Художні особливості жіночого одягового комплексу болгар на Півдні України ХІХ - початку ХХ століття

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Культурология
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    20,16 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-18
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Художні особливості жіночого одягового комплексу болгар на Півдні України ХІХ - початку ХХ століття

Відокремлений підрозділ «Миколаївська філія Київського національного університету культури і мистецтв»











Художні особливості жіночого одягового комплексу болгар на Півдні України ХІХ - початку ХХ століття



Тригуб О.Л.

Анотація

У статті розглядається болгарський жіночий одяговий комплекс, його художні особливості на Півдні України в ХІХ - на початку ХХ ст., розповідається про модифікацію крою, форми, оздоблення, зміну матеріалів та тканин залежно від часу, впливу оточуючого середовища. Болгарський народний костюм Півдня України в загальних працях з етнографії вивчався такими дослідниками ХХ ст. як Н. Калашникова, Н. Гаген-Торн, О. Будіна, Ю. Іванова, Н. Голант, І. Носкова та ін. Розвитку традиційного одягу болгар Південно-Західної України ХІХ - початку ХХ ст. присвячене дослідження етнолога Т. Агафонової. Але в області мистецтвознавства болгарський народний костюм Півдня України є невивченим, хоча, насамперед, це витвір декоративно-прикладного мистецтва, уособлення творчого потенціалу болгарського народу. Дане дослідження присвячене вивченню болгарського народного костюму та аналізу його трансформації на Півдні України ХІХ - початку ХХ ст. Оскільки болгарський народний костюм змінювався як під впливом оточуючого багатоетнічного середовища Півдня України, так і під впливом часу та економічного положення. В ході роботи були проведені польові дослідження в болгарських селах Одеської та Миколаївської областей (колишня територія Херсонської та Бессарабської губерній), вивчені експонати краєзнавчих та етнографічних музеїв Одеси, Миколаєва.

Ключові слова: сукман, болгарська жіноча сукня (рокла), тунікоподібний крій, складки, клини, рукава, комір, манжети.

В результаті процесу колонізації територія сучасного Півдня України була заселена багатьма національностями. Перша Сербська або Словянська колонізаційна хвиля, що передбачала і болгарські переселення почалася ще за часів правління Петра І. Протягом ХУІІІ ст. болгарський колонізаційний рух на Півдні України набув великих розмірів. Покладалися сподівання на те, що іноземці привнесуть у новий край більш високу сучасну культуру і позитивно вплинуть на місцеве та пришле населення [2, с. 110-111]. Болгар, гагаузів, албанців називали «задунайськими переселенцями» [10, с. 96]. Як засвідчує М.С. Державін у 1915 р. на території Бессарабської, Херсонської і Таврійської губерній розташовувалось 117 болгарських колоній [7, с. 7]. Болгари і сьогодні складають одну з найчисельніших етнічних груп, проживаючих на цій території.

Більшість переселенців походить зі Східної та Північно-Східної Болгарії [6, с. 18]. Для їх орнаментального оздоблення одягу характерна виваженість та помірність.

Чисельні національні та етнічні групи, що проживають на Півдні України в синтезі формують його загальну культуру. Народний костюм - це та зовнішня ознака етносу, за якою його впізнає світ, це його соціальна, національна, географічна, кліматична та економічна специфіки. Він виконує дуже важливу етновизначаль- ну функцію. В національному одязі будь-якого з народів є своя самобутність, що детермінує його етнічну відокремленість.

Основні результати дослідження даної статті базуються на проведених польових дослідження в селах Одеської та Миколаївської областей. Були опрацьовані матеріали Етнографічного музею при Зорянському будинку культури, Музею «Камчікська кишта» болгарської народної культури в с. Зоря (Камчік), були охопленні матеріали Миколаївського обласного краєзнавчого та Одеського державного історико-краєзнавчого музеїв, щодо останнього, в ньому зберігаються експонати, зібрані в багатьох болгарських селах Бессарабії (сучасна Південно-Західна Україна та Південна Молдова).

Починаючи з другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. проблемою дослідження болгарської колонізації, культури та побуту болгарських переселенців займалися вчені - етнографи та історики Болгарії (В. Апрілов, І. Богоров, Н. Гєров, П. Сла- вейков), України і Росії (М. Державін, А. Скаль- ковський, А. Клаус, А. Защук, П. Задерацький, А. Кочубинський, П. Свіньїн, Д. Багалей, Г. Писа- ревський, І. Бессараба, Ю. Венєлін, В. Григорович, І. Срезневський, С. Цвєтко). Болгарський народний костюм Півдня України в загальних працях з етнографії вивчався такими дослідниками ХХ ст. як Н. Калашникова, О. Будина, Ю. Іванова, Н. Го- лант, І. Носкова та ін. В ході роботи автором було вивчено праці М.Г. Велевої та Є.І. Лепавцової, присвячені дослідженню болгарського костюму в різних районах Болгарії, І. Коєва, що займався вивченням болгарської орнаментики вишивок, Н.М. Калашникової, Т.А. Агафонової, Н.Г. Голант, О.Р. Будіної, Ю.В. Іванової, які досліджували одяг бессарабських болгар.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Дослідження українських та російських вчених проводились в межах етнографії та історії, в сфері ж мистецтвознавства болгарський народний костюм Півдня України залишається невивченим, хоча, насамперед, це витвір декоративно-прикладного мистецтва.

Дослідити болгарський жіночий одяговий комплекс, визначити його художні особливості на Півдні України.

Болгарський народний костюм представлений чотирма типами одягових комплексів: сукманим, саяним та незшитими типами поясного одягу двопристілочним і однопристілочним.

Вид сукні, що вдягається поверх натільного одягу (сорочки), визначає тип болгарського жіночого костюму. Одяг із присутністю сукмана (сукман - глухий синій або чорний вовняний сарафан без плечового шва) [5, с. 14] відноситься до сукманого одягового комплексу. Цей комплекс був характерним для бессарабських болгарок майже все ХІХ сторіччя.

Сукман буває лляним, конопельним або бавовняним, але частіше він виготовлявся із вовни. Від матеріалу, з якого виготовлений сукман, залежить і його колір. Так сукмани з матеріалу рослинного походження мають природній колір, вовняні ж пофарбовані в чорний або темно-синій. Сукман майже повністю повторює крій ризи (сукні), тобто тунікоподібний з розташованим по центру основним полотном. Такий крій за походженням вважається більш архаїчним за інші. В ньому присутні бокові трапецієвидні або прямокутні клини зі зборками, глибокий пазушний виріз. Як правило, без рукавів або з короткими, рідше з довгими рукавами. В інших випадках сукман відрізняється від ризи по формі та розташуванню клинів. Умовно названий «короткоклинний» сукман, що поширений на заході Болгарії має покроєні по косій широкі клини, що вставлені низько в область талії. Східноболгарський «висококлинний» сукман має клини, що вставлені високо під пахвами. Такі відмінності в крої є однією з класифікаційних ознак сукманого одягу на заході та сході [5, с. 14-15].

Характерною прикрасою сукмана з високими клинами є вишивка або аплікація з різнокольорових шматків тканини на спідниці, по шву на пазушному розрізі. Сукман з короткими клинами має декоровані пазушний розріз, краї рукавів.

Болгарський одяг Півдня України ХІХ ст. мав спільні риси із одягом тих місцевостей Болгарії, звідки прибули переселенці. Але згодом склався єдиний тип жіночого костюму, в основі якого лежав сукман. Пізніше великого поширення набула відрізна, призбирана по талії, з довгими рукавами сукня, сформована на основі сукмана під впливом міської моди [3, с. 21].

Рокла (термін болгар Півдня України, від болгарського рокля - сукня) - найбільш пізній тип болгарського жіночого одягу, відрізна сукня з вовняного матеріалу, довжиною до середини ікри або трохи нижче. Рокла за формоутворенням має Х-подібний силует: щільно прилягаючий ліф, збірчаста та широка спідниця. Треба зазначити, що в с. Зоря (за свідченням інформатора) на початку ХХ ст. сукня з фабричного матеріалу,

не обовязково з вовни мала також назву рокла. Рокли в залежності від кольору та малюнка на тканині мали різні назви. Так, наприклад, лєн- точкіна рокла, кадрелєва рокла, салатєва рокла. Здебільшого основні деталі рокли сполучаються з великої кількості асиметрично розташованих відрізних частин. Особливою дрібністю конструктивних ліній відрізняються рукава рокли. Імовірніше це було повязано з економією тканини.

Як стверджує Н.Г. Голант, рокла - відрізна вовняна сукня, без коміра, з круглим вирізом під горло, з довгими широкими вшивними рукавами з манжетами, зі зборчатою спідницею, що сполучається з прямих полотнищ. В с. Городнє (Чійшія) роклею називалась тільки та сукня, що зшита з матерії в клітину. Однотонна ж сукня мала назву манофил, хоча за кроєм і не відрізнялася [14, с. 365]. Щодо с. Зоря, тут роклею зветься будь-яка відрізна сукня, навіть не обовязково з вовни. В с. Кирнички (Фонтіна-Дзінілор) рокла - це шита вручну сукня, зимова - з тонкої вовняної тканини, літня - з конопляної, лляної тканини. Основні деталі сукні - ліф, спідниця, в зимових сукнях додаються ще рукава.

За дослідженням Т. Агафонової на початку ХХ ст. термін рокла в більшості болгарських сіл вживався як назва сукні з купованої матерії, сукня ж з домашнього полотна звалась чукман [1, с. 115].

Пращуром рокли був відрізний сукман, що побутував в північно-східних районах Болгарії (Східна Стара Планіна та узбережжя Дунаю) [14, с. 366]. Треба зазначити, що вихідці саме з цього регіону склали більшість масової міграційної хвилі початку ХІХ ст.

В Чійшії побутував звичай багатошарового носіння одягу. Так влітку жінки з с. Городнє одягали поверх сорочки дві рокли, взимку - три-чотири. Такий звичай був поширений серед населення регіону Болгарії Странджі (Малко-Тирновський та Лозенградський округи в південно-східній частині Болгарії), серед переселенців з цієї області, що улаштувалися у Добруджі, серед гагаузів Південної Бессарабії. Існує декілька версій обґрунтування такої моди. За однією це повязано з існуючим тут еталоном краси: жінки намагались виглядати повнішими. С.С. Курогло і М.В. Маруневич пояснюють носіння гагаузами такої кількості суконь одночасно відсутністю у жінок зимового одягу. Зі свідчень дослідників Південної Добруджі слідує, що цей звичай був повязаний із бажанням жінок продемонструвати якомога більшу кількість нарядів (кожна верхня сукня була коротша за нижню) [14, с. 366]. Такий спосіб носіння спостерігався також в таких селах як Червоноармійське (Кубей), Зоря (Камчік) [1, с. 115].

Етнографічний музей при Зорянському будинку культури нараховує 52 експоната. Музей «Камчікська кишта» болгарської народної культури в с. Зоря - 15. Треба зазначити, що експонати як в Етнографічному музеї при Зорянсько- му будинку культури, так і в Музеї «Камчікськакишта» болгарської народної культури не мають інвентарних номерів.

Багато експонатів в Етнографічному музеї при Зорянському будинку культури, що представляли собою як вовняні безрукавні рокли в клітину, з глибоким пазушним розрізом, так і сукні з купованої матерії з довгими рукавами та складним кроєм за міською модою. Зустрічаються також експонати із малюнком на тканини у вигляді орнаментального мотиву індо-арабського стилю - «індійське пальмове листя».

На початку ХХ ст. під впливом міста в жіночому костюмі замість сукні зявляються кофта (кофтічка, баска, сакчі) та спідниця (баска, юбка) з домотканої або купованої вовняної матерії. Спідниця складалася з 6-10 клинів та призбирувалась на поясі. Кофта мала рукава з манжетами (рукавнічка, грімнічка), іноді невеликий буф. Такий комплект шився з домотканого та фабричного матеріалу. В с. Зоря кофти мали фігурні рельєфи, відложні коміри, іноді лацкани, манжети, що оздоблювались бавовняним оксамитом. Застібка була на 2-4 ґудзиках.

Болгарські народні жіночі сорочки (ризи) за кроєм та зовнішнім декоруванням М.Г. Веле- ва, етнографічне дослідження якої охоплює головним чином період ХІХ - першої половини ХХ ст., поділяє на два типи: тунікоподібні (тобто без плечового шва) та ризи з плечовими вставками та зборками - бирчанки (бърчанка) [4, с. 145]. Сорочки другого типу повязані виключно із дво- пристілочним одяговим комплексом (назва «дво- пристілочний», уживана в південному регіоні України, в Болгарії вона зветься двупрестил- чена носия). Двупрестілочний одяг (переклад Б. Койнакової) - жіночий одяг, поясну частину комплексу якого утворюють запаска з фартухом і звуться задньою та передньою престілками [4, с. 144]. Подібний тип жіночого поясного одягу притаманний одягу всіх словян. В українському одязі аналогом слугують запаски та плахти.

Тунікоподібні сорочки характерні для сукма- ного одягового комплексу. Вони складаються з полотнища, яке має подвійну довжину від плеча до щиколоток, що перегнуто навпіл. Подібно бир- чанці тунікоподібні ризи мають з боків трапеціє- видні клини, що можуть вставлятись як під пахвами, так і в плечовий згин на передній частині основного полотнища. Рукава сполучені з одного та половини полотна, або з двох полотен, які зшиті по довжині. Нагрудний розріз розташовувався по центру. Горловина утворювалася завдяки трикутному вирізу на основному полотнищі в місці згину (угърле). Під пахвами вставлялася алтица, або ж бокові клини мали стріловидне завершення зверху, що замінювало її [4, с. 31]. Крім того, в деяких випадках з метою ущільнити верхню частину сорочки на неї пришивалося додаткове полотнище (подплата).

Основними центрами декоративного навантаження тунікоподібної ризи є рукава та поділ. В меншій мірі прикрашались нагрудний розріз та зовнішня сторона коміру. Таке розташування вишиваного орнаменту обумовлюється приналежністю даного виду сорочок до сукманого одягового комплексу. Прикрашалися ті ділянки сорочки, які було видно з-під сукману. Оскільки нагрудна частина тунікоподібної ризи значноюмірою перекривається сукманом, декоративне оздоблення її набагато бідніше, ніж у бирчанці. Як засвідчують Т. Агафонова та Н. Калашникова найрозповсюдженішим типом крою болгарських сорочок на Півдні України був саме тунікоподібний, але в деяких поселеннях зустрічались ризи з призбираними рукавами та плечовими вставками [1, с. 113].

Сорочки виготовляли з різноманітних матеріалів: бавовняного, вовняного, конопляного, лляного, шовкового полотен. Нитки для їх ткацтва, крім бавовняних, виготовляли власноруч, бавовняні ж (памук) купували на базарі. Треба зазначити, що льон та конопля є більш давньою та традиційною сировиною для виготовлення сорочок, на відміну від бавовни, яка найбільш активно застосовується з другої половини ХІХ ст. Текстильне прикрашання жіночих сорочок в значній мірі залежало від самої тканини. Ризи на Півдні України дуже часто шилися з полотна (платно), яке ткалось з декількох видів ниток. В залежності від того, з якого матеріалу було виткано полотно, по його довжині розташовувались смуги з конопляних, бавовняних, лляних або шовкових ниток, що надавало тканині фактурності та рельєфності. Крім цього такі смуги відрізнялись від основного матеріалу за тоном та кольором і утворювали певний ритм та малюнок тканини. В такому регіоні Болгарії як Странджа, що був Батьківщиною болгар, які переселилися до земель сучасної Миколаївської області на початку ХІХ ст., білі смуги виготовлялися з щільних бавовняних волокон, жовті, бежеві, сині - з більш рідких. Вони мають назву кенари. Кенари є специфічною формою художнього оздоблення і виконують роль групової визначальної етнографічної ознаки.

Етнографічні дослідження ХІХ ст. вказують на те, що болгарські жіночі сорочки були щільно оздоблені вишивкою, яка розміщувалась на плечах, грудях, рукавах, по подолу. Рукава та нагрудна частина - найголовніші декоративні центри ризи.

Однак на початку ХХ ст. яскраве прикрашення сорочок вишивкою замінюється на біле ручне або фабричне мереживо, зменшується довжина ризи. Такі зміни характерні як для Болгарії, так і для Півдня України. В крої зявляється новий елемент - кокетка. Рукав вкорочується до %, починає доповнюватись манжетою.

Подібну аналогію можна провести з українською народною сорочкою ХІХ - початку ХХ ст., яка як зазначає Т. Ніколаєва за кроєм поділяється на такі основні типи: тунікоподібна, з плечовими вставками, з суцільнокроєним рукавом, на кокетці. Сорочка з плечовими вставками відноситься до типу сорочок, що характеризує жіночий одяг словянських народів.

Типовою для подібної категорії трансформованих сорочок є риза з Миколаївського обласного краєзнавчого музею (КП-51555; Т-3281, с. Тернівка). Тканина для її пошиття виконана з різних видів ниток (це бавовняні нитки різної щільності). Отже по довжині її поверхня вкрита бежевими смугами. Горловина сорочки прикрашена мереживом, рукав э оздоблений мережкою.

Сорочка починає виконувати роль нижньої білизни. Зявляються короткі блузи без рукавів,стягнуті у складки на талії (чапак), або ж чапак з долной юбкой, де до ліфа додається ще й спідниця, що надає цій білизні схожості з українською «талійкою» [1, с. 114].

Болгарський костюм Півдня України по своїй насиченості елементами одягу та оздобленням виглядав дещо скромнішим ніж народний костюм у Болгарії. Особливо це стає помітним на початку ХХ ст., коли костюм змінюється під впливом міської моди.

На початку ХХ століття спостерігається розмежування за матеріалом та функцією. Так фартух з вовняної домотканої тканини використовувався як повсякденний, святкові ж фартухи виготовляли з фабричної матерії. Фартух як компонент жіночого одягового комплексу перестає бути обовязковим для дівочого одягу. Вікова диференціація підкреслюється також тоном та кольором. Фартухи літніх жінок були темними, молодих же навпаки, були світлими та відрізнялись яскравістю та строкатістю. Крім того, спостерігається різниця в оздобленні святкових та повсякденних фартухів: святкові прикрашались мереживом та оборкою, буденні - трьома продольними складками, оборкою чи стрічкою. Завязки фартуха виготовляли з вовняних ниток і завязували або на спині або під грудьми [1, с. 115]. болгарський жіночий одяговий тканина

Виходячи з дослідження Н. Калашнікової, болгарський фартух має два типи. Перший - престилка, має вигляд полотнища вовняної строкатої або однотонної тканини, яке прикрашали каймою з тканим геометричним орнаментом та закріплювали на поясі за допомогою завязок або шнурків. Інший же тип - фарта шився з двох полотнищ із завязками з однотонної вовняної тканини, що призбирувались біля пояса. Т. Агафонова та Н.Г. Голант засвідчують, що терміном фарта, фатра, фартушка звався фартух з купованої матерії [14, с. 386; 1, с. 115]. В с. Зоря, виходячи з власних польових досліджень, за свідченням інформатора, використовувалось слово фартушка, хоча, як стверджує Т. Агафонова, тут застосовувалась поряд із болгарським терміном пристілка (місцевий діалект, походить від престилка), загальнословянська назва запаска [1, с. 115].

Низ святкового фартуха завжди прикрашався витканими мережками з ниток різноманітних кольорів та різної якості. Елемент орнаменту міг або просто повторюватись, або один елемент розташовувався по центру, а інші - з обох боків симетрично від нього. Щодо крою, у верхній частині полотнища справа та зліва робили по 1-2 складки або рівномірно призбирували і пришивали пояс.

(дукатами); сережки (обици), надвушні підвіски (трепка); пояси, що складаються з металевих сегментів, нанизаних на шкіряну стрічку (рафт); прикраси на волосся (иглите за коса: тетрейка, прибодка, китка, косичник).

За визначенням П.Е. Задерацького івиця - кушак плетений або шитий, паперовий або вовняний; прикрашається мідними, посрібленими, або чистого срібла пофтами або куланами. Замок також металевий [8, с. 165].

Сукманий одяговий комплекс відрізняється від інших чистотою форми, виразністю силуетної лінії, помірною кількістю елементів одягу та декору. Він припускає багато найрізноманітніших металевих прикрас можливо з естетичних міркувань, оскільки велика за розміром одноколірна площина сукмана потребує дрібних форм, а блискучий метал з його грою світла і тіні на тлі поглинаючої сонячні промені матової бавовни надає загальній композиції свіжості та витонченості. Особливим розмаїттям відрізняються гердани, ними заповнюється виріз горловини сукмана. Іноді гердан або герданче представлений намистом з золотих монет.

Двопристілочний і однопристілочний костюмні комплекси зафіксовані на Одещині етнографічними описами ХІХ ст. Для них характерна невелика присутність металу, оскільки в даному випадку металеві прикраси композиційно не акцентують на собі уваги тьмяніючи поряд з кольоровою, складною за орнаментом вишивкою та різноманітними прикрасами з кори дерева, квітів, насіння, пряжі тощо. Серед них - надвушні або скроневі підвіски (обиди або обеци), які мали частіше за все круглу форму, хоча іноді набували розеткоподібних обрисів або представляли собою поєднання дрібних пластинок, ланцюжків та кольорового каміння; арпалиите - весільні каблучки з нанизаними порожніми сферами; прочелници або прочелникът - прикраси на голову, що являють собою нанизані одна до іншої орнаментовані пластини; браслети (гривни), каблучки і рідко гердани [4, с. 89-93].

Болгарки Одещини у ХІХ - на початку ХХ ст., як засвідчує Т.Агафонова, носили підвішені до чіпця нитки дрібних турецьких монет (мацалки), що мали довжину до підборіддя, нагрудні прикраси з золотих або срібних блях (алтин, лефти, левтус), нанизані на шнурок дрібні монети або срібні предмети (грідни), срібні або мідні куповані браслети (грімнічкі, грімна, цеклі, блезікі, вравель, браслета, гривни), срібні браслети з ланцюжком (срібна гривна), золоті сережки (рубанці) [1, с. 116].

Колекція болгарських одягових металевих прикрас фондів Миколаївського обласного краєзнавчого музею представлена пятьма укомплектованими та сьома розпарованими жіночими пряжками - пафтами, трьома браслетами і одним герданом. Експонати виготовлені з ювелірного сплаву, до складу якого входить срібло.

Історія болгарського народу тісно повязана з Великою Болгарією - племінним союзом (630660 рр.). Болгари, нащадки тюрків-булгар, пройшли шлях від кочовиків до осілості. Також, зважаючи на те, що територію сучасної Болгарії в IV ст. до н. е. заселяли скіфи, в 681 році на Бал- канський півострів прийшли болгарські племена тюркського походження та заснували першу державу, визнану Візантією, а в XIV ст. Болгарія була завойована турками [11, с. 315-316], не дивно, що вироби болгарського декоративно-прикладного мистецтва мають спільні риси з орнаментикою Сходу та кочових племен. Це прослідкову- ється у трактуванні значення орнаментальних мотивів. Присутність словянських племен, що переселилися з-за Дунаю на болгарські землі на початку VI ст. також не могла не залишити свій відбиток у трактуванні символічних знаків. За дослідженням Н.І. Гаген-Торн, пафти мають східне походження і виявляють близькі аналогії із поясними застібками народів Передньої Азії та Кавказу. Багатьма археологічними матеріалами засвідчено використання поясних прикрас волзькими та аспаруховими болгарами на Дунаї, які ще у VII ст. н.е. входили в єдину федерацію племен «Велика Болгарія». Отже як припускає Денисов Н.В., це обумовлює носіння їх протоболгарами. Саме цим він пояснює велику схожість поясних пряжок та накладок з протоболгарських поховань на Північному Кавказі, на Дунаї і на території Волзької Болгарії. Член-кореспондент Болгарської Академії наук професор Н. Мавро- дінов, доводячи протоболгарське походження металевих поясних пряжок та прикрас дунайських болгар, відмічає, що по формі і орнаментальним мотивам вони мають паралелі зі знахідками з Північного Кавказу та Волго-Камья. Такі пряжки праболгар («коланен накит»), виготовлені із золота, срібла та бронзи відрізняються тонкістю художньої обробки та засвідчують значний розвиток ювелірного мистецтва [6, с. 32].

Пафти мають листоподібну форму, яка нагадує за абрисом листя мигдалю, а також такий відомий орнаментальний мотив індо-арабського стилю як «індійське пальмове листя».

Майже вся поверхня пафтів (КВ-376, МД-201/1; КВ-376, МД-201/2) суцільно вкрита декором. На ній зображені обємні елементи рослинного орнаменту. Вони повторюють форму самої пряжки. При уважному розгляданні даного зображення можна виявити аналогію з українським орнаментальним мотивом «баранячі роги», що символізує відродження рослинності і родючості та словянською «сваргою» - прадавнім солярним знаком. В центрі кожної з бокових частин пряжки міститься елемент каплеподібної форми з квіткою в середині.

В центральній частині пафтів ми бачимо тотемне зображення птаха (павича). Павич - сонячний птах, символ безсмертя, воскресіння, краси, хоробрості [15, с. 122]. За східною традицією він є уособленням мудрості, родючості, довголіття. Цей дуже популярний мотив бере своє коріння ще з часів мистецтва Візантії, де він асоціювався з розкішшю та царською гідністю [13, с. 67]. Павич у народному розумінні частіше за все птах жіночого роду. В Болгарії він був колись домашнім птахом, близько повязаним з народними піснями та віруваннями. Піря його слугує не тільки для краси, але й для захисту від магії та наврочень [12, с. 101]. Зображення павича поряд з молодим листям папороті відносить його до вже згадуваного індо-арабського стилю. Центральна частина пряжки виконана в формі герба. Використання зооморфних орнаментальних мотивівбільш характерно для Північної, Північно-Східної та Західної Болгарії, хоча воно зустрічається і на Півдні та Південному Сході.

Експонат МД-132/4; МД-132/16 в своїй центральній геральдичній частині містить зображення крилатого коня - посередника між двома світами - існуючим та позареальним. Кінь відігравав важливу роль в обряді весілля болгар [9, с. 36]. Крім того кінь, як підтверджує Г.С. Маслова та багато інших дослідників, несе в собі солярну семантику. У давніх словян - це символ смерті та воскресіння. Крилатий кінь - казкове створіння, уособлює духовність [16, с. 250-251]. В результаті археологічних досліджень на території Північно-східної Болгарії були знайдені протоболгарські поховання з присутністю у могилах кінських кісток (поблизу Нови Пазар, в Калето, с. Попина та ін.), в районі Плиски - давньої столиці Болгарської держави, про що йде мова у дослідженні російського археолога С. Плетньової. Вона відмічає розповсюдженість обряду погребання з конем у кочових племен від передгіря Алтаю до Дунаю [6, с. 98-99]. Отже кінь супроводжував болгарина навіть до загробного світу.

В середині бокових деталей пафтів розташований ромб з крапочками по периметру, ззовні чотирьох кутів якого вигравіювані трилисники, а в середині - квітка, розміщена в ще одному меншому за розміром ромбі. Цей знак скоріше за все означає поле, землю, багатий врожай, а кругла квітка - сонце.

На симетричних деталях пряжки МД-132/14; 132/15 розташований орнаментальний мотив - «дерево життя» («світове дерево», «вісь світу», уособлення життєвої сили, вічного життя). Цей мотив здавна відомий в мистецтві Східної Європи і Середньої Азії та походить від ассиро- вавилонської культури, де символом безперервно відроджуваної природи, сили та мітці людського тіла була фінікова пальма, як зазначає відомий болгарський етнограф І. Коєв [12, с. 86]. За його твердженням, двостороння симетричність, присутня в композиції орнаменту, яким оздоблені болгарські вироби декоративно-прикладного мистецтва, повязана з передачею давнього мотиву «священного дерева». Крім того, він вважає, що розповсюдження найдавнішого традиційного зображення даного орнаментального мотиву, з тваринами та птахами з обох боків стовбура, в народній орнаментиці балканських країн і Болгарії зокрема, повязане з орнаментом середньовічних тканин Візантії та Персії (VI - ХІІ ст. ст.), що продавалися на Захід. Болгарська ж дослідниця В. Іванова-Мавродінова висуває гіпотезу привнесення цього мотиву на Балкани протоболгарами. За її визначенням, словяни і протоболгари мали дотик до античної і давньої скіфо-сарматської культури ще за часів їх перебування на Північному Сході та Півночі від Дунаю і Чорного моря. Саме ці племена, на її думку, й були провідниками східних форм і мотивів в культурі європейських країн [6, с. 77-79].

Іншу групу пафтів єднають пряжки, всі три деталі яких мають круглу форму, що відверто вказує на солярну символіку даних виробів. Ще одним аспектом в доречності використання саме солярних символів на пафтах є місце їх носіння - талія, «сонячне сплетіння», тобто центрвсесвіту людського організму. На наявності у болгарських металевих поясних прикрас магічних оберегових функцій наполягає Н. Мавроді- нов. Він пояснює таке ствердження відповідями римського папи Миколи І у 866 році на питання, повязані зі змістом законів і обрядів християнської церкви. Із питань болгар зясовується, що грецьке духовенство забороняло їм приймати причастя підперезаними, що було повязано не стільки з нескромним багатством поясних прикрас, скільки з магічним поважанням їх по язичницьким традиціям [12, с. 32].

Однак не всі орнаментальні мотиви мають архаїчне значення. В ХУІІІ - ХХ ст. давні мотиви переосмислювалися [13, с. 173]. Деякі зображення несуть суто декоративне навантаження або є умовною стилізацією реалістичних форм.

Не меншої уваги заслуговує колекція болгарських прикрас Одеського державного історико-краєзнавчого музею. Вона за кількістю експонатів (41), які потрапили до музею в результаті багатьох експедицій по болгарським селам Бессарабії протягом 50-х - 80-х років ХХ ст., в основному це села Вільне, Рівне, Єлизаветівка Тарутинського р-ну та с. Дмитровка Болград- ського р-ну Одеської обл. Експонати датуються часом починаючи з кінця ХУІІІ ст. і завершуючи початком ХХ ст. До колекції входять пафти, браслети (гривни), надвушники (убици), намиста (гердани), алтьн, бляхи на пояс.

Висновки і пропозиції

Отже, як ми бачимо, протягом ХІХ - початку ХХ ст. плечовий жіночий одяг дещо модифікувався. Еволюціонував від сукмана, рокли і до комплекту - «двійки»: кофта і спідниця. Цікавим фактом є те, що подібний розвиток костюму, як стверджують болгарські дослідники відбувався в багатьох районах Болгарії. Сукманий тип одягу отримав надзвичайне поширення. Вчені повязують таку тенденцію із епохою національного відродження, тому, що тоді міська мода орієнтувалася на європейську культуру, а сукман був найбільш придатним для його подальшої трансформації.

Трансформація болгарського народного костюму на Півдні України обумовлена наступними чинниками: впливом міської моди, що повязано зі зміною орієнтирів, тобто поширенням впливу міської культури та міського виробництва на початку ХХ ст., появою фабричних матеріалів. Жіночі ризи протягом ХІХ ст. залишались традиційними, і лише на початку ХХ ст. в них змінюється декоративне оздоблення, додається функція нижньої білизни, крій набуває рис міської моди, використовуються фабричні тканини. Жіночі сорочки на початку ХХ ст. все менше оздоблюються вишивкою. Вона залишається здебільшого на святковому та обрядовому одязі.

В ході дослідження матеріалів Миколаївського обласного краєзнавчого та Одеського державного історико-краєзнавчого музеїв було виявлено розмаїття болгарських одягових металевих прикрас Півдня України. Вони класифікуються як за призначенням їх носіння, так і за формою. Порівнюючи південноукраїнські прикраси болгар з ювелірними прикрасами Болгарії по конструкції, декоруванню, орнаментальній символіці треба відмітити достатньо близьку ідентичність, канонічність їх виготовлення, хоча видів останніх, звичайно, більше і метали та оздоблення дорожчі та пишніші. Можна припустити, що це викликано браком коштів, відсутністю матеріалів, впливом міської моди на сільську. Але збереженняболгарами-переселенцями традицій в своєму народному костюмі, незважаючи на віддаленість від своєї Великої Батьківщини є незаперечним фактом.


1.Агафонова Т. Одяг болгар південно-західної України (ХІХ - перша пол. ХХ ст.) / Т. Агафонова // Народна творчість та етнографія. - 1997. - №5-6. - С. 113-119.

2.Багалей Д. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. IV - V / Д. Багалей // Киевская старина. - 1889. - № 7. - С. 110-148.

3.Будина О.Р. О соотношении общих и локальных традиций (на примере балканских этнических групп на Украине и в Молдавии) / О.Р. Будина // Советская этнография. - 1984. - № 2. - С. 15-27.

4.Велева М.Г. Българската двупрестилчена носия / М.Г. Велева. - София: Издательство на Българската Академия на науките, 1963. - 162 с.

5.Велева М.Г. Български народни носии. - Т.2: Български народни носии в Средна Западна България и Сред- ните и Западните Родопи от края на ХVШ до средата на ХХ в. / М.Г. Велева, Евг. Ил. Лепавцова. - София: Издательство на Българската Академия на Науките, 1974. - 252 с., ил.

6.Денисов Н.В. Этнокультурные параллели дунайских болгар и чувашей / Н.В Денисов. - Чебоксары: Чувашское книжное издательство, 1969. - 176 с., ил.

7.Державин Н.С. Болгарские колонии в России / Н.С. Державин. - Т. 2: Язык. - Петроград, 1915. - 648 с.

8.Задерацкий П.Э. Болгаре, поселенцы Новороссийского края и Бессарабии / П.Э. Задерацкий // Москвитянин. - 1845. - Ч. 6. № 11. - С. 159-187.

9.Задорожнюк Н.І. Святкова символіка болгарського народу / Н.І. Задорожнюк // Початкова школа. - 1994. - № 9-10. - С. 34-36.

10.Иванова Ю.В. Тенденция развития этнических групп в многонациональной среде (на примере албанских поселений на юге Украины в ХІХ-ХХ в.в.) / Ю.В. Иванова // Советская этнография. - 1981. - № 4. - С. 95-107.

11.История Болгарии / Сост.: С. Шумов, А. Андреев. - М.: Монолит - Евролинц - Традиция, 2002. - 337 с., ил.

12.Коев И. Българската везбена орнаментика / Иван Коев. - Книга 1. Принос към историята на народния орнамент. - София: Издание на Българската Академия на науките, 1951. - 195 с.

13.Маслова Г.С. Орнамент русской народной вышивки как историко-этнографический источник / Г.С. Маслова. - М.: Издательство «Наука», 1978. - 208 с., ил.

14.Чійшія: Нариси історії та етнографії болгарського села Городнє в Бессарабії / Кол. авт.: А.В. Шабашов, М.М. Червенков, Л.В. Суботін, М.Д. Пінті, Н.П. Пінті, В.М. Шевченко, Н.Г. Голант, Д.Є. Нікогло, О.В. Кисса, В.Я. Диханов, В.П. Степанов, О.І. Водинчар, І.А. Стоянов; Головн. ред. В.Н. Станко. - Одеса: Астропринт, 2003. - 792 с., іл.

15.Шейнина Е.Я. Энциклопедия символов / Е.Я. Шейнина. - М.: ООО «Издательство АСТ»; Харьков: «Форсинг», 2001. - 591 с.

16.Энциклопедия символов, знаков, эмблем / Авт. - сост. В.Андреева и др. - М.: ООО «Издательство Астрель»: МИФ: ООО «Издательство АСТ», 2001. - 576 с.: ил.

Похожие работы на - Художні особливості жіночого одягового комплексу болгар на Півдні України ХІХ - початку ХХ століття

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!