Релігійне життя в Українській Радянській Соціалістичній Республіці напередодні перебудови
РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ В УРСР НАПЕРЕДОДНІ ПЕРЕБУДОВИ
О.C. Швець
У статті, на основі архівних документів, аналізується характер релігійного життя в Україні та основні аспекти державної політики щодо різних конфесій у середині 1980-х рр.
Ключові слова: релігія, конфесія, релігійна громада, перебудова, антирелігійні заходи, православна церква, греко-католики, протестанти.
Релігійне життя в УРСР першої половини 1980-х рр. тривало в умовах жорсткого контролю держави. Керівна роль комуністичної партії, що контролювала всі стадії становлення особистості, за допомогою соціальних інститутів дитячих садочків, шкіл з організаціями жовтенят та піонерів, комсомолу, трудових колективів колгоспів, заводів, лікарень тощо мала забезпечити домінанту матеріалістичного світогляду. Проте, півстолітнє панування «безбожної» влади не змогло викорінити духовні потреби людини. Хоча кількість віруючих була не переважаючою, вони відігравали вагому роль, про що свідчать десятиліття боротьби з так званими «релігійними пережитками». В Радянській Україні продовжували хрестити дітей і дорослих, висвячувати молодих священиків, здійснювати інші релігійні треби служителі більше 10 конфесій.
Дослідженням релігійного життя в Україні 1980-х рр. займалися вітчизняні науковці О. Бажан, В. Єленський, Ю. Данилюк, П. Панченко, П. Яроцький. Серед провідних дослідників взаємин між радянською державою та Руською православною церквою (РПЦ) варто назвати В. Пащенка і канадського вченого Д. Поспєловського. Історію Української греко-католицької церкви (УГКЦ) досліджували Т. Бублик, О. Муравський. Становище протестантських конфесій в УРСР зазначеного періоду висвітлене у працях Ю. Вільхового, Т. Грушової, М. Жукалюка, О. Лахна, В. Любащенко, М. Мокієнка, О. Назаркіної, О. Парасея, Ю. Решетнікова, С. Саннікова. Внесок у вивчення релігійного життя в окремих регіонах УРСР зробили І. Андрухів (Прикарпаття), О. Лешко (Закарпаття), В. Рожко (Волинь), О. Сотник (Сумщина), С. Яремчук (Буковина). Метою нашої розвідки є аналіз особливостей релігійного життя в Україні напередодні запровадження М. Горбачовим «курсу на перебудову», а відтак, і виявити особливості державної політики щодо різних конфесій.
У першій половині 1980-х рр. становище релігійних організацій в Україні не зазнало кардинальних змін, порівняно з попереднім десятиріччям. На думку протестантський конфесія релігійний комуністичний
В. Єленського, доба Л. Брежнєва стала «періодом орієнтаційної кризи у радянській релігійній політиці». Для центрального партійного й державного апарату ставала очевидною неможливість подальшого тотального придушення релігійної активності. З іншого боку, цей апарат був нездатний виробити нову політичну лінію у цій сфері, яка була б сумісна з ленінськими постулатами боротьби з релігією [1, 346].
У період керівництва Ю. Андропова (1982-1984) для політики у сфері релігії була притаманна певна двозначність. З одного боку, посилилися репресії проти інакодумців, зокрема й віруючих, які активно займалися місіонерською діяльністю, виданням релігійної літератури, її поширенням. Серед жертв репресій були православні священики, віруючі інших конфесій. Баптисти з незареєстрованих громад складали на початку 1980-х рр. основну масу вязнів совісті. З іншого боку, стосовно православної церкви політика режиму Ю. Андропова була мякшою, поступливішою. Повернення Свято-Данилівського монастиря та збільшення кількості учнів духовних шкіл у РПЦ приписують саме Ю. Андропову [2, 380-381]
Жорсткішим щодо релігії виявився період керівництва К. Черненка (1984 березень 1985). Ще будучи секретарем ЦК, він виступив із доповіддю «Актуальні проблеми ідеологічної, масово-політичної роботи партії» на пленумі ЦК КПРС 14-15 червня 1983 р., наголосивши на тому, що формування наукового, марксистсько-ленінського світогляду залишається основою комуністичного виховання людини. Розкриваючи механізм ідеологічної роботи партії серед різних верств населення, він зауважив, що «численні ідеологічні центри намагаються не тільки підтримувати, а й насаджувати релігійність, надати їй антирадянської, націоналістичної спрямованості» [3, 461]. На квітневому пленумі 1984 р. з питань шкільної реформи К. Черненко знову наголосив на необхідності виховання громадянина з міцними комуністичними поглядами, що не залишало місця для релігійного різнодумства. На думку Д. Поспєловського, заклики цього пленуму були програмою «ідеологічного тероризування сімї», що підтвердилося у постанові ЦК КПРС про роботу комсомолу у липні 1984 р. Мова йшла про посилення контролю за дозвіллям молоді, щоб сприяти виробленню атеїстичних смаків [2, 383].
Непримиренну позицію у релігійному питанні займав і В. Щербицький, який очолював Комуністичну партію України в 1972-1989 рр. Він не раз висловлював занепокоєння непропорційно великою питомою вагою релігійних громад України у загальносоюзному масштабі і мав рішучий намір змінити такий стан речей [1, 347]. Показовою є трансформація поглядів цього впливового політичного діяча. Якщо в 1950-х рр. В. Щербицький позиціонував себе як поборник всього українського (мови, культури), висловлювався за розширення прав республіки, то з середини 1960-х рр. виступав противником національних ідей, «випромінював якусь неприязнь до всього українського» [4, 75]. Відтак, за його керівництва не передбачалося ніяких позитивних змін у політиці республіканської влади щодо релігії. В Україні ж, як слушно зауважує В. Єленський, склалася сумна «політична традиція» менш терпимого ставлення до національних і релігійних рухів, ніж вимагалося з центру. «Те, за що в Москві стрижуть нігті, гірко жартували в Україні, у Києві відтинають пальці» [1, 346].
У таких несприятливих політичних умовах тривало релігійне життя в Україні середини 1980-х рр. Незважаючи на десятиріччя антирелігійних кампаній, релігійна мережа УРСР була однією з найбільших у Радянському Союзі і на 1 січня 1985 р. складала 6262 обєднання. З них зареєстрованих 5722, поза реєстрацією 540. Найбільшу кількість громад мала Руська православна церква (4049). З інших конфесій найчисельнішими були євангельські християни-баптисти (1165 громад), значно поступалися їм адвентисти сьомого дня та християни віри євангельської (141 та 119 громад відповідно). Серед конфесій релігійних меншин виділялися католицька (98) та реформатська (81) церкви. Окрім них, функціонували нечисленні громади старообрядців (49), іудеїв (14) та молокан (5). Вагому частку становили релігійні групи, що діяли «поза реєстрацією». Серед них найбільше було Свідків Єгови (205), пятидесятників (188) та баптистів (77) [5, 7].
Окрім розгалуженої релігійної мережі, Україна лідирувала і за рівнем релігійності населення, який вважався тут вищим, ніж у сусідніх Білорусі та Росії. Значною мірою ця перевага забезпечувалася за рахунок населення західних областей УРСР. Радянські науковці та чиновники «уникали оцінок рівня релігійності» як загалом у СРСР, так і в окремих республіках. Тоді як зарубіжні дослідники, скажімо В. Флетчер, на основі доступних йому емпіричних джерел, стверджували, що цей показник був досить високим біля 45 % населення Радянського Союзу [1, 350].
Найбільший вплив на населення республіки мала православна церква, завдяки глибоким історичним і культурним традиціям на українських теренах. З огляду на це, саме РПЦ була основною мішенню антирелігійних нападок. У радянській пресі регулярно друкувалися статті викривального змісту, Рада у справах релігій та місцеві органи влади вживали заходи, спрямовані на зниження активності релігійних громад, скороченням мережі РПЦ, контролювали фінансово-господарську діяльність церкви, протидіяли залученню до богослужінь дітей та молоді тощо. Представники місцевих органів влади, громадського активу, уповноважені Ради у справах релігій по областям, правоохоронні органи, партійні функціонери пильно слідкували за проведенням у республіці найбільших християнських свят Різдва, Великодня тощо. Підготовка до кожного з них швидше нагадувала план антитерористичної операції. Крім того, що в ці, священні для кожного християнина, дні організовувалися збори трудових колективів, концерти художньої самодіяльності, вечори питань і відповідей, інші заходи; віруючих, особливо молодь, просто могли не пустити до храму дружинники. Фактично засоби протидії церкві не змінювалися десятиліттями [6, 51].
Втім, попри всі цькування, православна церква, в особі своїх керівників, продовжувала запевняти радянську владу у своїй цілковитій лояльності, не виносячи на широкий загал невдоволення постійним адміністративним тиском. Лише окремі представники духовенства мали сміливість «у голос» висловлювати незгоду з таким станом речей. Крім того, РПЦ тісно співпрацювала з радянським режимом у боротьбі з греко-католиками.
УГКЦ, яка після Львівського собору 1946 р. існувала підпільно, до середини 1980-х рр. зберегла структуру, єпископат і клір. Ядром її виступало невозєднане з православям духовенство, колишні насельники греко-католицьких монастирів, парафії, що відмовлялися переходити до РПЦ. Разом з тим, на Галичині та Закарпатті існував істотний прошарок так званих «кріптоуніатів» (прихованих прихильників греко-католицизму), які відвідували православні храми, але зберігали специфічну католицьку ментальність [7, 8]. Про активну діяльність підпільної церкви свідчать і докладні записки чиновників Ради у справах релігій. Так, старший інспектор В. Кондаков, звітуючись про результати відрядження на Івано-Франківщину, зазначав, що «в області виявлено більше 10 населених пунктів і 4 міста, де відмічається діяльність уніатського духовенства.., проживає 46 колишніх уніатських священників, 81 монахиня і 122 покутника... Біля 15 священиків нелегально здійснюють релігійні обряди» [8, 16].
Радянська влада вела непримиренну боротьбу з так званими «залишками уніатства» в Західній Україні.
Одним з її напрямів були заходи з ліквідації автентичної атрибутики у храмах, що в минулому були грекокатолицькими. Значну увагу на це звертали функціонери Ради у справах релігій. Так, у довідці «Про хід освоєння (знесення) колишніх культових споруд в Івано-Франківській області» перший заступник голови Ради П. Пилипенко повідомляв про значне поширення в діючих і недіючих церквах «уніатської» атрибутики: ікон, розпять, хрестів тощо [8, 36].
Політика радянської влади щодо протестантських громад, у звязку з їх різноманітністю, була більш варіативною. Звісно, різнилося ставлення до представників лояльних релігійних структур Спілки ЄХБ та Церкви Адвентистів сьомого дня, і до «бунтівних» прихильників Ради Церков ЄХБ, пятидесятників, адвентистів-реформістів, Свідків Єгови. Якщо перші користувалися певною підтримкою радянської влади, завдяки своїй конформістській позиції, то інші нещадно переслідувалися, притягувалися до адміністративної та кримінальної відповідальності. Зареєстровані в УРСР релігійні громади і кроку не могли ступити, не отримавши дозволу від Ради у справах релігій чи місцевих органів влади. Так, Спілка ЄХБ узгоджувала з функціонерами Ради час проведення конференцій, список учасників, програми виступів, надавала уповноваженим характеристики на духовенство з приводу зачислення їх на біблійні курси тощо.
Показовою була «турбота» Ради у справах релігій при РМ СРСР, з приводу підготовки до проведення чергового зїзду Всесоюзної Ради ЄХБ (ВРЄХБ), що мав відбутися у березні 1985 р. Повідомляючи голову Ради у справах релігій при РМ УРСР про дозвіл на проведення цього заходу, вона пропонувала: «Період підготовки до зїзду місцевими органами влади і уповноваженими Ради варто використати для посилення роботи з прихильниками РЦ ЄХБ, необєднаними пятидесятниками і менонітами..; встановити ефективний контроль за всіма обєднаннями ЄХБ.., особливо уважно варто розглянути питання про проведення зборів у незареєстрованих обєднаннях, що підтримують ВРЄХБ, не допускаючи ні однієї необгрунтованої відмови в проханнях віруючих (підкреслено нами О. Ш.), але рішуче відкидаючи спроби окремих груп віруючих до відокремлення; при розгляді усіх питань, особливо при визначенні норм представництва віруючих на передвиборні наради, неможна допускати адміністрування, утисків прав окремих груп віруючих (підкреслено нами О. Ш.) [9, 54-56]. Прикметно, що вирази «неможна допускати адміністрування», «не допускати утисків прав окремих груп віруючих», які зустрічаються у цьому документі, рідкість для інших, що надсилалися з центру. Це пояснюється саме побоюванням радянської влади щодо можливого ослаблення Спілки ЄХБ. Оскільки обєднання було інспіроване радянською владою і не відповідало інтересам віруючих різних конфесій баптистів, пятидесятників, менонітів воно було досить нетривким.
Більшість громад християн віри євангельської (пятидесятників) у досліджуваний період діяли в УРСР нелегально. Правоохоронні органи у першій половині 1980-х рр. щорічно фіксували в середньому 400-500 правопорушень, повязаних з ухиленням пятидесятників від реєстрації, виконання громадських обовязків та служби в армії. Постійні переслідування і утиски з боку владних структур сприяли зростанню серед пятидесятників еміграційних настроїв. Радянська держава всіляко перешкоджала прагненню цих віруючих виїхати за кордон. Результатом цього протистояння стало створення ще 1981 р. Комітету представників пятидесятників, що домагалися виїзду з СРСР (Комітет «Право на еміграцію»). Репресивний апарат тоталітарної держави неухильно переслідував діячів цієї організації, а частина учасників комітету в Україні була засуджена на різні терміни увязнення [11, 84-86].
На відміну від євангельських християн-баптистів, адвентисти не мали єдиного всесоюзного духовного центру. Він був ліквідований ще у 1960 р. У середині 1980-х рр. в Україні існували зареєстровані громади АСД, окремо діяли незареєстровані громади адвентистів «реформістського руху» та інші групи адвентистів, не згодних з втручанням держави у справи церкви. Адвентисти прагнули відновити єдиний республіканський центр управління, але радянська влада затягувала цей процес. На численні клопотання пресвітерів АСД про дозвіл вибрати республіканське керівництво, Рада у справах релігій відповіді не давала [12, 323]. Радянська влада, як і відносно інших релігійних громад, чинила постійний адміністративний тиск на Церкву АСД, втручалася у її внутрішньоцерковне життя. Уповноважені по областях нарікали центральному керівництву на те, що значна частина дітей з сімей адвентистів не ходить по суботам до школи, що їх залучають до молитовних зібрань. Місцеві органи влади та уповноважені проводили розяснювальні бесіди з пресвітерами про неприпустимість порушення релігійного законодавства. Хоча «проблема суботи» залишалася невирішеною.
Свідки Єгови зазнавали чи не найбільших переслідувань в УРСР. Їхні громади діяли підпільно, відмовляючись від реєстрації. За керівництва Ю. Андропова, Україною прокотилася ще одна хвиля переслідувань Свідків Єгови, відбулося декілька групових судових процесів над віруючими у Східній Україні. Все ж, напередодні перебудови Свідків Єгови вже не притягали до кримінальної відповідальності за політичними звинуваченнями. Зазвичай же, їхню діяльність кваліфікували як адміністративні порушення і накладали штрафи [12, 554].
Релігійні обєднання національних меншин (РимоКатолицька, Реформатська, Іудейська церкви) становили порівняно незначну частку від загального числа конфесій у середині 1980-х рр. в УРСР [5, 8]. Їхнє становище мало чим відрізнялося від статусу інших громад. Варто зазначити, що майже всі вони діяли в правовому полі, тобто були офіційно зареєстровані. Політика радянської влада стосовно цих обєднань була направлена на відокремлення етнічного компоненту від конфесійного, на нейтралізацію впливу закордонних релігійних центрів [1, 347].
Загалом, релігійне життя в Україні напередодні перебудови було нелегким. Зареєстровані громади знаходилися під пильним оком чиновників, не могли й кроку ступити, не повідомивши про це Раду у справах релігій. Значна частина протестантських громад уникала реєстрації, не бажаючи надмірного контролю влади. Політика держави у сфері релігій не зазнала суттєвих змін з брежнєвських часів, схожими залишалися і заходи з викорінення релігійності. Однак помітним все ж було деяке послаблення репресивних методів, порівняно навіть з початком 1980-х рр. Серед засобів покарання за неналежне виконання радянського законодавства про культи частіше використовували адміністративні стягнення. Кількість засуджень віруючих з політичних мотивів фактично звелася нанівець.
Література
1.Єленський В. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ - початку Ххі ст. - Л., 2013.
.Поспеловский Д.В. Русская православная церковь в ХХ в. - М, 1995.
.Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 - початок 1990-х рр. - Полтава, 2005.
.Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1940-1980-ірр.). - К., 1999.
.Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВОУ). - Ф. 4648. - Оп. 7 (Т. 2). - Спр. 302.
.ЦДАВОУ. - Ф. 4648. - Оп. 7 (Т. 2). - Спр. 310.
.Єленський В.Є., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква. Молодь. - К., 1996.
.ЦДАВОУ. - Ф. 4648. - Оп. 7 (Т. 2). - Спр. 311.
.ЦДАВОУ. - Ф. 4648. - Оп. 7 (Т. 2). - Спр. 304.
.Лахно О. Церковна опозиція Євангельських християнбаптистів в Україні (1940-1980-ті рр.). - Полтава, 2009.
.Бажан О.Г., Данилюк Ю.З. Випробування вірою. Боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в Україні в другій половині 1950-х - 1980-тірр. - К., 2000.
.Історія релігій в Україні: у 10 т. // Редкол.: А. Колодний та ін. - Т. 6: Пізній протестантизм в Україні (п 'ятидесятники, адвентисти, Свідки Єгови) / За ред. П. Яроцького. - К.; Дрогобич, 2007.