Характер майбутньої війни у поглядах Олександра Свєчина та Володимира Тріандафіллова
Характер майбутньої війни у поглядах Олександра Свєчина та Володимира Тріандафіллова
Д.С. Литвин
Анотація
У статті проаналізовані військово-теоретичні розробки представників різних поколінь радянського командування в 1920- 30-хрр. Увага приділена їх концепціям проведення військових операцій, які ґрунтувалися на результатах вивчення битв Першої світової та Громадянської війн. Підкреслена важливість технічних родів військ у поглядах радянських військових теоретиків на характер майбутньої війни.
Ключові слова: О. Свєчин, В. Тріандафіллов, майбутня війна
свєчин тріандафіллов військовий теоретик
У ході бойових дій Першої світової війни визначилася перевага стрілецького й артилерійського озброєння у вогневій силі при веденні оборони. Для прориву ліній фортифікаційних і польових укріплень військам у наступі були необхідні нові засоби ведення бою. Впродовж 1914-1918 рр. воюючими сторонами практикувалася багаточасова артилерійська підготовка атаки. Однак, через недостатню далекобійність гармат того часу, обстрілу піддавались лише передові позиції ворога. Основні його позиції наступаюча піхота штурмувала вже без підтримки артилерії, яка змінювала свою дислокацію ближче до лінії фронту. Час на ці заходи супротивник використовував для посилення зєднань резервами. Наступ завмирав, втягуючи все більше сил у бої тактичного масштабу. Застосування військами бойових отруйних речовин було успішним до масового використання особовим складом частин засобів індивідуального захисту.
Вирішення проблеми подолання статичного фронту противника командуванням союзників частково було покладено на танки. Вони підтримували піхотинців у наступі як у кількості 3-4 одиниці на 1 км фронту (битва на р. Сомма, вересень 1916 р.), так і більш масовано - 10-11 (битва під Камбре, листопад-грудень 1917 р.). Проте, технічна недосконалість, малий запас ходу «ромбів», втрати від артилерійського вогню німців зумовили їх застосування тільки як тактичного засобу. Німці вели бойові дії штурмовими групами піхоти у супроводі легких «окопних» гармат та за підтримки важкої артилерії. Цей метод був успішно реалізований у ряді битв (наприклад, контрнаступ німців під Камбре в грудні 1917 р.), але також не вийшов поза тактичні межі [1, 184].
Нові технічні засоби збройної боротьби і заходи з покращення штатної структури частин не допомогли командуванню сторін у подоланні «позиційної» кризи. Темп просування військ залишався низьким, а бойові втрати високими. Противник мав достатньо часу для підтягування поповнень до місця прориву для відновлення лінії суцільного кулеметного вогню. Самоціллю наступу був тактичний успіх військ. Його оперативний розвиток в глибину території ворога потребував введення до бою рухливих зєднань. Вони могли б забезпечити високий темп наступу та боротися з резервами. Застосування з цією метою кавалерії було невдалим. Незахищеність від вогневих засобів призводила до значних втрат у кінному строю, а спішені кавалеристи не мали переваг над звичайною піхотою [2, 157-158].
Досвід військ союзників у кампаніях 1918 р. на Західному фронті дав можливість уточнити форму проведення наступальної операції. Цьому сприяло покращення технічних показників озброєння. Наступ мав тактичну і оперативну фази. Ціль першої з них залишалась незмінною - серія локальних вклинень у ворожі позиції. Ціль іншої - введення у прорив кінно- механізованого угрупування з легкими швидкісними танками, моторизованої піхоти, за підтримки значних сил артилерії й авіації.
Кінець війни завадив реалізації цієї концепції на практиці. Окремі її положення лягли в основу праць західноєвропейських військових теоретиків 192030-х рр. - Д. Фуллера, Л. Дютиля, Л. Еймансбергера. Однак традиційні методи ведення бою, якими керувалось союзне командування в операціях 1918 р., були визнані його окремими представниками (наприклад, французьким маршалом Ф. Фошем) хрестоматійними. Ними не враховувалося тяжке соціально-політичне становище Германії як фактор її поразки у війні. Тому питання щодо характеру майбутньої війни залишилось відкритим у післявоєнний час. Аналіз військових кампаній 1914-1918 рр. проводився й у радянській Росії, а згодом - СРСР. Упродовж 1920-30-х рр. Робітничо- Селянська Червона Армія (РСЧА) проходила період активного реформування. Вивчення ходу і результатів Першої світової та Громадянської війн мало вагоме значення для становлення військово-теоретичної бази її командування.
У 1920 р. серед радянських військових теоретиків були як представники вищого, так і молодшого офіцерського і рядового складу колишньої царської армії. Всі вони брали участь у Першій світовій та Громадянській війнах. Осмислення ними досвіду цих конфліктів проходило під впливом їх військових знань. Генерали та старші офіцери імператорської армії мали вищу військову освіту. Нижчі чини мали тактичну підготовку, але часто займали посади командирів зєднань (в ході Громадянської війни), що розвивало їх в оперативному плані. Вивчення розвитку доктрини РСЧА потребує аналізу поглядів представників цих категорій на характер майбутньої війни.
Одним з відомих радянських військових теоретиків - вихідців з генералітету царської армії - був Олександр Андрійович Свєчин. Він народився 17 серпня 1878 р. у Катеринославі, був сином генерала. 1897 р. закінчив Михайлівське артилерійське училище, а 1903 р. - Академію Генштабу Брав участь у російсько-японській війні 1904-1905 рр. В 1905-1914 рр. служив у Головному та Генеральному штабах. Під час Першої світової війни був офіцером для доручень при начальнику штабу Верховного головнокомандуючого. В 1915-1917 рр. у званні полковника, а згодом - генерал-майора командував 6-м Фінляндським стрілецьким полком та 7-ю піхотною дивізією. З липня 1917 р. займав посаду начальника штабу 5-ї армії, а з вересня того ж року - начальника штабу Північного фронту. З березня 1918 р. на службі в Червоній армії. Був військовим керівником Смоленського району Західної завіси, начальником Всеросійського головного штабу. У жовтні 1918 р. переведений на посаду викладача Академії Генштабу РСЧА (з 1921 р. - Військова академія РСЧА). У 1918-1921 рр. одночасно був головою Військово-історичної комісії з дослідження досвіду війни 1914 1918 рр. Є автором багатьох робіт із військового мистецтва, займався перекладом та коментуванням праць закордонних військових діячів.
р. опинився під слідством у справі «Національного центру», але був відпущений. Повторно арештований у лютому 1931 р. у справі «Весна» та засуджений в липні до 5 років таборів. У лютому 1932 р. звільнений та повернувся на службу до РСЧА - в розвідувальне управління Генерального штабу, а згодом (1936 р.) до Академії Генштабу РСЧА. Останнє військове звання - комдив. 30 грудня 1937 р. був знову заарештований і військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений за звинуваченням участі в контрреволюційній організації та підготовці терористів. Розстріляний і похований на полігоні «Комунарка» (Московська обл.) 29 липня 1938 р. Був реабілітований 8 вересня 1956 р. [3].
Викладацькі здібності О. Свєчина та його теоретичні розробки були високо оцінені такими радянськими маршалами та генералами, як О. Василевський, С. Штеменко, К. Мерецков. У працях істориків пострадянського періоду - Н. Черушева, Ю. Черушева, О. Сувенірова, присвячених репресіям у Червоній армії кінця 1930-х рр., висвітлені можливі причини й обставини арешту та загибелі О. Свєчина. Його концепція майбутньої війни була розглянута в роботі історика Ю. Думбі - «Військова та наукова діяльність О. Свєчи- на», виданої в Москві 2000 р.
У праці «Стратегія» (1927 р.) О. Свєчин писав, що стрімке, оперативно некероване просування («стратегія знищення») мало б поставити наступаючі армії в невигідні матеріальні умови. Значні їх сили були б зайняті охороною флангів і тилу, а для забезпечення перемоги військам потрібно було досягнути низки одночасних оперативних успіхів. Така операція висувала ряд вимог щодо форми її проведення та постійного функціонування комунікаційних ліній. Для неї було характерним проведення єдиного початкового зосередження військ перед бойовими діями. Подальші перегрупування військ командуванням не проводились [4, 245]. Офіцер зазначав: «Зростання значення генеральної операції в стратегії знищення призвело до того, що вона вже не виступала як один з засобів ведення війни, а затьмарювала собою її кінцеву ціль і отримувала самодостатнє значення» [4, 253]. Ним вказувалося, що в ході Першої світової війни не було випадку повного знищення противника в генеральній битві, через відсутність останньої як такої. Наводячи приклад німецького «плану Шліффена», О. Свєчин відмічав його простоту і масштабність. Хоча його реалізація проти Франції 1914 р. була визнана німецьким Генштабом надто ризикованою і тому мала обмежений характер. Марнська битва, що німці планували як «генеральну», не закінчилася для них перемогою, а лише дала початок позиційному періоду війни [4, 256].
Він виділяв поняття «стратегії виснаження», в рамках якої напруження боротьби між воюючими сторонами нерівномірно розподілялося фронтом. Згідно з цим, на різних його ділянках проводився ряд послідовних операцій з обмеженими цілями в рамках єдиного стратегічного задуму командування. Значення цих операцій могло бути позитивним (наступ) і негативним (відступ). Знищення живої сили противника було не єдиним завданням військових зєднань. Великого значення для них набувало оволодіння ключовими географічними обєктами і проведення відволікаючих бойових дій [4, 267]. На думку стратега, підхід до вирішення проблеми рішучого розгрому противника мав носити комплексний характер. Командування, розробляючи план війни, повинно було мати вичерпні дані про власні та ворожі економіку, соціальне положення, мобілізаційні можливості, комунікації. Розвідувальна інформація щодо його сил на фронті, їх дислокацію, кількість також відігравала суттєву роль для вибору форми проведення бойових дій. Переваги над ворогом можна досягти лише шляхом ретельного аналізу оперативної обстановки на фронті. Швидкість та рішучість контрзаходів діям противника визначала загальний успіх збройного протистояння [4, 271].
Позиція О. Свєчина на характер майбутньої війни була не єдиною. Власної позиції дотримувався й інший радянський військовий теоретик - Володимир Кіріако вич Тріандафіллов. Він народився 14 березня 1894 р. у с. Магарацжик колишньої Карської області (нині територія Туреччини), за етнічністю - грек. 1914 р., після закінчення Закавказької учительської семінарії, був призваний до армії й у лютому 1915 р. направлений рядовим на Південно-Західний фронт. 8 листопада 1915 р. закінчив Московську школу прапорщиків і знову направлений на фронт для участі у бойових діях. Служив у 6-му Фінляндському стрілецькому полку, яким командував О. Свєчин. До початку Лютневої революції 1917 р. у званні штабс-капітана командував батальйоном цього полку. Після революції був вибраний солдатами командиром полку, а згодом командуючим 7-ю армією. 1 червня 1918 р. В. Тріандафіллов вступив у ряди Червоної армії, був призначений командиром роти, а з 20 червня 1919 р. - командиром батальйону. Приймав участь у боях на Уральському фронті проти військ О. Дутова, на Південному та Південно-Західному фронтах проти військ А. Денікіна і П. Врангеля.
У вересні 1919 р. був відкомандирований на навчання до Військової академії РСЧА, яку закінчив 3 серпня 1923 р. Паралельно з навчанням, займав посаду командира бригади в 27-й, а згодом - 41-й стрілецькій дивізії. Приймав участь в боях під Перекопом 1920 р. та в Поволжі 1921 р. проти білогвардійських формувань. Після закінчення академії, 15 квітня 1924 р. був висунутий М. Фрунзе на посаду начальника оперативного відділу, а згодом - начальника оперативного управління Штабу РСЧА. З 1928 р. - замісник начальника Штабу РСЧА. З 19 листопада 1929 р. - командир і військовий комісар 2-го стрілецького корпусу, з 15 жовтня 1929 р. - знову на посаді замісника начальника Штабу РСЧА. 12 липня 1931 р. він загинув в авіакатастрофі. Похований на Червоній площі у Москві [5].
Маршал Радянського Союзу О. Василевський у мемуарах - «Справа всього життя» - відзначав його видатні здібності як командира та військового теоретика, вказуючи на те, що саме В. Тріандафіллов заклав основи концепції «глибокої операції» в СРСР [6, 69-70]. Своєю чергою, Маршал Г Жуков у праці «Спогади та роздуми» зауважив, що зміст книги В. Тріандафіллова - «Характер операцій сучасних армій», виданої 1929 р., - позитивно вплинув на розвиток радянського військового мистецтва в 1930-х рр. [7, 102]. Загалом, Володимир Кіріакович, на відміну від О. Свєчина, менше уваги приділяв питанням стратегії. Його ідеї стосувалися сфери оперативного мистецтва. Він стверджував, що значні втрати військ, за прориву оборони, витрати боєприпасів та інших необхідних засобів будуть характерними для війни майбутнього. У праці «Розмах операцій сучасних армій», виданій 1926 р., він зазначив, що проведення широкомасштабного наступу цілком залежить від можливостей тилового забезпечення.
Остаточна перемога Червоної армії мала досягатися проведенням ряду послідовних наступальних операцій на широкому фронті. Їх метою було змусити війська ворога до ведення оборони важливого рубежу, втрата якого мала б катастрофічні для нього наслідки. Наступна по тому «генеральна битва» уявлялася ним як закономірна, вирішальна для воюючих сторін у ході війни подія. О. Свєчин же вважав маловірогідним те, що вона могла статися. Натомість В. Тріандафіллов писав, що активні бойові дії зєднань, забезпечених всіма необхідними засобами, створили б умови для неї, але форма і організація цих дій потребувала уточнення [8, 17]. Більш детально розвинув свою концепцію в праці «Характер операцій сучасних армій», що була видана 1929 р. Хід операції ним розділявся на два етапи: прорив військами тактичної зони оборони та його оперативний розвиток на максимально можливу глибину. Важливі обєкти інфраструктури та комунікацій ворога могли бути захоплені або знищені рішучими діями зєднань, діючих в його тилових районах. Тому другий період відігравав більш важливу роль.
Офіцер зокрема запропонував поняття «ударна армія» як загальновійськове обєднання, призначене для дій на напрямі головного удару. Воно мало сили та засоби (4-5 стрілецьких корпусів, 4-5 артилерійських дивізій, 2-3 авіаційні бригади, 8-12 танкових батальйонів) для подолання позицій ворога та виходу на його оперативний простір. Таке потужне угрупування мало діяти на фронті шириною 25-30 км і підсилювалося інженерними, хімічними частинами та значними резервами [9, 19]. При цьому він висунув ідею наступу декількох ударних армій за взаємодії з іншими військами на зустрічних напрямах. Динамічному просуванню наземних сил в глибині території противника сприяло застосування авіації далекої дії та повітрянодесантних військ. Для пришвидшення темпу наступу в бій вводилися танкові бригади (2-3 на армію). Вони не були самостійними мотомеханізованими зєднаннями, а виконували роль рухливої артилерії [9, 26].
На основі вивченого матеріалу, можна дійти висновку, що реформатори Червоної армії в 1920-х рр. працювали над різними аспектами її військової доктрини. Колишні офіцери царської армії, які мали вищу військову освіту, займалися питаннями стратегії. Ними приділялася значна увага проблемі готовності збройних сил країни до війни. На основі аналізу збройних конфліктів минулого, вони вивели ряд положень щодо ефективного планування, підготовки, проведення широкомасштабних військових кампаній. Їх бойовий досвід та теоретичні знання сприяли підготовці командного складу РСЧА. Так, О. Свєчиним були введені поняття «стратегія знищення» та «стратегія виснаження».
Представники молодшого покоління «червоних командирів» мали тактичну підготовку. Вони займали посади і в штабах, і командирів зєднань, які розширювали їх оперативний кругозір. Серед них у 1920-х рр. виділявся В. Тріандафіллов як ідеолог проведення «глибоких» наступальних операцій. Він розробив організаційні структури військ для проведення манев- рених бойових дій з метою оперативного прориву укріпленого фронту. Розробки представників цих двох поколінь стали теоретичним фундаментом, на якому проходила модернізація РСЧА в 1930-х рр. Концепція «глибокої» операції була визнана радянським командуванням відповідною характеру майбутньої війни. Враховуючи розширені можливості технічно переоснащених родів військ, Г. Іссерсон, Н. Варфоломєєв, А. Вольпе й ін. доповнили її. Тому, скажімо, ідеї О. Свєчина знайшли застосування в ході стратегічної підготовки СРСР до війни.
Література
1.Зайончковський А.М. Мировая война. - М., 1924.
2.Фавицкий В.В. Роль механизированных войск в современной операции //Внимание, танки! - М., 2006.
.http://encyclopedia.mil.ru/encyclopedia.
.Свечин А.А. Стратегия. - М., 1927.
.http://www.hrono.ru/biograf/biojt/triandafilov_vk.php
.Василевский А.М. Дело всей жизни. - М., 1978.
.Жуков Г.К. Воспоминания и размышления: в 2 т. - Т. 1. - М, 2002.
.Триандафиллов В.К. Размах операций современных армий. - М., 1926.
.Триандафиллов В. К. Характер операций современных армий. - М., 1932.