Соціокультурне обґрунтування єдності принципів 'свобода' й 'відповідальність': філософсько-правовий дискурс

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Философия
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    11,43 Кб
  • Опубликовано:
    2017-09-19
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Соціокультурне обґрунтування єдності принципів 'свобода' й 'відповідальність': філософсько-правовий дискурс













Соціокультурне обґрунтування єдності принципів «свобода» й «відповідальність»: філософсько-правовий дискурс


Постановка проблеми. Становлення громадянина відбувається, поза сумнівом, не лише у звязку з набуттям особою правового звязку з конкретною державою внаслідок «принципу крові» чи «принципу землі». Тут має місце ментальне зростання особи в дусі патріотизму, національної гідності та правослухняності. Еволюція позиціонування людини від статусу субєкта й індивіда до особистості (у психології) та громадянина (у політології й правових науках) відбувається не випадково та не стихійно, а внаслідок набуття особою відповідних особистісних характеристик.

Отже, формування громадянина, громадянського суспільства та правової держави є основною метою практичного права, проте це радше прерогатива його природно-правового виміру. Плекати надію на забезпечення цих процесів засобами позитивного права видавалося б дещо абсурдним, адже якраз достатнього рівня розвитку громадянське суспільство здатне впливати на роботу гілок влади, демократизувати їх, зокрема й виконавчу гілку, а не навпаки.

Відтак співвідношення принципів свободи та відповідальності в контексті формуванням громадянина, громадянського суспільствай демократичної держави можна уявити як бажання кожного члена суспільства належно усвідомлювати та реалізовувати свою свободу й відповідальність на індивідуальному рівні, що надалі переноситься на рівень колективної та масової відповідальності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальнотеоретично-правовим засадам єдності принципів «свобода» й «відповідальність» присвячувалися дослідження таких учених, науковців і дослідників, як В.С. Бліхар, І.М. Гальперін, В.К. Грищук, В.І. Гуськов, В.М. Кампо, Ю.І. Ляпунов, В.В. Мальцев, Т.В. Панфілова, А.Р. Ратінов, О.І. Цибулевська, М.М. Цимбалюк, Л.В. Багрій-Шахматов, Ю.С. Шемшученко та ін.

Постановка завдання. Мета статті полягає в дослідженні соціокультурного обґрунтування єдності принципів «свобода» й «відповідальність» у філософсько-правовому дискурсі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Загалом діалектика свободи й відповідальності кожного з нас формує нас самих, а ми надалі - правову державу та громадянське суспільство. Рівень правової активності, свідомості й патріотизму кожного з нас прямо пропорційний рівню правової активності, свідомості й патріотизму суспільства. Зростання індивідуального рівня цих показників сприяє їх зростанню на рівні колективному та масовому й навпаки. Як наслідок, громадянське суспільство, демократична держава й гуманна та фахова правоохоронна система - досягнення кожного з нас, а не навпаки. Формування громадянина, громадянського суспільства й демократичної держави крізь призму діалектичної єдності принципів свободи та відповідальності неможливе без урахування інших важливих загальнолюдських принципів права: верховенства права, законності, гуманізму, рівності і справедливості тощо. Неможливим воно є у звязку з неспроможністю чітко розмежувати ці принципи між собою, адже вони тісно переплетені та взаємопоглинаю - чі. Принцип свободи неможливо уявити без урахування принципу гуманізму, відповідальність буде деформованою без рівності та справедливості, а законність і верховенство права є водночас і принципами, і гарантіями, що забезпечують можливість названих вище принципів бути реалізованими.

Задля комплексного аналізу єдності свободи й відповідальності у формуванні громадянина, громадянського суспільства та правової держави спробуймо проаналізувати інші принципи права, що з ними переплітаються і впливають на суспільні відносини [1, с. 198; 2, с. 105].

Провідне місце в підході до розуміння принципу верховенства права виявляється в першості прав, головно невідємних прав, над обовязками людини. Розрізняють такі основні підходи до розуміння категорії верховенства права, а саме: принцип не - персоніфікованості права й індивідуалізації покарання водночас; принцип тісного взаємозвязку між правами і свободами; незалежність правоохоронної та правозахисної систем [3, с. 26-29]. Останнє з визначень безпосередньо стосується праксеології праці правоохоронця в нинішніх умовах формування України як держави.

Інший, позитивістський, підхід передбачає під розумінням верховенства права верховенство закону. Відповідно до цього підходу, під верховенством права розуміють суто верховенство позитивного права держави.

Як зазначає Ю.С. Шемшученко, принцип верховенства права, по суті, випливає з природно-правового розуміння, відштовхуючись від ціннісних підвалин права. Труднощі тут виникають на рівні колізій природного й позитивного права, хоча де-юре та де-факто, коли говоримо про функціонування правоохоронної системи, маємо на увазі більш тісний звязок із правом позитивним [4, с. 58].

Стосовно верховенства права існує незліченна кількість наукових публікацій власне юридичної тематики. Принцип є категорією власне правовою, закріплений в Основному Законі, стосується він не лише правоохоронної сфери, а всіх без винятку елементів функціонування правової та соціальної систем.

Що стосується гуманізму як принципу, що тісно взаємоповязаний із функціонуванням діалектики свободи й відповідальності, то варто зазначити, що цей принцип пронизує функціонування правоохоронної системи будь-якої демократичної держави, отже, з часу становлення української держави як незалежної вибрано вектор на гуманізацію правоохоронної системи [5, с. 58]. Гуманізм як загальнолюдський принцип права в правоохоронній діяльності має здатність виявляти себе через неможливість закону мати зворотну силу, за винятком положень, що покращують правове становище; спрямованість покарання на виправлення й ресоціа - лізацію засудженого; недопущення фізичних, психологічних страждань чи приниження людської гідності в ході досудового слідства та судового процесу; непорушність права на приватність; наявність чотирьох форм захисту своїх прав, зокрема й адміністративного, що випливає й із діяльності органів внутрішніх справ; усунення з Кримінального кодексу України термінів, що принижують людську гідність (наприклад, особливо небезпечний рецидивіст), скасування смертної кари як виду покарання; можливість відтермінування покарання вагітним жінкам; змагальність сторін у судовому процесі тощо. Гуманізм у правоохоронній і правозастосовній сферах може також виражатися у вигляді акта помилування чи амністії, у самих актах якої йдеться про цей принцип.

Якщо докладніше говорити про гуманізм у контексті правоохоронної діяльності та звязку з принципами свободи й відповідальності, то варто зазначити, що існують основні вектори, які дають змогу говорити про дієвість та ефективність, реалізованість цього принципу. Серед них основними є заборона застосування побоїв, мордувань, тортур, інших видів насильства, що завдають фізичних і моральних страждань. Варто памятати, що гуманізм, на відміну від, скажімо, верховенства права чи рівності, не є власне правовою категорією. Цей термін запозичено з філософії та етики, тому штучно його «опозитивовувати», тобто зводити до рівня недопущення тортур чи можливості відтермінування покарань, неможливо. Зміст гуманізму як філософсько-правової категорії виявляється в ціннісно наповненому, шанобливому ставленні до людини як до найвищої біопсихосоціальної цінності поза тим, який правовий статус у конкретний момент їй відведено чи якою є (була) її поведінка - правомірною або протиправною. У цьому контексті цей принцип перегукується не лише з принципом свободи й відповідальності, а й із принципами рівності та справедливості. Цей аспект проблеми стосується внутрішньої, або субєктивної, сторони правоохоронної діяльності. Обєктивний, зовнішній, зміст виявляється, коли йдеться про так званий «реально діючий гуманізм», тобто виконання правоохоронними органами своєї основної функції щодо охорони прав і свобод громадян, гарантування безпеки й забезпечення правопорядку [5, с. 60].

Принцип гуманізму не може мати декларативний характер. Реальний гуманізм повинен виявлятися в можливості захисту громадян і збереженні цілісного не узурпованого вигляду самої правоохоронної системи. Разом із тим категорія гуманізму є змінною й динамічною. На думку О. І. Цибулевської, реальний гуманізм є основою взаємоввічливої та збалансованої співпраці суспільства й держави, зокрема правоохоронних органів, що спрямована на досягнення єдиної мети, такої як панування правопорядку та безпеки. Такий вигляд має демократичний гуманізм сьогодення [6, с. 8].

Самостійний пласт проблеми зі сфери функціонування принципу гуманізму в правоохоронній діяльності стосується проблеми гуманізму юридичної відповідальності [7, с. 360-363]. Реалізація принципу гуманізму має місце не лише під час зведення юридичної відповідальності до її ретроспективної форми, тобто до розуміння суто як державного примусу. Саме формулювання засад відповідальності, її перспективний вимір мають відштовхуватися від засад шани та поваги до всього людського, що ними просякнута сучасна юридична доктрина. Як відомо, юридична відповідальність торкається не лише особи-потерпілого, намагаючись ліквідувати завдану йому шкоду й відновити суспільну справедливість, а й особи-правопорушника. Попри наявність вини та суспільний осуд, він також є людиною і громадянином, що наділений певними правами та свободами. З огляду на цей контекст, йому має бути гарантоване людське гуманне ставлення, властиве відповідним соціокультурним реаліям.

Гуманне ставлення правоохоронних органів до особи-правопорушника якраз і визначає рівень демократизму тієї чи іншої держави, а реакція на цей стан справ з боку соціальних спільнот говорить про стадію розвитку громадянського суспільства. Якщо говорити про принцип справедливості й рівності, то В.В. Мальцев стверджує, що справедливість - це сукупність двох принципів - рівності й гуманізму. Зокрема, він пише, що у справедливості поєднуються як елементи (сторони) принципи рівності громадян перед законом і принцип гуманізму [8, с. 352]. Перший із них виражається в точній відповідності суспільної небезпеки злочину. Другий - у більш гуманному підході до субєктів злочину, соціально-індивідуальні особливості яких відкидають застосування єдиного масштабу відповідальності. Аргументуючи свою позицію, В.В. Мальцев посилається на Аристотеля, який свого часу розробив «структуру» поняття справедливості [9, с. 99]. Справедливість, на думку науковця, існує у двох формах: урівнювальна справедливість і розподільна справедливість. Урівнювальна справедливість передбачає еквівалентність обміну. Тобто мається на увазі відплата рівним за рівне без урахування індивідуальних особливостей діючих субєктів. Розподільна справедливість, навпаки, на перше місце висуває характеристику дійових осіб, у результаті чого один може отримати більше, ніж інший. Інтерпретуючи ці положення Аристотеля, В.В. Мальцев трактує принцип справедливості в правоохоронній діяльності крізь призму сукупності двох сторін, а саме: тієї, що зрівнює, і тієї, що розподіляє [9, с. 99]. Урівнювальний аспект справедливості автор бачить у принципі рівності громадян перед законом (у єдиних підставах і в межах відповідальності), тоді як розподільний - в індивідуалізації покарання з урахуванням обєктивних властивостей діяння й особи, яка його вчинила.

Дещо раніше подібно трактували кримінально-правовий принцип справедливості І.М. Гальперін, О.Р. Ратінов і низка інших авторів [10, с. 71-79].

В.В. Мальцев, розмірковуючи далі, доходить твердження, що принцип справедливості містить два складники: принцип рівності та принцип індивідуалізації відповідальності. При цьому індивідуалізацію він ототожнює з принципом гуманізму. Про принцип диференціації відповідальності як про самостійний автор не згадує [9, с. 99]. На нашу думку, співвідношення принципів справедливості, рівності й гуманізму не можна подавати спрощено, як абсолютну тотожність. Так, розподільний аспект справедливості не може бути зведений до принципу гуманізму, тому що гуманізм виявляється не тільки у сфері призначення покарання. Не кожен процес індивідуалізації відповідальності (наприклад, довічне позбавлення волі) закінчується людинолюбною мірою покарання. Урівнювальнй аспект справедливості виявляється й крізь призму рівності громадян перед законом, і в рівності підстави та межі відповідальності, що встановлені в диспозиціях і санкції норм кримінального закону, у рівній кваліфікації вчиненого.

Отже, ми повязуємо законодавчо закріплені принципи справедливості й рівності громадян перед законом із принципом кримінально-правової диференціації, індивідуалізації покарання. Наш умовивід не є новелою в кримінально-правовій доктрині. Наприклад, Ю.В. Ляпунов зазначав, що навряд чи може виникнути сумнів щодо того, що диференціація відповідальності та індивідуалізація покарання - керівні принципи вітчизняного кримінального права. Він пропонував збагатити кримінальне законодавство новим принципом диференціації відповідальності, індивідуалізації покарання. Розглядаючи систему принципів радянського кримінального права, вчений справедливо вказував на наявність у ній принципу диференціації та індивідуалізації відповідальності й покарання [11, с. 44].

Як зазначає Л.В. Багрій-Шахматов, принцип законності вимагає побудови системи покарань у повній відповідності не лише з буквою закону, тобто слідуючи ідеям легальності й позитивного права, а й у відповідності до системи наявних суспільних цінностей, тобто у згоді з легальним змістом права, слідуючи його позитивно-правовій доктрині [12, с. 34]. Законність - правовий термін, проте за сумісництвом явище й соціального, і політичного життя. Перший та основний його вимір стосується загальнообовязкового характеру права. Окрім цього, законність відображає його впливові й регулятивні якості, ілюструє ефективність правового регулювання, є її вінцем.

Інший із не менш важливих, абстрактних елементів законності - сама ідея, що втілена у правосвідомості носіїв, яка є пластом правової культури, пропагується правовим вихованням. Завдяки їй формується переконання про сутність і зміст, доцільність і необхідність правомірної поведінки всіх учасників суспільних відносин, за якого не залишалося б місця для свавілля, фактично досягалася б загальність права, відбувалася б дійсна реалізація субєктивних прав. Слідуючи цьому твердженню, можна дійти висновку, що згідно із цим ідея законності, охоплювані нею засади (рівність перед законом, його вища юридична сила, неминучість настання відповідальності за умови правопорушення) постають передусім у ролі ідей правової свідомості, що закріплені в тексті основних законів держави та їх кримінального законодавства. Чи не найголовніший третій елемент законності виявляється в інтеграції та взаємозвязку двох названих вище елементів, адже без набуття формально закріпленого юридично визначеного вигляду законність має суто декларативний характер, а без першовитоків з аксіологічної природи права втрачає своє ціннісне філософсько-етичне наповнення.

Законність як принцип права має неабияке значення для функціонування правоохоронних органів на засадах свободи й відповідальності. Такий стан речей передбачає, що притягнення особи до юридичної відповідальності, враховуючи всі тонкощі від звільнення від покарання до настання інших правових наслідків злочину, мають бути сформульовані в чіткій відповідності до вищого закону держави. Невідповідність рішення чи вироку, як, зрештою, невідповідність буденного закону чи іншого нормативно-правового акта вищому закону свідчить про його неконституційність. Задля встановлення таких фактів, а також їх недопущення існують відповідні органи конституційного контролю.

Висновки з проведеного дослідження.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що єдність принципів свободи й відповідальності впливає на функціональний аспект діяльності правоохоронця та формування громадянина, громадянського суспільства й демократичної держави не ізольовано. Неможливо провести чітку межу, окреслити межі, що визначають настання тих чи інших результатів і наслідків поза залученням до цього процесу інших не менш вагомих принципів. Такими принципами можна вважати верховенство права, законність (що останніми роками дедалі частіше йменується правомірністю, вказуючи на діалектико-матеріалістичний відтінок першого з термінів), гуманізм, рівність і справедливість тощо. Приклади тісної взаємодії й перехрещування цих принципів наведено вище.

Що стосується впливу принципів на формування громадянина, громадянського суспільства та демократичної держави, то варто вказати, що людина є водночас їх творцем і критиком; людина створює принципи, а надалі принципи формують індивіда. Стосовно цих принципів і їх реалізації в межах діяльності органів внутрішніх справ зазначимо, що міра втілення й реалізації цих принципів у повсякденну правоохоронну діяльність і свідчить про відповідний рівень розвитку суспільства та держави. Такий стан речей є закономірний, адже правоохоронні органи постають своєрідною візитівкою будь-якого суспільства та держави. Своєю чергою, саме високорозвинене громадянське суспільство й постає контролером за мірою демократизму в діяльності правоохоронної системи. Тому схему такої взаємодії можна продемонструвати як триланкову структуру, в якій загальнолюдські принципи права, зокрема єдність свободи й відповідальності, формуються як цінності відповідних історико-соціальних реалій і формують покоління людей, а ті, своєю чергою, самоорганізувавшись як свідомі громадяни та громадянське суспільство, контролюють функціональну сферу правоохоронних органів, праксеологію його дій на побутовому рівні.

Література

суспільство громадянин демократичний свідомість

1.Бліхар В.С. Філософсько-правова обумовленість реалізації принципів свободи та відповідальності у правоохоронній діяльності: [монографія] / В.С. Бліхар, М.М. Боднарчук. - Львів: Ліг-прес, 2016. - 252 с.

2.Бліхар В.С. Принцип відповідальності у морально-професійному утвердженні працівників правоохоронних органів (філософсько-правова рефлексія) / В.С. Бліхар // Філософські та методологічні проблеми права. - 2016. - №2. - С. 104-111.

.Кампо В. Українська доктрина верховенства права: проблеми становлення і розвитку / В. Кампо // Проблеми сучасного українського конституціоналізму. На пошану першого Голови Конституційного Суду України, проф. Леоніда Юзькова / упоряд.: В. Бринцев, В. Кампо, П. Стецюк; Кон - ституц. Суд України, Акад. прав. наук України; за заг. ред.

A.Стрижака, В. Тація. - К., 2008. - С. 26-29.

4.Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики: [монографія]: у 2 кн. / за заг ред. Ю.С. Шемшученка. - К., 2008. - Кн. 1: Верховенство права як принцип правової системи: проблеми теорії. - 2008. - 344 с.

5.Панфилова Т.В. Понятие гуманизма и проблема его развития / Т.В. Панфилова // Гуманизм на рубеже тысячелетий. - 1997. - №3. - С. 58-64.

6.Цыбулевская О.И. Категория гуманизма в советском праве: автореф. дисс…. канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 /

О.И. Цыбулевская; Саратов. юрид. ин-т им. Д.И. Курского. - Саратов, 1983. - 20 с.

7.Цимбалюк М.М. Вплив світоглядних орієнтирів сучасного правоохоронця на реформування правоохоронної системи в українському соціокультурному просторі / М.М. Цимбалюк // Вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія «Юридична». - 2016. - №4. - С. 359-366.

8.Мальцев В.В. Принципы уголовного права / В.В. Мальцев. - Волгоград: Пресс, 2001. - 653 с.

9.Мальцев В.В. Принципы уголовного законодательства и общественно опасное поведение / В.В. Мальцев // Государство и право. - 1997. - №2. - С. 98-102.

10.Гальперин И.М. Социальная справедливость и наказание / И.М. Гальперин, А.Р. Ратинов // Советское государство и право. - М.: Наука, 1986. - №10. - С. 71-79.

12.Багрий-Шахматов Л.В. Теоретические проблемы классификации уголовных наказаний / Л.В. Багрий-Шахматов, И. Гуськов // Уголовное право. - 2009. - №5. - С. 34-38.

Похожие работы на - Соціокультурне обґрунтування єдності принципів 'свобода' й 'відповідальність': філософсько-правовий дискурс

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!