-1987. - Т. 12 - 16.

. Сагарда М. Переклади Св. Письма на українську мову в ХІХ - ХХ вв. / М. Сагарда // Книгарь. - 1919. - Чис. 21. - Колонки 1337-1350.

. Сенченко І. Переклади творів О.С. Пушкіна на українську мову / І. Сенченко // Літературний журнал. - 1937. - №6. - С. 97 - 117.

. Старинкевич Є. І. Ідіоматика французької мови і способт її відтворення українською мовою / Є. І. Старинкевич // [Мовознавство.] Наук. зап. / АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. - 1946. - Т. 2/3. - С. 155 - 172.

. Старинкевич Є. Проблема художнього перекладу з французької мови. Відтворення стилю оригіналу / Є. Старинкевич // Мовознавство. - 1947. - Т. 4/5. - С. 90 - 115.

. Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі: антологія / упоряд. і авт. передм. М.Н. Москаленко. - К.: Дніпро, 1995. - 693 с.

. Триліський Г. Маяковський в перекладах українських поетів / Г. Триліський // Литературный Донбасс. - 1937. - №4. - С. 72 - 79.

. Триліський Г. Пушкін в українських перекладах / Г. Триліський // Литературный Донбасс. - 1937. - №1/2. - С. 134 - 139.

. Федченко П.М. Літературно-критична думка в Україні від її зародження до середини ХІХ ст. / П.М. Федченко // Історія української літературної критики та літературознавства: хрестоматія: у 3 кн. - К.: Либідь, 1996. - Кн. 1 / упоряд.: П.М. Федченко, М.М. Павлюк, Т.В. Борсунівська; за ред. П.М. Федченка. - С. 5 - 25.

. [Шаповал М.Ю.] Українське письменство року 1908 // Українська хата. - 1909. - Кн. 1. - С. 18 - 24. - Підп.: М. Сріблянський.

. Шаповалова М.С. Франко как исследователь и переводчик Шекспира: (борьба Ивана Франко против извращения Шекспира буржуазными комментаторами и переводчиками): автореф…. канд. филол. наук / М.С. Шаповалова; Львов. гос. ун-т им. И. Франко. - Львов, 1950. - 16 с.

. Шевченко А. Про видання творів Леніна українською мовою / А. Шевченко // Під марксистсько-ленінським прапором. - 1935. - №5. - С. 137 - 139.

. Grosbart Z. Jak powstawl ukrainska arcyprzeklad Pana Tadeusza / Z/ Grosbart // Miedzy oryginalem a przekladem / pod red/ M/ Filipowiscz-Rudek i J. Koniecznej-Twardzikowej. - Krakow: Universitas, 1996. - Cz. 2: Przeklad, jego tworzenie sie i wplyw. S. 155 - 165.

. Hrycak E. Horacy w literaturze ukrainskiej / E. Hrycak // Przeglad klasyczny (Lwow). - 1937. - Rocz. 3. - №5/7. - S. 377 - 380.

. Kalbarczyk A. U podstaw krytyki: O aksiologii literackiej Karola Ludwika Koninskiego / A. Kalbarczyk. - Lublin: Wyd-wo UMCS, 2001. - 159 s.

. Pelenskij E.J. Ovidius w literaturze ukrainskiej / E.J. Pelenskij // Przeglad klasyczny (Lwow). - 1937. - Rocz. - 3. - №9/10. - S. 687 - 710.

80. Григорій Кочур: бібліогр. покажч. / уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська: наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак. - Львів: Вид. 2-е, доопрац. і допов. - Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. - Ч. 1. - 264 с., 32 с. іл., портр.; Ч. 2. - 496 с.: портр. - (Укр. бібліографія. Нова серія; чис. 21, ч. 1, 2).

. Іван Франко: бібліогр. покажч. / АН УРСР, Держ. публіч. б-ка УРСР; склав І. З. Бойко. - 2-е вид., перероб. і доповн. - К.: Вид-во АН УРСР, 1956. - 288 с.

. Іван Франко: бібліогр. покажч. 1956-1984 / АН УРСР, Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка; упоряд. М.О. Мороз. - К.: Наук. думка, 1987. - 521 с.

. Літратурно-науковий вістник: покажчик змісту: Том 1 - 109 (1898-1932) / уклав Б. Ясінський. - К.; Нью-ЙОРК: Смолоскип, 2000. - 544 с. - (Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка. Філол. секція; т. 213.).

. Т.Г. Шевченко в німецьких перекладах та критиці (1843-1917): бібліогр. покажч. / Б-ка іноз. л-ри м. Львова; [склали: М. Гресько, М. Занічковський, В. Кулик]. - Львів, 1968. - 68 с.

. Т.Г. Шевченко мовами італійською, іспанською, португальською та есперанто: бібліогр. покажч. / М-во культури УРСР, Львів. держ. наук. б-ка; [склали: М.М. Гресько, Н.М. Андріанова]. - Львів, 1968. - 55 с.

. Т.Г. Шевченко французькою мовою (1847-1967): бібліогр. покажч. / М-во культури УРСР Львів. держ. наук. б-ка; [склав М.М. Гресько]. - Львів, 1967. - 43 с.

. Terminologie de la traduction = Translation Terminology = Terminologia de la Traduccion = Terminologie der Ubersetzung / sous la directionde J. Delisle, H. Lee-Jahnke, M.C. Cormier. - Amsterdam; Philadelphia: John Benjamins Publisning Company, 1999. - 433 p.

. Tezaurus terminologii translatorycznej. - Warszawa: Wyd-wo Naukowe PWN, 1998. - 505 s.