язував науково-технічний прогрес з характером розвитку і потребами виробництва [12]. Так, перший розділ своєї праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» Адам Сміт присвятив головним чином тому, що сучасні економісти називають науково-технічним прогресом і економічним зростанням. Вважаючи, що «значне збільшення кількості роботи, яку може виконати в результаті поділу праці та сама кількість працівників, залежить від трьох різних умов: по-перше, від збільшення вправності кожного окремого працівника; по-друге, від економії часу, який зазвичай втрачається на перехід від одного виду праці до іншого; по-третє, від винаходу великої кількості машин, які полегшують і скорочують працю та дають змогу одній людині виконувати роботу кількох». Сміт наголошував, що для економічного розвитку необхідне постійне збільшення запасів капіталу завдяки інвестиціям, однак важливою є й якість самого капіталу. Інвестиції низької якості призводять до зростання коефіцієнта зношеності і сповільнення темпів зростання впродовж тривалого часу.
Важливе значення технічного прогресу в економічному розвитку простежується в працях Дж. Мілля, К. Маркса та ін. К. Маркс вважав розвиток продуктивних сил базисом, а науково-технічний прогрес надбудовою, тобто наслідком, а не причиною розвитку виробництва.
К. Маркс визначав нововведення, які вивільняють основний капітал, як будь-яке вдосконалення, що дає можливість скоротити необхідну робочу площу чи продовжити експлуатаційний термін машин. Е. Бем-Баверк уважав, що технологічні нововведення ведуть до продовження періоду виробництва, який може змінитися лише тоді, коли завдяки технології будуть створені нові продукти [1, с. 18].
До середини XVIII ст. побутувала думка, що єдиним засобом збільшення національного багатства було досягнення задовільного торговельного балансу.
Д. Юм заперечував цю думку і стверджував, що для економічного зростання основне значення має торговельний обіг, тобто експорт та імпорт.
Неокласична школа, яка представлена В. Джевонсом, А. Маршаллом, Л. Вальрасом, розглядала науково-технічний прогрес як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи.
Кейнсіанська теорія, заснована Джоном Кейнсом, у 1930-1950 роках (напередодні Другої світової війни) розглядала економічні процеси в короткостроковому періоді, тому науково-технічному прогресу не приділялося достатньої уваги, він перебував у становищі «за інших рівних умов».
Принципово важливим висновком стало те, що економіка характеризується нейтральним впливом науково-технічного прогресу. Так, Р. Харрод визначав як нейтральний прогрес, при якому темп прирощення капіталу відповідає темпові збільшення доходів.
Модель Харрода-Домара є теоретичним обґрунтуванням необхідності активної державної економічної політики, і будь-яке відхилення від неї може спричинити подальше розбалансування економіки, а розвиток у нерегульованих умовах обов'язково призводить або до зростання безробіття, або до гострої нестачі робочої сили, депресії або напруженості в економіці [15, с. 9]. Таким є логічний висновок із багатьох інших розробок представників кейнсіанської школи.
Р. Солоу подолав надмірну визначеність моделі Харрода-Домара і встановив: якщо економіка є усталеною, то починають діяти сили, які зумовлюють стан її рівноваги на тривалий час. Особливість моделі Р. Солоу полягає в доведенні не лише можливості стійкої рівноваги в економіці, а й наявності природних тенденцій, що зумовлюють такий її стан, тобто в моделі Р. Солоу описано стабільний динамічний процес зростання.
Р. Солоу одним із перших показав провідну роль науково-технічного прогресу у виробничому процесі - на конкретних розрахунках довів, що за 1909-1949 рр. більш як 80% збільшення випуску продукції за 1 годину відпрацьованого часу відбулося за рахунок науково-технічного прогресу.
Ще одним із висновків, зроблених на основі моделі Р. Солоу, є провідна роль досягнень науково-технічного прогресу в економічному зростанні, яке за його відсутності залежало б винятково від темпів зростання робочої сили, а зростання доходу на душу населення переривалося б. Тобто можна говорити про існування двох можливих типів політики, спрямованої на економічне зростання:
-заходи, що забезпечують зростання обсягу знань;
-заходи, спрямовані на збільшення частки сукупного продукту, що йде на акумулювання фізичного та людського капіталу.
Є багато моделей економічного зростання, але в усіх критерієм оцінювання внеску його теорії у розв'язання економічних проблем була й залишається спроможність або неспроможність теорії відповісти на питання, безпосередньо пов'язані з економічним розвитком.
Особливої актуальності ця проблема набула на початку XXI ст., що зумовлено збільшенням розриву у рівні розвитку провідних індустріальних країн та решти світу. Пошук відповідей призвів до прагнення знайти певний універсальний рецепт забезпечення стійкого довгострокового зростання. Коли йдеться про країни, що розвиваються, нерідко постає питання про створення умов для досягнення темпів зростання на 10-12 %, щоб населення більшості з них змогло вирватись із злиднів.
Припускається, що темпи науково-технічного прогресу можуть змінюватись, і навіть значною мірою, зокрема під впливом економічних чинників. Сучасні моделі передбачають: якщо не буде знайдено способу постійного прискорення НТП, то будь-які одноразові заходи лише тимчасово прискорять економічне зростання, і після поглинення цих заходів, темп зростання знову обмежиться темпом зростання робочої сили та вже здобутими науково-технічними досягненнями. Тому країни, що прагнуть стабільного економічного розвитку, який забезпечує поліпшення добробуту населення, проголошують XXI ст. ерою інтелектуальної власності.
Досягнення високих науково-технічних результатів, їх надійна правова охорона та ефективне використання дадуть змогу забезпечити стабільне економічне зростання на основі постійного вдосконалення технологічних процесів, що забезпечують випуск конкурентоспроможної продукції, яка задовольняє дедалі більші потреби людей.
У зв'язку з цим особливої ваги набувають концептуальні принципи моделі економічного зростання, запропонованої П. Ромером. Поряд із виробничими чинниками (людський капітал, затрати праці та капітал, елементи якого не є взаємозамінними) він розглядає особливий неконкурентний виробничий чинник - знання. Якщо в моделях Кобба-Дугласа і М. Леонтьєва всі засоби виробництва розглядаються як досконалі субститути, тобто припускається їх повна взаємозамінність, то в моделі П. Ромера норма заміщення елементів основних фондів дорівнює нулю, що засвідчує важливість технологічної структури розвитку системи, а вона, у свою чергу, відповідає доступному рівню знань.
За Ромером, темпи економічного зростання при незмінності ціни нових технологій залежать лише від величини людського капіталу, зосередженого у сфері здобуття нових знань. Унаслідок цього саме дослідницький сектор набуває значення головного чинника економічного прогресу.
По суті, таке міркування є послідовним розвитком думки Й. Шумпетера про чинники економічного зростання. Він стверджує, що пошук і здійснення нових комбінацій чинників виробництва визначають форму, зміст і темпи економічного розвитку.
Здебільшого побудовані теоретичні моделі були обмежені передбаченням, що технологічний прогрес залежить від часу і слабко пов'язаний із процесами, що відбуваються всередині самої модельованої економічної системи.
На початку 90-х років XX ст. зацікавлення цією проблемою помітно збільшилося завдяки появі низки нових моделей економічного зростання з ендогенним технологічним прогресом. Ці моделі констатували технологічні зміни як результат здійснення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) економічними агентами, які прагнуть максимізувати свій прибуток на значно більшому відтинку часу. Інтуїтивна привабливість моделей економічного зростання з ендогенним технологічним процесом спонукала теоретиків до активних зусиль щодо усунення проблеми «ефекту масштабу». Якщо ці зусилля зрештою дадуть позитивні результати, то нові моделі стануть переконливим макроекономічним обґрунтуванням подальшого поглиблення міжнародної кооперації у сфері НДДКР.
У цей період було також визнано, що інноваційна діяльність може бути стратегічним чинником ринку, частиною загальної стратегії фірми, спрямованої на підтримку своєї монопольної позиції в галузі. На думку Й. Шумпетера - відомого теоретика економічної динаміки, головним чинником функціонування ринку є не статична конкуренція між виробниками існуючих продуктів, а реальна чи потенційна конкуренція нових продуктів або виробників, які застосовують нові технології. Він вважав, що інновація - це нова комбінація. Інновація в економіці, будь-яке нововведення в мистецтві, науці, життєвій практиці, головним чином полягає в рекомбінації концептуальних фізичних матеріалів, які існували на ринку (творче руйнування).
Український вчений Туган-Барановський зазначав, що в основу спадів і піднесень національних економік покладено технічний потенціал знарядь праці. Це означає, що процес їх виготовлення, вдосконалення і впровадження є пріоритетним. Використання прогресивного обладнання на підприємствах робить необхідним процес постійного розроблення новітніх технологій, що потребує впровадження нових методів управління й організації виробничих процесів.
Дж. Р. Хікс висловлював думку, що постійне рівномірне використання нововведень та інновацій сприяло б звільненню капіталістичної економіки від глибоких кризових потрясінь.
Розглянуті тенденції та специфічні особливості економічного зростання, що мають місце в період перетворення індустріального суспільства на постіндуст- ріальне, визначають стійкий розвиток економіки за умови її збалансованої взаємодії з природою, а також сприяють гуманізації економічного розвитку.
Але головною постаттю серед фундаторів інноваційних теорій економічного розвитку, безперечно, є австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950) [16]. Ще в 30-ті роки він ввів поняття інновації, трактуючи його, як зміну з метою впровадження і використання нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації промисловості.
Економічні категорії «інновація», «інноваційний процес» Й. Шумпетер поєднав з теорією довгострокових циклічних коливань - теорією «довгих хвиль» М.Д. Кондратьєва (1892-1938) [7]. Для обґрунтування своєї теорії М.Д. Кондратьєв здійснив аналіз статистичних даних 4 провідних капіталістичних країн - Англії, Франції, США, Німеччини. Вивчення цих даних дало Кондратьєву підстави для висновку, що існують цикли економічної кон юнктури - «довгі хвилі» з середньою тривалістю 54 роки (пожвавлення виробництва, потім його бурхливий підйом, криза перевиробництва, яка переходить у стадію депресії). Відповідно до цієї концепції розвиток світової економіки, починаючи від першої промислової революції й до кінця XX ст., описується як проходження чотирьох довгих циклів, зумовлених зародженням, освоєнням у господарській практиці та поширенням радикальних інновацій. Поява таких інновацій змінює панівну технологічну парадигму, сприяє виникненню й розвитку нових галузей матеріального виробництва, залученню в господарський обіг нових ресурсів, швидкому формуванню нової інфраструктури, внаслідок чого прискорюється суспільний розвиток.
У праці відомого німецького економіста Г. Менша «Технологічний пат: Інновації долають депресію» зроблено висновок, що висока концентрація базисних нововведень дає змогу подолати «технологічний пат» і започатковує економічне зростання на якісно новій основі [5]. На його думку, у моменти, коли базисні нововведення вичерпують свій потенціал, виникає ситуація «технологічного пату», що визначає застій в економічному розвитку. Учений вводить в інноватику це нове поняття і визначає, що промисловий розвиток - це перехід від одного технологічного пату до нового. Дослідник пояснює нерівномірність інноваційної активності особливостями функціонування ринкової економіки. Якщо дохідність фінансових операцій вище середньої дохідності фінансових інвестицій, то економіка виявляється не підготовленою до інвестування. У разі зниження норми прибутку в грошово- кредитній сфері до рівня нижчого, ніж у промисловості, фінансова сфера готова інвестувати в реальний сектор. Упровадження базисних інновацій виявляється єдиною можливістю прибуткового інвестування у фазі депресії, яку Г. Менш вважає генератором умов для появи новинок. Він припускає можливе пасивне очікування закінчення депресії. Отже, вчений спробував повязати темпи економічного зростання і циклічність із появою базових нововведень, оскільки в результаті їх появи виникають нові підприємства, цикли розвитку яких взаємоповязані. Деякі концепції дослідника носять суперечливий характер і тому були розвинуті іншими авторами.
Сучасні інноваційні теорії пов'язані з розвитком постіндустріального суспільства.
Найпоширеніший і науково визнаний термін «постіндустріальне суспільство» ввів у науковий обіг американський соціолог Д Белл у 1959 р. (хоч він визнає, що в 1958 р. цей термін вживав американський соціолог Д. Рісмен у назві своєї статті «Дозвілля і робота в постіндустріальному суспільстві»). Е. Тоффлер використав терміни «суперіндустріальне суспільство» та «суспільство третьої хвилі»; Ж. Фу- растє - «суспільство послуг», Р. Хейлбронер - «постіндустріальний капіталізм», Е. Бжезінський - «технотронне суспільство», Е. Масуда - «інформаційне суспільство», Дж. Несбіт - «суспільство інформатики та високої технології».
Найсерйознішу спробу зазирнути за межі індустріального суспільства і накреслити магістральний шлях його трансформації здійснив Питирим Сорокін. У праці «Головні тенденції нашого часу» (1964) він переконливо показав ознаки взаємної конвергенції капіталізму й соціалізму в змішаний соціокультурний тип.
Е. Тоффлер одним із перших відповів на виклик часу, назвавши майбутній переворот «третьою хвилею» (слідом за «першою хвилею», що породила 10 тисячоліть тому аграрну цивілізацію, і «другою хвилею», яка стала джерелом становлення індустріального суспільства): «Початок цієї нової цивілізації - єдиний факт часу, в якому ми живемо [10]. Це - центральна подія, ключ до розуміння часу, який іде за сьогоденням... Людство чекають різкі зміни. Воно стоїть перед глибоким соціальним переворотом і творчою реалізацією всього часу... Третя хвиля несе з собою притаманний їй новий устрій життя, заснований на різноманітних відтворювальних джерелах енергії, методах виробництва, що роблять непотрібними більшість фабричних збиральних конвеєрів, на новій структурі, яку можна було б назвати «електронним котеджем»; на радикально змінених школах і об'єднаннях майбутнього. Цивілізація, що виникає, пише для нас нові правила поведінки й веде нас за межі стандартизації, синхронізації і централізації... Вона могла б (за деякої розумної допомоги з нашого боку) перетворитися на першу - за весь відомий нам період історії - дійсно людську цивілізацію».
-заміну механічних, електричних і електромеханічних систем на електронні;
-мініатюризацію елементів, відкриття транзисторів, яке можна порівняти з відкриттям енергії пари;
-перетворення інформації на цифрову форму;
-програмне забезпечення, що дає можливість користувачеві комп'ютера швидко розв'язувати різні завдання;
-фотоніку - ключову технологію транспортування у надчистому склі або оптичному волокні великих обсягів цифрових даних за допомогою лазера.
Д. Белл зауважує, що постіндустріальне суспільство - це новий принцип соціально-технологічної організації і новий спосіб життя, який витісняє індустріальну систему.
Характерні риси постіндустріального суспільства:
-гуманізація технологічного прогресу, його структури, спрямованість інтелектуальних та інженерних зусиль, відкриттів, винаходів та інновацій передусім на задоволення потреб людини в екологічно чистому харчуванні, боротьбу з хворобами та зміцнення здоров'я, підвищення рівня освіти, збереження та збагачення культурної спадщини в усьому її розмаїтті;
-екологізація технологічного прогресу, засвоєння й поширення принципово нових безвідходних технологій, поновлюваних джерел енергії, засобів моніторингу навколишнього середовища, що дають можливість спочатку зменшити темпи зростання споживання природних ресурсів і викидів у навколишнє середовище, а потім і максимально їх скоротити;
-глобалізація науково-технічного перевороту, швидке поширення його досягнень по всіх країнах для скорочення технологічного та економічного розриву між ними.
Розглядаючи постіндустріальне суспільство в усіх його виявах, можна стверджувати, що сутність його подвійна:
-джерела нововведень дедалі більшою мірою залежать від результатів досліджень та конструкторських розробок;
-«сила» суспільства, що вимірюється зростанням часток ВНП в частці зайнятих, приріст яких швидше відбувається в секторі інформації та знань.
Слід зауважити, що аргументованим є міркування П. Друкера з цього приводу: «Що стало вирішальним для суспільства, так це центральна роль теоретичного знання, перевага теорії над емпіризмом і кодифікація знань в абстрактні системи символів, які можуть бути передані різними засобами».
Тому у процесі розвитку науки не лише створюються інтелектуальні нововведення, на підставі яких потім формуються нові технології виробництва й засоби споживання, а й здійснюється перетворення самих людей як суб'єктів господарювання, які виступають носіями нових здібностей і потреб. Тобто формується інноваційна економіка, в якій наука перетворюється на генератор людського потенціалу.
Можна вважати, що сучасний етап розвитку людства пов'язаний із постіндуст- ріальним суспільством, а продуктивні сили в ході історичного розвитку ускладнили свою структуру й набули нових матеріальних і нематеріальних складових. При цьому стрижневою складовою залишається людина, а визначальними складовими стають специфічні продуктивні сили - наука й технології.
На сучасному етапі українські економісти по-різному висвітлюють погляди щодо інноваційного розвитку.
Зокрема, Буднікевич І.М., Школа І.М. вважають, що інновація - комплексний процес, спрямований на створення, розроблення та доведення наукової чи будь-якої іншої нової ідеї до стадії комерційного використання та поширення в економіці [2].
Покропивний С.Ф. стверджує, що інновація - впровадження в господарську практику результатів інноваційних процесів [11].
Інновації - це кінцевий результат діяльності з реалізації нового чи вдосконаленого продукту, що реалізується на ринку, нового чи вдосконаленого процесу, що використовується в практичній діяльності.
На думку Фатхутдинова Р. [14] інновація - це кінцевий результат упровадження новинок з метою зміни обєкта управління й отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого виду ефекту.
Мединский В. [8] трактує інновацію як обєкт, упроваджений у виробництво в результаті проведеного наукового дослідження або зробленого відкриття, якісно відмінний від попереднього аналога.
Окремими базовими елементами продуктивних сил у постіндустріальному суспільстві є:
-інтелектуальний ресурс (накопичені знання, культура, освітній рівень і кваліфікація персоналу, об'єкти інтелектуальної власності);
-інформаційний ресурс.
Досягнення прогресу пов'язані з проблемами характеру розвитку [13].
За низкою економічних, соціальних, технологічних показників відставання має долатися через прорив індустріальної країни, яка зіткнулася з викликами постін- дустріального розвитку. Це шлях до постіндустріалізації, що є цілісною системою і містить елементи саморозвитку, гармонійно «вбудовує» інноваційний розвиток у стратегію модернізації українського суспільства. Рух України до відкритої демократичної держави та входження її у світовий простір можуть бути реалізовані через органічний взаємозв'язок модернізації та інновацій. І хоча найефективнішою є модернізація, що торкається всіх сторін суспільного життя, все ж актуальною і стверджувальною є теза, що «все нові й нові технологічні інновації визначатимуть чергові революції в суспільстві та домінування тих чи інших його сегментів над іншими. Вони будуть визначати еволюцію природно-соціальних систем».
Тенденції розвитку світової економіки переконливо доводять: якщо Україна прагне бути самостійною й незалежною державою, то у неї не може бути іншого шляху розвитку, ніж формування економіки інноваційного типу [6]. Недооціню- вання цієї обставини вже в найближчі роки може призвести до того, що Україна буде витіснена з ринку, а це врешті-решт не дасть їй змоги піднести до сучасних стандартів рівень життя населення й забезпечити безпеку держави в цілому.
Бібліографічні посилання і примітки
.Антонюк Л.Л. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації: монографія / Л.Л. Антонюк, А.М. Поручник, В.С. Савчук. - К.: КНЕУ, 2003. - 394 с.
2.Буднікевич І.М. Становлення регіонального ринку інновацій в Україні / І.М. Будніке- вич, І.М. Школа. - Чернівці: Зелена Буковина, 2002. - С. 29.
.Глазьев С.Ю. Теория долгосрочного экономического развития / С.Ю. Глазьев. - М., 1993. - 318 с.
.Инновационный процесс в странах развитого капитализма (методы, формы, механизм) / под ред. И.Е. Рудаковой. - М.: Изд-во МГУ, 1991. - 411 с.
.Ковалев Г. Д. Основы инновационного менеджмента: учеб. для вузов / Г. Д. Ковалев; под ред. проф. В. А. Швандара. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 1999 284 с.
.Курнышева И. Условия инновационного развития / И. Курнышева Экономист. - № 7. - С. 9-19.
.Лукашевич И. Развитие идей Н. Д. Кондратьева в теориях длинных волн нововведений / И. Лукашевич // Вопросы экономики. - 1992. - № 3. - С. 81-94.
.Мединский В. Инновационный менеджмент / В. Мединский. - М.: Инфра-М, 2002. - С. 5.
.Морозов Ю. Инновационный менеджмент / Ю. Морозов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. - С. 6.
.Павленко І.А. Економіка та організація інноваційної діяльності: навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / І.А. Павленко, Н.П. Гончарова, Г.О. Швиданенко. - К.: КНЕУ, - 150 с.
.Покропивний С.Ф. Інноваційний менеджмент у ринковій системі господарювання Економіка України. - 1995. - № 2. - С. 24.
.Ткачева Н. Н. Проблемы развития инновационной сферы в Украине / Н. Н. Ткачева, С.А. Чернов // Менеджер. - 2000. - № 3. - С. 66-71.
.Фатхутдинов Р. Конкурентоспособность: экономика, стратегия управление / Р. Фатхут- динов. - М.: ИНФРА-М, 2000. - С. 279
.Федулова Л.І. Інноваційна економіка / Л.І. Федулова. - К.: КНЕУ, 2002. - 460 с.
.Шумпетер Й. Теория экономического развития / Й. Шумпетер. - М.: Прогресс, 1982. - 453 с.