Політика греко-католицької церкви у сфері шкільництва Східної Галичини (1919-1939 рр.)
Політика греко-католицької церкви у сфері шкільництва Східної Галичини (1919-1939 рр.)
І.В. Пилипів
Питання освіти нації було і є завжди основним, оскільки від того, якою за якістю і становищем вона буде, залежатиме національна свідомість майбутнього покоління. За всіх окупаційних режимів українські національно-патріотичні сили тісно співпрацювали із Греко-католицькою церквою (ГКЦ). Не став винятком і час перебування Східної Галичини у складі Другої Речі Посполитої. Дослідження освітньої політики ГКЦ у міжвоєнний період має цінне наукове значення, оскільки дає змогу розкрити один з важливих напрямів діяльності церкви. Метою статті є аналіз ролі ГКЦ у збереженні української мови та освіти періоду Другої Речі Посполитої. Обєктом дослідження виступають культурно-освітні заходи ГКЦ в міжвоєнний період. Предметом - діяльність ГКЦ щодо захисту шкільної освіти для українців.
Запропонована проблема поки не набула предметного наукового аналізу. Її висвітлення обмежене низкою статей науково-популярного та публіцистичного змісту в періодичних виданнях міжвоєнного періоду. Зокрема Г Герасимович досліджував українські школи під польською владою[1; 2], Л.Ясінчук - фінансові проблеми товариства Рідна школа [3]. Польські дослідники Е.Коко [4] та А. Хойновскі [5] розглядали шкільну політику польської влади та окремих польських партій щодо українців у міжвоєнний період. Серед сучасних дослідників слід назвати праці І. Зуляка [6], Г Білавич, Б. Савчук [7], та В. Перевезія [8], які досліджували діяльність українських культурно-просвітніх товариств, але освітня політика ГКЦ не була предметом їхньої наукової роботи.
Враховуючи чітко виражену антиукраїнську політику польської влади, ГКЦ змушена була вести активну освітню діяльність на захист українського шкільництва. Уже з перших днів окупації розпочалося гоніння на українську освіту: ліквідовувались українські школи, закривались українські кафедри Львівського університету, який переведено на польську мову викладання та перейменованого на університет ім. Яна Казимира, систематично чинилися перешкоди молоді, яка прагнула здобути вищу освіту. Розпочалося масове переселення неблагонадійних учителів-українців у центральні та західні райони Польщі. 14 серпня 1919 р. ректорат Львівського університету видав наказ, згідно з яким, на навчання приймалися лише громадяни держави, які пройшли військову службу в польській армії. Цей наказ у перші післявоєнні роки повністю позбавляв можливості українців навчатися в університеті. На противагу наказу, із жовтня 1919 р. у Львові почала діяти мережа нелегальної освіти, а в липні 1921 р. створено таємний Український університет, який проіснував до 1925 р. [4, 104].
Польська держава не приховувала ні засобів, ні кінцевої мети асимілювати українців. Як писав з цього приводу польський часопис, у кожній українській громаді «учителя-поляка жде апостольська місія, він же повинен стати місіонером, пропагатором польської думки на східних окраїнах» [2, 4]. Польська адміністрація користувалась пасивністю і навіть розгубленістю української громадськості (особливо в перші місяці після того, як міжнародно-правові угоди легітимували суверенітет Польщі над Східною Галичиною), навязуючи власні підходи у вирішені освітніх питань. Лише упродовж 1923 - 1924 рр. українських шкіл зменшилося на 1300, а півмільйона українських дітей вимушені були навчатися в польських школах [1, 5]. галичина український мова учитель
Полонізована школа мала стати інструментом денаціоналізації, підриву здатності українців до самоідентифікації, організованих форм громадської діяльності та політичного життя. Однак ці розрахунки виявилися марними. Серед інституцій, які взяли на себе складне завдання координації зусиль у справі налагодження національної освіти, було Українське педагогічне товариство (УПТ) та ГКЦ. Зокрема, під покровительством УПТ в 1922/ 23 н. р. функціонували вже 27 народних шкіл (126 класів), 10 гімназій, 9 гімназійних курсів, а також низка різних навчальних установ, у яких отримували знання близько десяти тис. дітей [1,10]. Педагогічне товариство тісно співпрацювало із греко-католицьким духовенством, яке часто виступало ініціатором просвітницьких акцій, організатором місцевих організацій «Просвіти» та «Рідної школи». Зокрема, наприкінці грудня 1923 р. відбувся загальний зїзд УПТ за участю священників із різних куточків Г аличини. Під час дискусії о. Ю. Дзе рович порушив питання про збільшення жертовності духовенства у той спосіб, щоб переводити збірки серед священників на освітянські потреби через деканати. Його підтримали о. Юрик та о. Гуньовський. Під час обрання головної управи УПТ від греко-католицького духовенства до її складу ввійшов отець-прелат Л. Куницький [9].
Консолідованість дій ГКЦ, українських громадських обєднань та політичних партій на захист української мови та освіти змусило уряд шукати компромісне рішення. Зокрема, 31 липня 1924 р. було ухвалено новий шкільний закон, згідно з яким, в якості основного типу початкового освітнього закладу ставала двомовна школа. Документ передбачав, що окремі навчальні установи мають засновуватися там, де налічується 40 дітей шкільного віку, які представляють національні чи релігійні меншини [10, 22]. Закон зумовив гостру критику української громадськості. Не стояла осторонь і ГКЦ, про що свідчить звернення Львівської шкільної кураторії від 9 березня 1925 р. до митрополичого ординаріату з вимогою не втручатися у справи шкільної акції, оскільки «агітація священиків нерідко приводить до ненависті супроти польської державності» [11, 26]. 25 квітня 1925 р. митрополичий ординаріат дав відповідь шкільній кураторії, наголошуючи, що «духовенство, яке стоїть насторожі всякого справедливого закону, вважає себе покликаним заохотити своїх вірних користати з добродійства закону» [12, 2]. А стосовно самого закону, то в листі зокрема відзначалося, що він «не є згідний ані з духом міжнародного договору про права національних меншостей, ані з арт. 109 і 110 польської Конституції, бо польські горожани непольської народності не є на полі шкільництва рівноуправнені» [12, 3].
Протиставленням політиці полонізації в шкільництві була діяльність «Просвіти» та «Рідної школи». Особлива роль відводилася ГКЦ, священики якої часто були єдиною авторитетною силою для громади, здатною взяти на себе розвязання складних, а часом делікатних завдань. Тому практично жоден захід «Просвіти», «Рідної школи» та інших громадських обєднань, приурочений шкільництву чи виховній роботі з дітьми, не обходився без участі священиків. У повітових центрах Східної Г али- чини щороку проводилися свята «Просвіти», «Рідної школи» та інших товариств, які не обходилися без священиків. Як правило, вони розпочиналися із богослужіння та благословення.
ГКЦ використала право на викладання основ релігії в українських школах. При деканатах та єпархіальних консисторіях були відповідальні особи (часто самі декани), які слідкували не лише за процесом катехізації в школах, а й загалом за навчально-виховним процесом. Крім того, чимало священиків були ініціаторами та меценатами для здібних дітей, виплачуючи їм стипендії чи утримуючи їх під час проживання у шкільних «бурсах».
Значну роботу проводили священики спільно із членами українських культурно-просвітницьких товариств щодо питання ліквідації неписьменності серед дорослого українського населення. Так, 24 листопада 1937 р. у централі товариства «Просвіта» відбулась нарада представників усіх українських установ і редакцій у справі ліквідації неписьменності серед українців. Учасники наради ухвалили рішення створити при кожній філії «Просвіти» та при її хатах-читальнях комісію з представників усіх установ повітового рівня та деканатів Греко- католицької церкви. У Перемишльській єпархії при кожній такій комісії діяла секція із представників від місцевих громад та місцевого пароха. Священики можуть працювати з неписемними в церкві, подібно до того, як здійснюється катехізація [13, 668].
Всі єпископські ординаріати ГКЦ отримали від Головного Відділу «Просвіти» листи з поясненнями і запрошенням до співпраці. У документі, зокрема, зазначалося, що «Просвіта» «прохає Всесвітліший Ординаріят видати відповідний заклик до українського греко-католицького Духовенства в цілій Єпархії, щоб воно своїм авторитетом і впливом заохотило народ до ліквідації неписьменності» [13, 669].
Християнське віровчення стало одним зі світоглядних стрижнів навчально-виховного процесу в навчальних установах, якими опікувалися українські громадські обєднання. Цю лінію послідовно проводили владики ГКЦ, а митрополит А. Шептицький вважав, що навчати українських дітей рідною мовою мають вчителі-українці греко-католицького віросповідання. Втілення у життя концепції «Християнської школи для української молоді», сформульованої митрополитом, здійснювалося шляхом катехізації [14, 14 - 15].
Навчання релігії мали здійснювати священики конфесій, представники якої відвідували певний навчальний заклад. Катехити отримували посвідку з єпископського ординаріату про наявність кваліфікації для проведення таких занять, на підставі якої Шкільна Кураторія ухвалювала своє рішення (позитивне чи негативне) щодо призначення на посаду [15, 107]. На катихізацію в початкових і середніх школах відводилося 2 години на тиждень, які включалися в шкільний навчальний план. При цьому, уроки релігії одночасно велися для дітей греко-католицького, римо-католицького та іудейського віросповідань, призначені своїми церковними урядами [16, 158].
Оскільки школи були не в кожному селі, катехитам доводилося доїжджати, що також створювало певні труднощі. Там, де влада, громада і священик доходили згоди, проблем з навчанням основ релігії не виникало. Однак були й школи, в яких були труднощі з уроками релігії. Так, у листі Перемиської єпархії до парафіяльного духовенства Ліського повіту повідомлялося, що на її засіданні 17 жовтня 1932 р. нарешті вдалося врегулювати деякі питання та дійти порозуміння в справах катехізації греко-католицького обряду в школах повіту. Діти мали вітатися зі священиком, учителем у школі та за її межами тільки рідною мовою: «Слава Ісусу Христу» чи «Христос Воскрес». Ординарія звертала увагу всіх катехитів (і частково оплачуваних, і «систематизованих») на необхідність виконувати розпорядження шкільних властей щодо складання планів лекційних курсів на цілий рік задля їх узгодження з загальними шкільними планами [15, 112].
У інформації Перемишльської єпархії повідомлялося, що в поточному 1933 н. р. кураторія Львівського шкільного округу виділила на весь Ліський повіт тільки 360 платних годин на вивчення всіх релігій, у тому числі іудаїзму - 14 год. Греко-католицького та римо-католицького обряду - 346 год.
Всі ці години розподілено між усіма 76 школами повіту і тільки ця кількість входить до офіційного розподілу годин на підставі організаційного ступеня школи: в однокласних - 2 год., двокласних - 4 і т.д. Перемиський єпископ Й. Коциловський просив катехитів укладати платні години таким чином, щоб, не перешкоджаючи викладанню інших предметів, продовжувати вивчення релігії понад офіційно запланований час.
Крім того, священикам нагадували про відповідальне ставлення до своїх обовязків. Деканів зобовязували ознайомити зі змістом обіжника всіх парафіяльних священиків на найближчому соборчику, а також надіслати точні дані про кількість платних годин для подальших зусиль єпископського ординаріату щодо їх збільшення [15, 123 - 124].
Крім участі в навчально-виховному процесі, у державних школах кліром ГКЦ було зроблено й чимало для організації власних навчально-виховних закладів різних типів (гімназій, ремісничих шкіл, захоронок, притулків) для української молоді. Окремі монаші чини ГКЦ створювали при монастирях дошкільні та початкові навчальні заклади. Як зазначалося у статуті дитячих притулків сестер-служебниць, «у захоронках і сиротинцях мають сестри вчити дітей молитов, катихизму, біблійної історії, рахування, дівочих забав, віршиків, пісень, згідно з виробленою системою, а де це є можливе, то також читання і писання. Крім того, нехай учать їх виконувати такі роботи, що відповідні для дитячого віку» [17, 342].
Особливо високими показниками у системі української освіти Галичини міжвоєнного періоду відзначалися, створені черницями ЧСВВ, навчальні заклади для дівчат - гімназії, інститути, ліцеї, фахові школи [18, 2]. Гімназії загальноосвітнього типу ними були створені у Львові, Станіславі, Яворові, Перемишлі. Це мало велике значення для української жіночої освіти, оскільки державних українських жіночих шкіл у Галичині не було зовсім.
Таким чином, ГКЦ у міжвоєнній Польщі надавала важливого значення розвитку українського шкільництва, а також фахових і вищих шкіл. У вирішенні цієї проблеми ГКЦ тісно співпрацювала із «Просвітою» та «Рідною школою», стояла на заваді реалізації польським урядом політики полонізації українців.
Бібліографія
1.Герасимович Г. Українські школи під польською владою. - Станіслав, 1924.
2.Герасимович Г. Збройна й культурна війна. - Львів, 1925.
3.Ясінчук Л. Фінансові потреби РШ. та внутрішня позичка //Рідна школа. - 1934. - 1 березня.
4.Koko E. Wolni z wolnymi. PPS wobec kwestii ukrainskiej w latach 1918-1923. - Gdansk, 1991.
5.Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowosciowej rzqdöw polskich w latach 1921-1939. - Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk, 1979.
6.Зуляк І. Діяльність «Просвіти» у Західній Україні в міжвоєнний період (1919-1939).- Тернопіль, 2005.
7.Білавич Г., Савчук Б. Товариство "Рідна школа" (1881- 1939рр.). - Івано-Франківськ, 1999.
8.Перевезій В. О. Служіння Богу і народу: Українська греко- католицька церква між двома світовими війнами. - К., 2004.
9.Діло. - 1923. - 23 грудня.
10.Державний архів Львівської області. - Ф. 408. - Оп. 1. - Спр. 621.
11.Державний архів Тернопільської області . - Ф. 231. - Оп. 1. - Спр. 621.
12.Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІАУЛ). - Ф. 358. - Оп. 3. - Спр. 293.
13.Arhiwum Panstwowe w Przemyslu. Zespol. - Arhiwum Biskupstwa Grecko-Katolickiego w Przemyslu (далі - APP. z. ABGK). - Sygn. 5540.
14.Шептицький А. Послання до духовенства з нагоди 25-літнього ювілею священства // Львівські архієпаріяльні відомості. - 1921. - 15 липня.
15.APP z. ABGK. - Sygn. 5615.
16.APP. z. ABGK. - Sygn. 5585.
17.Великий А. Нарис історії згромадження сс. Служебниць НДМ. - Рим, 1968.
18. ЦДІАУЛ. - Ф. 179. - Оп. 3. - Спр. 1571.