Політика європейських союзників США щодо розв’язання Карибської кризи: історіографія питання
Політика європейських союзників США щодо розвязання Карибської кризи: історіографія питання
Віталій Мікєладзе
Анотація
У статті аналізується висвітлення політики європейських країн- союзників США щодо врегулювання Карибської кризи у вітчизняній, радянській, сучасній російській, західноєвропейській та американській історіографії. Визначаються основні етапи становлення, коло досліджуваних проблем та ступінь наукової розробки даної теми в історіографії зазначених країн.
Ключові слова: Карибська криза, історіографія, Кеннеді, Хрущов, США, СРСР, європейські союзники, джерела, архів.
карибський криза історіографія європейський
Холодна війна є унікальним явищем у світовій історії, яке постало як прямий наслідок Другої світової війни. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин породила феномен - біполярний поділ світу - глобальне ідеологічне, політичне, військове, науково-технічне, економічне та культурне протистояння двох наддержав - СРСР та США. Вже поява самого терміну «наддержава» свідчить про унікальність цього явища, адже ще ніколи до цього дві наймогутніші держави не були настільки недосяжними для решти країн, перш за все, у військово- політичній сфері. Цей фактор і визначав суть біполярної світової системи міжнародних відносин. Антагоністичний характер ідеологічних складових політичних та економічних систем США та СРСР змушували менші держави приєднуватися або до перших, або до других - відповідно до їхніх стратегічних інтересів та цінностей (лише пізніше оформився так званий «рух неприєднання», котрий, однак, не мав серйозного впливу на розвиток міжнародних відносин). Це, власне, зумовило формування двох військово-політичних блоків, очолюваних наддержавами - Організації Північноатлантичного альянсу (НАТО), створеної в 1949 р. на чолі із США, та Організації Варшавського договору (ОВД), створеної в 1955 р. на чолі з СРСР.
Організація Північноатлантичного альянсу стала оплотом військової могутності США і обєднувала практично всіх європейських союзників Сполучених Штатів: Бельгію, Велику Британію, Данію, Ісландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Норвегію, Португалію та Францію. У 50-х роках до альянсу приєдналися Туреччина, Греція і ФРН. Серед держав, котрі активно підтримували зовнішньополітичний курс Америки в кон-
тексті біполярного глобального протистояння і водночас не входили до НАТО, були Іспанія та Ірландія. Щодо Швеції та Швейцарії, які, хоч і мали західні політичні, економічні і культурні цінності, але, тим не менш, суворо дотримувалися традиційної для них політики нейтралітету. Схожою була ситуація в Австрії і Фінляндії, але в даному випадку нейтралітет і, взагалі, практично неучасть у міжнародних відносинах, їм були навязані післявоєнними мирними угодами з країнами антигітлерівської коаліції, котрі були компромісом між Заходом та СРСР. (Після розпаду Радянського Союзу, коли дані угоди втратили чинність, і Австрія, і Фінляндія вступили до ЄС у 1995 р.).
Виняткове значення європейських країн для Сполучених Штатів полягало в тому, що вони, враховуючи їхню залежність від американської «ядерної парасольки» і ціннісну та ментальну близькість із США, були досить надійними союзниками в протистоянні СРСР на Європейському театрі Холодної війни.
Очевидною ця важливість стала під час Карибської кризи 1962 р., яка впритул наблизила світ до розгортання ядерної війни. Незважаючи на те, що епіцентром подій був острів Куба, а головними учасниками - СРСР та США, роль європейських союзників США в цих подіях була надзвичайно важливою. Вони перебували в безпосередній близькості до СРСР та країн комуністичного табору, тому повинні були діяти надзвичайно обережно і, разом з тим, намагатися чинити опір радянській загрозі в Європі. Варто зазначити, що під час надзвичайно гострої Карибської кризи, як, власне, і протягом усієї Холодної війни, Європа залишалася одним із найстабільніших у світі регіонів. Чимала заслуга в цьому належить саме вдалій політиці західноєвропейських держав, успіх якої, попри приналежність їх до Західного табору, полягала у вдалому лавіюванні між США та СРСР, головними учасниками кризи. Цей факт зумовлює важливість та актуальність дослідження даної проблеми, що і знайшло своє відображення в світовій історичній науці.
Висвітлення даної проблеми в радянській історіографії обмежується загальними працями з історії Карибської кризи. Втім, навіть ці праці не можна назвати обєктивними науково-історичними дослідженнями через надмірну, навіть за радянськими мірками, заідеологізованість, яка пояснюється стратегічною важливістю, мабуть, найгострішої для СРСР кризи за весь період протистояння із США.
Радянська історіографія 60-х років XX століття була в значній своїй мірі єдиною, являючи собою «моноліт» концепцій і оцінок. Протягом 60-х рр. ХХ ст. радянські дослідники цієї проблеми були зайняті пошуками «винуватця» кризи і займали, як правило, «офіційні позиції», звинувачуючи американців та їх західноєвропейських союзників у розвязуванні Карибської кризи1.У період розрядки (70-ті роки XX століття) в радянській історіографії зявилися більш «гнучкі» праці з історії Карибської кризи, науковою новизною яких, була, зокрема, ідея про втрачені можливості з обох боків. Перш за все, слід відзначити праці радянського вченого, спеціаліста з історії США А. Громико2 (сина міністра закордонних справ). Важливими роботами цього періоду були також монографії Б. Дмитрієва, Г. Кума-
нєва, Г. Селезньова, М. Яковлєва .
У першій половині 80-тих років характер праць, присвячених Карибській кризі, дещо зміщується в бік більш ворожого сприйняття США та їх європейських союзників. Це повязано з новим витком Холодної війни, спричиненого досить агресивною зовнішньою політикою республіканської адміністрації Р. Рейгана у звязку із радянським вторгненням у Афганістан. Характерною особливістю радянської історіографії цього періоду є те, що дослідження причин, перебігу і характеру кризи лока- лізовувалося довкола самої Куби: причиною кризи вважалася перемога революції на Кубі та спроби США повалити «революційний уряд», а сама криза трактувалася як «миролюбна політика СРСР, спрямована на те, щоб захистити молоду соціалістичну державу («Острів Свободи», як її називала радянська пропаганда) від агресивного імперіалістичного хижака». Цим пояснюється непропорційно велика питома вага праць, присвячених дослідженню політики США щодо Куби від початку 1959 р. до середини 1962 р.4 Тобто, радянські дослідники зосереджувалися на регіональній проекції кризи, значно менше приділяючи увагу глобальному характеру самого протистояння, його міжнародному політичному контексту і прояву кризи в інших регіонах, зокрема в Європі.
Ситуація змінюється в другій половині 80-х рр., у період перебудови. «Застиглі» штампи та кліше радянської історичної науки поступово змінюються, багато в чому в результаті академічних обговорень тематики Карибської кризи між радянськими та американськими істориками (у звязку з цим варто відзначити спільні американо-радянські конференції у Москві (1986 р.) і в Університеті Огайо (1988 р.), присвячені обговоренню причин, основних етапів та наслідків «Холодної війни»). Від однозначної і жорсткої лінії щодо одностороннього звинувачення «Заходу» радянські історики перейшли до аналізу помилок з боку Радянського Союзу. Серед найбільш вагомих досліджень періоду перебудови можна назвати праці С. Чугрова, В. Кобиша, С. Мікояна, К. Плєшакова, Н. Яковлєвої5.
Ще однією рисою радянської історичної літератури є її спорадичність у дослідженні подій жовтня 1962 р. Фрагментарність і нерівномірність радянських досліджень пояснюється обмеженою джерельною базою. Мається на увазі, перш за все, недоступність джерел американського походження. Та й низка радянських документів, безпосередньо повяза-
них із доленосними подіями, були засекречені. Радянська історіографія періоду 1960-1980-х була, по суті, лише офіційною позицією радянського керівництва стосовно Карибської кризи.
Підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що питання діяльності й ролі європейських країн - союзників США в розвязанні Карибської кризи в радянській історіографії практично не досліджувалось. Сюди, певною мірою, можна віднести огляд у загальних працях, присвячених Карибській кризі, західнонімецького чинника, але переважно в контексті Берлінської кризи 1961 р., яка безпосередньо зачіпляла інтереси СРСР, та діяльності Ш. де Голля, котрий був чи не найвагомішою фігурою серед європейських союзників США і намагався налагодити відносини з СРСР.
Висвітлення даної проблеми в сучасній російській історіографії є набагато обєктивнішим та різноманітнішим. Це пояснюється поліпшенням політичного клімату в країні та розширенням документальної бази, повязаним не тільки з лібералізацією суспільно-політичного життя, а й завершенням у 1992 р. 30-річного терміну засекреченості багатьох архівних матеріалів. Дійсно, в 1992-1994 рр. Міністерство закордонних справ РФ відкрило доступ до архівних фондів, що характеризують основні напрямки зовнішньої політики СРСР до середини 1960-х років: секретаріати міністра та його заступників (В. Молотова, А. Вишенського, Я. Малика, М. Литвинова та ін.), деяких департаментів МЗС, відділів ЦК КПРС, секретаріату і Політбюро ЦК КПРС, стенограм пленумів тощо6.
Піонером документально обґрунтованого, неупередженого та повною мірою наукового дослідження Карибської кризи є російський історик, академік РАН О. Фурсенко, якого, дійсно, можна вважати першим російським американістом . Найвідомішою його працею, спільною з молодим американським науковцем Т. Нафталі, є «One Hell of a Gamble: Khrushchev, Castro and Kennedy, 1958-1964: The Secret History of the Cuban Missile Crisis», яка побачила світ в 1997 р. У 1999 р. її було перекладено російською мовою. Дане дослідження ґрунтується на широкому колі документів, як радянських, так і американських, причому багато з них вперше було введено в науковий обіг. Авторами було використано джерела з архівів Президента РФ, Центру збереження сучасної документації, Служби зовнішньої розвідки Міністерства оборони та Головного розвідувального управління Генштабу РФ, Міністерства закордонних справ РФ, Дипломатичного архіву в Парижі, Національного архіву США, Архіву національної безпеки США, Бібліотеки Дж. Кеннеді та низки інших архівних установ. Хронологічні рамки праці охоплюють період, починаючи завершальним етапом Кубинської революції (осінь 1958 р.) і завершуючи вбивством американського президента Дж. Кеннеді22 листопада 1963 р. Проте, в центрі уваги науковців лежить саме гостра фаза кризи - період 16-28 жовтня 1962 р., події якої досліджуються дуже детально. Наукова новизна цієї праці полягає в тому, що дослідники відтворюють детальну хронологію подій та виявляють причини і мотиви прийняття тих чи інших рішень (особливо, це стосується операції «Анадир» і неофіційної комунікації Кеннеді та Хрущова) на основі щойно розсекречених та введених в науковий обіг документів американських і, особливо, радянських архівів8.
Однак, Фурсенко і Нафталі, які представляють країни - головні учасниці кризи, концентрують увагу, перш за все, на радянсько-американських відносинах та подіях на Кубі в зазначений період. Питання ролі і місця європейських союзників США у вирішенні кризи розглядається лише дотично до основного предмету дослідження.
Також слід відзначити колективну монографію, підготовлену співробітниками Інституту військової історії Міністерства оборони Російської Федерації на чолі з Б. Путіліним9. На основі матеріалів Архіву зовнішньої політики РФ, Архіву Історико-архівного та історико-меморіального центру Генерального штабу Збройних сил РФ, Центрального архіву Міністерства оборони РФ автори досліджують передумови, основні етапи та наслідки кризи. Однак, склад авторського колективу визначає й специфіку праці - зміщення акцентів в бік військового аспекту кризи. Зокрема, значна увага приділяється організації та проведенню операції «Анадир», характеристиці кількісного та якісного складу радянського озброєння на Кубі, хоча відомості про організацію та вивезення ракет носять фрагментарний характер. Ідеї цієї монографії, розширені хронологічно та методологічно, лягли в основу ще однієї праці Путіліна, що торкається проблем Карибської кризи10.
Військово-політичному аспекту кризи присвячена колективна монографія під редакцією генерала армії О. Грибкова, написана на основі архівних матеріалів радянсько-американо-кубинських симпозіумів, в яких брали учать багато державних і військових діячів, дипломатів, політологів, істориків, розвідників, що мали безпосереднє відношення до кризи11 (в основу даної праці лягли й більш ранні праці Грибкова12). В центрі уваги авторів лежить Кубинська революція, яку вони вважають основною причиною виникнення кризи. Значна увага також приділяється розробці та здійсненню операції «Анадир». Але головною особливістю книги є досить обємне зібрання спогадів учасників подій, зокрема тих, хто брав участь у написанні монографії13.
Надзвичайно великих успіхів у вивченні Карибської кризи досягли члени створеної у 1995 р. групи з вивчення Холодної війни Інституту загальної історії РАН, серед яких були такі відомі науковці, як
О. Чубарян, М. Наринський, Н. Єгорова, О. Філітов, В. Мальков, І. Гайдук. У своїх працях14, присвячених загалом Холодній війні, вони дають особливу оцінку Карибській кризі як квінтесенції американо-радянського протистояння.
Загалом, російська історіографія 90-х і, особливо, 2000-х років з історії Карибської кризи характеризується високою динамічністю розвитку, значною диверсифікацією досліджуваних її аспектів, залученням широкого кола джерел, у тому числі, іноземного походження, інтенсивним впровадженням нових підходів і розширенням методологічної бази дослідження15. Але, варто сказати, що в ній практично немає праць, в яких предметом дослідження була б політика саме західноєвропейських держав, спрямована на врегулювання Карибської кризи. Винятком є монографія Н. Корсакової16, у якій досліджується роль французької дипломатії у розвязанні кризи. При цьому, особливе місце відводиться президенту Франції Ш. де Голлю, у руках якого була зосереджена вся зовнішня політика держави, його відносини з Дж. Кеннеді, М. Хрущовим, Г. Макмілланом, К. Аденауером. У роботі також аналізується роль інститутів влади у прийнятті зовнішньополітичних рішень, подається оцінка кризи центральним апаратом Міністерства закордонних справ, діяльності французьких дипломатичних місій у Москві, Вашингтоні та Гавані, очолюваних відповідно послами М. Дежаном, Е. Альфаном та К. дю Гардьє (кожному з цих аспектів відведено окремий розділ у книзі).
Дослідження проблем Холодної війни та Карибської кризи знайшло певне висвітлення і в українській історіографії. Тут варто відзначити наукову діяльність доктора історичних наук, завідувача кафедри гуманітарних наук Київського університету права НАН України, директора Центру політологічних, гуманітарних та прикладних досліджень Олександра Потєхіна. До його наукових інтересів входить дослідження євроатлантичних процесів, військово-політичних союзів, американістики, атлантичної геополітичної стратегії. Зокрема, зясуванням механізмів трансатлантичної безпекової співпраці в рамках Організації Північноатлантичного альянсу присвячений один з розділів його, спільної з І. Тодоровим, монографії17.
Варто відзначити наукову діяльність фахівців з міжнародних відносин Манжолу В., Білоусова М., Гайдукова Л., Крушинського В.
Певні аспекти нашої теми порушуються в монографії професора Київського Інституту міжнародних відносин С. Галаки19 в контексті політики щодо непоширення ядерної зброї, однією з причин невдачі якої на ранньому етапі вказувалася конфронтація між СРСР та США. Слід також відзначити фахівців із зовнішньої політики США:А. Дашкевича,
В. Чумака, С. Юрченка, М. Рижкова . Значні досягнення в розвиткуукраїнської американістики належать українському вченому, академіку НАН України А. Шлепакову. Серед його чисельних праць, присвячених історії США та американо-українських звязків, в контексті нашої теми слід виділити роботу, в якій подається огляд американської історіографії післявоєнного періоду, особливо - першої половини 60-х рр.21 Проблемами європейської колективної безпеки займався відомий український учений Л. Лещенко22. Великий науковий інтерес становить праця знаного українського науковця і дипломата, посла в низці латиноамериканських країн (Аргентині, Парагваї, Чилі, Уругваї, Кубі, Домініканській республіці) В. Пащука, присвячена Кубинській революції та зовнішньополітичній діяльності Ф. Кастро .
Серед праць українських дослідників, присвячених безпосередньо Карибській кризі, можна назвати роботи К. Карікова, С. Карікова,
Н. Пасічник24.
Дослідження участі європейських союзників США у вирішенні Карибської кризи в американській історіографії є набагато ширшим, ніж в російській, оскільки важливість даних країн для США були надзвичайно великою. Але, разом з тим, слід зазначити, що США, як і СРСР, були одним із двох головних учасників конфлікту, тому більшість досліджень даної теми міститься, знову ж таки, в загальних працях про Холодну війну та Карибську кризу.
Розвиток американської історіографії з питань Холодної війни пройшов кілька етапів, у результаті чого сформувалися відповідні історіографічні школи. Перші оцінки Карибській кризі належать колишнім членам адміністрації Кеннеді: міністру оброни Р. Макнамарі, прес- секретарю президента П. Селінджеру, спеціальному помічнику президента А. Шлезінгеру, спеціальному раднику і спічрайтеру президента Т. Соренсену25. Ці політичні діячі належать до представників так званої «ортодоксальної» школи. Її репрезентанти в односторонньому порядку звинувачують Радянський Союз в розвязанні Карибської кризи, одностайно підтримують дії Джона Кеннеді, вважаючи, що він, на відміну від агресивно налаштованого Микити Хрущова, діяв в інтересах збереження миру, і що саме його прагматична і виважена політика відвернула загрозу ядерної війни. Таким чином, можна сказати, що, по суті, «ортодоксальний» напрям американської історіографії Карибської кризи був офіційною позицією американського уряду США.
Однак, вже наприкінці 1960-х рр. цей напрям втрачає панівні позиції в історичній думці США, зазнаючи серйозної критики від представників нової історіографічної школи - ревізіоністів. Вони поставили під сумнів безапеляційність тези про те, що Сполучені Штати були поборниками мирного розвязання конфлікту в імя відвернення атомної загрози, а
СРСР був головним винуватцем виникнення кризи. Історики-ревізіоністи вважали, що США теж несли відповідальність за цей конфлікт, і що з їх боку було багато прорахунків26. Разом з тим критикується політика президента Кеннеді, якого звинувачували, зокрема, в тому, що він використовував американо-радянський конфлікт як засіб підвищення своєї популярності всередині країни. Більше того, значна кількість істориків цієї школи звинувачувала США у виникненні кризи в односто-
ронньому порядку .
Одним із найбільш відомих представників цієї школи є Дж. Гріффітс. В своїй основній праці, присвяченій Карибський кризі28, він описує режим Ф. Кастро в Кубі, взаємовідносини Хрущова та Кеннеді, діяльність американських спецслужб, використовуючи критичний підхід, вказуючи на провину американської сторони в розвязуванні кризи, прорахунки і помилки адміністрації Кеннеді. Інший представник цього напряму - Д. Детцер - також вказує на низку невдач адміністрації Кеннеді в зовнішній політиці, причому як причину цих невдач зазначає поспішність та темпераментність його адміністрації (головний приклад цьому, на думку Детцера, провал операції в Затоці Свиней 1961 р.)29. Американський історик-ревізіоніст Дж.Макшеррі в своїй праці, присвяченій ролі взаємовідносин Хрущова і Кеннеді в подоланні Карибської кризи30, чи не першим з американських дослідників дає високу оцінку радянському лідеру, вказуючи на його успіхи та заслуги радянської дипломатії загалом у вирішенні кризи. Г. Пармет в своєму дослідженні31 здобутків та невдач адміністрації Кеннеді досить критично оцінює його зовнішню політику, зокрема під час Карибської кризи. Автор зазначає, що президент під час прийняття зовнішньополітичних рішень керувався, перш за все, особистими інтересами, розсіявши ореол Кеннеді як палкого поборника миру. Особливістю праці є те, що вона підкріплена значною кількістю інтервю в рамках проекту «Oral history», що дає можливість детальнішого ознайомлення із особистими мотивами прийняття рішень політичними діячами, зокрема Дж. Кеннеді. Неможливо оминути й одного із засновників ревізіоністського напряму Г. Алперовітца. Головним лейтмотивом його наукової творчості є концепція про те, що в перші два післявоєнних десятиліття зовнішня політика США ґрунтувалася на зловживанні своєю абсолютною перевагою в ядерних озброєннях над рештою держав, у тому числі - і над СРСР. Критикуючи атомну дипломатію демократичних адміністрацій Трумена, Кеннеді та Джонсона у своїй фундаментальній праці32, особливу увагу він приділяє, зокрема, можливості поразки США в Карибському конфлікті. На його думку, самовпевненість Сполучених Штатів, що ґрунтувалася на ядерній перевазі, могла мати катастрофічні наслідки. Ця самовпевненість лежала в основі аргументів представниківгенералітету, що пропонували варіант масштабного вторгнення на Кубу (т. зв. «яструби»), які, втім, не знали про наявність на острові стратегічних ядерних боєголовок, здатних дати масовану відсіч американцям. За Алперовітцом, лише випадковість відвернула США від атомної війни.
Вже на початку 1970-х рр., як реакція на ревізіоністські підходи до вивчення Карибської кризи, формується так звана «постревізіоністська» школа. Вона поєднала в собі особливості «ортодоксальної» та ревізіоністської шкіл. Її представники покладали відповідальність за виникнення кризи на обидві сторони і намагалися максимально дотримуватися об