Становище православної церкви у Україні та Білорусі міжвоєнного періоду (1921-1939 рр.): огляд сучасної історіографії
Становище православної церкви у Україні та Білорусі міжвоєнного періоду (1921-1939 рр.): огляд сучасної історіографії
І. М. Власюк
У статті зроблено спробу аналізу наукового доробку сучасних українських та білоруських істориків з проблеми становища Православної церкви у Західній Україні та Західній Білорусі в складі ІІ Речі Посполитої, конфесійної політики польської влади. Ключові слова: Православна церква, Західна Україна, Західна Білорусь, Польща, автокефалія
Православна церква впродовж століть посідала важливе місце в релігійному та суспільному житті українців і білорусів, поєднаних спільною долею в межах Речі Посполитої та Російської імперії. Відновлення Польської держави, приєднання нею західнобілорусь- ких і західноукраїнських земель 1921 р. суттєво вплинуло на становище Православної церкви та її віруючих. В нових історичних умовах вона зазнала істотних трансформацій правового статусу, стала підпорядкована інтересам польської влади та негативним впливам з її боку.
Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми виявляє низку проблемних питань в обєктивній інтерпретації, зокрема політики польської влади щодо Православної церкви, її намірів та цілей. Протягом останніх двох десятиліть написано чимало статей і монографій, що висвітлюють становище Православної церкви у названих регіонах та відповідну політику польського уряду. Ці праці ґрунтуються на нових методологічних підходах, архівних документах, хоча потребують і критичного аналізу щодо застосування ними принципів науковості, історизму, обєктивності. Важливим і водночас складним завданням сучасних істориків у дослідженні релігійних проблем минулого, на наш погляд, є уникнення конюнктурності, конфесійних симпатій. православний церква посполитий конфесійний
Метою цієї статті є аналіз наукового доробку сучасних українських та білоруських істориків означеної проблеми, виявлення спільного та відмінного в аналізі ними становища Православної церкви та її віруючих міжвоєнного періоду як у Західній Україні, так і Західній Білорусі, відповідної політики польської влади.
Необхідно зазначити, що на сьогодні поки немає комплексного дослідження становища Православної церкви загалом у Західній Україні та Західній Білорусі означеного періоду, з використанням порівняльного аналізу, виявленням особливостей, властивих розвитку церкви на цих територіях, а також порівняльного аналізу впливу національного чинника на позиції віруючих і священнослужителів. Хоча у сучасній українській історичній науці деякі аспекти цієї проблематики знайшли відображення в працях Н. Стоколос [1; 2], О. Альо- шиної [3], В. Борщевича [4; 5], Б. Савчука [6], Л. Галухи [7], А. Стародуб [8], А. Кукурудзи [9], І. Скакальської [і0], В. Рожко [11], Я. Мокляка [12], В. Ткачук [13] та ін.
Так, Н. Столокос присвятила окремі студії становищу Православної церкви у Західній Україні міжвоєнного періоду. Зокрема нею зясовано, що в основі етнокон- фесійної політики польського уряду були дві ідеї: запорука монолітності держави полягає у віросповідній єдності; церковна унія, з погляду державної інтеграції, дає зворотні наслідки. Простежена і реалізація заходів щодо трансформації українського православя на Волині, Холмщині й Підляшші. Наведені негативні факти політики ревіндикації на західноукраїнських землях, насильницького навернення православних українців у католицизм, масового знищення православних церков. У своїх висновках авторка зазначає, що національна та конфесійна політика в Польщі цього періоду була зорієнтована на національну асиміляцію та релігійну інтеграцію православних українців із польською нацією й Римо-Католицькою церквою. Однак протилежний процес українізації церковно-релігійного життя православних, активізований цією політикою, сприяв формуванню національної самоідентифікації українців [2, 59-81].
Дослідниця О. Альошина у низці статей намагалася всебічно, з урахуванням новітніх досліджень, показати історію Православної церкви на Волині та політику польського уряду щодо її статусу у 1920-х рр. На той момент, у більшості поляків склався стереотип щодо Православної церкви як «служниці» російської влади. Інституційна залежність мільйонів православних від Російської православної церкви не влаштовувалапольський уряд, відтак, були побоювання, що воно може бути використане як антидержавний важіль. На наш погляд, відносини між російським самодержавством та Православною церквою у ХІХ - на початку ХХ ст. мали не тільки такий характер, незважаючи на спроби окремих царів підпорядкувати її інтересам політичним. Вони позначалися складною взаємодією, оскільки це було важливим та необхідним чинником розвитку суспільства Російської імперії. Польська влада міжвоєнного періоду також прагнула зміцнити єдність суспільства навколо релігійного питання, застосовуючи, між іншим, відносно православної конфесії методи, подібні до заходів російської влади щодо католицької церкви на території Правобережної України, Білорусі у ХІХ - на початку ХХ ст. Складність такої політики в Російській імперії, де більшість населення становили православні, та Другій Речі Посполитій, де більшість становили католики, потребує, з нашого погляду, рівнозначного ставлення до висвітлення конфесійних заходів цих двох держав.
Важливим фактом, на який вказала дослідниця, є також те, що хоч Православна церква стала незалежною від Москви, проте внутрішні засади її діяльності все ж не були визначені. За цих умов церква не стала незалежним субєктом релігійного життя, а перетворилася на обєкт маніпуляції польських урядовців [3, 41,45].
Плідно цією проблематикою займається і сучасний український історик В. Борщевич. У висновках до своєї дисертації він зауважив, що в міжвоєнний період боротьба за Українську церкву на підвладній Польщі Волині зумовлювалася насамперед прискореним процесом національної ідентифікації українців. Національно-церковний рух еволюціонував від опозиції до співпраці з польською владою. З кінця 20-х рр. розпочалася польсько-українська співпраця в церковній сфері, а друга половина 30-х рр. відзначалася конфронтацією. У цей період були закладені кадрові, організаційні, обрядові та психологічні основи другого відродження Української православної церкви у XX ст. [4, 18]. В умовах польської державності, як переконує цей автор, волинській православній духовній верстві вдалося зберегти лише частину видових визначальних рис (окреме пенсійне забезпечення, спеціалізовані навчальні заклади, матеріальне забезпечення, звільнення від окремих податків). Водночас вона поповнилася колишніми військовими, високими цивільними урядовцями з кола емігрантів. Волинське духовенство еволюціонувало у напрямі національної самоідентифікації, що породило конфлікт із російською церковною верхівкою. В інших працях дослідник здійснив спроби: дослідити соціальний статус, ідентичність, зафіксувати норми повсякденної поведінки волинських православних священиків міжвоєнного періоду, їхню культурно-освітницьку, благодійну працю, а також місце посла Є. Богуславського у церковно-громадському житті Волині тощо [5].
В. Ткачук дослідила національно-релігійний рух православних українців Західної Волині у складі міжвоєнної Польщі. На її думку, конфесійна приналежність волинян ототожнювалася з національною (згідно перепису 1921 р., українцями себе визнали 68,4 % населення Волині, православними - 74,2 %). Дослідницею проаналізовані основні етапи цього руху, виявлені поступові якісні зміни у ствердженні національної ідентичності православних волинян, виділені відповідно чотири періоди. Провідну роль у відстоюванні власних національно-культурних та церковно-релігійних особливостей відіграла інтелігенція, що стало могутнім засобом протидії урядовій політиці національної асиміляції [13, 93,98].
У працях А. Кукурудзи увага акцентується на таких аспектах: особливості змін становища православя на Волині у 1920-х рр., трансформація керівних органів церкви, відносини між православними, католиками та протестантами. демократизація православя у ці ж роки, зміст церковних зїздів, їхній склад, спроби церковних реформ та їхнє втілення. Автор стверджує, що відносини між православям та католицизмом, особливо у 1920-х рр., були складними. Підтримка владою Польщі римо-католиків призводила до втрати православними храмів, майна та культових споруд. Не відповідало дійсності намагання влади переконати верхівку церкви у значних симпатіях населення Володимирщини до католицизму для надання легітимності захоплення поляками храмів та монастирів. Щодо православного духовенства зазначається: попри те, що воно мало різні настрої, реальна влада знаходилася в руках консервативної його частини [9].
Освітню діяльність православного духовенства Волині 1920-30-х рр., серед якого були відомі постаті Кременецької духовної семінарії, аналізували І. Ска- кальська, Г. Степаненко, Н. Оболончик [І0]. А. Смирнов дослідив громадсько-політичну і церковну діяльність С. Скрипника, зупинившись водночас на історіографії цієї проблеми [14].
Сучасні білоруські історики присвятили також чимало уваги дослідженню становища Православної церкви на території Західної Білорусі міжвоєнного періоду. Так, мінський історик О. Цимбал досліджив політику польської влади щодо Православної церкви у Західній Білорусі міжвоєнного періоду. На його думку, проголошення автокефалії цієї церкви, інспіроване поляками, було неканонічною акцією, а також причиною внутрішнього розколу і конфліктів в церкві та суспільстві. Влада намагалася поставити церкву під свій контроль, обмежувала її економічний потенціал та самостійність шляхом секуляризації частини церковних земель, застосовуючи подекуди неправові методи. Головною метою польського керівництва та Католицької церкви був перехід православних у католицтво. Цьому сприяли ре- віндикація, закриття православних храмів. Білорусиза- ція церкви не зустріла підтримки у суспільстві, відображала погляди білоруської політичної еліти, використовувалася поляками з метою послаблення російських позицій в церкві та її подальшої полонізації [15; 16, 237].
У свою чергу А. Загідулін вважає, що поляки намагалися зміцнити тут свій вплив через поширення католицизму, а Православну церкву підпорядкувати своїм інтересам. При цьому влада формально займала позицію справедливого арбітра у негативних наслідках ревіндикації. Головною метою польської влади щодо Православної церкви було намагання адаптувати її до умов Польської держави та перетворення на інструмент впливу на православне населення Західної Білорусі. Досягалося це різними методами та засобами, переважно насильницькими (конфіскацією частини майна, закриттям або знищенням храмів, репресіями щодо православних священиків, призначенням державної дотації духовенству, що ставило його у залежність від держави, полонізацією церкви та кліру) [17, 115-116].
О. Козловський проаналізував розвиток білоруси- зації церковного життя у 1920-х рр., видавничої справи, культурну та просвітницьку діяльність Православної церкви на західнобілоруських землях [18]. На міжнародній науковій конференції «Українське християнство: історія трагедій та уроки сьогодення (1596-16861946)» (Тернопіль, 3 листопада 2006 р.) О. Верешчагі- на й О. Гурко в доповіді: «До питання про історію Білоруського християнства у 1940-х рр.» зазначили, що на
території Західної Білорусі у 1930-х рр. проводилася активна політика окатоличення та ополячення білоруського населення, внаслідок чого 1300 православних автокефальних храмів перетворені на костели. Віленсь- ка та Пінська римо-католицькі єпархії активно посилювали полонізацію своїх прихожан. Близько 14 тис. вірян стали уніатами, парафії яких обслуговували 30 священиків та 50 місіонерів [19, 85].
С. Сілова дослідила церковно-парафіяльне життя Гродненської православної єпархії у 1921-1939 рр., залучивши відповідні документи церковних архівів і зосередивши основну увагу на її повсякденних проблемах. Ця єпархія на початку 1920-х рр. мала низку проблем (не вистачало священиків, коштів для діяльності канцелярії консисторії тощо). У 1929 р. Благочинні вирішували питання захисту церковного майна від зазіхань на нього з боку католиків. Хоча, наприклад, Софійський кафедральний собор у Гродно був переданий католикам (належав їм з моменту побудови і до 1808 р.). У 1930-х рр. Православна церква Гродненщини змушена була протистояти атеїстичній пропаганді, яку проводили організації Комуністичної партії Західної Білорусі (КПЗБ) та її Комуністичного союзу молоді (КСМЗБ) [20].
В іншій статті авторка проаналізувала відносини між польським урядом та Православною церквою. Так, у складі населення Західної Білорусі білоруси складали 65%, поляки - 15%, євреї - 11%, українці - 4%, литовці - 2,5%, росіяни - 2%. В усіх трьох єпархіях нараховувалося близько 500 церков і 5 монастирів. Причому 34,6% населення (за переписом 1931 р.) визнали себе римо- католиками, а польську мову - рідною (тобто, серед них була певна частка білорусів). Це ускладнювало існування православної віри в Західній Білорусі. Дослідниця виділила найважливіші проблеми функціонування Православної церкви цього періоду: отримання автокефалії та дискусія з Московською патріархією щодо її законності; створення юридичних підстав для існування церкви і підпорядкування її польській владі; проекти владних структур із викорінення самосвідомості православних білорусів; поступова полонізація церкви; нестача коштів у церкві для вирішення господарських питань, небажання Міністерства внутрішніх справ Польщі надавати їх [21].
Історію Православної церкви в Білорусі міжвоєнного періоду досліджує також І. Янушевич. Останній дійшов висновку, що і Польща, і Радянський Союз грубо порушували етноконфесійні права більшості місцевого населення, будували систему державно-церковних відносин на підпорядкуванні релігійних організацій політиці правлячих кіл. Після підписання Ризького мирного договору, уряд Польщі не збирався виконувати зобовязання, що гарантували вільний розвиток православних. Він не міг змиритися, щоб у державі існувала група людей, яка б відчувала духовну єдність із східними сусідами. Першим кроком до цього було надання автокефального статусу Православній церкві. Проте, цю ідею не підтримували західнобілоруські православні ієрархи, які поступово позбулися посад та були замінені лояльними польському уряду особами. Багато священиків та віруючих були проти календарної реформи, що активно впроваджувалася за допомогою польських чиновників. Політика уступок владі з боку церковних діячів, відсутність ієрархії, яка б спиралася у своїх діях на духовенство та прихожан призвели до погіршення ситуації всередині церкви. Католицькі консервативні кола підтримували агресивну політику влади щодо православних. Хоча відбирання та захоплення православних храмів не мало характеру державної необхідності [23].
Підсумовуючи огляд сучасної української та білоруської історіографії названої проблеми, важливо відмітити: 1) проблема є сьогодні досить актуальною і цікавить значне коло дослідників України та Білорусі; 2) в аналізі політики владних структур Польщі щодо Православної церкви частина українських дослідників знаходить й позитивні моменти (розвиток національно- церковного руху у Волинському воєводстві, церковної освіти тощо); 3) білоруські дослідники відзначають не підтримку більшістю віруючих процесів білорусизації Православної церкви; українські історики відмічають значний вплив національного чиннику на церкву та її представників у Західній Україні; 4) українські й білоруські дослідники спільні у думці про негативні наслідки політики полонізації цих територій, ревіндикації; 5) названа проблема потребує комплексного вивчення, з урахуванням позицій та підходів українських і білоруських істориків.