Уроки Голокосту в українській історичній науці та освіті: від наративу до осмислення й постановки суспільного питання про покаяння (до 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру)
Уроки Голокосту в українській історичній науці та освіті: від наративу до осмислення й постановки суспільного питання про покаяння (до 75-ї річниці трагедії Бабиного яру)
І.Я. Щупак
Розглядається характер Голокосту як універсального та безпрецедентного явища, його місце в українській історіографії від часів Другої світової війни до сьогодення, визначено актуальні проблеми наукового вивчення Голокосту у сучасній Україні. Аналізуються особливості Голокосту на окупованій території України та його періодизація. Висвітлено хід реалізації "остаточного вирішення єврейського питання" на українських теренах, трагічним символом чого став Бабин Яр. Окремо розглянуто ставлення місцевого населення до знищення євреїв. Особливу увагу приділено українським праведникам народів світу. Охарактеризовано основні форми єврейського опору Голокосту. Розглянуто також вивчення історії цього явища у системі освіти нашої країни. Порушується питання про покаяння в українському суспільстві та осягнення уроків Голокосту.
Ключові слова: Голокост, Шоа, геноцид, "остаточне вирішення єврейського питання", Бабин Яр, праведники народів світу, єврейський опір Голокосту, політика памяті.
Голокост займає особливе місце в історичній науці та суспільній думці як одна з найбільших трагедій в історії людства, що змусила замислитися над питанням про шляхи розвитку цивілізації. Для дослідників Голокост став прикладом "класичного", або, за словами Я. Грицака - "ідеального геноциду" в тому розумінні, що нацисти прагнули винищити весь єврейський народ. Головні ознаки геноциду виявились у Голокості найбільш виразно, через що саме з ним зіставляють інші геноцидальні явища в історії.
Важливо зясувати значення самого поняття. Згідно з одним із поширених тлумачень, Голокост, це - "загибель значної частини єврейського населення Європи (близько 6 млн осіб) унаслідок організованих нацистами та їхніми пособниками дій у Німеччині й на захоплених нею територіях упродовж 1939-1945 рр. (в нацистській фразеології - остаточне вирішення єврейського питання)". Це визначення відповідає, зокрема, контексту декларації Міжнародного форуму з Голокосту, який відбувся у Стокгольмі (січень 2000 р.), де підкреслювалися масштаби трагедії, що її "довелося пережити єврейському населенню".
Утім частина істориків, зокрема співробітники Вашингтонського меморіального музею Голокосту (США), поширюють поняття "Голокост" на практику переслідування нацистами й інших етнічних і соціальних груп - ромів (циган), людей із розумовими та фізичними вадами, комуністів, соціалістів, деякі гілки словян (поляки, росіяни, українці та ін.), свідків Єгови тощо через політичні мотиви або з огляду на спосіб життя. Відповідні погляди відбиваються в документах міжнародних організацій. Зокрема в резолюції Ґенеральної Асамблеї ООН №60/7 (1 листопада 2005 р.; " [.] Голокост, що призвів до винищення однієї третини євреїв та незліченної кількості представників інших меншин") , посланні Ґенерального секретаря ООН Пан Ґі Муна з приводу Міжнародного дня памяті жертв Голокосту (27 січня 2009 р.) . Отже термін "Голокост", що впродовж багатьох років позначав саме єврейську трагедію, на сьогодні видається не досить чітко визначеним і часто використовується по відношенню до нацистського геноциду взагалі. На наш погляд, більш прийнятним поняттям, яке характеризує гітлерівську політику та практику винищення євреїв під час Другої світової війни, є термін "Шоа" (івр. "^Ш" - "катаклізм, раптова катастрофа"). Ним доцільно послуговуватися й щодо нацистської практики "остаточного вирішення єврейського питання" на теренах України. У певному контексті поняття "Голокост" і "Шоа" можна використовувати як синоніми.
Методологічно важливо відзначити, що Шоа - водночас універсальне й безпрецедентне історичне явище. Універсальність Голокосту полягає в тому, що тотальному винищенню підлягали мільйони людей - тільки тому, що вони народилися євреями (як в інших випадках національного геноциду - вірменами, греками або сербами тощо). Універсальність - у масштабах трагедії, як і загибель мільйонів українців під час Голодомору чи смерть сотень тисяч людей унаслідок етнічних чисток у колишній Юґославії. Універсальність також у планомірній, послідовній, систематичній організації масових убивств, які виправдовувалися людиноненависницькою ідеологією. Але водночас Шоа - безпрецедентне явище, адже вперше в історії найважливішим елементом державної політики великої світової держави (Німеччини) стала практика тотального фізичного винищення цілого народу (євреїв). Антисемітизм (поряд з ідеєю світового панування) був ідеологічним стрижнем гітлерівського режиму навіть попри ту шкоду, якої він завдавав економіці нацистського Райху, боєздатності його армії. За словами ізраїльського дослідника Є. Бауера, "не - прагматичний характер геноциду євреїв є одним з елементів, що відокремлює його від інших геноцидів. Сукупність інших елементів виявилася в бажанні знищити кожного окремого єврея, визначеного як такого, нацистами". Ці та інші риси геноциду євреїв зясовують характер Голокосту (Шоа): "Голокост був не унікальним. Він був безпрецедентним, геноцидом, подібного якому ніколи не було".
голокост бабин яр єврейський
Дослідження історії Голокосту в Україні
Голокост - одне з найкраще вивчених явищ історії як з огляду на виявлені та опубліковані документи, спогади, так і наявну літературу. Щоправда радянська історіографія тему Голокосту на окупованих територіях СРСР та, зокрема, українських теренах фактично замовчувала. За воєнної доби відомості про нацистське "остаточне вирішення єврейського питання" збирали члени Єврейського антифашистського комітету, журналісти. Так, у квітні 1944 р. на шпальтах головної газети СРСР зявилася стаття І. Еренбурґа, в якій розповідалося про єврейського поета й партизана з Вільнюса А. Суцкевера - цей сюжет уможливив згадку про Голокост на території Литви. Проте тільки після 1991 р. побачили світ всі основні тексти І. Еренбурґа про знищення євреїв України. Серед кореспондентів, які першими побачили звільнені радянськими військами табори Майданек і Треблінка, був В. Ґроссман. У своїй статті кінця 1944 р. він детально показав технологію цього "конвеєра смерті". Події Шоа на території СРСР та, зокрема, на українських теренах, було відображено у "Чорній книзі" - збірці свідчень і документів про Голокост, підготовленій радянськими літераторами й журналістами (М. Аліґер, В. Каверін, Р. Фраєрман, В. Шкловський та ін.) під керівництвом В. Ґроссмана, І. Еренбурґа. У 1947 р. "Чорну книгу" видали англійською мовою в Нью-Йорку, натомість її вже готовий російськомовний типографський набір через ідеологічні настанови було знищено в 1948 р. Це видання стало доступним читачеві лише після 1991 р.
Звичайно, і за умов замовчування історії знаходилися люди, які намагалися донести правду. У вересні 1961 р. поет Є. Євтушенко надрукував свій вірш "Бабин Яр". Великий моральний вплив на широку громадськість справив однойменний роман А. Кузнєцова. Відомі також поезії про Бабин Яр І. Еренбурґа. Ці літературні твори не були історичними дослідженнями, але вони відіграли велику роль у формуванні суспільної думки щодо трагедії Голокосту.
Утім радянські історики, навіть говорячи про події Другої світової війни та нацистський "новий порядок", старанно оминали питання геноциду єврейського народу. Винятком із загальної політики замовчування були спроби влади дискредитувати українських націоналістів діаспори, але відповідні замовлені праці писалися англійською мовою та були розраховані на закордонну аудиторію. До розпаду СРСР лише окремі матеріали друкувалися у збірках документів (здебільшого реґіональних), а деякі "єврейські сюжети" можна знайти в М. Коваля, Т. Першиної та у присвяченій проблематиці Голокосту студії Ю. Шульмейстера - щоправда виданій уже 1990 р.
Для історіографії часів СРСР характерною була згадка про знищення нацистами "мирних радянських громадян без урахування статі, віку та національності". Цій традиції не зраджували і при описанні найбільш відомого факту ліквідації єврейського населення в Бабиному Яру. Так, у томі "Історії міст і сіл Української РСР", присвяченому Києву, про розстріли десятків тисяч євреїв наприкінці вересня 1941 р. сказано так: "Він (тобто Бабин Яр - І. Щ.) став місцем масових страт радянських людей - комуністів і комсомольців, службовців державних установ та членів їх сімей, які залишалися у місті, бійців і командирів Червоної армії, які не змогли вийти з оточення". В "Українському радянському енциклопедичному словнику" у відповідній статті взагалі немає жодної згадки про наймасовіший в історії Шоа розстріл євреїв.
Замовчування Голокосту у СРСР можна пояснити низкою причин. Так, вивчення "остаточного вирішення єврейського питання" руйнувало міф про "єдиний радянський народ" зі "спільною історичною долею". Ще однією причиною затушовування памяті про Шоа, на думку канадського історика українського походження І. - П. Химки, було те, що чимало повоєнних комуністичних чиновників поділяли антиєврейські упередження. До того ж етнічні росіяни та українці зайняли замість євреїв певні соціальні ніші, і "не хотіли порушувати питання Голокосту, наслідком якого, як і після винищення та переселення поляків, було їх соціальне вивищення". Крім того, правдиве висвітлення Голокосту неодмінно викликало б постановку питання про те, що зробила (або не зробила) радянська влада для врятування приреченого на знищення єврейського населення. Безумовно, вивчення геноциду євреїв могло зачепити дражливе для комуністичного режиму питання ставлення місцевого населення до окупаційної влади, адже для радянської ідеології вважалося неприпустимим висвітлення фактів співпраці з нацистами сотень тисяч громадян СРСР, багато хто з них прямо або опосередковано був причетним до винищення євреїв. І, нарешті, будь-які "національні акценти" в історичних дослідженнях "загрожували" контактами радянських істориків з їхніми колеґами із західних країн, що могло сприяти руйнуванню "залізної завіси".
Голокост європейських євреїв особливо активно вивчався на Заході з 1970-х рр. Що ж стосується студіювання "остаточного вирішення єврейського питання" на окупованих під час Другої світової війни територіях СРСР, то для західної історіографії це була здебільшого "terra incognita". Особливо події на українських теренах. По-перше, більшість зарубіжних дослідників не сприймали Україну як окремий субєкт історичного процесу, на відміну від, скажімо, Польщі чи Румунії. По-друге, серед істориків існував, за влучним виразом Р. Брандона й В. Лауер, своєрідний "синдром Аушвіца", коли увагу західних фахівців було прикуто насамперед до "фабрик смерті", розташованих на території Польщі. У концтаборах Аушвіц-Біркенау (Освенцим), Собібор, Хелмно, Белжець, Майданек, Треблінка винищили близько 3 млн людей, і зосередженість на цій проблематиці призводила до нехтування дослідженням інших реґіонів і країн. По-третє, історичні джерела українського походження були практично недоступними для західних фахівців аж до часів ґорбачов - ської "перебудови". При роботі з документами давалася взнаки й необхідність володіння різними мовами (не тільки німецькою, але й українською, російською, польською та ін.).
За часів незалежності України ситуація з вивченням Голокосту якісно поліпшилася. Зауважимо, що наукове студіювання не позбавлене суперечливих методологічних підходів до цього явища. Це спричинило суттєві розбіжності в розумінні Голокосту, невідповідності історичного наративу, відмінності у тлумаченні фактів і навіть заперечення самої події. Питанням дослідження теми Шоа на українських теренах присвячено низку праць.
В українській історіографії Голокосту після 1991 р. можна виділити три основних періоди.
Перший (1991-1995 рр.) - поява ідеологічно незаанґажованих праць. Побачили світ публікації, спеціально присвячені історії Голокосту в Україні. Загалом це були дослідження реґіонального характеру, які не охоплювали всю територію нашої країни, а фокусувалися на окремих містах чи областях, і базувалися на місцевому архівному матеріалі. Це здебільшого статті у спеціалізованих часописах (як-от "Український історичний журнал"), або матеріали наукових конференцій. У 1991 р. також зявилася низка публікацій, присвячених 50-річчю трагедії в Бабиному Яру. Найбільш значущими студіями цього періоду стали дослідження С. Єлисаветського та Я. Хонігсмана. Також слід відзначити написані за кордоном праці з історії Голокосту на території СРСР (у тому числі й України), перекладені російською мовою. Вони дозволяли українським історикам ознайомитися з відповідними підходами західної історіографії. Складну й неоднозначну проблему ставлення українського націоналістичного руху до євреїв під час Другої світової війни порушив А. Вайс, котрий спирався як на глибокий аналіз документів, спеціальної літератури, так і на особистий життєвий досвід. У 1991-1995 рр. активно виходили друком мемуари та спогади тих, хто пережив Голокост. Перші публікації архівних матеріалів зявилися тільки в 1994 р. їх необхідно було не тільки знайти, зібрати, але й опрацювати та класифікувати. Ідеться про збірники документів, присвячені Вінницькій (упорядкувала Ф. Винокурова) та Харківській (упорядник Ю. Ляховицький) областям.
Другий період (1996-2000 рр.) ознаменувався чималою кількістю публікацій різноманітного характеру: від невеликих заміток і статей до монографій та дисертацій. Відзначимо перше кандидатське дослідження з історії Голокосту (А. Подольський, "Нацистський геноцид євреїв України (1941-1944)", 1996 р.), а також перше докторське, пізніше трансформоване в монографію (Ф. Левітас, "Євреї України у роки Другої світової війни", 1997 р.). У цей же період зявилися глибокі студії С. Єлисаветського, Ж. Ковби, О. Круглова, Я. Хонігсмана. Важливим явищем в українській історіографії стала збірка статей за редакцією С. Єлисаветського, присвячена Голокосту та єврейському опору нацистському геноциду. Активізувалася робота щодо збирання та опрацювання спогадів тих, хто вижив. Одну з найбільш повних колекцій свідчень очевидців упорядкував Б. Забарко, який продовжував свою роботу й у подальші роки. Із 1995 р. в багатьох областях України започатковано видання "Книг Памяті", в яких подаються короткі відомості про загиблих і тих, хто пережив Голокост, їх фотографії, в окремих випадках - спогади. Зявилися праці, у котрих робилися спроби аналізу міжнаціональних відносин.
Джерельна база з історії Голокосту в Україні розподіляється на спеціально присвячені цій проблематиці, та видання, в яких історія Катастрофи згадується в контексті подій Другої світової війни. Найбільш значущими серед збірок архівних документів і матеріалів стали видання, підготовлені Ф. Винокуровою, М. Гоном, О. Кругловим, М. Тяглим. Окремі джерела періодично публікуються у журналах "Проблеми історії Голокосту" (Дніпро) та "Голокост і сучасність" (Київ). Зокрема на шпальтах першого Ф. Винокурова вмістила добірку документів щодо долі розвідниці з Вінниці єврейки Т. Куцин, а в №4 за 2007 р. передруковано лист митрополита Андрея (Шептицького) до папи Пія XII та його послання "Про злочин чоловікоубивства". У київському часопису публікувалися студії О. Круглова про долю євреїв Одеси й Рівного, Ж. Ковби та О. Гогуна про збройний виступ євреїв в Янівському таборі за інформаційними звітами українських і польських націоналістів, І. Капася щодо ґетто в Дубровиці за матеріалами архівно-кримінальної справи Х. Сигала та ін.
Виокремимо праці з окремих аспектів Голокосту на території України, що супроводжуються публікацією великої кількості джерел. Серед них - книги О. Круглова, присвячені трагедії Бабиного Яру та знищенню єврейського населення Одеси. В останні роки зявилися краєзнавчі студії, в яких наведено великий обсяг джерел з історії Шоа на Дніпропетровщині, Житомирщині, Миколаївщині тощо.
У 2010 р. ряд документів, у тому числі про антиєврейську політику нацистів, було опубліковано у збірці, підготовленій Державним архівом Дніпропетровської області. Окремі згадки про це є у джерельних матеріалах, упорядкованих О. Гогуном, І. Дерейком та ін. У 2014 р. побачила світ колекція документів, присвячена становищу євреїв в окупованому Києві. Листівки про дискримінаційні заходи, оголошення про створення ґетто, фотографії загиблих євреїв тощо вміщено у виданні 2015 р.
Особливу групу джерел становлять спогади та нотатки жертв і очевидців Голокосту. Останнім часом надруковано щоденники Н. Мошкова, С. Шведова, в яких розповідається про знищення євреїв на Дніпропетровщині. Ці видання тематично "перегукуються" з опублікованими в Україні записками очевидців Голокосту у Західній Європі, зокрема А. Франк, Д. Рубіновича та ін.
Серед мемуарної літератури та спогадів, що були надруковані в першій половині 2000-х рр., слід згадати текст Л. Дусман, збірку спогадів колишніх малолітніх вязнів. Простежується тенденція збору і публікації таких матеріалів по реґіонах, зокрема про євреїв Маріуполя, Житомира, Криму. Виходили друком "Книги Памяті" та інші подібні видання. Особливу цінність серед опублікованих спогадів мають записані відразу по війні, у тому числі Я. Хешелес, яка була вязнем Янівського концтабору у Львові, М. Дойч та ін. Спираючись на власні спомини, ізраїльський дослідник Ш. Редліх у своїй книзі спробував подивитися на трагедію Голокосту в його рідному східно - галицькому містечку не тільки поглядом історика, але й відобразити бачення подій минулого інших учасників драми - поляків, євреїв, українців, німців. На особливу увагу заслуговують дослідження французького священика П. Дебуа, який упродовж декількох років збирав відповідні свідчення на території України. Український інститут вивчення Голокосту "Ткума" з 2008 р. видав уже шість випусків тематичної збірки, де вміщено як спомини тих, кому пощастило вижити, так і ветеранів, людей, що побували в евакуації й на окупованій території України. Нерідко спогади публікують разом із документами та матеріалами про долю єврейського населення України в роки Другої світової війни. Узагалі обсяг мемуарної літератури значно зріс після 2008 р. Крім того, побачили світ спеціалізовані довідники з історії Голокосту (О. Круглов, М. Тяглий, О. Гісем і О. Мартинюк), ілюстративні матеріали (С. Авербух).
Що стосується фахових історичних досліджень, то часто проблеми Голокосту розглядаються в контексті історії Другої світової війни, коли автори торкаються різноманітних питань функціонування нацистського режиму на території України, здебільшого в окремих реґіонах. Саме місцевим особливостям Голокосту присвячено найбільшу кількість публікацій. В основному це невеликі повідомлення про той чи інший край, увічнення памяті загиблих на місцях масових страт. Рідше трапляються праці, засновані на архівних матеріалах, серед таких - студії С. Орлянського (Запорізька обл. ), М. Твердохліба (Кременчук), В. Наконечного (Волинь) та ін. Вийшли у світ монографії щодо "остаточного вирішення єврейського питання" в окремих реґіонах України, а також статті та збірки. Природно, що важливе місце в розробці наративного матеріалу з історії Голокосту займає трагедія Бабиного Яру. Чималу увагу дослідники звертають на формування нацистами особливого інформаційного простору та антисемітську пропаґанду як знаряддя своєї політики. Чимало праць із цієї проблематики підготував М. Тяглий.
У низці студій розглядаються певні аспекти Шоа - міжнаціональні відносини, питання про євреїв-військовополонених тощо . Гострим і водночас політично забарвленим стала тема ставлення українських націоналістів до "єврейського питання" в роки війни, чому присвячено окремі статті. Серед монографій виокремимо праці директора Українського інституту національної памяті В. Вятровича та В. Деревінського. Останніми роками відзначаємо збільшення уваги вітчизняних дослідників до рятівників євреїв у роки війни - праведників народів світу. Значну частину розвідок присвячено постаті митрополита Андрея (Шептицького) . Серед українських авторів набуває популярності тема дослідження історичної памяті про Голокост.
У 2000-х рр. в Україні вивчення теми Голокосту продовжилося в дисертаціях, абсолютну більшість котрих, як і згадані статті з "остаточного вирішення єврейського питання", присвячено реґіональним аспектам Шоа. Так, у праці О. Гончаренка ґрунтовно проаналізовано загальні тенденції та особливості Голокосту на Київщині; Ю. Радченко досліджував геноцид євреїв у прифронтовій зоні; Н. Сугацька розглянула своєрідність Голокосту на півдні України (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.); О. Суровцев зацікавився регіональною історією Голокосту на Північній Буковині та Хотинщині; О. Трепкачова зробила спробу розглянути долю єврейського населення Дніпропетровщини у часи нацистської окупації; Р. Михальчук свою увагу сконцентрував на проблемі Голокосту євреїв Рівненщини. Зауважимо, що всі дисертації захищено за спеціальністю "історія України" та присвячені вони конкретній проблематиці. Проте до сьогоднішнього моменту українські фахівці на рівні дисертаційних праць майже не зверталися до спеціального дослідження джерел історії Голокосту в Україні та історіографії проблеми. Єдиним винятком стала дисертація провідного вітчизняного джерелознавця Ф. Винокурової, захищена ще в 2003 р.
Окремі сюжети, повязані з проблематикою Голокосту, є складовими дисертацій, присвячених вивченню різних аспектів нацистського окупаційного режиму в Україні та його реґіональній специфіці, руху Опору тощо. Різною мірою питання Голокосту згадуються в дисертаційних працях В. Абакумової,
Ю. Левченка, О. Удовика, І. Шахрайчука. Аспект антисемітської нацистської пропаґанди побіжно розглядали О. Маєвський і М. Михайлюк.
Важливо зазначити, що не всі вітчизняні дослідники вважають Голокост невідємною складовою національної української історії. Очевидно, цим зумовлена відсутність згадок про нацистський геноцид євреїв у дисертаціях В. Нестеренка та І. Фостія, в яких розглядається окупаційний режим та регіональні аспекти історії Другої світової війни на українських теренах. До сьогодні Голокост на території України ще не став предметом комплексного дослідження в рамках докторської дисертації, що могло б сприяти більшій інтеґрації вітчизняної історіографії Голокосту до загальноєвропейського контексту.
Великий комплекс проблем Шоа дослідив О. Гончаренко (джерелознавчі та правові аспекти, ідеологічне обґрунтування нацистського геноциду, антисемітську пропаґанду серед населення, питання участі в Голокості колабораціоністів, рятування євреїв українцями тощо) , що є доброю основою для створення великої узагальнюючої праці. Основні питання трагедії євреїв України розглянув у статті, уміщеній у колективній монографії, І. Щупак.
Найбільш актуальним для сучасної української історіографії історії Го - локосту є перехід від нагромадження наративного матеріалу до зясування найважливіших методологічних питань, комплексного осягнення цього явища, усвідомлення його уроків. Особливо цікавими та перспективними у цьому плані видаються дослідження на перетині наук - історії, політології, філософії тощо.
Розглядаючи історіографію Голокосту, не можна не відзначити праці зарубіжних істориків, перекладені українською або російською мовами та видані в нашій країні. Окрім згаданих вище, це дослідження ізраїльських, польських, канадських, британських, російських авторів, присвячені рятуванню євреїв українськими праведниками народів світу. Американські фахівці розглядають питання історичної памяті про Голокост, аналізують багатий наративний матеріал і докладають чимало зусиль для інтеґрації української та західної історіографій Голокосту.
Загалом зусилля істориків свідчать про певні досягнення у вивченні різних аспектів "остаточного вирішення єврейського питання" на окупованій території України під час Другої світової війни, що має свої особливості, на які доцільно звернути увагу.
Особливості Голокосту на території України
По-перше, нацистський "новий порядок", німецька окупаційна політика на "східних територіях", зокрема в Україні, характеризувалися особливо жорстоким ставленням до місцевого словянського населення та планами "освоєння", "понімечення" цих теренів. Відповідно до плану "Ост" передбачалося "переселення" до 65% мешканців України.А. Гітлер підкреслював: "Усі необхідні заходи - розстріли, виселення і т.п. ми [.] здійснюємо і можемо здійснювати". Расистський характер нацистської ідеології визначив практику гітлерівського геноциду на окупованій території України, де українці та інші словяни були визначені "нижчою расою", а євреї взагалі перебували поза схемами "нового світооблаштування", підлягали повному винищенню. Кінцевою метою окупації мало стати "очищення" України від її мешканців шляхом часткового знищення, депортації та асиміляції. Отже геноцид євреїв на українських теренах відбувався на тлі постійного насильства проти неєврейського й неромського цивільного населення, що його чинили як підрозділи СС, так і вермахту.
По-друге, "остаточне вирішення єврейського питання" на окупованій території СРСР, і в першу чергу України, було особливо жорстоким, безжальним, тотальним. Такий характер злочинів зумовлювався нацистською ідеологією, згідно з якою радянські євреї були не тільки втіленням "світового зла", але й провідниками так званої "жидо-комуни", опорою існуючого у СРСР та в радянській Україні більшовицького режиму. Нацисти декларували прагнення "спинити поступ" Радянського Союзу до "світової революції", який нібито опинився під контролем "світового єврейства". Тож тотальне знищення "радянських євреїв", "євреїв-комуністів" проголошувалося як вирішальний фактор руйнування більшовизму. Ще до нападу нацистської Німеччини на СРСР А. Гітлер неодноразово підкреслював "антиєврейський" характер майбутньої війни: "Єврейсько-більшовицька інтеліґенція, що пригнічувала дотепер народ, має бути усунена". Звинувачення проти "єврейсько-більшовицького режиму" для обґрунтування війни з СРСР фюрер використав наступного дня після нападу: "Єврейсько-більшовицькі правителі з Москви підпалюють не лише Німеччину, але й усю Європу [.] Єврейсько - більшовицькі правителі в Москві невпинно намагаються поширити свій вплив на нас та інші європейські народи, не тільки за допомогою ідеології, але передусім - силою зброї".
По-третє, саме українське єврейство, яке на початок війни було найчи - сельнішим в Європі (до 2,8 млн осіб; більше євреїв мешкало лише у США), зазнало найбільших на континенті втрат. Унаслідок Голокосту на теренах України було знищено, за різними оцінками, від 1,5 млн до 1,9 млн євреїв. Це становить приблизно чверть від усіх загиблих євреїв Європи (6 млн) і близько половини євреїв - мешканців СРСР, які загинули під час Шоа. У цілому Україна втратила приблизно 70% довоєнного єврейського населення.
По-четверте, знищення українських євреїв було організовано по-різному в різних реґіонах розчленованої окупантами України. Окремі частини підпорядковувалися певним адміністративно-командним структурам (дистрикт Галичина, ґубернаторство Трансністрія, зона німецького військового командування, райхскомісаріат Україна) та державам - союзницям Німеччини (Румунія, Угорщина).Р. Брендон і В. Лауер слушно зауважують, що термін "Голокост в Україні" застосовується насамперед до територій, контрольованих вермахтом, і до райхскомісаріату Україна: "Формально Голокост у Галичині є складовою Голокосту в Польщі, Голокост у Трансністрії - складовою Голокосту в Румунії, а Голокост у Закарпатті - складовою Голокосту в Угорщині. [.] Однак у всіх цих регіонах більшість населення складалася з українців, і незалежно від характеру місцевого режиму значну частку співучасників цих злочинів, рятівників, очевидців і, звичайно, жертв становили теж українці". Слід зазначити, що більше 22% українських євреїв (близько 340 тис. осіб) вивезли до таборів смерті на території Польщі, передусім у Белжець, а також Собібор, Майданек, Аушвіц-Біркенау (Освенцим). Певна кількість євреїв з України, які змогли евакуюватись у 1941 р. до Росії (здебільшого на Північний Кавказ), загинули там від рук нацистів, котрі оволоділи цими територіями 1942 р. Водночас на окупованих теренах України гітлерівці знищували євреїв, привезених сюди з інших країн (так, уже у серпні 1941 р. в районі Камянця-Подільського німецькі підрозділи стратили 14 тис. угорських євреїв) . Понад 70% євреїв України було розстріляно, близько 22% убили газами, приблизно 5% (здебільшого в румунській зоні окупації) загинули в ґетто і таборах від голоду та хвороб. Зауважимо також особливість ходу війни на території Центральної та Східної України, коли під час "гальмування" наступу гітлерівських військ унаслідок опору Червоної армії єврейське населення отримувало невеликий додатковий час для евакуації та порятунку (інше питання - як воно його використало).
Нацистській окупаційній політиці взагалі та, обєктивно, нацистському геноциду євреїв протидіяв різний за масштабами та формами рух опору окупантам, що мав свою специфіку на українських теренах. Зокрема партизанські та диверсійні підрозділи, сформовані радянським керівництвом на початку війни (серед бійців було чимало євреїв), гітлерівці винищили практично повністю. Можливості євреїв брати участь у партизанському русі на окупованій території в подальшому були обмеженими та визначалися рамками радянського командування - для підпорядкованих йому загонів, чи націоналістичного керівництва - для формувань УПА тощо.
Із цими особливостями Шоа на теренах України повязується й періодизація українського Голокосту, яка визначається етапами функціонування нацистської "машини знищення", коли "поряд з етапами максимального розгулу масових убивств траплялися періоди відносного затишшя, зумовленого впливом різних чинників". Знищення єврейського населення України розпочалося фактично невдовзі після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР у червні 1941 р. Більшу частину українського єврейства було винищено вже до кінця 1942 р.
Перший етап: 22 червня - перша половина серпня 1941 р. Упродовж нього гітлерівці на окупованій території України знищували передусім євреїв-чоло - віків, представників єврейської інтеліґенції, які могли становити потенційну загрозу нацистському геноциду. Саме у цей період:
відбулася хвиля спровокованих нацистами єврейських погромів у Львові та інших містах і містечках Західної України, під час яких було знищено 25 - 30 тис. місцевих євреїв (кінець червня - початок липня 1941 р.);
паралельно з окупацією Північної Буковини на території цього краю румунська влада розпочала концентрацію єврейського населення, що стало початком депортації за Дністер (липень 1941 р.) ;
31 липня 1941 р. наказом Г. Ґерінґа начальника Головного управління імперської безпеки Р. Гайдріха було призначено відповідальним за "остаточне вирішення єврейського питання".
Другий етап: друга половина серпня 1941 - осінь 1944 рр. Винищення єврейського населення на теренах України набуло особливих масштабів. Із кінця серпня 1941 р. нацистські розстрільні команди перейшли від селективних страт євреїв-чоловіків до масових убивств єврейського населення, включаючи жінок, дітей та літніх людей, у результаті чого деякі міста та райони було оголошено "юденфрай" - вільними від євреїв. Найбільше число жертв припало на серпень - жовтень 1941 р. (у вересні нацисти знищили близько 143 тис., у жовтні - 120 тис.), серпень (175 тис.) і вересень (120 тис.) 1942 р. На кінець 1942 р. нацисти фактично реалізували "остаточне вирішення єврейського питання" на українських теренах (у зоні військового командування та в райхскомісаріаті Україна). На цей час припадають:
масштабний розстріл євреїв у Бабиному Яру в Києві (29-30 вересня 1941 р.; згодом свої "бабини яри" зявляться майже в кожному українському місті та містечку, окупованому гітлерівцями);
масові страти румунами євреїв Чернівецької, Вінницької та Одеської областей (вересень - листопад 1941 р.) ;
будівництво "фабрики смерті" в Белжці, що на території Польщі, де знищать 600 тис. євреїв, значна частина з них - вихідці із західноукраїнських земель (грудень 1941 р.);
мобілізація до угорської "трудової армії" 20 тис. єврейських юнаків (упродовж 1941 р.), велика частина з них загинула;
винищення 70 тис. євреїв Трансністрії (Доманівка, Богданівка та ін.; грудень 1941 - лютий 1942 рр.) ;
масові погроми у Львові, депортація місцевих євреїв до центрів знищення (серпень 1942 р.), ліквідація більшої частини єврейства Західної України.
Окремо можна виділити події кінця 1942 - 1944 рр., коли знищувалися групи євреїв у ґетто і таборах Галичини, Закарпаття, деяких інших реґіонів Західної й Південної України. Серед трагедій, що відбулися в той час:
грудень 1942 - червень 1943 рр. - винищення євреїв, котрі перебували в ґетто Східної Галичини (1-23 червня 1943 р. проведено останню "акцію" з ліквідації львівських євреїв);
квітень 1944 р. - інтернування ще живих євреїв Закарпаття в ґетто й таборах примусової праці, де вони масово гинули від голоду, холоду та хвороб;
кінець травня 1944 р. - депортація решти закарпатських євреїв до центру знищення Аушвіц-Біркенау (Освенцим) 132.
На кінець цього періоду під час відступу гітлерівських військ нацисти знищили євреїв, які ще залишалися в ґетто й таборах примусової праці. Згодом відбулося звільнення та порятунок від смерті десятків тисяч євреїв Трансністрії133.