Розвиток української фантастики
Розвиток української фантастики
Українська фантастика має глибоке коріння й давню традицію. Витоки її сягають архаїчної міфології та фольклору. Переважна більшість учених, які торкалися даної проблеми, вбачають джерела фантастичного в міфології, а саме в період зіткнення первісного міфологічного сприйняття з новими уявленнями про дійсність, коли порушується синкретичне мислення, в якому реальне й вигадане, раціональне й духовне були нерозривними. За спостереженнями науковців, вивчення міфопоетичної сфери в українському літературознавстві останнього десятиліття було визначальним, оскільки кожний народ має свою власну міфологію і демонологію, які живуть у памяті поколінь.
А ще, зауважує Г. Пагутяк, у кожного з нас є щось язичницьке, «воно пробивається, як трава крізь асфальт». І це, на її думку, призвело до кризи світового фентезі, бо в ньому«використовується попсовий набір кельтських міфологічних персонажів: ельфів, драконів, гоблінів і фей, що робить таку літературу позанаціональною».
Поява літератури жанру фентезі в сучасному літературному процесі, за спостереженнями дослідників, обумовлена значним етнографічним струменем фантастичних творів, посиленим інтересом письменників-фантастів до історичного минулого, до автентичної міфології. І реалізується він не тільки у створенні словянського фентезі, а й у написанні масштабних історико-міфологічних і «химерних» романів, які ґрунтуються на сюжетах як світової, так і вітчизняної історії. У використанні національної міфології, як зазначає Т. М. Литвиненко, для українських фантастичних творів властиві дві основні риси: «перша повязана з висвітленням національно-історичного підґрунтя, друга - з продовженням національно-культурної традиції (М. Гоголь, М. Коцюбинський). Але обидві вони подаються у філософсько-фантастичному ключі й сприяють створенню неповторних світів».
Визначаючи специфічні особливості фантастики України на межі ХХ - ХХІ століть, Н. С. Савицька зауважує, що фентезі, як прийнято традиційно вважати, зявилося у творчій лабораторії українських фантастів наприкінці 80-х років, а поширилося в середині 90-хроків ХХ століття як несприйняття технологічних тенденцій розвитку цивілізації, розуміння технократії як гаранта бездуховності сучасного суспільства, протест проти раціоналізації культури. Ще однією причиною великої уваги до цього різновиду фантастики, вважає дослідниця, є ескапізм (прагнення особистості піти від дійсності у світ ілюзій, фантазій):фентезі дає можливість відійти від реальних проблем сучасної дійсності.
Не становить виняток і українська фантастична література, витоки якої простежуються в архаїчній міфології й фольклорній казці. Та остаточне її формування відбулося в епоху Середньовіччя та Романтизму.
Дослідники минулого української фантастичної прози Д. Громов, А. Валентинов, О. Ладиженський відзначають, що завдяки фентезі українська фантастика має давнє коріння, яке сягає середньовіччя, коли українська література стояла на міцному ґрунті фольклору і апокрифів («Києво-Печерський Патерик»; «Роксоланія» Себастіяна Кленовича) .
Письменник і літературознавець Валерій Шевчук, досліджуючи історію української фантастики, підкреслює наявність низки фантазій про так звану нечисту силу уже в «Повісті врем'яних літ» (початок XII ст.). Проте не можна назвати цей твір фантастичним, оскільки надзвичайні події, описані в ньому, сприймалися сучасниками «Повісті» як реальність. У Середньовіччі віра у відьом, чортів, чаклунів була досить стійкою й існувала тривалий час. А там, де є безсумнівна віра, з'являється міф, але немає місця фантастиці. Те саме можна сказати й про такі твори давньої української літератури, як Києво-Печерський патерик (XIII ст.), поема Себастіяна Кленовича «Роксоланія» (1584 р.), збірка Атанасія Кальнофойського «Тератургіма або чуда» (1638 р.). Тільки з позиції сучасного прочитання в даних творах можна побачити елементи містичної фантастики й хоррору.
Та з часом віра в надприродні сили перестала сприйматися як факт і почала викликати сумніви. Протягом XVI-XVII століть посилюється естетизація різноманітних вірувань, і тим самим збагачується фантастична образність. У цей період (XVII ст.) в українській літературі з'являється ряд оповідань Петра Могили на фантастичні й містичні сюжети; чотири томи історико-фантастичних оповідань агіографічного (житійного) жанру «Четьї-Мінеї», які зібрав і опрацював Дмитро Туптало. У даних творах фантастичне використане уже з суто літературною метою. У другій половині XVII ст. - на початку XVIII ст. були створені козацькі літописи Самовидця, Величка, Грабянки, куди уведено ряд фантастичних новел, які, на думку авторів «Заміток про українську фантастику» А. Валентинова, Д. Громова, О. Ладиженського, можна віднести до раннього українського хоррору.
Якщо намагатися виділити з усієї фантастичної літератури ХІХ століття окремі жанри, властиві сучасній - наукову фантастику, фентезі, містику або хоррор, то слід обовязково брати до уваги те, що в ті часи таких жанрів ще не було в сучасному їх розумінні. Тому ми могли б віднести до того чи іншого жанру той чи інший твір, базуючись на переважанні прикмет певного жанру. На той час фантастика була засобом, через який письменник виражав певні ідеї, думки, який слугував і для створення в читача певного настрою.
Отже, середньовічна традиція зробила значний вклад у розвиток української фантастики. У цей час була закладена основа сучасного українського фентезі й містичної фантастики.
У наступний період етап становлення нової української літератури особливістю фантастики стає її бурлескність, що засвідчено уже в першому творі цього часу - «Енеїді» (1798 р.) Івана Котляревського. Проте цей твір не належить до жанру фантастики. У ньому для зображення фантастичного автор використовує «сатиричні та утопічні прийоми». Тож у даному випадку бурлеск є комічним прийомом, а фантастика - засобом сатиричного образотворення, тобто виконує допоміжну функцію.
Літературні уподобання часів преромантизму значною мірою вплинули на формування української романтичної фантастики. У творчості романтиків XIX століття вона посідає особливе місце, оскільки є однією з головних рис їх естетичної системи. В українській літературі даного періоду виокремилися два напрямки романтичної фантастики. На основі фольклорних джерел і міфології, зокрема з народної демонології, романтики створювали власні фантастичні твори з метою зацікавлення, захоплення читача, а від давньої української літератури романтики унаслідували моралізаторський настрій творів. Ці два напрямки проявилися вже в першій половині XIX ст. З одного боку, традиція М. Гоголя, творця фольклорно-фантастичного оповідання на основі народної демонології, з іншого-традиція Г. Квітки-Основ'яненка, який продовжив навчальний напрямок давньої літератури, започатковану ще в Києво-Печерському патерику. Послідовниками першої традиції стали X. Купрієнко, П. Куліш, О. Стороженко, Г. Данилевський та ін. Друга знайшла продовження у творчості І. Наумовича, Є. Згарського, С. Карпенка та ін.
Саме в межах романтизму, окрім формальної фантастики (фантастики-прийому), представленої в ранніх баладах Т. Шевченка, творах Г. Данилевського, М.Костомарова, В. Забіли, Л. Боровиковського та ін., з'являється й змістова фантастика. Це твори, в яких фантастичне є основним тематичним і жанротворчим чинником. Сюди належать оповідання «Журавель» Ю. Юрченка, «Як нажито, так і прожито» X. Купрієнка, «Закоханий чорт», «Жонатий чорт» і «Чортова корчма» О. Стороженка, «Коваль Захарко» П. Куліша, «Київські відьми» О. Сомова, «Біс на вечорницях» Г. Данилевського, бувальщина М. Гоголя «Запропаща грамота»; повісті «Страшна помста» М. Гоголя, «Огненний змій» П. Куліша. Ці твори є першим українським фентезі, написаним на міфологічному та фольклорному ґрунті. Основною темою їх є зображення надприродного в реальному світі та його вплив на людське життя. Фантастичне й реальне у творах переплітається, що дає змогу письменникам здійснити своєрідний психологічний експеримент, зазирнути в глибини людської душі, спробувати розкрити таємничі й складні зв'язки людини зі світом, зрозуміти її сутність як єдність душі й тіла.
Отже, у першій половині XIX ст. українська фантастика набуває все більшого розвитку та охоплює нові серйозні й актуальні теми. Але вже в другій половині цього ж століття жанр зникає з літературного процесу України. Тоді як у світовій фантастиці відбувається становлення та потужний розвиток одного з основних її піджанрів - наукової фантастики. В українську літературу даного періоду приходить покоління письменників-реалістів. Фантастика ж з'являється тільки у вигляді перекладів творів зарубіжних письменників.
Відродження жанру відбулося в XX ст. В українській літературі цього часу до фантастики знову почали зверталися як до прийому представники модернізму (Леся Українка, О. Олесь, В. Королів, Б.-І. Антонич, В. Барка, Е. Андієвська та ін.), «химерної прози» (О. Ільченко, В. Земляк, П. Загребельний, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук та ін.), постмодернізму (Ю. Андрухович «Московіада», «Рекреації»).
Змістова фантастика, зокрема такий її різновид, як наукова фантастика, в українській літературі почала зароджуватися в 20-х роках XX ст.
М. Галина у присвяченій науковій фантастиці статті «Стара, нова, наднова» відзначає, що «зазвичай мається на увазі, що НФ - це вид літератури, де сюжет розгортається навколо фантастичної, але все ж таки наукової ідеї. Точніше, в науковій (твердій) фантастиці задана картина світу логічна і внутрішньо несуперечлива. Сюжет у НФ зазвичай будується на одному або декількох ніби наукових припущеннях (можливі машина часу, пересування в космосі швидше світла, «надпросторовий тунель», телепатія та інше)».
І. Єфремов відзначав, що наукова фантастика - це «література логічних міркувань». А. Осипов у своїй книзі «Фантастика від а до я» зазначає, що наукова фантастика «це література образного вираження наукових, соціальних, естетичних гіпотез і гіпотетичної ситуації про минуле, сьогодення і майбутнє (стосовно різноманітних питань, які стосуються людини і суспільства), які можна логічно проектувати відповідно до явищ сучасності або сучасного світосприйняття, імовірних або допустимих в рамках мистецького експерименту, яким є твір. Особливість творів наукової фантастики полягає в тому, що в них розповідається, як правило, про те, що ще не існує в реальній дійсності, але не суперечить в принципі законам її розвитку або може виникнути при збігу тих чи інших обставин. Наукову фантастику робить те, що певні її допущення або припущення побудовані на основі логічних висновків, абоз явищ сучасності, або з суми маловідомих фактів про минуле, які одержують у рамках художньої моделі імовірнісні ознаки» .
Українська дослідниця С.Олійник на основі принципу модальності, під яким розуміється відношення до дійсності виділяє у фантастичній літературі фентезі (розповідає про абсолютно неможливе в реальності) й раціональну фантастику (ймовірне за певних обставин). Жанровими різновидами раціональної фантастики є наукова (прикладна) раціональна фантастика, а також соціально-психологічна раціональна фантастика, утопія, антиутопія, кібер-панк, постапокаліптика тощо.
Вона стверджує, що метажанр фантастики містить у собі «мегажанр (фантастичний жанр, наукова фантастика, фентезі), як площину реалізації модальності». Таким чином, ця дослідниця відносить наукову фантастику до категорії мегажанру.
Наукову фантастику переважно не називають жанром у більшості присвячених їй наукових дослідженнях. Проте Т. Катишу дисертаційній роботі «Особливості функціонування термінологічної лексики в мові української фантастики» дає саме таке визначення НФ: «це жанр художньої літератури, що характеризується взаємозвязком двох формально-змістовних планів: наукового і художнього, метою якого є художнє зображення вигаданого фантастичного світу як реально існуючого на підставі чотирьох ознак: фантастичності, науковості, орієнтації на сучасність і спрямованості у майбутнє».
Дослідники минулого української фантастики й письменники-фантасти В. Карацупа й О. Левченко умовно виділяють чотири періоди її розвитку в XX ст.: довоєнний, післявоєнний, новий та сучасний.
Письменники-фантасти довоєнного періоду не були чистими представниками цього жанру - фантастику вони писали ніби між іншим, на доповнення до своїх серйозних творів. Проте їхня творча спадщина не лише виявилась міцним фундаментом для наступників, для кого фантастика стала справою життя, але й виховала перші покоління шанувальників української літератури цього напряму. Такими класиками української фантастики є Володимир Винниченко, Дмитро Бузько, Юрій Смолич та Микола Трублаїні.
Саме з появою роману В. Винниченка «Сонячна машина» пов'язують відродження жанру фантастики в українській літературі. А трилогія «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича вважається початком жанру української наукової фантастики.
Тематика творів даного періоду зумовлена баченням фантастики як засобу популяризації наукових відкриттів та технічних винаходів. Тому найпопулярнішим стає сюжет про впровадження вченими в життя різноманітних наукових ідей (сонячна машина, скло надприродної чистоти й міцності, підземний тунель, яким з неймовірною швидкістю можна буде дістатися з Москви до Владивостоку, «живі роботи» тощо).
Останні роки довоєнного та весь післявоєнний період в українській фантастиці (як і в усій радянській літературі цього жанру) минули під знаком панування науково-технологічного напрямку. На перший план виходили наукові розробки,технічні винаходи, величезні фантастичні будівництва, грандіозні проекти підкорення природи тощо. Деякі письменники почали писати виключно фантастику, повністю виправдовуючи цим звання фантастів. З одного боку, фантастична література стала швидко розвиватися, однак, з іншого боку, на перешкоді цьому стояли жорсткі ідеологічні рамки та суворі чиновницькі заборони, порушення яких за умов тоталітаризму було неможливим. Радянська література могла розвиватися лише на міцному марксистсько-ленінському підґрунті та у правильному, комуністичному напрямі. український фантастика міфопоетичний літературний
Одну з найвизначніших постатей української фантастики цього часу - Володимира Владка - можна віднести до фантастів післявоєнного періоду досить умовно.Його найвідоміші науково-фантастичні романи Аргонавти Всесвіту, Нащадкискіфів, Сивий капітан та багато інших творів було написано ще до війни. Однак письменник і в повоєнні роки продовжував активно працювати, а також суттєво переробив та доповнив чимало виданих раніше книжок, тому така періодизація його літературної діяльності виглядає цілком природною.
Інший видатний український фантаст післявоєнного періоду - Василь Бережний - на відміну від В. Владка розпочав серйозну літературну діяльність вже справді після війни, хоча своє перше науково-фантастичне оповідання Планета житиме він написав ще в середині 1930-х рр. Традиційний для 30-50-х років XX ст. сюжет про космічні пригоди радянських експедицій зображує В. Бережний у повістях «В зоряні світи», «Істина поруч», «Космічний Гольфстрім». Трудова біографія В. Бережного розпочиналася подібно до його старшого колеги: спочатку він був журналістом, писав статті, документальні нариси, потім - оповідання та повісті про трудові будні радянських людей, і лише згодом став працювати у жанрі наукової фантастики, де досягнув найбільших успіхів як письменник і завоював любов та визнання читачів.
Доля іншого відомого українського фантаста післявоєнного періоду - Миколи Дашкієва - загалом складалася у тому ж руслі, що й у Василя Бережного. Він прожив порівняно коротке життя, проте був визнаний та заслужено оцінений владою, і широкі кола читачів знали його як письменника-фантаста.Про наукові винаходи та ідеї, їх вплив на людину пише М.Дашкієв у романі «Торжество життя» та повістях «Володар Всесвіту», «Зуби дракона», «Кришталеві дороги».
Долі двох інших відомих українських фантастів післявоєнного періоду склалися по-різному. Микола Руденко довгий час залишався ідейним комуністом, лояльним дорадянської системи, однак зрештою виступив проти неї, був репресований, а після звільнення змушений емігрувати. Проте вже настали нові часи, і письменник зміг повернувся на Батьківщину, ставши відомим для більшості співвітчизників як дисидент. Юрій Бедзик - єдиний представник цього періоду, який ще донедавна займався літературною діяльністю, причому останнім часом працював саме в жанрі фантастики, хоча здобув визнання та популярність як автор численних творів на військову тематику.
Видатною фігурою української фантастики не лише повоєнного періоду, але й усіх часів загалом, родоначальником жанру фантастичної феєрії, провідником Української Духовної Республіки, духовних республік народів землі та Зоряного Братства людей, творцем світлих і радісних фантастичних світів був, є і залишиться Олесь Бердник. Доля - чи, точніше, радянська дійсність, ласкава до лояльних мрійників, але сувора до правдолюбних, - то підносила його на вершини слави і благополуччя, то кидала на дно забуття і нестатків, у вязниці й табори. Його романи, які автор називав феєріями, було написано поетичною мовою, і хоча в них траплялися штампи радянської наукової фантастики.Його твори явно вирізнялися серед інших своїми неодинарними ідеями: «Зоряний Корсар», «Шляхи титанів», «Вогняний вершник», «Стріла часу», «Серце Всесвіту», «Катастрофа», «Чаша Амріти».
Новий період в українській фантастиці починається з 60-х років XX ст. У цей час у жанрі фантастики частково працюють М. Білкун, Р. Полонський, Ю. Щербак, В. Чемерис, Н. Околітенко, А. Дімаров, А. Стась, Ю. Ячейкін, та ін.
Відлік нового періоду в українській фантастиці варто розпочати від першої половини 60-х років ХХ ст. Це був час завершення хрущовської політичної відлиги(після сталінських морозів), коли жорстка тоталітарна система Радянського Союзу допускала певну лібералізацію в усіх галузях життя, зокрема й у літературі, і повернення до практики закручування гайок, хоча й у слабшій формі. Деякі вже відомі письменники почали звертатись до фантастики як до літературного жанру, де можна було почуватися вільніше, ніж деінде (наприклад, Юрій Щербак або Євген Гуцало),інші стали розвивати започаткований попередниками жанр гумористичної фантастики(Микола Білкун) та впроваджувати її у дитячу літературу (Юрій Ячейкін, Георгій Почепцов), хтось брався до створення фантастики на продовження науково-популярної діяльності (Наталя Околітенко).
Зявилася в українській фантастиці й нова проблема: внаслідок постійних і потужних зусиль влади зі створення нової історичної спільності людей - радянського народу чимало українських письменників почали писати російською мовою і прагнули видаватися одразу в московських та інших потужних російських видавництвах.
Це було пристосуванням письменників до реалій того часу, що, звісно, аж ніяк не може принижувати їхнього таланту або заперечувати літературної карєри.
Також з'являються письменники, для яких фантастика стає основним жанром літературної діяльності (Віктор Савченко, О. Романчук, О. Тесленко, Володимир Савченко, І. Росоховатський, А. Дмитрук, Л. Панасенко та ін.), деякі з яких продовжують працювати й на сучасному етапі розвитку української фантастики. Покоління письменників даного періоду діяло більш розкуто, тому що 60-ті роки XX ст. - це час хрущовської «відлиги» й певного послаблення режиму. Коли ж цей етап завершився, все більше письменників почали звертатися до фантастики як до сфери відносно вільного вираження думок і поглядів. Поширення набувають гумористична фантастика (гумористичні фантастичні оповідання й гуморески М. Білкуна, збірка фантастичних творів О. Романчука «Таємниця жовтої валізи», збірки В. Зайця «Машина забуття» та «Темпонавти»), урбаністична фантастика (Ю. Щербак «Хроніка міста Ярополя») та фантастика як компонент дитячої літератури (Ю. Ячейкін «Всесвітні пригоди капітана Небрехи», А. Дімаров «Друга планета», О. Зима «Зачарований хлопчик»). Але панівне місце продовжує займати наукова фантастика. Проте змінюється тематика науково-фантастичних творів. Фантастика все далі відходила від техніцизму. Зміщується акцент із науково-технічного на внутрішній світ людини з її величчю й недосконалістю водночас. Так, Віктор Савченко значну увагу приділив морально-етичним проблемам науковців у повісті «Монолог над безоднею», романі «Тільки мить», збірці «Тривожний крик папуги». Роботу вчених та суперечливий шлях їх наукового пошуку зображує О. Романчук у збірці «Таємниця жовтої валізи». Недосконалість людини та пошук шляхів до досконалості - головна тема творчості І. Росоховатського. Удосконалення людини, фізичне й духовне, є однією з основних проблем у фантастиці О. Тесленка («Кут паралельності», «Дьондюранг», «Випробування добром» тощо). Досліджуючи природу людини, автор замислюється над питанням, ким є людина на тлі Всесвіту. Тому О. Тесленко в більшості своїх творів протиставляє людині біокіберів або інопланетних прибульців («Викривлений простір», «Модель абсолютно чорного тіла», «Русуля» тощо).
Письменника також хвилює питання морального стану людства в майбутньому («Дозвольте народитися», «Кам'яне яйце» тощо). Морально-етичні проблеми, з якими зіткнеться людство в далекому майбутньому, є темою збірки «Сонячний вітер» В. Положія.
Отже, в українській науковій фантастиці 60-х років XX ст. посилюються психологічні й соціальні мотиви. Об'єктом цікавості фантастів стає суспільство й конкретна людина (звичайна чи надзвичайна).
Антропоцентризм є однією з головних рис української фантастики сучасного періоду, який охоплює кінець XX - початок XXI ст. на цьому етапі даний жанр значно розширив межі. Фантастика охоплює не тільки літературу, а й кіно, живопис, скульптуру тощо. З'явилася велика кількість клубів любителів фантастики, фестивалів та конференцій, присвячених проблемам фантастики.
Фентезі, як прийнято традиційно вважати, зявилося у творчій лабораторії українських фантастів наприкінці 80-х років, а поширилося в середині 90-х років ХХ століття. На сьогодні це один з найпопулярніших жанрів фантастики України (Т. Завітайло, М. Горностаєва,Т. Литовченко, Н. Тисовська С. Батурин, О. Кушнір, О. Зорич, В. Аренєв, М. і С. Дяченки, Генрі ЛайонОлді, Я. Дубинянська).
Така популярність пояснюється несприйняттям технологічних тенденцій розвитку цивілізації, розумінням технократії як гаранта бездуховності сучасного суспільства, протестом проти раціоналізації культури. Ще однією причиною великої уваги до цього різновиду фантастики є ескапізм: фентезі дає можливість відійти від реальних проблем сучасної дійсності.
Не менш популярною, ніж фентезі, у сучасній фантастиці є містична фантастика.У другій половині XX століття зростало розчарування в науці, підвищувався інтерес до містики, до нетрадиційних релігійних культів, наприклад, до сатанізму. Хвиля містицизму, що захопила суспільну свідомість, суттєво вплинула на фантастичну літературу. У сучасній фантастиці за героями творів обовязково повинні стояти певні потойбічні сили. І, як не дивно, на межі ХХ і ХХІ століть фантасти бачать вирішення кризових явищ і проблем в основному в застосуванні надприродних сил і здібностей.
Українська містична фантастика найяскравіше представлена в творчості братів В. і Д. Капранових, які звертаються до народних вірувань. Вони насичують свої твори традиційними для української культури мотивами й образами. У такий спосіб автори мають змогу тонко іронізувати над сучасним суспільством, наприклад, над страхами «великих» і «малих» людей, які в романах «Кобзар 2000» і «Приворотне зілля» втілені в образах тих чи інших демонів містичних творах за героями стоять певні потойбічні або самі герої володіють надприродними силами, що й допомагає їм боротися зі злом.
Ще одним популярним видом сучасної фантастики є кіберпанк. В українській фантастиці цей різновид поки що практично не представлений (декілька оповідань Р. Радутного: «Zomby.exe», «Я куплю тебе новуюжизнь»), що визнають самі українські фантасти.Також у сучасній фантастиці поширення набув такий її різновид як альтернативна історія - художнє осмислення різноманітних можливих шляхів розвитку історії. В українській фантастиці модель розвитку альтернативної України пропонує В. Кожелянко в «Дефіляді» та «Котигорошку». У творах альтернативне українське суспільство доволі схоже на сучасну Україну, незважаючи на давність зображуваних подій.
Сучасна фантастична література поповнюється новими на прямками: міфологічна фантастика, утопія й антиутопія, гумористична й сатирична фантастика, турбореалізм, фантастика жахів (хорор), дияволіада таін., які потребують окремого дослідження.
Таким чином, сучасна українська фантастика має цілий ряд специфічних рис. По-перше, утворилася парадоксальна ситуація: фантастична література в Україні, безперечно, існує й активно розвивається, натомість фантастикознавство є малорозвиненим і представлене здебільшого самими письменниками. По-друге, фантастика вУкраїні - двомовна. По-третє, серед широкого жанрового розмаїття фантастичних творів превалює містична фантастика, фентезі, альтернативна історія, гумористична й сатирична фантастика, кіберпанк, турбореалізм, фантастикажахів (хорор), дияволіада.
У цілому сучасний період розвитку української фантастики відкрив нові перспективи й можливості для письменників. Із набуттям незалежності України в українській літературі зникли жорсткі цензурні межі, відкрилися кордони для зарубіжної, раніше забороненої або недосяжної, фантастичної літератури. Це дало поштовх до інтенсивного розвитку й активного засвоєння кращого світового досвіду українською фантастикою.