Організація фінансів та фінансова діяльність підприємства

  • Вид работы:
    Книга / Учебник
  • Предмет:
    Финансы, деньги, кредит
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    110,52 Кб
  • Опубликовано:
    2012-09-14
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Організація фінансів та фінансова діяльність підприємства

Тема 1. Фінанси підприємств в системі ринкових відносин

1 Сутність та функції фінансів підприємств

2 Грошові кошти, фінансові ресурси, грошові фонди підприємств

3 Організація фінансів підприємства та фінансова діяльність підприємства

1. Сутність та функції фінансів підприємств

Фінанси займають особливе місце в економічних відносинах. Їх специфіка проявляється в тому, що вони завжди виступають в грошовій формі, мають розподільчий характер і відображають формування і використання різних видів доходів та накопичень суб’єктів господарської діяльності  сфери матеріального виробництва, нематеріального виробництва та держави.

Фінансові відносини існують об’єктивно, але мають конкретні форми прояву, які відповідають характеру виробничих відносин в суспільстві. Зрозуміло, що в сучасних умовах фінанси підприємств зазнають серйозних змін. Становлення ринку та підприємництва в Україні передбачає розвиток вільного економічного сектору, розвиток конкуренції, і зовнішньоекономічних зв’язків - а це в свою чергу вимагає створення адекватної системи фінансових відносин.

Фінанси підприємств є складовою частиною фінансової системи держави, являються її основою і відображають її стан та внутрішні зміни. Тобто, стабільна, прибуткова діяльність підприємств сприятиме виходу економіки країни з фінансової кризи. В свою чергу, держава за допомогою законодавчих нормативних актів, інших фінансових важелів повинна сприяти цьому або при наймі не заважати і не гальмувати їх діяльність своїм втручанням.

Як економічна категорія, фінанси підприємств - це система економічних, грошових відносин, які виражають формування, розподіл та використання грошових доходів та фондів суб’єктів господарювання у відтворювальному процесі.

До фінансів відносяться групи грошових відносин, які виникають між підприємствами та іншими суб’єктами господарювання; між підприємствами та бюджетною системою; між підприємствами та фінансово-кредитною системою; між різними об’єднаннями підприємств; всередині підприємства:

·  пов’язані з формуванням статутного фонду суб’єктів господарювання;

·        пов’язані з утворенням та розподілом первісних грошових доходів: виручки, валового доходу,  прибутку, грошових фондів підприємств;

·        відносини, які виникають між господарюючими суб’єктами в зв’язку з інвестуванням в цінні папери та отриманням по них доходів у вигляді відсотків, дивідендів, внесенням пайових внесків та участю в розподілі прибутку від спільної діяльності, отриманням та сплатою штрафів;

·        відносини, які виникають у підприємств з банками, страховими компаніями в зв’язку з отриманням та погашенням кредитів, сплатою відсотків за кредит та інші види послуг, отриманням відсотків за розміщення та зберігання грошових коштів,  страховими платежами та відшкодуванням по різним видам страхування;

·        відносини,  які виникають у підприємств з державою з приводу податкових та інших платежів в бюджет і позабюджетні фонди, бюджетним фінансуванням, отриманням субсидій;

·        інші.

За остання роки (з переходом до ринкової економіки), фінанси підприємств значно розширили свої межі і зараз основний наголос робиться на пошук обмежених фінансових ресурсів та виявлення шляхів їх ефективного використання.

В суспільному процесі фінанси підприємств як економічна категорія проявляють та виражають свою сутність, свою внутрішню властивість виконуючи ряд  функцій, вивчення яких необхідне для реалізації ефективної фінансової діяльності:

·  формування фінансових ресурсів в процесі виробничо-господарської діяльності;

·        розподільча функція полягає в забезпеченні поточної виробничої діяльності, при виконанні своїх зобов’язань перед фінансово-банківською системою, для соціально-економічного розвитку підприємства;

·        контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у відтворювальному процесі.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається під час формування статутного фонду, а також в процесі кругообігу капіталу в процесі відтворення. Дякуючи цій функції здійснюється забезпечення господарської діяльності необхідними грошовими коштами, а також розширення виробництва; фінансування науково-технічного прогресу; освоєння нової техніки; економічне стимулювання.

В глобальному масштабі під розподільчою функцією варто розуміти здійснення фінансами підприємств своєї діяльності в процесі розподілу внутрішнього валового продукту, національного доходу та національного багатства. Дякуючи цій функції відбувається  фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов’язань перед державою та іншими суб’єктами господарювання.

Контрольна функція заключається в грошовому контролі за реальним грошовим обігом та формуванням фінансових ресурсів і випливає з необхідності об’єктивно відображати кількісні та вартісні пропорції виробництва та реалізації продукції (робіт, послуг).

Основними цілями фінансового контролю на підприємстві є: інформаційне забезпечення оперативного управління фінансами; забезпечення зберігання фінансових ресурсів та іншого майна; перевірка цільового характеру та ефективність використання грошових коштів.

Об’єктами фінансового контролю є: процес руху готівки в касі підприємства; процес руху грошових коштів на рахунку; зовнішні та внутрішні інвестиції підприємства; інше майно підприємства.

Значення фінансів підприємств може бути зведене до трьох вирішальних факторів:

·  економічної стабілізації, яка на мікрорівні невід’ємна від загальної фінансової стабілізації в економіці. Фінансова стабільність підприємства - стійкий прибуток на вкладений капітал. Можливість залучення джерел фінансування на ринку капіталів, накопичення коштів для розширення діяльності;

·        адаптації до ринкових перетворень, яка полягає в тому, що підприємство є повноправним учасником ринку капіталів. Організація фінансів дозволяє швидко реагувати на зміну ситуації на ринку, пристосовуватись до нових умов і т.д.;

·        стимулювання інвестиційної активності. Інвестиційна активність підприємства - індикатор та результат його  фінансового стану. Фінанси підприємств відіграють вирішальну роль в залученні інвестицій, створенні позитивних умов для функціонування ринку капіталів.

Що стосується передумов ефективного функціонування фінансів підприємств, то це насамперед, різноманітність форм власності; свобода підприємництва та самостійність у прийнятті рішень; вільне ринкове ціноутворення, конкуренція, самофінансування; правове забезпечення; обмеження і регламентація втручання держави в діяльність підприємств.

2 Грошові кошти, фінансові ресурси та грошові фонди підприємств

Найчастіше, термін “фінансові ресурси” розуміють як грошові кошти, що знаходяться в розпорядження держави, підприємств, установ, організацій і використовуються для покриття витрат, і утворення різних фондів та резервів.

Але грошові кошти - поняття більш широке ніж фінансові ресурси, які є тільки часиною грошових коштів.

Різницю між грошовими коштами та фінансовими ресурсами можна побачити на прикладі доходу підприємства від продажу продукції. Сума доходу є грошовими коштами, які поступили на розрахунковий рахунок підприємства в банку. З цієї суми значну частину складають оборотні засоби, авансовані в процесі виробництва на оплату сировини, матеріалів, палива і т. д., і тільки частина є джерелом фінансових ресурсів.

Для розуміння поняття фінансових ресурсів необхідно усвідомити, що фінанси є частиною виробничих відносин; фінансові ресурси створюються та використовуються в процесі реалізації фінансових відносин; крім того, ресурси необхідно розуміти як запаси, які можуть використовуватись на певні цілі.

Таким чином, фінансові ресурси - це грошові кошти, які акумулюються в фондах цільового призначення для здійснення певних витрат.

Загальне визначення фінансових ресурсів може бути таким: фінансові ресурси - це централізовані і децентралізовані грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу та перерозподілу національного багатства, валового внутрішнього продукту і національного доходу і призначені для реалізації цілей соціально-економічного розвитку суспільства.

Прикладом централізованих грошових фондів є державний бюджет, цільові державні фонди, фонди соціального страхування. Елементами загальнодержавних фінансових ресурсів є емісія грошей, іноземні кредити.

Децентралізованими фондами є фінансові ресурси підприємств, установ , організацій.

Основними елементами фінансових ресурсів підприємств є статутний фонд, інші фонди цільового призначення невикористаний прибуток, кредиторська заборгованість, ресурси, отримані з інших централізованих та децентралізованих фондів.

Важливим аспектом використання фінансових ресурсів є проблема їх ефективного використання. Це поняття включає в себе співставлення кількості та якості використаних фінансових ресурсів з кількістю та якістю отриманих результатів. Звісно, що ефективне використання фінансових ресурсів безпосередньо пов’язане з ефективним використання інших видів ресурсів: матеріальних, трудових. Зниження матеріаломісткості продукції веде до економії фінансових ресурсів. Зниження витрат трудових ресурсів, що означає зростання ефективності їх використання веде також до економії фінансових ресурсів через зменшення потреб підприємства в додаткових грошових коштах.

Звісно не завжди результат господарської діяльності залежить тільки від ефективного використання фінансових ресурсів. Навіть при оптимальному розподілі та використанні фінансових ресурсів підприємство може нести збитки в результаті зниження трудової дисципліни, порушення технології виробництва, перевитрачання матеріалів, сировини... Через це для детального розгляду проблеми ефективного використання фінансових ресурсів, необхідно оцінити ефективність використання всіх складових частин, які формують в цілому фінансові ресурси підприємств.

Розмір фінансових ресурсів, що формуються на рівні підприємств визначає можливості здійснення необхідних капітальних вкладень; зростання обігових коштів; виконання всіх фінансових зобов’язань; забезпечення потреб соціального характеру.

На рівні підприємства структура фінансових ресурсів в основному визначається власними джерелами, прибутком та амортизаційними відрахуваннями, але можуть і залучатись позикові кошти. Структура джерел фінансових ресурсів має особливо велике значення для підприємства і в першу чергу питома вага власних фінансових ресурсів. Значна частка позикових фінансових ресурсі ускладнює фінансову діяльність підприємства додатковим витратами і ускладнює ліквідність підприємства. Джерелами утворення фінансових ресурсів на підприємстві є власні (і прирівняні до них) та залучені кошти.

Власні:

·  формуються під час заснування підприємств (внески учасників, засновників);

·        формуються за рахунок надходжень: амортизаційні відрахування, цільові надходження, цільові внески членів трудового колективу;

·        формуються за рахунок доходів - валового, чистого; прибутку від основної діяльності; прибутку від іншої операційної діяльності; прибуток від фінансових операцій; від іншої звичайної діяльності та надзвичайних подій.

Залучені:

·  мобілізуються на фінансовому ринку: надходження коштів від емісії акцій, облігацій, інших ЦП; кредитні інвестиції;

·        поступають у порядку розподілу грошових надходжень: фінансові ресурси, що надійшли від галузевих структур, концернів, асоціацій; страхові відшкодування; бюджетні субсидії та ін.

Частину фінансових ресурсів використовують на утворення грошових фондів цільового призначення: фонд оплати праці; фонд розвитку виробництва; фонд матеріального заохочення... Використання фінансових ресурсів на виконання платіжних зобов’язань перед бюджетом та банками здійснюється в не фондовій формі. Таким чином, грошові фонди - це частина фінансових ресурсів, яка є найбільш стабільною і яка формується у вигляді у вигляді фондів цільового  використання.

Розмір та структура фінансових ресурсів залежать від обсягів виробництва та його ефективності. Постійний ріст виробництва є основою збільшення фінансових ресурсів як на державному рівні так і на рівні підприємств.

Обсяг виробництва, його ефективність обумовлює розмір, склад та структуру фінансових ресурсів підприємства.  В свою чергу від величини фінансових ресурсів залежить ріст виробництва, соціально-економічний розвиток підприємства.

Наявність фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають  платоспроможність,  ліквідність,  фінансову стійкість підприємства.

2 Організація фінансів підприємства та фінансова діяльність підприємства

Фінанси підприємств, як відносини є частиною економічних відносин, які виникають в процесі господарської діяльності, тому і принципи їх організації визначаються основами господарської діяльності. Основою організації фінансів є наявність в достатніх для діяльності підприємства розмірах, фінансових ресурсів.

Організація фінансів підприємств - форми,  методи,  способи формування та використання ресурсів, контроль за їх кругообігом для досягнення економічних цілей у відповідності з діючими законодавчими актами.

В основу організації фінансів підприємств покладений комерційний розрахунок, суть якого зводиться до економічної самостійності підприємства і відповідальності за результати своєї роботи.

Літературні джерела відмічають різну кількість принципів організації фінансів підприємств. Але, на думку автора, можна виділити основні: саморегулювання,  самофінансування та відповідальність за результати фінансово-господарської діяльності.

Суб’єкт господарювання має право самостійно вирішувати напрямки своєї економічної діяльності. Але, звісно, всі рішення повинні прийматись в рамках законодавчих актів. Також підприємства несуть економічну відповідальність за своєчасне виконання своїх зобов’язань. В процесі фінансової діяльності у підприємств формуються взаємовідносини між банками та страховими компаніями; з бюджетом та державними цільовими фондами.

На організацію фінансів впливають організаційно-правові форми господарювання, сфера та характер діяльності підприємств. Вони проявляються при формуванні капіталу (статутного фонду), розподілу прибутку,  утворенні грошових фондів,  взаємовідносинах з бюджетом, банками. В організації фінансів підприємств відображаються: галузеві особливості, характер виробництва та рівень технічної оснащеності, склад і структура виробничих витрат, вплив природнокліматичних факторів на виробництво.

В організаційній та управлінській роботі підприємства фінансова діяльність підприємств займає особливе місце. Від неї залежить своєчасність та повнота фінансового забезпечення виробничо-господарської діяльності та розвитку підприємства виконання фінансових зобов’язань перед суб’єктами господарювання.

Фінансова діяльність - це система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення поставлених ними цілей, тобто це практична фінансова робота.

Фінансова діяльність підприємств спрямована  на вирішення наступних основних завдань:

·  фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності;

·        пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

·        виконання фінансових зобов’язань перед господарюючими суб’єктами, бюджетом, банками;

·        мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого та соціального розвитку, збільшення власного капіталу;

·        контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Фінансова робота на підприємствах здійснюється фінансовими службами. Фінансові служби підприємства - спеціалізовані структурні підрозділи підприємства, уповноважені здійснювати управління фінансовим напрямком його діяльності.  До її складу відносять бухгалтерію, яка включає розрахункову частину та касову групу; службу фінансового планування та аналізу, службу внутрішнього аудиту. Очолює фінансовий підрозділ фінансовий директор підприємства.

Фінансова робота підприємства здійснюється за наступними основними напрямками:

·  фінансове прогнозування та планування, тобто визначається потреба та можливість отримання грошових коштів для нормальної виробничо-господарської діяльності, напрямку їх використання;

·        оперативна, поточна фінансово-економічна робота: робота з постачальниками та покупцями по розрахункам з дебіторами та кредиторами; розрахунки з працівниками підприємства; забезпечення платежів до бюджету, цільові фонди; робота з банками;

·        аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності, який представляє собою діагноз його економічного стану, який дозволяє встановити недоліки та прорахунки, відшукати та мобілізувати внутрішньогосподарські резерви, збільшити доходи та прибуток, підвищити рентабельність, покращити фінансово-господарську діяльність підприємства в цілому.

Значення управління фінансами підприємств полягає в такій організації роботи фінансових служб, яка дає змогу залучати додаткові фінансові ресурси на найвигідніших умовах, інвестувати їх з найбільшим ефектом, проводити прибуткові операції на фінансовому ринку. Забезпечує досягнення поставлених цілей фінансовий механізм або іншими словами - система управління фінансами. Вона включає: фінансові методи (прогнозування, планування, інвестування, кредитування, оподаткування, систему розрахунків, страхування, оренду, лізинг); фінансові важелі (дохід, прибуток, амортизаційні відрахування, ціна, податки, орендна плата, фінансові санкції, відсотки, інвестиції...); правове забезпечення (закони, постанови, укази, накази, статути); нормативне забезпечення (інструкції, нормативи, норми, методичні вказівки); інформаційне забезпечення (звітні дані підприємств, статистичні дані, дані одноразових обстежень).

Фінансова політика підприємства, особливості її формування в умовах ринкової економіки

Фінансова політика підприємства розглядається як сукупність практичних міроприємств, що ціленаправлено реалізуються суб’єктами господарювання в рамках управління фінансами, які визначаються конкретними задачами, а також зовнішніми та внутрішніми умовами діяльності підприємства.

З визначення випливають слідуючи вимоги до формування фінансової політики:

·  при  формування фінансової політика необхідно опиратись на загальні методичні принципи ті підходи до управління фінансами;

·        фінансова політика завжди повинна мати прикладний характер, тобто містити не загальні побажання, а конкретні цілі фінансового розвитку суб’єкта господарювання, які можна реально досягти, а також перелік практичних міроприємств по їх досягненню;

·        при формування фінансової політики враховуються як поточні так і прогнозні умови функціонування конкретного суб’єкта господарювання зовнішнього та внутрішнього характеру (рівень оподаткування, ставки за кредитами, структура власних та позикових коштів, кваліфікація фінансових робітників...).

Фінансова політика підприємства включає два напрямки: політику доходів та політику витрат. Планування цих напрямків здійснюється відповідними службами підприємства. При чому, пріоритетність того чи іншого залежить від поточного фінансового стану суб’єкта господарювання. Так, в умовах кризи більш доцільно орієнтуватись на планування “від доходів”, коли спочатку здійснюється визначення фінансових надходжень, які очікуються і тільки потім планується їх використання.

Політика доходів направлена на задоволення потреб суб’єкта господарювання в залучення фінансових ресурсів і пов’язана з розв’язком слідуючи двох завдань: максимізація надходжень з фактично наявних джерел (збільшення обсягів виробництва); постійне розширення номенклатури джерел вказаних надходжень (організація нових виробництв, діяльність на фондовому ринку...)

Політика витрат визначає необхідність забезпечення економічно обґрунтованої, раціональної мінімізації витрат підприємства (але не допустимо механічно скорочувати витрати підприємства, так як може бут протилежний ефект - економія на маркетингових дослідженнях приводить до зниження обсягів реалізації продукції, скорочення фонду оплати праці - звільнення найбільш кваліфікованих робітників...).

Фінансова політика підприємства повинна визначати цілі двох рівнів: перспективні (стратегічні) та поточні (оперативні). Необхідно враховувати, що в сучасних умовах реалізація стратегічних цілей часто не залежить від діяльності самого підприємства, а визначається зовнішніми для нього факторами, тому цей елемент політика має прогнозний характер, і найчастіше стосується концепції розвитку а не конкретних міроприємств.

Кінцева ефективність фінансової політики визначається також умовами перехідної економіки при якій необхідно скорочувати в порівнянні з традиційними, строки розробки конкретних елементів фінансової політики; вимушеної орієнтації на міроприємства, які не вимагають значних капіталовкладень з тривалим строками окупності; враховувати не завжди передбачувану політику держави в сфері управління та регулювання економіки; використання нетрадиційних джерел залучення фінансових ресурсів з постійним розширенням їх номенклатури.

Тема 2. Організація грошових розрахунків на підприємстві

1.   Грошові розрахунки в діяльності підприємств

2.      Види рахунків, що відкриваються в установах банків

.        Форми безготівкових розрахунків

.        Готівково-грошові розрахунки

.        Розрахунково-платіжна дисципліна

1. Грошові розрахунки в діяльності підприємств

Здійснюючи господарську діяльність, підприємство стикається з необхідністю проводити грошові розрахунки, які здійснюються за розподілу та перерозподілу грошових коштів. Сукупність усіх платежів створює грошовий оборот.

Грошовий оборот - це виявлення сутності грошей у русі. На обсяг і структуру грошового обороту на підприємстві впливають стадії виробництва та споживання.

Грошові розрахунки можна класифікувати на внутрішні - пов’язані з виплатою заробітної плати та підзвітних сум працівникам, дивідендів акціонерам та ін.; та зовнішні - обумовлені фінансовими взаємовідносинами у процесі реалізації продукції (робіт, послуг), закупівлі сировини та матеріалів, сплати податків та платежів до позабюджетних фондів, отримання та повернення кредиту та ін.

Грошовий оборот класифікується на безготівковий та готівковий. Це розмежування грошового обороту стає інструментом регулювання об’єкта грошового обороту - грошової маси.

Більша частина грошового обороту припадає на безготівковий оборот, який охоплює всі сфери господарських відносин. Безготівковий оборот, як правило, здійснюється через банківські установи.

Грошовий оборот на підприємстві пов’язаний з такими основними напрямками:

·  забезпечення процесу виробництва;

·        реалізація продукції (відшкодування витрат, формування доходів);

·        сплата податків, обов’язкових відрахувань, зборів;

·        забезпечення спільної діяльності підприємств;

·        забезпечення функціонування кредитних договорів.

2. Види рахунків, що відкриваються в установах банків

У відповідності з діючим законодавством суб’єктам підприємницької діяльності дозволено відкривати більше одного розрахункового рахунку, але не більше чим в двох установах банків. З моменту відкриття наступного (2) рахунку підприємство визначає один з рахунків як основний. На основному рахунку враховується заборгованість,  яка списується в безспірному порядку. Підприємство повідомляє номер основного рахунку податковій адміністрації та банкам, в яких відкриті інші рахунки.

Види рахунків, які відкриваються в установах банків регулює  Інструкція №146 “Про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті” від 14.04.2000 року.

Для зберігання грошових коштів та проведення всіх видів розрахунків, кредитних і касових операцій банки відкривають підприємствам наступні види рахунків:

·  в національній валюті: поточний, поточний бюджетний, депозитний та кредитний рахунки;

·        в іноземній валюті: поточний, розподільчий, депозитний.

Поточний рахунок відкривається підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам - суб’єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, організаціям, установам, які утримуються за рахунок бюджетів.

Кредитні рахунки відкриваються юридичним і фізичним особам в будь-якому банку, який має право видавати кредити. Такі рахунки призначені для обліку кредитів, які надаються шляхом оплати розрахункових документів та перерахування на розрахунковий рахунок отримувача кредиту відповідно до умов кредитної угоди.

Депозитні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений в угоді строк. Кошти на депозитні рахунки підприємств та їх відокремлених підрозділів перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок.

Поточний валютний рахунок відкривається підприємствам для здійснення розрахунків в готівковій та безготівковій іноземній валюті при проведенні поточних операцій так для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті.

Розподільчий рахунок відкривається при відкритті поточного валютного рахунку. Кошти, які поступають на поточний рахунок через розподільчий:

·  готівка від нерезидентів згідно з експортним контрактом;

·        готівка, що відмічена в митній декларації;

·        готівка, як сплата за державне мито;

·        благодійні внески нерезидентів;

·        за платіжними документами з-за кордону;

·        перерахована з-за кордону гуманітарна допомога та ін.

Кошти, які безпосередньо поступають на поточний рахунок в іноземній валюті:

·  кошти, куплені власником рахунку;

·        перераховані з кредитного рахунку;

·        перераховані з рахунку отримувача гуманітарної допомоги на рахунок добувача та ін.

Порядок відкриття рахунків

Документи на відкриття усіх банківських рахунків суб’єктів підприємницької діяльності особисто подають в банк особи, які мають право першого та другого підписів. Необхідні документи передаються до юриста банку, який переконується у законності реєстраційних документів і правильності оформлення заяви на відкриття рахунку та карток із зразками підписів цих осіб і їх повноваження.

Документи, які подаються до установ банку суб’єкти підприємницької діяльності в залежності від форми власності

Види документів

Юридичні особи за формами власності

Фізичні особи


Державні

Приватні

Товариства

Повні та ін.

Новостворені ТОВ


Заява на відкриття рахунку

х

х

х

х

х

х

Копія свідоцтва про державну реєстрацію

х

х

х

х

-

х

Копія статуту (положення)

х

х

х

-

-

-

Копію документа про реєстрацію в ДПІ

х

х

х

х

-

х

Картка із зразками підписів

х

х

х

х

х

х

Довідка про реєстрацію в органах пенсійного фонду

х

х

х

х

-

х

Копія довідки про внесення до ЄДРПОУ

х

х

х

х

-

-

Довідка про реєстрацію в органах ФССНВВУ

х

х

х

х

-

х

Копія протоколу загальних зборів засновників про призначення керівника

-

-

х

х

х

-

Копія наказу власника про призначення керівника

х

-

-

-

-

-

Копія рішення власника про призначення керівника

-

х

-

-

-

-

Наказ керівника про призначення головного бухгалтера

х

х

х

х

-

-

Копія установчого договору

-

-

х

х

х

-

Копія паспортів та ідентифікаційних кодів керівника та головного бухгалтера

х

х

х

х

х

х


Х - документи подаються

- документи не подаються

Після вивчення фінансового стану підприємства і поданих документів банк приймає рішення про відкриття поточного рахунку клієнту або відмову. У разі позитивного рішення курівник банку передає до бухгалтерії розпорядження про відкриття рахунку разом з усіма необхідними документами.

3. Форми безготівкових розрахунків

Принципи організації безготівкових розрахунків.

1. Обов’язковість зберігання підприємствами грошових коштів на рахунках в установах банків.

2.       Підприємство має право вибору установи банку для відкриття рахунків.

.        Підприємство самостійно обирає форми розрахунків.

.        Кошти з рахунку підприємства списуються тільки з розпорядження його власника.

.        Поточні рахунки суб’єктам підприємницької діяльності відкриваються тільки за умови повідомлення про це податкового органу.

.        Термінове здійснення платежів.

.        Платежі здійснюються в межах залишків коштів на рахунку платника.

.        Розрахунки між підприємствами можуть здійснюватись готівкою.

Безготівкові грошові розрахунки - це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коло кошти списуються з рахунка платника і переказуються на рахунок отримувача коштів.

Безготівкові розрахунки в Україні регламентуються Інструкцією №368 “Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” від 25.04.2001 р.

В інструкції відзначаються загальні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу.

Загальні правила документообороту:

·  розрахункові документи складаються на бланках, форми яких визначені Інструкцією;

·        відповідальність за правильність заповнення несе особа, яка оформляла цей документ;

·        розрахунковий документ виписується в кількості примірників (за винятком чеку), потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків;

·        платежі з розрахунків клієнтів банк здійснює в межах залишків коштів на цих рахунках.

Безготівкові розрахунки в господарському обороті України здійснюються з використанням наступних форм розрахункових документів: платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, акредитиви, векселі, платіжні вимоги, інкасові доручення.

Всі розрахункові документи, які подаються в банк в паперовій формі, повинні відповідати вимогам встановлених стандартів і мати ряд обов’язкових реквізитів.

Крім того можливе подання до банку розрахункових документів в електронній формі - у вигляді електронних розрахункових документів каналами зв’язку.

Платіжне доручення - це письмове розпорядження платника банку про списання з його рахунку та зарахування на рахунок отримувача конкретну грошову суму.

Доручення приймаються до виконання протягом 10 календарних днів з дня виписки. День заповнення доручення не враховується.

Банки приймають до виконання доручення від платників тільки в межах наявних коштів на їх рахунках. Винятком є доручення на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків та зборів, пені, штрафів, санкцій, які приймаються банком не залежно від наявності коштів на цих рахунках. У випадку відсутності коштів на основному рахунку платник повинен протягом трьох робочих днів надати доручення на перерахування залишків з інших рахунків на основний рахунок для погашення заборгованості.

Доручення використовуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру. Розрахунки за дорученнями можуть здійснюватись: за фактично відвантажену продукцію; в порядку попередньої оплати; для завершення розрахунків за взаємною заборгованістю підприємств; для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (зарплата, пенсії...) на їх рахунки, відкриті в установах банків; в інших випадках за згодою сторін.

Платіжна вимога-доручення - комбінований документ, який складається з 2 частин: верхня частина - вимога постачальника до покупця оплатити вартість поставленої йому продукції; нижня частина документу - доручення платника своєму банку про перерахування з його рахунку вказаної суми грошей.

Вимога-доручення заповнюється одержувачем коштів і надсилається безпосередньо платнику. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника.

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і здає його в банк, що його обслуговує.

Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом 20 календарних днів з дня виписки.

Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути сплачена з наявних на рахунку грошей. У разі відмови платника сплатити - він про мотиви відмови повинен повідомити безпосередньо одержувача коштів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Платіжна вимога - документ, який використовується і випадку примусового списання (стягнення) коштів.

Порядок виконання платіжних вимог визначається органами державного казначейства.

Дозволяється примусове стягнення коштів лише на підставі виконавчих документів або рішень податкових органів та визнаних претензій.

Банки виконують платіжні вимоги на примусове стягнення з усіх рахунків підприємств (поточних, депозитних). Сума платіжної вимоги визначається стягувачем. Банк стягувача приймає платіжні вимоги протягом 10 календарних днів з дати їх складання, а банк платника - протягом 30 календарних днів з дати складання.

Платіжні вимоги стягувачів приймаються банком до виконання не залежно від наявності достатнього залишку на рахунку платника. Такі вимоги виконуються банком частково в межах наявного залишку, а в невиконаній сумі повертаються разом із супровідними документами. Про надходження платіжних вимог на примусове стягнення з рахунку платника, банк не пізніше наступного робочого дня повідомляє платника.

Чек - це письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) своєму банку (банку-емітенту - банк, що видає чекову книжку)  сплатити зі свого рахунку пред’явнику чека (чекодержателю) відповідну грошову суму, зазначену в чеку.

Чекові книжки виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці НБУ за спеціальною затвердженою формою. З дозволу НБУ чекові книжки можуть виготовлятися комерційним банком з дотриманням усіх вимог.

Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами для здійснення разових операцій виготовляються окремими бланками.

Строк дії чекової книжки - 1 рік. Розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі - 3 місяці. За погодженням з установою банку термін використання невикористаної чекової книжки може бути продовжений.

Чек із чекової книжки пред’являться в банк до оплати протягом 10 календарних днів. Чек приймається чекодержателем безпосередньо від чекодавця, на ім’я якого виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів.

Забороняється передавання чекової книжки власником іншій юридичній чи фізичній особі, також забороняється підписання незаповнених чекових бланків. І проставлення на них печатки.

Чеки виписуються в момент здійснення платежу і видаються чекодавцем за отримані ним товари. Приймаючи чек в оплату чекодержатель обов’язково повинен перевірити: відповідність чека встановленому зразку; правильність заповнення чека; відсутність виправлень; строк дії чека; відповідність суми корінця чека сумі, вказаної на самому чеку; наявність на ньому чіткого відбитку штампу чи печатки банку та назви чекодавця.

Акредитив - це форма розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов’язаний:

·  виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

·        надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Заявник акредитива - платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.

Банк-емітент - банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнту.

Бенефіціар - юридична особа, на користь якої виставлений акредитив (продавець, виконавець робіт, послуг).

Виконуючий банк - банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банка-емітента виконує акредитив.

Існує декілька видів акредитивів: покриті та непокриті, відзивні та безвідзивні.

Покритий - акредитив для здійснення платежів при якому завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку.

Непокритий - акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту. В цьому випадку платежі постачальнику гарантує банк.

Відзивний - це акредитив, який може бути замінений або анульований банком-емітентом без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад у випадку невиконання умов договору банк-емітент може відмовитись від гарантування платежів за акредитивом).

Безвідзивним є акредитив, який не може бути змінений або анульований без згоди бенефіціара

Бенефіціар може достроково відмовитись від використання акредитива, якщо таке передбачено його умовами. Бенефіціар, у випадку зміни умов акредитиву, повинен звернутися до заявника акредитива, а заявник, у разі згоди, вносить зміни до акредитива через банк-емітент, який, в свою чергу, надсилає повідомлення виконуючому банку.

Вексель засвідчує безумовне боргове зобов’язання оплатити після настання строку певну суму грошей утримувачу векселя. Вексель використовується як форма комерційного кредиту (відстрочка або розстрочка платежу за реалізовану продукцію, роботи, послуги) і як засіб платежу. До векселя пред’являються жорсткі вимоги щодо форми та змісту.

Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється положенням “Про переказний та простий вексель” від 10.09.1992 р., здійснення операцій з векселями комерційними банками регулюється “Порядком проведення банками операцій з векселями” від 25.02.1993 р.

Класифікація векселів за різними ознаками досить розширена. Так, векселі можуть бути: казначейськими, приватними; фінансовими, товарними, простими, переказними; забезпеченими, незабезпеченими; на пред’явника, строковими і т.д.

Основними видами векселів є: простий (соло) та перевідний (тратта).

Простий вексель - документ, який містить безумовне зобов’язання векселедателя виплатити конкретну суму грошей в певному місті і в певний строк векселедержателю.  Тобто, оформляючи простий вексель, векселедавець є платником.

Тратта - документ, який містить пропозицію векселедателя (трасанта) платнику (трасату) виплатити певну суму грошей в певному місті і в певний строк отримувачу (ремітенту). Перевідний вексель перетворюється в безумовне зобов’язання з боку платника після того, як він акцептує його,  тобто погодиться з боргом. До цього моменту платник є тільки умовним боржником. Гарантія оплати перевідного векселя лежить на векселедателі. Трасант, як правило, виписує (трасирує) вексель на іншу особу, якщо вона в свою чергу, має заборгованість перед векселедателем. Основною відмінністю перевідного векселя від простого є те, що перший являється інструментом переводу коштів із розпорядження одної особи в розпорядження іншої особи.

Особливістю векселя є те, що векселедержатель може передати свої права по бумазі іншій особі за допомогою індосаменту (передаточного надпису). Індосамент переносить на нову особу всі права, що витікають із векселя. Індосамент може містити або не може містити найменування особи, на користь якої він зроблений. В першому випадку він називається повним або іменним, а в другому - бланковим. Особа, яка отримала вексель з бланковим індосаментом, може заповнити бланк своїм або будь-яким іншим іменем. Індосамент ставиться на зворотній стороні векселя. Всі особи, які поставили індосамент на векселі, несуть солідарну відповідальність за його виконання. Якщо індосант хоче зняти з себе відповідальність за векселем, то при передачі його іншій особі, він повинен поставити фразу “без обернення на мене”. Наявність такого надпису, як правило, знижує довіру до векселю. За допомогою індосаменту передаються як прості, так і перевідні векселі.

Платіж за векселем може гарантуватись в повній сумі або частково за допомогою поручительства іншої особи. Таке поручительство називається аваль, а особа, яка гарантує платіж - аваліст. Аваліст несе солідарну відповідальність разом з особою за яку він поручився. Якщо в документі спеціально не вказано за яку особу дається аваль, то вважається, що він дається за векселедателя. Відмітка про аваль ставиться на лицьовій стороні векселя. Це фраза “платіж гарантую” або “аваль” і підпис аваліста.

Перевідний вексель перетворюється в безумовне зобов’язання з боку платника тільки після прийняття його до платежу або, іншими словами - до акцепту.

Акцепт зазвичай проставляється в лівій частині лицьової сторони векселя. Це слово - “акцептований” чи інше рівнозначне слово, підписане платником. Боржник може обмежити акцепт тільки частиною суми векселя.

Вексель до настання строку платежу по ньому може бути куплений банком за ціною, яка менша за суму, яка повинна бути виплачена по ньому в кінці строку. Така операція називається обліком векселів.

Для векселя велике значення має строк платежу, який може бути встановлений: по пред’явленню (день пред’явлення є днем платежу. Спосіб не дуже зручний для платника, так як він повинен постійно мати необхідну суму);

через стільки-то часу від пред’явлення; через стільки-то часу від складання;

на певний день.

Інкасові доручення - це форма безготівкового розрахунку, яка використовується у випадку стягнення в безспірному порядку сум фінансових санкцій відповідно до наказів Держкомрезерву України, суми недоїмки до бюджету по податках, податкових кредитах, штрафів, нарахованих податковими інспекціями.

Особливості розрахунків в електронних системах “клієнт-банк”

Для оперативного ведення клієнтом своїх розрахунків у банку може застосовуватись програмно-технічних комплекс - “клієнт-банк”.

Ця система є складовою програм банківської діяльності та джерелом надходження розрахункових документів до системи електронних платежів НБУ чи внутрішньої платіжної системи і складається з клієнтської а банківської частин.

Клієнтська частина забезпечує автоматичне ведення поточного стану рахунку клієнта в банку. Реквізити документів в електронному вигляді визначаються договором між банком та клієнтом (але є обов’язкові).

Банківська частина забезпечує перевірку наведених електронних підписів (цифрових) на кожному розрахунковому документі.

Юридичною підставою для роботи клієнта за допомогою системи “клієнт-банк” і оброблення банком його розрахункових документів є договір між ним та банком.

4. Готівково-грошові розрахунки

Готівковий обіг між підприємствами регламентується постановою Правління НБУ №72 від 19.02.2001р. «Про ведення касових операцій в національній валюті України».

НБУ для забезпечення стабільності грошової одиниці України проводить єдину політику в сфері готівково-грошового обігу згідно з макроекономічними показниками та основними параметрами соціально-економічного розвитку. Установи банків здійснюють аналіз готівкового обігу, організовують та виконують оперативні функції з реалізації єдиної грошово-кредитної політики.

На сьогодні підприємства отримали право здійснювати розрахунки між собою в готівковій формі. Такі розрахунки дозволено проводити як за рахунок коштів, отриманих в касі банку, так і за рахунок виручки від реалізації продукції. Готівкові кошти можуть бути отримані з власних рахунків в межах наявних там коштів. Мета отримання грошових коштів вказується в чеці, при чому без надання додаткових документів або розрахунків. Сума готівкового розрахунку одного підприємства з іншим не повинна перевищувати 3000 грн. протягом одного дня за одним або кількома платіжними дорученнями.

Виплати, пов’язані з оплатою праці та дивідендами, повинні бути отримані виключно з каси банку, при цьому повинні бути надані платіжні доручення на перерахування податків та обов’язкових платежів по оплаті праці та дивідендах.

Усі підприємства та підприємці, які відкрили поточні рахунки в установах банків, зберігають в них свої кошти на договірних умовах.

Готівка, що надійшла до кас підприємств має здаватись ними до установ банків для зарахування на поточні рахунки. Банки, виходячи з потреби в прискоренні обігу готівкових коштів і своєчасного надходження їх до кас банків, встановлюють підприємствам строки і порядок здавання готівки. Крім того до уваги береться територіальне розміщення банків та підприємств.

Усі підприємства, які здійснюють операції з готівкою і мають поточні рахунки в установах банків можуть тримати в своїй касі на кінець дня готівку в межах установлених їм банками лімітів каси. Ліміт визначається х урахуванням режиму та специфіки роботи підприємства, обсягу касових оборотів, віддаленості від установи банку, установлених стоків і порядку здавання готівки, тривалості операційного часу установи банку... Для встановлення ліміту каси підприємства подають заяву-розрахунок до першого березня кожного року. В разі неподання ліміт каси встановлюється банком самостійно в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму громадян.

Тобто, основним механізмом, який визначає порядок роботи з готівкою, є ліміт залишку готівки в касі.  Без ліміту каси працюють індивідуальні підприємці та фермерські господарства, які займаються виключно виробництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської продукції.

Підприємства та організації повинні зберігати готівку в касі понад встановленого ліміту протягом 3 робочих днів, яка отримана в банку для виплати зарплати, допомоги, пенсій, стипендій, дивідендів.

Здачу надлишкової готівки підприємства проводять у порядку та у строки, встановлені установою банку. Ця готівка зараховується на їхні рахунки. Коли ж ліміту залишку готівки в касі взагалі не встановлено, всю наявну готівку в касі наприкінці дня необхідно здати до установи банку.

Кожне підприємство, що має касу повинне вести касову книгу і до того ж тільки одну.

Якщо підприємства мають підрозділи, які здійснюють касові операції з готівкою, незалежно від того, чи виділено ці підрозділи на самостійний баланс, чи ні, вони повинні також вести касові книги.

Записи до касової книги проводяться касиром після одержання або видачі грошей за кожним прибутковим касовим ордером і видатковим документом. Щоденно, наприкінці робочого дня касир виводить залишок грошей у касі на наступне число і передає до бухгалтерії як звіт. Контроль за правильним веденням касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства.

На кожному підприємстві, у встановлені керівником строки (але не рідше одного разу на квартал) проводиться ревізія каси. Залишок готівки в касі звіряється з даними обліку за касовою книгою.

Перевірки касової дисципліни здійснюються органами Державної податкової адміністрації, Державної контрольно-ревізійної служби, фінансовими органами та установами банків.

Відповідальність за дотримання касової дисципліни покладається на керівників підприємств, головних бухгалтерів, керівників фінансових служб і касирів.

Постановою про порядок ведення касових операцій встановлені жорсткі строки по контролю за виданою готівкою під звіт. Особи, які отримали готівку під звіт (в тому числі на відрядження), зобов’язані подати в бухгалтерію підприємства звіт про витрачені суми. Готівка, яка видана під звіт, але по ряду причин не витрачена (частково або в повній сумі) повинна бути повернена в касу підприємства одночасно з авансовим звітом не пізніше 10 робочих днів з дня її видачі під звіт (при відрядженнях - не пізніше 3 робочих днів після повернення з відрядження).

У випадку перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касі до винних осіб застосовуються санкції в 2-кратному розмірі сум визначеної понадлімітної готівки.

5. Розрахунково-платіжна дисципліна

Розрахункова дисципліна передбачає зобов’язання суб’єктів господарювання дотримуватись встановлених правил проведення розрахункових операцій і базується на основних принципах здійснення грошових розрахунків.

Платіжна дисципліна передбачає здійснення платежів за фінансовими зобов’язаннями в обумовлені строки та в повному обсязі.

Отже, розрахунково-платіжна дисципліна - беззаперечне виконання сукупності елементів, які забезпечують здійснення платежу, а саме:

згода на оплату;

використання та оформлення встановлених форм платіжних документів;

порядок оплати платіжних документів;

підстава здійснення платежу;

контроль банку.

Установи банку здійснюють контроль за дотриманням правил розрахунків, а також за станом розрахунків у підприємств.

Контроль здійснюють і самі підприємства за своєчасним проведення розрахунків. Підприємства, які порушують встановлені строки платежів, сплачують пеню в розмірі 0,5% від суми простроченого платежу за кожний день прострочки. При цьому сам платник повинен нараховувати пеню з невиплаченої суми та надати банку доручення на її перерахування.

Якщо з вини банку затримані зарахування грошових надходжень на рахунок клієнту, банк сплачує іншій стороні штраф в розмірі 0,5% за кожний день прострочки.

За порушення підприємствами розрахунково-платіжної дисципліни до них можуть бути вжиті санкції, які класифікуються на договірні, банківські, фінансові.

Договірні - спрямовані на забезпечення повного виконання господарських угод (сплата неустойки, яка визначається у відсотках до суми невиконаного зобов’язання).

Банківські - застосовуються за порушення кредитної дисципліни, за незадовільний стан обліку та звітності, нецільове використання кредитних ресурсів, несвоєчасне повернення отриманих кредитів і т.д.

Фінансові санкції визначені Законом України “Про державну податкову службу в Україні”, “Про систему оподаткування”, а також іншими нормативними актами.

Санкції за фінансові правопорушення:

·  стягнення донарахованих сум податків, ін обов’язкових платежів;

·        фінансові санкції у вигляді штрафів;

·        пеня: за несвоєчасну сплату податку, ін обов’язкового платежу; за несвоєчасне виконання установами банків розпоряджень податкових органів про безспірне стягнення платежів та платіжних доручень платників податків;

·        примусове стягнення податкової заборгованості.

Крім фінансових санкцій до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані і адміністративні стягнення. До них належать:

·  конфіскація предмета, грошей, отриманих у наслідок здійснення адміністративного правопорушення;

·        виправні роботи;

·        адміністративний арешт;

·        попередження

За умисне ухилення від сплати податків, ін. Обов’язкових платежів в значних розмірах платники можуть бути притягненні до кримінальної відповідальності.

Тема 3. Доходи та фінансові результати діяльності підприємства

1. Класифікація доходів за джерелами формування

2.       Особливості формування і розподілу прибутку

.        Система показників рентабельності

.        Факторний аналіз динаміки прибутковості

1. Класифікація доходів за джерелам формування

Найважливішою стороною фінансової діяльності підприємства є забезпечення грошових надходжень які потрібні для відшкодування витрат виробництва й обігу, своєчасне виконання фінансових зобов’язань перед державою та іншими суб’єктами господарювання, формування доходів та прибутку.

Трансформація ринкових відносин потребує створення необхідної інфраструктури. Розвивається фінансово-кредитна система, створюється та функціонує фінансовий ринок. За таких умов багато підприємств поряд з основною займається і фінансово-інвестиційною діяльністю. Доходи від цієї діяльності мають значну питому вагу у вхідних грошових потоках підприємств і є мірою розвитку ринкової інфраструктури, особливо фінансового ринку.

Із проведенням реформування бухгалтерського обліку і фінансової звітності в Україні з 2000 року відповідно до міжнародних стандартів діяльність підприємства класифікується на звичайну та надзвичайну і у відповідності з цим класифікуються грошові надходження від різних видів діяльності.  Звичайна діяльність поділяється на операційну, фінансову та іншу звичайну діяльність. І крім того, операційна діяльність в свою чергу поділяється на основну та іншу операційну діяльність.

Звичайна діяльність підприємства - це будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або виникають внаслідок її проведення.

Надзвичайна подія - подія або операція, яка відрізняється від звичайної діяльності підприємства, та не очікується, що вона повторюватиметься періодично або в кожному наступному звітному періоді. Це втрати від стихійного лиха; від техногенних катастроф та аварій; відшкодування збитків від надзвичайних подій; та інші надзвичайні доходи та втрати.

У відповідності з Національними стандартами бухгалтерського обліку, що введені з 2000 року в дію, внутрішні грошові надходження підприємства, класифікуються тепер таким чином:

ü доходи від основної (операційної) діяльності - виручка від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг (рах. 70 “Доходи від реалізації”);

ü  доходи від іншої операційної діяльності - доходи від реалізації іноземної валюти; інших оборотних коштів; операційної оренди активів; від операційної курсової різниці за операціями в іноземній валюті; одержані штрафи, пені, неустойки та інших санкцій за порушення господарських договорів; доходи щодо списання кредиторської заборгованості щодо якої минув строк позовної давності; відшкодування раніше списаних активів (надходження боргів, списаних як безнадійні); суми одержаних субсидій; реалізація продукції підсобних господарств (рах. 71 “Інший операційний дохід”);

ü  доходи від фінансових операцій - дохід від інвестицій в асоційовані та дочірні підприємства; від спільної діяльності; отримані дивіденди, відсотки за облігаціями (рах. 72 “Доходи від участі в капіталі”, рах. 73 “Інші фінансові доходи”);

ü  доходи від іншої звичайної діяльності - від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; від не операційної курсової різниці (за активами та зобов’язаннями в іноземній валюті, які пов’язані з фінансовою ті інвестиційною діяльністю підприємства); від безоплатно одержаних активів (рах.74 “Інші доходи”);

ü  доходи від надзвичайних подій - відшкодування збитків від надзвичайних подій та інші надзвичайні доходи (рах. 75 “Надзвичайні доходи”).

На думку автора, важливим є звернути увагу на види діяльності підприємства в сучасних умовах господарювання та зупинитись на їх особливостях.

Особлива увага повинна приділитись операційній діяльності, так як вона є основним видом діяльності підприємства з ціллю здійснення якої і створене підприємство.

Характер операційної діяльності визначається специфікою галузі, якій воно належить. Основу операційної діяльності найчастіше складає виробничо-комерційна або торгівельна діяльність, яка доповнюється інвестиційною чи фінансовою діяльністю.

Операційна діяльність характеризується наступнимим головними особливостями:

ü Вона є головним компонентом всієї господарської діяльності підприємства, основною ціллю його функціонування. (Найчастіше прибуток від цієї діяльності займає найбільшу питому вагу).

ü  Носить пріоритетний характер по відношенню до інвестиційної та фінансової діяльності. (Через це розвиток інших видів діяльності не повинен протирічити розвитку операційної діяльності, а тільки підтримувати її).

ü  Господарські операції, які входять до складу операційної діяльності носять самий регулярний характер.

ü  Операційна діяльність орієнтується в основному на товарний ринок, в той час як фінансова та інвестиційна - на фінансовий ринок.

ü  В процесі операційної діяльності використовується значний обсяг живої праці, на відміну від інших видів діяльності, де такі затрати неістотні. (Відповідно і здатність підприємства генерувати операційний прибуток залежить від кваліфікації трудових ресурсів).

Операційна діяльність складається з ряду послідовних етапів, характер яких визначається галузевими особливостями. Наприклад підприємствам промисловості притаманні такі етапи:

1. Закупівля сировини, матеріалів, необхідних видів обладнання (постачальницька діяльність).

2.       Виробництво готової продукції (виробнича діяльність).

.        Реалізація готової продукції (збутова діяльність).

В формування доходів перші два етапи безпосередньо пов’язані з формуванням витрат, а третій етап  - з формуванням доходів і прибутку.

В системі господарської діяльності, що забезпечує формування прибутку певне місце займає інвестиційна діяльність.

Інвестиційна діяльність підприємства представляє собою цілеспрямований процес пошуку необхідних інвестиційних ресурсів, вибору ефективних об’єктів інвестування, формування збалансованої інвестиційної програми та забезпечення її реалізації.

Інвестиційна діяльність характеризується наступними головними особливостями:

ü Вона є головною формою забезпечення зростання операційної діяльності підприємства і по відношенню до її цілей носить підпорядкований характер. (Звісно, що на певних етапах розвитку підприємства окремі форми інвестицій можуть приносити більший прибуток ніж операційна діяльність, але не дивлячись на це головним стратегічним завданням підприємства є розвиток операційної діяльності. Інвестиційна діяльність повинна забезпечувати зростання операційного прибутку за двома основними напрямками:

) Шляхом забезпечення зростання операційних доходів за рахунок збільшення обсягу виробничо-збутової діяльності (будівництво нових філіалів...);

) Шляхом забезпечення зниження операційних витрат (оновлення морально застарілого обладнання)

ü Форми та методи інвестиційної діяльності в меншій мірі залежать від галузевих особливостей підприємства ніж операційна діяльність. Цей зв’язок опосередковується тільки об’єктами інвестування.

ü  Обсяги інвестиційної діяльності характеризуються істотною нерівномірністю за окремими періодами. Циклічність обумовлюється необхідністю попереднього накопичення кошті; очікуванням сприятливих зовнішніх та внутрішніх умов.

ü  Інвестиційний прибуток підприємства формується із значним лагом запізнення. Тобто між витратами інвестиційних ресурсів та отриманням інвестиційного прибутку зазвичай проходить досить значний період часу. Розмір лагу запізнення залежить від протікання інвестиційного процесу (послідовне, паралельне, інтервальне).

ü  Інвестиційна діяльність формує особливий самостійний вид грошових потоків, які істотно розрізняються в окремі періоди за своєю направленістю.

Під фінансовою діяльністю підприємства необхідно розуміти систему заходів по забезпеченню залучення необхідного обсягу капіталу із зовнішніх джерел і своєчасному і повному виконанню зобов’язань по його обслуговуванню та поверненню.

Для наявного представлення об’єкта фінансової діяльності розглянемо склад зовнішніх джерел формування фінансових ресурсів:


Залучення додаткового акціонерного

Фінансовий кредит, отриманий від банку капіталу;

Фінансова допомога на безповоротній

Фінансовий лізинг основі;

Безкоштовно отримані матеріальні та

Податковий кредит нематеріальні активи;

Випуск облігацій підприємством

Товарний кредит

Особливостями фінансової діяльності підприємства є:

ü Вона є головною формою забезпечення розвитку операційної та інвестиційної діяльності. Її задачі визначаються стратегією розвитку операційної діяльності підприємства і його інвестиційною політикою. Але по відношенню до попередніх видів діяльності вона є їм підпорядкованою.

ü  Фінансова діяльність носить стабільний характер, тобто здійснюється постійно. Кожне підприємство постійно має потребу в тій чи в іншій мірі в зовнішньому фінансуванні.

ü  Форми та обсяги фінансової діяльності в значній мірі залежать від галузевих особливостей і організаційно-правових форм діяльності підприємства. (Галузеві особливості формують тривалість операційного циклу, його сезонність, загальну капіталомісткість виробництва і реалізації продукції. Організаційно-правові форми впливають на склад джерел залучення зовнішнього капіталу: емісію акцій; залучення пайового капіталу).

ü  Фінансова діяльність визначає специфічний характер грошових потоків, які нею формуються. Позитивний грошовий потік завжди в підсумку менший за обсягом ніж негативний (обслуговування боргу).

ü  Фінансова діяльність має безпосередній вплив на формування прибутку підприємства. Так як негативний грошовий потік більший за позитивний - пряме формування прибутку відсутнє. Але залучення додаткового капіталу сприяє зростанню операційного доходу підприємства.

Як бачимо діяльність підприємства в сучасних умовах є багатогранною і потребує розуміння методів управління нею.

Важливою категорією у фінансах підприємств є валовий дохід - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України так і за її межами. Валовий дохід включає:

ü загальний дохід від реалізації продукції;

ü  дохід від здійснення операцій лізингу;

ü  доходи від здійснення банківських, страхових операцій по наданню фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, борговими зобов’язаннями та вимогами;

ü  дохід від інвестицій в асоційовані, дочірні  або спільні підприємства;

ü  доходи від фінансових інвестицій у вигляді відсотків, дивідендів;

ü  дохід від продажу основних фондів, нематеріальних активів, реалізації фінансових інвестицій;

ü  доходи від надзвичайних подій;

ü доходи у вигляді сум безповоротної фінансової допомоги; сум коштів страхового резерву, використаного не за призначенням; суми штрафів; курсових різниць...

В Україні в практиці оподаткування прибутку підприємств використовується такоє поняття скоригованого валового доходу. Скоригованим валовим доходом є загальна сума доходів платника податків за виключенням сум акцизного збору та ПДВ та інших надходжень, які не являються доходами підприємства у відповідності із Законом “Про оподаткування прибутку підприємств”.

2. Особливості формування і розподілу прибутку

Прибуток є найбільш простою і одночасно найбільш складною категорією ринкової економіки і є її головною рушійною силою.

Розглядаючи сутність прибутку, можна вивести його поняття в узагальненому вигляді:

Прибуток являє собою виражений в грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, який характеризує його винагороду за ризик здійснення підприємницької діяльності, який являє собою різницю між валовим доходом та валовими витратами в процесі здійснення цієї діяльності. Іншими словами можна сказати, що прибуток - це грошове вираження основної частини грошових накопичень, які створюються підприємством будь-якої форми власності.

В ринковій економіці прибуток відіграє наступну роль:

ü Прибуток є головною ціллю підприємницької діяльності (Добробут власників - ціль бізнесу).

ü  Прибуток створює базу економічного розвитку держави в цілому (механізм перерозподілу прибутку через податкову систему дозволяє наповнювати доходну частину бюджету).

ü  Прибуток є критерієм ефективності конкретної операційної діяльності (порівняння прибутковості діяльності підприємства із середньо галузевими показниками).

ü  Прибуток є основним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів підприємства, що забезпечує його розвиток. Чим вищим є рівень генерування прибутку, тим менша потреба підприємства в залученні фінансових ресурсів.

ü  Прибуток є головним джерелом зростання ринкової вартості підприємства. Частина прибутку підприємства капіталізується, тобто направляється на приріст активів. Відповідно зростає ринкова вартість підприємства.

ü  Прибуток є джерелом задоволення соціальних потреб суспільства. Кошти, які перераховуються в бюджети є джерелом реалізації різних соціальних програм для незахищених членів суспільства. Крім того за рахунок прибутку задовольняються соціальні потреби працівників підприємства.

ü  Прибуток є головним захисним механізмом від загрози банкрутства. Навіть при великій частці позикового капіталу високий рівень генерування прибутку може сприяти швидкому збільшенню високоліквідних активів, що в свою чергу сприятиме відновленню платоспроможності.

Виходячи з цілей, які відіграє прибуток можна виділити три головні функції, які відіграє прибуток, а саме:

1. Прибуток є показником, який найбільш повно відображає ефективність виробництва (оціночна функція).

2.       Прибуток має стимулюючий вплив на підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства (стимулююча функція).

.        Прибуток є джерелом формування бюджетних ресурсів та позабюджетних фондів(фіскальна функція).

Вище ми говорили про прибуток як економічну категорію, але абстрактно. Але для планування та оцінки фінансово-господарської діяльності підприємства, розподілу прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства використовуються конкретні показники прибутку.

Основними показниками прибутку є:

ü прибуток від основної діяльності;

ü  прибуток від діяльності;

ü  прибуток від фінансової діяльності;

ü  прибуток від іншої звичайної діяльності;

ü  балансовий прибуток;

ü  прибуток від звичайної діяльності до оподаткування;

ü  оподатковуваний прибуток;

ü  чистий прибуток.

Прибуток від основної діяльності - це прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг). Як правило, цей прибуток має основну питому вагу в складі балансового прибутку. Чистий дохід від  реалізації продукції (робіт, послуг) визначається відніманням з виручки від реалізації суми податку на додану вартість, акцизного збору. (ввізного) мита, митних зборів. Валовий прибуток визначається як різниця між чистим доходом від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції (робіт, послуг). Залежно від сфери, виду діяльності підприємства є деякі особливості формування цього прибутку, методики його розрахунку.

Прибуток від операційної діяльності - це прибуток від реалізації оборотних активів; іноземної валюти; від операційної оренди; операційних курсових різниць; одержані пені, штрафи, неустойки; від списання кредиторської заборгованості; одержані субсидії. Ця діяльність не є основною для даного підприємства. Прибуток від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку, іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Прибуток від фінансових операцій - прибуток від інвестицій в асоційовані та дочірні підприємства (прибутки від володіння корпоративними правами); від спільної діяльності; прибуток у вигляді дивідендів на акції, відсотків на державні цінні папери; облігації підприємств, на депозитні рахунки. Обсяг цього прибутку і його питома вага в балансовому прибутку мають тенденцію до зростання. Це обумовлено розвитком ринкової економіки, фондового ринку. На обсяг названого прибутку справляють вплив обсяг фінансових інвестицій, їхнє спрямування і структура, умови оподаткування.

Прибуток від іншої звичайної діяльності - від реалізації фінансових інвестицій; реалізації основних засобів; реалізації нематеріальних активів; ліквідації необоротних активів; від не операційних курсових різниць; від безоплатно отриманих оборотних активів.

Прибуток (збиток) від надзвичайних подій - це втрати від стихійного лиха; від техногенних катастроф та аварій; відшкодування збитків від надзвичайних подій; та інші надзвичайні доходи та втрати.

Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування - прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу на суму валових витрат та амортизаційних відрахувань.

Оподатковуваний прибуток - це прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу на суму валових витрат і на суму амортизаційних відрахувань.

Балансовий прибуток - це загальна сума прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період.

Чистий прибуток - прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства і визначається як алгебраїчна сума прибутку від звичайної діяльності  та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного збитку.

Таким чином бачимо, що облік та визначення фінансових результатів - прибутку (збитку) здійснюється за видами діяльності підприємства.

На зміну прибутку впливають дві групи факторів:

Зовнішні:

ü природні умови;

ü  транспортні умови;

ü  соціально-економічні умови;

ü  рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків;

ü  ціни на виробничі ресурси і т.д.

Внутрішні:

ü основні фактори: обсяг продажу; собівартість продукції; структура продукції та витрат; ціна продукції;

ü неосновні фактори, пов’язані з порушенням господарської дисципліни.

Послідовність формування чистого прибутку підприємства показано на малюнку.

Основними чинниками, які впливають на цей підсумковий показник  виручка від реалізації продукції, що свідчить про ринковий попит на продукцію, повернення вкладених у виробництво коштів, і можливість розпочати новий виробничий цикл. Розмір виручки залежить від обсягів та структури виробництва за видами продукції та ринкових цін кожного виду. Економічне обґрунтування обсягів виробництва виконується через пошук так званого критичного обсягу, критичної точки, або точки беззбитковості.

Наступним чинником, який істотно впливає на розмір чистого прибутку є сукупні витрати на виробництво та збут продукції: собівартість реалізованої продукції, адміністративні витрати, витрати на збут.

Розподіл та використання прибутку

Особливо важливим господарським процесом є розподіл та використання прибутку, який забезпечує як покриття потреб підприємства, так і формування доходів держави.

Розподіл прибутку являє собою процес формування майбутніх напрямків його використання у відповідності із цілями та задачами розвитку підприємства.

Характер розподілу прибутку визначається наступними основними положеннями:

ü Розподіл прибутку реалізує головну ціль підприємства - зростання рівня добробуту власників підприємства. Політика розподілу прибутку формує пропорції між поточними виплатами їм доходу та зростанням цих доходів в майбутньому періоді.

ü  Розподіл прибутку - основний інструмент впливу на ринкову вартість підприємства (забезпечення приросту капіталі в процесі капіталізації частини прибутку).

ü  Пропорції розподілу прибутку визначають темпи реалізації стратегії розвитку підприємства. Ця стратегія в першу чергу реалізується в процесі інвестиційної діяльності підприємства, обсяги якої визначаються можливостями формування фінансових ресурсів в першу чергу за рахунок внутрішніх джерел. А реінвестований прибуток - основне внутрішнє джерело.

ü  Характер розподілу прибутку - важливий індикатор інвестиційної привабливості підприємства. В процесі залучення ВК із зовнішніх джерел - рівень дивіденді - важливий оціночний й критерій.

ü  Розподіл прибутку - форма впливу на трудову активність персоналу підприємства.

ü  Пропорції розподілу прибутку формують рівень соціальної забезпеченості працівників підприємства.

ü  Характер розподілу впливає на рівень поточної платоспроможності підприємства.

Розподіл прибутку здійснюється у відповідності із спеціально розробленою політикою. Основною ціллю політики розподілу прибутку, який залишається в розпорядження підприємства є оптимальність пропорцій між капіталізованою його частиною і споживаною. Виходячи з цієї цілі необхідно розв’язати наступні задачі: забезпечити отримання власниками необхідної норми прибутку на інвестований капітал; забезпечити досягнення пріоритетних цілей стратегічного розвитку підприємства за рахунок капіталізації частини прибутку; забезпечити стимулювання трудової активності; забезпечити формування в необхідних розмірах резервного та інших фондів.

Основні напрямки розподілу прибутку

Тема 4. Оподаткування підприємств

1. Система оподаткування підприємств та її становлення в Україні

2.       Прямі податки. Порядок визначення оподатковуваного прибутку

.        Непрямі податки, їх вплив на фінансово-господарську діяльність суб’єктів господарювання

.        Обов’язкові відрахування підприємств у цільові державні фонди

.        Місцеві податки і збори, що їх сплачують підприємства

1. Система оподаткування підприємств та її становлення в Україні

Податки - це обов’язкові платежі, що їх встановлює держава для юридичних та фізичних осіб з метою формування централізованих фінансових ресурсів, які забезпечують фінансування державних витрат. Вони перераховуються до бюджету держави та до інших цільових державних фондів. Здійснюються у таких формах: податки, плата за ресурси, цільові відрахування.

Податки виконують дві основні функції: фіскальну та регулюючу.

Фіскальна функція податків полягає в мобілізації коштів у розпорядження держави та формування централізованих фінансових ресурсів для забезпечення виконання функцій держави.

Регулююча функція реалізується через вплив податків на різні напрямки, показники діяльності різних суб’єктів господарювання (собівартість, прибуток, обсяг реалізації, виручка від реалізації, платоспроможність підприємства, фінансова стійкість підприємства, чистий прибуток).

Система оподаткування - є продуктом діяльності держави, її важливим атрибутом. Кожна держава формує свою систему оподаткування з урахуванням досвіду інших країн, власних національних особливостей, стану економіки, розвитку ринкових відносин, необхідності вирішення конкретних економічних і соціальних завдань.

Становлення системи оподаткування в Україні почалося з прийняттям 25 червня 1991 р. Закону «Про систему оподаткування». У ньому були визначені принципи побудови і призначення системи оподаткування, перепік податків, зборів та обов'язкових платежів, платники та об'єкти оподаткування. Таким чином було закладено основи системи оподаткування, створень передумови для її наступного розвитку.  '

Ураховуючи зміни в податковій політиці держави, необхідність подальшого вдосконалення оподаткування, 2 лютого 1994 р. було прийнято другий варіант Закону «Про систему оподаткування». Третій варіант цього. Закону Верховна Рада України прийняла 18 лютого 1997 р.

В останньому варіанті Закону дається більш повне і чітке визначення принципів побудови системи оподаткування; поняття системи оподаткування, платників податків і зборів, об'єкта оподаткування; обов'язків, прав і відповідальності платників податків; видів податків, зборів і порядку їх зарахування до бюджету та державних цільових фондів.

Система оподаткування - це сукупність податків і зборів, тобто обов'язкових платежів у бюджети різних рівнів, а також у державні цільові фонди.

Законом «Про систему оподаткування» визначено такі важливі принципи її побудови:

–  стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності;

–       обов'язковість;

–       рівнозначність і пропорційність;

–       рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;

–       соціальна справедливість;

–       стабільність;

–       економічна обґрунтованість;

–       рівномірність сплати;

–       компетентність;

–       єдиний підхід;

–       доступність.

На жаль, не всі з перелічених принципів реалізуються в сучасній податковій політиці, у практичній реалізації законодавчих актів щодо окремих податків.

У системі оподаткування можна виділити дві підсистеми: оподаткування юридичних осіб (підприємств) та оподаткування фізичних осіб.

Підприємства - суб'єкти господарювання сплачують загальнодержавні, а також місцеві податки і збори.

Загальнодержавні податки і збори включають:

–  прямі податки (податок на прибуток, плата (податок) за землю, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на нерухоме майно (нерухомість));

–       непрямі податки (податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, мито);

–       збори (на обов'язкове державне пенсійне страхування, на обов'язкове соціальне страхування, до фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; до державного інноваційного фонду; за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; за забруднення навколишнього середовища; рентні збори);

–       відрахування на фінансування дорожнього господарства, державне мито, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

Місцеві податки і збори включають:

–  два податки (комунальний податок і податок з реклами);

–       різні збори (за право використання місцевої символіки, за парковку автотранспорту, за проїзд територією прикордонних областей транспортом, що прямує за кордон, за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей, за право проведення кіно - і телезйомок, готельний збір, ринковий збір, курортний збір, збір за виграш на бігах на іподромі та ін.).

Система оподаткування має ряд недоліків: нестабільність; переважає фіскальне спрямування податкової системи; Розрахунки окремих податків надто ускладнено.

2. Прямі податки. Порядок визначення оподатковуваного прибутку

Критерієм класифікації податків на прямі та непрямі є можливість теоретичного перекладання їх на споживача. Цей критерій базується на припущенні, що безпосереднім платником прямих податків є власник оподатковуваного майна, або отримувач оподатковуваного прибутку, а остаточним платником непрямих податків є споживачі товарів, на яких податки перекладаються через надбавку до ціни.

Прямі податки встановлюються безпосередньо до платників, їх розмір залежить масштабів об’єкта оподаткування. Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.

Оподаткування прибутку підприємств

З прийняттям Закону «Про внесення змін в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"» з другого півріччя 1997 р. відбулися істотні зміни в оподаткуванні підприємницької діяльності, спрямовані на підтримку виробника, активізацію інвестиційної діяльності підприємства.

Принципово новим у прийнятому Законі є визначення об'єкта оподаткування. Обчислення оподатковуваного прибутку здійснюється виключенням із суми скоригованого валового доходу валових витрат платника податку і нарахованих амортизаційних відрахувань.

Валовий дохід - це загальна сума доходів платника податку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

Визначаючи валовий дохід, ураховують:

–  загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), а також від продажу цінних паперів (окрім операцій з їх первинного випуску й остаточного погашення);

–       доходи від здійснення банківських операцій, страхових та інших операцій, пов'язаних з наданням фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями та вимогами;

–       доходи від спільної діяльності у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, відсотків, роялті, володіння борговими вимогами від здійснення операцій лізингу (оренди);

–       доходи, не враховані за обчислення валового доходу у попередніх періодах і виявлені у звітному періоді;

–       доходи з інших джерел і від позареалізаційних операцій (сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді; сум невикористаної частини коштів, повернених із страхових резервів; сум страхового резерву, використаних не за призначенням, вартості матеріальних цінностей, переданих платнику податку згідно з договорами зберігання і використаних ним у власному виробничому й господарському обороті; сум отриманих штрафів, неустойок, пені; сум державного мита, раніше сплаченого і поверненого за рішенням суду).

Отже, визначення валового доходу за оподаткування значно відрізняється від класичного (різниця між виручкою від реалізації і матеріальними, а також прирівняними до них витратами). У валовий дохід запропоновано включити загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг), тобто всю виручку від реалізації.

У суму валового доходу, а отже і скоригованого валового доходу, не включаються суми акцизного збору та податку на додану вартість, отримані підприємством у складі ціни реалізації товару (робіт, послуг).

У Законі «Про оподаткування прибутку» дається перелік інших доходів, надходжень коштів до підприємств-платників податків, що не включаються до валового доходу, а отже, і до скоригованого валового доходу.

Слід звернути увагу, що датою збільшення валового доходу вважається дата, що припадає на податковий період, протягом якого першою сталася подія:

–  зарахування коштів покупця або замовника на банківський рахунок платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають реалізації (коли реалізація відбувається за готівку - дата її оприходування в касі платника податку);

–       відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного надання результатів робіт (послуг) платником податку.

За товарообмінних (бартерних) операцій датою збільшення валового доходу вважають дату:

–  відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дату фактичного надання послуг платником податку;

–       оприходування товарів, а для робіт (послуг) - дату оформлення документа, що засвідчує факт отримання результатів робіт, послуг) платником податку.

Для визначення сум оподаткованого прибутку важливе значення має розрахунок валових витрат виробництва та обігу.

До складу валових витрат виробництва та обігу слід включати:

1. Суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду і пов'язаних з підготовкою, організацією, веденням виробництва, реалізацією продукції (робіт, послуг) та охороною праці. Таким чином, у валові витрати будуть включені матеріальні витрати і витрати на оплату праці. Слід звернути увагу, що включення у валові витрати вартості матеріальних ресурсів пов'язане з їх придбанням, а не списанням на виробництво і реалізацію продукції.

2.       Витрати на поточний і капітальний ремонт, реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення та інші види поліпшення основних фондів, в сумі, що не перевищує 5% сукупної балансової вартості груп основних фондів на початок звітного року.

.        Суми плати за землю, податку з власників транспортних засобів, внесених загальнодержавних зборів, а також місцевих податків і зборів.

.        Суми коштів або вартість майна, добровільно перерахованого (переданого) в Державний бюджет України, територіальних громад чи переданого організаціям (не більше 4% оподаткованого прибутку попереднього звітного періоду).

.        Суми коштів, перерахованих підприємствами всеукраїнських об'єднань осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, коли на цих підприємствах як на основному місці роботи працює неменше 75% таких осіб, згаданим об'єднанням для проведення благодійної діяльності (не більш 10% оподаткованого прибутку попереднього звітного періоду).

.        Суми коштів, унесених у страхові резерви (в порядку, передбаченому Законом «Про оподаткування прибутку підприємств»).

.        Суми резервів, не включених до складу валових витрат минулих звітних податкових періодів у зв'язку з втратою або псуванням документів, чи допущенням помилок у розрахунках податкового зобов'язання, виявлених у звітному періоді.

.        Суми безнадійної заборгованості в разі, коли відповідні дії щодо стягнення таких боргів не дали позитивного результату, а також суми заборгованості, щодо яких минув термін позовної давності.

До складу валових витрат дозволяється включати також такі витрати платників податку на прибуток (витрати подвійного призначення): на гарантійний ремонт (обслуговування) реалізованих товарів;  на винахідництво та раціоналізацію господарських процесів; на придбання науково-технічної літератури; передплату спеціалізованих періодичних видань; оплату участі в наукових семінарах з основної діяльності; на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку і т.д.

До складу валових витрат не включаються такі витрати:

–  не пов’язані з веденням господарської діяльності;

–       на придбання торгових патентів;

–       сплату штрафів та неустойки;

–       виплата емісійного доходу на користь емітента корпоративних прав;

–       виплата дивідендів.

Тут валові витрати за складом та обсягом перевищують витрати, які включає підприємство в собівартість, що зменшує суму оподатковуваного прибутку. Це досягається у зв’язку з віднесенням до складу валових витрат використання прибутку на благодійну діяльність, на фінансування соціальної інфраструктури підприємств, збільшення суми амортизаційних відрахувань, що пов’язане з такими змінами щодо їх обчислення:

–  підвищено норми амортвідрахувань. Вони встановлені в % до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного періоду в таких розмірах: група I - 1,25%, II - 6,25 %, III - 3,75%;

–       амортизації підлягають витрати на проведення ремонту основних фондів, їх реконструкцію і модернізацію та інші витрати, що перевищують 5% витрат щодо вартості основних фондів на початок року і які було включено до складу валових витрат;

–       платник податку може самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів групи III.

Пільги за оподатковуваного прибутку. Звільняється від оподаткування прибуток:

–  підприємств від продажу на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва;

–  підприємств, що засновані всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, від продажу товарів, якщо протягом попереднього періоду кількість інвалідів за основним місцем роботи становить не менше 50%, а фонд їх оплати праці - не менше 25% суми витрат на оплату праці, що включається до складу валових витрат;

–       прибуток підприємств, отриманий за рахунку міжнародної технічної допомоги, яка надається на безоплатній основі.

Ставки податку на прибуток. Основна ставка - 30% до об’єкта оподаткування. Законом передбачено й інші ставки.

Термін сплати податку на прибуток - платники податку не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, подають податкову декларацію про оподатковуваний прибуток за звітний квартал. Податок сплачується на пізніше 20 числа місяця наступного за звітним кварталом.

Плата за землю

Її введено з метою формування ресурсів для фінансування заходів з раціонального використання й охорони землі, підвищення родючості ґрунтів; відшкодування власникам землі і землекористувачам витрат, які пов’язані з веденням господарства на землях гіршої якості; розвитку інфраструктури населених пунктів.

Ця плата надходить на рахунок місцевих бюджетів. Порядок обчислення і сплати плати за землю регулюється Законом України “Про плату за землю” від 19.06.1996 року з подальшими доповненнями. Встановлюється в залежності від грошової оцінки землі.

Об’єктом є земельна ділянка, що перебуває у власності або користуванні. Платниками є власники землі або користувачі.

Стягуючи плату за землю дотримуються такого розмежування: землі с/г призначення; землі населених пунктів.

Ставки податку за землю с/г призначення встановлено з 1 га с/г угідь у % від грошової оцінки цих угідь.

Плата за землі населених пунктів встановлено в розмірі 1% від грошової оцінки землі.

Щодо порядку сплати податку за землю то, юридичні особи самостійно обчислюють суму податку щорічно за станом на 1 січня і до 1 лютого надають відповідні дані податковій адміністрації.  Земельний податок включається до складу валових витрат.

Податок із власників транспортних засобів

Кошти від стягнення цього податку спрямовуються на фінансування будівництва, реконструкції, ремонту та утримання автомобільних шляхів загального користування, проведення природоохоронних заходів на водоймищах. Податок зараховується до місцевих бюджетів. Порядок обчислення регулюється Законом України “Про податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів” від 18 лютого 1997 р.

Платником є підприємства, організації, установи - власники транспортних засобів.

Об’єктами є автомобілі (легкові, вантажні, спеціального призначення); колісні трактори; мотоцикли, яхти, судна парусні, човни моторні і катери. Не оподатковується: трактори на гусеничному ходу; машини та механізми для с/г робіт; автомобілі швидкої допомоги та пожежні, спортивні яхти, судна парусні і човни; транспортні засоби, що використовуються на заводах, складах, у портах для перевезення вантажів на короткі відстані.

Ставки податку призначено в розрахунку на рік: зі 100 см3 об’єму двигуна, з 1 кВт потужності двигуна, зі 100 см довжини транспортного засобу.

Податок сплачується на рахунки територіальних дорожніх фондів, які спрямовують 85% на фінансування витрат, пов’язаних хз будівництвом, реконструкцією, ремонтом доріг, а решта - 15% , спрямовується до бюджетів місцевого самоврядування на фінансування відповідних витрат.

Податок сплачується щоквартально рівними частинами до 15 числа місяця.

Податкові пільги. Від сплати податку звільняються підприємства автомобільного транспорту загального користування незалежно від форми власності. С/г виробники сплачують податок на трактори колісні, автобуси, спец автомобілі для перевезення людей у розмірі 50%.

Сума податку включається до валових витрат платника, тобто зменшує оподатковуваний прибуток. Включається в собівартість перевезень, що впливає на розмір прибутку підприємства.

Податок на нерухомість

Мета податку - забезпечити збалансування доходів і витрат бюджету держави та сприяти ефективності використання нерухомості суб’єктами господарювання. Податок складається з суми податків на землю, будівлі, споруди. Нерухомість - це земля і постійно розміщені на ній будівлі, споруди. Будівлі - житлові будинки, офіси гаражі, дачі. Споруди - об’єкти, які підпадають під визначення першої групи основних фондів, за винятком будівель.

Для будівель база оподаткування обчислюється множенням одиниці вимірювання будівлі, що має окремий реєстраційний номер у державній податковій адміністрації, на середню поточну її вартість, визначену на 1 січня поточного року. Ставка податку встановлюється законом про держбюджет у % до бази оподаткування. Податковим періодом є календарний рік.

Для споруд базою оподаткування є їх сукупна балансова вартість. Ставка податку встановлюється законом про бюджет ( не нижче 1% і не вище 3% від бази оподаткування). Податковим періодом є календарний місяць.

Не оподатковуються будівлі та споруди, що перебувають у власності держави та територіальних громад; неприбуткових релігійних організацій; установ і організацій іноземних держав; законсервовані та не введені в експлуатацію; пам’ятки культури, архітектури; об’єкти природоохоронного призначення; які знаходяться в зонах відчуження.

3. Непрямі податки, їх вплив на фінансово-господарську діяльність суб’єктів господарювання

В Україні використовується три види непрямих податків: акцизний збір, ПДВ, мито. Непрямі податки включаються в ціни товарів, що реалізуються. Ці податки є ціноутворюючим елементом і можуть суттєво впливати на загальний рівень цін.

У відпускні ціну підприємства виробничої сфери можуть бут включені два непрямі податки: акциз та ПДВ.

Акцизний збір, що включається в ціну, розраховується у твердих сумах з одиниці реалізованого товару або виходячи з відсоткової ставки податку до ціни виробника продукції.

ПДВ розраховується виходячи з відсоткової ставки податку до ціни виробника і суми акцизного збору, включеного в ціну.

Вплив на фінансово-господарську діяльність суб’єкта підприємництва непрямі податки мають досить складний. Він є платником податків, коли купує товари, роботи, послуги. Водночас, реалізуючи товари, роботи, послуги він у складі виручки від реалізації одержує на свої рахунки суми непрямих податків, сплачених покупцями. Отже вони є платниками непрямих податків до бюджету.

Впалив непрямих податків на фінансову діяльність суб’єктів підприємництва можна розглядати в двох аспектах:

–  пов’язаний зі сплатою непрямих податків у процесі придбання товарно-матеріальних цінностей. Тут сплата непрямих податків здійснюється за рахунок оборотних коштів. Тобто необхідно враховувати умови оплати та обсяги придбання ТМЦ, ставки й пільги щодо оподаткування, терміни і джерела відшкодування;

–       пов’язаний із надходженням непрямих податків на рахунки суб’єктів, які реалізують товари. Податки, які надходять на рахунки використовуються для відшкодування сплачених ними непрямих податків у процесі придбання ТМЦ. Пр цьому непрямі податки можуть певний час залишатись в розпорядженні підприємств. Тобто необхідно враховувати умови реалізації та оплати, обсяги й напрямки реалізації, ставки й пільги щодо непрямих податків, термі сплати до бюджету.

Мито

Мито стягується з товарів, транспортних засобів, інших предметів, що переміщуються через митний кордон країни.

На практиці застосовуються ввізне, вивізне, сезонне, спеціальне, антидемпінгове та компенсаційне мито.

Платниками є фізичні та юридичні особи. Сплата податку здійснюється з перетинанням митного кордону. На фінансову діяльність імпортерів - суб’єктів господарювання будуть впливати визначення об’єкта оподаткування, розмір ставок податку. Податкові пільги, терміни сплати.

Об’єктом оподаткування є митна вартість товару, що переміщується через митний кордон.

Користуються двома видами ставок для обчислення суми мита:  у відсотках до митної вартості товарів, що переміщуються через митний кордон;  у грошовому вимірі на одиницю товару. На підакцизні товари встановлено ставки специфічного ввізного мита. Для більшості видів підакцизних товарів ставку ввізного мита встановлено в ЕКЮ з одиниці товарів, що імпортуються. Ставки ввізного мита диференційовані за товарними групами, як і ставки акцизного збору. Перелік товарів, що підлягають митному оподаткуванню, значно ширший, ніж перелік підакцизних товарів.

При стягненні мита діє розгалужена система пільг - від встановлення мінімальних пільгових ставок залежно від країни-постачальника (на імпортні товари), залежно від покупця (на експортні товари) аж до повного звільнення від мита окремих товарів

Контроль за стягненням мита здійснюють митні органи. За виконання ними своїх обов'язків і надання платникам відповідних послуг стягуються митні збори. Вони теж можуть бути встановлені у відсотках від митної вартості товарів, однак їх не слід ототожнювати з митним податком.

Акцизний збір

Акцизний збір - це непрямий податок, що встановлюється на високорентабельні й монопольні товари та включається в їх ціну.

Платниками податку в бюджет є суб'єкти підприємницької діяльності - виробники або імпортери підакцизних товарів.

Залежно від виду підприємницької діяльності є деякі особливості щодо обчислення об'єкта оподаткування. Як правило, визначено такі об'єкти оподаткування:

) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів. При цьому оборотом з реалізації є продаж, обмін на інші-товари, безкоштовна передача. В оподаткований оборот включається реалізація (передача) товарів для власного споживання, промислової переробки, а також для власних працівники (у тому числі і в порядку натуральної оплати праці);

) митна вартість імпортних товарів, придбаних за іноземну ва-люту, в порядку товарообмінних операцій, отриманих без оплати;

) обороти з реалізації конфіскованого і безхозного чи заставленого майна.

Платниками акцизного збору в бюджет е кілька видів суб'єктів підприємницької діяльності.

. Підприємства, організації, установи (їхні філії, відділення, підрозділи) як юридичні особи, що знаходяться на території України та мають рахунки в банках.

. Міжнародні об'єднання, включаючи міжнародні неурядові організації, іноземні юридичні особи і громадяни, які мають розрахункові рахунки в банках України.

. Громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

Розглянемо вплив акцизного збору на фінансово-господарську діяльність підприємств. Є певні особливості такого впливу щодо підприємств, зайнятих виробництвом і реалізацією підакцизних товарів (виробнича діяльність) або зайнятих імпортом підакцизних товарів та їхньою наступною реалізацією (торговельна діяльність). Ці особливості залежать від ставок акцизного збору, методики розрахунку суми податку, терміну його сплати в бюджет, джерела сплати суб'єктом господарювання.

Перелік товарів, на які встановлюється акцизний збір (підакцизних товарів), і ставки акцизного збору затверджуються законодавче і є єдиними на всій території України, за здійснення експортних та імпортних операцій.

У перелік підакцизних товарів включені: спирт і алкогольні напої, тютюнові вироби, транспортні засоби і шини до них, бензин, рушниці спортивні, ювелірні вироби, магнітофони й апаратура звукозапису, відеоапаратура, відео- та аудіокасети, компактдиски, телевізори кольорові, набори кухонні або столові, офісні меблі, одяг з натуральної шкіри та хутра, шоколад, кава, рибні делікатеси, частини тушок домашньої птиці.

Акцизний збір обчислюється: за ставками, що визначаються у двох варіантах:

у твердих ставках (сумах) з одиниці реалізованих, завезених, переданих товарів;

у відсотках до обороту з реалізації (передачі) товарів. Тверді ставки акцизного збору встановлені в ЄВРО з одиниці (переданих, завезених в Україну) товарів, що реалізовані. Ці ставки диференційовані залежно від якісних характеристик товару.

Акцизний збір, обчислений в ЄВРО для товарів, що їх вироблено й реалізовано в Україні, сплачується у валюті України. При цьому використовується валютний (обмінний) курс Національного банку, що діяв на перший день кварталу, в якому відбулася реалізація товару. Цей курс для обчислення ставок акцизного збору залишається незмінним протягом кварталу.

Акцизний збір, обчислений в ЄВРО для товарів, що імпортуються в Україну, сплачується у валюті України за валютним (обмінним) курсом Національного банку, що діяв на день подання митної декларації.

За використання відсоткових ставок акцизного збору можливі такі варіанти визначення обороту, що оподатковується:

–  для товарів, які реалізуються за вільними цінами, оподаткований оборот визначається виходячи з їхньої вартості за вказаними цінами, без урахування акцизу та ПДВ;

–       Для товарів, щ реалізуються за державними фіксованими та регульованими цінами, оподаткований оборот визначається виходячи з їхньої вартості за вказаними цінами без урахування торговельних знижок і суми ПДВ;

–       За закупівлі імпортних товарів оподаткований оборот визначається виходячи з їх митної вартості та включаючи мито.

Строки сплати акцизного збору в бюджет залежать від виду підакцизних товарів, суми податку.

Податок на додану вартість

Податок на додану вартість (ПДВ) домінує серед непрямих податків, що надходять до бюджету. Тобто це податок, який виконує яскраво виражену фіскальну функцію. Як уже, зазначалось вище, особливість ПДВ полягає в тім, що саме він справляє значний вплив на фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання та на їхній фінансовий стан.

Слід звернути увагу, що варіант обчислення ПДВ, який застосовується в Україні, допускає оподаткування перенесеної вартості. Це обумовлено тим, що ставки ПДВ встановлюються на оподаткований оборот, який включає вартість матеріальних витрат (перенесену вартість), а також попередньо включені у вартість товарів (робіт, послуг) податки.

Податок на додану вартість був уведений в Україні з 1 січня 1992 р. згідно із Законом України «Про податок на додану вартість» від 20 грудня 1991 р. Декрет Кабінету Міністрів України «Про податок на додану вартість», що почав діяти з 1993 р., було підписано 26 грудня 1992 .р. З урахуванням доповнень і змін, що вносилися в пізніших періодах, указаний декрет регламентував порядок обчислення і сплати ПДВ протягом 1993-1997 рр. (до 1 жовтня 1997 р.).

З 1 жовтня 1997 р. порядок обчислення і сплати ПДВ регламентується Законом України «Про податок на додану вартість» від З квітня 1997 р. Звертає на себе увагу нестабільність податкового законодавства щодо ПДВ. Так, тільки з часу прийняття вказаного Закону і до введення його в дію було прийнято чотири закони, які вносили зміни щодо ПДВ. Усього ж, з 27 червня 1997 р. по 24 березня 1998 р., було прийнята 14 законів, згідно з якими вносилися певні змінив Закон «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р.

Платниками податку в бюджет є суб'єкти господарської діяльності (юридичні особи) і громадяни (фізичні особи), які здійснюють підприємницьку діяльність на території України. При цьому податок стягується, якщо обсяг оподаткованих операцій платника з продажу товарів (робіт, послуг) за останні дванадцять календарних місяців перевищував 1200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Об'єктом оподаткування є такі операції, здійснювані платниками податку, суб'єктами господарювання:

продаж товарів (робіт, послуг) на митній території України, в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди (лізингу);

завезення (пересилання) товарів на митну територію України, виконання робіт (послуг), що здійснюється нерезидентами для використання або споживання цих робіт (послуг) на митній території України; завезення (пересилання) майна згідно з договорами оренди (лізингу), застави, іпотеки;

вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України і виконання робіт, надання послуг для споживання за межами митної території У країни.

Отже, об'єктом оподаткування є операції, зв'язані з продажем товарів (робіт, послуг) усередині держави, за їхнього імпорту чи експорту.

Слід звернути увагу, що законодавче визначено поняття продажу товарів (робіт, послуг). Продаж товарів - це будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, іншими цивільно-правовими договорами, що передбачають передачу права власності на товари за компенсацію, а також операції з безоплатного надання товарів.

Не є продажем операції з передачі товарів згідно з договорами комісії (консигнації), поруки, відповідального зберігання, довірчого управління, оренди (лізингу) та інших громадянсько-правових договорів, що не передбачають передачу права власності на товари іншій особі.

Продаж послуг (робіт) - це будь-які операції цивільно-правового характеру з надання послуг (робіт) з передачею права користування або розпорядження товарами, в тому числі нематеріальними активами, за компенсацію, а також операції з безкоштовного надання (послуг). Продаж послуг (результатів робіт) включає надання права користування або розпорядження товарами згідно з договорами оренди (лізингу), продажу, ліцензування, встановлених законом способів передачі права інтелектуальної власності.

Не вважаються об'єктами оподаткування такі операції, здійснювані суб'єктами господарювання:

випуск, розміщення і продаж цінних паперів, емітованих суб'єктами підприємницької діяльності, а також деривативів;

обмін цінних паперів на інші цінні папери, депозитарна, реєстраторська та клірингова діяльність щодо цінних паперів і т. д.

База оподаткування залежить від сфери та виду діяльності суб’єкта господарювання.

Якщо суб'єкт господарювання - платник податку - купує товари (роботи, послуги), вартість яких не відноситься до складу валових витрат виробництва і не підлягає амортизації, вхідний ПДВ відшкодовується за рахунок відповідних джерел придбання товарів (робіт, послуг) і до складу податкового кредиту не включається. .

Таким чином, при стягненні ПДВ істотний вплив на фінансову діяльність суб'єктів господарювання справляє надання і погашення податкового кредиту.

Податковий кредит складається із сум ПДВ, сплачених платником цього податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням: товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу); основних фондів і нематеріальних активів, що. підлягають амортизації. Податковий кредит дає підприємству право на відшкодування сплаченого ПДВ у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), тобто вхідного ПДВ. Тому важливе значення мають умови і час виникнення податкового кредиту, а також джерела і час його погашення.

Податковий кредит виникає (формується) в суб'єктів господарювання, що здійснюють операції з продажу товарів (робіт, послуг), які обкладаються ПДВ. При цьому в суму податкового кредиту включається та частина сплаченого ПДВ, що має відношення до придбаних товарів (робіт, послуг), які використані для реалізації оподаткованих ПДВ товарів (робіт, послуг).

Згідно із Законом «Про податок на додану вартість» застосовуються дві ставки оподаткування: 20% і нульова. Нульова ставка оподаткування ПДВ застосовується до таких операцій:

продаж товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території У країни;

продаж робіт (послуг), призначених для використання і споживання за межами митної території України;

продаж товарів (робіт, послуг) підприємствами роздрібної торгівлі, що розміщені на території України в зонах митного контролю (безмитних магазинах);

надання транспортних послуг з перевезення пасажирів і вантажів за межами митного кордону України;

продаж вугілля та продуктів його збагачення, вугільних і торф'яних брикетів, електроенергії.

Не дозволяється застосування нульової ставки ПДВ до операцій, що зв'язані з вивезенням (експортом) товарів (робіт, послуг), у тих випадках, коли ці операції звільнені від оподаткування на митній території України.

Таким чином, застосування нульової ставки оподаткування ПДВ (Зо перелічених вище операцій дає змогу включати в суму податкового кредиту ПДВ на придбані товари (роботи, послуги), що використані для продажу товарів (робіт, послуг), які оподатковуються за нульовою ставкою.

У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливе значення має структура їхніх джерел. Підвищення питомої ваги власних засобів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств. Висока питома, вага залучених засобів ускладнює фінансову діяльність підприємства та потребує додаткових витрат на сплату відсотків за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує ліквідність балансу підприємства. Тому в кожному конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових фінансових ресурсів.

4. Обов’язкові відрахування підприємств у цільові державні  фонди


Закон України «Про систему оподаткування» встановлює участь суб'єктів господарювання у формуванні централізованих державних цільових фондів. Ця участь здійснюється у вигляді обов'язкових зборів, внесків, порядок обчислення яких визначений окремими нормативними документами.

Відрахування в цільові державні фонди сьогодні становлять значні за обсягом суми коштів, що суттєво впливає на фінансово-господарську діяльність підприємств. Цей вплив виявляється в такому

–  По-перше, через формування валових витрат, які виключаються з суми скоригованого валового доходу. Таким чином, відрахування в цільові державні фонди зменшують оподаткований прибуток, а отже, і суму податку на нього.

–       По-друге, через формування собівартості (витрат). Указані відрахування збільшують собівартість, що відповідно може зменшити прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) або збільшити її вартість, а отже, створити проблеми зі збутом продукції.

–       По-третє, через використання прибутку. Це має місце тоді, коли відрахування (збори) здійснюються за рахунок прибутку підприємства.

Отже, вплив названих відрахувань на фінансово-господарську діяльністю підприємств є суперечливим. Можливість підприємств впливати на формування абсолютної суми відрахувань у цільові фонди обмежена. Це пояснюється тим, що нормативи відрахувань визначені законодавче і є однаковими для всіх суб'єктів господарювання незалежно від виду і сфери їхньої діяльності. Кількість суб'єктів господарювання, які користуються пільгами щодо таких зборів, обмежена. Можливість впливати на розмір зборів збоку суб'єктів господарювання зв'язана з формуванням показників, стосовно яких встановлено нормативи відрахувань (сплачена сума заробітної плати, валовий дохід, вартість товарної продукції, обсяг реалізації продукції та ін.).

Збір на обов'язкове державне пенсійне страхування. Порядок визначення відрахувань встановлений Законом України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 26 червня 1997 року. Платниками такого збору є:

–  суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності, їх об'єднання, бюджетні, громадські установи й організації, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, що використовують працю найманих працівників;

–       філії, відділення й інші відособлені підрозділи платників збору, зазначених вище, що не мають статусу юридичної особи та розміщені на іншому терені;

–       фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, адвокати, приватні нотаріуси;

–       фізичні особи, що працюють за трудовим договором (контрактом), виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами.

Є певні особливості визначення об'єкта оподаткування для обчислення суми збору щодо окремих суб'єктів підприємницької діяльності.

Суб'єкти підприємницької діяльності (юридичні і фізичні особи), які використовують працю найманих працівників для визначення суми збору, беруть фактичні витрати на оплату їхньої праці, що підлягають оподаткуванню прибутковим податком: витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок; премії, заохочення, в тому числі в натуральній формі.

Не беруть у розрахунок для обчислення збору витрати на виплату доходів у вигляді дивідендів, відсотків, інші витрати, що не враховуються за обчислення середньомісячної зарплати з метою призначення пенсій.

Фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, що не використовують найманої праці для обчислення збору, беруть суму свого оподаткованого доходу (прибутку).

Суб'єкти підприємницької діяльності - платники збору зобов’язані зареєструватися в органах Пенсійного фонду України. Слід звернути увагу, що інформацію про таку реєстрацію вимагають комерційні банки у разі відкриття банківських рахунків.

Внески в державний інноваційний фонд. Державний інноваційний фонд утворено згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 18 лютого 1992 р. № 77 «Про утворення державного інноваційного фонду»

Для формування вказаного фонду підприємства, об'єднання, організації здійснюють спеціальні відрахування у розмірі 1% від обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) за, вирахуванням ПДВ і акцизного збору. Посередницькі, оптові, постачальницько-збутові організації, банки ці відрахування здійснюють від обсягу валового доходу. Указані відрахування включаються в собівартість продукції (робіт, послуг).

Із загальної суми відрахувань 30% в обов'язковому порядку мають бути перераховані в Державний інноваційний фонд. Інші 70% перераховуються підприємствами, об'єднаннями, організаціями в галузевий спеціальний фонд позабюджетних коштів, якщо такий фонд утворюється міністерством або відомством. Кошти відрахувань, віднесені на собівартість продукції, (робіт, послуг), але не перераховані міністерствам, відомствам, вилучаються податковими органами в Державний бюджет.

В окремих випадках за письмового погодження з керівним органом, яким утворений галузевий спеціальний фонд позабюджетних коштів, державні підприємства, об'єднання, організації можуть залишати, в своєму розпорядженні частину коштів з відрахувань, що належать галузевому позабюджетному фонду.

Підприємства, об'єднання, організації, які не мають галузевого спеціального фонду позабюджетних коштів для фінансування інноваційної діяльності, залишають у своєму розпорядженні 70% відрахувань. Це можливо за; (умови, що вони ведуть науково-дослідні роботи і здійснюють заходи щодо освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції. У такому разі залишені в підприємств кошти .не можуть спрямовуватися на фінансування капітальних вкладень (будівництво, придбання основних фондів, обладнання, приладів), не зв'язаних зі здійсненням науково-дослідних робіт, заходів щодо освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції.

Кошти цих відрахувань, залишені у розпорядженні підприємств, які не були використані протягом року, не можуть бути вилучені податковими органами в державний бюджет. Отже, вони залишаються в розпорядженні підприємства і можуть бути використані за Цільовим призначенням у наступному році.

Якщо підприємство не проводить науково-дослідних робіт або не вживає заходів для освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції, відрахування здійснюються тільки в Державний інноваційний фонд у розмірі 0,3% до встановленого показника для обчислення відрахувань. Решта 0,7% не нараховується.

Перерахування обов'язкових платежів у Державний інноваційний фонд і галузеві фонди позабюджетних засобів підприємство повинно робити не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним. За несвоєчасне перерахування внесків у Державний інноваційний фонд стягується пеня у розмірі 0,3% за кожний день затримки, включаючи день сплати.


5. Місцеві податки та збори

З прийняттям у лютому 1997 року нового варіанта Закону України «Про систему оподаткування» встановлено 16 видів платежів: два місцеві податки (комунальний податок і податок на рекламу); 14 зборів (за право використання місцевої символіки; за паркову автотранспорту; за видання дозволу на розміщення об'єктів торгівлі; за право проведення конкурсного розпродажу і лотерей; за право проведення кіно - і телезйомок; за проїзд територією прикордонних областей автотранспортом, що прямує за кордон).

Місцеві податки і збори сплачують юридичні і фізичні особи. Податки і збори, названі вище, сплачують юридичні особи. Особливості їх стягнення і впливу на фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання полягають у такому.

. Місцеві податки і збори включаються до складу валових витрат, які виключаються з валового доходу, а отже, зменшують суму оподатковуваного прибутку.

. Місцеві податки і збори суб'єкти господарювання відносять на собівартість продукції (робіт, послуг), що впливає на формування їхнього прибутку.

Органи місцевого самоврядування мають право:

–  запроваджувати тільки ті податки і збори, що передбачені законодавчими актами;

–       установлювати ставки, що не перевищують граничних розмірів, передбачених законодавчими актами;

–       установлювати додаткові пільги для окремих платників податків (установлення ставки нижче за мінімальну, звільнення від податку).

Комунальний податок. Платниками податку є всі юридичні особи. Від сплати податку звільняються сільськогосподарські підприємства, планово-дотаційні організації, бюджетні установи.

Об'єктом для розрахунку податку є фонд оплати праці. Останній обчислюється множенням середньоспискової кількості працівників на місячний неоподаткований мінімум доходів громадян. Граничний розмір ставки податку - 10% від об'єкта оподаткування (фонду оплати праці).

Податок сплачується щомісяця до 15 числа, виходячи з суми, що оподатковувалася у попередньому місяці.

Податок з реклами. Платниками податку є суб'єкти підприємницької діяльності, що рекламують свою діяльність (власну продукцію, послуги).

Податок з реклами стягується зі всіх видів комерційних оголошень і повідомлень, що поширюються з допомогою засобів масової інформації (радіо, телебачення, преса), афіш, плакатів, рекламних щитів (на вулицях, магістралях, площах, будинках, транспорті);

Друкуються на спортивному одязі чи майні.

Об'єктом оподаткування є вартість послуг за встановлення і розміщення реклами. Ставки податку визначені в таких розмірах: 0,1% від вартості послуг за одноразову рекламу; 0,5% від вартості розміщення стаціонарної реклами на тривалий час; 0,3% за рекламу на майні, товарах, одязі.

Рекламодавці сплачують податок під час оплати послуг. Виробники реклами - щомісяця ( до 15 числа місяця).

Тема 5. Обігові кошти на підприємстві

1. Поняття та класифікація обігових коштів.

2.       Визначення потреби в обігових коштах. Поняття норм та нормативів обігових коштів.

.        Джерела формування обігових коштів

.        Показники стану та ефективності використання обігових коштів

1. Поняття, та класифікація обігових коштів

Діяльність суб’єктів господарювання щодо створення та реалізації продукції здійснюється в процесі поєднання основних виробничих фондів, обігових фондів та праці. Обігові кошти підприємства прийнято визначати, як сукупність грошових коштів, авансованих в обігові виробничі фонди та фонди обігу. В фінансові діяльності підприємства обігові кошти відіграють дуже важливу роль, яка визначається їх прямим впливом на ряд показників фінансово-господарської діяльності підприємства.

Обіговий капітал проходить три стадії кругообігу: грошову, виробничу та товарну. На першій стадії під час авансування коштів здійснюється придбання та нагромадження необхідних виробничих запасів. Друга стадія характеризується використанням виробничих запасів, перенесенням вартості основних фондів, витратами на саму працю і завершується - випуском готової продукції. На третій стадія товарна форма вартості перетворюється на грошову.

Класифікація обігових коштів здійснюється за слідуючи ми ознаками:

1. В залежності від функціональної ролі в процесі виробництва:

    Обігові виробничі фонди:

–  обігові кошти у виробничих запасах (сировина й матеріали, купівельні напівфабрикати й комплектуючі вироби, паливо, тара й тарні матеріали, будівельні матеріали, запчастини, малоцінні та швидкозношуючі предмети - використовуються протягом не більше одного року);

–       обігові кошти у виробництві: незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва.

    Фонди обігу:

–  готова продукція, товари, що надійшли на підприємство з метою продажу;

–       кошти: в касі підприємства, на рахунках в банках, кошти в розрахунках, дебіторська заборгованість.

2. За методами планування та управління:

    Нормовані обігові кошти: всі обігові виробничі фонди, частина фондів обігу, яка знаходиться у вигляді залишків нереалізованої готової продукції.

    Ненормовані обігові кошти: інші елементи фондів обігу.

3. За джерелами формування обігового капіталу:

    Власні та прирівняні до власних обігові кошти - отримані від засновників, власників, сформовані з власної виручки.

    Позичені - отримані кредити банків, комерційні кредити, кредиторська заборгованість (зарплата; перед бюджетом, позабюджетними фондами; податкові платежі).

4. В залежності від ступеня ліквідності:

    Високоліквідні активи:

–  готівка в касі підприємства;

–  грошові кошти на  рахунках;

–       високоліквідні цінні папери.

    Середньоліквідні активи:

–  товари відвантажені;

–       дебіторська заборгованість.

    Низько ліквідні активи:

–  запаси готової продукції;

–       виробничі запаси;

–       незавершене виробництво;

–       витрати майбутніх періодів.

5. В залежності від стандартів обліку та відображенням в балансі:

    Клас “Запаси”:

–  виробничі запаси;

–       тварини на вирощуванні та відгодівлі;

–       незавершене виробництво;

–       напівфабрикати; готова продукція; продукція с/г виробництва;

–       товари.

    Клас “Кошти, розрахунки та інші активи”:

–  каса;

–       рахунки в банках;

–       векселі одержані;

–       поточні фінансові інвестиції;

–       дебіторська заборгованість (за товари, роботи, послуги; за розрахунками  з бюджетом, внутрішніми розрахунками, за виданими авансами).

Для підприємства велике значення має система організації обігових коштів, яка базується на принципах:

1. Підприємство самостійно управляє обіговими коштами.

2.       Необхідність розрахунку оптимальної потреби в обігових коштах, яка б забезпечили безперервність процесу виробництва.

.        Нормування обігових коштів.

.        Визначення джерел фінансування обігових коштів.

.        Контроль за раціональним розміщенням та використання обігових коштів, тобто аналіз ефективності використання.

грошовий розрахунковий оподаткування платоспроможність

2. Визначення потреби в обігових коштах. Поняття норм та нормативів обігових коштів

Потреба підприємства в обігових засобах залежить від ряду факторів:

–  об’ємів виробництва та реалізації;

–       виду бізнесу;

–       масштабу діяльності;

–       тривалості виробничого циклу;

–       структури капіталу підприємства;

–       облікової політики підприємства та системи розрахунків;

–       умов кредитування;

–       рівня матеріально-технічного постачання;

–       видів та структури сировини, яка використовується;

–       темпів росту об’ємів виробництва та реалізації продукції і т.д.

Визначення потреби є одним з об'єктів фінансового планування і відображення в обліку та звітності. Розмір оборотного капіталу, який утворює кожну складову поточних активів, має відповідати потребам і можливостям підприємства зі створення й реалізації продукції.

Крім того, виникає необхідність у плануванні фінансових ресурсів для допоміжних і підсобних, житлово-комунальних господарств, соціально-побутових та інших закладів непромислового характеру.

У практиці використовуються три методи визначення потреби в оборотних коштах: аналітичний, прямий і економічний (коефіцієнтний).

Аналітичний метод нормування відображає практику організації виробництва, постачання та збуту продукції. Суть його в тому, що при аналізі ТМЦ коригуються їх фактичні запаси і виключаються непотрібні, надлишкові цінності.

Метод прямого розрахунку забезпечує розробку обґрунтованих норм і нормативів на кожному підприємстві з урахуванням багатьох факторів, які пов'язані з особливостями постачання, виробництва та реалізації продукції.

Економічний (коефіцієнтний) метод. В обчислений методом прямого розрахунку норматив на поточний рік вносять поправки на зміну об’ємів виробництва, яка планується і на прискорення оборотності коштів.

Основним методом розрахунку потреби в обігових коштах є метод прямого розрахунку по кожному елементу обігових коштів. Планування оборотних коштів здійснюється відповідно до кошторисів витрат на виробництво і невиробничі потреби та бізнес-плану, який охоплює й пов'язує виробничі й фінансові показники, створюючи саме цим умови для успішної комерційної діяльності та розвитку підприємництва.

Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їх нормування.

За відповідності складу, структури й наявності оборотних коштів запланованому обсягу виробництва та реалізації підприємство в змозі отримувати прибуток з мінімальними витратами. У разі заниження розміру оборотних коштів можливі перебої в постачанні й виробничому процесі, зменшення обсягу виробництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і заборгованості, інші негативні явища в господарській діяльності.

Надлишок оборотних коштів призводить до нагромадження надмірних запасів сировини, матеріалів; послаблення режиму економії; створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.

Значення нормування оборотних коштів полягає в такому.

По-перше, правильне визначення нормативу оборотних коштів забезпечує безперервність і безперебійність процесу виробництва.

По-друге, нормування оборотних коштів дає змогу ефективно використовувати-оборотні кошти на кожному підприємстві.

По-третє, від правильно встановленого нормативу оборотних коштів залежить виконання плану виробництва, реалізації продукції, прибутку та рівня рентабельності.

По-четверте, обґрунтовані нормативи оборотних коштів сприяють зміцненню режиму економії, мінімізації ризику підприємницької діяльності.

Визначення планової потреби в оборотних коштах передбачає розробку норм відносно тривалої дії і нормативів на конкретний період - рік (як правило), півріччя, квартал. Це досягається за. проведення таких робіт:

. Визначення норм запасів за статтями нормованих оборотних коштів.

Норма оборотних коштів - це відносний показник, який обчислюється в днях, відсотках чи гривнях. Норми в днях щодо виробничих запасів розраховуються за окремими видами матеріальних цінностей. За великої їх номенклатури розрахунок здійснюється в тій їхній частині, яка становить (вартісне) не менше 70-80% загальних витрат за статтею в цілому.

. Встановлення одноденного витрачання матеріальних цінностей, виходячи із кошторису витрат на виробництво.

. Визначення нормативу оборотних коштів за кожною статтею в грошовому вираженні проводиться множенням одноденних витрат в грошовому вираженні на відповідну норму запасу в днях.

. Розрахунок сукупного нормативу, або загальної потреби в оборотних коштах, на підприємстві проводиться підсумовуванням нормативів за окремими статтями.

. Заключний етап нормування - визначення норм та нормативів за окремими статтями оборотних коштів для підрозділів підприємств, де використовуються матеріальні цінності та виготовляється продукція.

Нормативи обігових коштів кожного підприємства визначається об’ємом виробництва і реалізації продукції; витратами на виробництво та реалізацію продукції; нормами запасів обігових коштів.

Загальна формула розрахунку нормативу окремого елементу обігових коштів  має такий вигляд:

, де:

Н - норматив обігових коштів окремого елементу (тис. грн.);

О - обіг (витрати) по даному елементу за період (тис. грн.);

Т - тривалість періоду в днях, тобто О/Т - одноденні витрати даного елементу;

N - норма обігових коштів по даному елементу.

Нормування сировини, матеріалів, покупних напівфабрикатів

Норматив обігових коштів щодо цих запасів визначається за вищевказаною формулою. Тобто:


Одноденне витрачання сировини, матеріалів і покупних, напівфабрикатів визначається за кошторисом витрат на виробництво IV кварталу планового року без відрахування поворотних відходів. Розмір одноденних витрат за номенклатурою сировини, що споживається, матеріалів і покупних напівфабрикатів розраховується діленням суми їх витрат у IV кварталі планового року на 90.

Норма оборотних коштів стосовно сировини, матеріалів і покупних напівфабрикатів включає такі елементи: транспортний запас; час для прийняття, розвантаження, сортування, складування матеріалів; технологічний запас; поточний (складський) запас; гарантійний (страховий) запас.

Транспортний запас визначається як різниця між часом перебування вантажу в дорозі від постачальника до споживача та часом поштового пробігу розрахункових документів, їх оформлення вантажовідправником і обробки банками за місцем знаходження постачальника і споживача.

За наявності кількох постачальників транспортний запас щодо конкретних видів матеріальних цінностей розраховується як середньозважена величина.

Якщо сировина й матеріали надходять до споживача раніше за прибуття розрахункових документів (або ці процеси збігаються в часі), транспортний запас не встановлюється.

Підготовчий запас - це час для прийняття, розвантаження, сортування, складування матеріалів.

Технологічний запас включає час на підготовчі операції (сушіння лісоматеріалів, подрібнення брухту, розкроювання матеріалів), якщо вони не є складовою частиною виробничого циклу. Норма технологічного запасу визначається конкретними умовами роботи кожного підприємства і тривалістю підготовчих операцій.

Поточний запас - норма оборотних коштів у частині поточного запасу залежить від частоти та рівномірності поставок матеріалів, рівномірності їх споживання у виробництві. Що частіше вони надходять на адресу споживача, то меншим буде поточний запас. У норму оборотних коштів, як правило, включається середній поточний запас у розмірі 50% тривалості інтервалу між поставками. Інтервал поставок визначається на підставі договорів із постачальниками або виходячи з фактичних даних про надходження за попередній період.

Гарантійний (страховий) запас створюється з метою запобігання наслідкам можливих перебоїв у постачанні: порушення умов постачання або затримка вантажу в дорозі; зміна постачальником строків відвантаження в межах, що допускаються особливими умовами постачання чи договором. Норма оборотних коштів на страховий запас встановлюється, як правило, в межах 50 % поточного запасу.

Середня норма обігові коштів на матеріали в днях розраховується як середньозважена від норм запасу обігових коштів по окремих видах матеріалів.

Припустимо, що планові витрати у відповідному кварталі склали: по матеріалу А - 10 тис. грн., по матеріалу Б - 2 тис. грн., по матеріалу В - 6 тис. грн. Норма обігових коштів по матеріалах відповідно така:   по матеріалу А - 37,2 д.; по матеріалу Б - 9 д.; по матеріалу В - 53 д. Тоді середньозважена норма обігових коштів в цілому по матеріалах складе:

;

Одноденні витрати матеріалів:

;

Норматив обігових коштів:


Нормування незавершеного виробництва.

Незавершене виробництво - це незавершене виготовлення продукції на всіх стадіях виробничого процесу. Розрахунок нормативу обігових коштів на незавершене виробництво здійснюється за формулою:

, де:

Нн.в. - норматив обігових коштів на незавершене виробництво;

Вод. - одноденні витрати;

Т - тривалість виробничого циклу, дн.;

К - коефіцієнт зростання витрат.

Одноденні витрати визначаються діленням витрат на випуск валової продукції (за виробничою собівартістю) у IV кварталі планового року на 90.

Тривалість виробничого циклу включає час процесу обробки (технологічний запас), транспортування деталей від одного робочого місця до іншого і передача готової продукції на склад (транспортний запас), перебування виробів між окремими операціями (оборотний запас), перебування виробів при масовому виробництві у вигляді запасу на випадок простоїв у виробництві.

Коефіцієнт наростання витрат  характеризує ступінь готовності виробів, тобто витрат у незавершеному виробництві до всієї собівартості готової продукції.

, де:

А - витрати, які здійснюються одноразово на початку виробничого циклу;

Б - наступні витрати, які включаються у собівартість продукції.

Нормування обігових коштів для створення запасів готової продукції.

Обсяги готової продукції на складі мають бути оптимальні щодо тривалості виробничого циклу, умов реалізації продукції і порядку її оплати.

, де:

Вод. - одноденний випуск продукції в IV кварталі планового року за виробничою собівартістю;

N г.п. - норма запасу обігових коштів для готової продукції (днів).

Норма запасу включає час на комплектування виробів для поставки, упаковку продукції, час на оформлення і здачу платіжних документів в банк. При великій номенклатурі продукції норм обігових коштів для готової продукції визначається як середньозважена стосовно норм для груп продукції.

3. Джерела формування обігових коштів

Визначення джерел формування обігових коштів є важливим моментом в роботі підприємства. Недостатність джерел формування обігових коштів приводить до недофінансування господарської діяльності підприємства, а наявність зайвих джерел обігових коштів сприяє створенню наднормативних запасів ТМЦ, відволіканню обігових коштів з господарського обігу, зниження відповідальності за цільове та раціональне використання власних і позичених обігових коштів.

Структура джерел формування обігових коштів є такою:

–  власні джерела;

–       позикові джерела,

–       залучені джерела коштів.

Власні джерела. Мінімальна потреба в обігових коштах покривається за рахунок таких власних джерел як  статутний капітал, нерозподіленого прибутку підприємства (тобто прибуток, який залишається в розпорядження підприємства), цільового фінансування та цільових надходжень, надходження від емісії цінних паперів.

Позикові джерела. Формувати обігові кошти лише за рахунок власних джерел економічно не доцільно, так як це знижує можливості підприємства щодо фінансування власних витрат і крім того позбавляє підприємство отримувати додатковий прибуток за рахунку використання позикових коштів. Джерелами позикових коштів є банківські кредити, як короткострокові та к довгострокові, які зазвичай використовуються на придбання основних та поточних активів, на сезонні потреби підприємства...

Але залучення кредитів потребує додаткових витрат підприємства по обслуговуванню цих боргових зобов’язань. До тих пір, поки розмір прибутку, забезпеченого використанням кредитів покриває витрати, пов’язані з його обслуговуванням, доти підприємство залишається економічно стабільним. Тобто для підприємства є важливим забезпечити раціональне співвідношення позикових та власних коштів. На практиці визначається коефіцієнт співвідношення позикових та власних кошті, який розраховується за формулою:

, де:

kc - коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів;

ПК - позикові кошти;

ВК - власні кошти.

Залучені кошти. До залучених коштів належать кошти інших суб’єктів господарювання: отримання комерційного кредиту - відстрочка платежу найчастіше оформлена у вигляді векселя, іншого боргового зобов’язання, товарного кредиту, авансового платежу. Позаплановим джерелом формування залучених коштів є кредиторська заборгованість, яка виникає в наслідок недостачі власних обігових коштів - короткострокові зобов’язання підприємств перед бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк.

Раціональне формування обігових коштів має значний вплив на процес виробництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства.

4. Показники стану та ефективності використання обігових коштів

Стан обігових коштів характеризується насамперед наявністю їх на певну дату. Відповідно до П(с)БО 2 наявність власних обігових коштів підприємства визначається:

, де:

ВОК - власний обіговий капітал;

I РП - I розділ пасиву;

II РП - II розділ пасиву;

I РА - I розділ активу.

Порівняння фактичної наявності обігових коштів з нормативом дає змогу визначити брак або надлишок власних обігових коштів.

Основними причинами недостачі ВОК може бути погана робота маркетингової служби; невиконання планів прибутку; наявність дебіторської заборгованості.

Надлишок ВОК може вино нути перевиконання плану прибутку; неповного внеску платежів до бюджету; безоплатного надходження ТМЦ.

Ефективність використання обігових коштів характеризується швидкістю їх обертання. Прискорення оборотності обігових коштів є однією з найважливіших задач управління цим елементом фінансових ресурсів на підприємстві. Необхідно розуміти, що умовно фіксований оборот обігових коштів забезпечує суб’єкту господарювання знову створену вартість, тобто прибуток. Прискорення числа таких оборотів протягом розрахункового періоду відповідно збільшує її загальну масу. Таким чином оборотність обігових коштів є показником, який характеризує ефективність управління не тільки обіговими коштами а й фінансам підприємства в цілому.

Оборотність обігового капіталу в днях розраховується за формулою:

, де:

Оо.к. - оборотність обігового капіталу в днях;

ОК - середній обсяг обігового капіталу;

Т - звітний період;

Р - обсяг реалізованої продукції.

Середній обсяг обігового капіталу розраховують як середню арифметичну.

Прямий коефіцієнт оборотності (кількість оборотів) розраховується за формулою:


Чим вищий показник оборотності обігових коштів, тим краще використовується обіговий капітал.

Обернений коефіцієнт оборотності (коефіцієнт завантаження обігових коштів) розраховується за формулою:


Характеризує участь обігових коштів у кожній гривні реалізованої продукції. Що менше обігових коштів припадає на 1 грн. обороту, тим ліпше вони використовуються.

Ефективність використання обігових коштів розраховується:

, де:

Кеф - коефіцієнт ефективності використання обігових коштів;

П - прибуток від реалізації продукції.

Цей коефіцієнт є абсолютним показником і характеризує скільки прибутку припадає на 1 грн. обігових коштів.

Рентабельність обігових коштів:


Рентабельність обігових коштів є відносним показником і визначає ступінь використання обігових коштів. Що більшим є значення цих двох показників, то ефективніше використовуються обігові кошти.

Прискорення оборотності обігових коштів на практиці може бути забезпечене за рахунок багатьох факторів, найважливішими з яких є:

–  скорочення тривалості виробничого циклу за рахунок застосування нових технологій і обладнання;

–       скорочення тривалості транспортних та інших операцій в процесі матеріально-технічного постачання та реалізації;

–       зменшення виробничих запасів готової продукції;

–       підвищення оперативності оформлення фінансових документів і вдосконалення системи розрахунків;

–       прискорення обертання оборотних коштів за рахунок реалізації непотрібних, залежалих ТМЦ...

Тема 6. Основні фонди ,їх фінансове забезпечення

1 Поняття та структура основних фондів підприємства

2 Показники стану та ефективності використання основних фондів

3 Знос та амортизація основних фондів

4 Джерела фінансування відтворення основних фондів

5 Ефективність вкладення капіталу в основні фонди

1. Поняття та структура основних фондів підприємства

Основні фонди (засоби) - це сукупність засобів праці, матеріально-майнових цінностей, які функціонують у натуральній формі як у сфері матеріального виробництва так і у невиробничій сфері протягом тривалого часу і вартість яких поступово зменшується у зв’язку зі зносом.

До основних засобів відносять будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби та інші матеріальні цінності вартістю 500 грн. за ціною придбання і терміном служби більше одного року.

Основні засоби класифікують за наступними ознаками:

1. За функціональним призначенням розрізняють:

–  основні виробничі фонди (виробничі корпуси, обладнання, транспортні засоби). Основні виробничі фонди функціонують в сфері матеріального виробництва та обслуговують постачальницьку, збутову та комерційну діяльність підприємства;

–       основні фонди невиробничого призначення (адміністративні будівлі, складські приміщення, оргтехніка, об’єкти соціально-культурного та побутового обслуговування). Основні фонди невиробничого призначення функціонують в сфері нематеріального виробництва, створюють умови для нормального виробництва та відтворення робочої сили.

Виробничі основні фонди є частиною основних фондів, яка бере участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих фондів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, .у міру використання. Поновлюються основні виробничі фонди через капітальні вкладення.

Невиробничі основні фонди - це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які знаходяться на балансі підприємства.

На відміну від виробничих основних фондів невиробничі основні фонди не беруть участі в процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Незважаючи на те, що невиробничі основні фонди безпосередньо не впливають на обсяг виробництва, збільшення цих фондів пов'язане з поліпшенням добробуту працівників підприємства. Це в кінцевому рахунку позитивно позначається на результатах діяльності підприємства. На зростанні продуктивності праці.

2. За галузями народного господарства:

–  промисловість;

–       сільське господарство;

–       зв’язок;

–       транспорт.

3. За ознакою належності: власні, орендовані;

4.       За натурально-речовими ознаками: будови, споруди, передаточне обладнання, машини і обладнання, транспортні засоби, вимірювальні і регулюючі прилади та ін.

.        За використанням: діючі, недіючі, запасні.

.        За роллю і виробництві продукції:

–  активні - безпосередньо впливають на предмет праці (машини, механізми, виробниче обладнання);

–       пасивні - забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу (будівлі та споруди виробничого призначення).

Підприємство зацікавлене в оптимальному підвищення питомої ваги активної частини основних фонів, тобто тих, які забезпечують процес виробництва. Поліпшити структуру ОФ можна за рахунок оновлення та модернізації, ефективнішого використання виробничих приміщень, ліквідації зайвого малоефективного обладнання.

Відтворення ОФ - це процес їх безперервного поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення. При простому відтворення відбувається заміна окремих зношених частин, тобто постійно відновлюється їх виробнича потужність. При розширеному відтворенні передбачається кількісне та якісне збільшення ОФ, тобто підвищення рівня продуктивності устаткування.

Згідно Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» основні фонди розподіляються за наступними групами:

група 1 - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передаточні пристрої;

група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запчастини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи тощо;

група 3 - інші ОФ не включені до перших груп (машини та обладнання).

2 Показники стану та ефективності використання основних фондів

Показники стану та ефективності використання ОФ класифікуються за такими ознаками:

Показники забезпечення підприємства ОФ:

Фондомісткість, яка характеризує вартість ОФ на одиницю продукції і розраховується за формулою:

, де:

ОФб - середня балансова вартість ОФ;

Вр - виручка від реалізації.

Фондоозброєність праці характеризує забезпеченість підприємства ОФ Він визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до середньоспискової кількості персоналу на підприємстві. Темпи зростання фондоозброєності праці порівнюються з темпами зростання продуктивності праці. Бажано, щоб темпи зростання продуктивності праці випереджали темпи зростання технічної озброєності праці.

, де:

Чп - середня за період чисельність персоналу.

Показники стану ОФ:

Коефіцієнт зносу ОФ характеризує стан та ступінь зносу ОФ:

, де:

ОФпер - первісна вартість ОФ.

Коефіцієнт оновлення ОФ показує, яку частину наявних на кінець періоду ОФ становлять нові ОФ:

, де:

ОФнпер - первісна вартість ОФ, що надійшли за звітний період;

ОФк.п.пер - первісна вартість ОФ на кінець звітного періоду.

Коефіцієнт вибуття ОФ характеризує, яка частина ОФ вибула за звітний період:

, де:

ОФвпер - первісна вартість ОФ, що вибули за звітний рік;

ОФп.р.пер - первісна вартість ОФ на початок року.

Коефіцієнт приросту характеризує зміни в основних фондах, які відбулись в звітному періоді.


Коефіцієнт придатності показує, яка частина ОФ придатна для експлуатації. Визначається відношенням залишкової вартості основних фондів до балансової вартості основних фондів.

Показники ефективності використання основних фондів

Ефективність використання основних фондів може бути визначена з допомогою наступних показників: фондовіддача, рентабельність основних фондів.

Фондовіддача - це співвідношення виручки від реалізації товарної продукції та середньорічної вартості основних виробничих фондів (ОФ):


Показник рентабельності основних фондів в абсолютному значенні  показує, скільки грошових одиниць прибутку припадає на 1 грошову одиницю основних фондів. Він визначається відношенням чистого або балансового прибутку до середньорічної вартості основних фондів:

, де:

Пб - балансовий прибуток підприємства за звітний період.

2 Знос та амортизація основних фондів

Специфікою ОФ є досить тривалий термін їх виробничого використання. Але в процесі експлуатації їх елементи зношуються як фізично так і морально. Це вимагає від підприємства постійних витрат як на повне (заміну застарілих фондів), так і на часткове (капремонт, реконструкцію, модернізацію) відновлення ОФ. Для задоволення цих потреб у фінансових ресурсах використовується механізм амортизації як поетапного переносу їх вартості на створюваний продукт. Як відмічалось розрізняють 2 види зносу основних фондів: фізичний та моральний.

Фізичний знос - поступова втрата основними фондами своєї споживчої вартості в процесі їх функціонування. Фізичний знос - це матеріальне зношення окремих елементів основних фондів. Він буває 2 видів: повний та частковий знос основних фондів. При повному зносі діючі основні фонди ліквідуються та замінюються новими шляхом капітального будівництва або заміни зношених основних фондів. Частковий знос відшкодовується шляхом здійснення капітального ремонту основних фондів.

Моральний знос - знос основних фондів внаслідок впровадження нових, більш прогресивних та економічно ефективних машин та обладнання.

Амортизація - це процес перенесення вартості основних фондів з урахуванням витрат на їх придбання, виготовлення або покращення. Перенесена вартість включається у витрати на випуск товарної продукції в межах норм амортизаційних відрахувань, встановлених законодавчими актами.

Амортизаційні відрахування включаються до складу валових витрат виробництва й обігу, що беруться для обчислення оподатковуваного прибутку. До складу амортизаційних витрат включають:

–  витрати на придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання;

–       витрати на самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб включно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів;

–       на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних фондів.

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних фондів і норм таких відрахувань, а також, від методів їх нарахування.

Унаслідок зростання амортизаційних відрахувань знижується розмір оподатковуваного прибутку, а отже, і величина податку на прибуток. Одночасно зменшується прибуток від реалізації товарної продукції.

Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних фондів на початок звітного періоду.

З 1 липня 1997 р. введені нові норми амортизації, які диференційовані в залежності від видів основних фондів та ступеня експлуатації. Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на кінець звітного періоду. В наступному розмірі (в розрахунку на календарний квартал):

група 1 - 1.25%

група 2 - 6.25%

група 3 - 3.75%

Сума амортизаційних відрахувань розраховується за наступною формулою:

, де

А - сума амортизаційних відрахувань (грн.);

Ба - балансова вартість основних фондів на початок звітного періоду (грн.);

N- норма амортизаційних відрахувань (%).

Балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

, де

Ба - балансова вартість групи ОФ на початок звітного періоду;

Б(а-1) - балансова вартість групи ОФ на початок періоду, який передував звітному;

П(а-1) - сума витрат на придбання ОФ, здійснення капітального ремонту, реконструкцію протягом періоду, який передував звітному;

В(а-1) - сума виведених з експлуатації ОФ протягом періоду, який передував звітному;

А(а-1) - cума амортизаційних відрахувань, нарахованих в періоді, який передував звітному.

Підприємства всіх форм власності мають право використовувати щорічну індексацію балансової вартості основних фондів на коефіцієнт індексації, який визначається за формулою:

, де

Кі - коефіцієнт індексації балансової вартості групи основних фондів;- індекс інфляції року, за результатами якого здійснюється індексація основних фондів.

Якщо значення Kі не перевищує одиниці, індексація основних фондів не проводиться.

Підприємства всіх форм власності мають право використовувати прискорений метод амортизації, але такому виду амортизації підлягають тільки основні фонди групи 3. Рішення про прискорену амортизацію не може бути прийняте підприємствами, які випускають продукцію, ціни на яку регулюються державою або підприємствами, які визнані монополістами відповідно до діючого законодавства. При застосуванні прискореного методу амортизації, основні фонди не індексуються.

Сутність прискореного методу нарахування амортизації полягає в тім, що без скорочення встановлених нормативних строків служби основних фондів підприємствам дозволяється протягом трьох років проводити амортизаційні відрахування в підвищених розмірах, але з відповідним зниженням їх у наступні роки.

Амортизація за прискореним методом здійснюється за такими нормами:

-й рік - 15%;

-й рік - 30%;

-й рік - 20%;

-й рік - 15%;

-й рік - 10%;

-й рік - 5%;

-й рік - 5%.

Облік основних засобів до яких застосовується прискорена амортизація ведеться окремо за кожним об’єктом. При цьому амортвідрахування нараховуються на таку балансову вартість, яка = первісній вартості цих об’єктів, збільшеній на суму поліпшення таких засобів.

Облік балансової вартості основних фондів групи 1 ведеться по кожному окремому об’єкту та в цілому по групі. Облік балансової вартості основних фондів груп 2 і 3 ведеться по сукупній балансовій вартості відповідної групи.

4 Джерела фінансування відтворення та ремонту основних фондів

Умови відтворення вимагають від підприємства проведення активної інвестиційної політики в області власного капітального розвитку. Капітальний розвиток (капітальні вкладення) - це реконструкція, технічне переозброєння, створення нових ОФ, освоєння нових видів продукції, проведення перспективних наукових досліджень.

Просте відтворення передбачає, що витрати на відтворення зносу відповідають нарахованій амортизації. Розширене відтворення передбачає, що витрати на відтворення зносу перевищують суму нарахованої амортизації.

До власних джерел фінансування відтворення основних фондів підприємства відносять амортизаційні відрахування, які надходять у складі виручки від реалізації, а також прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків.

До позичених джерел фінансування основних фондів відносяться кредити банків, позичені кошти інших підприємств, кошти державних та місцевих бюджетів тощо.

До залучених коштів відносяться кошти, отримані від продажу акцій, пайових та інших внесків трудових колективів.

Одним з джерел фінансування капітальних вкладень є централізовані фінансові ресурси - кошти державного та місцевого бюджетів, кошти державних позабюджетних фондів. Кошти благодійних фондів.

Одним з поширених методів фінансування основних фондів є лізинг. Лізинг - це система перспективного фінансування, в якій задіяні орендні відносини, елементи кредитного фінансування під заставу та розрахунки по борговим зобов’язанням.

Розрізняють 3 види лізингу: фінансовий, оперативний та зворотній.

Фінансовий лізинг - господарська операція, яка передбачає придбання орендодавцем на замовлення орендатора основних фондів з наступною із передачею в користування орендатору на строк, який не перевищує строку повної амортизації з обов’язковою наступною передачею прав власності орендатору. Основні фонди, передані по фінансовому лізингу, залишається в складі майна орендатора.

Оперативний лізинг - господарська операція, яка передбачає передачу орендатору прав користування основними фондами з обов’язковим поверненням орендодавцю. Основні фонди залишаються в складі майна орендодавця.

Зворотній лізинг - система взаємопов’язаних угод, при якій фірма-власник землі, будівель, обладнання продає цю власність лізинговій компанії з одночасним укладанням угоди про довготривалу оренду колишньої своєї власності на умовах лізингу.

Ремонт ОФ є необхідною умовою виробничого процесу.

Розрізняють поточний, середній та капітальний ремонти

Поточний ремонт здійснюється для забезпечення роботи ОФ і полягає в усуненні окремих поломок ОФ і заміні або поновлення їх окремих частин.

Середній ремонт проводиться для часткового поновлення ОФ із заміною деталей, вузлів обмеженої номенклатури.

Капітальний ремонт машин, устаткування проводиться для відновлення їх виробничого ресурсу. Економічна доцільність капітального ремонту основних виробничих фондів визначається порівнюванням витрат на капітальний, ремонт об'єкта з вартістю аналогічного нового устаткування. Якщо вартість капітального ремонту цього об'єкта перевищує вартість аналогічного нового устаткування, то такий ремонт здійснювати недоцільно.

Витрати на вісі види ремонтів визначаються підприємствами самостійно, виходячи з технічного рівня, фізичного зносу ОФ. Фінансування капремонту здійснюється згідно з планом капремонту. До складу витрат на капремонт включають проектно-кошторисні витрати, оплату ремонтних робіт, вартість придбання нових деталей, вартість заміни зношених конструкцій і деталей у будівлях, спорудах.

5 Ефективність вкладення капіталу в основні фонди

Ефективність вкладення капіталу в основні фонди залежить від багатьох факторів, серед яких найбільш важливими є: віддача вкладень, строк окупності інвестицій, інфляція, рентабельність інвестицій за весь період тощо.

Найбільш поширеними методами оцінки ефективності інвестицій є: метод чистої теперішньої вартості (NPV), індекс рентабельності інвестицій(PI), норма рентабельності інестицій (IRR), строк окупності інвестицій (PP).

Метод чистої теперішньої вартості базується на зіставленні величини вихідних інвестицій із загальною сумою дисконтованих чистих грошових надходжень.

, де

P - грошові доходи від інвестицій;- сума вихідних інвестицій;- коефіцієнт дисконтування.

Коефіцієнт дисконтування встановлюється самостійно інвестором виходячи із щорічного відсотку та повернення, який хоче він мати на інвестований капітал.

Обґрунтування даного методу полягає в тому, що якщо показник NPV має позитивне значення, то проект забезпечує більше надходжень, ніж необхідно для обслуговування боргу та виплати мінімального рівня доходу засновникам та інвесторам компанії. Отже, такий проект слід приймати. Інвестиційний проект, при якому показник NPV має від’ємне значення, потрібно відхилити, оскільки він не принесе додатковий дохід на вкладений капітал.

Метод розрахунку індексу рентабельності інвестицій випливає з попереднього методу та розраховується як відношення дисконтованої частини грошового потоку до початкового розміру інвестицій:


Якщо значення PI менше одиниці або дорівнює їй, інвестиційний проект повинен бути відхилений в зв’язку з тим, що він не принесе додатковий дохід на інвестовані кошти.

Метод розрахунку норми рентабельності інвестицій - найбільш складний показник оцінки ефективності реальних інвестиційних проектів. Під нормою рентабельності інвестицій розуміють значення коефіцієнта дисконтування, при якому NPV=0. Смисл розрахунку даного коефіцієнту полягає в тому, що IRR показує максимально допустимий рівень витрат. якщо IRR перевищує вартість коштів, вкладених в здійснення даного проекту, то проект можна рекомендувати до прийняття, в противному випадку здійснення проекту вважається недоцільним. Значення цього показника може бути визначене за допомогою спеціальних таблиць фінансових обчислень або методом лінійної апроксимації.

Метод визначення строку окупності інвестицій - найбільш простий і зрозумілий метод оцінки ефективності інвестиційного проекту. Розрахунок цього показника відбувається за наступною формулою:

, де

IC - сума інвестиційних витрат на реалізацію проекту;

Рі - грошові доходи від інвестицій.

Цей показник, як правило, використовується для порівняльної оцінки ефективності інвестиційних проектів, але може бути прийнятий і як критеріальний (в цьому випадку інвестиційні проекти з більш високим періодом окупності будуть відхилятись).

Тема 7. Кредитування підприємств

1 Необхідність та сутність кредитування підприємств

3 Принципи кредитних відносин банків з підприємствами. Кредитна заявка та кредитний договір

4 Раціональна політика залучення позичкових коштів. Ефект фінансового важеля

5 Оцінка кредитоспроможності підприємства

1. Необхідність та сутність кредитування підприємств

Для забезпечення всього процесу відтворення необхідно, щоб підприємства мали достатньо обігових коштів. Обігові кошти здійснюють планомірний кругообіг і одночасно перебувають на різних його стадіях. Кругообіг коштів відбувається за схемою:

Г - Т...В...Т/ - Д/, де

Г - грошові кошти, які авансуються для виготовлення продукту;

Т - засоби виробництва;

В - процес виробництва;

Т/ - готова продукція;

Г/ - грошові кошти, отримані від реалізації продукції.

Однак незалежно від типу кругообігу на підприємствах постійно відбуваються коливання потреб в обігових коштах. Така потреба обумовлена тим, що надходження коштів підприємства та його платежі як правило не співпадають за часом, так і за сумами. В зв’язку з цим при тимчасовій відсутності власних коштів для покриття потреби в обігових коштах підприємства користуються банківськими кредитами, коштами  підприємств та комерційним кредитом. Кредит, таким чином, дозволяє раціонально організувати оборот коштів, не відволікаючи значні ресурси на створення грошових фондів та надлишкових запасів сировини та матеріалів.

Суб’єктами кредитних відносин є позичальники та кредитори.

Об’єктами короткострокового кредитування є: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виробництва; витрати майбутніх періодів; готова продукція  і товари; платіжні і розрахункові операції з постачальниками та покупцями.

Об’єктами довгострокового та середньострокового кредитування є капітальні вкладення.

Використання різноманітних форм кредитування прискорює рух грошових та матеріальних ресурсів та сприяє підвищенню ефективності фінансово-господарської діяльності підприємств.

2. Форми кредитів, які використовуються в господарській діяльності підприємств

В процесі господарської діяльності підприємств використовуються 4 види кредитів: банківський, комерційний, державний та лізинговий.

Банківський кредит - це економічні відносини, які виникають між банком та підприємством з приводу перерозподілу вартості на умовах строковості, зворотності, платності та матеріальної забезпеченості.

В залежності від цілей кредит може надаватись на фінансування основного та оборотного капіталу; викуп приватизованого підприємства. Сучасне законодавство забороняє видавати підприємствам кредити на:

1. Покриття збитків господарської діяльності.

2.       Формування та збільшення статутного фонду підприємств та банків.

Банківські кредити класифікуються за наступними ознаками:

–  в залежності від строків: короткострокові, середньострокові та довгострокові;

–       в залежності від реального забезпечення: забезпечені, недостатньо забезпечені та незабезпечені кредити;

–       в залежності від методу надання: строкові (надаються повністю негайно після укладення кредитної угоди), овердрафти (короткострокові кредити, що надаються банком надійному підприємству понад залишок його коштів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми), кредитні лінії (згода банк надати кредит протягом певного періоду часу в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми. Протягом строку дії кредитної лінії підприємство може одержати позику без додаткових переговорів з банком);

–       в залежності від відсоткової ставки: з плаваючою та фіксованою відсотковою ставкою;

–       за способом сплати: звичайні та дисконтні;

–  в залежності від кількості кредиторів: кредити, які надаються одним кредитором; кредити, які надаються групою кредиторів (консорціальні).

Комерційний кредит -- це економічні відносини, які виникають між окремими підприємствами при відвантаженні продукції, виконанні робіт та наданні послуг.

Перевагами комерційного кредиту є відстрочка платежу для покупця; можливість швидко реалізувати продукцію і завоювати нові сегменти ринку. Недоліками є неплатоспроможність покупця; обмежений строк надання кредиту покупцю.

Розрізняють 5 основних способів надання комерційного кредиту: вексельний, відкритий рахунок, знижка покупцю при умові оплати в певний строк, сезонний кредит, консигнація.

Державний кредит - це економічні відносини, які виникають між підприємством і державою при купівлі державних цінних паперів (підприємство-кредитор), а також в процесі виділення бюджетних кредитів (підприємство-позичальник).

Державне кредитування здійснюється шляхом надання бюджетних кредитів безпосередньо міністерствам, відомствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади для фінансування підприємств, об’єднань, організацій (позичальників) через банки за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України.

Лізинговий кредит - це економічні відносини, які виникають в зв’язку з придбанням у власність лізингодавцем майна та наступною здачею його лізингоодержувачу у тимчасове користування за певну плату.

3. Принципи кредитних відносин банків з підприємствами. Кредитна заявка та кредитний договір

Комерційні банки надають підприємствам кредити в межах наявних кредитних ресурсів у відповідності з наступними принципами: цільове використання, диференційованість, строковість, забезпеченість і платність.

Принцип цільового використання кредиту полягає у тому, що він має видаватися лише на визначені цілі - на задоволення тимчасової потреби позичальника в додаткових коштах.

Диференційованість кредиту - принцип, який полягає у зваженому підході комерційних банків до різних категорій потенційних позичальників. Цей принцип здійснюється на основі показників кредитоспроможності позичальника, які дають змогу оцінити фінансовий стан підприємства і бути впевненим у здатності і готовності позичальника повернути надану позику в обумовлений  договором строк.

Принцип строковості повернення кредиту відображає необхідність повернення отриманої від кредитора позики у визначений строк, обумовлений кредитним договором.

Принцип забезпеченості кредиту полягає в забезпеченні майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником узятих на себе зобов’язань. Передбачається оформлення документів що гарантують своєчасне повернення кредиту: заставне зобов’язання; договір-гарантія; договір-поручительство.

Принцип платності полягає в оплаті права користування банківським кредитом, реалізація якого здійснюється через механізм позичкового процента (ціни кредитних ресурсів).

Організація кредитних відносин між позичальником і банком складається з наступних етапів:

1. Формування банком заявок на кредит.

2. Проведення банком переговорів з майбутнім позичальником та розгляд звернення позичальника. До нього додається техніко-економічне обґрунтування підприємства, яке бере кредит, копії контрактів та договорів, бухгалтерська та статистична звітність підприємства, розрахунок очікуваних грошових надходжень та прибутку підприємства та ін.

3.      Прийняття кінцевого рішення про надання кредиту та оформлення кредиту у вигляді договору.

.        Економічна робота в процесі погашення та видачі кредиту.

.        Закриття кредитної справи позичальника.

Заявка на кредит містить повне найменування підприємства, його юридичний статус, підпорядкованість, дані про керівників, сума та строк кредиту, об’єкт кредитування та мотиви, які спонукають до звернення за кредитом.

Кредитні відносини оформлює кредитний договір, який для кожного підприємства носить індивідуальний характер. В ньому передбачається мета кредитування, умови та порядок видачі та погашення кредиту, спосіб забезпечення кредиту, відсоткові ставки за кредит, права та відповідальність сторін та інші умови.

4. Раціональна політика залучення позичкових коштів. Ефект фінансового важеля

В процесі фінансово-господарської діяльності підприємства окрім власного капіталу також використовують позичковий капітал. Проте значне зростання позичкових коштів в загальній структурі капіталу автоматично веде до зростання витрат по обслуговуванню боргових зобов’язань, збільшує ймовірність неспроможності сплати відсотків та основної суми боргу, знижує в цілому фінансову еластичність підприємства.

В зв’язку з цим одним з головних завдань фінансових управлінців є здійснення раціональної політики залучення позичкових коштів.

Значною перевагою використання позичкових коштів є можливість підвищити рентабельність власного капіталу. В теорії фінансового менеджменту таке збільшення рентабельності власних коштів відоме як ефект фінансового важеля. Він розраховується за формулою:

, де

Сп - ставка податку на прибуток в десятковому дробі;

ЕР - економічна рентабельність авансованого капіталу;

СП - ставка позичкового процента;

ПК - позичковий капітал;

ВК - власний капітал.

Відповідно рентабельність власного капіталу за умови використання позичкових коштів складе:


Ефект фінансового важеля показує, наскільки зміниться показник рентабельності власного капіталу при використанні позичкового капіталу. ЕФВ складається з 2 частин:

диференціала фінансового важеля  - показника, що характеризує різницю між рентабельністю авансованого капіталу і ставкою позичкового процента;

плеча фінансового важеля  - показника, який характеризує величину позичкового капіталу, що припадає на одиницю власного капіталу.

Ефект фінансового важеля буде тим більшим, чим більшою буде рентабельність авансованого капіталу в порівнянні зі ставкою процента по позиці і чим більшим буде співвідношення позичкового та власного капіталу.

5. Оцінка кредитоспроможності підприємства

Вирішальне значення при прийнятті рішення про кредитування має оцінка кредитоспроможності підприємства-позичальника. Кредитоспроможність характеризує рівень фінансово-господарського становища клієнта, на основі якого банк робить висновок про його фінансову стійкість, можливу ефективність використання одержаних коштів, здатність і готовність повернути їх у відповідності з умовами угоди.

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи проводиться перевірка балансу щодо наявності у клієнта основних фондів, вільних коштів на розрахунковому рахунку, наявність дебіторської та кредиторської заборгованості, величини обігових коштів, відсутності заборгованості клієнта по інших кредитах. Враховуються і чинники суб’єктивного характеру: історія погашення кредитної заборгованості в минулому; позиція на ринку і залежність від циклічних та структурних змін в економіці; макроекономічна ситуація та стан галузі, в якій працює позичальник та ін.

Основними показниками кредитоспроможності клієнтів є: коефіцієнт загальної ліквідності, абсолютної ліквідності, автономії, фінансування, маневреності.

Коефіцієнт загальної ліквідності (Кз.л.) характеризує можливість погасити поточні зобов’язання по кредитах і розрахунках за рахунок обігових активів, тобто є співвідношенням між усіма оборотними активами і сумою поточних зобов’язань.

 (›1)

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Ка.л.) розраховується шляхом ділення сум коштів підприємства (в касі, на розрахунковому, валютному рахунку) і короткострокових  фінансових вкладень.

          (›0)

Він показує, наскільки терміново короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами.

Коефіцієнт автономії (платоспроможності) (Кав) розраховується як відношення власного капіталу підприємства до підсумку балансу підприємства і показує питому вагу власного капіталу в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність.

 (> 0.5)

Коефіцієнт фінансування (Кф) розраховується як відношення залучених та власних засобів і свідчить про фінансову стабільність підприємства і незалежність від зовнішніх джерел фінансування.

 (< 1)

Коефіцієнт маневреності власного капіталу (Км) розраховується  як відношення чистого оборотного капіталу до власного капіталу і показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточних діяльності, тобто вкладена в обігові засоби, а яка - капіталізована.

 (›0)

Тема 8. Фінансове планування на підприємстві

1. Зміст та завдання фінансового планування

2.       Бізнес-план, його функції на підприємстві

.        Фінансовий план - складова частина бізнес-плану

.        Оперативне фінансове планування

1. Зміст та завдання фінансового планування

Фінансове планування на підприємстві - це планування всіх його доходів і напрямків витрат коштів для забезпечення розвитку підприємства. Фінансове планування здійснюється за допомогою складання фінансових планів різного змісту і призначення в залежності від задач і об'єктів планування.

Планування представляє собою процес розробки і прийняття цільових рішень кількісного та якісного характеру і визначення шляхів їх найбільш ефективного досягнення. Необхідність складання планів визначається багатьма причинами, а саме: невизначеність майбутнього; координуюча роль плану; оптимізація економічних наслідків (так як будь-яка неузгодженість в діяльності вимагатиме фінансових витрат на їх подолання).

Основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:

–  забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності фінансовими ресурсами;

–       встановлення раціональних фінансових відносин із суб’єктами господарювання, банками, страховими компаніями;

–       визначення шляхів ефективного вкладення капіталу;

–       виявлення і мобілізація збільшення прибутку;

–       здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.

В основі фінансового планування лежать стратегічний та виробничий плани.

Стратегічний план передбачає формулювання цілей, задач, масштабів ті сфери діяльності підприємства. Найчастіше ці цілі формулюються у вигляді загальних кількісних орієнтирів. В рамках стратегічного планування виділяють чотири типи цілей:

–  ринкові (який сегмент ринку планується охопити);

–       виробничі (яка структура виробництва та технологія забезпечать випуск продукції необхідного обсягу та якості);

–       фінансово-економічні (які основні джерела фінансування і прогнозні фінансові результати);

–       соціальні (в якій мірі будуть забезпечені соціальні потреби суспільства).

Виробничі плани складаються на основі стратегічного плану і передбачають визначення виробничої, маркетингової, науково-дослідної та інвестиційної політики

Фінансові плани можна розділити на перспективні, поточні й оперативні.

Прикладом сполучення перспективного і поточного планування є бізнес-план, який є одним з найважливіших елементів процесу планування. Його прийнято розробляти в розвитих капіталістичних країнах при створенні нового чи підприємства обґрунтуванні виробництва нових видів продукції. Він складається на період від трьох до п'яти років, оскільки планові розробки на більш тривалі періоди не можуть бути достовірними.

Бізнес-план - це документ, який відображає в концентрованій формі ключові показники, які підтверджують доцільність деякого проекту. Тобто він не є тільки фінансовим планом, він необхідний для розробки стратегії фінансування і залучення конкретного інвестора на визначених умовах до участі в створенні нового чи підприємства фінансуванню нової виробничої програми.

Бізнес-план виконує такі функції:

–  можливість використання бізнес-плану для формування стратегії бізнесу (особливо важливо в період створення підприємства і розробці нових напрямків діяльності підприємства);

–       власне планування (для економічної оцінки вибраного напрямку діяльності підприємства і для контролю за його виконанням);

–       залучення позикових коштів(бізнес-план зазвичай ключовий фактору вирішенні питання про залучення кредитів);

–       рекламно-пропагандистська (необхідна для залучення потенційних партнерів

Складання бізнес-плану, безсумнівно, сприяє внутрішньому керуванню підприємством, тому що він розробляється на основі постановки цілей, способів їхнього практичного здійснення, ув'язування фінансових, матеріальних і трудових ресурсів. Це змушує менеджерів аналізувати і прогнозувати ситуацію, вивчати можливості фірми, що дозволяє приймати більш кваліфіковані рішення. Професійне складання бізнес-плану дозволяє зберегти засобу інвесторів і знижує імовірність банкрутства.

Основна частина бізнес-плану має організаційний і виробничий характер. Відповідні розділи бізнес-плану в узагальненому виді дають представлення про продукцію, планованої до виробництва, її основних якостях, дизайні, упакуванні, організації збуту, сервісу після продажу. Обов'язково визначається приблизна ціна продажу і витрати на її виробництво. До складу бізнес-плану входять детально пророблений виробничий план а також результати маркетингових досліджень, тому що для організації збуту необхідно оцінити конкуренцію на ринку, насиченість аналогічними видами продукції. Це, в свою чергу, визначає методику проведення рекламної компанії і т.д.

Для рішення проблем фінансового забезпечення нового підприємства має значення юридичний план, у якому визначається організаційно-правова форма підприємства (від її залежать конкретні способи залучення капіталу) і види діяльності, що може бути зв'язане з одержанням ліцензій і патентів.

В інших країнах прийнято оцінювати господарський ризик і страхувати його окремі види, що знаходить висвітлення в розділі плану по оцінці ризиків і страхуванню. Для оцінки господарського ризику необхідний ретельний аналіз інвестиційних проектів на основі спеціальних методик і експертних оцінок фахівців. Інші види ризику (кредитні, валютні й ін.) аналізуються з позицій джерел їхнього виникнення й імовірності настання. Ціль складання цього розділу бізнес-плану - профілактика ризиків і розробка програми страхування.

3. Фінансовий план - складова частина бізнес-плану

Фінансовий план - є складовою частиною бізнес-плану. Він складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною і стратегічною фінансовою діяльністю.

В найбільш загальному вигляді фінансовий план включає такі розділи:

1.  Інвестиційна політика.

1.1  Політика фінансування ОФ

1.2  Політика фінансування нематеріальних активів

1.3     Політика стосовно довгострокових фінансових вкладень

2.   Управління обіговим капіталом

2.1  Управління грошовими коштами та ї еквівалентами

2.2     Фінансування виробничих запасів

.3       Управління дебіторською заборгованістю

3.   Дивідендна політика та структура джерел

4.       Фінансові прогнози

4.1  Характеристика фінансових умов

4.2     Доходи підприємства

.3       Витрати підприємства

.4       Прогнозна фінансова звітність

.5       Загальна потреба в капіталі

.6       Потреба в зовнішньому фінансуванні

5.   Облікова політика

6.       Система управлінського контролю

Як бачимо до складу фінансового плану входять доходи та витрати підприємтсва.

Баланс доходів і витрат по конкретному виді продукції складається для зіставлення виторгу від реалізації продукції і витрат на її виробництво в тимчасовому розрізі, тому що в перший рік виробництва продукції компанії, як правило, несуть збитки. Значну частину витрат передбачається здійснювати за рахунок притягнутих і позикових джерел. Частка позикових засобів залежить від багатьох факторів, у тому числі від величини активів і їхньої структури, віддачі вкладеного капіталу, розміру позичкового відсотка, але разом з тим позикові засоби не можуть бути переважними в загальному обсязі джерел фінансування. Форма балансу доходів і витрат по конкретному виду продукції представлена табл.1.

До складу фінансового плану входить план доходів, план витрат і баланс активів і пасивів фірми, що також розробляються для першого року щомісячно, для другого - поквартально, для третього - у цілому за рік.

План доходів містить у зазначеній динаміці наступні показники:

1. Залишок коштів на початок відповідного періоду (місяця, кварталу, року) усього й у тому числі в касі і на рахунку в банку;

2. Надходження: виторг від продажів, дебітори, позикові засоби; .

. Усього наявних засобів;

4. Витрати (витрати): прямі витрати, управлінські, витрати на збут, орендні платежі, платні послуги, витрати на маркетинг, відсотки за капітал, страхові внески, інші витрати:

5. Разом витрат;

6. Загальний доход (збиток) до сплати податків

Таблиця 1

Показник

1999 (місяці)

2000 (квартали)

2001

Виручка від реалізації продукції


















Витрати, у тому числі: постійні, змінні


















Баланс


















Перевищення (+), недостача (-) коштів



















План витрат охоплює показники:

1. Весь капітал;

2. Доход (збиток) до сплати податків;

3. Придбання активів;

4. Виплати по позиках;

5. Резерви;

6. Організаційні та інші витрати;

7. Разом

Баланс активів і пасивів підприємства складається, щоб оцінити, у які види активів направляються кошти і за рахунок яких видів пасивів передбачається фінансувати чи придбання створення цих активів. Серед активів балансу виділяються поточні активи (рахунок у банку, каса, інші надходження, дебіторська заборгованість) - як найбільш мобільна частина засобів, запаси і фіксовані активи. У пасиві відбиваються власні і позикові засоби, причому важливе значення має їхня структура, її зміна протягом планованого трирічного періоду.

При проведенні прогнозного аналізу прибутку використовується метод «витрати-об’єм-прибуток» чи, як ще його називають, метод критичного обсягу виробництва.

Методологічні основи цього методу розроблені досить давно, але практичному його використанню сприяла система обліку витрат «direct-costing», в основі якої лежить поділ витрат на постійні і змінні, котрі по-різному реагують на зміну обсягу виробництва. Використання методу «витрати-об’єм-прибуток» дозволяє визначити мінімально допустимий обсяг виробництва, при якому досягається беззбитковість виробництва.

Визначення цієї критичної крапки обсягу виробництва здійснюється графічним і розрахунковим способами.

Для графічного способу необхідні такі дані:

Ціна одиниці продукції.

Обсяг реалізації.

Постійні витрати.

Змінні витрати.

При  графічному методі по горизонталі показується обсяг виробництва в натуральному вираженні (в одиницях чи виробів), а по вертикалі - витрати на виробництво і виручка від реалізації. Перетинання прямої виручки від реалізації та прямої валових витрат  показує критичну обсяг виробництва. Нижче точки беззбитковості - збиток підприємства, тому що до досягнення визначеного обсягу виробництва виторг від реалізації не покриває витрати. А вище - прибуток.

Розглянутий метод застосовується для вибору варіантів установлення ціни на реалізовану продукцію, визначених видів використовуваних ресурсів, системи збуту продукції, тому розрахунок критичної крапки обсягу виробництва доповнюється прогнозами про зміну прибутку в залежності від зміни умов і обсягів виробництва і реалізації продукції.

Другий спосіб визначення критичного обсягу продажу (точки беззбитковості) розраховується методом маржинального доходу.

ТБ = Постійні витрати/Долю маржинального доходу;

Маржинальний дохід = Виручка (без НДС, акцизу) - Змінні витрати;

Доля маржинального доходу = Маржинальний дохід/Виручку.

Ефективність методу «витрати-об’єм-прибуток» дозволяє використовувати його при прогнозуванні величини фінансових ресурсів. При його впровадженні необхідно мати у на увазі наступне:

–  і графічний, і розрахунковий способи визначення прогнозованої величини прибутку припускають у якості вихідних дані витрати по виробництву продукції з їхнім розмежуванням на постійні і перемінні витрати, що випливає безпосередньо із системи обліку витрат;

–       побудова графіка заснована на даних по одному виді продукції, тому необхідна розробка методів узагальнення використовуваних даних про випуск тих видів продукції, що припускає робити підприємство;

–       виділення постійних витрат зв'язано з поняттям маржинального доходу, що складається з прибутку і постійних витрат, і, як відомо, у нашій країні не застосовувалось в плануванні й обліку.

Закордонний досвід фінансового планування в умовах ринкового господарства становить інтерес у науковому і практичному плані, але його вивчення необхідне не для копіювання, а для використання з урахуванням особливостей сучасного стану економіки і ступені розвитку економічних реформ.

В даний час, коли колишня система галузевого планування втратила своє значення і цілком зруйнована, на більшості підприємств не приділяється належної уваги фінансовому плануванню, а планові розрахунки мають короткотерміновий характер, наприклад, планування прибутку для визначення більш-менш точного розміру авансових внесків податку на прибуток. Певною мірою увага до складання фінансових планів на підприємствах ослаблена через високі темпи інфляції. Та й постійно мінливі умови господарювання, нестабільність податкової системи, значний податковий прес, розриви господарських зв'язків, взаємні неплатежі підприємств роблять розрахунки фінансових показників недостовірними. Разом з тим відмовлення від фінансового планування  рівнозначний відмовленню від розробки способів фінансового забезпечення поставлених задач в області розвитку підприємства.

Період дії перспективного (чи довгострокового) фінансового плану залежить від загальної фінансової стратегії підприємства, економічної стабільності, можливостей прогнозування обсягів фінансових ресурсів і напрямків їхнього використання. У ньому визначаються найважливіші показники, пропорції і темпи розширеного відтворення. При розробці довгострокового фінансового плану застосовуються укрупнені методи розрахунків дохідних і видаткових статей, що визначаються орієнтовно у виді прогнозу й уточнюються в поточних планах конкретного року.

Поточний чи річний план підприємства як частина перспективного плану складається на основі показників довгострокового плану і являє собою документ, у якому забезпечується балансове ув'язування дохідних і видаткових статей планованого року. Баланс доходів і витрат у річному фінансовому плані - необхідна умова, що досягається залученням позикових і інших джерел фінансування при недостатності власних фінансових ресурсів. У поточному фінансовому плані деталізуються дохідні і видаткові статті, застосовуються більш точні в порівнянні з перспективним планом методи розрахунків.

4. Оперативне фінансове планування

Керування виробничими процесами і регулювання розрахунків з покупцями, постачальниками, працівниками підприємства, фінансовою системою, кредитними установами, забезпечення платоспроможності підприємства значною мірою залежать від організації оперативного фінансового планування.

Оперативне фінансове планування включає складання платіжного календаря, касового плану і розрахунок потреби в короткостроковому кредиті. Зміст оперативного планування при розробці платіжного календаря полягає у визначенні конкретної послідовності і термінів здійснення  всіх розрахунків,  що  дозволяє вчасно перелічити платежі в бюджет і позабюджетні фонди і забезпечите фінансування нормальної господарської діяльності підприємства. Платіжний календар складається на короткі проміжки часу (місяць, 15 днів, декаду, п'ятиденку). Термін визначається виходячи з періодичності основних платежів підприємства. Найбільш доцільне складання місячних планів з подекадною розбивкою. Платіжний календар охоплює усі витрати і надходження засобів підприємства як у готівковій, так і безготівковій формі, включаючи взаємини з бюджетною системою і банками.

Першим розділом календаря є його видаткова частина, що відбиває всі майбутні розрахунки і перерахування засобів, другим - доходна частина. Співвідношення між обома частинами календаря повинне бути таким, щоб забезпечувалася їхня рівність, або, що ще краще, перевищення доходів і надходжень над витратами і відрахуваннями. В останньому випадку надлишки засобів осядуть на розрахунковому рахунку підприємства, що означає високу стійкість фінансового стану підприємства, його платоспроможність у майбутньому періоді.

Перевищення витрат над надходженнями свідчить про зниження можливостей підприємства в покритті майбутніх витрат. У такому випадку випливає необхідність перенесення другорядних платежів перенести на інший календарний період, прискорити по можливості відвантаження і реалізацію продукції, вжити заходів по вишукуванню додаткових джерел.

Касовий план - це план обороту готівки перед прийняття, що необхідний для контролю за їхнім надходженням і витратою. Він розробляється на квартал і у встановлений термін представляється в комерційний банк, з яким підприємство уклало договір про розрахунково-касове обслуговування.

Касовий план складається за типовою формою і містить чотири розділи.

Перший розділ відбиває надходження готівки (крім грошей, отриманих у банку) на підприємство в планованому кварталі по конкретних джерелах надходженням - торговий виторг, виторг залізничного, водяного і повітряного транспорту, квартирна плата і комунальні платежі, виторг місцевого (відомчого) транспорту, виторг видовищних заходів, виторг підприємств побутового обслуговування, інші надходження. З загальної суми надходжень необхідно вказати суми, що витрачаються на місці з виторгу і здаються в касу банку.

В другому розділі показуються види витрат підприємства готівкою; на заробітну плату, стипендії, постійні надбавки та інші види оплати праці, на виплату пенсій і посібників по соціальному страхуванню, на командировочні і господарські витрати.

Третій розділ містить розрахунок виплат заробітної плати й інших видів оплати праці на планований квартал з обліком усіх можливих утримань (податків, платежів за формене обмундирування, платежів по добровільних видах страхування працівників, погашення позичок і ін.). Якщо зарплата працівників перераховується в банки платіжним дорученням, переводиться поштою, то ці види перерахувань також показуються в третьому розділі. Усі види утримань і перерахувань, а також вартість натуральних видач і пільг, врахованих у фонді заробітної плати, виключаються з загального фонду оплати праці.

У четвертому розділі заповнюється календар видач заробітної плати робітникам та службовцям, де у встановлений термін (конкретні числа кожного місяця) вказуються суми виплат підприємству готівкою. Ці суми відповідно до договору розрахунково-касового обслуговування банк видає підприємству за встановлену в договорі плату. Якщо фактично касова заявка в конкретному місяці перевищує суму, зазначену в касовому плані, то банк, як правило, стягує підвищений відсоток за видачу готівки, що також заздалегідь обмовляється в договорі розрахунково-касового обслуговування.

Касовий план необхідний підприємству для того, щоб по можливості більш точно представляти розмір зобов'язань перед працівниками підприємства по заробітній платі і розмір інших виплат. Банку, що обслуговує підприємство, також необхідний його касовий план, щоб скласти зведений касовий план на обслуговування своїх клієнтів у встановлений термін.

Якщо підприємство відчуває потребу в короткостроковому кредиті, то необхідні документи представляються в банк відповідно до його вимог і полягає договір про кредитне обслуговування. Однак цьому повинний передувати обґрунтований розрахунок розміру необхідного кредиту.

Тема 9. Оцінка фінансового стану підприємства

1. Оцінка фінансового стану підприємства її необхідність та значення.

2.       Сутність фінансової стійкості підприємства. Показники фінансової стійкості.

.        Ліквідність підприємства, її розрахунок

.        Платоспроможність підприємства

1. Оцінка фінансового стану підприємства, її необхідність та значення.

Оцінка (аналіз) фінансового стану підприємства проводиться шляхом експрес-аналізу і деталізованого (поглибленого) аналізу.

Ціллю експрес-аналізу є оперативна, наочна і проста оцінка фінансового положення і динаміки розвитку підприємства. Тут приймається рішення про доцільність аналізу фінансової звітності і готовність її до читання; відбувається знайомство з річною звітністю; дається узагальнена оцінка результатів господарської діяльності та фінансового стану підприємства.

Ціллю деталізованого аналізу є більш детальна характеристика майнового та фінансового стану підприємства, результатів його діяльності можливостей розвитку на перспективу.

Програма деталізованого аналізу:

1. Попередній огляд фінансово-економічного положення підприємства;

2.       Оцінка і аналіз економічного потенціалу:

    Оцінка майнового положення.

    Оцінка фінансового положення (ліквідності, платоспроможності, фінансової   стійкості).

3. Оцінка і аналіз результативності діяльності підприємства (аналіз основної діяльності, рентабельності, положення на ринку цінних паперів).

За умов переходу економіки України до ринкових відносин суттєвого розширення прав підприємств у галузі фінансово-економічної діяльності значно зростає роль своєчасного та якісного аналізу фінансового стану підприємств, оцінки їхньої ліквідності, платоспроможності і фінансової стійкості та пошуку шляхів підвищення і зміцнення фінансової стабільності.

Особливого значення набуває своєчасна та об'єктивна оцінка фінансового стану підприємств за виникнення різноманітних, форм власності, оскільки жодний власник не повинен нехтувати потенційними можливостями збільшення прибутку (доходу) фірми, які можна виявити тільки на підставі своєчасного й об'єктивного аналізу фінансового стану підприємств.

Систематичний аналіз фінансового стану підприємства, його платоспроможності, ліквідності та фінансової стійкості необхідний ще й тому, що дохідність будь-якого підприємства, розмір його прибутку багато в чому залежить від його платоспроможності. Ураховують фінансовий стан підприємства і банки, розглядаючи режим його кредитування та диференціацію відсоткових ставок.

Фінансовий стан підприємства - це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства. Передовсім, на фінансовому стані підприємства позитивно позначаються безперебійний випуск ,реалізація високоякісної продукції.

Неритмічність виробничих процесів, погіршання якості продукції, труднощі з її реалізацією призводять до зменшення надходження коштів на рахунки підприємства, в результаті чого погіршується його платоспроможність.

Існує і зворотний зв'язок, оскільки брак коштів може призвести до перебоїв у забезпеченні матеріальними ресурсами, а отже й у виробничому процесі.

Фінансова діяльність підприємства має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження й ефективного використання .фінансових ресурсів, дотримання розрахункової і кредитної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення власних і залучених коштів, фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Саме цим зумовлюється необхідність і практична значущість систематичної оцінки фінансового стану підприємства, якій належить суттєва роль у забезпеченні його стабільного фінансового стану.

Отже, фінансовий стан - це одна з найважливіших характеристик діяльності кожного підприємства.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Фінансовий стан підприємства треба систематично й усебічно оцінювати з використанням різних методів, прийомів та методик аналізу. Це уможливить критичну оцінку фінансових результатів діяльності підприємства як у статиці за певний період, так і в динаміці - за ряд періодів, дасть змогу визначити «больові точки» у фінансовій діяльності та способи ефективнішого використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення.

Неефективність використання фінансових ресурсів призводить до низької платоспроможності підприємства і, як наслідок, до можливих перебоїв у постачанні, виробництві та реалізації продукції; до невиконання плану прибутку, зниження рентабельності підприємства, до загрози економічних санкцій.

Аналіз фінансового стану підприємства є необхідним етапом для розробки планів і прогнозів фінансового оздоровлення підприємств.

Кредитори та інвестори аналізують фінансовий стан підприємств, щоб мінімізувати свої ризики за позиками та внесками, а також для необхідного диференціювання відсоткових ставок.

У результаті фінансового аналізу менеджер одержує певну кількість основних, найбільш інформативних параметрів, які дають об'єктивну та точну картину фінансового стану підприємства.

При цьому в ході аналізу менеджер може ставити перед собою різні цілі: аналіз поточного фінансового стану або оцінку фінансової перспективи підприємства.

Аналіз фінансового стану - це частина загального аналізу господарської діяльності підприємства, який складається з двох взаємопов'язаних розділів: фінансового та управлінського аналізу.

Розподіл аналізу на фінансовий та управлінський зумовлений розподілом системи бухгалтерського обліку, яка склалася на практиці, на фінансовий та управлінський облік. Обидва види аналізу взаємопов'язані, мають спільну інформаційну базу.

Зовнішній фінансовий аналіз проводиться за даними публічної фінансової (бухгалтерської) звітності.

Внутрішньогосподарський аналіз -  за даними бухгалтерського обліку та звітності.

Внутрішньогосподарський  аналіз - за даними управлінського обліку.

Особливостями зовнішнього фінансового аналізу є:

–  орієнтація аналізу на публічну, зовнішню звітність підприємства;

–       множинність об'єктів-користувачів;

–       різноманітність цілей і інтересів суб'єктів аналізу;

–       максимальна відкритість результатів аналізу для користувачів.

Основним змістом зовнішнього фінансового аналізу, який здійснюється партнерами підприємства, контролюючими органами на основі даних публічної фінансової звітності, є:

–  аналіз абсолютних показників прибутку;

–       аналіз показників рентабельності;

–  аналіз фінансового стану, фінансової стабільності підприємства, його платоспроможності та ліквідності балансу;

–       аналіз ефективності використання залученого капіталу;

–       економічна діагностика фінансового стану підприємства.

На відміну від внутрішнього, відповідні складові зовнішнього аналізу більш формалізовані та менш деталізовані. Різниця у змісті зовнішнього і внутрішнього аналізу пов'язана з різницею інформаційного забезпечення і завдань, що їх вирішують обидва ці види аналізу.

Основним змістом внутрішнього (традиційного) аналізу фінансового стану підприємства є:

–  аналіз динаміки прибутку та рентабельності підприємства і факторів, що на них впливають;

–  аналіз кредитоспроможності .підприємства;

–  оцінка використання майна та вкладеного капіталу;

–       аналіз власних фінансових ресурсів;

–       аналіз ліквідності та платоспроможності підприємства;

–       аналіз самоокупності підприємства.

Цей аналіз здійснюється аналітиками підприємства і ґрунтується на широкій інформаційній базі, включаючи оперативні дані.

Традиційна практика аналізу фінансового стану підприємства опрацювала певні прийоми й методи його здійснення. Можна назвати шість основних прийомів аналізу:

) горизонтальний (часовий) аналіз - порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом;

) вертикальний (структурний) аналіз - визначення структури фінансових показників з оцінкою впливу різних факторів на кінцевий результат;

) трендовий аналіз - порівняння кожної позиції звітності з рядом попередніх періодів та визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки показників, очищеної від впливу індивідуальних особливостей окремих періодів (за допомогою тренду здійснюється екстраполяція найважливіших фінансових показників на перспективний період, тобто перспективний прогнозний аналіз фінансового стану);

) аналіз відносних показників (коефіцієнтів) - розрахунок відношень між окремими позиціями звіту або позиціями різних форм звітності, визначення взаємозв'язків показників;

) порівняльний аналіз - внутрішньогосподарський аналіз зведених показників звітності за окремими показниками самого підприємства та його дочірніх підприємств (філій), а також міжгосподарський аналіз показників даної фірми порівняно з показниками конкурентів або із середньогалузевими та середніми показниками;

) факторний аналіз - визначення впливу окремих факторів (причин) на результативний показник прийомів дослідження.

Інформаційною базою для оцінки фінансового стану підприємства є дані балансу, звіту про фінансові  результати, звіту про рух грошових коштів, звіту про власний капітал, дані статистичної звітності, оперативні дані.

2. Показники фінансового стану підприємств

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї його виробничо-господарської діяльності. Тому оцінку фінансового стану можна об'єктивно здійснити не через один, нехай найважливіший, показник, а тільки за допомогою комплексу, системи показників, що детально й усебічно характеризують господарське становище підприємства.

Показники оцінки фінансового стану підприємства мають бути такими, щоб усі ті, хто пов'язаний із підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у фінансовому відношенні, а отже, прийняти рішення про економічну доцільність установлення таких відносин з підприємством. У кожного з партнерів підприємства - акціонерів, банків, податкових адміністрацій свій  критерій економічної доцільності. Тому й показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб кожний партнер зміг зробити вибір, виходячи з власних інтересів.

Ясна річ, що в доброму фінансовому стані зацікавлене передовсім саме підприємство. Однак добрий фінансовий стан будь-якого підприємства формується в процесі його взаємовідносин з постачальниками, покупцями, акціонерами, банками та іншими юридичними і фізичними особами. З іншого боку, безпосередньо від підприємства залежить міра його економічної привабливості для всіх цих осіб, що завпеди мають можливість вибору між багатьма підприємствами, спроможними задовольнити той самий економічний інтерес.

Відтак необхідно систематично, детально і в динаміці аналізувати фінанси підприємства, оскільки від поліпшення фінансового стану підприємства залежить його економічна перспектива.

Класифікація і порядок розрахунку основних показників оцінки фінансового стану підприємства

№ п/п

Показник

Розрахунок

Нормативне значення

Показники ліквідності підприємства

1.

Коефіцієнт покриття

›1


2.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності

›0


3.

Чистий обіговий капітал

›0


Показники фінансової стійкості (платоспроможності) підприємства

1.

Коефіцієнт автономії

> 0.5


2.

Коефіцієнт фінансування

< 1


3.

Коефіцієнт забезпеченості власними обіговим засобами

›0,1


4.

Коефіцієнт маневреності власного капіталу.

›0


Показники рентабельності  підприємства

1.

Коефіцієнт рентабельності активів

›0


2.

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу

›0


3.

Коефіцієнт рентабельності діяльності

›0


4.

Коефіцієнт рентабельності продукції

›0



Тема 10. Фінансова санація та банкрутство підприємства

1. Фінансова криза на підприємстві

2.       Економічний зміст санації підприємств

.        Класична модель фінансової санації

.        Система контролінгу та раннього попередження

.        Форми фінансової санації підприємства

.        Реструктуризація підприємства

1. Причини виникнення фінансової кризи на підприємстві

Фінансова криза на підприємстві характеризується трьома параметрами: джерелами (факторами) виникнення; видом кризи; стадією її розвитку. Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову неспроможність підприємства та підібрати найефективніші санаційні заходи.

Фактори, що приводять до кризи діляться на екзогенні (зовнішні), ендогенні (внутрішні).

Екзогенні:

q спад кон’юнктури в економіці в цілому;

q зниження купівельної спроможності населення;

q значний рівень інфляції;

q нестабільність законодавства;

q нестабільність фінансового та валютного ринків;

q посилення конкуренції в галузі;

q криза окремої галузі; посилення монополізму на ринку.

Вплив зовнішніх факторів має більш стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно на них реагує, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування.

Ендогенні:

q зниження якості менеджменту;

q дефіцити в організаційній структурі;

q низький рівень кваліфікації персоналу;

q недоліки у виробничій сфері;

q прорахунки в галузі постачання;

q низький рівень маркетингу і втрата ринків збуту продукції;

q прорахунки в інвестиційній політиці;

q брак інновацій та раціоналізаторства;

q дефіцити у фінансуванні.

Фактори тісно пов’язані між собою і становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв’язків, які приводять до ряду негативних наслідків.

1. Втрати клієнтів і покупців готової продукції.

2.       Зниження кількості замовлень і контрактів з продажу продукції.

.        Неритмічність виробництва, неповне завантаження потужності.

4. Підвищення собівартості продукції та різке зниження продуктивності праці.

5.       Зростання розміру  неліквідних оборотних засобів і наявність наднормативних запасів.

.        Виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і ріст плинності кадрів.

7. Зниження обсягів реалізації, що приводить до зниження виручки.

Розрізняють три види кризи: стратегічна (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху); криза прибутковості (збиток приводить до зниження власного капіталу, що в свою чергу приводить до незадовільної структури балансу); криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

2. Економічний зміст санації підприємств

Термін “санація” походить від латинського “sanare” і перекладається як оздоровлення або видужання.

Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” таким чином визначає термін “санація”-це система заходів, що здійснюються під час провадження у справі по банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів,  капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Типи санаційних заходів

Соціальні

Організаційно-виробничо-фінансово-правові

Технічні

Економічні

Особливе місце в процесі санації займають заходи  фінансово-економічного характеру. Вони відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації й використання внутрішніх та зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств.


Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованостей, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Виробничо-технічні санаційні заходи пов’язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, із зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшення якості продукції, зниження її собівартості , вдосконаленням асортименту продукції, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

Санаційні заходи організаційно-правового   характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно-правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур. У цьому контексті розрізняють два види санації:

–  санація із збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника,

–       санація із зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).

Оскільки санація підприємства пов’язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру.

3. Класична модель санації

Світова практика в вирішенні проблеми санації та банкрутства підприємств репрезентує так звану класичну модель санації, яка широко використовується як основа для розробки механізму фінансового оздоровлення суб’єктів господарювання в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Згідно з моделлю процес фінансового оздоровлення починається з виявлення та аналізу причин фінансової кризи. На основі первинної інформації (первинні бухгалтерські документи, рішення зборів акціонерів, фінансові плани...) визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, а також реальний фінансовий стан фірми.

В рамках внутрішнього аналізу поглиблено досліджується фінансовий стан на основі розрахунку ряду коефіцієнтів (показники платоспроможності, ліквідності, фінансового левериджу, прибутковості). Після отримання необхідних даних робиться висновок про можливість або недоцільність санації. Якщо підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, має достатньо кваліфікований управлінський персонал, ринок збуту товарів - приймається рішення про проведення санації.

Окремим і дуже важливим аналітичним блоком є формування стратегічних цілей і тактики проведення санації. Стратегія - це узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Кінцевою її метою є досягнення довготривалих конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність, а її суть - вибір найкращих варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Відповідно до вибраної стратегії розробляють програму санації. Вона формується на основі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

Слідуючим елементом моделі є проект санації, Який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, оцінку ефективності санаційних заходів, прогнозовані результати виконання проекту.

Координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів є також важливим пунктом санаційного процесу. Керівні служби підприємств повинні своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви.

Обґрунтування санаційного процесу для кожного окремого суб’єкта господарювання можна зробити у вигляді плану фінансового оздоровлення, бізнес-плану, техніко-економічного обґрунтування. Стандартної форми такого плану не існує.

4. Система контролінгу та раннього попередження


Фахівці в галузі санації схиляються до того, що нормальне функціонування підприємства, його фінансове оздоровлення неможливе без впровадження системи контролінгу. Відсутність цієї системи на вітчизняних підприємствах зумовлює прийняття неправильних управлінських рішень.

Контролінг - це функціональна система планування, контролю, аналізу рішень, координації, внутрішнього консалтингу та загального інформаційного забезпечення керівництва підприємства.

Контролінг можна охарактеризувати як систему визначення цілей, прогнозування й планування механізмів та інструментів досягнення цих цілей, а також перевірки того, наскільки успішно виконані поставлені цілі. У разі відхилення факту від плану контролінг розробляє рекомендації щодо застосування коригуючи заходів. Тобто контролінг - це система спостереження та вивчення економічного механізму конкретного підприємства і розробки шляхів для досягнення мети, яку воно ставить перед собою.

Завданням контролінгу є:

1. Збір та аналіз внутрішньої та зовнішньої інформації, яка стосується об’єкту контролінгу.

2.       Своєчасне реагування на появу нових шляхів і можливостей.

.        Забезпечення постійного аналізу та контролю ризиків у фінансово-господарській діяльності, а також розробка заходів щодо їх нейтралізації.

.        Виявлення резервів зниження собівартості продукції.

.        Оцінювання повноти та надійності ведення бухгалтерського обліку, оперативного та адміністративного контролю.

.        Розробка стратегії розвитку підприємства та координація роботи з планування фінансово-господарської діяльності.

.        Аналіз відхилень фактичних показників діяльності підприємства від запланованих та вироблення на цій основі пропозицій щодо корекції планів або усунення перешкод на шляху їх виконання.

.        Забезпечення постійного контролю за додержанням співробітниками встановленого документообороту.

9. Надання рекомендацій структурним підрозділам підприємства у процесі планування, розроблення і впровадження нових продуктів, процесів, систем.

10.  Проведення внутрішнього консалтингу та розробка методичного забезпечення діяльності окремих структурних підрозділів.

11.     Проведення внутрішнього аудиту та координації своєї діяльності з діями незалежних аудиторських фірм під час зовнішнього аудиту підприємства з метою забезпечення оптимальних умов, за яких аудиторські фірми можуть з довірою покластися на висновки служби внутрішнього аудиту.

Таким чином зрозуміла необхідність впровадження системи конторолінгу особливо на тих підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі.

До сфери функціональних обов’язків контролінгу належать внутрішній аудит та консалтинг. Функції консультування служби контролінгу виконують під час розробки методичного забезпечення діяльності окремих підрозділів підприємства, підготовка на замовлення керівництва висновків та рекомендацій щодо вирішення тих чи інших проблем, з якими стикається підприємство. Консультаційні послуги можуть надаватися також під час проведення внутрішнього аудиту, у разі виявлення певних недоліків чи резервів.

Під внутрішнім аудитом розуміють сукупність процедур, які забезпечують подання керівництву підприємства вірогідної та повної інформації; додержання внутрішніх та зовнішніх нормативних актів у процесі здійснення фінанансово-господарської діяльності; збереження майна підприємства та його кредиторів; оптимальне використання наявних ресурсів; управління ризиками; забезпечення чіткого використання управлінських розпоряджень, спрямованих на досягнення мети.

Одним з головних завдань стратегічного контролінгу є своєчасне виявлення стратегічних проблем на підприємстві.

Тому доцільно на підприємствах впроваджувати систему раннього попередження. Це особлива інформаційна система, яка сигналізує керівництву про потенційні ризики, які можуть насуватися на підприємство, як із зовнішнього, так і з внутрішнього середовища.

Відомо ряд інструментів системи раннього попередження та прогнозування банкрутства підприємства. Серед них:

1. Дискримінант ний аналіз. За допомогою математично-статистичних методів будується функція і розраховується інтегральний показник, на підставі якого можна з достатньою ймовірністю передбачити банкрутство.

2.       Тест Тамарі (Тамарі - попередник дискримінантного аналізу). В йог о основі: коефіцієнт забезпеченості власним капіталом, прибутковість капіталу, абсолютна ліквідність, коефіцієнт співвідношення вартості товарної продукції до запасів готової продукції на складі, коефіцієнт оборотності основного капіталу, коефіцієнт співвідношення обороту від реалізації та  дебіторської заборгованості.

.        Розрахунок індексу кредитоспроможності (індекс Альтмана, розрахунок Z-показника). Це функція від деяких показників, які характеризують економічний потенціал підприємства і результати його роботи за минулий період:

Z=3.3k1+1.0k2+0.6k3+1.4k4+1.2k5

Прибуток до виплати %, податків

Загальна вартість активів

                        Виручка від реалізації

                                      Загальна вартість активів

Власний капітал

Залучений капітал

         Реінвестований прибуток

Загальна вартість активів

         Власні оборотні кошти

Загальна вартість активів

Якщо Z‹1,8-імовірність банкрутства дуже висока;

Z від 1,80 до 2,70-висока;

Z від 2,71 до 2,99-можлива;

Z від 3,00 і вище -дуже низька.

З використанням різних методик прогнозування банкрутства розраховано універсальну дискримінантну функцію:

Z= 1.5x1+0.08x2+10x3+5x4+0.3x5+0.1x6

x1-Cash-Flow/Зобов’язання

x2―Валюта балансу/Зобов’язання

x3―Прибуток/Валюта балансу

x4―Прибуток/Виручка від реалізації

x5―Виробничі запаси/Прибуток від реалізації

x6―Оборотність основного капіталу/Виручка від реалізації

Z›2-підприємство фінансово стійке;

‹Z‹2-фінансова рівновага порушена, але банкрутство не загрожує за умови переходу на антикризове управління;

‹Z‹1―загрожує банкрутство, якщо не здійснити санаційних заходів;

Z‹0―підприємство напівбанкрут.

Таким чином, для підприємства є вкрай важливим своєчасне виявлення симптомів банкрутства, що сприятиме вчасному вжиттю заходів щодо його попередження.

5. Розробка плану санації


Фінансові та контролінгові служби підприємства розробляють план фінансового оздоровлення підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі. Можливе залучення зовнішніх консультантів. Необхідно підкреслити, що для розробки плану санації використовують увесь методичний та функціональний арсенал контролінгу, на якому наголошувалося вище.

План санації може складатися із вступу та чотирьох розділів.

Вступ містить загальну характеристику об’єкта планування. Тут подаються відомості про правову форму організації бізнесу, форму власності, організаційну структуру, сфери діяльності, а також коротка історична довідка про розвиток підприємства. Визначаються мета складання плану.

Розділ 1 відбиває вихідну ситуацію на підприємстві.

Оцінювання зовнішніх умов, у яких функціонує підприємство, є основою стратегічного планування і включає в себе вивчення загальних політико-економічних тенденцій, аналіз галузі та ринкового сегмента.

Аналіз фінансово-господарського стану охоплює два аспекти:

q виробного-господарську діяльність;

q   фінансовий стан.

Аналіз причин фінансової кризи та слабких місць полягає в систематизації та оцінювання відповідних чинників і їх впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства.

Наявний потенціал. Тут характеризуються сильні сторони підприємства, його можливі шанси та наявний потенціал у кадровій, виробничій, технологічній, маркетинговій та інших сферах. Потенціал розвитку підприємства визначається такими головними чинниками:

q фінансове забезпечення та можливості залучення додаткового капіталу;

q   наявність кваліфікованого персоналу;

q   наявність надійних та дешевих джерел постачання сировини (матеріалів);

q   наявність ринків збуту продукції;

q   виробничий потенціал;

q   ефективна організаційна структура; висока якість менеджменту.

Ефективну санацію можна забезпечити завдяки планомірному розвитку й використанню наявного в підприємства потенціалу, а також послабленню чинників, що обмежують можливості санації.

На підставі аналізу вихідної ситуації доходять до висновку про доцільність і можливість санації підприємства чи про необхідність його ліквідації.

Розділ 2 має характеризувати стратегічні цілі санації підприємства , цільові орієнтири та розробку стратегії. Тут подається також оперативна програма, що відбиває заходи, спрямовані на покриття поточних збитків, відновлення платоспроможності та ліквідності підприємства. Сюди можуть входити такі заходи:

q рефінансування дебіторської заборгованості;

q   мобілізація прихованих резервів завдяки продажу окремих позицій активів;

q   зменшення та збільшення статутного капіталу;

q   реструктуризація кредиторської заборгованості...

Розділ 3 включає  себе конкретний план заходів щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності підприємства в довгостроковому періоді і складається з таких частин:

План маркетингу та оцінювання ринків збуту продукції. Оцінюються фактори, які впливають на збут; галузеві ризики, ситуація на суміжних ринках; перспективи збільшення реалізації, аналіз конкурентів; схема реалізації, методи стимулювання реалізації...

План виробництва та капіталовкладень. Визначаються показники використання основних фондів; витрати, пов’язані з використанням основних фондів; можливості оренди чи лізингу; постачальники сировини; технології “ноу-хау”...

Організаційний план. Характеризується організаційна структура підприємства, розглядаються можливості реструктуризації та перепрофілювання, аналізується управлінський та кадровий склад...

Фінансовий план має містити в собі:

q прогноз обсягів випуску та реалізації продукції;

q   баланс грошових надходжень та витрат;

q   зведений баланс активів та пасивів;

q   аналіз шляхів досягнення беззбитковості підприємства;

q   форми та джерела мобілізації фінансових ресурсів;

q   графіки освоєння, окупності та повернення фінансових ресурсів (якщо їх було залучено на поворотній основі).

Розділ 4 містить розрахунок ефективної санації, а також перелік заходів щодо організації реалізації плану та контролю за її перебігом Деталізуються очікувані результати виконання проекту, прогнозуються можливі ризики та збитки, можливі позитиви та додаткові прибутки.

Санація може вважатися успішною, якщо з допомогою зовнішніх та внутрішніх фінансових джерел, проведення організаційних та виробничо-технічних удосконалень підприємство виходить  кризи (нормалізує виробничу діяльність та уникає оголошення банкрутства) і забезпечує свою прибутковість та конкурентоспроможність у довгостроковому періоді. Це представлений план досудової санації. План санації в рамках провадження справи про банкрутство має особливості.

6. Форми фінансової санації

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Для того, щоб визначити конкретні шляхи мобілізації фінансового капіталу слід уточнити порядок визначення потреби в коштах, форми фінансування, правила, якими слід керуватися, формуючи активи та пасиви, а також методи оптимального розміру й структури капіталу.

Форми фінансування суб’єктів господарювання класифікуються за джерелами надходження капіталу та правовим статусом інвесторів. За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів ― власний та позичковий капітал. Форми фінансування та їх класифікацію ілюструє малюнок:

Сукупний капітал підприємства складається з власного та позичкового. Отже, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, з а допомогою кредиторів. У виняткових випадках може надаватись державна фінансова підтримка. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів абр пасивів.

За формальними ознаками розрізняють два види санації:

q санація без залучення на підприємство додаткових фінансових ресурсів;

q   санація із залученням додаткового фінансового капіталу.

У першому випадку санація може набирати таких форм:

q зменшення номінального капіталу підприємства;

q   конверсія власності в борг;

q   конверсія боргу у власність;

q   пролонгація строків сплати заборгованості;

q   добровільне зменшення заборгованості;

q   самофінансування.

У другому випадку можливі такі форми:

q альтернативна санація;

q   зменшення номінального капіталу з подальшим  його збільшенням (двоступінчата санація);

q   безповоротна фінансова допомога власників;

q   безповоротна фінансова допомога персоналу;

q   емісія облігацій конверсійної позики;

q   залучення додаткових позик.

В деяких літературних джерелах розрізняють автономну санацію, здійснювану з використанням власних коштів підприємства та капіталу його власників і зовнішню санацію, що відбувається за рахунок коштів кредиторів та держави. Держава може фінансувати санаційні заходи на поворотній або безповоротній основі. Іноді вона може вдатися до  непрямих методів сприяння санації суб’єктів господарювання: податкові пільги, створення особливих умов підприємницької діяльності та ін.

7. Реструктуризація підприємства

У світовій та вітчизняній практиці одним із поширених засобів фінансового оздоровлення підприємств є реструктуризація.

Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, іншими нормативно-правовим документами передбачено використання реструктуризації як ефективного засобу відновлення платоспроможності  підприємства. Цей Закон наводить таке визначення реструктуризації: реструктуризація підприємства―це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форм власності, управління, організаційно-правові форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентноспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва.

З появою такого визначення можна зробити чітке розмежування між категоріями “реструктуризація” та “реорганізація”. Перша є більш ширшою за другу. Основний зміст реорганізації полягає в повній або частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи, а також у зміні організаційно-правової форми бізнесу.

Розрізняють такі форми реструктуризації:

q реструктуризація виробництва;

q   реструктуризація активів;

q   фінансова реструктуризація;

q   корпоративна реструктуризація (реорганізація).

Реструктуризація виробництва передбачає внесення змін до організаційної та виробничо-господарської сфери підприємства з метою підвищення його рентабельності та конкурентоспроможності.

Реструктуризація активів передбачає такі заходи: продаж частини основних фондів; продаж зайвого обладнання, запасів сировини, матеріалів; продаж окремих підрозділів підприємства; зворотний лізинг і т. д.

Фінансова реструктуризація пов’язана із зміною структури й розмірів власного та позичкового капіталу, а також змінами В інвестиційній діяльності підприємства.

Найскладнішим видом реструктуризації є корпоративна реструктуризація. Вона передбачає реорганізацію підприємства, що має на меті змінити власника статутного фонду, створення нових юридичних осіб і (або) нову організаційно-правову форму діяльності. У  межах такої реструктуризації виконують часткову або повну приватизацію, поділ великих підприємств на частини, виокремлення з великих підприємств тих чи інших підрозділів.

Реорганізація (злиття, приєднання, виокремлення, перетворення) підприємства має відбуватися з додержанням вимог антимонопольного законодавства. Перш ніж вдаватися до санаційної реорганізації, слід поглиблено проаналізувати фінансово-господарський стан підприємства.

Ефективність реструктуризації забезпечується тими заходами, які покладені в основу плану реструктуризації і спрямовані на вдосконалення організації та управління виробничо-господарською діяльністю, поліпшення фінансового становища підприємства.

Похожие работы на - Організація фінансів та фінансова діяльність підприємства

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!