Бунт покоління і ставлення Івана Франка до християнства та греко-католицького духовенства

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Литература
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    10,12 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-14
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Бунт покоління і ставлення Івана Франка до християнства та греко-католицького духовенства















БУНТ ПОКОЛІННЯ І СТАВЛЕННЯ ІВАНА ФРАНКА ДО ХРИСТИЯНСТВА ТА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО ДУХОВЕНСТВА


І.А. Медвідь

У статті проаналізовано ставлення І. Франка до греко-католицького духовенства та християнства крізь призму конфлікту поколінь. Головну увагу приділено новим поглядам та цінностям, які він репрезентував. Показано, як несприйняття цих поглядів та цінностей з боку певної консервативної частини галичан зумовило формування образу Франка-безбожника.

Ключові слова: Іван Франко, духовенство, християнство, бунт покоління.

Ставлення І. Франка до християнства та греко-католицького духовенства - одна з найбільш контроверсійних тем у франкознавстві. Складність полягає в тому, що, беручи окремі цитати з його наукових праць та художніх творів, а також спогадів про нього, можна довести як те, що Франко був запеклим атеїстом і антиклерикалом, так і те, що він був людиною глибоко віруючою, яка охоче приятелювала з духовенством. Праць, що демонструють один із полярних поглядів є чимало. Як приклад першого підходу, О. Назарук [1] та Г. Костельник [2] з клерикально-консервативного боку, і радянські дослідники - А. Брагінець [3] та І. Головаха [4] - з лівого боку. Як приклад іншого підходу - І. Музичка [5] та Я. Гриневич [6]. У цій статті я спробую розглянути цю проблему в контексті епохи та середовища, в якому жив І. Франко. На мою думку, цей контекст дозволить краще зрозуміти його ставлення до релігії та Церкви.

В міжвоєнний період на Галичині точилася дискусія щодо доцільності чи недоцільності вшанування І. Франка [7]. Характер цієї дискусії був достатньо емоційним. Натомість о. Т. Савойка досить виважено намагався подивитися у корінь і зрозуміти, чому І. Франко став таким, яким став. На його думку, він став вільнодумцем під впливом трьох головних факторів: конфлікт поколінь на ґрунті національної ідентичності; мода на соціалізм: «Бути радикалом, соціалістом, атеїстом, тощо, значить тоді в молоді літа - бути культурним»; вплив ідей М. Драгоманова, «хоч для України неконструктивних, але нових, бунтівничих, захоплюючих» [8, 1]. У цій статті я б хотів розвинути тезу о. Савойки і подивитися на погляди Франка в контексті доби, в якій він жив і на факторі покоління.

Характерною особливістю формування української нації на Галичині було те, що наприкінці XVIII - першій половині ХІХ ст. її провідниками було майже винятково духовенство [9, 59-70]. Перевагою духовенства східного обряду була можливість одружуватися, що зумовлювало спадкоємність священицької верстви (сини священиків часто теж ставали священиками). Відтак, створювалася спадкоємна українська еліта [9, 69]. Втім, Весна народів 1848 р. запустила процеси широких змін, зявилися нові можливості і виклики. Покоління Франка було першим поколінням, в якого зявилися нові можливості для здобуття освіти. Внаслідок освітньої реформи 1869 р., по-перше, запроваджено обовязкову шкільну освіту для дітей від 6 до 14 років; по-друге, керівництво середніми школами остаточно перейшло від Церкви до світських шкільних рад [9, 90]. Як наслідок реформ, це чи не перше покоління галицьких русинів, яке змогло витворити світську інтелігенцію, яка б підважила домінацію клерикальної інтелігенції. Це покоління, яке сформувало народовську та радикальну течії, де провідну роль почала відігравати світська інтелігенція, а в старшої генерації старорусинів домінувала клерикальна інтелігенція [9, 141]. Кінець 1870-80-і рр. - це період, коли «професорський» етап національного руху прийшов на зміну «попівському» [10, 37]. Б. Янишин, аналізуючи народовський рух, наводить дані, що 50% проводу народовців становили педагоги, а священики лише 11%, хоча 65% членів цього проводу були зі священичих родин [10, 45]. І це якраз час, коли І. Франко почав активну суспільно-політичну діяльність.

Молоде покоління переважно ідеалістично дивиться на світ, і шукає нових розвязків проблем і викликів. Не завжди пропоновані розвязки відповідають цінностям старшого покоління. Так виникає конфлікт поколінь. Молодше покоління також прагне до професійної і творчої самореалізації, і на шляху до цієї самореалізації воно неминуче зіштовхується зі старшим поколінням, яке перебуває в домінантній позиції, оскільки має більше досвіду, займає провідні посади, навязує свої типи дискурсів. Молодше покоління намагається підважити цю домінацію. І. Свєнціцький, пишучи про 1870-80-і рр. так змальовував атмосферу бунту: «І почалася серед галицьких русинів велика метушня: старші станули на молодших за непослух, за охоту дітей вчити батьків; духовенство проти світських за вільнодумство; влада проти майбутніх грізних бурителів за погрозу існуючому ладові, мужі і мужчини проти жінок за нечувані якісь емансипаційні стремління - від кухні і шитва до політики, богачі проти бідняків за посяг на їх добро, за визиск» [11, 73].

І. Франко став на шлях цього бунту молодих, які прагнули підважити авторитет клерикальної інтелігенції. Звісно, не всі ставали на цей шлях, але його можна вважати провідником цього молодого покоління. Наведу приклад з життя І. Франка, що добре ілюструє цей бунт молодих проти старших. У листі до О. Рошкевич 22-річний Іван писав: «Виладжую до друку три- актову комедію політично-літературну Жаби, в котрій будуть висміяні до крайніх преділ наші літературні та професорські поваги - Ільницький, Шараневич, Огоновський, Барвінський, Партицький, Площинський» [12, 138]. Ймовірно, стан викладання в Львівському університеті, зокрема на філософському факультеті, підштовхнув його до бунту [13, 153-155].

Хоча, можливо, ще однією з причин, що підштовхнула І. Франка стати на цей шлях був його арешт і невдача в першому коханні. Як відомо, Ольга Рошкевич - перше кохання Івана Яковича - була дочкою священика Михайла Рошкевича, пароха с. Лолин (Долинянщина). Спершу, він сприймав його як перспективну партію для дочки, але звинувачення у соціалізмі й арешт І. Франка (1877-1878) змусили о. Михайла кардинально змінити думку. Він відмовив Іванові в проханні одружитися з Ольгою і заборонив зявлятися в їхньому домі [13, 320]. Припускаю, що це могло глибоко зачепити І. Франка і погіршити його ставлення до духовенства. Він міг сприйняти це рішення батька Ольги також як спробу станової дискримінації, а в подальшому став гостро критикувати духовенство. З листа до О. Рошкевич (1879 р). помітне роздратування тим, що Ольга виходить заміж саме за священика: «Пощо ти писала той лист, та і в такий спосіб, що то і добре, тебе ніхто не силує, тільки забаглося тобі попадею бути, ну, і йдеш за попа. Люба, подумай собі, які думки мусив насунити мені отой лист!» [14, 191].

Наведемо кілька прикладів франкової критики духовенства. Зокрема, у статті «Що се за інтелігенція - галицькі попи?» (1879) він ділить галицьких священиків на дві категорії - «попи пасивного типу» і «попи - практики». Перші - погано освічені, не вміють проповідувати, невміло ведуть господарство, постійно нарікають і клянуть, а в побуті мало чим відрізняються від селян. Інші - добре освічені, прагнуть вести «європейський спосіб життя», активні в господарському та публічному житті, улесливі і хитрі. Обидва типи, на думку І. Франка, обєднує дбання тільки про власні інтереси, економічне визискування простого народу, прислужництво панам, хоча тип «попів-практиків» прикривається, що всіляко дбає про своїх парафіян [15, 228-251 ]. У статті «Попи і економічне положення українського народу в Галичині» (1883) І. Франко критикував економічне визискування священиками селян, наводячи різні статистичні дані [16, 251-256]. Крім критики різного роду економічного визискування священиками простого люду, він також критикував священиків за те, що насправді не вчать людей правдивого християнства. Так, у статті «Радикали і релігія» (1898) І. Франко звинувачував священиків в єретичних поглядах, характерних для гностицизму чи маніхейства (хоч він прямо не вживав ці терміни). На його думку, священики насаджують селянам бачення світу як арени боротьби доброго і поганого богів, намагаються синкретизувати християнство з язичництвом, бо більше уваги приділяють всіляким демонам, злим духам і різним іншим народним забобонам, ніж вченню про Бога [17, 271]. Тому фактично закидав галицькому духовенству те, що воно намагається використовувати страх перед Божою карою чи злими силами як головний інструмент, яким можна затягувати людей до Церкви. Натомість правдива християнська віра мала би ґрунтуватися не на страху, а на любові до Творця.

Чи був Франко атеїстом? Питання складне, але, на нашу думку, скоріше за все, ні, адже його релігійні погляди значно складніші, ніж схема «віруючий - атеїст». Образ Франка-безбожнка утворився внаслідок зіткнення модерного та традиційного світоглядів, а його інтелектуальна праця була спрямована не стільки на заперечення релігії, Бога і Церкви, скільки на секуляризацію. Франковий підхід передбачав можливість кожної людини обирати собі у що вірити, до якої церкви їй ходити, чи взагалі не ходити до ніякої та не боятися, що за релігійні погляди її будуть дискримінувати.

В листі до О. Рошкевич від 1878 р. І. Франко писав: «Соціалізм же основується на неограниченій свободі зичності під оглядом переконань, - значить, не може відбирати війни релігійним переконанням, не може на силу відбирати їх нікому, коли вони кому дорогі або святі». Він переконував, що соціалісти виступають проти державної релігії, релігійні організації не можуть фінансуватися з державної казни, а тільки з добровільних пожертв самих вірних, релігійна наука не має викладатися в школі, а в крайньому випадку може бути факультативним предметом [18, 114]. Богослужіння, за І. Франком, є «не громадським ділом, а ділом поєдинчих людей, так що, котрі схотять мати собі церков, попа і т. д., ті нехай і удержують їх своїм коштом» [19, 163]. Тобто, це є типово ліберальний підхід, а не комуністичний (з його войовничим атеїзмом), як його намагалася представити певна частина галицького кліру в міжвоєнний період [7, 97].

І. Франко писав про боротьбу науки з вірою [20, 124-125], яка є боротьбою ідей і під час якої прогресивніші ідеї витіснять застарілі. Тому зовсім не йшлося про нищення церков, переслідування віруючих людей чи щось подібне. Його боротьба є не стільки боротьбою з Церквою, релігією чи духовенством, скільки боротьбою зі всякими спробами маніпулювати релігією задля влади чи власного добробуту. Він наголошував, що «радикали ніколи не виступають і не виступали ані против віри в Бога, ані против жадної основи правдивої релігійності... Так само і не виступають проти головних установ церковних, проти церковних тайн і обрядів, а тільки виступали і виступають і будуть виступати завсігди проти надуживання тих установ і обрядів до визискування, обдирання і отуманення народу» [17, 270]. І. Франко як типовий позитивіст вірив у те, що людський розум, на основі наукових підходів, побудує кращі суспільні відносини. «Ми, раціоналісти, - писав він, - ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечать релігії і правдивій релігійності, але противно, мусять бути її основою. Темний, дурний і тупий чоловік не може бути правдиво релігійним» [17, 270].

І. Франко не заперечував також і християнську мораль, але виступав проти «катехитично-догматичної моралі», яку частина духовенства намагається представити як єдино християнську. У передмові до своєї поетичної збірки «Мій ізмарагд» (1897 р.) він пише: «Та я певний, що в основі своїй вона (моральність І. Франка. - І. М.) далеко більше зближена до моральності всіх тих великих учителів людськості, «ищущих Царствія Божія и правди Єго», ніж коліннопреклонна, поклоннобийна, черствосердна моральність багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних оборонців релігії» [21, 180]. Навіть такий, здавалося б, поміркований підхід, з позиції сучасної людини, був на той час досить радикальним. Цей підхід був одним з виявів бунту молодого покоління, яке прагнуло змін. Це був серйозний виклик для консервативної частини тогочасного галицького суспільства. І. Свєнціцький так писав про реакцію на цей виклик: «Ідеологія соціалізму, навіть у найспокійнішій формі поширювання академічних ідей рівности, справедливости й особової волі серед найманців-робітників, була для консервативно-клерикального світогляду австрійського уряду і для галицької суспільности 70-тих років висловом бунту, безбожжя й анархії» [11, 88].

Узагальнюючи, можна сказати, що І. Франко став одним з провідників молодого покоління, в якого зявилися нові можливості, і яке не хотіло йти шляхом батьків і дідів. Переосмислення релігії, ролі духовенства у суспільстві та секуляризації, що пропонував поет, як нові прогресивні ідеї були гостро сприйнятті консервативною частиною суспільства Вона критикувала його та сприяла створенню образу людини невіруючої. Натомість сам І. Франко не відкидав ідеї Бога та християнської моралі, але рішуче відкидав надмірне втручання духовенства у життя людей та критикував «колінопреклонну та чолобитну» мораль.

атеїст франко релігія духовенство

Література

1.Назарук О. Світогляд Франка. Чи може наш нарід приняти його культ? //Нова Зоря. - 1932. - Ч. 45.

2.Костельник Г. Ломання душ (з літературної критики) [1923] // Іван Франко у критиці: західноукраїнська рецепція 20-30-х рр. ХХ ст. - Л., 2010.

4.Головаха І. Атеїзм Івана Франка. - К., 1961.

5.Музичка І. Іван Франко - українському народові невідомий християнин // Вісник Львівського Університету. Серія: журналістика. - 2006. - Вип. 28.

6.Гриневич Я. Віруючий Франко. У сторіччя народин Великого Сина України. - Н.-Й., 1956.

7.Медвідь І. Між релігією і нацією: дискусії щодо культу Франка в церковному середовищі Галичини в 1920-30-і рр. // Наукові записки Запорізького національного

університету. - 2014. - Вип. 40.

8.Савойка Т. Чи був Франко атеїстом? // Новий Час. - 1932. - Ч. 137.

9.Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації. - Л., 2014.

10.Янишин Б. Народовський рух у Галичині як суспільно- політична течія (70-80-ірр. XIXст.): Дис.... канд. іст. наук. - К., 2003.

11.Свєнціцький І. Суспільне тло творчості Івана Франка // Іван Франко у критиці...

12.Франко І. Лист до О.М. Рошкевич, 2.01.1879р. // Франко І. Зібрання творів у 50 т. - Т. 48. - К., 1986.

13.Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856-1886). - К., 2006.

14.Франко І. Лист до О.М. Рошкевич, кінець червня 1879 р. // Франко І. Зібрання творів у 50 т. - Т. 48.

15.Франко І. Шчо се за інтелігенцуа - галицькі попи? // За сто літ: матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ - початку ХХ ст. - Кн. IV. - К., 1929.

16.Франко І. Попи і економічне положень українського народа в Галичині//За сто літ...

17.Франко І. Радикали і релігія // Франко І. Зібрання творів у 50 т. - Т. 45. - К., 1986.

18.Франко І. Лист до О.М. Рошкевич. 20.08.1878 // Франко І. Зібрання творів у 50 т. - Т. 48.

19.Франко І. Чого хоче галицька робітнича громада? // Франко І. Зібрання творів у 50 т. - Т. 45.

20.Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Франко І. Зібрання творів у 50 т. - Т. 45.

21.Франко І. Мій ізмарагд. Передмова // Франко І. Зібрання творів у 50 т. - Т. 2. - К., 1976.

Похожие работы на - Бунт покоління і ставлення Івана Франка до християнства та греко-католицького духовенства

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!