Вплив Магдебурзького права на розвиток міста Володимира (литовсько-польська доба)
ВПЛИВ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА НА РОЗВИТОК МІСТА ВОЛОДИМИРА (литовсько-польська доба)
В.В. Петрович
Анотація
У статті, на основі джерел, охарактеризовано соціально-економічний розвиток м. Володимира литовсько-польської доби. Висвітлено господарську діяльність та побут місцевої людності. Особливу увагу приділено суспільно-політичним аспектам життя населення міста.
Ключові слова: магдебурзьке право, привілей, ратуша, цехова організація, ремісниче виробництво, ярмарок.
магдебурзький право володимир місто
Одним з важливих завдань української історичної науки є вивчення українських міст, які були торгово- ремісничими, політико-адміністративними та культурними осередками. Їхньому значенню присвячені фундаментальні праці багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників. Попри сказане, дослідження міст і надалі залишається однією з найактуальніших проблем як середньовічної, так і нової історії. Безперечно це стосується і волинських міст, зокрема одного з найдавніших і найбільших - Володимира. Вже в часи останнього руського правителя Волинської землі Юрія-Болеслава II (13251340 рр.) місто було доволі потужним економічним, політичним і культурним центром. Відомо, що тут знаходилися ремісничі та торгові осередки [1, 13].
У другій половині XV ст. Володимир отримав магдебурзьке право. Підставою для його поширення та використання в українських землях були так звані магдебурзькі привілейні грамоти, які відіграли таку ж роль, як і хартії (статути) західноєвропейських міст. Їх метою було закріплення нової системи управління містом, заснованої на принципах міського самоврядування. Магдебургія була важливим чинником життя міста. Безпосередньо Володимиру це право надав король польський і водночас великий князь литовський Казимир Ягайлович [2, 14]. Впродовж XVI ст. Володимир отримав нові привілеї і підтвердження старих. У 1509 р. польський король Сигізмунд І знову підтвердив старі привілеї міста, а Володимир остаточно отримав статус міста з магдебурзьким правом. У 1532 р. король вкотре підтвердив привілеї міста [3, 54].
Найбільш широкі юридичні права Володимир отримав у 1570 р. - вже після Люблінської унії, коли старостою тут був кн. К. Острозький. Було дозволено організовувати цехи, проводити три ярмарки на рік, спорудити міську ратушу, а гербом міста затверджено зображення Юрія Змієборця [3, 54]. У подальшому ці привілеї були підтверджені й надані нові, зокрема в 1615, 1633 і 1680 рр. [3, 100]. Наприклад, привілей 1633 р. свідчив, що володимирці зобовязані утримувати ратушу, а також їм було дозволено обєднуватись в цехи. Отже, Володимир будувався за магдебурзьким правом і мав обовязковим елементом ратушу. За середньовічними канонами, вона мала знаходитися в центрі міста, на ринковій площі. Сам ринковий майдан був оточений кварталами, поділеними вузькими вуличками і мав форму неправильного прямокутника [4, 449].
Володимирська міська ратуша згадується в документах упродовж Х'УТ-Х'УШ ст. Перша документальна згадка про неї як споруду, в якій розпочалася робота міських органів самоврядування, міститься в документі від 10 вересня 1584 р. - скарзі лантвійта К. Вагилевича, бурмистра В. Ілінського та радців Д. Вараксича і Т. Пахеровича на Л. Беняшовича, з приводу безпідставного збирання останнім чопового податку. У ній міщани також вимагали від Беняшовича зявитися до ратуші з письмовим підтвердженням на право збору того податку [5, 150]. Далі володимирська ратуша як реально існуюча будівля була засвідчена в універсалі козацького гетьмана І. Петражицького-Кулаги 1632 р., у звязку з попередженням про татарський напад і необхідністю підготовки до захисту [6, 333-336]. О. Цинкаловський наводив короткі відомості про будинок старого магістрату при вулиці Князя Василька (колишня Фарна) на старому ринку [7, 207]. Однак наприкінці Х'УШ ст. ратуші в місті вже не було [8, 874-875].
З поширенням магдебурзького права, у Володимирі швидко розвивалася цехова організація. П. Сас називає у місті цехи шевців, кравців, мясників, купців, ковалів, теслів, кушнірів, гончарів, а також різницький і пекарський - всього 11 [9, 92]. Наведений перелік різних фахівців є яскравим свідченням значного розвитку міського ремесла. Викликають інтерес різницький і пекарський цехи, повязані з виробництвом продуктів харчування, яких постійно вимагало населення кількатисячного міста. Як слушно зауважила О. Компан, продукти харчування вироблялися на малих підприємствах, здебільшого, в межах однієї сімї. Лише цим можна пояснити наявність у місті великої кількості пекарів, мясників, різників, броварів, солодовників, мельників тощо [10, 202]. Варто зазначити, що, попри значне поширення, галузі харчової промисловості знаходились ще на стадії виділення з домашнього промислу, який поєднував виробництво на замовлення, з виробництвом на ринок. Так, під 1569 р. у 17 ремісників-мясників, які торгували на міському ринку, нараховувалася також 71 шкіра биків, баранів і кіз [11, 418].
Треба думати, що майже в кожному заможному господарстві була своя броварня. Про це свідчить назва вулиці - Броварна - в південно-західній частині Володимира, неподалік від р. Луги. Взагалі, ремісниче виробництво було одним з найважливіших елементів економіки середньовічного міста. Найбільш масовими були спеціальності, повязані з виробництвом одягу, взуття та харчових продуктів. За даними люстрації 1552 р., у Володимирі були 25 кравців, 25 шевців, 15 лимарів [12, 520-524]. Вичинка шкір була повязана з виробництвом мяса. Були у Володимирі і зброярі. Так, 1561 р. згадується пушкар Костянтин, який ремонтував аркебуз київського шляхтича Станіслава Стужинського, а після пожежі 1566 р. майстрові було віддано на ремонт 29 гаківниць [13, 103,137]. Як відомо, на Волині, починаючи ще зі словяно-руської доби, значного розвитку набуло деревообробне ремесло. Володимирські майстри вміли робити й великі човни. Так, 1566 р. згадуються торгівці Айзак і Зельман із Володимира, які побудували за свої кошти три човни- комяги і продали їх міщанинові П. Діброві [14, 125].
Потреба в цеглі, облицювальній плитці та пічних кахлях зумовила виникнення відповідних виробничих осередків. Згадки про цегельні свідчать, що одна з них знаходилася над р. Лугою, в західній частині міста, біля с. Федорівка. Інша цегельня була в передмісті Білі Береги. На східній околиці міста, за с. Островок також є залишки таких печей. Нарешті, на південній околиці міста, в урочищі Бірок була цегельня, що належала Василіанському монастирю [7, 209-213]. Свідченням керамічно-цегельного виробництва є промовиста назва урочища Печисько на лівому березі р. Рилавиці, на східній околиці давнього Володимира. Саме в цьому урочищі за Проваллям, О. Цинкаловський виявив багато орнаментованих поливяних кахлів XVI- XVII ст. [7, 209]. Переважання кахлів з так званим «килимовим» орнаментом додатково підтверджує достовірність датування всього виробничого комплексу першою половиною XVII ст., адже кахлі з подібним орнаментом набули значного поширення в тодішній Речі Посполитій, зокрема й на Волині [7, 209].
Традиційно у Володимирі розвивалось гончарство. Гончарі селилися з давніх часів в урочищі Запятниче, за валами окольного міста, в північній частині Володимира, де, крім керамічних горщиків, були знайдені й виробничі споруди Х^ХУІ ст. [18, 206,210]. Те, що цей район був повязаний з ремеслом і торгівлею, свідчить факт існування тут церков св. Параскеви-Пятниці та св. Миколи Мерликійського, які вважалися покровителями ремісників і купців. Саме ж передмістя Запятниче було розташоване на перехресті торгових шляхів і, ймовірно, саме тут був розташований торговий майдан.
Чимало ремісників не були членами цехів. Вони нерідко були прогресивнішими від обмежених статутними рамками цеховиків, хоча між ними існував антагонізм. Ставлення до партачів з боку міських урядовців в українських землях було неоднаковим. Подекуди до них застосовувалися жорсткі дискримінаційні заходи, як, наприклад, у Володимирі, де місцева рада розпочала свій наступ на позацехових мясників ще наприкінці 60-х рр. XVI ст. У липні 1569 р., за наказом цієї ж ради, були пограбовані мясники кн. Л. Сангушковича-Кошерского, які, незважаючи на заборону, продавали свої товари на міському ринку. У позацехових мясників було відібрано багато битого птаха, бараняче, козяче й ялове мясо, а також значна кількість шкір тварин. Можна припустити, що це з якихось причин було вигідне війту, але не йшло на користь місцевим цеховим ремісникам [14 155].
Серед споруд, повязаних з виробництвом продуктів першої необхідності та виробничою діяльністю людей, варто назвати кілька водяних млинів і гребель. Так, гребля біля Білих Берегів з млином належала володимирському єпископату, як це видно з опису церков маєтків 1593 р. [20, 372-373]. На греблі в урочищі Провалля також був водяний млин, який належав Василівській церкві [7, 198]. З млинами була повязана й така важлива галузь господарства, як суконне виробництво. Терки, що сукно терли, або інакше - фолюші, після жорен і крупяних ступ, були найбільш поширеними млиновими пристроями. Ступи, фолюші, зєднані з водяним колом, терли і мяли сукно в деревяних коритах, а потім його сушили. Далі, за допомогою щітки, відбувалося підняття ворсу, а «постригачі» рівняли його ножицями. Спосіб виготовлення сукна з допомогою фолюш при млинах, в основному, був розвинутий у містах. Сукно вироблялося майже в кожному добре налагодженому господарстві. На думку О. Ком- пан, в другій половині XVII ст. існували вже окремі центри виробництва українського сукна. На Волині, поруч з Луцьком і Кременцем, таким центром був Володимир [10, 255].
Міське населення Володимира займалося також різними промислами, які виникли з появою надлишків сільськогосподарської продукції. Зявилися професіональні винокури, пивовари, солодовники. Наприклад, з люстрації 1552 р. довідуємося, що на східній околиці міста, за валами існували пивоварні та солодовні [9, 116].
Поширення магдебурзького права в українських землях сприяло подальшому торговельному розвитку міст. Річ у тім, що нерідко, разом із наданням або підтвердженням права на самоврядування за магдебурзьким правом тому чи іншому населеному пункту, в привілейній грамоті щодо цього давався ще й дозвіл на організацію та проведення торгів і ярмарків. Право на проведення ярмарків було одним із найважливіших привілеїв багатьох вільних європейських міст. Також всі ярмарки так чи інакше були привязані до релігійних свят. Так, привілеєм Сигізмунда Августа від 12 жовтня 1570 р. у місті Володимирі було дозволено проводити тричі на рік вільні безкоштовні ярмарки: перший - протягом тижня на початку великого посту, другий - на Зелені Свята і третій - на св. Апостола Матвія. На них дозволялися двотижневі торги, за участю купців чужоземних держав і всіх бажаючих, навіть простих людей, з різноманітними товарами без виплати королівських мит, деревяних, мостового та торгового замкового [3, 54].
Ревізія 1552 р. свідчить, що торгівля велася в центрі міста, на ринковому майдані, де були 24 кліті (комори) для краму, які належали місцевим торгівцям- євреям, одна - війтові; різницьких комірчин-яток - 6, а одна війтова, але порожня, бо торгують на столиках [12, 522]. Подібні кліті-комори споруджувалися на призначених для цього місцях на ринку в торгових рядах. Це були однокамерні, переважно деревяні будівлі. Зрозуміло, що такі комори на ринку могли належати лише заможним міщанам. Решта дрібних торгівців, імовірно, торгувала де доведеться. Нерідко міщани обєднували кошти для ведення більшої торгівлі. Так, 1566 р. володимирський міщанин Яроцький і священик Прокопіївської церкви Федір домовились про продаж шляхтичу Отаровському великої партії жита. В цей час активна торгівля велася через Устилуг, що знаходиться на відстані 12 км від Володимира. З нього великими суднами-комягами перевозили зерно, поташ та інші товари до Гданська, а далі - в різні європейські країни. В XVI ст. Устилуг був значним річковим портом. Для зберігання вантажів у ньому були склади. Наприклад, володимирський городничий М. Козинський зберігав в Устилузі 800 мац зерна і 25 лаштів поташу [9, 112]. Це був здавна порт міста Володимира. У самому місті теж була торгова пристань, з промовистою назвою «Товарна гора», що знаходилася на березі р. Луги. Також на території міста трапляються монети XVI ст. Сигізмунда Августа [16, 18].
Отже, підсумовуючи, слід відзначити, що запровадження магдебурзького права у місті Володимирі відіграло позитивну роль у його соціально-економічному зростанні. Воно стало головним стимулом до розвитку ремісничого виробництва, організації цехів, ведення внутрішньої та зовнішньої торгівлі, що своєючергою вплинуло на подальше формування планувальної структури міста.
1.Ржежабек И. Юрий ІІ - последний князь всей Малой Руси // Болеслав-Юрий ІІ, князь всей Малой Руси: Сб. мат. и исслед. - СПб., 1907.
2.Історія Волині: З найдавніших часів до наших днів /Редкол.: А. Михайлюк та ін. - Л., 1988.
3.Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899. - К, 1971.
4.Ptasnik J. Miasto i mieszczanstwo w dawnej Polsce. - Krakow, 1934.
5.Кравченко В.М. Володимирська ратуша в кінці ХУІ - на початку ХУІІ ст. // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - Луцьк, 2010. - № 22.
6.Архив Юго-Западной России. - Т. 1. - Ч. 1. - К., 1863.
7.Цинкаловський О. Матеріали до археології Володи- мирського повіту // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. - Л., 1937. - Т. CLIV
8.Balinski M., Lipinski T. Starozytna Polska pod wzglqdem historycznym, geograficznym i statystycznym. - Warszawa, 1845. - T. 2., Cz. 2.
9.Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV - 60-х годахXVI в. - К., 1989.
10.Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. - К., 1963.
11.Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАУК), ф. 25, оп. 1, спр. 7.
12.Balinski M., Lipinski T. Starozytna Polska pod wzglqdem historycznym, geograficznym i statystycznym. - Wydanie drugie. - Warszawa, 1886. - T. III.
13.ЦДІАУК, ф. 25, оп. 1, спр. 3.
14.ЦДІАУК, ф. 28, оп. 1, спр. 4.
15.Архив Юго-Западной России. - Т. VI. - Ч. 1. - К., 1883.
16.Цинкаловський О. Княжий город Володимир. Популярно-науковий нарис. - Л., 1935.