Лонгин Цегельський в історії української дипломатії
Лонгин цегельський в історії української дипломатії
І.Б.Дацків, М.І.Полич
Анотація
Охарактеризовано дипломатичну роботу одного із провідних громадсько-політичних діячів Галичини. Проаналізовано державотворчі заходи періоду революції - у складі Української Національної Ради, у відомствах закордонних справ Західноукраїнської й Української Народних Республік, визначено основні напрями політичної діяльності.
Ключові слова: Цегельський, дипломатія, Державний секретаріат закордонних справ, дипломатична місія, Західноукраїнська Народна Республіка.
політичний революція дипломатичний
У розвитку будь-яких історичних подій чи явищ провідна роль належить яскравим особистостям. Через аналіз їхнього життя, ідей та вчинків можна реконструювати правдиву, ідеологічно незашорену картину суспільного буття. У першій половині ХХ ст. в українському політичному житті зявилася ціла плеяда діячів, що пробуджували громадську думку, сприяли становленню політичних структур українства, його змаганням за національне визволення та державотворення. Поряд із М.Міхновським, Д.Донцовим, В.Липинським в останній час повертається із забуття й постать Л.Цегельського . Принагідно наголосимо, що у сучасній історичній науці мало відомі або й зовсім незнані його погляди на ідеали суспільного, культурного життя, бажану форму державного правління, специфіку політичної системи в Україні.
Історіографія питання незначна за обсягом, практично немає спеціальних наукових праць, присвячених Л.Цегельському. Окрім спогадів і доволі ґрунтовного дослідження його сина - Юрія Михайла - про генеалогію роду, маємо лише окремі статті й згадки про наукову та редакторсько-журналістську працю. Громадсько-політична діяльність Л.Цегельського знайшла певне відображення в окремих історичних дослідженнях останнього часу, утім подеколи оцінка його діяльності й тепер не надто обєктивна. Але якщо про Л.Цегельського - юриста, публіциста та політичного діяча є бодай деякі публікації, то про його дипломатичну активність відомо мало. Натомість саме на зовнішньополітичному поприщі він проявив себе неабияким професіоналом, будучі причетним до важливих акцій України на міжнародній арені першої чверті ХХ ст.
Лонгин (Лонґин) Михайлович Цегельський народився 29 серпня 1875 р. в містечку Камінка-Струмилова на Львівщині. Навчався в академічній гімназії у Львові, після закінчення якої вступив на юридичний факультет місцевого університету. У 1898 р. його відправили до Відня на правничо-адміністративну практику при міністерстві закордонних справ, звідки незабаром на рік делеґували в австрійське посольство у Стокгольмі.
В особі Л.Цегельського успішно поєднувався хист юриста, публіциста й дипломата, який провадив активну законотворчу діяльність. У 1908 р. він став послом до австрійського парламенту, а вже 1911 р. обійняв посаду секретаря законодавчого органу. Був членом комісії закордонних справ, тому нерідко виїжджав за її дорученням в інші країни з дипмісіями. Після укладення Брестського миру 9 лютого 1918 р. Л.Цегельський часто відвідував Київ. Був добре знайомим із провідними діячами Наддніпрянської України, мав приязні стосунки з гетьманом П.Скоропадським. Також брав активну участь у підготовці й організації Листопадового повстання у Львові.
У надзвичайно складних умовах польсько-української війни та міжнародної ізоляції керівництво західноукраїнської держави приступило до організації власної дипломатичної служби, центрального апарату зовнішньополітичного відомства, завданням яких було встановлення відносин насамперед із сусідами, країнами Антанти та пошуки союзників у боротьбі проти польського наступу. Цей процес розгорнувся на початку 1919 р., коли уряд ЗУНР після втрати 22 листопада минулого року Львова переїхав у Тернопіль, а потім у Станіслав. Саме станіславський період змінив характер державотворчої діяльності Л.Цегельського.
4 січня 1919 р. на черговій сесії Української Національної Ради було затверджено новий склад уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Президентом (головою) Ради державних секретарів затвердили С.Голубовича, котрий обійняв цю посаду ще у грудні 1918 р. після відставки К.Левицького. Як і в першому, від 9 листопада 1918 р., так і у другому, сформованому 4 січня 1919 р. уряді, портфель державного секретаря закордонних справ отримав відомий громадсько-політичний діяч, головний редактор газети «Діло», один із лідерів Української національно-демократичної партії та прихильник антантівського вектора зовнішньої політики В.Панейко. Його заступником став провідний функціонер УНДП, на той момент адвокат і журналіст Л.Цегельський. Коли обовязки держсекретаря закордонних справ після відїзду до Парижа В.Панейка перебрав голова уряду С.Голубович, Л.Цегельський практично керував відомством до 12 лютого, передавши функції С.Витвицькому.
Принагідно згадаймо один цікавий факт. У 1918 р. гетьманський міністр закордонних справ Д.Дорошенко призначив Л.Цегельського своїм радником. І хоча він так і не встиг тоді приступити до виконання обовязків у МЗС Української Держави, проте це свідчить, що політика з Галичини знали й за межами Західної України.
Очоливши відомство зовнішніх справ ЗУНР, Л.Цегельський зіткнувся з цілою низкою проблем. Згодом він писав: «Людей, котрі надавалися б до такої служби, можна було полічити на пальцях однієї руки [...], не існувало традиції й досвіду в такій політиці». Проблема фаховості службовців секретаріату гостро постала на порядку денному. Л.Цегельський прийняв на роботу адвокатів Я.Олесницького та С.Витвицького, котрі стали заступниками секретаря. Вони мали досвід стажувань за кордоном та добре володіли іноземними мовами. Перший місяць роботи Л.Цегельського на чолі зовнішньополітичного відомства відзначився його інституціоналізацією, організацією закордонних представництв, а також остаточним проголошенням злуки ЗУНР та УНР у Києві.
Структура Державного секретаріату закордонних справ відповідала міжнародним стандартам і забезпечувала виконання покладених на відомство завдань, щоправда, вона не була такою розгалуженою, як у подібних органів Української Держави чи УНР. Отже у складі секретаріату було створено три відділи: дипломатичний - керував формуванням і діяльністю представництв за кордоном, підготовкою робочих документів, зокрема нот; преси - виконував пропаґандистські та контрпропаґандистські функції, вивчав закордонну пресу; консульський. Одним із найважливіших завдань секретаріату було заснування представництв за кордоном, передусім у суміжних країнах, що виникли на землях колишньої Австро-Угорської імперії. До цього спонукала польсько-українська війна, необхідність забезпечити кордони держави та знайти союзників. Створювані дипломатичні представництва з огляду на відсутність міжнародного визнання ЗУНР не могли мати статус посольств, проте фактично виконували їх функції. На Держсекретаріат закордонних справ покладалося також завдання формування й керівництва діяльністю надзвичайних дипломатичних місій у ході переговорів з урядами або представниками Української Держави, УНР, Антанти, що прибували в Галичину під час польсько-української війни, а також українських делеґацій недипломатичного характеру, зокрема Л.Цегельського, Л.Мишуги - у США, О.Назарука, І.Боберського - до Канади, П.Карманського - у Південну Америку, де були потужні галицькі діаспори.
Очолюючи зовнішньополітичне відомство, Л.Цегельський, хоч би як це не було важко в умовах польської збройної аґресії проти Західної України, уживав практичних заходів щодо «економізації» зовнішньої політики. Саме тоді вперше в українській історії (якщо не брати до уваги окремих аспектів брестських переговорів) міжнародний курс України починав будуватися з урахуванням економічних інтересів. І хоча помітних успіхів на цьому напрямі не було, але, зважаючи на короткий термін існування ЗУНР-ЗОУНР, такий прецедент сам по собі цікавий.
Загалом курс зовнішньої політики, реалізовуваний Л.Цегельським, базувався на постанові Української Національної Ради від 10 листопада 1918 р., що визначала стратегічним пріоритетом обєднання всіх українських земель в єдиній і неподільній державі. Цей документ тоді було ухвалено за активної участі Л.Цегельського, котрого вважали одним із найавторитетніших членів УНРади. Отже можна стверджувати, що саме цю зовнішньополітичну лінію намагалися проводити й усі його наступники, допоки Варшавська угода 1920 р. та повязані з нею події остаточно не розірвали державну єдність УНР.
Як найважливішу частину реалізації державним секретарем закордонних справ зовнішньополітичної концепції, можна розцінювати участь Л.Цегельського в подальшому процесі воззєднання ЗУНР і УНР. Він був залучений до безпосередньої підготовки ухвали Української Національної Ради від 3 січня 1919 р. про злуку, яку від імені ЗУНР підписав спільно з Д.Левицьким. Важливо також, що у ході переговорів про обєднання Л.Цегельському вдалося отримати відповідні ґарантії від прибулої до Галичини делеґації УНР на чолі з членом Ради Народних Міністрів М.Шаповалом щодо збільшення обсягів надання необхідної військової та фінансової допомоги у війні з Польщею. Це дало можливість протистояти аґресії й використати цей час для реалізації спроби заручитися військово-політичною підтримкою держав Антанти.
Загалом Л.Цегельський із великою підозрою та недовірою поставився до Директорії, котра, на його думку, не була легітимною, адже «становила собою обєднання тільки соціалістів, метою якого було повалення гетьмана та створення соціалістичної республіки». Утім, вести переговори довелося саме з цією владою. Більшість правих політиків Галичини, а серед них і Л.Цегельського, аж ніяк не влаштовувала ліва орієнтація частини провідників УНР і навіть їх готовність прийняти «радянську платформу», щоправда, як вони говорили, не московську, а українську. Вихованих у конституційному дусі галичан лякала анархія, руйнівний революційний деспотизм та отаманщина - жахіття, які красномовно описав Л.Цегельський у своїх мемуарах. Після бурхливих переговорів представники Директорії УНР в особі В.Винниченка, О.Андрієвського та інших погодилися з пропозицією галицької делеґації розпочати підготовку до обєднання обох українських держав та надання військової допомоги. При цьому Л.Цегельський наполіг на галицькій автономії. 1 грудня 1918 р. було підписано підготовлену ним і прийняту майже без застережень попередню угоду, відому як Фастівська.
Доволі вагоме значення для всієї української справи мала активна участь Л.Цегельського у самому акті проголошення «злуки». Він у складі представницької делеґації спеціальним поїздом вирушив до Києва, де обєднання ЗУНР і УНР було оформлене офіційно, за всіма нормами міжнародного права. Урочиста церемонія відбулася 22 січня 1919 р. на Софійській площі. Л.Цегельський виступив першим, зачитав текст ухвали УНРади від 3 січня і передав його голові Директорії УНР В.Винниченкові. Це був найпомітніший аспект державницьких, у тому числі й дипломатичних зусиль Лонгина Цегельського.
До проголошення Акта злуки обидві українські держави тісно співпрацювали тільки у військовій сфері. Щодо зовнішньої політики, то як УНР, так і ЗУНР вели кожна свій політичний курс. Закордонні представництва республік працювали без будь-якої координації. Тільки після 22 січня 1919 р. відбулося формальне обєднання зовнішньополітичних відомств, причому закордонні представництва ЗУНР (окрім дипломатичних місій в Австрії, Угорщині та Чехословаччині) зливалися з дипмісіями УНР.
Слід зауважити, що обєднання із Західноукраїнською Народної Республікою чимало політичних діячів Наддніпрянщини сприйняли неоднозначно. Голова Ради Народних Міністрів УНР І.Мазепа у своїх спогадах наголошував, що політики обох частин виявили неготовність до спільної боротьби «соборним фронтом». Уважав, що наддніпрянці й галичани мали різний рівень громадсько-політичної, державної та правової свідомості, що не могло не датися взнаки у складних умовах воєнного протистояння відразу на трьох фронтах: більшовицькому, польському, денікінському. Загалом не заперечуючи морально-політичного значення події, скептично до неї поставився й В.Винниченко, стверджуючи, що «більшість Національної Ради складалась з представників дрібнобуржуазних партій, з парламентських і соймових послів, у більшості своїй націонал-демократів [...] з обмеженим, обсмоктаним псевдо-європейською цивілізацією світоглядом». На його думку, керівництво ЗУНР не сприймало революційного духу Наддніпрянської України й лише під тиском народу «мусіло піти на уступки й згодитися на зєднання. Але це було тільки формальне поєднання». М.Шаповал узагалі вважав, що велика різниця у соціально-політичних і економічних характеристиках обох республік не давала підстав для «органічного обєднання». На відміну від УНР, де влада свідомо формувалася Директорією так, щоби вона належала «трудовому народові» (через Трудовий конґрес), утворена на західноукраїнських теренах Українська Національна Рада складалася з «українців-депутатів [...] представників трьох партій». Саме ця обставина стала причиною різного розуміння керівництвом обох державних утворень зовнішньої та внутрішньої політики, а отже - «фатальною для всеукраїнської революції». Відзначимо, що процес обєднання зовнішньої політики обох українських держав був не менш складним, оскільки йшлося про пошуки союзників на Заході.
Як уже згадувалося, призначення Л.Цегельського заступником міністра закордонних справ Української Народної Республіки було суто формальним, оскільки єдина зовнішня політика так і не проводилася. За його власним свідченням, цю посаду він де-юре обіймав із 23 січня до 13 лютого 1919 р., коли Директорія УНР змушена була покинути Київ. У цей час Л.Цегельському випала ще одна нелегка місія - евакуація галицької делеґації з міста. Йому це успішно вдалося. Зауважимо, що це було останнім офіційним дорученням уряду Директорії. Окрім того, на нього, як заступника міністра, поклали обовязки закриття МЗС. Та найважчим стало фатальне відчуття втрати української державності. Як згодом писав у спогадах сам Л.Цегельський:
«Падіння Директорії було початком кінця Української держави. Вся героїчна боротьба опісля, всі зусилля січових стрільців, С.Петлюри, галицької армії, Армії УНР і інших від весни 1919 р. аж до боїв під Замостям у час наступу С.Будьонного і М.Туха- чевського на Львів - Варшаву (1920) - це лиш безуспішні намагання повернути втрачене у результаті історичного промаху т. зв. української демократії з листопада 1918 р.».
Дорогою до Вінниці Л.Цегельський зустрівся з С.Петлюрою й отримав від нього доручення поїхати у Прагу як «надзвичайний уповноважений посол». Майже нездійсненне завдання полягало в тому, щоб із посередницькою допомогою Т.Масарика та його оточення домогтися підтримки Заходу, Антанти, а ще - придбати зброю й боєприпаси. Про ці події Л.Цегельський згадував:
«Ви, - говорив Петлюра до мене (ми зналися ще з його побуту в Галичині, далеко до війни), - знайомі добре, як я чув, з Масариком та іншими чехами, ще з парламенту. Чи не піднялись б Ви поїхати від Директорії до Чехії, в місії до президента Масарика та до чеського уряду, шукати їх посередництва до Франції і до Вилсона. Щоправда Винниченко волів би говорити з Леніном та Чічеріном, але я, Андрієвський та Макаренко маємо іншу думку. Нам треба спертися об захід, на аліянтів. Ви знаєте добре наші відносини і знаєте також Масарика та інших чеських політиків. їдьте до Праги, як наш спеціяльний посол, шукати звязку, визнання та помочі. А до того в Чехії є фабрики гармат та амуніції Скоди. В нас скоро не стане зброї, ні амуніції. Ми дамо Вам фахівця від артилерії. З ним разом поїдете та поможете йому розмовитись із чехами, бо він не знає іншої мови крім російської.
Очевидно - я згодився. Місія не була легка, бо аліянти гляділи на Україну (Придніпрянщину) як на частину неподільної Росії, що була союзником аліянтів у світовій війні. Але я не міг відмовити. Треба було попробувати всіх можливостей. Отже я згодився поїхати до Праги. Мені видано повновласть спеціяльного уповноваженого посла від Директорії Української Народньої Республики з місією до президента Чесько-Словацької Республики - Масарика та до влади в Празі взагалі. До того Чехівський зложив на мене ще другу місію, а то відвідати посольства Української Народньої Республики у Відні, Празі і в Берліні та поінформувати їх про положення в Україні. Ось так із згаданими повновластями в кишені я залишив Вінницю».
Л.Цегельський справді був добре знайомим із Т.Масариком. Ще під час Першої світової війни він, будучи членом Головної Української Ради, деякий час також брав участь у діяльності Української бойової управи у Відні. Проте, розуміючи безперспективність подальшого політичного співробітництва з віденською владою, котра еґоїстично використовувала національні прагнення українців, виїхав через нейтральні країни до США. На Північноамериканському континенті Л.Цегельський увійшов до складу організованої майбутнім президентом Чехословаччини Т.Масариком Спілки народів Австро-Угорщини. Основним її завданням проголошувалася боротьба за державну незалежність (після завершення світової війни) поневолених дуалістичною монархією народів. Саме в той час Л.Цегельський і встановив дружні стосунки з Т.Масариком, що, як бачимо, пізніше було використано керівництвом УНР і ЗОУНР у контексті чехословацько-польських суперечностей. Таким чином, у лютому 1919 р. Л.Цегельський розпочав переговори з президентом Чехословаччини Т.Масариком, премєром В.Тусаром, міністром національної оборони В.Клофачем. З їхньої допомогою він зустрівся з очільником французької військової місії ґенералом М.С.Ж.Пелле, котрому подав «меморіал» про Україну «як важливу проблему сходу Європи». Зрозуміло, у такий спосіб домогтися зміни позиції Антанти було справою малоймовірною. Однак, як зазначав у спогадах Л.Цегельський, французький воєначальник пообіцяв свою підтримку в Парижі.
29 січня 1919 р. в рамках Паризької мирної конференції було створено спеціальну комісію з польських справ. Під керівництвом французького дипломата Ж.Камбона за участю представників Франції, Великобританії, США та Італії сформовано військову місію, очолювану французьким ґенералом Ж.Бартелемі, яку в лютому скеровано до Польщі й Галичини, щоб посприяти в укладенні миру. За підготовленим ним планом під польський контроль відходили Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн - загалом понад половина первісної території ЗУНР. Отже від самого початку діяльності місії вона відверто виявляла прихильність до однієї зі сторін конфлікту. 22 лютого 1919 р. посланці Антанти (окрім Ж.Бартелемі це були британський ґенерал Картон, американський професор Лорд, італійський майор Стабіле та ін.) зустрілися з представниками ЗУНР. Є.Петрушевич, за погодженням із В.Панейком, який перебував у Парижі, саме Л.Цегельському доручив вести переговори. Спогадів про них ми не маємо. Надруковані у часопису «Америка», із невідомих причин вони не ввійшли до книги «Від леґенд до правди». Можна здогадуватися, що укладачі та редактори останньої зробили це свідомо, оскільки висновки Л.Цегельського щодо позиції тодішнього президента та більшості членів УНРади були занадто категоричними.
Спробуймо реконструювати суть розходжень на основі окремих висловлювань Л.Цегельського, думок його сина з книги «Заґа роду Цегельських...», розділу «Місія ґенерала Бартелемі й наслідок його пропозиції», підготовленого внучкою - О.Цегельською за трьома статтями діда, видрукуваними в 1932, 1942 і 1943 рр. у часопису «Америка», інших друкованих праць та аудіозапи- сів Ю.М.Цегельського. Цей матеріал, зокрема, подано як заключний розділ до другого видання книги мемуарів, що побачила світ 2003 р. у Львові.
Отже Ж.Бартелемі запропонував західноукраїнському керівництву укласти мир із Польщею задля створення обєднаного фронту проти більшовиків. За участь у цій боротьбі ЗУНР ґарантували визнання її суверенітету, повноправну участь у Паризькій мирній конференції (поряд із чехами й поляками), а також матеріальну та військову допомогу. Однак тимчасова демаркаційна лінія мала проходити по Бугу, східних межах Львівщини, Дрогобиччини, Турківщини, а остаточні кордони пропонувалося визначити на Версальській конференції за участі галичан. 28 лютого 1919 р. на засіданні у Станіславі УНРада двома третинами голосів відкинула цю пропозицію під приводом того, що її не сприйме народ і військо. Арґументи були доволі вагомими, адже по суті йшлося тепер уже про юридичну втрату значної частини української етнографічної території й насамперед Львова. Наполягаючи на прийнятті умов ґенерала Ж.Бартелемі, Л.Цегельський опинився в меншості та зрікся членства в уряді («Це сталося головним чином унаслідок моїх розходжень з президентом Є.Петрушевичем щодо альянтської комісії ґенерала Бартелемі, переходу Української галицької армії на Велику Україну»). У заключному розділі своїх спогадів він так пояснив власну позицію:
«Я притримувався думки, що необхідно договоритись із комісією Бертелемі хоч би тому, що така домовленість стала б автоматичним визнанням нас як самостійного українського партнера серед альянтів. Я був за те, щоб УГА відступила в разі потреби в Карпати, а не за Збруч, забезпечуючи собі щонайменше прихильність і допомогу Чехословаччини. Я оцінював наші реальні шанси за Збручем у тодішній ситуації дуже песимістично, бо знав декларативну та паперову вартість усього того, що, зрештою, слабка, пропаґанда Директорії намагалася роздути до величини фактів, у які все ж багато наших громадян, а навіть політичних діячів повірили, і на тих ілюзіях, на цьому рухомому піску, хотіли в своїй несвідомості чи чуттєвій зацікавленості будувати політично-державну будівлю».
Подавши у відставку, Л.Цегельський не відійшов від політичної діяльності. Є.Петрушевич, уже як диктатор, а не президент, доручив йому відбути спочатку до Відня, а згодом - сформувати посольство ЗУНР у Вашинґтоні. Тож улітку 1919 р. у дипломатичних справах Л.Цегельський виїхав за кордон - на Батьківщину він уже не повернеться.
У той час у середовищі громадсько-політичних діячів народилася ідея заснувати Український культурний інститут з осередком у Празі, який у випадку остаточної втрати української державності мав служити національним архівом, музеєм, бібліотекою та взагалі притулком для культурної праці за кордоном. Д.Дорошенко серед тих, хто був присутній на зборах ініціативної групи та підписав статут інституції, згадував і Л.Цегельського. Однак цей проект реалізувати не вдалося через відсутність коштів.
У вересні 1919 р. до Відня прибула делеґація львівського Українського горожанського комітету, до складу якої входили С.Федак, В.Струк та Є.Гуцайло. Вона вимагала від уряду ЗУНР збільшення фінансування краю з державних фондів. В австрійській столиці у цей час діяла канцелярія Державного Секретаріату на чолі з О.Бурачинським, який представляв за кордоном інтереси Західноукраїнської Народної Республіки. Проте ані він, ані фінансовий аґент УНР Г.Супрун, до котрого також звертався С.Федак, не змогли виділити коштів. Із цього приводу у жовтні 1919 р. відбулося засідання галицьких еміґрантів, на якому вирішили звернутися по допомогу до США та вислати туди двох делеґатів. Першим було затверджено Л.Цегельського, щодо другого виникли дискусії, оскільки на це місце претендували С.Герасимович і В.Струк. Після відїзду С.Федака до Львова у Відні два місяці тривали дебати щодо кандидатури другого посланця та способу пересилки грошей. С.Герасимович намагався одержати повноваження від фінансових установ краю для організації у США широких економічних акцій, натомість В.Струк у Празі виношував ідею концентрації всіх майбутніх американських надходжень в Українському банку, який тільки планувалося створити. Комітет допомоги, заснований у Відні наприкінці 1919 р. під проводом І.Горбачевського, дотримувався думки, що всі кошти зі США слід акумулювати в австрійській столиці, де зібралося багато галицьких еміґрантів і звідки найкраще було налагоджувати контакти з Батьківщиною та пересилати гроші. Була також ідея створити майбутній доларовий фонд у Львові, а не за кордоном.
У грудні 1919 р. до Відня прибув Є.Петрушевич, який визнав поїздку спеціальних представників до США дуже важливою й терміновою. У результаті очолив делеґацію Л.Цегельський, а його заступником і водночас головою місії в Канаді став І.Боберський. У міру потреби пропонувалося підключати ще й С.Герасимовича та В.Струка. 4 січня 1920 р. Є.Петрушевич видав у Відні відповідний декрет, метою поїздки спецпредставників до Сполучених Штатів і Канади проголошувалося одержання від українських організацій цих країн фінансових фондів на підтримку ЗУНР (Галичини та Буковини), у тому числі для допомоги жертвам польсько-української війни, на національні інституції, ведення політики й державних справ, розвиток українських організацій, утримання уряду. Л.Цегельський отримав від Є.Петрушевича повноваження та гроші на поїздку для себе й І.Боберського в розмірі 4400 дол. (із каси посольства у Відні).
Після відїзду Є.Петрушевича до Парижу президія віденського Комітету допомоги від свого імені видала Л.Цегельському «вірчі грамоти», датовані 24 лютого 1920 р., якими доручала йому та І.Боберському відбути в Північну Америку з метою організації серед місцевих українців збору коштів. Гроші повинні були надходити у Відень, а вже звідси планувалося передавати їх львівському Українському горожанському комітету. 12 березня Л.Цегельському було видано коротку інструкцію («реґуламін») із підписами О.Бурачинського та С.Голубовича (від уряду ЗУНР), В.Сінгалевича (від посольства ЗУНР у Відні), К.Левицького та І.Семака (від Комітету допомоги). Це робилося з метою леґітимізації дипломатичної місії та доведення американським властям, що за справою матеріальної допомоги стоять як галицька громадськість, так і уряд. Окрім цього, було затверджено склад делеґації з чотирьох осіб: Л.Цегельський, І.Боберський, С.Герасимович, В.Струк.
березня 1920 р. Лонгин Цегельський відбув до Америки. Дорогою він заїхав у Париж, де отримав від Є.Петрушевича усне доручення окрім організації матеріальної допомоги ще й налагодити звязки з урядовими колами США. 11 квітня в Нью-Йорку його прийняли доволі прохолодно. Місцева громада з упередженням ставилася до галицького уряду як «сепаратистичного, реакційного, габсбурзького і денікінського», про що сам керівник представництва писав в одному зі своїх звітів у жовтні 1921 р. Маючи за мету подвійну місію - гуманітарну й політичну - Л.Цегельський розпочинав свою діяльність дуже обережно, особливо зважаючи на доволі несприятливі настрої американських українців, серед котрих були прихильники як С.Петлюри, так і комуністів. Усі вони поширювали в американській і канадській пресі «найгарячіші клевети» на уряд Є.Петрушевича, його самого та оточення, чим спричиняли неґативне ставлення офіційних кіл. Особливо відзначалися у цій справі М.Січинський та М.Цеглинський.
За таких обставин Л.Цегельський спочатку видавав себе лише вповноваженим Комітету допомоги, намагаючись насамперед здобути прихильність американських українців. Про політичну підтримку й, тим більше, матеріальну допомогу тоді навіть не йшлося. Однак згодом зусилля Л.Цегельського підтримали такі організації, як Український народний комітет, Український народний союз, «Провидіння», часописи «Свобода», «Америка», «Нова хвиля». Натомість «Українські щоденні вісті», «Народна воля», «Народне слово», «Україна», «Українські січові вісті» та практично вся канадська преса реґулярно вміщували матеріали, спрямовані на дискредитацію Є.Петрушевича та його уряду.
Невдовзі було засновано Тимчасовий український головний рахунковий комітет» на чолі з Л.Цегельським, котрий розгорнув широку агітаційну кампанію у газетах, проводив численні мітинґи. Під час одного з них, у Клівленді, прихильники більшовиків навіть напали на Л.Цегельського, завдавши йому тілесних ушкоджень - про цей інцидент написала не лише галицька, але й американська преса. Метою кампанії була агітація серед так званого Національного табору, схилення суспільної думки на користь уряду ЗУНР та збір пожертвувань. Із часом окремі впливові кола почали надавати свою підтримку. Улітку 1920 р. Є.Петрушевич, який тоді перебував у Лондоні, отримав письмові пропозиції визначити офіційного представника уряду ЗУНР у Вашингтоні. «Відручним» листом від 24 вересня він призначив Л.Цегельського «політичним аґентом для заступництва інтересів ЗУНР перед американським урядом». Водночас диктатор висловив побажання, щоб той поїхав на 4-6 тижнів до американської столиці та під час особистих зустрічей доніс до представників уряду США національні й державні домагання галицького населення. Так, Л.Цегельський мав оприлюднити факти репресій польських властей проти українського населення.
Л.Цегельський прагнув заручитися підтримкою діаспори. Проте північноамериканські українці виявилися неготовими надати своїй історичній Батьківщині вагому допомогу. Попри відносну чисельність, українська еміґрація у США не мала значного політичного впливу та доступу до вищих ешелонів влади, адже складалася переважно з робітників і селян, котрі виїхали на заробітки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Давався взнаки розподіл за соціальними й релігійними ознаками. Відтак Л.Цегельський вирішив завести знайомства у середовищі американського бізнесу.
Проте час минав, а коштів так і не було. У галицькому уряді виникли сумніви щодо спроможності Л.Цегельського вести фінансові справи, тож на допомогу йому вирішили вислати відповідних людей. Для цього 31 травня 1921 р. було створено надзвичайну дипломатичну місію у складі Р.Березовського (голова) та Л.Мишуги (секретар). В її організаційному статуті зазначалося, що вона повинна «уладнати справи фінансові», допомогти повноважному представникові уряду ЗУНР у США та домогтися якнайшвидшого дипломатичного визнання. У пункті 4 наголошувалося, що всі найважливіші презентаційні та політичні акції голова місії Р.Березовський повинен проводити спільно з Л.Цегельським як «дипломатичним представником уряду». Відповідно до зміни статусу з «політичного аґента» на «дипломатичного представника» Є.Петрушевич видав Л.Цегельському 31 травня 1921 р. нові «вірчі грамоти».
У липні 1921 р. з американсько-канадським бізнесменом Ф.А.Боєром Л.Цегельський уклав угоду про започаткування в Канаді «державної позики», що передбачала продаж обліґацій («бонів») уряду ЗУНР на суму 1 млн дол. і 9 млн дол. - під заставу державного майна (земля, ліси, копальні та ін.) майбутньої незалежної Західноукраїнської Республіки. Діяльність Л.Цегельського підтримували провідні діячі Республіканської партії США (вона саме повернулася до влади після 8-річної перерви), тісно повязані з нафтовими монополіями, що намагалися взяти в оренду родовища Східної Галичини. Однак Є.Петрушевич і його вповноважений у справах фінансів, торгівлі та промислу В.Сінгалевич відмовилися затвердити позику Боєра - Цегельського, сумніваючись в її леґітимності. Із прибуттям до США надзвичайної дипломатичної місії ЗУНР у складі Р.Березовського й Л.Мишуги Л.Цегельський залишився на чолі галицького диппредставництва у Вашинґтоні (відкрилося 1 липня 1921 р.), але не зумів знайти спільної мови з колеґами. З огляду на це 7 липня відбулося спільне засідання, на якому ухвалили, що «надзвичайна місія входить в склад дипломатичного представництва та творить з ним одну цілість». її було поділено на дипломатичний і фінансово-торговельний відділи. Головою та диппредставником залишився Л.Цегельський, Р.Березовський очолив фінансово-торговельний відділ, а Л.Мишуга став секретарем місії та членом останнього. Усі заходи мали обговорюватися на спільних нарадах, при голосуванні всі троє мали рівні права.
Проте злагодженої роботи все ж не вийшло. Л.Цегельський сприйняв приїзд дипломатичної місії як вияв недовіри, розпочалися конфлікти, котрі швидко набули особистого характеру. У вирі взаємних звинувачень Р.Березовський у своєму звіті від 26 липня 1921 р. радив Є.Петрушевичу провести «сейчасову зміну дипломатичного представництва, бо ніхто його серйозно не трактує і у нікого не має довіря», а Л.Мишуга у листі до президента від того самого числа стверджував, що часопис «Народна воля» звинувачує Л.Цегельського у звязках із людьми, «які повинні давно піти до криміналу». У такій обстановці 23 липня 1921 р. останній відправив до Відня прохання про відставку, мотивуючи цей крок браком довіри, конфліктами, непорозуміннями через двоїстість місії та особистими невдачами з «фінансовими умовами, що заключалися лише для придбання фондів, щоб урятувати уряд і президента».
Однак Є.Петрушевич відставку не прийняв, натомість 11 серпня 1921 р. Л.Цегельський одержав від уряду лист із завданням «усіма силами посилити справу політичну» у США. Після переїзду до Вашинґтона Л.Цегельський активізувався саме у цьому напрямі. Із допомогою сенатора-республіканця від штату Нью-Джерсі Дж.Фрелінґаузена, який мав добрі стосунки з новим держсекретарем Ч.Гюзом, він намагався добитися аудієнції в останнього, а також у президента В.Гардінґа. Проте позиція офіційного Вашинґтона була чіткою: ані керівництво країни, ані навіть заступники держсекретаря не прийматимуть представників невизнаних Сполученими Штатами урядів та держав. 17 вересня 1921 р. Л.Цегельському вдалося зустрітися лише з начальником відділу Західної Європи Держдепартаменту США В.Кеслом, а 20 вересня - із референтом цього ж відділу професором Ч.В.Мартіном, проте результатів ці зустрічі не дали.
Наприкінці листопада 1921 р. Р.Березовський покинув Вашинґтон та поїхав до Відня. Перед відїздом він заявив Л.Цегельському, що подасть урядові детальний звіт про його діяльність. На цю погрозу, за свідченням Р.Березовського, той відповів, що, мовляв, «відвічальности ніякої не боїться, бо д-ра Костя Левицького має в кишени [...] цілий уряд боїться його, тому що має такі матеріяли, що як їх лиш оден раз проголосить, то знищить ціле правительство д-ра Петрушевича». Проте побоюватися, очевидно, усе ж таки було чого, тож Л.Цегельський, діючи на випередження, 27 листопада 1921 р. надіслав Є.Петрушевичу лист, в якому розбирав та спростовував усі закиди на свою адресу. У тому ж посланні він зазначав, що «позиція його стала неможливою, та не тому, що скомпромітований, але тому, що не має гроша», і знову просив про відставку. 7 грудня телеграфом Л.Цегельський отримав наказ Є.Петрушевича залишатися на місці, проводити роботу й чекати подальших інструкцій. Але Л.Цегельський самовільно покинув США та 10 грудня 1921 р. вирушив до Відня. 18 грудня 1921 р. Є.Петрушевич уповноважив Л.Мишугу «тимчасово вести справи дипломатичного представництва Галицької Республіки, а також торговельно-фінансового відділу».
Після приїзду Л.Цегельського до столиці Австрії проти нього почалося дисциплінарне розслідування, яке проводив керівник відділу закордонних справ К.Левицький. Проте серед віденської української громади пішли чутки, що останній прагне знищити Л.Цегельського як свого давнього політичного конкурента, тож для обєктивного розслідування справи було створено комісію у складі С.Дольницького, Д.Керановича та І.Семаки. Вона дійшла висновку, що діяльність Л.Цегельського в перший рік перебування у США з 10 квітня 1920 до травня 1921 рр. була
«дуже видатною і корисною, чим [він] причинився до значної збірки підмог грошевих для уряду та для потребуючих в краю і за кордоном українців, але коли з хвилею як Л.Цегельський почав справу з позичкою для уряду у різних американських фінансистів, почалися його промахи».
«Промахи», судячи з матеріалів розслідування, були серйозними. Л.Цегельського звинуватили в перевищенні повноважень, фінансових махінаціях, підриві престижу уряду через аморальну поведінку та в розтраті державних грошей. Крім цього, він порушив наказ Є.Петрушевича та самовільно покинув місію.
І хоч Л.Цегельський, Є.Петрушевич та В.Панейко розійшлися в думках щодо подальшої політики у вигнанні, адже вони розраховували на співпрацю з більшовиками, аби забезпечити соборність Української Соціалістичної Радянської Республіки, Є.Петрушевич викликав Л.Цегельського до Відня й узимку 1921-1922 рр. відправив його зі спеціальним дорученням в Японію. Утім документальних даних про цю місію немає.
Після повернення до Вашингтона (на постійне проживання), через політичні розходження з Є.Петрушевичем, Л.Цегельський відмовився від виконання обовязків представника уряду ЗУНР. Згодом, з огляду на відоме рішення Ради амбасадорів 1923 р. про передачу Східної Галичини Польщі, перестало існувати й саме представництво.
Окрім журналістської та публіцистичної діяльності, Л.Цегельський не припиняв займатися консолідацією діаспори. Він, зокрема, став одним з організаторів Конґресу українців Америки, з якого згодом утворився Український конґресовий комітет, а також стояв біля витоків Українсько-американського допомогового комітету, був членом Літературно-мистецького клубу у Філадельфії тощо. Лонгин Цегельський помер 13 грудня 1950 р., похований на українському цвинтарі Факс-Чейз поблизу Філадельфії.