Історичний аналіз створення та розвитку екологічного права в Україні

Історичний аналіз створення та розвитку екологічного права в Україні

Курсова робота

тема

«Історичний аналіз створення та розвитку екологічного права в Україні»

Виконав:

Студент 4 курсу 45 групи

ден. форм. навч.

Пилипюк Тарас

м. Луцьк

Зміст

Вступ

Розділ 1. Зародження основ екологічного права України

.1 Генеза екологічного права України: історичний аспект

Розділ 2. Поява науки екологічного права

.1 Механізм формування екологічного права

.2Місце екологічного права в системі екологічних і правових наук

.3Роль екологічного права в здійсненні екологічної політики держави

Розділ 3. Сучасне екологічне право України

3.1Становленя екологічного права України

3.2Специфічні риси сучасного екологічного права України

.3 Методи екологічного права

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Еколого-правова наука України ще зовсім молода.

Екологія - це наука, яка висвітлює проблеми взаємодії живих організмів з тим природним середовищем, в якому вони перебувають. Екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, взаємодії суспільства і природи, тобто ті екологічні відносини, які регулюються й охороняються нормами права. Система таких норм і становить екологічне право.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об'єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. Норми права носили декларативний характер і не стримували занепад еологічного стану України, зараз, з прийняттям низки суттєвих законодавчих актів, все рівно, ще рано казати про належне правове регулювання, відсутній також механізм реалізації права на здорове і безпечне довкілля, панує екологічний нігілізм, зумовлений багатьма факторами.

Суспільство не може існувати без задоволення життєво необхідних екологічних потреб, що проявляються у формі збереження (охорони) природного довкілля та його компонентів, раціонального використання природних ресурсів, а також захисту (охорони) людини від несприятливого стану навколишнього середовища. Це формує відповідні суспільні екологічні інтереси пов'язані з регулюванням природокористування, оптимізацією охорони природи і забезпеченням охорони життя і здоров'я громадян від небезпечного довкілля.

Еколого-соціальна форма взаємодії суспільства і природи вимагає постійної трансформації соціальних регуляторів розвитку екологічних відносин. Крім культури, ідеології, моралі та освіти, не останню роль тут відіграють юридичні чинники, що створюють передумови правового забезпечення екологічних інтересів. Різноманітні екологічні звичаї, племінні "табу", народне "священне" право здавна регулювали або обмежували негативний вплив архаїчного суспільства на природу. З часом з'явилися правові норми-закони, правила, регламенти, які виконували ту ж функцію обмеження й заборони, тим самим забезпечуючи вже екологічні інтереси технологічно розвинутого суспільства.

Таке розширення екологічних функцій держави вимагало формування відповідної екологічної політики, реалізація якої неможлива без дієвого механізму її правового забезпечення. Так виникає і розвивається екологічне право, покликане визначати і забезпечувати функції, форми та зміст діяльності держави в галузі природокористування, охорони природи та екологічної безпеки.

Екологічне право є відносно молодою, але швидко прогресуючою галуззю правничої науки, яка спрямована на законодавче забезпечення екологічної діяльності держави та захист прав людини на сприятливе довкілля. Механізм формування екологічного права розглядається правниками як складна сукупність історичних, соціальних, екологічних, юридичних та інших передумов і чинників, що регулюють виникнення, становлення і розвиток екологічного права.

Хоча окремі елементи законодавчого закріплення певних екологічних норм простежуються ще з античних часів, лише у ХХ ст. екологічне право стає самостійною галуззю екологічних і правових наук. Це викликано надзвичайним загостренням та глобалізацією екологічної кризи, що змусила суспільство виробити такі закони і норми поведінки людей, які були б спрямовані на збереження довкілля від подальшого руйнування та забезпечили гідні умови проживання всім і кожному жителю планети. На думку В.І. Андрейцева (1996), предмет екологічного права складають екологічні правовідносини, що виникають в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки, які базуються на множинності форм права власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

На відміну від вітчизняного правознавства, в США галузь, яка регулює правові відносини взаємодії суспільства з оточуючим його природним середовищем називається "право навколишнього середовища" ("environmental low").

В Україні відомий еколог Г.О. Бачинський запропонував вживати назву "соціоекологічне право" (1991). Російський правознавець В.В. Петров виділяє три етапи в історії екоправових відносин:

. Природноресурсний, на якому зародилось земельне, лісове, гірниче та інші види природноресурсового права (тривав до 60-х років ХХ ст.)

. Природоохоронний, на якому відбулось становлення природоохоронного права (60-80-ті роки ХХ ст.)

. Соціоекологічний, на якому найбільше уваги почали приділяти розвитку антропоохоронного законодавства або "права екологічної безпеки" (з кін.80-их років до наших днів).

Сьогодні в Україні реалізовується концепція широкого розуміння екологічного права, як інтегрованої спільності і комплексної галузі права, що об'єднує такі складові як природноресурсне право, природоохоронне (середовищеохоронне) право і комплексний міжгалузевий інститут правової екології людини, право екологічної безпеки або антропоохоронне право), норми яких регулюють екологічні суспільні відносини в галузі природокористування, охорони довкілля та екологічної безпеки (Андрейцев В.І., 1996).

Метою даної роботи є зясування особливостей історичного розвитку, виникнення, і становлення галузі екологічного права в України.

Завдання даної роботи полягає у:

- Визначення процесу зародження і становлення екологічного права.

Визначення способу формування механізм екологічного права.

Визначення місця екологічного права в системі екологічних і правових наук.

Визначення ролі екологічного права в здійсненні екологічної політики держави.

Визначення специфічні рис сучасного екологічного права України.

Об'єктом роботи є: історичний аналіз створення та розвитку екологічного права в Україні

Предмет: становлення і розвиток екологічного права, як самостійної галузі права в Україні.

Теоретичну основу дослідження склали наукові праці і дослідження, в області теорії екологічного права. Крім того, в роботі використовувалося екологічне законодавство, яке стосується досліджуваної проблеми.

Матеріали даної роботи можуть бути використані в навчальному процесі з курсу «Екологічне право», а також у спецкурсах у вищих навчальних закладах чи системі підвищення кваліфікації практичних працівників.

Структура роботи: дана робота складається із: вступу, висновку, списку використаних джерел, трьох розділів. Перший розділ «Зародження основ екологічного права в Україні »,містить один пункт «1.1 Генеза екологічного права України: історичний аспект». Другий розділ «Глава 2. Поява науки екологічного права», містить три пункти «2.1 Механізм формування екологічного права» «2.2Місце екологічного права в системі екологічних і правових наук» «2.3Роль екологічного права в здійсненні екологічної політики держави». Третій розділ «Сучасне екологічне право України», містить три пункти «3.1Становленя екологічного права України» «3.2Специфічні риси сучасного екологічного права України» «3.2 Методи екологічного права». Загальна кількість сторінок - 34 ст.

Розділ 1. Зародження основ екологічного права України

Перший період характеризується зародженням основ екологічних знань, які з'являються у творах багатьох вчених античного світу та середніх віків. У древніх єгипетських, індійських, китайських і європейських джерелах VI - II ст. до н.е. можна виявити відомості про життя тварин і рослин. Особливий інтерес мислителі Стародавньої Греції та Риму виявляли до питань походження і розвитку життя на Землі, а також до виявлення зв'язків предметів і явищ навколишнього світу.

Так, давньогрецький філософ, математик і астроном Анаксагор (близько 500 ¾ 428 рр.. До н.е.) висунув одну з перших теорій походження відомого на той момент світу і населяють його живих істот.

Давньогрецький філософ і лікар Емпедокл (бл. 487 ¾ бл. 424 рр.. До н.е.) більшу увагу приділив опису самого процесу виникнення та подальшого розвитку земного життя

Найбільший філософ, вчений-енциклопедист Аристотель (384 ¾ 322 рр.. До н.е.) створив першу з відомих класифікацій тварин, а також заклав основи описової і порівняльної анатомії. Відстоюючи ідею єдності природи, він стверджував, що все більш досконалі види тварин і рослин походять від менш досконалих, а ті, у свою чергу, ведуть свій родовід від самих примітивних організмів, що виникли колись шляхом самозародження. Ускладнення організмів Аристотель вважав наслідком їх внутрішнього прагнення до самовдосконалення. Великий Аристотель - автор понад 300 творів: «Метафізика», «Історія тварин», «Фізика», «Про небо» та ін - по праву вважається засновником багатьох природничих дисциплін, у тому числі систематики тварин. Він описав понад 500 видів тварин і розповів про їх поведінку: про зимовій сплячці риб, перельотах птахів, паразитизмі зозулі, способі самозахисту каракатиці і т. п.

Однією з головних проблем, які займали уми античних мислителів, була проблема взаємин природи і людини. Вивчення різних аспектів їх взаємодії склало предмет наукових інтересів давньогрецьких дослідників Геродота, Гіппократа, Платона, Ератосфена та ін.

Давньогрецький історик Геродот (484 ¾ 425 рр.. До н.е.) пов'язував процес формування у людей рис характеру і встановлення того чи іншого політичного ладу з дією природних факторів (клімату, особливостей ландшафту та ін.)

Давньогрецький лікар Гіппократ (460 ¾ 377 рр.. До н.е.) вчив, що лікувати хворого необхідно, беручи до уваги індивідуальні особливості організму людини і його взаємини з навколишнім середовищем. Він вважав, що фактори зовнішнього середовища (клімат, стан води та грунту, спосіб життя людей, закони країни тощо) справляють визначальний вплив на формування тілесних (конституція) і душевних (темперамент) властивостей людини. Клімат, на думку Гіппократа, багато в чому визначає також і особливості національного характеру.

Знаменитий філософ-ідеаліст Платон (428 ¾ 348 рр.. До н.е.) звертав увагу на зміни (переважно негативного характеру), що відбуваються з часом в навколишньому середовищі, і на впливи, що надаються цими змінами на спосіб життя людей. Платон не пов'язував факти деградації життєвого середовища людини з здійснюваної ним господарської діяльністю, вважаючи їх ознаками природного занепаду, переродження речей і явищ матеріального світу. Платон писав: «Вода не зникала, як тепер, скочуючись у море по оголеною землі, а те, що збереглося, якщо порівнювати це з тим, що існувало раніше, схоже на виснажене тіло хворої людини; всі родючі, м'які землі розтратили і зникли, залишивши лише остов суші »[1].

Давньогрецький учений-географ Ератосфен (бл. 276 ¾ 194 рр.. До н.е.) зробив спробу дати строге опис сучасної йому Ойкумени ¾ частини Всесвіту, населеної людьми. Він склав найбільш точну для свого часу карту відомого світу, на якій земля простягалася від Атлантичного океану на заході до Бенгальської затоки на сході, від землі Тулі (Західне узбережжя сучасної Норвегії) на півночі до Тапробани (острів Цейлон) на півдні. Вся Ойкумена була підрозділена їм на зони: жарку, дві помірні і дві холодні. Ератосфена вважають автором підходу до вивчення землі, згідно яким Земля розглядається як «будинок» людини.

Уявлення стародавніх людей про світ, в якому вони жили, не обмежувалися тільки лише рамками Ойкумени. За Анаксагору, Земля є верхнє підстава вільно плаває в просторі циліндра, навколо якого звертаються Сонце і планети. Піфагорієць Філолай (близько 500 ¾ 400 рр.. До н.е.) стверджував, що в центрі Всесвіту знаходиться центральний вогонь, «хестна», навколо якого Земля, що має сферичну форму, щодоби описує окружність, через що і відбувається зміна дня і ночі . Давньогрецький астроном Аристарх Самоський (бл. 310 ¾ 230 рр.. До н.е.) запропонував першу геліоцентричну систему світу, «помістивши» Сонце в центр Всесвіту. Проте подібний погляд на світоустрій ще дуже довго не отримував визнання.

Розпочате давньогрецькими вченими справу вивчення середовища проживання людей і взаємин людини і природи отримало своє продовження в епоху розквіту Стародавнього Риму.

Римський поет і філософ Лукрецій Кар (бл. 99 ¾ 55 рр.. До н.е.) слідом за своїм духовним вчителем, давньогрецьким філософом Епікура (бл. 342 ¾ 270 рр.. До н.е.), стверджував, що природою керують певні закони, пізнання яких покликане позбавити людей від страху перед смертю, богами і силами природи і відкрити дорогу до щастя і блаженства. Він залишив після себе незавершену поему «Про природу речей», в якій, зокрема, виклав природну історію походження і розвитку людського роду. Зростання могутності людини Лукрецій пов'язував з розвитком у нього особливих механізмів пристосування до умов існування, що робить людей більш конкурентоспроможними порівняно з іншими різновидами живих істот (раніше подібні думки висловлював Емпедокл). Основою світогляду Лукреція був своєрідний епікурейський атомізм, згідно з яким все, що існує в світі складається з одних і тих же дрібних часток ¾ атомів. Все складається з них і з часом розпадається на них. Атоми, необхідні живому організму для підтримання існування, черпаються їм із зовнішнього середовища, в той же час непотрібні або втратили зв'язок з іншими частками відторгаються зовні.

Давньогрецький географ, геолог і історик Страбон (бл. 64 ¾ 24 рр.. До н.е.) написав 17-томну «Географію», що містить цінні відомості з області геології, фізичної географії, етнографії, зоології та ботаніки. Як геолог Страбон передбачив суперечки «вулканістов» і «нептуністов», допускаючи, що поверхня Землі формувалася під впливом обох чинників динамічної геології ¾ води і підземного спека. Страбон також висловив припущення, що за Атлантичним океаном, на заході існує невідомий материк, можливо, населений іншими, не схожими на європейців, людьми.

Римський натураліст Пліній (23 ¾ 79 рр.. Н.е.) склав 37-томне твір «Природна історія», своєрідну енциклопедію природознавства, в якій виклав відомості з астрономії, географії, етнографії, метеорології, зоології та ботаніки. Описавши велика кількість рослин і тварин, він також вказав місця їх зростання та проживання. Певний інтерес представляє розпочата Плінієм спроба порівняння людини і тварин. Він звернув увагу на те, що у тварин в житті домінує інстинкт, а людина все (в тому числі вміння ходити і говорити) набуває шляхом вишколу, через наслідування, а також за допомогою свідомого досвіду.

Для античного періоду характерно описову напрям у науці, засноване на емпіричних знаннях про природу. У цей же час людина була виділена з природи і поставлена в центр світобудови. Обожнення природи змінилося антропоцентризмом - людина стала мірою всіх речей.

У середні століття науки про природу розвивалися повільно в силу релігійного догматизму і схоластики. Наукові досягнення античного світу відокремлені від нової історії тисячоліттям біблійних догм, сковували розвиток природознавства.

Слід згадати, проте, про легендарного лікаря Авіценні (980 - 1037), який народився і жив у Середній Азії. Світову популярність має його книга «Канон лікарської науки», в якій є розділи про вплив на організм людини навколишнього повітря, місця проживання та пір року.

Іншим видатним ученим цього часу був німецький хімік і лікар Т. Парацельс (1493 - 1541), ідеї якого про дозованому вплив природних чинників були розвинені в Х столітті в роботах Ю. Лібіха і В. Шелфорда.

Більша частина знань, накопичених, в основному, греки, була втрачена у зв'язку з руйнуванням знаменитої Олександрійської бібліотеки Ю. Цезарем у 48 р. до н.е. Остаточно її спалили араби в 642 р. н.е.

Другий період, що почався в епоху Відродження, в часи великих географічних відкриттів, поклав початок сучасному природознавству.

Перу німецького філософа і теолога Альберта Больштедтского (Альберта Великого) (1206 ¾ 1280) належить кілька природничо трактатів. Твори «Про алхімії» та «Про металах і мінералах» містять висловлювання про залежність клімату від географічної широти місця і його положення над рівнем моря, а також про зв'язок між нахилом сонячних променів і нагріванням грунту. Тут же Альберт говорить про походження гір і долин під впливом землетрусів і потопів; розглядає Чумацький Шлях як скупчення зірок; заперечує факт впливу комет на долі і здоров'я людей; пояснює існування гарячих джерел дією тепла, що йде з глибин Землі і т.д. У трактаті «Про рослинах» він розбирає питання органографію, морфології і фізіології рослин, наводить факти з селекції культурних рослин, висловлює ідею про змінності рослин під впливом середовища.

Англійський філософ і природодослідник Роджер Бекон (1214 ¾ 1294) стверджував, що всі органічні тіла представляють по своєму складу різні комбінації тих самих елементів і рідин, з яких складені тіла неорганічні. Бекон особливо відзначав роль сонця в житті організмів, а також звертав увагу на їх залежність від стану середовища та кліматичних умов в конкретній місцевості проживання. Він говорив також про те, що людина не меншою мірою, ніж всі інші організми, схильний до впливу клімату ¾ його зміни здатні приводити до змін у тілесної організації та характерах людей.

Наступ епохи Відродження нерозривно пов'язано з ім'ям знаменитого італійського живописця, скульптора, архітектора, вченого та інженера Леонардо да Вінчі (1452 ¾ 1519). Він вважав основним завданням науки встановлення закономірностей явищ природи, виходячи з принципу їх причинного, необхідного зв'язку. Вивчаючи морфологію рослин, Леонардо цікавився впливом, що мають на їх будову і функціонування з боку світла, повітря, води і мінеральних частин ґрунту. Вивчення історії життя на Землі привело його до висновку про зв'язок доль Землі і Всесвіту і про нікчемність того місця, яке займає в ній наша планета. Леонардо заперечував центральне положення Землі як у Всесвіті, так і в Сонячній системі.

У 1543 р. був опублікований праця Миколи Коперника (1473 ¾ 1543) «Про обертання небесних сфер», в якому викладалася геліоцентрична система світу, що відображає справжню картину світобудови. Італійський філософ, борець проти схоластичної філософії і римсько-католицької церкви Джордано Бруно (1548 ¾ 1600) вніс значний внесок у розвиток вчення Коперника, а також у звільнення його від недоліків та обмеженості. Він стверджував, що у Всесвіті є незліченна безліч зірок, подібних до Сонця, значна частина яких заселена живими істотами.

Розширенню меж відомого світу значною мірою сприяло винайдення нових засобів вивчення зоряного неба. Італійський фізик і астроном Галілео Галілей (1564 ¾ 1642) сконструював телескоп, за допомогою якого досліджував будову Чумацького Шляху, встановивши, що він є скупченням зірок. Галілей своїм спостереженням позбавив Землю останньої привілеї по відношенню до інших планет Сонячної системи ¾ монополії на «володіння» природним супутником. екологічне право україна

Наступ принципово нового етапу в розвитку науки традиційно пов'язують з ім'ям філософа і логіка Френсіса Бекона (1561 ¾ 1626), який розробив індуктивний та експериментальний методи наукового дослідження. Головною метою науки він проголосив збільшення влади людини над природою. Це можна досягти, на думку Бекона, лише за однієї умови ¾ наука повинна дозволити людині як можна краще зрозуміти природу, щоб, підпорядковуючись їй, людина врешті-решт зміг панувати в ній і над нею. Бекон писав: «Не треба вважати малозначним і те, що далекі плавання і мандрівки відкрили і показали в природі багато такого, що може подати нове світло філософії» [1]. Ф. Бекон передбачав почати роботу з систематизації накопичених спостережень, але його наміри швидше дали поштовх в цьому напрямку іншим ученим.

Англійському природодослідникові Роберту Гуку (1635 ¾ 1703) належить перша робота ¾ «Мікрографія» ¾ розповідає про використання мікроскопні техніки. Один з перших мікроскопісту голландець Антоні ван Левенгук (1632 ¾ 1723) отримав лінзи, що дозволили отримати майже трехсоткратное збільшення спостережуваних об'єктів. На їх основі він створив прилад оригінальної конструкції, за допомогою якого вивчив не тільки будову комах, найпростіших організмів, грибів, бактерій та клітин крові, але і харчові ланцюги, регулювання чисельності популяцій, які згодом стали найважливішими розділами екології. Дослідження Левенгука фактично поклали початок науковому дослідженню невідомого до тих пір живого мікросвіту, цього невід'ємного компонента середовища проживання людей.

У XVIII столітті ботанічні та зоологічні спостереження були узагальнені в роботі «Система природи» шведського натураліста Карла Ліннея (1707 - 1778), який розробив основи наукової систематики тварин і рослин. Хоча він і сформулював гіпотезу сталості видів: «їх стільки, скільки було створено Творцем» [1], але, тим не менше, визнавав освіта різновидів під впливом умов життя. Він вніс значний внесок у справу формування справжнього уявлення про місце людини в природі, в системі класифікації рослинного і тваринного світу, за якою людина включався в систему тваринного світу і ставився до класу ссавців, загону приматів, в результаті людський вигляд отримав назву Homo sapiens.

Серед багатьох учених виділяється французький натураліст Жорж Луї де Бюффон. Він видав величезна праця в 44 томах «Природна історія», з якої зійшли паростки еволюційної теорії про походження організмів ». Бюффон пише: «Перед нами постає питання про зміну видів, питання про перетворення, що відбуваються з незапам'ятних часів, і, мабуть, мали місце в кожному сімействі» [1]. Жорж Бюффон висловлював думки про єдність тваринного і рослинного світу, про їх життєдіяльності, поширення і зв'язку з середовищем проживання, відстоював ідею змінності видів під впливом умов середовища. Він звернув увагу сучасників на разючу подібність у будові тіла людини і мавпи. Проте, побоюючись звинувачень у єресі з боку католицької церкви, Бюффон змушений був утриматися від висловів щодо їх можливого «рідності» і походження від єдиного предка.

У Німеччині поборником природного походження організмів, їх спорідненості та поступового розвитку був Іммануїл Кант (1724 - 1804).

Суттєвою віхою у розвитку науки про спосіб життя різних живих організмів є праця англійського священика, економіста і демографа Томаса Роберта Мальтуса (1766 ¾ 1834), в якому наведені рівняння експоненціального зростання популяцій як основи демографічних концепцій. Їм було сформульоване так званий «закон народонаселення», згідно з яким народонаселення збільшується в геометричній прогресії, тоді як засоби до існування (насамперед їжа) можуть збільшуватися лише в арифметичній прогресії. З неминуче виникають при такому розвитку подій перенаселенням Мальтус пропонував боротися за допомогою регламентації шлюбів і обмеження народжуваності. Він також закликав усіляко «сприяти діям природи, що викликають смертність ...»: перенаселяти будинку, робити в містах вузькі вулиці, створюючи тим самим сприятливі умови для поширення смертельних хвороб (таких, як чума). Погляди Мальтуса були піддані суворій критиці ще за життя їх автора не тільки за їх антигуманність, але і за умоглядність.

Трохи пізніше П.Ф. Ферхюльста запропонував рівняння «логістичного» зростання. Ці роботи обґрунтували уявлення про динаміку чисельності популяцій. Тоді ж у працях лікаря В. Едвардса, філософа О. Конта і біолога І.І. Мечникова було покладено початок екології людини. Соціальні аспекти екології людини відображені в працях О. Конта, Д. Мілля і Г. Спенсера, а також американських соціологів Р. Парку і Е. Берджеса.

У Росії шлях еволюційної ідеї прокладав М.В. Ломоносов (1711 - 1765). Він писав, що образ Землі багаторазово змінювався, на місці морів з'являлася суша, і навпаки; земні пласти поступово піднімалися і вигиналися, утворюючи гірські складки, з змінювався клімат, змінювалися флора і фауна: «слони і південних земель трави на півночі важивал».

Значною подією XVIII ст. стала поява еволюційної концепції французького натураліста Жана Батіста Ламарка (1744 ¾ 1829), згідно з якою головною причиною розвитку організмів від нижчих форм до вищих є притаманне живій природі прагнення до вдосконалення організації, а також вплив на них різних зовнішніх умов. Зміна зовнішніх умов змінює потреби організмів; у відповідь на це виникають нові види діяльності і нові звички, їх дію, у свою чергу, змінює організацію, морфологію розглянутого істоти; придбані таким чином нові ознаки успадковуються нащадками. Ламарк вважав, що дана схема справедлива і по відношенню до людини. Жан Батист Ламарк - один з найбільших представників науки того часу. У книзі «Філософія зоології» він вперше широко поставив питання про вплив середовища на організми, але не зумів пояснити причин їх «пригнаний» до середовища проживання. Ж. Б. Ламарк так сформулював висновки своїх досліджень: «Через безліч наступних один за одним поколінь, індивіди, що належали за походженням до одного виду, в кінці виявляються перетвореними в новий вигляд, відмінний від первісного» [1].

Екологічний напрям в географії рослин протягом всієї першої половини XIX ст. розвивав німецький натураліст-енциклопедист, географ і мандрівник Олександр Фрідріх Вільгельм Гумбольдт (1769 ¾ 1859). Він був одним з перших дослідників природи, що зрозуміли необхідність синтезу наук при вивченні природи, її живих і неживих елементів. Говорячи про цілісний вивченні природи в узагальненому теоретичному праці «Космос», він писав: «Мою увагу буде спрямовано на взаємодію сил, вплив неживої природи на рослинний і тваринний світ, їх гармонію» [1]. Він докладно вивчив особливості клімату в різних районах Північної півкулі і склав карту його ізотерм, виявив зв'язок між кліматом і характером рослинності, зробив спробу виділення на цій основі ботаніко-географічних областей (фітоценозів).

У Росії заслуга у формуванні основних положень екології та екологічного світогляду належить знаменитому російському зоолога, проф. Московського університету Карлу Францевичу Рулье (1814 - 1858), який одночасно з Олександром Гумбольдтом вказував на існуюче в природі єдність середовища і організмів і їх еволюційний розвиток. Він стверджував, що природа вічна; всі її явища взаємопов'язані і складають єдине ціле. У природі все утворюється шляхом повільних безперестанних змін. Ще до виходу в світ праці Е. Геккеля він сформулював основний принцип взаємовідносин організму і середовища, названий їм «Законом подвійності життєвих начал». Їм же позначені проблеми мінливості, адаптації, міграцій та впливу людини на природу. К. Рулье у своїх лекціях і друкованих працях обговорював взаємодія організмів із середовищем з позицій, близьких дарвінівський.

Вони були провісниками еволюційної ідеї та цілісного сприйняття природних комплексів, що складаються з живих і неживих компонентів. Великий внесок у розвиток екологічних уявлень в цей період внесли російські натуралісти А.Т. Болотов (1738 - 1833), І.І. Лепехін (1740 - 1802), П.С. Паллас (1741 - 1811).

У другій половині ХIXв. завдяки численним експедиційним дослідженням флори і фауни (роботи А. Гумбольдта, А. Уоллеса, Ф Склеттера) у вигляді окремої науки почала оформлюватися біогеографія, пізніше стала однією з основ сучасної екології. У Росії її розвиток пов'язаний з працями К.М. Бера, Н.А. Северцева та ін

1.1 Ґенеза екологічного права України: історичний аспект

Надзвичайно важливим, визначним та головним поштовхом для розвитку науки екологічного права на початку 60-х років ХХ ст. стала фундаментальна ідея вчених про формування якісно нової галузі законодавства і права - природоохоронного або природоресурсного (в майбутньому екологічного) права та його відповідної кодифікації у формі основ, законів чи кодексів.

Перші міркування науковців з цієї проблеми були досить обережними. Зокрема, аналізуючи питання правової охорони природи В.К. Григорєв вважав, що у звязку із кодифікацією законодавства про землю, її надра, води і ліси, необхідно в проектах законів сформувати перелік принципових положень про охорону природи, які повинні бути викладені в загальносоюзному законі про охорону природи [1, c. 5].

За думкою М.Д. Казанцева, законодавство про охорону природи є складовою частиною земельного законодавства, до якого також входить законодавство про користування надрами, лісами і водами. У законодавстві про охорону природи містяться і деякі норми, що відносяться до інших галузей права, зокрема адміністративного. Формою його кодифікації, як вважав автор наведеної точки зору повинні стати: Основи законодавства про охорону природи та кодекси про охорону природи [2, с. 5].

Обережність висловлювань у наведених наукових поглядах на проблему формування та кодифікації законодавства про охорону природи вбачається в тому, що авторами не була запропонована його назва. Крім того, зазначене законодавство продовжувало розглядатися як складова частина земельного законодавства і одночасно пропонувалася його кодифікація поряд із кодифікацією безпосередньо земельного, водного, лісового та гірничого (надрового) законодавства. Це були суперечливі і не досить обґрунтовані пропозиції.

Але вже наступні наукові дослідження зазначених проблем суттєво змінили підхід до питання про формуванні нової галузі права екологічного спрямування та форми його кодифікації. Важливе місце і цьому належить колективному дослідженню, яке було проведено співробітниками Всесоюзного інституту юридичних наук та опублікованому у вигляді збірки статей під назвою «Правові питання охорони природи в СРСР» в 1963 р. за редакцією Г.М. Полянської. В передмові до зазначеної збірки чи не в перше на сторінках юридичної літератури зявляється термін «природоохоронне» законодавство, яким позначається законодавство про охорону природи. Цей термін також використовується Г.М. Полянською у назві своєї статті, - «Закони про охорону природи - нова форма природоохоронного законодавства» [3, с. 5], де авторка зазначає, що прийняття законів про охорону природи союзних республік (1957-1963 р.р.) стало передумовою для формування нової правової форми законодавства, направленого на охорону природи.

Становлення наукових ідей та концепцій правового регулювання охорони природи та повязаного із зазначеним формування природоохоронного права не призупинило, а навпаки, дало новий імпульс для подальшого дослідження правових проблем земельного, водного та лісового права.

Саме в цьому аспекті цікавим слід вважати монографічне дослідження В.К. Григорєва «Питання теорії земельного права». Аналізуючи предмет земельного права. автор доходить до висновку про те, що до земельних правовідносин в широкому розумінні відносяться не лише правовідносини, які виникають у звязку із правом власності на землю та землекористування, але й правовідносини стосовно права власності на надра, води, ліси та їх використання. На підставі зазначеного В.К. Григорєв вважав, що гірниче, лісове і водне законодавство слід розглядати як продовження земельного законодавства, як його спеціальні «гілки» [4. с. 5].

В цей же час у науковому полі зявляються монографічні дослідження проблем водного, лісового, гірничого та інших галузей права. В переліку цих досліджень, які заслуговують на увагу в якості методологічних чинників розвитку науки екологічного права, слід виділити наукову працю О.С. Колбасова «Законодавство про водокористування В СРСР (проблеми вдосконалення радянського законодавства про використання водних ресурсів)». Як зазначав автор цього дослідження, інтерес до вивчення питання права водокористування визначається прагненням подолати відставання в науковій розробці проблем правого режиму водних ресурсів, їх правового використання і охорони. За думкою О.С. Колбасова, радянське водне законодавство довгі роки розвивалося переважно як законодавство про сільськогосподарське водокористування, направлене на регулювання відносин, повязаних із зрошенням земель і осушувальною меліорацією. Але з урахуванням великої господарської значимості водних ресурсів для всіх сфер народного господарства та накопичених нормативно-правових актів, виникла проблема кодифікації водного законодавства. З урахуванням наведеного автором було запропоновано прийняття загальносоюзних Основ водного законодавства та республіканських водних кодексів [5, с. 5].

Серед наукових досліджень періоду 60-х - 70-х років ХХ століття, присвячених проблемам лісокористування та його правового забезпечення, слід виділити монографічну працю Д.М. Ісупова «Правовий режим лісів СРСР». Досліджуючи ліси як обєкт навколишнього природного середовища і обєкт права виключної власності держави. автор визначив їх характерні особливості крізь призму співвідношення із землею (земельними ділянками, єдиним земельним фондом). В якості таких особливостей були визначені: а) ліс як обєкт власності зберігається до того часу, доки він знаходиться в природному органічному взаємозвязку із земель; б) користування лісом обовязково повязано із користуванням землею; в) правовий режим земель лісового фонду обумовлює необхідність забезпечення покращення стану лісів; г) розповсюдженою формою користування лісом є строкове користування на відміну від постійного (безстрокового) користування землею; д) ліси не надаються у користування окремим громадянам [6, c. 6].

В цей же період отримують свій розвиток наукові дослідження, присвячені проблемам надрокористування та охорони надр. В 1969 р. зявляється теоретична праця М.О. Сиродоєва «Правовий режим надр», яка була присвячена аналізу гірничого законодавства, права державної власності на надра, системі органів, які здійснюють розвідку, розробку й охорону надр.

Аналізуючи питання виникнення права виключної державної власності на надра, автор зазначав, що в державі розпочалася робота з підготовки проекту Основ гірничого законодавства, на підставі яких повинні бути розроблені гірничі кодекси або гірничі закони союзних республік [7, с. 6]. Таким чином в юридичній літературі сформувалася ідея прийняття єдиного загальнодержавного законодавчого акту у формі Основ гірничого законодавства та відповідних республіканських гірничих кодексів чи законів. Ця ідея була відображенням поглядів науковців на завершення формування та виділення в якості самостійної гірничої галузі законодавства, а в майбутньому і галузі права.

Черговий стан становлення та розвитку науки екологічного права припадає на проведену кодифікацію земельного, водного, лісового та гірничого законодавства, яка тривала в період з 1968 по 1977 роки. Саме із нею вчені повязують надзвичайно потужне зростання науково-методологічних та теоретичних досліджень найрізноманітніших проблем правового регулювання охорони, використання та відтворення не лише окремих природних ресурсів і комплексів та навколишнього природного середовища в цілому, але й появи невідомих до цього напрямків теоретичного пошуку, доктринального тлумачення прийнятих законодавчих актів, що виводило наукову складову на її принципово новий, якісно змістовний рівень.

Розділ 2. Поява науки екологічного права

Появі науки екології передував вихід у світ 24 листопада 1859 знаменитої книги Чарльза Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору, або збереження обраних рас у боротьбі за життя». З цього часу починається новий період в історії становлення екології як самостійної науки.

Третій період ознаменований появою нової еволюційної теорії Ч. Дарвіна; подібні положення були одночасно розроблені англійським вченим А. Уоллесом.

Пізніше В. І. Вернадський писав: «В ході геологічного часу жива речовина змінюється морфологічно, згідно із законами природи. Історія живої речовини в ході часу виражається в повільному зміні форм життя, форм живих організмів, генетично між собою безперервно пов'язаних від одного покоління до іншого, без перерви. Століттями ця думка піднімалася в наукових пошуках, в 1859 р. вона, нарешті, отримала міцне обгрунтування у великих досягненнях Ч. Дарвіна і А. Уоллеса. Вона вилилася у вчення про еволюцію видів - рослин і тварин, у тому числі і людини »[1].

Ключове положення у вченні Дарвіна займає теорія природного відбору в результаті боротьби за існування. Зазвичай виробляється набагато більше живих організмів, ніж може вижити, тому ведеться боротьба за існування або між особинами одного або різних видів, або з фізичними умовами життя. Дарвін писав, що кожен організм залежить не тільки від умов середовища існування, але і від всіх інших навколишніх його істот. В результаті природного відбору зберігаються ті організми, в яких відбулися зміни, що дають переваги для існування в даних умовах.

Такий хід міркування дав підставу сучаснику й послідовнику Дарвіна німецькому вченому Ернсту Геккелю заявити про доцільність виділення нової науки про взаємовідносини живих організмів і їх спільнот один з одним і з навколишнім середовищем. Погляди Ч. Дарвіна на боротьбу за існування не тільки як на боротьбу організмів один з одним, але і з навколишнім середовищем неживої послужили тим науковим фундаментом, на якому Е. Геккель у 1866 р. звів будівлю нової науки.

У Росії пристрасним поборником і популяризатором еволюційної теорії Ч. Дарвіна і послідовником Е. Геккеля був К.А. Тімірязєв. У 1939 р. в роботі «Чарльз Дарвін і його вчення» він писав: «Зі встановленням поняття пристосування з'явилася нова галузь науки, що отримала придумане Геккелем назва екологія» [1].

У своїй праці «Загальна морфологія» (1866) Е. Геккель дав таке визначення цій галузі науки: «Екологія - це пізнання економіки природи, одночасне дослідження взаємовідносин всього живого з органічними і неорганічними компонентами середовища, включаючи неодмінно неантагоністичні і антагоністичні взаємовідносини тварин і рослин, що контактують один з одним. Одним словом, екологія - наука, що вивчає всі складні взаємозв'язки і взаємини в природі, що розглядаються Дарвіном як умови боротьби за існування »[5]. Переважно екологія вивчає живі системи з рівнем організації від організму і вище. Праця Геккеля побудований на величезному фактичному матеріалі, накопиченому класичної біологією, і головним чином присвячений тому напрямку, який зараз називають аутекологія або екологією окремих видів. Крім того, в працях Геккеля простежується ще одна важлива обставина - розуміння екології як «економіки природи». З цього часу екологія з розділу біології перетворюється на міждисциплінарну науку, що охоплює багато областей знань.

Важливим кроком на шляху становлення екології слід вважати введення в 1877г. німецьким гідробіологом К. Мебіусом поняття біоценозу. Біоценоз (гр. bios - життя, koinos - спільнота) - закономірне поєднання різних організмів, що мешкають в певному біотопі. Біотоп (гр. bios - життя, topos - місце) - сукупність умов середовища, в яких мешкає біоценоз (Ф . Даль, 1903).

Значний внесок зробили в розвиток екології російські вчені О.М. Бекетов (1825 - 1902), Н.А. Северцев (1827 - 1885) та ін

У самому кінці ХІХ століття із закликом розгорнути міждисциплінарні комплексні дослідження природних систем виступив видатний російський учений-грунтознавець В.В. Докучаєв (1846 - 1903). Саме закономірний зв'язок між «силами», «тілами» і «явищами», між «мертвої» і «живий» природою, рослинними, тваринними та мінеральними царствами, з одного боку, і людиною, його побутом і духовним світом - з другого, і складає сутність пізнання "єства», вважав він. Практичне здійснення цих ідей пов'язано з ім'ям Г.Ф. Морозова (1867 - 1920) - творця вчення про ліс. Він підкреслював, що ліс і його територія повинні зливатися для нас в єдине ціле, в географічний індивідуум. У 1925 р. ці ідеї реалізувалися німецьким гідробіологом А. Тінеманом, який розглядав озера як цілісну систему, де біоценоз і біотоп утворюють органічну єдність.

У другій половині ХІХ - початку ХХ ст. велику увагу приділяли вивченню впливу окремих факторів (головним чином, кліматичних) на поширення та динаміку організмів. До догеккелевскому періоду розвитку екології відносять, зокрема, роботи вченого-агронома Ю. Лібіха, який сформулював відоме правило «лімітує чинника».

На початку ХІХ століття оформилися екологічні школи ботаніків, зоологів, гідробіологів, в кожній з яких розвинулися певні сторони екологічної науки: екологія тварин, екологія рослин, екологія мікроорганізмів, екологія комах, екологія озера, екологія лісу і т. п.

Основна увага стала приділятися аналізу щільності, народжуваності, смертності, віковій структурі, взаємодії груп організмів і їх взаємозв'язкам з навколишнім середовищем.

Цей період, в порівнянні з попереднім, був більш прогресивним. Завдяки йому в екології зародилося науковий напрямок - популяційна екологія, пріоритетною проблемою якої є біотичні взаємодії в біоценозі. Недолік цього напрямку у тому, що навіть при вивченні спільноти суть явищ зводиться до функціонування окремих популяцій, тобто до розкладання біоценозу на складові елементи.

Уявлення про цілісність природних систем, які об'єднують спільноти живих організмів і умови їх проживання в єдину функціональну структуру, сформульовані а працях одинаків, які не стали пануючими поглядами в наукових колах кінця ХIX століття. Системний підхід до вивчення біоценозу і біотопу як єдиного цілого виник в екології пізніше.

2.1 Механізм формування екологічного права

Механізм формування екологічного права - сукупність історичних, соціальних, екологічних, правових та інших передумов і чинників, спрямованих на виникнення, становлення і розвиток екологічного права.

екологічні інтереси людей:

регулювання використання природних ресурсів;

забезпечення охорони об'єктів навколишнього природного середовища;

забезпечення охорони здоров'я громадян від несприятливого впливу навколишнього природного середовища.

Форми взаємодії людини і навколишнього природного середовища:

економічна; еколого-біологічна; еколого-соціальна.

Форми екологічної політики держави:

внутрішня; зовнішня.

Забезпечення екологічної політики держави:

політична; економічна; правова; управлінська; науково-технічна; контрольна.

Механізми забезпечення екологічного права:

еколого-правова ідеологія; еколого-правова психологія; еколого-правова свідомість; еколого-правова культура; еколого-правова освіта; еколого-правова наука.

Все це можна назвати механізмом формування, забезпечення і реалізації екологічного права.

2.2 Місце екологічного права в системі екологічних і правових наук

Правова екологія формується в складі соціальної екології як сукупність норм різних галузей права, які регулюють суспільні відносини в сфері взаємодії суспільства і природи. Вона не відноситься до числа цілісних правових структур. Наше право ділиться на окремі галузі права та інститути за предметом правового регулювання, а не за функціями, які виконуються правом. Відповідно, в системі права нема місця «екологічному праву». Екологічне навантаження несуть всі галузі права, його інститути і норми права, так чи інакше пов'язані з регулюванням взаємодії суспільства та природи.

Співвідношення екологічного та цивільного права. Екологічні відносини мають схожість із цивільно-майновими відносинами:

право власності та інші майнові права на природні ресурси;

відшкодування шкоди природному середовищу;

відшкодування шкоди здоров'ю та майну громадян від несприятливого впливу навколишнього середовища;

відповідальність власників джерела підвищеної екологічної небезпеки.

Однак між названими відносинами існує і певна різниця, що дозволяє вважати їх різнорідними відносинами зі своїми правовими формами і методом правового регулювання:

екологічні відносини, зміст яких становлять природні об'єкти, що розвиваються за законами природи, підлягають впливу цих законів, тому вплив людей і права на дані відносини обмежений;

суб'єкти екологічних відносин зобов'язані дотримуватись екологічних нормативів, що обумовлюється єдиною екологічною системою, лімітами при використанні природних об'єктів тощо;

в екологічних відносинах правовий режим містить значну кількість імперативних розпоряджень, виконання яких є обов'язковим для суб'єктів цих відносин.

Співвідношення екологічного та адміністративного права.

Існує схожість і різниця між екологічними та адміністративними відносинами. В них суб'єкти підлягають владним розпорядженням, проте в екологічних відносинах це проявляється не в усіх випадках, тоді як в адміністративних відносинах владні розпорядження в управлінні є основним елементом.

Екологічна функція права - складова частина його загальної соціальної функції, яка спрямована на регулювання суспільних відношень у сфері взаємодії суспільства і природи з метою забезпечення якості навколишнього природного середовища.

У структурі права виділяються декілька еколого-правових галузей, основними з яких є: природноресурсне та природоохоронне.

Прирооноресурсне право - система правових норм, які регулюють природноресурсні відносини на основі державної власності на ресурси природи з метою раціонального використання, охорони та відновлення земельних, лісових тощо ресурсів, охорони прав природокористувачів і держави, зміцнення законності в даній галузі відношень.

Природоохоронне право - система правових норм, які регулюють природоохоронні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів тощо.

Об'єкт ресурси природи, які с джерелом матеріального виробництва та об'єктами виключно власності держави навколишнє природне середовище як система природних модифікованих екологічних систем, природні об'єкти і комплекси, взяті у взаємодії взаємозв'язку з іншими об'єктами та комплексами середовища

Мета забезпечення господарських інтересів держави та суспільства у використанні природних ресурсів з урахуванням вимог їх раціональної експлуатації та охорони навколишнього природного середовища реалізація екологічних інтересів суспільства в попередженні та ліквідації забруднення, виснаження, руйнування навколишнього природного середовища

Правове регулювання направлено на організацію охорони та раціонального використання земель, лісів тощо як об'єктів права виключної власності держави направлено на організацію охорони земель, лісів тощо як складових частин навколишнього середовища

Законодавство сукупність нормативних актів, які встановлюють порядок раціонального використання природних ресурсів (земельних, водних тощо) як об'єктів права державної власності сукупність нормативних актів, які встановлюють порядок охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, захисту навколишнього середовища з метою забезпечення якості середовища життя людини в інтересах теперішнього та майбутнього поколінь

2.3 Роль екологічного права у здійсненні екологічної політики держави

Роль екологічного права у здійсненні екологічної політики держави - це виявлення соціальної спрямованості і місця екологічного права у визначенні функцій, форм та змісту діяльності держави у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки умов існування людини.

Функції екологічного права в галузі екологічної політики:

юридична база механізму правового забезпечення екологічної політики;

засіб досягнення мети і завдань екологічної політики;

правова форма реалізації екологічної політики;

гарантія забезпечення екологічної безпеки. Форми діяльності:

концепції в галузі екології;

екологічні програми;

нормативно-правові акти в галузі екології;

закони;

підзаконні акти;

галузеві нормативно-технічні акти.

Механізм правового забезпечення екологічної політики - сукупність правових норм, що забезпечують регулювання та здійснення внутрішньої і зовнішньої екологічно спрямованої діяльності держави.

Структура: правове регулювання; організаційно-функціональне забезпечення; юридична відповідальність.

Розділ 3. Сучасне екологічне право України

Сучасна екологія базується на основній концепції змісту цієї науки - системної концепції, яка зародилася в кінці ХIX століття і сформувалася лише до середини ХХ сторіччя.

Четвертий період історії екології пов'язане з особливим інтересом світової наукового громадськості до робіт російського геохіміка В.І. Вернадського (1863-1945). Вчення В.І. Вернадського про біосферу зіграло важливу роль у підготовці цілісного сприйняття природних процесів як системи. Вивчення загальнопланетарних процесів розгорнулося після виходу в світ у 1926 р. книги В.І. Вернадського «Біосфера», де розглянуто властивості «живої речовини» та його функції у формуванні, як сучасного лику Землі, так і всіх середовищ життя на планеті (водної, грунтової та повітряної). Попередником і однодумцем В.І. Вернадського був В.В. Докучаєв (1846-1903), який створив вчення про грунт як про естественноісторіческой тілі. В. І. Вернадський знову привернув увагу наукового світу до проблеми взаємодії живих організмів з неживою природою. Біосфера постала як глобальна система, функціонування якої базується на динамічному єдності та взаємодії «відсталих», «живих», і «біокосні» компонентів. У створеному ним вченні про біосферу розглядалися не тільки основні властивості «живої речовини» та вплив на нього «кісткової» природи, а й величезне зворотний вплив життя на неживу природу і формування «біокосні природних тіл» (таких, наприклад, як грунт або озеро).

В.І. Вернадський обґрунтував роль живої речовини як найбільш потужного геохімічного та енергетичного факторів - провідної сили планетарного розвитку. У його роботах ясно простежується значення для космосу життя на планеті Земля, а також значення космічних зв'язків для біосфери. Згодом ця космічна лінія в екології була розвинена в працях А.Л. Чижевського, засновника сучасної науки геліобіології. В. І. Вернадський розкриває провідну роль живих організмів в акумуляції сонячної енергії та перетворення речовин, що складають оболонки Землі: «По суті біосфера може бути розглянута, як область земної кори, зайнята трансформаторами, що переводять космічні випромінювання в дієву земну енергію», писав він [1]. «Жива речовина» виробляє величезну «геохімічну» роботу, формуючи склад і структуру поверхні Землі. Глини, вапняки, доломіт, залізняки, боксити - це все породи органічного походження.

В.І. Вернадський простежив еволюцію біосфери і прийшов до висновку, що діяльність сучасної людини, що перетворює поверхню Землі, за своїми масштабами стала порівнянна з геологічними процесами на планеті. У результаті стало ясно, що використання природних ресурсів планети відбувається без урахування закономірностей і механізмів функціонування біосфери. Тим не менш завершальним етапом еволюції біосфери він вважав поява ноосфери - сфери розуму. В.І. Вернадський зазначав, що життя в геологічно осяжний період завжди існувала у формі біоценозів - складно організованих комплексів різних організмів. При цьому живі організми завжди були тісно пов'язані з середовищем проживання, утворюючи цілісні динамічні системи. У ході розвитку життя неодноразово відбувалася зміна одних груп організмів іншими, але завжди підтримувалося більш-менш постійне співвідношення форм, що виконують ті чи інші геохімічні функції.

У 1927 р. Ч. Елтон випустив перший підручник-монографію з екології. У ньому було описано своєрідність біоценотичних процесів, дано поняття екологічної ніші, обґрунтовано «правило екологічних пірамід», сформульовані принципи популяційної екології. Незабаром були запропоновані математичні моделі зростання чисельності популяцій та їх взаємодії (В. Вольтерра, А. Лотка), проведено лабораторні досліди з перевірки цих моделей (Г. Ф. Гаузе). Таким чином, у 20-30-ті роки сформувався напрям екології популяцій, в 30-ті роки - поняття екосистеми. З особливою переконливістю ці висновки були сформульовані англійським геоботаніком А. Тенслі, якому належить честь введення в 1935р. терміна для позначення екологічної системи - екосистема. Під екосистемою розуміли сукупність організмів і неживих компонентів середовища їх проживання, при взаємодії яких відбувається більш-менш повний біотичний кругообіг (за участю продуцентів, консументів і редуцентів). У той же час тривали широкі кількісні дослідження функціональних особливостей різних екосистем - їх структури, продуктивності, умов їх стійкості, трофічних зв'язків в екосистемах. А. Тенслі послідовно розвинув погляд на екосистему як на освіту надорганізменного рівня, що включає не тільки організми, але і всю сукупність фізичних умов місцеперебування. Він звернув увагу на неможливість відділення організмів під впливом їхнього оточення, разом з якою вони утворюють одну систему - екосистему, цілісну підсистему природи, в якій як організми, так і неорганічні фактори знаходяться у відносно стійкій рівновазі.

У вітчизняній науковій літературі уявлення про екосистеми з'явилися в 1942 р. в роботах В.М. Сукачова (1880-1967), який обґрунтував концепцію біогеоценозу (синонім терміну «екосистема»), що мала велике значення для розвитку теоретичної бази екології. У 50-ті роки сформувалася загальна екологія, основну увагу в якій приділяється вивченню взаємодії організмів і структури утворених ними систем. У цьому навчанні знайшли відображення ідеї про єдність організмів з фізичним оточенням, про закономірності, які лежать в основі таких зв'язків, про обмін речовинами та енергією між ними.

Середина ХХ століття була відзначена розширенням комплексних досліджень екосистем (В. І. Жаднюг, Г. Г. Винберг, Р. Ліндеман, Г. Одум і Ю. Одум, Р. Маргалеф і багато інших). У 1956 р. під редакцією В.І. Жаднюга видається 4-томну працю «Життя прісних вод»; в 1961 р. виходить монографія В.І Жаднюг і С.В. Герда «Річки, озера і водосховища СРСР». У цих роботах описуються особливості водних екосистем. У 1964 р. колективом авторів під керівництвом В.М. Сукачова була опублікована книга «Основи лісової біоценології». У ній зроблена спроба шляхом синтезу інформації розкрити кількісні закономірності функціонування і еволюції такої складної динами чеський системи, як лісовий біогеоценоз.

У ХХ ст. в рамках екології сформувався самостійний напрямок фізіології, присвячене дослідженню механізмів адаптації. У нашій країні представниками цього напрямку, які досягли розквіту в 60-70-х роках ХХ століття, були Н.І. Калабухов, А.Д. Слонім, а в останні роки - акад. І.А. Шилов.

Однак ефективна реалізація методології системного підходу до вивчення екосистем стала можливою лише на початку 70-х років ХХ століття, коли в розпорядження екологів надійшли потужні ЕОМ і були розроблені методи моделювання динамічних систем, які в сукупності з експериментами та спостереженнями отримали назву системного аналізу.

Успіхи у вивченні і моделюванні екосистем, особливо реалізація проектів у рамках міжнародного співробітництва, сприяли остаточному утвердженню в другій половині ХХ століття екосистемної концепції як основи сучасної екології.

До 70-х років ХХ ст. склалися напрямки, звані «фізіологічної» і «еволюційної» екологією. У наші дні отримали розвиток «кількісна» екологія та математичне моделювання біосферних і екосистемних процесів.

Паралельно зі згаданими розвивалися географічне і геологічне напрямки екології, а саме ландшафтна екологія та динамічна геологія - система наук про взаємодію геосфер Землі і вплив на них антропогенних факторів.

П'ятий період історії екології - це сучасна екологія. В останні два десятиліття змінився погляд на екологію як на суто біологічну науку. Вже з початку століття в екології, крім антропоцентричного (гр. anthropos - людина) напрямку, який розглядає людську спільноту як окреме царство, що піднімається над царствами мінералів, рослин і тварин, з'явилося біоцентріческое напрямок. Представники останнього вважають людину продуктом еволюції біосфери; люди, як і інші ссавці, підкоряються законам природи, і їх розвиток йде паралельно з розвитком інших організмів. Тому зараз Homo sapiens (людина розумна) з усією його різноманітною діяльністю включають у сферу інтересів науки екології.

Зростання суспільного інтересу до екологічних проблем зробив глибокий вплив на академічну екологію. До 1970р. на неї дивилися, головним чином, як на один з розділів біології. Хоча і зараз екологія сягає своїм корінням в біологію, вона вийшла за її рамки, переросла в нову інтегровану дисципліну, що зв'язує природничі, технічні та суспільні науки. У деяких великих університетах розвинених країн введені міждисциплінарні кваліфікаційні ступеня з екології. Усе більше визнання набувають погляди на екологію як науку не тільки про природні, але і створених людиною екосистемах.

Сучасна екологія не тільки вивчає закони функціонування природних і антропогенних екосистем, а й шукає оптимальні форми взаємини природи і людського співтовариства.

Ця точка зору стала домінантною у сучасному суспільстві, яке усвідомило небезпеку екологічної кризи, катастрофічних перетворень планетарної системи. Запобігти руйнування біосфери можна тільки на основі екологічних знань, які допомагають раціонально експлуатувати природні ресурси, керувати природними, аграрними, техногенними та соціальними системами у відповідності з об'єктивними законами природи. «І немає сили на Землі, писав В. І. Вернадський (1940), яка могла б утримати людський Розум в його прагненні» [1]. Він вірив, що перебіг подій майбутнього може бути визначено волею і розумом людини, планета вступить в новий етап еволюції - ноосферу (гр. noos - розум, sphaira - область) - еру, керовану людським розумом, що гарантує прогресивний розвиток на основі екологічно грамотного використання та примноження природних ресурсів. «Все людство, взяте разом, представляє незначну частку маси планети. Міць його пов'язана не з матерією, а з його мозком. В історії біосфери перед людством відкривається величезне майбутнє, якщо воно не буде вживати свій розум і працю на самознищення »(цит. за кн.:« В. І. Вернадський ». М., 1994).

Основне завдання сучасної екології - знайти шляхи збереження біосфери і управління природними, антропогенними системами і людським суспільством відповідно до законів природи, а не всупереч їм, знайти гармонію між економічними та екологічними інтересами людини.

3.1 Становлення екологічного права України

Після набуття статусу незалежної держави, Україна отримала у спадщину досить важку екологічну ситуацію, яка була викликана безмірною, науково не обґрунтованою експлуатацією природних ресурсів; невдалими спробами змін законів природи; безладним промисловим розвитком; нехтуванням екологічними потребами людей, їх здоров'ям, а значить і майбутнім всього людства. Не дивлячись на те, що ще наприкінці 50-х років XX ст. було прийнято цілу низку нормативно-правових актів, що стосувалися охорони довкілля, вони не мали реального втілення в життя, адже вступали в суперечку з тогочасним плановим господарюванням. Слід підкреслити, що за радянських часів не було прямо задекларовано право особи на сприятливе довкілля. Вперше таке право було проголошено у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. (розділ VII "Екологічна безпека"), де було сказано, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління [14].

Конституцією України (КУ) у 1996 році було ще раз підкреслено, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека в Україні є найвищою соціальною цінністю" (ст. 3). Таким чином охорона життя і здоров'я людини втому числі і від негативного впливу оточуючого природного середовища є пріоритетним напрямком державної діяльності. Стаття 16 КУ так і зазначає: "забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи..., збереження генофонду українського народу є обов'язком держави". Ще багато статей Конституції України прямо чи опосередковано торкаються питань охорони довкілля та екологічної безпеки людей (наприклад, ст. 13, ст. 14, ст. 50, ст. 66). Ст. 50 Конституції України є досить прогресивною за своїм змістом, адже вона не тільки закріпила одні з найважливіших прав людини, а й дала поштовх для розвитку цілого масиву екологічного законодавства. Перша частина цієї статті проголошує право на безпечне довкілля та право на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, друга - гарантує вільний доступ до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту. Все це автоматично вимагає від законодавця конкретизуючих нормативно-правових актів в цій сфері, що, є передумовою становлення та розвитку екологічного права в цілому.

Зміна відносин власності на природні ресурси також спричинила подальший розвиток екологічного права як галузі кількісно і якісно змінюючи його.

Слід зазначити, що після проголошення незалежності екологічне право отримало бурхливий розвиток, екологічне питання було одним з ключових. Довіра до "зелених" та до держави, як до гаранта екологічної безпеки, була на досить високому рівні. Народ України повірив у можливість молодої держави забезпечити належний рівень охорони навколишнього середовища та екологічної безпеки. В цей час набрали сили еколого-правові розробки, спрямовані на створення природоохоронного законодавства. Тому період 1991-1998 рр. можна назвати періодом найбільш бурхливого розвитку екологічного законодавства в Україні. Саме в цей час було прийнято найбільшу кількість нормативно-правових актів у цій сфері. Серед них: Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.), Закон України "Про плату за землю" (1992 р.), Кодекс України "Про надра" (1994 р.),

Водний кодекс (1995 р.), Лісовий кодекс (1994 р.), Закон України "Про тваринний світ" (1993 р.), Закон України "Про охорону атмосферного повітря" (1992 р.), Закон України "Про екологічну експертизу" (1995 р.), Закон України "Про природно-заповідний фонд" (1992 р.), Закон України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення в наслідок Чорнобильської катастрофи" (1991 р.). Закон України "Про виключну (морську) економічну зону" (1995 р.) і т. ін.

В цей час, на початку 90-х років, коли почався стрімкий розвиток екологічного законодавства України, виникло питання про його кодифікацію шляхом прийняття Екологічного кодексу України, але такого акту в системі українського законодавства й досі не існує, хоча його розробка передбачена Рекомендаціями парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні, схвалених Постановою Верховної Ради України № 565 від 20 лютого 2003 року [15].

Важливо зазначити, що одночасно з розвитком екологічного законодавства в Україні пішов процес екологізації законодавства [16], що регулює відносини у сфері матеріального виробництва, яке є епіцентром виникнення екологічних проблем. Зокрема, норми екологічного змісту були включені в Закони України "Про підприємства в Україні" (1991 р.), "Про основи містобудування"(1992р.), "Про транспорт" (1994р.), "Про трубопровідний транспорт" (1996р.), "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" (1997р.), "Про видобування і переробку уранових руд" (1997 р.) і т. ін.

Діюче законодавство, яке ще не так давно являло собою значний прогрес навіть у порівнянні з європейським, зараз застаріває. На сьогодні увага від екологічних проблем і законодавчого їх вирішення відвернута "більш актуальними" політичними та економічними проблемами України. Хоча Україна має й багато власних відкриттів в галузі екологічного права, які ще невідомі в інших країнах. Серед них - Закон "Про охорону атмосферного повітря", у якому йдеться про оплату використання повітря у промислових потребах. Природний ресурс використовується для виробництва, і ніхто за це не платить. Хоча після прийняття закону і були дані вказівки про розроблення відповідних нормативів по визначенню і нарахуванню платні, але саме через відсутність цих методик згодом Мінекобезпеки поставило питання про скасування ряду положень закону замість відкладення введення відповідних статей у дію.

З дня у день система екологічного законодавства втрачає свою цілісність та збалансованість, нові нормативно-правові акти приймаються стихійно.

На сьогодні інтерес до екологічної проблематики став набагато меншим, причому як у всього суспільства, так і у представників державної влади. Спад інтересів суспільства можна пояснити відсутністю реальної можливості реалізації екологічних прав громадян, суперечністю деяких нормативно-правових актів, неузгодженістю екологічного права з іншими галузями. Також більшість правових актів неможливо втілити в життя за відсутності певних механізмів їх реалізації, тому увесь потенціал існуючого законодавства не використовується.

Тому на сьогодні однією з нагальних проблем науки екологічного права є пробудження нового інтересу до вирішення екологічних проблем, бо це може зробити саме оточуюче середовище.

Говорячи про становлення екологічного права, слід особливо підкреслити, що ми вважаємо його повноцінною галуззю права. Те, що екологічне право існує в системі права як її елемент вже майже не викликає ніяких сумнівів, воно є об'єктивною реальністю, але його приналежність до галузевого рівня системи права ще досі викликає деякі сумніви.

Популярною є концепція згідно з якою виділяють природоохоронне (екологічне) право, одночасно виокремлюючи природоресурсне право (земельне, водне, лісове та інші природоресурсні галузі) [17]. Таким чином, в системі права виділяють декілька еколого-правових галузей. Важко погодитись з необхідністю такого розмежування, адже охорона природного середовища та раціональне використання природних ресурсів настільки взаємопов'язані, що між ними важко провести чітку межу. Так, будь-яке використання природних ресурсів повинно проводитись на засадах охорони довкілля. В "чистому вигляді" важко виділити норми по використанню природних ресурсів, що не пов'язані з охороною природного середовища. Розподіл на дві галузі (природоохоронне та природоресурсне право) неодмінно спричинить певні проблеми по віднесенню деяких норм до однієї чи іншої галузі. Не потрібно ділити те, що фактично є єдиним, а земля, атмосферне повітря, води, ліси, гори - це частини єдиного оточуючого середовища.

В цьому випадку виділення декількох галузей права в екологічній сфері проходить не за предметом правового регулювання, а за впливом економічного фактору, наприклад, фактору власності.

Наводячи визначення природоресурсного та природоохоронного права як окремих систем правових норм, деякі науковці в обох визначеннях зазначають, що це норми, які регулюють (окрім іншого) раціональне використання природних ресурсів [18]. Таким чином, предмети обох галузей в певній частині співпадають, чого не повинно бути.

Фактично предмет екологічного права єдиний, хоча в ньому можна виділити три великі блоки в залежності від форм задоволення екологічних потреб:

охорона навколишнього природного середовища;

використання природних ресурсів;

екологічна безпека (захист людини від несприятливого впливу навколишнього природного середовища).

Всі ці три блоки мають єдині основні принципи, єдині об'єкти, єдині засоби та пріоритетні цілі правового регулювання. Тому окремий розгляд природоресурсного та екологічного права приведе до дублювання певного законодавства, існування, так званих, «зайвих» [19] законів, що значно знижує ефективність всієї системи законодавства.

Правове регулювання всіх об'єктів сфери раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища взагалі має єдину основу, "їх взаємне тяжіння може в певні періоди посилюватись або слабшати, але зовсім не зникне." Незалежно від різноманітних економічних та політичних умов, "відповідні суспільні відносини будуть прагнути єдиної правової спільності - права оточуючого середовища" [20]. Екологічне право тільки як цілісна система здатне забезпечити єдність та ефективність правового регулювання охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Чітка розробка та з'ясування структури екологічного права вносить системність в наукові розробки, в навчання, а також сприяє упорядкуванню законодавства України в екологічній сфері. Що стосується викладання екологічного права як навчальної дисципліни, то наше бачення його як цілісної галузі ніяк не перешкоджає розподілу його за окремими навчальними дисциплінами (наприклад, за підгалузями, можна окремо викладати земельне право, водне право і т. ін., а можна викладати їх окремим природоресурсним блоком), адже екологічне право - це складна ієрархія підгалузей та інститутів, яку іноді важко охопити в одній навчальній дисципліні.

У багатьох навчальних закладах земельне право (іноді воно включає й інші природоресурсні галузі, утворюючи земельне право в широкому сенсі) [21] є окремою від екологічного права (у вузькому значенні - виключно як природоохоронне) навчальною дисципліною [22].

На сьогодні в Україні існують різноманітні громадські організації, які займаються захистом екологічних прав громадян. Зокрема в Харкові здійснює відповідну діяльність міська громадська організація "Екоправо-Харків", яка в рамках співпраці з Асоціацією Американських юристів по проекту "Правова ініціатива для країн Центральної та Східної Європи" створила Центр Громадської Екологічної Адвокатури [24]. Такий центр надає допомогу громадянам у вигляді консультацій, представництва інтересів в суді, а також проводить тренінги з екологічного законодавства для суддів та прокурорів.

Таким чином, розробка екологічного права, створення на його основі досконалої системи законодавства є важливими факторами побудови соціальної та правової держави в Україні.

3.2 Специфічні риси сучасного екологічного права України

У нашій державі склалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, що об'єднує правові форми і правові відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства і природи, але наскільки вона діюча Науковці, виконуючи покладені на них завдання, та за власними переконаннями розробляють методологічні засади екологічного права, але цього, на мою думку не досить, саме органи виконавчої та судової влади повинні контролювати і регулювати не тільки своєчасну сплату податків за використання природних ресурсів, а і стояти на їх захисті де-факто.

Обґрунтовано постає питання подальшого розвитку системи екологічного права, аналізу і врахування сучасної еколого-правової думки у цій галузі. Екологічне право сьогодні - це узагальнений інтерес, узаконена суспільна потреба в збереженні, раціональному використанні та відтворенні природних ресурсів, охороні ландшафтів, екосистеми та навколишнього природного середовища в цілому як умови подальшого існування людської цивілізації.

З нормативної точки зору, екологічне право - це система норм і правил, що регулюють відносини в галузі охорони, використання, відтворення всіх природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей від негативного впливу забрудненого навколишнього середовища.

Сьогодні в Україні реалізовується концепція широкого розуміння екологічного права, як інтегрованої спільності і комплексної галузі права, що об'єднує такі складові як природноресурсне право, природоохоронне (середовищеохоронне) право і комплексний міжгалузевий інститут правової екології людини, право екологічної безпеки або антропоохоронне право), норми яких регулюють екологічні суспільні відносини в галузі природокористування, охорони довкілля та екологічної безпеки (Андрейцев В.І., 1996).

Предмет екологічного права

Предметом екологічного права є загальні (екологічні) відношення в галузі взаємодії суспільства та природи, які поділяються на дві групи:

галузеві - земельні, водні, лісові тощо.

комплексні - відношення до природних територій, комплексів, рекреаційних зон (що охороняються) тощо.

Специфіка - вони виникають та розвиваються з охорони навколишнього природного середовища в цілому.

На думку В.І. Андрейцева [2], предметом екологічного права три групи суспільних відносин:

природоресурсні (земельні, лісові, з приводу об'єктів рослинного світу, з приводу об'єктів тваринного світу, водні, гірничі, з приводу атмосферного повітря);

природоохоронні (з проводу охорони навколишнього природного середовища);

антропоохоронні, або відносини із забезпечення екологічної безпеки.

На думку Ю.С. Шемшученка, під предметом українського екологічного права розуміють «специфічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем» [10].

Як вважають В.К. Попов та Г.В. Анісімова, предметом екологічного права є «відносини, які складаються між суб'єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів» [6].

У російській правовій доктрині існує вузьке розуміння предмету екологічного права - як «суспільних відносин, що виникають з приводу охорони навколишнього природного середовища від шкідливих хімічних, фізичних та біологічних впливів, забезпечення режиму особливо охоронюваних природних територій, а також охорони та використання тваринного світу» [5].

Предметом екологічного права є суспільні екологічні відносини, що складаються з приводу використання природних ресурсів та охорони довкілля.

Екологічні правовідносини - це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відносини щодо використання, відтворення та охорони різних об'єктів природи. Залежно від об'єктів природи, їх можна поділити на сім груп: відносини, що виникають з приводу використання і охорони земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного світу, надр і рослинного світу.

Сьогодні можна говорити, що в Україні склалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, що об'єднує правові форми і правові відносини, які виникають у процесі взаємодії суспільства і природи.

3.3 Методи екологічного права

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини [6], їх певну сферу [7], соціальне середовище [8]. Підходи до проблеми методів екологічного права можна поділити на три групи:

) Деякі вчені вважають, що кожній галузі права властивий лише один [9] або кілька [10] методів правового регулювання. Специфічний метод екологічного права у доктрині визначають як сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки [11].

Існують погляди, за якими для екологічного права характерна низка специфічних методів правового регулювання: метод екологізації, екологічне нормування, ліцензування, стандартизація, тощо.

) Більш прийнятим є виділяти два основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правовий (диспозитивний, автономний, метод координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правовий (гетерономний, авторитарний, імперативний, метод координації), де перевага надається приписам та заборонам [12]. Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи [13].

Відповідно, вважається, що екологічне право як комплексна галузь права не має унікального методу правового регулювання, а запозичує методи інших галузей права, що правда, ці методи стикуються" в екологічному праві на засадах їх екологічної модуляції, екологічний імператив об'єднує методи правового регулювання" [14].

В юридичній літературі переважають підходи, за якими для екологічного права характерне своєрідне поєднання традиційних методів правового регулювання - адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного) [15], виділення окремого еколого-правового методу є недоцільним [16].

) Деякі дослідники вважають, що метод правового регулювання має універсальний, надгалузевий характер [17]. Для виділення галузі права (у т. ч. екологічного права) достатньо наявності відокремленого предмету правового регулювання, який регулюється правовими нормами, що складають завершену систему.

Особливість екологічного права як комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або уже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче), або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування у галузі права триває.

Комплексний характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, кожна з яких включає як норми, що регулюють відносини щодо охорони і використання конкретного природного ресурсу, так і норми права, спрямовані на охорону довкілля в цілому. Наприклад, норми земельного права, що регулюють порядок вибору земельної ділянки є нормами більш широкої дії і мають середовищно-регулюючий характер. Поряд з цим екологічне право включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища. Це, зокрема. Закон про охорону навколишнього природного середовища, постанова Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 р. № 18, яка встановлює порядок стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища, та ін., які визначають можливість самого носія субєктивного права діяти певним способом, і примусово забезпечити виконання юридичних обовязків.

Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання. Предметом правового регулювання екологічного права є відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища в цілому, цінних природних об'єктів і комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля.

Джерелами, тобто нормативно-правовими документами екологічного права, виступають закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи Міністерства охорони навколишнього природного середовища (як прийняті самостійно, так і спільно з іншими міністерствами і відомствами), рішення місцевих рад народних депутатів.

Екологічне право взаємопов'язане з іншими галузями права і може бути реалізоване тільки в такій взаємодії. В цьому проявляється єдність як правової системи в цілому, так і екологічного права зокрема. Так, норми лісового права встановлюють порядок заготівлі деревини на корені. Плата ж за використання лісових ресурсів передбачена нормами загальної частини, які встановлюють порядок стягнення та нормативи платежів за використання природних ресурсів.

Еколого-правові норми регулюють порядок використання природних ресурсів, порядок розміщення відходів у навколишньому природному середовищі та визначають конкретний перелік екологічних правопорушень. Санкції ж за екологічні правопорушення містяться в адміністративному та кримінальному законодавстві.

В Україні до 1982 р. діяв Адміністративний кодекс 1928 р., від якого залишились чинними трохи більше десятка статей. А прийнятий 1982 р. Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення важко віднести до вершин правотворчої праці. Зокрема, розділ про правопорушення в галузі охорони та використання природних ресурсів відзначався недосконалістю та відсутністю системного підходу ще з часу прийняття цього законодавчого акта.

На даний момент ми ще не готові до розроблення комплексного законодавчого акта, який охопив би всі напрями адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, і цілком нормальним тут є використання наробок інших галузей юридичної науки. Наприклад, зрозуміло, що в рамках еколого-правової науки можна більш повно сформулювати всі склади адміністративних еколого-правових порушень, які потім будуть додатково включені в адміністративний кодекс.

Висновок

Отже, екологічне право характеризується надзвичайною інтенсивністю розвитку. У своєму історичному розвитку, воно подолало багато періодів. У перший період охорона природи в основному зводилася до охорони лісів і тваринного світу, зокрема від браконьєрства, до розвитку системи заповідників. У 19 столітті виникають акти, що регулюють охорону вод і атмосферного повітря при розміщенні промислових підприємств, розвиваються норми про кримінальну відповідальність за недотримання цих актів. На початку 20 століття обговорюється питання про створення спеціального органу з контролю за виконанням правил охорони природи при Академії наук або міністерстві освіти, розробляється проект Закону про охорону природи. У радянський період ставлення законодавця змінювалося від природоресурсового до природоохоронного, екологічному підходу у правотворчості. Кінець 80-х характеризується прийняттям найважливіших рішень у сфері державної екологічної політики. На сучасному етапі законодавець прагне оновити багато застарілих актів, наприклад законодавство про надра та ін.. Екологічне законодавство стало інтенсивніше розвивається, і було прийнято багато нових законів регулюють екологічні правовідносини. За два-три десятиліття створюється різноманітне і детальне регулювання, масив різних гірше або краще узгоджених між собою норм: від заповідної справи до обмежень на виробництво пакувальних матеріалів, від охорони рідкісних рослин до конституційного права кожного на сприятливе навколишнє середовище. Показовою в цьому плані і законотворча діяльність починаючи з 1995 р. Тільки на федеральному рівні були прийняті десятки законодавчих актів, в тому числі найважливіші спеціальні екологічні закони - про екологічну експертизу, генно-інженерної діяльності, радіаційної безпеки, про використання атомної енергії, про відходи виробництва та споживання і багато інших. Обговорюється питання про систематизацію екологічного законодавства.

Отже, особливість екологічного права як самостійної, комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероохоронне, заповідне законодавство, які або вже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче), або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування в галузі права триває.

Комплексний характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, а й включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання.

Предметом правового регулювання екологічного права є відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони довкілля в цілому, цінних природних об'єктів і комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля. Екологічне право взаємопов'язано з іншими галузями права і може бути реалізовано тільки в такій взаємодії. У цьому виявляється єдність як правової системи загалом, так і екологічного права зокрема. Так, норми лісового права встановлюють порядок заготівлі деревини на корені. Плата ж за використання лісових ресурсів передбачена нормами загальної частини, які встановлюють порядок стягнення та нормативи платежів за використання природних ресурсів. Таким чином, екологічне право - це комплексна галузь права, яка об'єднує правові норми, що регулюють різноманітні відносини в сфері охорони довкілля. Екологічне право існує і реалізується в тісному взаємозв'язку з іншими галузями права.

Список використаних джерел

1. Л.І. Цвєткова, М.І. Алексєєв, Ф.В. Кармазін; Є.В. Невєрова - Дзіопак, Б.П. Усанов, Л.І. Жукова. Екологія. Підручник для технічних вузів. Санкт - Петербург, 2001.

. Н.Ф. Реймерс. Екологія (теорія, закони, правила, принципи і гіпотези) - М.: Росія Молода, 1994.

. Н.І. Ніколайкін, Н.Є. Ніколайкіна, О.П. Мелехова. Екологія. Підручник для вузів. М.: Дрофа, 2003.

. В.І. Коробкін, Л.В. Передільське. Екологія в питаннях і відповідях. Уч. посібник. Ростов-на-Дону: Фенікс, 2002.

. А.А. Горєлов. Екологія. Уч. посібник. М.: Центр, 2002.

. В. А. Ситаров, В. В. Пустовойтов. Соціальна екологія: Учеб. Посібник для студ. вищ. пед. навч. закладів. ¾ М.: Видавничий центр «Академія», 2000.

Боголюбов С.А. Екологічне право Росії. - М.: Пріор, 2004.с. 216

Екологічне право: навчальний посібник / Ю.М. Трунцевскій, Н.Є. Савич. - М.: АТ "Центр ЮрИнфоР", 2004.с. 164

Єрофєєв Б.В. Екологічне право Росії. - Москва: ТОВ «профосвіту», 2003. с. 85

Петров В.В. Екологічне право Росії. - М.: Изд-во «БЕК», 2007.с. 148

Бринчук М.М. Екологічне право. - М.: ЮНИТИ, 2007.Дубовік О.Л. Екологічне право Росії. - М.: Омега-Л, 2006.с. 194

Коментар до Лісового кодексу РФ / під ред. С.А. Боголюбова. - М.: Инфра-М, 2006.с. 45

Дубовик О.Л. Екологічне право Росії. - М.: Омега-Л, 2006.с. 185

. Єрофеєв М.І. Питання кодифікації екологічного законодавства // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. -2004. - Вип. 1. - С. 7.

. Бринчук М.М., Боголюбов С.А., Дубовик О.Л., Супатаева О.А. Проблемы развития российского экологического законодательства // Государство и право. - 1995, № 2. - С. 61;

. 10Єрофеєв М.І. Питання кодифікації екологічного законодавства // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2004. - Вип. 1. - С. 7.

. Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2000. - 216 с. - С.15-16.

. Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2000.-216 с-С.

. Бринчук М.М., Боголюбов С.А., Дубовик О.Л., Супатаева О.А. Проблемы развития российского экологического законодательства // Государство и право. - 1995, № 2. - С. 53.

. Васильева М.И. Предмет и система экологического права // Вестник московского университета. Серия 11. Право. - 1996, № 1. -С.16.

. Обсуждение вузовской программы по экологическому праву // Государство и право, 1996. - № 8.-С.60.

. Васильева М.И. Предмет и система экологического права // Вестник московского университета. Серия 11. Право. - 1996, № 1. -С.16.

. Кравченко С.Н. Проблемы совершенствования и применения экологического законодательства на Украине // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1996. - № 1. - С. 27.

. Довідник недержавних громадських організацій м. Харкова. - Виданий Благодійним фондом "Громадські ініціативи". - X., 2000. - С. 70-71.