Опанас Заливаха: мистецька особистість 1960-х

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Культурология
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    19,06 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-18
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Опанас Заливаха: мистецька особистість 1960-х

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв












Опанас Заливаха: мистецька особистість 1960-х

Мезіна С. С. аспірантка

Summary

Based on the epistolary has not been published previously in article is being investigated the artistic personality of one of the representatives of the Ukrainian sixties - painter Opanas Zalyvakha, his role in the revival of national tradition in Ukrainian fine art of the second half of the last century. It was established that the creative figure of the artist was formed under the influence of communication with like-minded people of the sixties, who shared his nationally oriented creative positions and principles. It is confirmed that painter considered the basis of the national monumental art the artistic traditions of Mikhail Boychuk and the "Boichukist's" school - representatives "Executed Renaissance". As in correspondence, and in own creativity O. Zalyvakha manifested himself as a philosopher, with Skovoroda's ability to embody the Ukrainian national idea through symbolism and the principle of "verticals".

Keywords: Ukrainian sixties, fine art, artistic personality, Opanas Zalyvakha, national tradition.

Анотація

На основі не опублікованого раніше епістолярію у статті досліджується мистецька особистість одного з представників українського шістдесятництва - художника Опанаса Заливахи, його роль у відродженні національної традиції в українському образотворчому мистецтві другої половини минулого століття. Встановлено, що творча постать митця формувалася під впливом спілкування з однодумцями-шістдесятниками, які розділяли його національно спрямовані творчі позиції та принципи. Підтверджено, що підґрунтям національного монументального мистецтва художник вважав мистецькі традиції Михайла Бойчука та школи «бойчукістів» - представників «Розстріляного відродження». Як у листуванні, так і у власній творчості О. Заливаха проявив себе як філософ, зі сковородинською здатністю через символічність та принцип «вертикалей» втілювати українську національну ідею.

Ключові слова: українське шістдесятництво, образотворче мистецтво, мистецька особистість, Опанас Заливаха, національна традиція.

Феномен ХХ століття на сучасному етапі все більше збуджує інтерес дослідників своєю суперечливістю, радикальністю та динамізмом. Одним із найяскравіших, до тепер не осягнутих у повному обсязі культурно-мистецьких явищ минулого століття стало українське шістдесятництво - своєрідний звязувальний «місток» між двома хвилями національного відродження - 192030-х років (так званого «Розстріляного відродження») та періоду Незалежності. заливаха шістдесятництво мистецтво

Лише на початку 1990-х, паралельно зі звільненням мистецтва від застарілих соцреалістичних догм, науковці почали заповнювати «білі плями» у вивченні прогресивних тенденцій вітчизняної культури 1960-х, розкривати соціально-політичні, культурно-історичні умови виникнення та становлення руху опору шістдесятництва (макросистеми). Сьогодні, зі значним збільшенням наукових розвідок, що торкаються окремих аспектів загальної картини епохи, стає зрозумілою неможливість детального розкриття еволюції руху українського шістдесятництва без вивчення мікросистеми - соціально-психологічної природи яскравих особистостей того періоду.

Надзвичайно важливою в цьому аспекті постає проблема джерельної бази наукових досліджень. Відзначимо, що на сучасному етапі, з метою збереження духовної та матеріальної скарбниці українського народу, все частіше відбувається передача музеям і архівам України особистих документів, інших матеріалів митців-шістдесятників, які зробили значний внесок у розвиток вітчизняної культури. Так, у Музеї шістдесятництва та ЦДАМЛіМ України містяться цінні особисті документи художника Опанаса Заливахи (автобіографії, листи, статті про митця, екслібриси та ін.), що складають неоціненний фактологічний матеріал для осмислення соціально-історичної, художньої особистості митця, а також для розкриття духу епохи, її меж, характеру, можливостей. Усе це визначає актуальність даної публікації, мета якої - визначення ролі О. Заливахи у відродженні національної традиції в українському образотворчому мистецтві 60-х років ХХ століття на основі вивчення епістолярної спадщини художника 1960-80-х років.

Аналіз останніх досліджень та публікацій з досліджуваної проблеми свідчить, що особистість О.Заливахи на сьогодні не набула належного наукового висвітлення. Деякі аспекти його життя та творчості частково розкриті у нечисленних наявних дослідженнях, але основним джерелом інформації залишаються спогади друзів - активних шістдесятників: Б. Гориня, М. Гориня, І. Жиленко, В. Мороз, Л. Танюка та ін.

До початку 1990-х років публікувалися переважно короткі відомості про судові процеси над О. Заливахою (приміром, рубрика «Голос нескорених» в журналі «Визвольний шлях»). Коротка біографія митця та ряд його листів вміщені у збірці В. Чорновола «Лихо з розуму. Портрети двадцятьох злочинців» [5].

Серед перших ґрунтовних публікацій про життя та творчість О. Заливахи назвемо дослідження Б. Гориня «Опанас Заливаха. Вибір шляху» [2] та упорядкований С. Осташею альбом-каталог «Опанас Заливаха. Живопис. Графіка. Різьба»[8].

Лише на початку ХХІ століття, коли українська культура та наукова думка звільнились від кайданів цензури, до О. Заливахи приходить визнання. Інтерес до творчості митця значно зростає у звязку з проведенням його персональних виставок (що підтверджують інтервю, статті у періодиці: «Артанія», «Образотворче мистецтво», «Культура і життя», «Зона» та ін.). Величезний дослідницький внесок зробила Л. Тарнашинська, уклавши бібліографічний нарис «Плеяда нескорених: Алла Горська. Опанас Заливаха. Віктор Зарецький. Галина Севрук. Людмила Семикіна» [9] (2011). Зосередившись на літературі, що торкається творчості художників 1960-х років, автор дає поштовх подальшим науковим розвідкам, у тому числі щодо особистості О. Заливахи (зокрема стаття Л. Любарської [6]).

Частина архівних документів митця, що зберігаються у ЦДАМЛіМ України, вже опублікована - приміром, листування з художницею А. Горською у книзі «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва» [1] (2015, упор. Л. Огнєва); частина епістолярію художника увійшла в альбом «Опанас Заливаха» (2003), виданий Б. Мисюгою [7].

На основі не опублікованих раніше матеріалів маємо можливість розкрити більш ґрунтовно та детально особистість О. Заливахи та його внесок у відродження української національної традиції. Виходячи з жанру статті, цитуємо лише короткі фрагменти автобіографії, інтервю та листів художника, що потребують наукового осмислення та безпосередньо розкривають відношення О. Заливахи до проблеми відродження національної традиції.

До наукового обігу вводиться епістолярна спадщина художника, зокрема: листи О. Заливасі від Віри Вовк, Г. Зубченко, Р. Корогодського, М. Коцюбинської, Є. Сверстюка, І. Світличного, Г. Севрук, В. Чорновола; листи О. Заливахи до інших шістдесятників: Є. Сверстюка, Н. Світличної. Окрім цього, були опрацьовані листи, що зберігаються в особових фондах інших видатних митців, зокрема В. Зарецького, Є. Сверстюка.

Виклад основного матеріалу. На початку 1960-х хрущовська «відлига» збудила інтерес до української історії, національної культури, традицій, давши таким чином поштовх до згуртування молодих, активних, творчих, «легкокрилих парубків» (Р. Корогодський) у Клубі творчої молоді «Сучасник». Молоді інтелігенти проводили творчі вечори, лекції, виставки, популяризували заборонений раніше художній спадок вітчизняних митців початку ХХ століття. Так розпочалася діяльність руху українського шістдесятництва.

Закінчивши інститут імені І. Рєпіна (1960), митець рік працював у Тюмені, після чого, на запрошення галицьких художників, приїхав до Івано-Франківська, де зосередився на відродженні забутих українських національних традицій. Активна мистецька діяльність привела О. Заливаху до Києва, де він і познайомився з І. Світличним, І. Дзюбою, В. Кушніром, іншими членами «Сучасника». «Мені то трохи дало відновлюючої сили, почав цікавитися літературою. То був для мене другий інститут українознавства» [3, с. 1481], - зізнається Опанас в одному з інтервю. Почавши відвідувати заходи, що організовували молоді митці, він став активним учасником Клубу: «я запізнався з новітньою поезією, із діячами клюбу творчої молоді, був на лекціях з української історії, читав вірші Драча та інших з історії змагань за незалежність. Той матеріял для мене свіжий такий був, я приїздив до Києва і брав зі собою ті вірші, купив магнітофона і вірші Вінграновського та Драча записав на магнітофон» [там само, с. 1482]. Не дарма художник тісно спілкувався з поетами, цікавився їх творчістю - це пояснюється його захопленням словом, що у автентичному значенні є архетипом української культури. У листі до Є. Сверстюка Заливаха пояснює: «У свій час гебісти закидали мені, чому я спілкуюся в Києві з письменниками, а не з художниками. <.> Якось спробував пояснити йому, що мене цікавить Слово. Призабуте. Пізніше, вже зі святого письма довідався про те, що на початку було Слово.. І вже тепер, знаючи київських митців, тягне якась внутрішня магнітна сила до майстрів думки і слова» [20, арк. 1]. Філософське осмислення художником поезії, слова помітили і його друзі. Приміром, Надія Світлична йому пише: «Маємо від Івана (Світличного. - С.М.) жовтневий лист. пише про Вас: Він такий цікавий лірик і філософ, що я маю підстави сумніватися, чи очно визначив він своє покликання віддавшись малярству, а не випробувавши себе також і в стихії слова» [15, арк. 4].

Знайомство та спілкування О. Заливахи з друзями-однодумцями відіграло значну роль у формуванні та становленні його особистості. «<...> Ти, Євгене, запустив мене у світ» [20, арк. 4], - вказує він, зокрема, у листі до Є. Сверстюка.

Під впливом відповідної атмосфери митець почав втілювати «народне начало» у техніках олійного та темпельного малярства, займаючись графікою, керамікою, колажами з використанням різних матеріалів, оздоблюючи громадські заклади. В одному з інтервю О. Заливаха пояснює: «Коли я навідався до Києва, я став розумітись у немистецьких проблемах. Хотів знайти такі засоби, щоби виразити в картинах. Тому мистецьке образне мислення в мене спиралося на народні основи. Почав вивчати народне начало. Його я хотів ввести в якусь лобову прочитаність. Відійти від чітко реалістичної точки зору. Дати глядачеві стати співавтором» [3, с. 1483]. Як і більшість шістдесятників, О. Заливаха почав з відтворення та розвитку мистецьких традицій художників «Розстріляного відродження».

Сучасні дослідники поділяють митців живопису 1920-30-х рр. на тих, що творили у традиційній манері та тих, які шукали кардинальних змін, нових методів творення, рішуче експериментували, проявили радикальність творчого мислення і, в результаті, стали представниками першої хвилі українського авангарду.

Художники-живописці, які пізніше набули світової слави як «бойчукісти» (М. Бойчук, О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр та ін.), найновішими засобами виразності та можливостями художньої форми розвивали національну своєрідність мистецтва. Підґрунтям творчості представників школи М. Бойчука було відтворення образотворчої фольклорної традиції, що сформувалася на основі принципів візантійської художньої системи (символічність, плоскість силуетів, іконографія).

Набравши активних обертів, національне відродження 1920-30-х рр. зазнало нищівної поразки. Більшовики розуміли, що це - шлях до відродження української нації як такої. Як наслідок, наприкінці 30-х років більшість митців - прихильників національної традиції у мистецтві - було знищено або засуджено владою до увязнення за «український шовінізм» та «буржуазний націоналізм».

О.Заливаха підвалинами українського образотворчого мистецтва вважав творчість саме Михайла Бойчука, про що писав у листах до «душі українського шістдесятництва» (Л. Огнєва) - Алли Горської: «Я вважаю, що підвалини новітнього українського мистецтва, зокрема монументального, заклав Бойчук. Його принцип вирішення тем - через людські постаті, через образ людини. Головна домінанта - людина. Вельмишановний Г. І. Синиця пропонує модернізовану школу в основі своїй обґрунтованій на рослинно-орнаментованих принципах. Це безперечно тоже може бути, менше конфліктів і всим може подобатись, але це ще не аптека! Мистецтво - багатогранне. Я згідний із цим поглядом Синиці. Як з першоосновою. Але більш вищий ступінь - це Школа Бойчука, школа сучасного національного і соціального мистецтва; окрім бандуристів ми вже маємо і символістів. Ставити питання або-або є безглуздя. Мусить бути багатство й різноманітність, взаємне розуміння, єдиний напрямок, плюс висока європейська культура художника-теоретика» [21, арк. 7]. Таким чином, як бачимо, митець підкреслив, що вітчизняне образотворче мистецтво має відтворювати національні особливості українця (дух, ментальність, ідею), його історію та моральні принципи, втілюючи їх різними засобами художньої виразності. В іншому листі художник торкається витоків українського мистецтва: «Наш народ створив прекрасні зразки декоративно-прикладного мистецтва. Потім нашим предкам прищеплено християнство з його новими мистецькими формами. Получилося, таким чином, щось подібне на дві течії, з одного боку, інерція мистецтва дохристиянської доби - символи, ієрогліфи і т. д. (вишивка, орнаментика, різьба і т. д.) і мистецтво світське - культове, його розгалуження. Бойчук спирався в більшій мірі на останнє був дійсним діалектиком, а краще сказати, що він був просто послідовним у своїх пошуках» [1, с. 86].

Продовжуючи художні традиції школи «бойчукістів», О. Заливаха зосереджується у своєму мистецтві на релігійно-національній тематиці. «Основа справжнього мистецького твору великого лету полягає в сакральності, колись-бо так було, навіть митець молився і постився перед початком творчого акту. Мудрець сказав одного разу: все можна взяти від чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, не спасає, а губить. Дуже багато гарних думок, висновків, що стосуються коріння пластики. І національної форми. Коротше: демагогічність там, де він (митець. - С.М.) позичає віру в інших, молиться чужим апостолам. Ще і в Шевченка зазначено - коли в своїй хаті своя правда, і сила, і воля. А для монументального мистецтва властива символіка. Простежте єгипетське, індійське, китайське та інших народів монументальне мистецтво. Ви переконаєтесь, що в основі всього лежить філософсько-естетичне осмислення в символах себе і свого місця у Всесвіті» [там само, с. 99]. Отже, основа мистецтва О. Заливахи - філософське осмислення навколишньої дійсності, що втілюється у символах. Прикладом можуть слугувати твори «Мироносиці», «Присвята Богородиця», «Дзвонар», «Червона калина» та ін.

Коріння стилю митця, на наше переконання, сягає періоду, коли відбулося зародження української нації як такої - українського бароко. Саме тоді, під впливом відкриття геліоцентричної системи будови світу, викристалізувалася «філософія серця» Г. Сковороди, що «визначається передусім генетичним звязком з українською національно-культурною традицією. В українській культурі за збереження і навіть розвитку біблійного розуміння концепції серця виникає особливий філософський напрям (кордіоцентризм), який повязує з міфологічною свідомістю українського народного світогляду і, проходячи крізь усі етапи розвитку української духовності, набуває в ХУП-ХУПІ століттях вигляду символічного антропоцентризму» [4, с. 10], який в епоху українського бароко найяскравіше проявився в архітектурі, літературі, музиці.

Продовження О. Заливахою мистецьких ідей видатного філософа, творча спадщина якого ґрунтується на засадах символізму, очевидне. Є. Сверстюк у одному з листів до художника зазначив: «я дуже зрадів з Твоєї сковородинської здатності до високої творчості. Бо, зрештою, це єдине, що зберігає форми духовного життя, ту внутрішню кристалізацію, яку виробила людина в процесі піднесення, долання зовнішніх і внутрішніх барєрів» [14, арк. 1].

Філософічність художника визначає іншу характерну рису його мистецького стилю - так звану «вертикальну музику живопису» (Іван Данюк), де, нагадуючи арфу або орган, «вертикалі» поєднують небо і землю. «Колись читав Алкоголі - Аполінера. І його формо-думки навіяли мені вертикалі, та ще до того у Рильського - в тіні жайворонка, та колядкові мотиви - Земля і небо нині торжествують.... На зворотньому боці палітурки до Блудних синів України вертикалі дещо проявилися, усвідомив, що і Твоя Творчість - вертикальна - Земля і Небо, Тіло і дух! Дон Кіхот Сервантеса, Фауст та мефісто - то є Твої теми, про щоб

Ти не писав! Про цю думку натрапив і у К.Г. Юнга в кінці Феномен духа в искусстве и науке на старости випадково натрапив на близькі теми» [20, арк. 19].

Принцип «вертикалей» спостерігається у полотнах О. Заливахи («Вертикалі», «Дерева», «Тримаймось!», «Пісня», «Дзвонар», «Дерева як люди», «За- коріненість», «Тополя») та у творі колективного виконання (А. Горська, О. Заливаха, Г. Зубченко, Г. Севрук, Л. Семикіна) - вітражеві «Шевченко. Мати», створеному в Київському університеті 1964 року, з нагоди 150-ї річниці від дня народження Т. Шевченка. Втілюючи у образі Кобзаря його революційні ідеї, митці намагались пробудити у студентів національний дух, свідоме прагнення до незалежності української держави. Керівництво університету сприйняло цей витвір мистецтва як ідейно ворожий, «шовіністичний» прояв, і вітраж було демонтовано. Збереглося Рішення Бюро при правлінні Спілки художників УРСР по Київській області, у якому, в дусі часу, дали перекручену оцінку вітражеві, акцентуючи увагу на невідповідності колективним інтересам і потребам: «Вітраж дає грубо викривлений, архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа, палко любимого радянським народом і народом усього світу. В такому ж іконописному дусі витримано в ескізі образ Катерини, який є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері. Художники створили твір глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Такий твір викликав справедливе обурення громадськості Університету» [19, арк. 1]. Як наслідок, А. Горську, Г. Севрук та Л. Семикіну виключили зі Спілки художників. Наведемо реакцію А. Горської: «Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути б…ми. Я залишилася з твердим переконанням, що радянська влада тримається не на б...ях» [1, с. 96]. О. Заливаха у кінці тексту Рішення, яке йому пізніше у числі інших матеріалів звинувачення повернули, дописав: «У справі вітража я був поза кадром, не був членом спілки, не був киянином. Тому мене не удостоили своєї високої уваги. Але КГБ - удостоїло!» [там само, арк. 2]. Дійсно «удостоїло»: у 1965 році молодого шістдесятника заарештували та засудили до пяти років суворого режиму за «антирадянську агітацію та пропаганду» (ст. 62 ч. ІІ КК УРСР) - «протокол рішення київської спілки художників у справі вітража був у моїй кримінальній справі» [10, арк. 4] - зазначив художник у автобіографії.

В таборі утиски та гноблення О. Заливахи набирали обертів - йому заборонили малювати. Друзі з «великої зони» переймалися цим питанням і звертались до адміністрації табору з проханням аби художнику дозволили творити. Надзвичайно показовими є думки І. Світличного, фрагмент з листа якого свідчить про використання у переписці «езопової мови»: «влітку цього року ми, група художників і літераторів зверталися у верховні органи нашої країни з проханням, щоб адміністрація табору дозволила Тобі малювати фарбами. Відповідь, на жаль, була негативною, але, крім того, адміністрація табору нарікала на те, що Ти виготовляв і поширював у таборі твори націоналістичного і релігійного характеру, і просила позитивно вплинути на Тебе. Цим листом я й виконую прохання адміністрації, сподіваючись, що вже тому вона допустить до Тебе мій лист.

Бо, справді, я хочу вплинути на Тебе тільки позитивно. Та й дивно мені, що Ти піддаєшся релігійним і націоналістичним впливам, бо ж ні того, ні іншого за Тобою раніше я не помічав. Я сподіваюся, що все то - речі скороминущі для Тебе, і якщо Ти їх десь там придбав, то Ти скоро і позбудешся і адміністрація не матиме до Тебе ніяких претензій. Що духовно Т и мало змінюєшся, це я зрозумів із Твого листа: віє від нього великим спокоєм і врівноваженістю, яким я Тебе завжди й знав. І це усіх нас дуже радує.

Купив я тобі ще дуже гарне белградське видання «Ікони». Не надсилаю зараз, бо й адреса в Тебе тимчасова, і впливати релігійно на Тебе не хочу» [16, арк. 5]. На жаль, такі кроки однодумців найчастіше спричиняли чергові обшуки з вилученням полотен, які митець вправно приховував. Та навіть у таких умовах О. Заливаха не підкорився згубній тоталітарній владі, продовжував малювати і передавати свої твори на волю. У цьому йому допомагали близькі та друзі. «Громаду дуже турбує доля твоїх картин, - повідомляє художнику В. Чорновіл. - Як нам відомо, Тетяна частину перевезла до Києва (лежать запаковані у майстерні), щось лишилося ніби-то в Івано-Франківську у якоїсь тітки. Тетяна ж переказувала твоє ніби-то бажання - не розпаковувати картин і нікому не показувати. Воно для збереження так може й краще. Але є й мінуси. Не так у нас багато добрих художників, щоб їхні роботи лежали мертвим баластом. Тим паче тебе знають (як художника) трохи кияни і майже зовсім не знають львівяни та ін. може б дозволив зрідка струшувати пиль із свого доробку, звичайно під чиєюсь персональною опікою і відповідальністю. Як би там не було, ми хочемо хоча б якийсь каталог скласти. То ж принаймні хоч раз доведеться розгорнути. Ми тобі напишемо, що є в Києві, а ти підкажеш, по яких світах шукати решту. Згода?» [18, арк. 1].

З листів дізнаємося, що під час заслання друзі всіляко підтримували митця морально; зокрема, у листі І. Світличного читаємо: «Будь, куме, завжди на коні, як той леґінь. Чекаємо тебе поскоріше в рідних краях» [16, арк. 3], Галина Зубченко надіслала вітання із Новим роком: «Бажаю, щоб цей Рік виправив помилку попереднього Року і повернув тебе до Справжнього твого призвання і покликання: працювати і творити прекрасне мистецтво для людей, а не працювати кочегаром коло печей. Я гадаю, що наступний Рік буде більш Розумний та Справедливий і поверне тебе для суспільства, яке кожним днем збіднюється на цілу низьку чудових ненароджених творів твоїх» [12, арк. 1-2]. Друзі усіляко підбадьорювали вязня: «Урочисто зачисляємо тебе в новорічну команду щедрівників і доручаємо тобі маску «козла отпущенія». Як ти на це?» (Вячеслав Чорновіл) [18, арк. 1]; «Надіюсь, що ти творчий і що коль Тебе все гаразд» (Віра Вовк) [11, арк. 2]. Митці-однодумці висилали О. Заливасі різноманітні книги, передплачували для нього журнали, газети, повідомляли про виставки.

У 1970-ті та на початку 1980-х (період «застою») процес «придушення» будь-яких проявів національного продовжувався. «Інакомислячі» розуміли обставини, у які їх поставили, бачили умовні «кордони» у спілкуванні. 1987 року Є. Сверстюк у листі до О. Заливахи пише: «<...> я собі думаю: в час, коли по телевізору показують Диктатуру совесті і Два взгляда из одного кабинета, в час, коли в кожному номері центральної преси якогось злодія хапають за руку і тягнуть до суду, в малоросійській провінції якесь заросле мохом рило хапає і звично хрумає чужі святкові листівки, лупаючи зварйованими очицями.» [14, арк. 7- 8].

Змиритися з такими обставинами було дуже важко. У листі до О. Заливахи Г. Севрук зізнається: «Я сильно винна перед вами всіма, що майже нікому не пишу, а як і пишу то нецікаво скушно і незграбно. Бо не можу не вільна в собі, гнітить і тягне до землі слаба воля моя, вся в полоні почуттів може і глибоких, але ж надто самітніх і поодиноких. На бескінечному роздорожжі не дам собі ради, а на людей не вмію виносити тугу і конаю як пес в своєму барлозі» [17, арк. 1]. Художниці вторить І. Світличний: «Така вже, мабуть, капосна доля, що не завжди сприяє своїм підопічним, а іноді повертається до них зовсім неделікатним боком» [16, арк. 5].

У таких умовах доводилось творити поколінню шістдесятників. Здавалося б, подібне «поціновування» українського мистецтва тоталітарною владою могло остаточно знищити бажання до подальшої творчості, але митці свято вірили в краще майбутнє. Н. Світлична зазначала у листі до О. Заливахи: «Мені часом прикро, що високе мистецтво, таке гармонійне і природне в храмах, тепер пішло в ресторани, забігайлівки, запльовані автобусні зупинки та й мало не до клозетів» [15, арк. 13]. А Г. Севрук задавалася питанням: «Свароже!! Коли врешті ми станемо багатомовними, коли прекрасна богиня-культура зглянеться над нами і пригріє нас своєю ласкою. Але ж, химерна, далеко залетіла і не видно її, і не чутно, а наші поодинокі зойки бумерангом бються в наші ж груди.» [17, арк. 2].

Після тривалого періоду замовчування приходить визнання й до О. Заливахи, творчість якого не вкладалася в рамки соцреалізму. Художник удостоєний диплому імені В. Стуса; організовуються виставки його робіт: у 1989 р. праці митця експонувалися на виставці в Торонто (Канада) з нагоди 100- річчя з дня народження О. Архипенка; у 1995 р. відбулася виставка у музеї Т. Шевченка (Київ), про яку митець написав у листі Є. Сверстюку: «Був зворушений Львівянами, що прийшли на відкриття - був Богдан Горинь, Гель, заскочив на хвилинку Микола Горинь, була славна громада, навіть проспівали Многая літа Як то добре бути собою, йти до себе побути - сам з собою! Збагнути, на що нас мати привела» [20, арк. 4].

У 1995 р. за твори «ХХ вік», «Мироносиці», «Українська мадонна», «Портрет Василя Стуса», «Портрет Шевченка», «Козака несуть», «Початок» Опанас Заливаха отримав Державну премію України імені Т. Шевченка.

Висновки. Листи О. Заливахи періоду 19601980-х років, написані у певних соціально-політичних та історико-культурних умовах та вперше введені до наукового обігу, дають змогу «зсередини» відчути атмосферу 60-х років ХХ століття та характер руху українського шістдесятництва; краще зрозуміти почуття, емоції, переживання, громадську позицію «головних героїв» хрущовської «відлиги»; відтворити процес відродження національної традиції в культурі, зокрема в образотворчому мистецтві; осягнути якості, що характеризують О. Заливаху як представника епохи шістдесятництва.

Враховуючи ризикованість письмового спілкування художника з «інакомислячими» бунтівниками 1960-х протягом панування тоталітарного режиму, можемо наголосити на його сміливості, а головне - на впевненості у власних національно спрямованих принципах, які митець відстоював та втілював у своїй творчості.

На основі проведеного аналізу епістолярію Опанаса Заливахи доходимо висновку, що:

-мистецька особистість художника формувалася у період та під впливом спілкування з однодумцями-шістдесятниками, які розділяли його національно спрямовані творчі позиції та принципи;

-підґрунтям національного монументального мистецтва О. Заливаха вважав мистецькі традиції Михайла Бойчука та школи «бойчукістів» - представників «Розстріляного відродження»;

-як у листуванні, так і у власній творчості митець проявив себе як філософ, зі сковородинською здатністю через символічність та принцип «вертикалей» втілювати українську національну ідею;

-своєю громадською позицією мистецькою творчістю, за яку поплатився увязненням і засланням у мордовський табір, О. Заливаха сприяв відродженню національної традиції в українському образотворчому мистецтві другої половини минулого століття.

Таким чином, у числі інших митців-шістдесятників, художник був відкритим для сприйняття досягнень світового мистецтва, шанував творчість класиків, та все ж на першому плані у його діяльності - збереження духовної скарбниці українського народу. Саме тому Опанас Заливаха став одним із перших репрезентантів вітчизняного образотворчого мистецтва в Україні та за її кордонами.

Література

1.Алла Горська. Душа українського шістдесятництва / Упор. Людмила Огнєва. - К. : Смолоскип, 2015. - 712 с.

2.Горинь Б.Опанас Заливаха. Вибір шляху / Б. Горинь. - К. : Б. в., 1995. - 23 с.

.Інтервю з художником Опанасом Заливахою. Фрагмент спогадів, записаних на магнітофонну стрічку в 1989 році // Визвольний шлях. - 1990. - Кн. 12(513). - Грудень. - С. 1478-1483.

4.Ковальчук Н. Д. Символічний лад української культури // Н. Д. Ковальчук. - К. : Знання України, 2002. 161 с.

.Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). Збірник матеріалів / Уклав В. Чорно віл. - Париж: Перша укр. друкарня у Франції, 1967. - 338 с.

.Любарська Л. В. Людина і митець Опанас Заливаха (до 85-річчя від дня народження художника) / Л. В. Любарська // Архіви України. - 2010. - № 5(270). - С. 209-212.

.Опанас Заливаха : альбом / упоряд. Б. Мисюга. - К. : Смолоскип, 2003. - 160 с.

.Опанас Заливаха: Живопис, графіка, різьба : альбом-каталог / авт.-упоряд. С. Осташа ; Івано- Франківський краєзнавчий музей. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 1996. - 40 с.

.Плеяда нескорених: Алла Горська. Опа- нас Заливаха. Віктор Зарецький. Галина Севрук. Людмила Семикіна : біобібліогр. нарис / авт. нарису Л. Б. Тарнашинська; бібліограф-упоряд. М. А. Лукяненко; наук. ред. В. О. Кононенко; М- во культури України, ДЗ «Нац. парлам. б-ка України». - К., 2011. - 200 с. - (Шістдесятництво: профілі на тлі покоління; вип. 13.)

11.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 13. - 4 арк.

.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 15. - 2 арк.

.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 17. -

14.арк.

15.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 25. - 12 арк.

16.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 27. - 15 арк.

17.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 28. - 15 арк.

18.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 29. - 5 арк.

.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 30. - 10 арк.

20.ЦДАМЛіМ України. - Архів Опанаса Івановича Заливахи. - Ф. 1151. - Оп. 1. - Спр. 33. - 2 арк.

21.ЦДАМЛіМ України. - Архів Євгена Олександровича Сверстюка - Ф. 1153. - Оп. 2. - Спр. 61, - 34 арк.

Похожие работы на - Опанас Заливаха: мистецька особистість 1960-х

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!