Кратологія - наука про владу
План
Вступ
Кратологія-наука про владу
1. Влада - предмет вивчення
кратології
2. Як народжується
влада?(кратологічний підхід)
3. Влада, еліта та
ментальність з точки зору кратології
Висновки
Література
Вступ
Крізь віки і
тисячоліття поняття "влада" тяжіло над свідомістю і поведінкою
людини. Влада! І перед нами виникають асоціативні образи жертв інквізиції і
церкви, воєн і революцій, громадянських воєн і невдалих економічних реформ.
Влада сьогодні набула "зловісного" звучання. Будь-яка реформа, яка
вдалася і не вдалася в будь-якій сфері соціальної дійсності, прямо або
посередньо "впирається" у владу. "Владою" оперують
починаючи з античних часів різні партії і соціально-політичні рухи:
"демократи" та "ліберали", "праві" та
"ліві". І при всьому цьому, обурюється А. Панарін, якщо вдуматися в
об'єктивний зміст, який визначається цим словом, нас може вразити його
банальність [1; с. 5].
Зовсім інший
результат ми отримаємо при врахуванні новації влади з іншого, суб'єктивного
боку. У цьому випадку нам доведеться мати на увазі культурні, етичні,
політичні, ідеологічні та інші цінності влади. Влада в них локалізована
приховано і знаходиться імпліцитно. У цьому, так би мовити, є
"інтимна" сторона влади. Іншими словами, в цьому є позиція можливості
і дійсності послідовного відсторонення (і самовідсторонення) від усіх
негативних для неї інтересів і рецидивів. Залишаючись у "самотності",
вона з висоти своєї абстракції "споглядає" на бурхливу соціальну
дійсність і через свої органи влади, з останніх своїх потуг, прагне тримати її
в рамках порядку. І тільки в такому протистоянні влада історично набуває
статусу кратології - "науки про владу". Сьогодні, визначає В. Ледяєв,
вона суть "інформаційно-пошукова система і в ній представлені конкуруючі
дослідницькі програми [2; з. 5].
1. Влада - предмет вивчення кратології
Як європейські,
так і вітчизняні дослідники вказують на те, що влада стала "вічною"
проблемою і в залежності від соціального часу раз за разом набуває найвищої
актуальності. Дж. Скотт - редактор тритомного видання з історії кратології
пише: "Влада стала одним з найбільш дебатованих понять, яке оспорюються в
соціологічному лексиконі" [цит. за: 2; с. 6]. Реальність влади
організується діями людей. Ці дії вкрай складні. Зокрема вони потребують
необхідного осмислення, причому за законами певної (політико-ідеологічної)
логіки. В результаті утворюються так звані владні дискурси. Те, що словесно
виражається на емпіричному (повсякденному) рівні, на рівні науки кратології
функціонує на понятійному рівні, тобто перетворюється на поняття. Вона не може
існувати без відчуження від конкретних ситуацій, наприклад, у таких владних
структурах, як право, судочинство тощо.
Зайвим є довго
говорити про актуальність (тим паче злободенність) влади, бо мова йде про зміст
і значення фундаментальних цінностей людської культури, зокрема про людину як
носія цієї влади заради встановлення основного принципу демократії - isonomia,
рівноправність громадян та isoqoria - рівну для всіх громадян свободу слова.
Тому для нашого дослідження влада не самоціль. Навпаки, ми прагнемо зрозуміти
її через функціонування конкретного носія - панівної еліти, до того ж з
урахуванням її ментальності. Тобто наш пошук приречений пройти через своєрідну
тріаду: еліта - ментальність - влада. Тут спостерігається певна логічна
послідовність, з певним змістом. Тому не можна міняти місцями складові цієї
тріади. Тільки разом, у єдності ці складові дають нам право визначити нашу тему
як "Ретроспективний і перспективний аналіз ментальності панівної
еліти" (соціальний аспект).
Політична влада -
здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку
людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства;
організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення
політики. Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке
постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У
політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада - джерело
панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади
необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а
далі - закріпити своє панування.
Поняття
“політична влада” ширше від поняття “державна влада”:
По-перше,
політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.
По-друге, не
кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів,
громадських організацій), хоча будь-яка державна влада - завжди політична.
Державна влада -
вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний
апараті володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і
актів, обов'язкових для всього населення.
Державна влада
функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає
ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною
територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян
(республіка). Державна влада - суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і
неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх
зносинах.
Загалом проблема
теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань:
сутність влади
(кому вона служить?);
зміст влади (у
чиїх руках перебуває?);
форма влади (як
вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).
Характеристика
політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.
Суб'єкт
політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної
діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і
“носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні
класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні
організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне
домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша
класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на
первинні й вторинні:
1. Первинним
суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ - носій
суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо
і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ
неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані
спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними - невеликі етнічні групи,
релігійні громади тощо.
2. Вторинні
суб'єкти носіїв влади - малі групи, представницькі колективи, партії,
асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо.
Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений
конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах
відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні:
прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І,
нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична
система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх
стосунків.
Об'єкт
політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів
політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектичне, оскільки
певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і
ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни,
громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади,
водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів
політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя - економічну,
духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.
На сьогодні в
науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох
концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості
проблеми.
Нормативно-формалістична
концепція.
Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових.
Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus - законний). Вона
виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який
має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм
як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм
влади. Як політична доктрина вчення постало в IX-III ст. до н. е. за існування
абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу
правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в
демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону - основної
регулюючої норми.
Органістична
концепція.
Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що
визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її
класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада -
це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в
політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.
У річищі
органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її
обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. elite - краще, добірне,
вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними
процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник
Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні
відносять до неї найактивніших у політиці, інші - високопрофесійних чи багатих
осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи
еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний
прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт (“колообіг
еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з
її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що
соціальна нерівність - основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація
відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна
(внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти.
Правда, деякі західні дослідники критикують цю терію за те, що вона не враховує
існування “середнього класу”, який становить більшість населення розвинутих
суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.
2. Як
народжується влада?(кратологічний підхід)
Вже у
найдревнішій міфології Греції, Єгипту і Китаю ми зустрічаємо, як людина складає
свої уявлення про могутню і сильну, подібну собі істоту. Наділивши її
надлюдськими якостями, цю істоту визнавали за вождя. В результаті, оточивши
себе відданими людьми, вождь здійснював неймовірні речі: вів успішні війни - і
його народ ставав багатим; керував ним - і відбувалася творча діяльність в
країні; створював і зміцнював державу - і розпочиналася освіта народу. У
роботах істориків Геродота, Плутарха, Светонія, Тіта Лівія та ін. такі люди
називаються героями, монархами, полководцями тощо. За ними, як правило,
закріпляли вирішальну роль в історичному процесі. Сторіччя і тисячоліття
проходять, а мислителі всіх часів і народів не можуть дати відповіді на,
здавалося б, просте питання: як це відбувається? Ось відповідь китайського
мислителя: правителеві потрібно почитати "п'ять прекрасних якостей":
"благородний муж в доброті не марнотратний; примушуючи до праці, не
викликає гніву; в бажаннях не жадібний; у величі не гордий; викликаючи повагу,
не жорстокий". І викоренити "чотири огидних якості": "якщо
(народ) не повчати, а вбивати, це називається жорстокістю. Якщо (народ) не
попередити, а потім (виразити невдоволення), побачивши результати (праці), це
називається грубістю. Якщо наполягати на швидкому закінченні (роботи), раніше
давши вказівку не поспішати, це називається розбоєм; якщо обіцяти нагороду, але
поскупиться її видати, це називається жадібністю". Якщо народ "вперто
не бажає слідувати" правителю, той повинен бути твердим; якщо ж він
слухняний, правитель повинен уміти бути м'яким і т.д. [див.: 9; с. 360].
У принципі,
аналогічні ідеї зустрічаються і в роботах Платона [див.: 10; с. 183-184; 292];
вони досить барвисто представлені Плутархом у своїх "Порівняльних
життєписах", Светонієм в "Життєписах дванадцяти цезарів". Надалі
- ближче до нашого часу, середньовічні богослови (Т.Аквінський) стали
виправдовувати владу і здібності государя "божою волею" і людина
підкоряється монарху, королеві і цареві, бо приречено повинна нести "свій
хрест". З цього часу, на нашу думку, і починається своєрідна абсолютизація
влади, і вона не розглядається як добра чи погана, а лише як влада "від
бога". Ця апеляція до Всевишнього знімає з государя всі її негативні
соціальні наслідки. Тому люди залишаються "невдячні, мінливі, лицемірні,
боязкі перед небезпекою, жадібні до наживи" і т.д. – категорично
висловлюється Н.Мак’явеллі [11; с. 288]. "Немає нічого жахливішого за
схвильовану масу без вождя". Висновок: влада безрозсудна (тиранічна) через
такий народ в результаті розбещує і вождя, і государя, і… народ. Хто ж
відповідальний за це? Народ. Пройде час, і Гегель про це скаже: який народ,
така і влада (монарх). Найвидатніші люди у нього суть "довірені
особи" "світового духу", який реалізовує себе в цьому народі і
таким чином виражає "правду свого часу" [див.: 12; с. 29]. У
Т.Карлейля (1795-1881) англ. філософа, який висунув ідею "культу
героя", видатні люди - це "вожді тупоумного натовпу, який слідує за
ними, немовби скоряючись велінню долі" [цит. по: 13; с. 15].
Ось як
представляв Фрейд походження лідера і лідерства: "…первісною формою
людського суспільства була орда, над якою необмежено володарював сильний
самець… Людська маса показує нам знов-таки знайому картину владного
самодержавця серед натовпу рівних між собою товаришів…Психології цієї маси…
відповідають регресії до примітивної душевної діяльності, яку можна було б
приписати саме первісній орді". Фрейд, далі, вважав, що "лише вплив
виняткових особистостей, яких маса визнала своїми вождями, може примусити її
звернутися до корисної роботи. Але вони стоять перед небезпекою, з боязні
втратити свій вплив, у більшій мірі підкорятися масі, ніж маса підкоряється їм;
тому представляється необхідним, щоб такі люди були незалежні від маси"
[цит. по: 13; с. 21]. Згідно з Фрейдом, історичний процес розвивається під
визначальним впливом визначних лідерів.
а) в який
соціальний час вона формується?
б) чому на
стикові історичних епох відбувається зміна не змісту, а форми діяльності еліти?
в) яким повинний
бути оптимальний соціальний устрій, при якому, перефразовуючи слова І. Канта,
еліта перетворюється з стану "в-собі", в стан "для-себе"?
Наявність
визнаного "всіма" визначення панівної еліти не означає, що дискусія з
приводу її конкретно-історичних форм є безпредметною. Ми вважаємо, що
неминучість філософських (і не тільки) суперечок і дискусій навколо неї повинна
базуватися на національних основах. Необхідність у раціональних
(концептуальних) дослідженнях проблеми ментальності панівної еліти зумовлена, з
нашої точки зору, наступними обставинами:
а) існуючі
дослідження, в тому числі і традиційні, представляють нашу проблему не
вичерпно. Спостерігається зайва конкретизація. Звідси і визначення панівної
еліти. Вони позбавлені загальності і філософічності. Вони вірні і правильні в
межах конкретної науки (наприклад, еліта господарська), але вони недостатні на
рівні узагальнення. Зовні така суперечність не створює проблему, але вона
створює перешкоду на шляху побудови теорії еліт;
б) при наявності
обширної іноземної і вітчизняної літератури за темою влади, з питання
менталітету взагалі і еліти зокрема спостерігається відносно мало робіт (нижче
ми висловимося про це). Переважають статті в журналах. У монографіях,
присвячених владі, щонайбільше згадуються ці терміни. Наявною є
фрагментарність;
в) разом з цим,
по мірі накопичення соціально-історичного досвіду виникає потреба в уточненні й
узагальненні найбільш успішних розв'язань (ретроспективний підхід) проблеми і
знаходженні прогностичних способів (перспективний підхід) дослідження теми.
Необхідність і
можливість пошуку істини, в актуалізації аналізу нашої проблеми коріниться в
інтенсивному характерові наукового пізнання. Це закон усього пізнавального
процесу.
Зміна еліт в
соціальній - особливо в політичній, сфері відбувається не одномоментно. Це
складний процес внаслідок закладеного в ньому інтересу. Але коли торжествує
(перемагає) ідея необхідності зміни, відбувається оперативна субординація
наукових, політичних, економічних, юридичних понять, яка "створює"
можливості зміни. Останнє слово за способом зміни (демократичного,
волюнтаристського, військового та ін.) Тобто всього того, що робить таку зміну
неминучою. Але нічого не зникає безслідно. Зміна еліт свідчить про те, що влада
– явище динамічне. Зі зміною еліт змінюються поняття, які відображають цей
процес, і які перетворюють цей процес не в псевдопроблему (бо суб'єкт еліти
повинен прийняти цю необхідність зміни), а в проблему: панівна еліта від
"минулого" начебто не відійшла, а до "теперішнього часу" ще
не прийшла. При цьому мало хто звертає увагу на такі "дрібниці", як
умови, засоби, цілі і мотиви цього процесу. Багато які ускладнення політичної
влади Росії, пише М. Ільїн, "коріняться в нерозумінні її учасниками один
одного, в нездатності багатьох з них чітко виразити свої спрямування. Поверхово
сприйняті політичні поняття використовуються недбало, нерідко їх значення спотворюється…
В результаті понятійний апарат… має потребу в свого роду інтелектуальному
лікуванні" [15; с.7].
Дослідження
європейського і радянського досвіду концептуалізації суті влади взагалі і
ментальності панівної еліти зокрема зумовлене і тією обставиною, що українські
дослідники цих проблем внаслідок відомих причин (трохи більше десяти років
незалежності для її історії все-таки мало) просто ще не створили ні традиції,
ні школи кратології. Все попереду, хоча вже зараз необхідно братися за цю
справу. Бажаючи бути залученим до неї, автор з повною відповідальністю має
намір аналізувати і систематизувати провідні поняття і категорії нашої
проблеми, представлені мислителями і філософами починаючи з найдревніших часів,
але передусім ми будемо акцентувати свою увагу на ХІХ і ХХ ст. Саме вони
особливо насичені ідеями влади та її модифікаціями. Внаслідок цього наша робота
буде мати, як ми сподіваємося, узагальнюючий характер. І ще: з самого початку
роботи над темою ми прагнули запропонувати свій власний варіант аналізу, але з
урахуванням класичних традицій, які вже панують в історії кратології. Тому ми
рідко будемо підкріплювати свої пошуки посиланням на ту або іншу країну і
державу, тим паче на критику браку організації їх влади. Але зате ми завжди
будемо мати на увазі механізм організації влади і управління нею в нашій
країні: "Fabula de narratur" – Україна, чи не твоя це історія.
Запропонований
нами спосіб нового конструювання поняття ментальності панівної еліти дозволяє
аргументам, що відображають різноманіття авторів, які ведуть суперечку, грати
іншу - зокрема епістемологічну і соціальну функцію. Тоді сама історія і теорія
еліт виступають як історія і теорія проблем влади. Коло замикається.
3. Влада, еліта та ментальність з точки зору кратології
Дамо стислий
аналіз понять: влада, еліта та ментальність.
По-перше,
стосовно нашої теми необхідним є розширити обсяг поняття влади, якщо ми
переслідуємо мету використовувати його для розгортання панорами дії еліти, як
організації людей заради досягнення певної влади в залежності від своєї
ментальності. По-друге, цей підхід до нашої теми неминуче призведе до уточнення
ментальності панівної еліти. Влада є надзвичайно важкою відповідальною ношею,
щоб володіти нею, не маючи певного рівня менталітетного потенціалу. По-третє, в
складних соціально-економічних умовах державного будівництва, в умовах
несформованості традицій і звичаїв суспільного буття і неконсолідованості нації
і т.д. - все це відповідно викликає у людини негативну реакцію на адресу влади різних
рівнів. Характерним це є і для України.
Кожна епоха,
кожна суспільно-політична система формує за своїм образом і подобою свою еліту
передусім у провідних, визначальних сферах суспільного буття. В одному випадку
це відбувалося за інтелектом суб'єкта, в іншому випадку - за національною його
ознакою, в третьому - за конформізмом до існуючого способу державного устрою.
Ясно, що незалежна Україна поки що не сформувала належним чином свою панівну
еліту шляхом якісного відбору її носіїв. Однак не будемо абсолютизувати це наше
твердження. Потрібно врахувати, так би мовити, амбівалентну форму народження
еліти: крім цілеспрямованої участі держави в складному процесі відбору
суб'єктів панівної еліти, існують також інші способи її формування. Зокрема
ними є відслідковування:
а) досягнень
людини в сфері її професіонально-творчої діяльності;
б) високого рівня
іміджу всередині і за межами країни;
в)
загальновизнаного (реального) статусу лідера (в тому числі і всередині
сформованої еліти);
г) нарешті,
актуальності і перспективності економічного, політичного, ідеологічного і
соціального проекту, який пропонується суб'єктом панівної еліти.
В результаті
виходить, що всі ознаки панівної еліти є наявними. Однак не треба випускати з
уваги також інший критерій, який імпліцитно "закладений" в основу
самого процесу формування еліти. Ми маємо на увазі наступне: в названому
процесі присутні два варіанти, які мають однакові права впливу на цей процес, -
це формально-правові (державні) і стихійно-визнані варіанти (в кожному суспільстві
є свої - "непокірні" суб'єкти, які довічно перебувають у опозиції до
існуючої влади, хоч об'єктивно вони стимулюють можливість останньої бути
"у часі", тобто бути актуальною, а не потенційною).
1. функція
акумулятора і носія того культурно-національного інтелекту, який в результаті
стає достатнім і необхідним для досягнення оптимального рівня саме соціального
розвитку людини, суспільства;
2. функція
організатора (і керівника) розумної суспільно-політичної опозиції існуючому:
сумнівним, необхідним, нежиттєздатним (реакційним) проектам і прогнозам, заради
створення розумної соціальної дійсності;
3. функція
учасника дифузії (розпорошення) форм влади, що втратила свою актуальність, для
активної інтеграції в світове демократичне поле з метою визнання країни і
підвищення її міжнародного статусу;
4. функція
генератора й охоронця традицій і звичаїв, духовних і культурних цінностей
народу та нації, всього того, що складає історію країни.
Таким чином,
теорія й історія панівної еліти не існують в чистому (абстрактному) вигляді.
Вона є опредмеченою соціальними подіями.
Висновки
Влада є однією з
фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий,
економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які
стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом
здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла
раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи
індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення
влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер,
здатність проникати в усі сфери людської діяльності.
Будь-яка система
має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада.
Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба,
вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення
влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його
розвитку та єдності.
Галузь політичної
науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її
— кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття “влада”. Найприйнятнішим
є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або
чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за
допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.
Література
1. Панарин А. Искушение глобализмом.
- М.: Экспо-пресс, 2002. - 415 с.
2. Ледяев В.Г. Власть: концептуальный
анализ. - М.: РОССПЭН, 001. - 380с.
3. Философская и социологическая
мысль, 1996. - ? 7-8.
4. "Литературная газета",
28 ноября-4 декабря 2001, ? 48.
5. Сыч А. Конфликт цивилизаций: новая
опасность или возрождение старого противоборства // Философская и
социологическая мысль, 1996. - ? 1-2.
6. Хантингтон С. Столкновение
цивилизаций // Философская и социологическая мысль, 1996. - ? 1-2. - С. 9-30.
7. См.: Лисий Іван. Менталітет і
духовна культура українців // Філософська і соціологічна думка, 1995. 3 11-12.
С. 3-60; Вовканич Ст. Национальная элита и интеллектуальный потенциал нации
(эпистемологический аспект) // Философская и социологическая мысль, 1996. - ?
7-8. - С. 3-16 і ін.
8. Лебедев В.Г. Власть:
концептуальный анализ. - М.: РОССПЭН, 2001. - 377 с.
9. См.: Бурлацкий Ф.М. Мао Дзе-дун:
"Наш коронный номер – это война, диктатура". - М., 1976.
10. Платон. Соч. Т.3, ч. І. - М.,
1971; ч. 2. - М., 1972.
12. Гегель. Соч. Т. VIII. - М. - Л.,
1935.
13. Ашин Г.К. Критика современных
буржуазных концепций лидерства. - М.: Мысль", 1978.
14. Ленин В.И. Полн. собр. соч. Т.23.
15. Ильин М.В. Слова и смысл: Опыт
описания ключевых политических понятий. - М.: РОССПЭН, 1997. 430 с.