я інших людей від протиправних посягань». Конкретизація цього конституційного положення знайшла своє відображення в ст. 36 КК України яка виступає в якості гарантії реалізації права кожної людини на самозахист, захист інших осіб, державних та суспільних інтересів від суспільно небезпечних посягань.
Необхідною обороною в кримінальному праві називаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання завданням шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання (ч. 2 ст. 36 КК України).
Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького. проникнення в житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання (ч. 4 і ч. 5 ст. 36 КК).
Право на необхідну оборону - можливо найдавніше право людини. Про нього мовиться уже в договорах Олега й Ігоря з греками (911, 945 рр.); у «Руській Правді» та майже в усіх пізніших законодавчих актах. Ось, наприклад, як визначалося право на необхідну оборону артикулом 28 глави XX Зведення законів 1743 року: «Когда бы кто нарочно с пьянства, з чвани й другого злого умышления в доме, или в квартире, на улице, на пути или где-нибудь зацепя кого, драться с ним начал, а тот бороня своего здоров'я в смерть убил зачинщика драки… на том же имеет присягу учинить, а по присяге от казни смертной й от платежа за голову й от всякого наказания свободен будет». Слід однак зазначити, що у всіх законодавчих актах про право на необхідну оборону неважко знайти суспільні властивості його застосування.
Панівні верхи завжди намагались обмежити його здійснення нижчими верствами населення. Таке можна простежити від «Руської Правди» до радянського законодавства.
Радянське право на необхідну оборону є таке ж, як і конституційне право на житло: в законі є, але в дійсності (у житті) немає.
Між іншим, право на необхідну оборону - це один із найважливіших юридичних інститутів - без права захисти ти себе, чи свою оселю, майно - не може бути у людини спокою, впевненості в безпеці свого життя, недоторканності житла і т. ін.
У той же час здійснення свого права на необхідну оборону вимагає використовувати його лише при наявності необхідних умов. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони:
) умови, що стосуються властивостей нападу;
) умови, що стосуються властивостей захисту. Заподіяння шкоди буде визнано правомірним, якщо напад був:
. Суспільно небезпечним, тобто загрожував тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей - життя, здоров'я, власності, державного управління і т. ін. При цьому напад не обов'язково повинен бути злочином, досить і того, що він був реально небезпечним - загрожував тяжкими наслідками.
Звідси виходить, що необхідна оборона неможлива:
) проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ін.), які не є суспільно небезпечними;
) при нападі неосудного, про що завідомо знає той, хто захищається, інакше - той, хто зазнав нападу, має право захищатися за правилами крайньої необхідності;
) при нападі тварин (якщо вони нападають самі) і, можливо, якщо їх направляють їхні власники чи інші люди.
Необхідна оборона не допускається проти того, хто діє в стані необхідної оборони (як і під час провокації необхідної оборони).
Провокацією необхідної оборони називають такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб потім була можливість дати гідну відсіч (помститися), посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони.
За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи не можуть помінятися місцями: тобто нападаючий не може стати обороняючим себе, а той, хто захищається, не може стати нападаючим. Тому для визначення стану необхідної оборони дуже важливо встановити - хто нападаючий, а хто захищає себе. Саме тому необхідна оборона проти необхідної оборони - неможлива.
. Наявним, тобто уже розпочатим, чи який неминуче повинен початися, ось-ось почнеться.
Стан необхідної оборони виникає не тільки тоді, коли напад уже розпочався, але й тоді, коли він погрожував негайно і без сумніву початися.
«Не должен єсть себе от соперника первый удар ожидать, ибо через такой первый удар может такое причиниться, что и противится весьма забудет». (Ст. 17 Воинских артикулов Петра І).
Але стану необхідної оборони немає, якщо напад ще не розпочався (бо немає необхідності в заподіянні шкоди), а також і тоді, коли напад уже явно закінчився (бо немає потреби в захисті).
Оцінка наявності чи відсутності нападу повинна ґрунтуватися на фактичних обставинах події.
Тому, якщо захисник мав підстави думати, що напад лише припинено і він може розпочатися знову, то він діє правомірно.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 року пояснив, що «…стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з'ясування цього необхідно враховувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну», (п. 3).
) Якщо напад був дійсним, тобто дійсно існуючим, а не тільки уявлюваним, уявним. Недійсний, уявний напад - це наслідок помилки того, хто неправильно оцінив обставини події і заподіяв шкоду тому, хто фактично не нападав. Такий випадок у кримінальному праві називається уявною обороною (ст. 37 КК України). Відповідальність за шкоду, заподіяну в стані уявної оборони, вирішується так:
. Відповідальність не настає, якщо захисник сумлінно помилявся, тобто при таких обставинах він не міг усвідомити своєї помилки.
. Відповідальність настає на загальних підставах, якщо захисник міг з оцінки обставин події усвідомити свою помилку, якби він був трохи обачнішим і уважнішим.
. Відповідальність настає за перевищення меж необхідної оборони, якщо заподіяна шкода була б такою і при наявності нападу.
Пленум Верховного Суду України в Постанові від 28 червня 1991 року пояснив, що «…дії, вчинені в стані уявної оборони, тобто коли особа, яка захищається, добросовісно помиляється щодо реальності посягання, повинні розглядатися як такі, що вчинені в стані необхідної оборони. Коли при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в умовах відповідного реального посягання, особа повинна нести відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або в залежності від обставин справи за необережний злочин» (п. 9).
Умови правомірності захисту:
. Захист при необхідній обороні визнається правомірним тільки тоді, коли шкода заподіяна особі, яка нападала, а не комусь іншому.
Завдання будь-якої шкоди третім особам не може бути визнане необхідною обороною. (В цьому випадку немає необхідності. Крім того, такі дії вчинені уже не з метою захисту, а помсти).
Якщо особа, що захищалась, допустила помилку відносно нападаючого, то вона звільняється від відповідальності у випадку сумлінної помилки, коли вона не могла усвідомити такої помилки.
Пленум Верховного Суду України в Постанові від 28 червня 1991 р. пояснив: «Якщо при обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до нападу особі, в залежності від наслідків відповідальність може наступати за заподіяння шкоди з необережності (п. 6).
. Захист не може перевищувати меж необхідності. Заподіяна шкода нападаючому може бути визнана правомірною тільки в межах необхідності, в даному випадку для захисту.
Кожен випадок має свої межі необхідності. Для цього враховують:
) суспільну та особисту цінність об'єкта нападу;
) несподіваність та інтенсивність нападу;
) кількість та сила нападаючих;
) місце, час і обставини нападу;
) стан того, хто захищається;
) можливість шкідливих наслідків нападу;
) можливості захисту - фізична сила того, хто захищається, наявність у нього знарядь захисту, кількість осіб, що підпали нападу і т. ін.
У стані необхідної оборони особа може (має право) застосувати такі засоби і знаряддя, які з урахуванням усіх обставин, є необхідні і достатні для захисту.
З цього випливають такі висновки:
. Той, хто захищається, може застосувати такі ж засоби і знаряддя як і нападаючий. Захист не перестає бути правомірним і тоді, коли для захисту застосовуються більш ефективні засоби і знаряддя.
У випадках, коли має місце напад групи осіб, яка за кількістю переважає тих, хто захищається, і діє агресивно, з очевидною загрозою для життя чи здоров'я, то для захисту ці особи мають право застосувати засоби, які мають у наявності.
У всякому разі при оцінюванні застосованих засобів захисту необхідно з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалась, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди.
. Той, хто захищається, може (має право) заподіяти нападаючому таку ж шкоду, якою йому загрожував нападаючий. Захист не перестає бути правомірним і тоді, коли нападаючому буде заподіяна більша шкода, ніж та, якою він загрожував. Неправомірною визнається лише така шкода, яка явно, безсумнівно, перевищує шкоду загрози, котра в цьому разі не була необхідною. Перевищення меж необхідної оборони, як свідчить слідча та судова практика, буває двох видів:
-) при нападі, що не загрожує тяжкими наслідками, нападаючому заподіяна занадто тяжка шкода, наприклад, у відповідь на ляпас заподіяна смерть, або як у справі Г-у відповідь на вимагання грошей знайомою особою;
) явна невідповідність знарядь і засобів захисту знаряддям і засобам нападу, наприклад, застосування вогнепальної зброї при нападі неозброєного.
3. Перевищення меж необхідної оборони
відповідальність оборона перевищення злочинність
Перевищенням меж необхідної оборони, зазначено в ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом (статті 118 та 124 КК).
Перевищення меж необхідної оборони може бути пов'язано із застосуванням для відвернення нападу таких засобів чи методів, які явно (очевидно, поза будь-яким сумнівом) не були викликані ні характером нападу, ні реальною його небезпекою, ні самою подією. Такі випадки спеціально описані в Особливій частині Кодексу. Так, у ст. 118 КК передбачено відповідальність за вбивство в разі перевищення меж необхідної оборони, а в ст. 124 - за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони, пов'язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, закон не розглядає як заподіяння тяжких наслідків, і таке перевищення не визнається злочином.
Дуже важливим для діяльності правоохоронних органів та суду є законодавче положення (ч. 4 ст. 36 КК), за яким: «Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту»
Сильне душевне хвилювання може бути викликане раптово-зухвалим нападом, вчиненням нападу вночі у безлюдній місцевості; це може бути і сильний переляк, внаслідок якого не лише важко, а іноді й неможливо оцінити відповідність захисту характерові посягання.
У законі (ч. 5 ст. 36 КК) закріплено положення, відповідно до якого не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Отже, оборона визнається необхідною без будь-яких обмежень при захисті благ, прав і цінностей людини, суспільства і держави від небезпечних посягань і заподіяння будь-якої шкоди нападникові (нападникам) за умови: 1) якщо посягання вчиняється озброєною особою або 2) якщо посягання вчиняється групою осіб (двох або більше); 3) в усіх інших випадках за наявності умов правомірності необхідної оборони.
Оборона не може визнаватися необхідною в тому разі, якщо особа, яка зазнала нападу, навмисно спровокувала такий напад з метою заподіяти під час «захисту» шкоду нападникові (вбити його або спричинити тілесне ушкодження). Такі дії кваліфікуються як умисне вчинення злочину (заздалегідь обдуманий умисел).
Трапляються випадки, коли особа для охорони майна застосовує різні пристосування та механізми (понабивані на огорожі гвіздки, колючий дріт тощо) проти посягання, яке можливе в майбутньому. З цього приводу зазначимо, що закон не допускає необхідної оборони проти посягання, яке очікується у майбутньому).
Висновок
Написання даної роботи дало мені можливість прийти до наступних висновків:
. Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоровя, майна від злочинних посягань виникло поряд із становленням держави і права, змінюючись в процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону можна вважати природним правом людини;
. Виділення законодавцем переліку обставин, що виключають злочинність діяння, буде правомірним лише тоді, коли всі ці обставини мають якийсь загальний, притаманний лише їм критерій. Цей критерій, як видається, виявляється в тому, що вчинене особою за певних умов діяння, зовнішньо хоч і подібне до злочину, проте не тільки не може бути визнано суспільно небезпечним і протиправним, але, навпаки, є суспільно корисним і правомірним, оскільки сприяє охороні правопорядку, правильному здійсненню функцій державних органів, інший суспільно корисній діяльності;
. Позиція, старого законодавства, яка полягала в тому, що захист від суспільно небезпечних посягань є завданням лише правоохоронних органів, не виправдала себе. В країні щорічно зростала кількість злочинів, злочинність вийшла з-під контролю правоохоронних органів, майже відсутні реальні гарантії безпеки громадян. Тому законодавець повинен був наділити звичайних громадян правами по боротьбі із злочинністю, надавши гарантій щодо їх використання. Однією з таких важливих гарантій с право громадян на необхідну оборону;
. Виходячи із рівності всіх людей перед законом, норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обовязок. Тому, правом на необхідну оборону в рівній мірі володіють як громадяни, так і працівники міліції, інші службові особи;
. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони це умови, що стосуються властивостей нападу і умови, що стосуються властивостей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспільно небезпечним, наявним та дійсним. До умов, які характеризують захист: захист при необхідній обороні визнається правомірним тоді, коли шкода заподіяна нападаючому, а не комусь іншому; захист мас бути своєчасним; заподіяна шкода мас бути необхідною і достатньою для негайного відвернення чи припинення посягання;
. Необхідна оборона і бездіяльність виключають одне одного, оскільки необхідна оборона можлива лише в формі активних дій. Необхідна оборона неможлива проти суспільно небезпечних посягань, які вчиняються шляхом пасивної поведінки;
. Стан необхідної оборони відсутній при провокації тобто, коли вчиняються такі дії, які мають мету викликати на себе напад, щоб потім дати відсіч, підкреслюючи те, що особа була змушена оборонятися;
. При перевищенні меж необхідної оборони шкода, яка заподіюється посягаючому, не є самоціллю для того, хто захищається. Ця шкода заподіюється вимушено.
Список літератури
1.Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. за ред. Кандратьева Я.Ю., наук. Ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. Кримінальне право України: Заг.частина. - К., Правові джерела, 2002. - 432 с.
.Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти. - Київ - Харків Юрінком Інтер - Право, 2001. - 416 с.
3.Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. - Харков, Основа, 1991. - 350 с.
4.Вісник прокуратури. Необхідна оборона як захист особи від злочинних посягань. - 2009. - №1. - с. 128 с.
.Гельфанд И.А., Куц Н.Т. необходимая оборона по советскому уголовному праву: Учебное пособие. - К., 1962. - 46 с.
.Кистяковский А.Ф. Права, по которым судится малороссийский народ - К., 1879.
.Ковальський В.С., Стрюк М.В. Шкелебей О.В. Кримінальне право України: Посібник. - К.: Прецендент, 2007 - 147 с. - (матеріали до складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю. Вип.6).
8.Козак В.Н. Право граждан на необходимую оборону. - Саратов, 1972.
9.Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права - Волгоград, 1992-С. 75-90.
.Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. - К.: Атіка, 2001. - 432 с.
11.Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. - К.: ТОВ «Генеза», 1999. - 208 с.
.Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч.для студ. юрид. вузів і фак. - К.: А.С.К., 2001. - 352 с. - (Економіка.Фінанси. Право)
.Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть. - К.: Ред.-изд. отдел МВД Украины. - 260 с.
.Михайлов М.П. Право граждан на необхомую оборону. - М.: Госюриздат, 1962. - 29 с.
.Паше-Озерский Н.Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. - М.: Госюриздат. - 181 с.
16.Селецький С.І. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. - К.: Центр учбової літератури, 2007. 264 с.
.Соколов Н.Н., Чукаленков М.Г. Необходимая оборона. - М: Моск. Рабочий, 1972. - 96 с.
18.Тишкевич И.С. Оборона от нападения преступника. - Минск: Изд-во БГУ, 1972. - 136 с.
.Тишкевич И.С. Условия и пределы необходимой обороны. - М.: Юрид. лит., 1969. - 192 с.
.Ткаченко В.И. Необходимая оборона по уголовному праву. - М.: Юрид.лит., 1979. - 119 с.
.Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. - Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. - 362 с.