Передача Криму Україні
Передача Криму Україні
Акт передачі Криму до складу УРСР на сьогодні залишається найбільш заангажованим та політично спекулятивним питанням російського історичного дискурсу. Запит державної влади на підведення псевдонаукового підґрунтя під експансіоністські плани Кремля впродовж усіх років незалежності був колосальним: питання неодноразово ставало своєрідним каменем спотикання в російсько-українських відносинах, спричинивши їхнє загострення в 1992, 1993, 1995, 1996 та 1997 рр. Врешті гострота ситуації дещо притлумилася з підписанням та подальшою ратифікацією Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Та попри те, що всі питання навколо передачі Криму та міста Севастополя на той час вважалися вирішеними на вищому державному рівні, «розмови» навколо хрущовського царського подарунку не припинялися. За цей час «багато хто з російських політиків зробив собі карєру, відстоюючи версію незаконності» акту передачі Криму до складу УРСР. Серйозні ж наукові дискусії навколо проблеми суттєво підважувалися тим фактом, що доступ вітчизняних істориків до архівних матеріалів, що стосуються цього дратівливого питання з приходом до влади В. Путіна практично був перекритий. Понад десять років оригінали протоколів про передачу Кримської області недоступні. Натомість інформаційне середовище зашлаковується сумнівними відомостями, а то й очевидним фальсифікатом.
Незрозумілі раніше українським дослідникам тенденції розвитку російської історіографії стали цілком прозорими в світлі анексії Криму та відповідних відволікаючих маневрів в українському Донбасі: те що здавалося наслідком безпринципного карєризму окремих політиків, які в такий спосіб купували симпатії електорату, що ностальгував за радянською «величчю», виявилося складниками широкосяжної спецоперації по анексії Кримського півострова.
Отже, питання передачі Криму вкотре перемістилося на передній фронт ідеологічної боротьби. Втім, набір міфів, навколо яких точиться суперечка, залишається традиційним. Найперше йдеться про неправомірність передачі Криму до складу УРСР. По-друге, наголошується на волюнтаризмі М. Хрущова, який, начебто, зробив Україні «царський подарунок». По-третє, замовчується роль України у відновленні Криму: на час передачі - однієї з найбільш непоказних ділянок радянського господарства.
Використовуючи укорінені в свідомості повоєнних поколінь колишніх радянських громадян стереотипи про Крим - всесоюзну оздоровницю, прекрасну і дешеву, державна російська пропаганда цілком оминає той факт, що на момент передачі Крим за основними своїми соціально-економічними та соціогуманітарними показниками був скоріше занедбаною провінційною глибинкою, аніж омріяним курортом.
Заступник голови РНК РРФСР А. Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна повідомляв після звільнення Криму, що його населення не перевищує 633 тис. осіб (за переписом 1939 р. воно дорівнювало 1 126 тис.). Якщо до війни у Севастополі і Керчі проживало понад 100 тис. громадян, то після втечі окупантів у першому з них залишилося 1 019, а в другому - 11 мешканців. За даними М. Максименка, кількість працездатного населення в колгоспах і радгоспах скоротилася на три п'ятих.
Відчутне зростання населення півострова відбулося в 1944 р., коли з пяти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської), а також чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян. Десятки тисяч переселенців поселилися в Кримській області у перші повоєнні роки. Однак до початку 1950 р. більше половини (56,6 %) переселенців покинули негостинний для них Крим. Становище майже не покращилося в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, протягом 1950 - 1953 рр. до Криму переселилося 11 974 родини, а залишила його 3 071 родина.
Реальне становище кримських здравниць було віддзеркалене в поданні Центральному Комітету КПРС від 8 вересня 1954 р. за підписом секретаря ЦК КПУ О. Кириченка. В ньому зокрема йдеться про те, що в таких курортних центрах як Ялта, Євпаторія, Алушта, Алупка, Гурзуф, Гаспра, Кореїз, Місхор та Симеїз відчувається гостра нестача питної води. Влітку відпочивальники замість 300-400 літрів води, згідно із санітарними нормами, мають задовольнятися 50 літрами на добу. Ще меншим є водопостачання місцевого населення. В Євпаторії та Алушті відсутня каналізація, решта каналізаційних споруд, побудованих наприкінці ХІХ ст., зі своїм завданням не справляються, внаслідок чого нечистоти забруднюють прибережну зону. Це, своєю чергою, ускладнює епідемічну ситуацію. Не менше проблем у транспортній системі: не відповідає потребам магістраль Сімферополь - Ялта - Севастополь, трамвайна мережа Євпаторії. По десяти роках з часу закінчення війни не відновлені повнотою електромережі, вулиці належним чином не освітлюються, не відновлена довоєнна чисельність місць у готелях, відзначається гостра потреба в лазнях.
Вичерпний аналіз стану кримського господарства, перспектив його розвитку та зусиль, необхідних для цього, містить розлога «Довідка до проекту постанови Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області, Української РСР» (1954 р.). Для того, аби проілюструвати тогочасні проблеми, достатньо навести дані по галузях харчової промисловості: по відношенню до 1940 р. вилов риби складав 88%, виготовлення консервів - 87%, цигарок - 58%, виробництво виноградного вина - 71%, макаронних виробів 85%, хлібобулочних виробів - 73%, видобуток солі - 51%. В 9-ти районах області не було районних лікарень. Школи півострова працювали в дві зміни, в м. Джанкой - чотири школи працювали в три зміни. Більшість сільських шкіл розміщувалися в переобладнаних приміщеннях, непридатних для навчальних цілей. В післявоєнний час в області було побудовано лише 3 дитячих садка (до війни їх було 60). Впродовж війни були зруйновані всі культурно-просвітні установи, їхня відбудова у повоєнний час за рахунок бюджету не здійснювалася. Отже, плачевне становище півострова не було дивиною для вищого радянсько-партійного керівництва.
Юридична сторона передачі Кримської області до складу радянської України свого часу вичерпно була проаналізована О. Копиленком. Події розвивалися хоча й швидко, але у чітко встановленій послідовності. 5 лютого 1954 р. Рада міністрів Російської Федерації ухвалила постанову Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Мотиви передачі значної частки території Російської Федерації викладалися звично у площині інтересів соціально-економічного розвитку території, що передавалася: Враховуючи територіальне тяжіння Кримської області до Української РСР, спільність економіки та тісні господарські і культурні звязки між Кримською областю та Українською РСР, Рада міністрів РРФСР ухвалює: вважати доцільним передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Закінчувалася постанова зверненням до Президії Верховної Ради РРФСР розглянути це питання й увійти з відповідним поданням до Президії Верховної Ради СРСР. Про те, що постанова ця була не наслідком «самодіяності» відповідної структури, а лише наслідком внутрішньої роботи на вищих щаблях партійно-радянської влади та управління, свідчив той факт, що того ж дня Президія Верховної Ради РРФСР ухвалила на тих же підставах передати Кримську область зі складу Російської Федерації до складу УРСР та винести цю постанову на затвердження Президії Верховної Ради СРСР.
У свою чергу Президія Верховної Ради Союзу РСР 19 лютого 1954 р. видала Указ Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Аргументація цього рішення не відрізнялася оригінальністю. Щоправда, йому передувала постанова Президії Верховної Ради УРСР Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання про передачу Кримської області до складу Української РСР від 13 лютого того ж року, де зазначалося, що передача Криму Українській РСР, враховуючи спільність їх економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні звязки, є цілком доцільною й є свідченням безмежної довіри великого російського народу українському народові.
квітня 1954 р. Верховна Рада Союзу РСР ухвалила Закон Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР, яким затверджувався відповідний указ Президії Верховної Ради Союзу РСР, та вносилися необхідні зміни до Ст. 22 і 23 Конституції СРСР. 26 квітня 1954 р. Верховна Рада Союзу РСР внесла зміни й до союзної Конституції. З переліку областей Російської Федерації, що містила Ст. 22, виключалася Кримська область, а перелік областей Української РСР, визначений Ст. 23, навпаки поповнювався Кримською областю. 2 червня 1954 р. відповідні зміни до Конституції РРФСР внесла й Верховна Рада Російської Федерації. Наостанок 17 червня 1954 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила закон про внесення змін і доповнень до Ст. 18 Конституції УРСР, згідно з яким реєстр українських областей поповнився Кримською.
Отже, висновок О. Копиленка про те, що «передачу Кримської області Українській РСР було здійснено з повним додержанням чинного на той час законодавства», слід вважати цілком вмотивованим. Абсолютно доведеним фактом на сьогоднішній день є й дотримання усіх управлінських процедур, що залишаються приводом для спекуляцій навколо відсутності кворуму на засіданнях Верховної ради СРСР, де розглядалося питання передачі Кримської області.
В той час, як пропагандистська машина РФ всіма доступними методами намагається затвердити в свідомості своїх громадян уявлення про «ісконность» російського Криму та драматичну помилку М. Хрущова, історики свідомі того, що подія ця, що з відстрочкою в шістдесят років відіграла свою трагічну роль у новітній українській історії, обумовлювалася низкою факторів. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. і закон Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області УРСР були викликані низкою причин, передусім економічних та ідеологічних. Можна дискутувати, яка з них більш важлива, а яка відігравала другорядну роль. Та за всіх умов концепція царського подарунку М. Хрущова Україні переводить дискусію в зовсім іншу площину. Обєктивні причини, якими керувалася державна влада, виводяться з дискусії. Натомість на перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС. Власне, волі, проявленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент приймав потрібні їм законодавчі акти. М. Хрущов, коли став вождем, завжди добивався від компартійно-радянського керівництва згоди на здійснення задуманих реформ. Під тиском цього енергійного реформатора партійні зїзди або пленуми ЦК КПРС висловлювалися навіть за ті новації, які істотно ущемлювали інтереси пануючої номенклатури. Природа тоталітарної держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла навязувати свою волю партії, державі, країні.
Однак, у концепції царського подарунку є прихований підтекст, завдяки чому вона й народилася. Хрущов не спромігся, подібно своєму попереднику Сталіну, безкарно ігнорувати волю та інтереси номенклатури, тому що не бажав, та й не міг використовувати масові репресії як метод державного управління. Через це найближче оточення виявилося спроможним засобами змови усунути його від влади. Першого секретаря ЦК звинуватили у волюнтаризмі і скасували ті реформи, з якими номенклатура не погоджувалася. Серед небагатьох не скасованих започаткувань М. Хрущова виявилася передача Криму. Втім, це не означало відсутності його критики.
Перші обриси концепції царського подарунку проявилися вже в другій половині 50-х років. Московська номенклатура була незадоволена тим, що Хрущов спирався передусім на українські кадри і мало не наполовину оновив склад президії ЦК КПРС за рахунок людей, з якими спрацювався за десятилітній період перебування у Києві. Намагання представити Хрущова як своєрідного агента впливу України в Москві проявлялися вже тоді. Проте таке незадоволення мало кланову природу.
Що стосується передачі всесоюзної оздоровниці Україні, то вона не сприймалася московським пануючим кланом як територіальна втрата. В пресі, коли заходила мова про передачу Криму, акція інтерпретувалася як один з яскравих доказів віковічної дружби двох споріднених і воззєднаних народів. Лише після 1991 р. передача Криму Україні стала означати відпадіння цієї території від Росії. Трактування указу від 19 лютого і закону від 26 квітня 1954 р. як проявів волюнтаризму Хрущова давало за цих умов моральне право вимагати повернення Криму навіть за очевидної для всіх відсутності правових підстав. У пострадянській російській історіографії таке трактування тривалий час було найбільш поширеним, з 2014 р. воно стало офіційним.
Натомість вітчизняні історики цілком справедливо вказують на те, що сучасний російський історіографічний дискурс навколо проблеми передачі Криму не має нічого спільного з реальною дійсністю. У 1954 р. Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. У 1954 р. він був не всемогутнім вождем, а одним з девяти членів президії Центрального комітету КПРС, яка прийшла до влади після смерті Й. Сталіна. Десятий, тобто Л. Берія, який бажав негайно стати вождем, спираючись на органи державної безпеки, був знищений цими девятьма у 1953 році.
Президією називався керівний орган ЦК в період між ХІХ та ХХІІІ зїздами КПРС. Раніше і пізніше він мав іншу, більш відому серед неспеціалістів назву - політбюро ЦК. Будучи з вересня 1953 р. першим секретарем ЦК, Хрущов мав у колективному керівництві, де питання розвязувалися більшістю голосів, досить-таки вагомі позиції. Однак не меншим впливом в компартійно-радянському апараті і серед населення країни користувався Г. Маленков, який контролював уряд. К. Ворошилова і В. Молотова більшість радянських людей сприймала як вождів другого (після Й. Сталіна) плану. Кожний зі згаданих мав у 1954 р. 30-річний стаж перебування в політбюро ЦК.
Лише з липня 1957 р., тобто після поразки так званої антипартійної групи, коли з президії ЦК були виведені пять противників першого секретаря і введені вісім його прибічників, М. Хрущова можна вважати вождем в компартійно-радянському розумінні цього терміну. Однак відсутність у М. Хрущова повноважень вождя до 1957 р. не заважала йому проявляти ініціативу в різних сферах державної діяльності. Власне, ініціативи в ліквідації ГУЛАГу і здійсненні активної соціальної політики забезпечили йому перемогу над суперниками в президії ЦК. Передача Криму Україні - також його ініціатива, підтримана колективним керівництвом в КПРС. Які причини спонукали інших членів президії ЦК підтримати М. Хрущова?
Риторика, що його супроводжувала, цілком відповідала золотій ері радянського пишномовства. У постанові Президії Верховної Ради УРСР «Про подання Президії Верховної Ради РСФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР» від 13 лютого 1954 р. йшлося, зокрема, про те, що «... Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну вдячність
Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної республіки за цей великодушний, благородний акт братського російського народу. Український народ із почуттям глибокого задоволення та гарячої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР, як новий яскравий прояв безмежної довіри та щирої любові російського народу до українського народу, нове свідчення непорушної братської дружби між російським і українським народами». Сучасній людині, певне, складно буде зрозуміти, яким чином передача землі, заселеної багатостраждальним старожитнім кримським населенням та повоєнними переселенцями, українському народові могла засвідчувати «безмежну довіру та щиру любов російського народу до українського народу» та бути «новим свідченням непорушної братської дружби» між ними. Адже йшлося не про матеріальні цінності, устаткування, врешті - історичні артефакти (які безсоромно вивозилися з терен України до Москви та Ленінграду). Йшлося про шматок території, на якому мешкали живі люди, що чисто теоретично могли мати свій власний погляд на проблему і межі припустимої «дружби». Так само мало зрозумілою пустомовна радянська риторика була для іноземців. Мета акції між тим лаконічно була висловлена в невеличкому реченні постанови: «Уряд України потурбується про подальший розвиток и процвітання народного господарства Криму». В ній, власне, й втілювався увесь її сенс. Україна мала зробити для відновлення Криму те, що не спромоглася впродовж девяти повоєнних років зробити Росія.
Маленьке малопомітне речення потонуло в пропагандистській кампанії, на яку радянський уряд перетворив економічно вигідне для себе рішення. У викладі радянської пропаганди приєднання Криму перетворилося на акт історичної ваги, що скріпив непорушними узами російсько-український союз. Ця ідея була цілком очевидна в контексті святкування 300-річчя Переяславської ради та її нового історичного трактування.
На той час вона була зрозумілою далеко не всім. У 1956 р. в журналі Культура», що видавався польською мовою в Парижі, І. Лисяк-Рудницький надрукував статтю Новий Переяслав. Стаття присвячувалася аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Й. Сталіна. І. Лисяк-Рудницький назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України став очолювати українець - О. Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, у звязку із святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була прилучена до УРСР. Американський професор українського походження був цілком правий, коли повязував указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею воззєднання України і Росії попри те, що в самому тексті указу від 19 лютого 1954 р. цей мотив не згадувався.
У роздумах над еволюцією кремлівського курсу щодо передачі Україні Криму І. Лисяк-Рудницький піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Й. Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну потрібно було утримувати в межах імперії, спираючись переважно на пропагандистські, а не силові засоби. Якими підставами керувалася Москва, передаючи Кримську область Українській РСР? - питав він. - Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розвязка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи в них почуття, що вони перебувають в російському оточенні. Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка у Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдо- волення.
За сценарієм, розробленим вищим партійним керівництвом, перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР, яка розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. На користь позитивного рішення висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні звязки Криму і України. Відповідна постанова була направлена до Верховної Ради СРСР. Через кілька днів питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як нове яскраве виявлення безмежного довіря і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами. Постанова з клопотанням про передачу була направлена й до Верховної Ради СРСР.
лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н. Каткова та С. Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави.
За ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, а потім - О. Куусінен, Ш. Рашидов, М. Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К. Ворошилов. Зявилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально дослівно повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР. 26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР.
Як показав час, приєднання Криму до України дійсно позитивно позначилося на його соціально-економічному та культурному розвиткові. Згідно з Всесоюзним переписом населення 1959 р. людність півострова зросла до 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р. За наступні 30 років чисельність населення сягнула 2 430,5 тис. Основний приріст забезпечував механічний рух населення, і, слід відзначити, що цей показник у Криму був найвищим в Україні і спів- ставним хіба що з припливом населення до Києва. Механічний приріст населення впродовж 1959-1989 рр. становив 1 467,9 тис., що склало 132,9%.
Втім розмірковування низки дослідників щодо підвалин економічного обєднання Криму та України не цілком відповідають історичній правді. Неправильне саме уявлення про економічний простір, коли заходить мова про компартійно-радянську систему управління. Ще у роки перших пятирічок був побудований так званий єдиний народногосподарський комплекс з жорстко централізованим управлінням. Великі підприємства незалежно від республіки, в якій знаходилися, підпорядковувалися міністерствам та відомствам, розташованим у Москві. В такій системі не могло існувати окремого економічного простору України або Росії. Саме через це передача Криму Україні була неможливою для Москви у 1921 р., коли на півострові виникла територіальна автономія у складі Російської Федерації. У той час ще не існувало централізованого управління народним господарством.
У 1954 р. передача півострова стала можливою. Крим переходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Це доволі наочно на прикладі кримських наукових установ. Коли АН УРСР поцікавилася в президії АН СРСР, які установи переходять в її розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база науки залишалася у віданні Москви. Лише у 1961 р. АН УРСР одержала Севастопольську біологічну станцію, згодом перетворену в Інститут південних морів ім. О. Ко- валевського, а також Морський гідрофізичний інститут. Наукові обєкти світового рівня, зокрема Нікітський ботанічний сад і Кримська астрономічна обсерваторія, залишалися у розпорядженні Москви до 1991 р.
У полемічному запалі деякі публіцисти пояснювали передачу Криму Україні тільки жорсткою економічною необхідністю і заперечували наявність ідеологічної складової у цьому акті. Аргумент один: у документах про передачу нема згадки про 300-ліття Переяславської ради, до якого, начебто, цей подарунок було приурочено. Про те, що цей так званий «царський дарунок» був на час описуваних подій валізою без ручки, свідчать протоколи засідань партійних та радянських органів, що змушені були розробляти й ухвалювати перспективні плани економічного розвитку Криму. В протоколі (№29) засідання президії ЦК КПУ від 31 серпня 1954 р. (до речі - поміченого грифом «Цілком таємно» за участю членів президії М. Гречухи, Н. Кальченка, І. Назаренка, М. Подгорного, І. Сеніна, кандидата в члени президії Г. Гришка, секретаря ЦК КПУ М. Бубновського, заступника голови РМ УРСР М. Гурєєва, секретарів обкомів, представників міністерств і відомств ситуація в Криму описана лаконічно, але від того не менш красномовно: «В області досі не відбудовані довоєнні площі садів, виноградників і посадки тютюну. Виробництво овочів не задовольняє потреб населення міст і курортів. Серйозне відставання допущене в механізації трудомістких робіт в садівництві, виноградарстві, на тваринницьких фермах, а також робіт по вирощуванню тютюну і овочів. Машинно-тракторні станції, колгоспи і радгоспи незадовільно використовують наявну техніку, не виконують планів врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Розвиток міського господарства і будівництво житлових будинків відстають від росту населення і промисловості. Наявна кількість шкіл, лікарень, культурно-освітніх установ, а також торговельна сітка недостатньо задовольняють потреби населення».
У постановах, що супроводжували процес передачі Криму, послідовно впроваджувалася теза про те, що вона відповідає передусім загальним інтересам союзної радянської держави. її провели по всій радянсько-партійній вертикалі, аж до XXV Кримської обласної партійної конференції, що відбулася 9 - 10 березня 1954 р. у Сімферополі. Отже, принцип одноголосної підтримки ініціатив, що виходили з Кремля, було дотримано цілковито.
Впродовж років незалежності російська сторона неодноразово робила спроби поставити під сумнів легітимність акту передачі Криму, висловлюючи ті або інші зауваження стосовно неповноважності органів, які ухвалювали це рішення. Відзначалося, зокрема, й те, що єдиним конституційним способом одержання згоди РРФСР на зміни в її території був референдум. Однак, Президія Верховної Ради так і не скористалася правом, що їй надавав пункт «г» Ст. 33 Конституції Російської Федерації. «1954 року цього зроблено не було», - зазначив свого часу А. Федоров. Попри те, що нині розмірковування навколо цього аспекту є приводом для всіляких маніпуляцій масовою свідомістю з боку російських істориків та правників, слід наголосити, що такий демократичний інструмент, яким є референдум, абсолютно суперечив державній конструкції Радянського Союзу. Попри те, що він (цілком умоглядно) згадувався в тогочасній Конституції, кремлівська верхівка ніколи не планувала його використовувати на практиці. Саме тому не була прописана процедура встановлення народного волевиявлення. Кремлівські керманичі не планували прислухатися до думки народу в будь-яких дражливих питаннях. Натомість цілком у більшовицьких традиціях процедуру народного волевиявлення замінили процедурою «відпрацювання» масових настроїв і спрямування їх у потрібне річище.
Органи державної безпеки пильно відслідковували настрої населення. У зведеннях, що надходили з місць, йшлося зокрема про таке: мовне питання цілком очікувано перетворилося на вісь суперечок обивателів; кримчани висловлювали побоювання, що викладання у всіх школах і вузах буде проводитися українською мовою, обласна газета виходитиме на українській мові і всі вивіски назв установ теж будуть українські. Стурбованість панувала в колективі Сімферопольського обласного драматичного театру, в якому поширювалися чутки, що з відкриттям в обласному центрі українського театру російська трупа змушена буде переїхати в інше місто. Серед мешканців Ялти та Сімферополя були помічені розмови про те, що на керівні посади Україна буде направляти своїх працівників, і що у звязку цим очікується велика перестановка кадрів. Найбільше кримчан хвилювали питання: чи позначиться включення Криму до складу України на зарплатні, чи зміниться штатний розклад в організаціях та установах, чи буде Крим окремою областю, чи залишиться Сімферополь обласним центром, чи збільшиться територія області за рахунок інших районів, що прилягають до Криму і кому будуть підпорядковані оздоровниці Криму? Не меш настійливо поширювалися цілком споживацькі побоювання стосовно того, що погіршиться постачання продовольством та промисловими товарами.
У відповідь місткоми та райкоми провели низку інструктивних нарад із партактивом, який поніс ідеї партії в колгоспи, радгоспи, на промислові підприємства та установи. Деінде вони стикалися із незручними запитаннями на кшталт: «Чому до Указу Президії Верховної Ради не спитали мешканців Криму, як вони дивитимуться на акт приєднання?», - втім з ними доволі швидко справилися. Поволі вони й самі зійшли нанівець, оскільки дієві соціально-економічні заходи Києва сприяли бурхливій розбудові кримської економіки.
А. Федоров свого часу зазначав, що правові акти, що унормували передачу Криму, мали «.. .ознаки поспіху та правової неохайності, а наведені в документах, ухвалених органами державної влади СРСР, РРФСР та УРСР, партійними органами, підстави для передачі Кримської області виглядають вельми розпливчасто, а саме рішення про передачу - недалекоглядним і безвідповідальним». Однак та обставина, що передача Криму, що на той час сприймалася вищим союзним керівництвом лише як спосіб оптимізації відбудови занепалої економіки півострова силами і коштом міцної республіки, не скасовує того факту, що передача ця відбулася з дотриманням усіх тогочасних юридичних норм. Звісно, кремлівські керманичі виявили недалекоглядність: вони не могли собі уявити, що радянська імперія розвалиться. Втім до питань правомірності чи історичної справедливості це не має жодного стосунку.
Крим у складі УРСР. Тим часом ситуація на півострові дійсно була доволі тяжкою. Станом на 1952 р. економіка Криму ще не вийшла на довоєнний рівень. Зокрема, підприємства металургійної промисловості виробляли 3,4% продукції від рівня 1940 р, харчової - 64%, взуттєвої - 59%. Невідбудованими стояли промислові гіганти: металургійний комбінат ім. Войкова, коксохімічний завод ім. Кірова. Відновив свою роботу Камиш-Бурунський залізорудний комбінат з 4-ма тис. працівників, що випускав 1400 тис. тонн агломерату на рік (втричі більше за довоєнні показники). В Балаклаві розгорнулося видобування флюсів проектною потужністю 850 тис. тонн на рік. Машинобудівельний комплекс був представлений 5 підприємствами: Севастопольський завод № 497 (суднобудівельний і судноремонтний), Керченський завод № 532 (виготовлення тральщиків) та Керченський судноремонтний завод, Феодосійський № 831 (виготовлення торпедних катерів) та Електромонтажний завод №5. На Сімферопольському заводі ім. Куйбишева виготовляли автомати для консервної промисловості, завод «Головенергозапчастина» випускав стрілочні переводи для залізниць та запчастини для електростанцій, обладнання для портів виготовляв феодосійський портового обладнання №1. Хімічна промисловість складалася з двох підприємств: Сакського заводу, що переробляв соляну ропу, та Перекопського з видобутку брому, бромного і хлорного заліза.
Традиційно поважне місце в кримській промисловості посідали виноробні підприємства, лідером серед яких був комбінат «Масандра». Крім того тут діяв завод шампанських вин та 2 лікеро-горілчані заводи. Загальна потужність трьох консервних заводів Сімферополя та Джанкою становила 78 млн. умовних банок на рік. Сумарна вартість виробленої в 1953 р. Криммясотрестом продукції дорівнювала 115 млн. руб, Криммолокотрестом - 52 млн., Кримросхлібом - 261 млн. руб. Жоден з морських вантажних портів Ялти, Феодосії та Керчі, а також пасажирський у Євпаторії не стали до ладу.радянський царський кримський
З 552 діючих у 1953 р. підприємств 125 не виконали річних планів. Заслуговує на увагу і структура промисловості Криму по десяти роках мирного розвитку: 44% - харчова промисловість, 14% - суднобудівельна, 14% - промислова кооперація, 13% - виробництво товарів широкого вжитку, 4% - металургія, 4% - виробництво будівельних матеріалів, 3% - енергетика. Йшлося про геть непоказний рівень індустріалізації області, промисловість якої неспроможна була задовольняти навіть потреби місцевого населення і орієнтувалася передусім на переробку сільськогосподарської продукції та дарів моря. Втім, і на цьому поприщі повоєнні досягнення виглядали непоказним чином. Вилов риби не перевищував 36% від довоєнного.
У повоєнні роки сільське господарство Криму перебувало в хронічно кризовому стані, що обумовлювався передусім катастрофічною нестачею робочих рук та непристосованістю переселенців до ведення господарства в складних кліматичних умовах. На початок 1954 р. в господарствах були незаповнені 1100 вакансій трактористів і комбайнерів. Посушливість клімату в купі з незначною площею зрошуваних земель довершували справу. Партійні документи усіх рівнів рясніють повідомленнями про продуктові черги, в яких змушені були проводити час неорганізовані курортники. На весь півострів працювало 34 хлібних, 18 мясорибних, 8 молочних, 16 промтоварних та 28 книжкових магазинів. Овочі і картопля в державному секторі не продавалися.
В 1953 р. Кримська область недоотримала податків на 6 млн. руб. Відповідно, зменшувалися капіталовкладення у розвиток місцевої інфраструктури, комунального господарства й соціальної сфери. Серед міст півострова більш- менш сприятливі умови розвитку були створені в Севастополі, який в 1948 р. відвідав Й. Сталін. Відповідно до постанови уряду СРСР «Про заходи щодо прискорення відбудови Севастополя» на його відбудову мало було виділено майже 1120 млн. руб., натомість до весни 1953 р. було освоєно 870 млн. В найбільшому прориві традиційно перебувало будівництво житла, закладів охорони здоровя та освітніх установ.
Ситуацію, що панувала за межами цього зразкового майданчика перебування радянського військового флоту, красномовно описав О. Аджубей, спираючись на враження від подорожі восени 1953 р.: «... Важко собі уявити в якому запустінні тоді був Крим. Як-небудь теплилося ще життя біля моря у прибережних курортних поселеннях... На плато все ще дихало страшною війною. Вздовж доріг розбиті танки та артилерійські гармати і повсюди, до горизонту, сірі камяні обеліски. І земля теж висохла і заросла жорсткою щетиною бурянів. Пустками стояли селища, татарські аули».
У не менш складному становищі перебував курортний сектор. У 1953 р. працювали 110 санаторіїв (17 409 місць) та 19 будинків відпочинку (2358 ліжок). У 1939 р. функціонував 131 санаторій, розрахований на 23 594 місця, та 40 будинків відпочинку, які мали 5 976 ліжко-місць. З 24 готелів, які працювали до війни, лишилося тільки 15, з 2 703 міських магазинів - 871, з 428 пунктів громадського харчування - 149. Тотальний дефіцит - від елементарної води та засобів гігієни до їжі - супроводжував відпочивальників у Криму. Отож і привабливість курортів півострова сходила нанівець. Місцеві керівники «прозоро» натякали, що проблеми Криму передусім обумовлювалися підвищеною увагою, яку приділяли кремлівські керманичі курортам Кавказу.
Аудит, проведений у післясталінську добу, показав, що не в кращому стані перебувала й соціальна сфера. В Алуштинському районі діяла тільки одна середня школа, де в чотирьох невеликих приміщеннях тулилося близько тисячі дітей. Хронічне недофінансування змусило місцевих керівників вголос говорити про цю проблему. Врешті, на хвилі десталінізації у багатьох розвязалися язики. Секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв зазначав: «Минуло десять років після закінчення війни, трудящі предявляють до нас законні вимоги - «коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?» В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлового фонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир. Місто майже не має благоустрою, в ньому одна вулиця має вдосконалене покриття»».
Отже, маємо всі підстави підсумувати - в 1954 р. Україні дісталося вкрай складне і занедбане господарство з величезною кількістю негараздів, яке вимагало не лише колосальних капіталовкладень, а й демографічних (передусім - трудових) ресурсів. Для України, яка ледве оговталася від повоєнної розрухи і за низкою напрямів не досягла довоєнних показників, мобілізувала всі наявні ресурси задля розвитку Донбасу і військово-промислового комплексу, Крим був занадто важкою ношею. Проте для її керівництва власне не було вибору. З поставленим завданням Україна справилася. Якою ціною далися господарські успіхи Криму - інша справа.
Універсальною знахідкою українських урядовців став комплексний підхід до відбудови кримського господарства та вдалий план перспективного розвитку. Слід віддати належне авторам «кримського економічного дива» - за якихось двадцять років з понівеченого страшною війною і сталінським волюнтаризмом закутку півострів перетворився на перлину радянської туристичної індустрії, справді всесоюзну оздоровницю.
Курортна галузь виступала в якості стрижня, завдяки її зміцненню стало можливим зростання низки повязаних напрямів економічної діяльності. Задля задоволення споживчих потреб відпочивальників та міських мешканців впродовж 1954-1958 рр. планувалося закласти майже 14 тис. га садів, 900 га ягідників, понад 15 тис. виноградників, реконструювати 2130 га садів й 1975 га виноградників. Це своєю чергою стимулювало агрономічні та іригаційні роботи, розбудову комплексних регулюючих водосховищ (будівництво Сімферопольського, Старо-Кримського водосховищ здійснював «Укрводбуд», невдовзі після приєднання до УРСР були введені в дію Магобінське і Чорноріченське водосховища, суттєво зросла водопровідна мережа), що невдовзі позитивно вплинуло на ведення сільського господарства, якість і кількість врожаїв. На початку 1956 р. було здано в експлуатацію Салгірську зрошувальну систему, яка поліпшила водозабезпечення Сімферополя. Після спорудження Північно-Кримського каналу дніпровська вода надійшла на півострів у середині жовтня 1963 р..
Врешті зрушила з мертвої точки справа не просто відбудови, а модернізації портів у Ялті, Керчі та Феодосії. Невдовзі вони перетворилися на великі будови з унікальними для свого часу інженерними та технічними рішеннями.
Суттєвого удосконалення зазнала переробна промисловість, що розбудовувалася з огляду на перспективні плани розвитку агропромислового сектору. Були побудовані мясокомбінати в Сімферополі, Ялті, Керчі та Феодосії, мясопереробний завод у Ялті, птахокомбінати в Джанкої та Євпаторії. У Керчі, Джанкої, Бахчисараї, Нижньогірському та Красногвардійському районах зявилися власні молокозаводи, в Ялті і Керчі - пиво-безалкогольні заводи, Джанкої - пивоварний завод, Феодосії - завод з виготовлення мінеральних вод, Джанкої, Нижньогірську та Чистополі - плодоконсервні, в Старому Криму, Нижньогірську, Сонячній Долині та Судакському районі - виноробні. Крім того, запрацювала велика кількість рибзаводів, що забезпечували рибою та консервами з неї не лише півострів. Внаслідок цього продовольче питання в Криму в цілому було вирішене. Вперше за багато десятиріч комплексно розвивався степовий Крим.
Вже в 1957 р. промислове виробництво порівняно з 1953 р. зросло на 36%, підприємств важкої промисловості - на 52%, виробництво молока - 69%, мяса - 42%, городини - 62%, фруктів і винограду - 32%. Внаслідок розбудови сучасних шляхів в 4,7 рази збільшилися товаро- і пасажиропотоки. У 1955 р. відкрилося паромне залізничне сполучення через Керченську протоку з Кавказом. Вже в 1957 р. було перевезено на 500 тис. пасажирів більше порівняно з 1953 р. Зростала енергетична промисловість. Після введення в дію в 1960 р. Сімферопольської ГРЕС енергетичні потужності Криму зросли вдвічі, а це в свою чергу дозволило запустити низку виробничих потужностей і проектів, покращити побутові умови населення.
За десять років перебування у складі УРСР Крим змінився кардинально. Зміни, що відбулися, були відзначені у виступі першого секретаря обкому М. Суркіна 9 липня 1963 р.: «Випуск валової продукції промисловості області збільшився за десять років у 3,4 рази. Капітальні вкладення в народне господарство за цей час зросли майже в три рази і склали понад 1,5 млрд рублів. До ладу стало 76 великих промислових обєктів. За останнє десятиліття в містах і робітничих селищах введено будинків загальною площею понад 2,8 млн. квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37550 місць, на 11,5 тисячі збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслах. Приблизно на 1,5 мільйона зросла кількість відпочивальників на курортах Криму. Помітних успіхів досягнуло за минуле десятиріччя сільськогосподарське виробництво області. Валове виробництво мяса нині становить 160 відсотків до 1953 р., виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду - в 14 разів. Площі під садами розширилися в 3 рази, а під виноградниками в 9 разів.
А як виросли люди! Якщо в 1953 р. у нас нараховувалося 12 тис. спеціалістів з вищою освітою, то минулого року їх було вже понад 30 тис. осіб, збільшилася в понад два рази кількість спеціалістів із середньою освітою і становить нині 46 тис. осіб».
За сухими цифрами партійного функціонера проглядала панорама величних зрушень, що дозволяла говорити - Крим не лише відбудовано, у нього є майбутнє.
Темпи подальшого економічного зростання, здавалося, підтверджували цю тезу. До початку 1970-х рр. стали до ладу близько 160 промислових підприємств, зокрема сірчанокислотний комплекс заводу двоокису титану в Армян- ську, Сімферопольський завод пластмас, Сімферопольський завод телевізорів, Севастопольський судноремонтний завод, Ялтинський рибокомбінат, Джанкойський консервний завод, Севастопольський рибоконсервний комбінат та ін. На 1970 р. обсяг валової продукції в Криму зріс порівняно з довоєнним рівнем у понад 10 разів. У 29 разів за 1952-1970 рр. зросла хімічна промисловість. За рахунок зростання площ під виноградники у 1970 р. вина на території Криму було вироблено в 35 разів більше, ніж у 1952 р., вантажообіг залізниць збільшився у 6 разів.
Економіка Криму розвивалася прискореними темпами порівняно з господарством співставних з нею за промисловим потенціалом областей УРСР. Порівняємо, наприклад, капітальні вкладення по Кримській і Черновицькій областях (в млн руб.):
П'ятирічкиКримська областьЧернівецька область1976-19805 3461 0651981-19856 3141 2711986-19907 0011 844
У цілому з часу входження Криму в кордони України і до 1990 р. в його економіку було вкладено 30 765 млн. руб.
Найбільшою проблемою Криму в усі часи було водопостачання. Півострів мав багато дрібних річок, які народжувалися в його гірській частині. Дебіт підземних вод був мізерний, і кримчани здебільшого покладали надії на дощову воду, яку поколіннями вчилися збирати й використовувати, не допускаючи її випаровування або сходу річками в море. Ідея використання дніпровської води носилася в повітрі ще в ХІХ ст. 21 вересня 1950 р. ЦК ВКП(б)
Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про будівництво Каховської
Місцеві джерела водопостачання відігравали вирішальну роль для гірських районів і Південного берега Криму з його численними санаторіями і будинками відпочинку. Саме на ПБК скупчувалася велика маса населення. Джерелами централізованого водопостачання району Ялти на всій території від Гурзуфу до Сімеїзу служили невеличкі водосховища на північних схилах Кримських гір у басейні річки Бельбек і місцеві джерела з невеликим дебітом, розташовані на південних схилах гір.
У 1960-х рр. був реалізований вартісний проект по перекиданню води з північного боку Головної гряди Кримських гір на південний бік. Для цього верхню течію річки Бельбек поблизу села Щасливе перекрили греблею, а під Головною грядою пробили тунель довжиною 7,5 км, по якому вода надходила в Ялтинський гідровузол. Тунель побудували у 1964 р. харківські метробудівці.
Західний район Ялти (від Сімеїзу до Блакитної затоки і Форосу) взагалі не мав централізованого постачання. Тут використовувалися тільки місцеві джерела з обмеженим дебітом. Середньодобова подача води по Ялті і місцевих селищах на початку 1970-х рр. в роки з нормальною кількістю опадів перевищувала 50 тис. кубометрів, з яких пята частина використовувалася на промислові і господарські потреби. Середньодобове постачання на одного жителя (з урахуванням відпочиваючих тільки в стаціонарних оздоровницях і промислово-господарських потреб) в 1970 р. складало не більше 260 літрів при нормі для курортних міст до 400 літрів. Влітку у звязку з великим напливом неорганізованих відпочиваючих і додатковою потребою води на комунально-побутові потреби водопостачання на одного жителя скорочувалося удвічі і навіть більше - до 120 літрів на добу.
Особливо важка ситуація склалася в посушливому 1971 р. Тоді водосховища наповнилися менш ніж наполовину, і водопостачання скоротилося удвічі. Була обмежена подача води підприємствам і населенню, закриті кабінети водних процедур майже в усіх санаторіях.
У 1964 р. розпочалося спорудження водосховища у долині річки Кача на територіях Бахчисарайського району з метою поліпшення водного балансу Великої Ялти. Водосховище назвали Загорським за назвою села, яке опинилося у зоні затоплення. Обєм водосховища, яке споруджувалося (разом із зрошувальними системами) до 1980 р., склав 28 млн кубометрів.
Одним з перших в Криму почало будуватися Сімферопольське водосховище. У 1954 р. його здали в експлуатацію, внаслідок чого місто отримало до 20 тис. кубометрів води на добу. У 1966 р. на річці Альмі було споруджене Партизанське водосховище потужністю 70 тис. кубометрів води на добу. Сімферополь користувався також водою з невеликого Аянського водосховища з віддачею питної води 10 тис. кубометрів і місцевими підземними джерелами , які давали до 5 тис. кубометрів. В цілому на 1972 р. в місто надходило 105 тис. кубометрів води на добу при потребі в 140 тис. кубометрів. Тому до середини 1970-х рр. були споруджені два водоводи: з підземних джерел поблизу с. Іванівка обсягом до 30 тис. кубометрів на добу і з Красногвардійської гілки Північно-Кримського каналу для Салгірської зрошувальної системи, що дозволило виключити підпитку цієї системи водою з Сімферопольського водосховища й відповідно передати всю воду з нього місту. Щоправда, потреби Сімферополя зросли до 180 тис. кубометрів води на добу.
Найбільш серйозна проблема з водопостачанням до кінця 1970-х рр. була в Алушті. З урахуванням витрат на промислові потреби на одного мешканця припадало не більше 120 літрів, що було утричі менше норми. Влітку на одного жителя припадало не більше 60-70 літрів води на добу. Тому для поліпшення водопостачання Алушти в 1969 р. почали будівництво Ізобільницького водосховища на р. Улу-Узень потужністю 40 тис. кубометрів води на добу. Проект коштував українському бюджету понад 30 млн. руб. і був завершений в 1979 р. Водосховище вважається найбільшим на півострові: його довжина - 4 км, а максимальна глибина - 70 метрів.
Високі показники будівництва спостерігалися в Севастополі. Тому потреби міста у воді швидко зростали. Основним обєктом водопостачання міста стало Чорноріченське водосховище, збудоване на р. Чорна в центрі Байдарської долини, біля села Озерне Балаклавського району. Греблю на р. Чорна заклали в 1956 р. У 1972 р. Севастополь одержував з водосховища 65 тис. кубометрів води на добу, користуючись при цьому підземним водозабором потужністю 75 тис. кубометрів. Загалом місто споживало від 164 до 200 тис. кубометрів на добу (різночитання обумовлюються кількістю населених пунктів у межах міста). Вказуючи на те, що житлові райони міста одержують воду за графіком, а промислові підприємства - за суворим лімітом, Севастопольська міськрада у поданні до Ради міністрів УРСР просила розглянути можливість постачання міста з Дніпровського водосховища. Однак було прийнято рішення наростити греблю на р. Чорна, щоби збільшити віддачу водосховища на 25 тис. кубометрів на добу, а також - продуктивність водозабору в басейні р. Кача до 25 тис. кубометрів. Можливості Інкерманського водозабору були на цей час вже вичерпані .
У 1957 р. в стислі строки було збудоване Старокримське водосховище на схід від м. Старий Крим. Воно нагромаджувало воду з річки Чурак-Су, а в посушливі роки поповнювалося з Північно-Кримського каналу. Площа водосховища складала 37 км2430.
Вирішення проблеми хронічного браку води насправді відіграло ключову роль у подальшому розвитку не лише кримського господарського комплексу, а й демографічної ситуації, адже в рази покращилася якість повсякденного життя. Врешті успіхи колонізації Криму та вирішення проблеми водопостачання були процесами взаємообумовленими. Наслідком організованих масових переселень стала відмінна від решти території України демографічна ситуація на селі. Якщо в цілому по республіці відзначалася виразна тенденція прискореної урбанізації, в Криму співвідношення сільського та міського населення було більш урівноваженим. В 1959 р. на селі мешкало 45,5% кримчан, в 1970 р. - 46,8%, до 1989 р. чисельність сільських мешканців зросла на 6,7%, а впродовж 1980-х рр. - ще на 10,4%. Втім не лише переселенська кампанія перебувала в підоснові більш-менш незмінного балансу міського та сільського населення. Не менш вагомою причиною були обєктивні економічні чинники - економіка Криму розвивалася за іншими принципами, аніж Донбас і Придніпровський економічний райони. Для прискореної урбанізації півострова не існувало ані природних, ані економічних передумов. Ця обставина й відобразилася в соціальній структурі населення.
Доволі впливовим фактором економічного розвитку регіону чимдалі більше ставали суттєві диспропорції господарського розвитку в районному розрізі. Традиційний поділ Криму на степовий, передгірний, гірський та південне узбережжя зберігався. Степовий Крим мав сільськогосподарську спеціалізацію і згодом став житницею півострова, районом високопродуктивного садівництва, що між іншим залежало від річних температурних коливань та забезпеченості водою. Керченський півострів зміцнився на позиціях регіонального промислового осердя й транспортного вузла, якому була притаманна доволі висока щільність населення і чим далі зростаючі екологічні проблеми. Ще два потужні промислові вузли сформувалися навколо Сімферополя та Севастополя. Перший мав доволі широкий спектр підприємств, другий розвивався за законами закритого міста і майже цілковито орієнтувався на потреби радянського військово-промислового комплексу.
Південний берег Криму з його унікальними кліматичними та рекреаційними умовами спеціалізувався на курортній промисловості. Ланцюжок міст, містечок і селищ утворили уздовж морської смуги великі за протяжністю агломерації, які приймали як організованих, так і неорганізованих відпочивальників. До таких відносилася так звана Велика Ялта, яка на 1979 р. включала 21 населений пункт. До Ялтинської агломерації в 1970 р. було включене і доволі велике за кримськими мірками місто Алупка. Активний процес виникнення селищ міського типу відзначався поряд із курортами, популярність яких почала стрімко зростати в 1970-і рр. До таких належали Гаспра, Кореїз, Лівадія, Масандра та Форос.
На жаль, в тому, що стосувалося процесів природної та офіційної українізації успіхи півострова були значно скромнішими за економічні. Питання необхідності запровадження української мови в навчальний процес вперше було порушене у вересні 1954 р. у звязку із передачею півострова УРСР. Саме з огляду на це, а не на поважну частку українців у місцевій спільноті, пропонувалося з 1955/56 навч. р. запровадити вивчення української мови та літератури в 2-7 класах кримських шкіл . На виконання пропозиції слід було підготувати 1,5 тис. викладачів початкової та 600 - середньої і вищої школи. Півтори тисячі викладачів мали пройти через літні курси. В стислі строки треба було забезпечити підручниками 460 шкіл. В якості можливого шляху вирішення проблеми називалося й відрядження спеціалістів з материкової частини: 60 вчителів до Сімферополя, 51 - Керчі, 49 - Севастополя, 29 - Ялти, 21 - Євпаторії, 17 - Феодосії434. 23 серпня 1954 р. бюро Кримського обкому розглянуло питання про доцільність відкриття в 1954/55 навч. р. відділення української мови і літератури при історико-філологічному факультеті Кримського педагогічного інституту й спрямування до нього необхідних викладачів.
Вже в другій чверті 1954/55 навч. р. викладання української мови розпочалося у 22 класах 15 шкіл; упродовж року чисельність їх зросла до 38 по 24 школам, а кількість учнів з 466 до 619. В наступному начальному році працювало вже 115 класів по 70 школах, які охоплювали 2 383 учнів. В 1960/61 навч. р. українська мова вивчалася в усіх 2 - 7 та частині старших класів. За 1955 - 1957 рр. було введено в експлуатацію 56 нових шкіл (з них 40 сільських), розрахованих на 20 тис. учнів. В жовтні 1957 р. завдячуючи послідовності та принциповості обласних керманичів у Сімферополі відкрилася перша середня школа-інтернат з українською мовою навчання, до якої зарахували 214 учнів 5 - 10 класів. На той час у всіх школах з другого класу українська мова вивчалася як предмет, у 117 школах її вивчали учні середніх та старших класів. Станом на 15 грудня 1958 р. в Криму працювали 4 школи з українською мовою навчання на 606 учнів. Однак, названі тенденції жодною мірою не стосувалися Севастополя, де в 1959/60 навч. р. українською мовою навчалося лише 2,3% учнів, решта (97,7%) російською. Втім кількісними показниками зростання мережі українських класів справа не обмежувалася: для налагодження повноцінної системи освіти українською мовою ще треба було забезпечити її наступність і перебудувати діяльність кримських шкіл за єдиним із УРСР навчальним планом.
Кремлівські високопосадовці відразу подбали про те, аби убезпечитися від неконтрольованої активності республіканського субцентру влади на поприщі українізації Криму, навіть в умовах турбулентності на вищих щаблях радянського владного олімпу. 9 березня 1955 р. Рада міністрів СРСР звільнила радянських школярів від обовязкового вивчення мови титульних націй союзних республік, якщо вона не була для них рідною і навчання в школі відбувалося не на мові республіки. У червні 1955 р. Рада Міністрів СРСР доручила (а фактично зобовязала) український уряд вирішити питання української мови в школах з російською мовою навчання і звільнити від вивчення української мови учнів, що прибували з інших республік. Відповідна ухвала побачила світ 11 серпня 1955 р.
В листопаді 1958 р. були опубліковані тези КПРС і Ради міністрів СРСР «Про зміцнення звязку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в країні», що пропонували закріпити обовязковий принцип вивчення російської мови, перевівши викладання національних мов на факультативну основу. Після формальних обговорень нова лінія освітньої політики була закріплена в законі СРСР про школу від 24 грудня 1958 р., а після тиску Кремля - і в ухваленому Верховною Радою УРСР «Законі про зміцнення звязку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» (17 квітня 1959 р.).
Події розгорталися доволі стрімко: замість обговорення питань розширення мережі українських класів протоколи засідань Кримського обкому запістрявіли розглядом фактів «порушення принципу добровільності у вивченні української мови в середній школі». Прямий і прихований тиск на управлінські та освітянські кола довершив справу: українській мові лишалося все менше місця в кримських школах. В 1960/61 навч. р. з-поміж 215,7 тис. учнів 1 217 кримських шкіл лише 24 тис. пятикласників (тобто, лише 11%) вивчали її в якості предмету. У середині 1960-х рр. відбулося різке скорочення україномовних освітніх закладів і класів: станом на 1966/67 навч. р. лишилося три школи-інтернати (Джанкойська восьмирічка на 210 учнів, Сімферопольська десятирічка на 308 та Гвардійська восьмирічка на 412 учнів). В 1970 р. єдиною школою, де навчання відбувалося українською мовою, була Сімферопольська школа з 412 учнями, а наступного року в ній вже не відбувся набір до першого класу. У вищих навчальних закладах українська мова не викладалася.
«Успіхи» в напрямі витискування української мови на периферію суспільного, інтелектуального та культурного життя радянського Криму, як і України загалом, були закріплені у постанові Ради міністрів СРСР «Про заходи по подальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» від 13 жовтня 1978 р. Згідно з нею російська мова мала вивчатися з першого класу. На розвиток цієї політики 26 травня 1983 р. ЦК КПРС та Рада міністрів СРСР ухвалили постанову «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і інших навчальних закладах союзних республік». Нею передбачалося суттєве збільшення шкіл з російською мовою викладання і запровадження її в навчальний процес дошкільних закладів. Збільшувалися на 15% доплати вчителям російської мови, що перетворювало освітян на слухняне знаряддя впровадження політики русифікації.
Витискування української мови невідворотно позначилося на решті культосвітніх напрямів життя кримської спільноти. Українська мова перетворювалася на мову побутового спілкування, що свідчила про невисокий соціальний рівень її носія. За таких обставин молоде покоління кримських українців поповнювало лави російськомовних українців.
Віддзеркаленням загальних процесів, що стримували культурний поступ тогочасної України, була книговидавнича діяльність та засоби масової інформації. Якщо в 1959 р. в УРСР було видано 4 048 книжок та брошур українською мовою, то в 1970 р. - 3 112. В 1970 р. україномовні книжки та брошури становили 38,2% від видань, а в 1980 р. - лише 23,9%. Вивільнений сегмент книжкового ринку посідала російськомовна продукція. Аналогічні тенденції спостерігалися в періодиці: в грудні 1959 р. припинила своє існування як суто україномовна обласна газета «Радянський Крим». Кілька газет дублювалися українською мовою, зокрема «Крымская правда» (колишній «Радянський Крим») та «Кримський комсомолець». Однак, україномовний тираж значно поступався російськомовному (у випадку із «Крымской правдой» співвідношення складало 80 тис. і 15 тис., «Кримським комсомольцем» - 28 і 1,2 тис. відповідно). Від 1963 р. більше третини журналів України друкувалися російською мовою, з 1980 р. - майже половину, а на кінець радянського періоду - переважну більшість. Це стосувалося також серійних і наукових видань.