єднання, які вже діють або тільки формуються в багатьох регіонах світу. Дослідження розвитку європейської інтеграції дозволяє більш глибоко усвідомити і зрозуміти ці процеси. По-друге, подальший розвиток Європейського Союзу як політичної організації може суттєво вплинути на систему міжнародних відносин у майбутньому.
Історіографія проблемних питань європейської інтеграції представлена насьогодні ґрунтовними розробками як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників [1-8]. Автори аналізують сучасний стан європейської інтеграції та подають послідовну характеристику основних етапів становлення Європейського Союзу.
Маастрихтська угода стала певним імпульсом для активізації інтеграції західноєвропейських країн в галузі спільної зовнішньої політики наприкінці ХХ ст., проте формувати зовнішньополітичний вимір країни Західної Європи почали раніше.
З прийняттям урочистої декларації про Європейський союз 19 червня 1983 р. в Штутгарті відбулося посилення ефективності Європейського політичного співробітництва за рахунок здійснення наступних кроків:
проведення інтенсивних консультацій з формування і прийняття спільних поглядів на спільну діяльність в галузі зовнішньої політики;
організація регулярних зустрічей для забезпечення своєчасної спільної діяльності у всіх зовнішньополітичних питаннях;
формування загальних принципів і цілей ЄПС, виходячи зі спільних інтересів, для проведення спільної діяльності в галузі зовнішньої політики;
посилення ролі Європейського парламенту у розвитку зовнішньої політики країн-учасниць;
вироблення спільної позиції на міжнародних конференціях з питань політичної співпраці, на якій присутні одна або декілька країн-учасниць;
розширення та посилення контактів з третіми державами;
Вперше було офіційно проголошено, що зовнішньополітична співпраця є також важливим напрямом розвитку ЄС, як і економічна інтеграція, а отримання «єдиного голосу» в зовнішній політиці буде сприяти зростанню ролі Західної Європи в миротворчому процесі. Вкотре декларація зазначила готовність європейських країн сформувати єдині позиції відносно політичних та економічних аспектів безпеки і вперше офіційно підкреслила не меншу значимість зовнішньополітичної співпраці відносно економічної. Слід відмітити, що було відкинуто питання про участь міністрів оборони у питаннях зовнішньої політики на наднаціональному рівні, при цьому чітко розмежувалися компетенції ЄС і НАТО.
У червні 1985 р. в Мілані був представлений доклад Комісії з інституціональних справ ЄС, створеної за підтримки президента Франції Ф. Міттерана. Головною ідеєю цієї доповіді стала пропозиція щодо змін процедури прийняття рішень з метою посилення ролі в цьому Європейського парламенту. На наступній зимовій зустрічі в Люксембурзі європейські лідери країн-учасниць ЄС вирішили поєднати свої пропозиції - реформувати Європейські спільноти і впорядкувати ЄПС, в єдиний документ. Так 17 лютого 1986 р. було підписано новий договір - Єдиний європейський акт (ЄЄА), який з 1 липня 1987 вступив в силу.
Відповідно до ЄЄА, Розділ ІІІ «Положення про Європейську співпрацю у сфері зовнішньої політики» офіційно вносив ЄПС до системи договорів, які створювали ЄС. У договорі зазначалося, що країни-члени «зобов'язуються інформувати і консультувати один одного з будь-якого питання зовнішньої політики, що представляє загальний інтерес, з метою домогтися, щоб їхній спільний вплив забезпечувався найбільш ефективно шляхом координації, зближення позицій та здійснення спільних дій» (ст. 30, п.2а) [10, c. 13]. Розробляючи національну позицію, країни-учасниці мали повною мірою враховувати інтереси решти партнерів і належним чином брати до уваги загальноєвропейські рішення.
Основна мета європейської співпраці в галузі зовнішньої політики згідно ЄЄА - це визначення спільних позицій в якості відправної точки для політики Високих Договірних Сторін (ст. 30, п.2с). Керівними органами були призначені головуюча в Раді Європейських Спільнот держава і Комісія, які мали узгоджувати зовнішню політику Європейського співтовариства і політику, погоджену в системі з політикою європейської політичної співпраці (ст. 30, п.5). На головуючу державу покладалися завдання щодо висування ініціатив, координації і представлення позицій країн-учасниць у рамках відносин із третіми країнами (ст. 30, п.10а). Додатково створювалася Європейська група звязку, яка підпорядковувалася Політичному комітету і мала спостерігати за європейською політичною співпрацею та вивчати загальні організаційні проблеми (ст. 30, п.10е).
Політичний комітет, в свою чергу, повинен проводити регулярні засідання політичних директорів з метою надання необхідної динаміки, забезпечення безперервності і наступності європейської політичної співпраці і підготовки обговорення на рівні міністрів (ст. 30, п.10с). Збільшена і кількість щорічних зустрічей міністрів закордонних справ до чотирьох (ст. 30, п.3а). домаастрихтський європейський зовнішньополітичний
У цілому, слід зазначити, що підписання ЄЄА мало певне значення. Перш за все ЄПС офіційно було включено в систему договорів, які створювали ЄС. По-друге, вперше питання зовнішньої політики країн-учасниць було так повно розглянуто в рамках одного документу. Автори ЄЄА передбачили пятирічний термін, розуміючи подальшу інтеграцію в цій галузі, після чого положення Розділу ІІІ мали бути переглянуті (ст. 30, п.12).
Увесь цей період Західноєвропейський Союз поступово втрачав свою активність. Через розвиток системи ЄПС політична значимість ЗЄС зменшувалася, з 1973 р. керівний орган цієї організації - Рада міністрів, не мав жодного скликання. В лютому 1984 р. Франція та Бельгія запропонували реабілітувати ЗЄС. Діяльності ЗЄС було надано нового імпульсу з метою розвитку власне європейської системи спільної оборони на основі співпраці його членів у галузі безпеки і зміцнення європейської опори Північноатлантичного альянсу.
-1989 рр. - можна вважати етапом інституційного зміцнення ЗЄС, а рубіж 80-90-х рр. - новим періодом активізації практичної діяльності ЗЄС на полі європейської політики [11, c. 75]. На цей раз діяльність ЗЄС не обмежилася лише засіданнями, вона сягнула значно далі. Більш розгалуженою стала організаційна структура Союзу і ширшими стали функції керівних органів. Рада ЗЄС, яка займалася розглядом усіх питань, повязаних із застосуванням норм статутного договору, його протоколів та доповнень, а також питань безпеки і оборони, в своїй праці почала спиратися на Раду міністрів, сформовану з міністрів закордонних справ та оборони і Постійну Раду. Остання посіла центральне місце в оперативному управлінні Союзом, адже підпорядкувала собі декілька робочих груп: військо-політичну, робочу групу Ради, групу військових делегатів, космічну групу, комітет бюджету й організації, комітет безпеки. В свою чергу Генеральний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем мав організовувати діяльність Ради, а також підтримувати звязки з низкою міжнародних організацій. Парламентська Асамблея була уповноважена розглядати оборонні питання більш самостійно. Першим випробуванням для ЗЄС стала участь в урегулюванні ірано-іракського конфлікту 1978-1988 рр. Країнам-учасницям ЗЄС вдалося продемонструвати узгодженість дій і позицій і під час конфлікту в Перській затоці 1990-1991 рр.
Паралельно з виходом ЗЄС на здійснення військових операцій йшов процес вдосконалення структури самого Союзу та його діяльності. З цього приводу 19 червня 1992 р. в Петерсберзі було скликано засідання Ради ЗЄС, на якому була прийнята Петерсберзька декларація - документ історичного значення для цієї організації.
Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що відразу по закінченню Другої світової війни західноєвропейські країни розпочинають інтеграційний процес у зовнішньополітичній та військово-політичній галузі. Проблема безпеки західноєвропейського простору посіла значне місце для держав Західної Європи і вирішити її намагалися різними засобами: від створення традиційних військових блоків, заснованих на міждержавному рівні - Західний Союз, трансформований пізніше у Західноєвропейський Союз, і до реалізації проектів наднаціональних організацій - Європейське оборонне співтовариство і Європейське політичне співтовариство.
Не зважаючи на пріоритетне положення економічної інтеграції, поява проектів ЄОС і ЄПС свідчать про те, що можливість формування зовнішньополітичної співпраці в межах західноєвропейської інтеграції також не виключалася. Навпаки, цьому була приділена значна увага, доказом тому є низка проектів, розроблених в 60-70-ті роки - план Шумана, Плевена, Фуше, Давіньйона, Тиндеманса. Всі ці документи стали підтвердженням одного з найважливіших принципів державної політики: військова політика - це інструмент зовнішньої політики і для проведення спільної військової діяльності країни-учасниці Європейської Спільноти повинні володіти ідентичним зовнішньополітичним сприйняттям конкретної проблемної ситуації, лише тоді стає можливим однакове розуміння завдань та узгодження дій. Інакше кажучи, спочатку необхідно забезпечити справжню зовнішньополітичну єдність і лише потім розбудовувати спільні оборону.
Суттєвою перешкодою співпраці у зовнішньополітичній галузі країн Західної Європи стало існування Північноатлантичного альянсу на чолі зі США, до якого зверталися як до гаранта безпеки від нападу з боку СРСР. Присутність НАТО на європейському континенті помітно гальмувала вироблення власних зовнішньополітичних систем та інститутів - ЗЄС опинився під керівництвом натовських командувачів. «Реставрація» цієї організації відбулася в середині 80-х років, а повне функціонування - після підписання Маастрихтських угод. Членство деяких країн Західної Європи в НАТО привело до розколу західноєвропейських країн на табори: проатлантистів на чолі із Великобританією, європоцентристів на чолі із Францією і частина країн не визначилася.
Єдиний Європейський Акт офіційно вніс зовнішню політику до системи європейського політичного співробітництва. Таким чином, співробітництво західноєвропейських країн здійснювалося в таких напрямах:
в колі ЄПС, де відбувалася координація політичної діяльності країн-учасниць Європейської Спільноти;
в межах ЗЄС, де здійснювалася співпраця країн Західної Європи в галузі безпеки;
в рамках НАТО, де існували певні зобовязання з колективної оборони деяких членів Європейської Спільноти та ЗЄС.
Європейське політичне співробітництво проіснувало до підписання Маастрихтської угоди. Історія ЄПС - це чергування злетів та падінь, успіхів та провалів. В будь-якому випадку система ЄПС заклала основу для подальшого розвитку інтеграції західноєвропейських країн в галузі зовнішньої політики і безпеки.
Список використаних джерел та літератури
1. Buffotot P. La défense en Europe: les adaptations de laprès-guerre froide / P. Buffotot. - Paris: la Documentation française, 1998. - 291 p.
. Fabre D. La politique étrangère et de sécurité commune / D. Fabre. - Paris: la Documentation française. Problèmes économiques et sociaux, 1996. - 126 p.
. Володіна М. США та Європейська безпека 1990-ті роки ХХ ст. / М. Володіна // Вісник центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці. - 2008. - № 4. - С. 31-35.
. Данилов Д. А. Западная Европа на пост-маастрихтском этапе: развитие интеграции в сфере безопасности / Д. А. Данилов. - М.: Ин-т Европы РАН, 1994. - 68 с.
. Ентін М. Л. Правові основи зовнішньої політики і політики в сфері оборони та безпеки ЄС. Навч. посібник / Ентін М. Л., Баймуратов М. О., Делінський О. А. - К.: ІМВ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2004. - 224 с.
. Копійка В. В. Європейський Союз: Заснування і етапи становлення: посібник / В. В. Копійка. - К.: ІН Юре, 2001. - 447 с.
. Тодоров І. Я. Україна на шляху до європейської та євроатлантичної спільноти. Монографія / І. Я. Тодоров. - Донецьк: ДонНУ, 2006. - 268 с.
. Арах М. Европейский Союз. Видение политического объединения / М. Арах. - М.: «Экономика», 1988. - 467 c.
. Европейский Союз. Прошлое, настоящее, будущее. Единый Европейский акт. Договор о Европейском Союзе. - М.: «Право», 1994. - 246 с.
. Борко Ю. А. Безопасность будущей Европы / Ю. А. Борко, В. М. Кудров, Б. М. Пичугин. - М.: Наука, 1993. - 240 с.