Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі

Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі

ПОВСЯКДЕННІСТЬ ПОЛІЕТНІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ЇЇ ЕТНІЧНОМУ ВИМІРІ

1. Вступні зауваження

Дослідження глибинних деформацій в усіх сферах суспільства, конфліктів у соціумі на етнічному та особистісному рівнях є вкрай актуальним для повноцінного відтворення горизонтальних та вертикальних систем і підсистем у системі координат соціальної, суспільно- політичної і культурної історії України. Боротьба між державою та народом країни за характер і зміст повсякденного буття впродовж 20-х рр., "перемоги" й вимушені поступки народові, який не сприймав цивілізаційних амбіцій більшовизму, складає голову інтригу для опрацювання істориками цієї історичної проблеми.

Не менш цікавою видається проблема повсякденності в її етнонаці- ональному вимірі. Власне, вона є проекцією проблем націо- та державотворення. Внутрішнє наповнення процесів етнічного відтворення на етапі "соціалістичної реконструкції" досі розглядається фахівцями доволі поверхово і відтворене лише в загальних рисах. Механістичними виглядають радянські історіографічні схеми, що стверджували обєктивну перемогу процесів культурної універсалізації та уніфікації, затвердження якісно нових форм і моделей етнічного співжиття (на засадах пролетарського інтернаціоналізму). З радянської та сучасної вітчизняної історичної літератури не можливо з'ясувати, як співвідносилося спільне та автентичне у повсякденні поліетнічного українського суспільства; які нові форми функціонування суспільного організму та його відтворення на етнічному рівні викликала до життя більшовицька культурна революція; які з них увійшли до народної (масової) культури і, в звязку з чим це відбулося; які етапи позначили перехід етносів України від усталених стереотипів існування закритих етнічних спільнот до сучасного полівалентного, рухливого, наче ртуть, суспільства.

Заглиблення в названі проблеми здатне суттєво уточнити не лише картину суперечливих 20-х рр., а й сучасні погляди на етногенез. На сьогодні доволі поширеним є уявлення, що "нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів", для цього потрібний лише "центр єдності", "ядро централізації". Втім, чи не ховається за цими ззовні привабливим фразами нова версія державної політики асиміляції? Яким шляхом скеровувався етногенез етнічних меншин за часів коренізації, і чи став тоді український етнос "ядром централізації", можна з'ясувати, лише дослідивши тогочасну повсякденність.

Ідеологічні теоретизування, що супроводжували соціалістичне будівництво в СРСР впродовж 20-х рр., перетворили питання етнонаціональної стандартизації на жупел політики коренізації. Після її проголошення в 1923 р. мало хто в партії наважувався виступати проти, але дискусії навколо її тривалості не припинялися. Водночас дратівливе для партійних функціонерів питання: "Де закінчується етап "всебічного розвитку національних культур" і розпочинається етап їхнього невідворотного злиття", - мало цікавило власне народ, зайнятий процесом виживання, як таким, та етнічним виживанням, зокрема. Досвід радянського будівництва свідчить, що навіть в обставинах послідовної стандартизації ознак буття різних етнічних і соціальних складових суспільства етнічні меншини зберігають потужний потенціал етнозбереження. Його коріння уходять саме в буденність, оскільки ідеї національного об' єднання діють на рівні "подієвої історії", а історія-існування етнічна і за своєю сутністю консервативна.

Ось чому дослідження історії повсякденності в її етнічному розрізі (на прикладі певних етнічних груп) видається перспективним напрямком подальшої розробки історії 20-х рр., як часу найвизначніших еволюційних та революційних змін у структурі матеріальної культури та світогляду етнічних спільнот.

Цей напрямок до останнього часу практично не цікавив істориків, внаслідок чого утворилася об' ємна прогалина в знаннях про зміст життя етнічних громад впродовж 20-х рр. саме на мікро-рівні, а не в контексті державного життя. Праці етнологів, які фіксують у часі автентичні памятки матеріальної і духовної культури етносів, не здатні компенсувати дефіциту інформації, оскільки йдеться не про статичні моделі традиційної культури, а про динаміку історичних процесів, внутрішні причини трансформацій.

Вітчизняна та союзна етнографічна наука 60-70-х рр. минулого століття багато уваги приділила вивченню феномену радянізації поліетнічного суспільства. Часи "хрущовської відлиги" стали "зоряним часом" радянської етнології: тоді розроблялися не лише схвалені державою програми вивчення історії становлення радянського побуту в його соціальному вимірі, хоча даний напрямок досліджень залишався пріоритетним. Завдання підведення наукового підґрунтя під ефемерний радянський спосіб життя українські та московські науковці виконали на відмінно: в працях А. Карасевич, В. Келембетової, А. Кувеньової, В. Миронова, М. Приходь- ка та ін. затвердження радянських свят і звичаїв виглядало як цілком природній прогресивний процес, позбавлений внутрішніх суперечностей та історичного драматизму, хіба що приправлений "для гостроти" згадками про боротьбу віджилого консерватизму антагоністичних класів на зорі затвердження радянської влади1.

Інша, більш поліфонічна та фактографічно насичена, картина вимальовувалася в працях, присвячених власне етнічній специфіці народів України. Науковці академічних установ, прорвавши залізну завісу негласних заборон на дослідження етнічних громад України, вималювали досить цікаве обличчя поліетнічної республіки, в якій етнічне, всупереч нівелювальним акціям держави, залишалося не лише фольклорним рудиментом, а змістом життя мільйонів людей. 60-80-і рр. стали часом плідного дослідження традиційної культури українців2, болгар та гагаузів3, греків4 України. На жаль, табуйованим залишалося вивчення поляків та німців.

Загалом, діяльність радянських учених з дотичної проблематики звелася до підведення псевдонаукового підґрунтя під ідеологему "нова історична спільність - радянський народ". Узагальнюючі, багато в чому кваліфіковані та ґрунтовні спостереження та висновки, містилися в колективній праці московських соціологів "Социально-культурный облик советских наций (По материалам этносоциологического исследования)" (М., 1986 р.). Центральною проблемою праці стало дослідження процесу створення однотипної соціальної структури радянських націй та методи її досягнення в СРСР. Висхідний рівень радянських перетворень був визначений у контексті ленінської парадигми: "Люди не только поклонялись разным богам, говорили на разных языках, придерживались разных норм поведения, но и, объединенные в одном государстве, находились на разных ступенях социального развития и жили как бы в разных социальных системах. Многоукладность в экономике России имела как бы свое пространственное выражение, и каждый этнос на континууме "буржуазные отношения - буржуазно-феодальные - феодально-патриархальные" занимал свое место"5. Радянські вчені цілком справедливо відзначали, що нівелювання соціальної структури етносів було системоутворюючою підвалиною соціальної політики і розглядалося більшовиками в якості основи затвердження фактичної рівності етносів. Замість множини майнових і станових груп створювалися національні когорти єдино- подібних класів і соціальних прошарків, економічним підґрунтям котрих була суспільна власність на засоби виробництва. Якими шляхами відбувалася соціально-класова нівеляція, які етнокультурні та демографічні наслідки вона мала, - з цілком зрозумілих причин це питання залишилося поза увагою авторів монографії, однак вони зауважили, що "реальный путь к "выравниванию" лежал через максимальную интенсификацию социального роста всех, и в первую очередь ранее отсталых народов"6.

Осягнення змісту та наслідків модернізаційних перевантажень радянської епохи в етносоціальній та етнокультурній сферах залишатиметься завданням номер один для наступних поколінь вчених.

-90-і рр. ХХ ст. стали часом фактографічного та тематичного прориву: саме тоді переважна більшість етнічних громад України стала об' єктом наукового дослідження історичної науки та суміжних дисциплін, завдяки чому вони вийшли з, здавалося вічного, забуття; в суспільствознавстві затвердилося, надавши могутнього поштовху дослідницьким пошукам, поняття "етнічна меншина". Тематично дослідження наслідували радянську історіографію, проте геть іншими були концептуальні підходи і, як наслідок, оцінки діяльності урядових структур. Насамперед це стосується національно-культурної політики, мотивів запровадження стосовно етнічних меншин та її стратегічного призначення. Колективну думку вітчизняних дослідників можна сумувати наступним чином: коренізація освітньої системи становила одну з вагоміших складових національно-культурної практики радянського уряду, вона була частиною процесу "радянізації національних меншин" і була національною формою створення "радянської системи освіти і культури", яка передбачала ліквідацію дореволюційної системи освіти, традиційного виховання, атеїзацію навчального процесу, жорсткий партійний контроль над навчальним і виховним процесом.

За спільною думкою колег 20-і рр. стали часом різких змін у галузі традиційної культури етнічних громад України, а на кінець 30-х рр. перспективи подальшого їхнього розвитку формували процеси стандартизації та етнокультурного нівелювання. Зазначається, зокрема, що наприкінці 30-х рр. практично в середовищі всіх етнічних громад вийшов з вжитку традиційний костюм, занепали народні промисли, сталу тенденцію до стандартизації виявляла культура будівництва. Всі ці факти є загально відомими, однак механізм процесів етнокультурної стандартизації практично не розкритий. Мало цікавило дослідників питання, яку роль у ній відіграла радянська держава 20-х рр. і якою була вага загальних тенденцій глобалізації. Праці, що ставили нетрадиційні ракурси дослідження процесу радянізацн залишалися епізодичними .

Як наслідок, у вітчизняній науці оформилися два протилежні концептуальні підходи. Один з них сформувався у першому пострадянському десятилітті й значною мірою наслідував концепції доби перебудови. Науковці значною мірою абстрагувалися чи "не помічали" суперечностей, що приховувала в собі коренізація, та її руйнівного впливу на низку складових традиційної народної культури. Інша концептуальна схема, вочевидь базована на ідейних засадах закордонної та еміграційної історичної думки, навпаки фокусувалася на суто негативних наслідках радянської доби в історії етнічних громад. Між тим очевидно, що попри всі ідеологічні дискусії традиційне культурне середовище приречене самим ходом розвитку людства. У найбільш економічно розвинених країнах вже давно сформувалися нові форми етнокультурного відтворення, а осередки традиційного культурного середовища зберігаються лише як певні законсервовані анклави. Процеси всесвітньої глобалізації поставили нові виклики перед етносами, і останні вимушені винаходити нові моделі етнічного відтворення у сучасному взаємозалежному світі.

Від того проблематика етнічного співжиття та взаємодії впродовж політики коренізації не стає менш важливою. Яким чином змінилася якість та наповнення народного життя під впливом більшовицької національної політики, ще належить з'ясувати. Однак зрозуміло, що з'ясувати це, спираючись лише на урядові звіти та статистичні показники - неможливо. Треба звернути погляд на народне життя як таке: позбавлене офіціозу та удаваного героїзму, життя-існування, життя-виживання, що складалося з щоденної виснажливої праці та епізодичних свят.

. Радянізація

Не секрет, що більшовики ставили амбітні цілі інтернаціоналізації однієї з найбільш строкатих в етнічному відношенні країн світу. Першим кроком на тому тривалому шляху мала стати так звана радянізація. Під цим популярним упродовж 20-х рр. терміном приховувалася державна політика соціальної та культурної стандартизації етнічних громад, тобто виведення їх на той усереднений щабель соціальної зрілості (створення модерних соціальних прошарків і класів, зокрема, національних пролетаріату та інтелігенції) та культурного розвитку (підвищення рівня писемності, насамперед політичної), який би дозволив в масштабах СРСР запровадити цілковиту державну власність на засоби виробництва, зосередивши виробничі ресурси у великих промислових підприємствах. Впродовж міжвоєнного періоду актуальність терміну змінювалася, досить суттєво змінювалися й відтінки його значень.

На початку 20-х рр. термін мав синонім, який за своєю суттю був значно виразніший. Він зустрічається в справах ЦКНМ за 1924-1925 рр. Та частина етнічних громад, яка пристала до гасел Жовтневої революції, називається так: "обольшевичившиеся"8. Керівники нацменсекцій ЦКНМ цілком слушно увязали радикальні зміни в традиційній етнокультурній поведінці етносів з пролетарською революцією. "...Зачастую солдаты с фронта, научившиеся говорить по-русски лучше, чем их собратья дома, выступали и руководили движением по-русски, т.е. на том языке, на котором они восприняли русскую революцию", - констатував С. Ялі. Додамо, що вони у добу, що передувала коренізації, не лише "по- російськи" керували селами, а й привносили геть інші стандарти життя в повсякденність етнічних громад. Усвідомлення того, що ці зміни в етнічному середовищі відбулися не на користь влади більшовиків, привело останніх до усвідомлення необхідності переходу до коренізації. Дещо помякшився і зміст політичної діяльності партії більшовиків в етнічному середовищі: на добу непу й коренізації було поставлене завдання поступової радянізації етнічних громад, культивування соціальної бази ідей "великого ривка" в їхньому середовищі.

Наше завдання полягає у визначенні найвпливовіших факторів видозмінення повсякденності етнічних меншин УСРР у добу непу та політики коренізації, окресленні в ньому ваги політичного та господарського, винайденні співвідношення тенденцій маргіналізації, інтернаціоналізації та природного консерватизму в етнозберігаючій поведінці етносів впродовж періоду потужного державного впливу на засадничі основи існування останніх.

Зауважимо, що період від встановлення радянської влади до розгортання політики коренізації був часом критичного перенапруження сил етнічних громад, сконцентрованих на меті виживання на руїнах старого світу. Визначальними факторами повсякденного існування етнічних громад стали розруха, адміністративний хаос та голод 1921-1922 рр. Останнє соціально-економічне явище спотворило життєдіяльність низки етнічних громад, найбільшою ж мірою - селянських етнічних груп Південної України.

Обставини життя люду в голодні часи, висловлені в одній з газетних заміток стосовно грецького селянства, були типовими для України загалом: "... Звільнившись від усіх фронтів та махновських банд, селянство заходилось над відновленням своїх розорених господарств. Були здійснені значні посіви. Але недорід ... продовжив розруху. Навесні наступного року зупинився в селі сільгоспзавод, зачинилося багато дрібних підприємств. Населення харчувалося сурогатами замість хліба. Біднота за безцінь збувала своє майно. Бідняцькі господарства, що обробляли землю руками чи однією корівкою, й наступними роками не спроможні були зміцніти. До осені 1925 р. тривали розпродажі майна та худоби"9.

В колишніх іноземних колоніях голод набув страхітливих форм і посилювався господарською кризою, викликаною поселищним розкурку- люванням. Відомості НКВС одностайні в описанні жахливих розмірів голоду в іноземних колоніях: німецьких, болгарських, грецьких, єврейських, шведській тощо. Промовисті відомості про поширення голоду серед німців в травні 1922 р. наводив зав. відділом національних меншин

НКВС УСРР І. Сударський у зверненні до Міжнародного комітету робітничої допомоги в Москві:

"З загальної кількості населення

Запорізької губернії... голодує німецького населення... 80%; Миколаївська губернія... 80%; ...Донецька губернія... 50%; Одеська губернія... 50%"10.

Перші згадки про відновлення традиційних громадських свят національного характеру у повоєнні роки знаходимо починаючи з 1925 р., коли тенденції виходу з економічної руїни та адаптації селянських господарств до нових правил господарювання набули сталого характеру11.

На жаль, хронічне недоїдання та злиденність були не єдиною проблемою тогочасної реальності. Населення величезної більшості регіонів України жило в умовах щоденного звичного терору: це підтверджується як масовими архівними джерелами, так і матеріалами преси.

Липневі випуски катеринославської газети "Звезда" присвячені висвітленню так званої "Справи слов'янських "героїв", за матеріалами якої у повному складі звинувачувалися радянсько-партійний апарат та начальник міліції с. Слов' янка. Слідчі з' ясували, що начальник міліції, користуючись необмеженою владою, за сприяння місцевих властей впродовж

року скоїв низку "самых кошмарных и невероятных преступлений" (масові вбивства, зокрема, й сільської вчительки, пиятика, розпуста й насилля). (Наперед зауважимо, що переважна частина з 28 звинувачуваних була амністована, але шістьох осіб засудили до ВМН з конфіскацією майна)13.

Захисники звинувачених, аналізуючи їхню протиправну діяльність, дійшли досить цікавих висновків. Адвокат групи сільрадівців Синайський зауважив, що "большинство преступлений не простая уголовщина ... это - сплошной самосуд, самосуд некультурных отсталых деревенских людей, выведенных из равновесия гражданской войной". Інший захисник - Ткачук - підсумовував: "Рабочие и крестьянство, малокультурное и неграмотное, сами создавали советский государственный аппарат, учась при этом друг у друга". В поєднанні з "завданнями революційного часу" [читай - політикою воєнного комунізму - Л. Я.], саме низький культурний рівень трудящих став, на його думку, підосновою масових і жорстоких зловживань владою. "Ясно, что проводить эту работу им пришлось со строгостью первого революционного периода. Кто из активных участников нашей пролетарской революции не ошибался в своих революционных действиях? В эту революционную эпоху ошибались целые организации, целые революционные коллективы, а не только отдельные революционеры и что же? Они, крестьяне, малограмотные, самоучки, не выезжавшие из своей Славянки, отделенной на 75 верст от г. Павлограда - только они не должны были ошибаться? Они безусловно ошибались и не один раз, а много раз.

И все-таки все возложенные на них революцией задания, как сбор продразверстки, борьба с бандитизмом и выкачка оружия - нужно отдать

им справедливость, - они выполнили .

Матеріали "слов'янської справи" - типової й показової у своїй страшній правді - не лише унаочнюють страхітливі умови існування села, зокрема, національного, але й ставлення держави до проблеми протиправної діяльності місцевої влади, як такої. Впродовж 1920-1923 рр. вона, фактично, віддала село на відкуп ревкомам та міліції, мало переймаючись інтелектуальним та моральним рівнем останніх, не контролюючи їхні методи діяльності. Для неї мало важило, що в низці місцевостей радянський апарат та міліція перетворилися на банди. Центральна влада була зацікавлена лише в тім, аби місцева вправно збирала розкладку і "боролася" з антирадянським бандитизмом. Але ж заручниками цієї неприхованої змови держави та місцевих "крутеликів" було мирне населення, що існувало в обставинах вмотивованого "бєспрєдела", і він, що важливо, був явищем пересічним.

-й випуск "Звезды" започаткував серію репортажів з "Камишеваць- кої справи". Матеріали слідства показали, що з лютого по травень 1922 р. місцева влада на чолі з головою виконкому, старшим міліціонером Волковим, начальником самооборони Найдьоновим та секретарем вол- комосередку Жиліним без суду та слідства під приводом боротьби з бандитизмом вбила близько 20 осіб. Майно вбитих селян конфіс- ковувалося та розподілялося між учасниками "спецоперацій", а господарі розстрілювалися вночі "при попытке к бегству". Ватага бравих сільрадів- ців та міліціонерів дійшла до того, що спалила живцем слідчого та ще п'ять ні в чому не винних людей (серед яких були діти), аби приховати свої злочини. За матеріалами справи проходили 24 звинувачувані, (з яких дві особи осуджені до ВМП)15, 32 свідки16.

Газетні шпальти з їхніми щоденними повідомленнями рубрики "Події" ("Происшествия") відбивають екстраординарну криміногенну ситуацію в містах України з характерними для неї безконтрольністю зберігання та використання зброї, грабунками, вбивствами, проституцією, наркоманією, підпільним ігорним бізнесом. Для ілюстрації наведемо декілька повідомлень тогочасної преси. - 30.10. - до лікарні доправлені два селянина с. Мануйлівка, поранені в голову пострілами з гвинтівки; вбитий учитель з с. Миколаївка Кам'янського району (три озброєні бандити з лісу вбили подорожнього та зняли з нього нові чоботи);17 31.10 - у Н. Кайдаках пострілом з револьвера вбитий Ф. Сокрута; покінчила самогубством, кинувшись під потяг разом з немовлям, А. Ребристова; 6.11. - на станції Горяїнове у дачному потязі пограбований артільник, вбитий його охоронець, забрані 500 тис. руб.; селянин Трегуба став жертвою афериста, який продав йому чотири фальшиві діаманти за 34,5 тис. руб.18; 11.11. - убивство на ґрунті ревнощів з револьвера.

Вкрай складними залишалися у повоєнну добу умови життя пересічних громадян. Побут городян на початку 20-х рр. можна з цілковитою відповідальністю кваліфікувати як критичний. Внаслідок величезних втрат житлово-комунального господарства впродовж війни та господарської розрухи, запровадження 8-годинного робочого дня та масових міграцій населення (зокрема, євреїв) територією республіки катастрофічно погіршилися житлові умови сотень тисяч людей. За підрахунками катеринославської влади у 1923 р. придатними для експлуатації було близько 60% житлового фонду. Житлові умови катеринославців окреслювалися поняттям "житлова криза".

Радянська преса дає багатий матеріал для дослідження феномену "раннього радянського суспільства", в якому не тільки боролися, а й співіснували, роз'їдаючи одна одну, більшовицька та непманська ментальності, свідомість селянства (переважно глибоко етнічна та релігійна), деполітизованого робітництва та ментальності низки маргінальних декласованих прошарків 1923 р. Перші шпальти періодичних видань рясніли не лише виступами партійних вождів, зведеннями про політичну ситуацію в світі, а й рекламними оголошеннями. Порівнюючи їх з іншими матеріалами преси, дивуєшся, як далеко ідейно й мовно відстоять ці матеріали, яка прірва відділяє ті соціальні верстви, носіями світогляду яких вони є.

Зростаючий тиск нової, раніше невластивої суспільству, ментальності поволі заповнював не лише газетні шпальти а й повсякденне існування тисяч людей. Безперечно, найвпливовішим фактором радянської реальності стала політизація повсякденності, спроба замінити традиційні побутові орієнтири штучно створюваними формами дозвілля. Спроба скоротити дозвілля до мінімуму перетворила життя радянського активу на безкінечні радянсько-партійні збори, що впродовж доби змінювали свою дислокацію. Усілякі засідання в безкінечних комісіях з'їдали левову частку життя радянсько-партійної бюрократії. Те, що остання, як могла волинила - незаперечний факт. Про це, зокрема, свідчить оголошення 22 серпня 1923 р.: "На основании пленума Екатеринославского горсовета от 17 августа 1923 г. всем неявившимся членам Горсовета на заседание пленума от того же числа надлежит в течение 3-х дней дать в президиум совета объяснение о причинах неявки. Не предоставившие в течение 3-х дней объяснений будут оштрафованы в размере 1-го рубля золотом в пользу воздухофлота"19. 332-й випуск газети інформував, що згідно з названою постановою міськради були оштрафовані 169 осіб, яких зобовязали внести відповідне утримання впродовж тижня20.

Намагання влади перетворити маси на активних свідомих громадян створило якісно нові форми "пролетарського (комуністичного) дозвілля" та осередки нового соціально-економічного укладу - комуністичного - який, щоправда, набув незначного поширення. Його, так би мовити, обличчям, були фігури партійця та комсомольця, поки ще малочисельні і загадкові для пересічних громадян. Засоби масової інформації відіграли провідну роль у формуванні нових стереотипів суспільного життя та образу нової радянської людини. Здійснювалося це завдяки тиражуванню простих зрозумілих образів. Пропагуючи зразковий образ сільського комсомольця г. "Молоде село", показувала його еволюцію від пересічного пяниці та дебошира до охайного читача сільської бібліотеки, й резюмувала наступним чином: "От-так покінчить усякий свідомий комсомолець зі своїм пияцьким минулим... Поміркувавши, він піде по шляху знання та науки. Ось таким повинен бути усякий зразковий комсомолець" . Повсякденне життя звичайно суттєво відрізнялося від ідеалістичних газетних картинок, однак їхній вплив на ментальність народу був величезним.

Досить складною була організація побуту партійців. Вона, як видно з преси, критично загострилася саме впродовж 1923 р., коли величезна більшість членів партії розчарувалася в ідеї всесвітньої революції. Події в Рейнській області підсилили песимістичні настрої серед партійців, які, споглядаючи розгортання непу, почали висловлювати незадоволення аскетичним побутом та матеріальними негараздами. Газетні публікації досить випукло підносили тему повсякденного життя партійця і таким чином виносили її за межі партійного кола. Відповідні замітки виходили тоді в рубриці "Партійна робота". Під псевдо А. Р. у статті "Побут партійця" один з членів партії не лише критично змальовував повсякденність пересічного комуніста, а й намагався теоретизувати з цього приводу. Життя комуністів впродовж 1917-1921 рр. змальоване ним лаконічно: "... Голодні пайки, стояння в черзі за обідом після занять, холодна кімната... жодного особистого життя". Інша справа - доба непу. Тут "особисте життя для комуністів ... виступає більш рельєфно, аніж раніше. Якщо раніше особистісне "Я" затушовувалося, якщо напівголодний партієць раніше забував про себе, мало піклувався, віддаючи переважну частку часу партії, то нині, коли він отримує більш менш пристойне утримання, маючи можливість купити костюм, придбати дещо з предметів розкошу, обставити свою кімнату більш менш пристойною обстановкою, - особисте його життя доволі часто переважає над партійним..." Саме в цьому А. Р. вбачав загрозу боєздатності партії. Негативний вплив міщанського "багна" (болота), суперечок з жінкою (нареченою) з питань побуту для партійця був незаперечним. Однак,

значніші загрози партії крилися у ній самій, а, вірніше, в економічній

нерівності партійців. Вищість партійної номенклатури над комуністами,

які отримували "мізерні ставки по 2-3 категоріях", внаслідок чого ледь

животіли - закладала внутрішній конфлікт у партії. Як вкрай загрозливе

зображувалося становище сільських партійців, які прискореними темпами

"окуркулювалися", відправляли релігійні обряди, спивалися і внаслідок цього відкликалися з партії .

Несподіване продовження тема отримала в дописі секретаря Катеринославської міськради Л. Поліщука "Быт партийной клячи". Принциповий переслідувач прогульників засідань міської ради (Див.: С. 159) констатував: десятки засідань, доповідей, громадських навантажень перетворюють партійця на заручника показної громадської роботи, тоді як його власна родина (перш за все діти) лишаються без батьківської опіки. Висновок людини, яка потерпала від нікому не потрібної "радянської метушні" лунав, наче стогін: "Побут партійної шкапи необхідно змінити в напрямку розвантаження партійця від суміщення, від десятків нікому не потрібних засідань, від непомірних витрат, що непомірним тягарем лягають на бюджет партійця"23. Л. Поліщук мріяв про створення громадських побутових закладів, які б "розвантажили дружину партійця від авгієвих стаєнь побуту" та, певне, сподівався на упорядкування роботи пересічного радянсько-партійного функціонера, однак відносне помякшення партійної дисципліни було нетривалим. Вже наприкінці 1923 р. газетні шпальти накрила лавина повідомлень про виключення з партії та винесення доган за недотримання партійного статуту (вінчання в церкві, участь у Водохрещі, хрещенні тощо): партія зробила жорстокішою дисципліну й зайняла "кругову оборону", тепер вже проти внутрішнього ворога - дрібнокапіталістичної - непманської стихії.

Село суттєво відрізнялося від повоєнного міста у своїх повсякденних звичках. На відміну від поліетнічних міст, села залишалися осередками виразної етнічності. Власне, рівень соціально-економічного розвитку певного села (регіону), його культурне обличчя та колорит були безпосередньо повязані з домінуючими етнічними групами. Втім, до початку політики коренізації на етнічну специфіку села зважали лише в контексті завдань більшовицької агітації й пропаганди. Етнічна специфіка, як така, в цей час більшовиків не цікавила. Один з перших дописів, що стосувалися життя етнічного жіноцтва, був присвячений болгарському жінвідділу с. Цареводарівка Бердянської округи, датований 23 серпня 1923 р. У В.-Токмацькому районі Мелітопільщини в німецьких селах всі завдання радянської влади виконуються вчасно, але "якось механічно", школи всі функціонують, населення переважно заможне25. Сількор С. Р., відзначаючи появу кочових циган у районі, зазначає неприпустимість знахарства та ворожби, котрими кормляться "ці гастролери". "...Пора вже було б привчити цей народ до осілого життя й заборонити їм бродити по селах і обдурювати селян. Це змусило б циган зайнятися якоюсь виробничою справою"26.

Сплеск цікавості до етнічних громад був не випадковим і визначався переорієнтацією внутрішнього політичного курсу більшовиків. До поворотного 1923 р. проблеми етнічних меншин накопичувалися й поглиблювалися в контексті проблем поліетнічного населення на цілком "інтернаціональних" засадах . В чому ж полягала їхня сутність?

Періодичні видання відбивають картину суцільного світоглядного хаосу, який поглинув село у повоєнні часи. Численні дописи сількорів та подорожуючих можна звести до наступного: хата-читальна існує на папері, вчителі безвідповідальні та бездіяльні, діти покинуті напризволяще, обкрадають сади й баштани, підлітки та молодь пиячать, влаштовують бійки й поножовщину28, процвітає самогоноваріння та безпросипне пияцтво дорослого населення.

Статті з типовими назвами "Кулачные бои (Пора положить конец этому безобразию)"29 закликали рятувати підростаюче покоління, переключати його сили в клуби, читальні та театри. Криком волаючого в пустелі лунали слова вчителів: "... Наша некультурність приголомшує, порівняно з буржуазними державами. Неохайність, бруд, вошивість заїдають більше 80% країни, хабар та пияцтво - звичайні супутники темноти й невігластва, культурної відсталості населення"30.

3. Проблема створення "радянського" способу життя

У хаосі нереалізованих суспільних прагнень і управлінської безпорадності проблема побутової невлаштованості загострилася як ніколи, тим більше, що проголошення непу спричинило миттєву болючу ерозію комуністичного світогляду та кризу в партійних лавах. Невдовзі розпочалися пошуки прийнятних моделей співвіднесення комуністичного світогляду зі звичками народних мас. Проблемі був присвячений, зокрема, цикл виступів Л. Троцького, опублікований у регіональній пресі. Передова стаття одного з липневих випусків "Звезды" розтлумачувала пересічним партій- цям: "Чтобы перестроить быт, надо познать его. В вопросах быта яснее всего обнаруживается, в какой мере отдельный человек является продуктом условий, а не творцом их... одно дело - политическая идея, другое - быт. Политика гибка, быт - неподвижен, упрям.

Оттого - так много бытовых столкновений в рабочей среде по линии, где сознательность упирается в традицию"31. Звісно, побут, як такий, не цікавив одного з провідних ідеологів більшовицької революції. Побут був для нього важливий ("Показывайте нам жизнь, какою она вышла из-под революционного отпечатка") лише тією мірою, якою його врахування сприяло побудові нового суспільства з новим побутом. "Завоевавший власть рабочий класс ставит себе задачей подчинить сознательному контролю и руководству экономические основы человеческих отношений. Только это и открывает возможность ясной перестройки быта", - резюмував у своєму виступі на московському радіо Л. Троцький. Місцева преса зовсім не випадково тиражувала його, прагнучи донести в деморалізоване партійне середовище нові орієнтири і стандарти життя, адже саме пересічному радянсько-партійному активісту з його пересічно непоказним культурно-освітнім рівнем і життєвим досвідом випадало на практиці примирити в умовах непу два діаметрально протилежні культурні світи: традиційний і поки що ефемерний комуністичний. На цьому шляху треба було вирішити багато питань, запропонувати суспільству та оперативно запровадити в життя якісно нові моделі повсякденного життя в усіх його складових (сімейно-шлюбні взаємини, дозвілля, обрядовість, побут, мода тощо). Одним з перших, вважав Л. Троцький, треба було вирішити питання створення нової обрядовості. Настанови автора теорії перманентної революції були цілком вмотивованими: "... Создание революционной бытовой "обрядности" и противопоставление её обрядности церковной достижимо только в отношении событий общественно-государственного характера, но не в отношении событий семейного характера ... Всякие новые формы и зародыши новых форм должны попадать на страницы печати, доводиться до общего сведения, пробуждать фантазию и интерес и тем толкать вперед коллективное творчество новых бытовых форм"32.

Заклик Л. Троцького не залишився без уваги - висвітлення нових форм побуту стало центральною темою радянської преси впродовж 20-х рр.: усталені моделі традиційного побуту висвітлювалися в негативному ключі, тоді як нові - у глорифікаційному. Серед них безперечну першість утримували всілякі недільники ("воскресники") та суботники. Допис сількора В. Глотова "По нашому краю. Недільник на селі" у характерній піднесеній манері висвітлював один з таких заходів. - "За ініціативою комосередку, райвиконкому та райкомнезама в селі Сольо- ному був влаштований недільник по збору врожаю суспільних клинів: районного, лікарняного, дитячого будинку, шкільного та сільбудинку". Рано вранці селяни в піднесеному настрої (серед них представники місцевої влади та вчителі) зібралися разом і до другої години дня викосили 60 дес. жита. Повернувшись до села і нашвидкуруч пообідавши, багато з них повернулися до виконкому, де відбувався народний суд над 17 особами, звинуваченими у грабунках. Надвечір всі бажаючі могли взяти участь в урочистому засіданні сільських організацій з нагоди 3-ї річниці існування комнезаму. Останнє "... відіслало привітальну телеграму т. Леніну й тільки о 12 годині ночі зі співами "Інтернаціоналу" та "Заповіту" завершилося"33.

Отож, типовий "набір" розваг для народних мас включав працю без вихідних і святкових днів, народні суди з усіх приводів і випадків, як засіб масового перевиховування мас, тривалі засідання суспільних і партійних організацій до пізньої ночі і зранку - те саме.

Як альтернатива безцільному марнуванню часу висувалося суспільно корисне дозвілля, зокрема, фізкультурні заходи. Заклики на кшталт: "Будьте, як у Афінах, але по-пролетарськи", "Дух колективу, солідарності, сміливість та бадьорість, - от що повинна показати наша спартакіада"34 супроводжували розбудову фізкультурного руху в республіці.

Центром перевиховання трударів за задумом більшовицьких вождів мав стати клуб. Сільський клуб, як видно з матеріалів преси, численних звітів обстежень сільрад та районів, упродовж першої половини 20-х рр. залишався химерою. Тоді, як втомлене війною та революційними потрясіннями населення прагло радісного дозвілля, пролетарські та селянські клуби пропонували людям типовий набір більшовицьких розваг: засідання суспільних організацій, лекції на політичні теми, політичні диспути. Прагнення перетворити клуб на осередок політичного виховання мас просякало наскрізь державні та партійні установи. Політично знеособлена робота окремих клубних установ засуджувалася відповідними органами і висміювалася в пресі. Один з дописувачів під псевдо "Батраков" писав: "Захожу одного разу до сільбудинку..., думав лекцію послухати, з'ясувалося - "танцюльки". Піаніст жарить у всі лопатки "підіспанець", а хлопці та дівчата скачуть до стелі". Висновок з події був цілком відповідний епосі: "... Райсільбудинку треба звернути серйозну увагу на роботу ... сільбудинку і водночас вичистити його склад від куркульського елементу"35.

Найменший відступ керівництва таких установ від вимог партійно- радянської номенклатури ставав приводом для нищівної критики та посадових стягнень. Одна з критичних заміток стосувалася святкування Різдва катеринославським клубом металістів "Червоний Профінтерн". Робкор МАСКА писав наступне: "Здавалося б, у завдання клубу в дні Різдва входить також успішне проведення антирелігійної пропаганди. Але правління клубу ... певне з цим не згодне. В клубі був влаштований " сімейний вечір" Різдво зустрічали весело. Дали кіно. Опісля вже відкрили "вечір". Вечір з танцями та єврейськими анекдотами "з перцем". Під промовистим шаржем з підписом "Братва "гоцаєт" красувалося риторичне запитання: "... А що ж правління влаштує на Великдень. Костюмований бал-маскарад з циганським хором, чи що?"36 Риторичне питання не мало відповіді, не в останню чергу через нездатність більшовиків на той час цілковито підкорити маси своїм далекосяжним прагненням.

Поліетнічне українське суспільство на початку 20-х рр. було, власне, виснаженим соціальним організмом, якому потрібно було усвідомити свої устремління й обрати шляхи їхнього досягнення. Втім, найбільшу його проблему становила не відсутність спільної мети, а глибока світоглядна криза, викликана революційними потрясіннями. Пошматоване погромами, репатріаціями, радянськими й антирадянськими повстаннями, розкурку- люваннями, білим і червоним терором, суспільство перебувало в шоковому стані й було глибоко хворим. Про це свідчило поширення суспільних негараздів: пиятства, наркоманії, проституції, дармоїдства, бандитизму, дитячої безпритульності. Довгоочікуваний мир відкрив перед людністю нові історичні обрії, але сам по собі був не спроможний мобілізувати суспільство й спрямувати його енергію в життєдайне річище.

В цій ситуації більшовицька держава, створивши інформаційну монополію, сфокусувала найкращі сили на справі формування нової масової свідомості, спроможної кінець-кінцем прийняти й підтримати ідеї "великого ривка". Ця величезна наукова проблема допоки не вивчена вітчизняними спеціалістами, навіть попереднє (досить поверхове звернення до неї) відкриває нові грані проблеми повсякденності, як такої, та її етнічної складової, зокрема.

Якісні доленосні зрушення в масовій свідомості (яка, зазначимо, суттєво відрізнялася від етнічних форм ментальності) випукло унаочнює радянська преса. Вона впродовж 20-х рр. стала сходинками, по яких більшовики підбиралися до народної ментальності, спромагаючись змінити її докорінним чином. Її складові на загал добре відомі науковцям: класовий радикалізм, пролетарський інтернаціоналізм, войовничий атеїзм - менше знані конкретні форми й методи, якими останні закріплювалися в масовій свідомості.

Наважимося стверджувати, що саме більшовицька преса (культосвітній рівень пересічного функціонера-пропагандиста був надто низьким для створення власних агітаційних методик) відіграла провідну роль у переорієнтації народної свідомості й стала свого роду "законодавцем моди" в цій сфері. Аби проілюструвати форми її роботи наведемо найбільш яскраві приклади.

Перший січневий (1923р.) випуск газети "Молоде село". - Вздовж першої сторінки курсивом проходить гасло: "З роком новим - вістка нова - жити нам без нагая!" (речитатив явно наслідує народні колядки). Далі інші і за формою і за змістом, орієнтовані на підсвідомість, гаслапсихологічні установки - "На світі є лиш єдиний стяг, за котрий не соромно лить свою кров, умерти під ним - це червоний стяг", "На світі є єдине гасло, яке може об'єднать і повести маси працюючого юнацтва до світлої будучини - це гасло комуністичного інтернаціоналу молоді"37.

Тут же - добре промальований комікс: зображений молодий хлоп- чина-комсомолець, який довгою удавкою, що тягнеться згори сторінки до низу, душить роботодавця "умовами найму". Через усю картинку розміщений текст "Заповідей молодого наймита", в якому в концентрованому вигляді відображене кліше більшовицького перероблювання світу та свідомості людей.

"Заповіді молодого наймита"

[текст наведено без коректив - Л. Я.]

Я знаю, мій ворог сидить коло мене, їсть зо мною з одної миски, і спить в одній хаті. Цей ворог є куркуль, що визискує мою працю.

Я знаю, що єдиний мій порятунок, мій єдиний друзь це є спілка робітників землі та лісу, в якій обєднуються всі наймити і робітники радгоспів.

Я знаю, що куркуляча молодь завше тягне до панів, бо сама хоче вибитись на пана і мені від того буде не ліпше, тому я мушу товаришувати не з ними і підтримувати не їх, а тих, хто вийшов сам з злиднів.

Я знаю, що мій господар не любе комуни і лає більшовиків, а тому і не допоможе мені в цьому, тому я мушу сам стати комуністом, вступивши до КСМУ, і будувати той лад, який потрібний мені, а не куркульським дітям.

Я знаю, що, коли я вимагаю від свого хазяїна більше, ніж тепер, я допомагаю наймитам інших куркулів і в інших селах та країнах домагатись більшого, а тому я завше буду прагнути не зменшити, а збільшити свій заробіток.

Я знаю, що я буду правильно робити тоді, коли буду додержуватись цих заповідів, постанов профспілки Всеробітземлісу та Комуністичної Спілки молоді України. Тому я повинен знати постанови цих організацій і Радянської влади, щоб жодний мій крок не сприяв порушенню постанов КСМУ та Всеробітземлісу."38

Ми не відкидаємо того факту, що в конкретно історичній ситуації "Заповіді ..." допомагали вирішувати конкретні цілі - врегулювання відносин найму - проте їхня далекосяжна мета - зомбіювання масової свідомості трударів більш очевидна. Форма цього "твору" (який, певне, завчався напам'ять сільськими агітаторами й комунарами), скалькована з десяти християнських заповідей, так уїдається у свідомість, що людині вже не важливо, що "куркуль" сидить за одним столом, їсть з однієї миски і спить поруч, він - ворог, а, значить, норми людської моралі до нього не застосовуються. Слоган "Комсомолець та куркуль - це два вороги" - це основа життя, її стрижень, її зміст.

Не менш агресивними фарбами вимальовувалася антирелігійна пропаганда, що цілковито видозмінювала світоглядні орієнтири молодої людини. Її далекосяжні наслідки досить влучно відображені у вислові одного з пропагандистів: "Людина сама починає почувати себе богом, господарем життя, що може влаштувати рай на землі, до своєї смерті" . Те, що це була омана, яка мала карколомні наслідки, з'ясувалося згодом, а впродовж 20-х рр. антирелігійна вакханалія набула нечуваних обертів і несподіваних вигадливих форм.

Вона стала стрижнем, навколо якого оберталися всі спроби більшовицького проводу викликати до життя й зробити усталеними нові форми повсякденного та святкового життя. На початку 1923 р. святкування Різдва в республіці обмежилося тим, що в містах були розклеєні афіші з запрошенням робочої молоді на нове свято "Червоне Різдво". Метою засідань було, як зазначалося, пояснити, що Різдво - всього лише астрономічне свято зимового сонцестояння .

Впродовж року, від одного великого релігійного свята до іншого, оберти антерелігійної пропаганди нарощувалися. Партійні та комсомольські осередки давали відверті та розлогі настанови місцевим сільським та міським осередкам і щодо форм її організації і щодо кадрової роботи: "Особливу увагу треба звернути на хлопців, що залишають сім'ю, аби ступити до КСМ. Бо такі хлопці дійсно будуть з нами, вони не спиняться не перед чим, йдучи до своєї мети" .

Молодіжні газети задавали тон антирелігійних заходів, вони вирізнялися зовнішньою привабливістю пропагованих заходів. І цілком не випадково, - адже саме вони вербували найбільш рухливу і вибагливу частину суспільства. Райкомівські діячі та журналісти виявляли неабиякий хист, аби створити нові, але цілком відповідні свідомості сільської молоді, форми комсомольського дозвілля, які дивним чином сполучалися і водночас заперечували усталені норми повсякденного життя селянства та його святкове дозвілля.

Під закликами колядувати для голодних дітей публікувалася безліч червоних щедрівок, їхні зміст та естетика були однотипними.

"Ми - комсомольці"

(червона щедрівка)42

Ми - комсомольці, ми - орлята,

Гучний наш клекіт всюди чуть.

Ми прагнем щастя, ми прагнем волі...

Ходімо з нами, в нас славна путь!..

Ми - комсомольці... Несемо світло

У всі кутки ми, - й гине тьма...

Вся молодь з нами, уся біднота!..

І наша спілка буде міцна.

Ми - комсомольці... Ми нові квіти,

Укриєм землю ми усю,

Несем ми волю, несем ми щастя.

Гей, молодь, в спілку йди свою.

Антирелігійна діяльність комсомольців на селі розгорталася під гаслами: "Давно пора усякі віри і попів здать до архіву! Юнацтву треба - створити рай на землі, а не на небі!" Про її конкретне втілення дає уявлення замітка "Як Луганський осередок святкував Різдво". В ній йдеться про те, як комсомольці села організували молодь, розучили червоні колядки, п'єсу "Святвечір у комсомольців". Навколо комсомольського осередку згуртувалися близько п'ятдесяти осіб. Метою комсомольського колядування було показати вищість комсомольців над звичайною молоддю ("автокефалія").

Комсомольська різдвяна процесія рушила з клубу до членів КНС, співаючи "Інтернаціонала". На користь голодних дітей колядували виключно по бідняцьких хатах. Після чутки про те, що поруч колядують "автокефалісти", комсомольці, за не позбавленим відвертості зауваженням, "... приготувались зустріти ворога. Коли близько вже була їхня шестикутна зірка, [вони] проспівали "Молоду гвардію" й кинулися проти ворога, викрикуючи молодими бадьорими голосами одне гасло за другими: "Геть автокефалію - петлюрівську - куркульську церкву", "Хай живе пролетарська правда", "Хай живе КСМ" та ще багато інших.

... хтось гукнув: "Хай живе пятикутна зірка, яка сяє усім гнаним й голодним", "Геть шестикутну". Після цих слів вся молодь кинулася на автокефалістів й одібрали від них їхню зірку, і зробили під спів Інтернаціоналу з неї пятикутну.

Автокефалія розбіглась. А селянська червона молодь наліпила на малюнок народження Христа серп і молот"43.

У описаних подіях - глибокий психологічний підтекст, відверта цинічність та глумливе безкарне святотатство, під якими маскувалася певна група осіб, що прагла піднестися над односельцями.

На цьому безбожницьке дійство не завершилося. На другий день вранці у комсомольському осередку "красувалася" одібрана зірка автоке- фалістів з надписом "Автокефальна церква дає рай на небі, а пекло на землі". Надвечір комсомольці провели "Святвечір у комсомольців", а наступного дня заслухали доповідь "Про народження Христа". Наколядовані харчі склали на дві підводи: на першій розмістили портрет п яного автокефаліста з надписом: "От на що колядує автокефалія"; з другої підводи з написом: "От на що колядує молодь на чолі з КСМ" роздавали подарунки особам похилого віку.

Автор замітки Гуревич підсумував опис дійства словами: "Сила КСМ непереможна". Це, певною мірою обмежене, зауваження не було позбавлене сенсу. Тиск атеїстичної свідомості був виразним і відчутним: саме вона деформувала основи масової народної свідомості, ґрунтованої на релігійності. Здавалося, раніше непорушна будівля традиційного світогляду захиталася й давала глибокі тріщини. Під заклик - назву пєси Лесі Квітоньки (однієї з тисяч сільських аматорів-драматургів) "Геть бога!"44 - почалася ерозія традиційної селянської свідомості в усіх її етнічних формах. До початку політики коренізації окремі етнічні громади були захищені від неї тільки мовним барєром.

Нищення всіх і всяких авторитетів і стереотипів вимагало створення нового пантеону святих і великомучеників. Серед них: Василь Чумак - замордований денікінцями комунар-поет, стаття про якого була опублікована в рубриці "Наші герої та мученики"45.

Нова свідомість прищеплювалася в характерних привабливих гаслах, що вибудовували в думках людності уявлення про наступність і прогресивність запроваджуваних змін. Вони вдумливо пристосовувалися до всіх поворотних моментів річного циклу. Ось як, наприклад, коментувався Великодень: "Славен еси наш милий Ладо - Боже! Казали колись поганці.

Христос воскрес! Казали й кажуть попи.

Віра - дурман народній. Хай живе весняне свято творчості й праці, наш Червоний Великдень!"46

Атеїстичні заходи широко рекламувалися й обговорювалися в пресі. В рубриці "Останні телеграми" в дні Великодня публікувалися повідомлення на кшталт: "Вінниця. 6.04. Комсомольці-євреї-друкарі постановили працювати всю ніч проти єврейської пасхи на виконання замовлень Червоного козацтва.

Одеса. 6.04. Перед єврейською пасхою в одній з синагог, що перетворена на клуб, а також у деяких школах фабзавуча були улаштовані антирелігійні вечірки" .

Підсумовуючи сказане вище, слід відзначити, що етнонаціональна царина була найбільш занедбаною ділянкою внутрішньої політики більшовиків на початку 20-х рр. в Україні. Жодна з науково-дослідних структур не займалася спеціально дослідженням історії, етнографії та культури етнічних меншин. Практично не висвітлювалося національне життя на шпальтах місцевої і центральної преси. Перша половина 20-х рр. на фоні визначних соціально-економічних зрушень дала відчутне зниження інтересу до національного питання в усіх колах суспільства, проте воно було тимчасовим і мало з новою силою постати через певний час на новому історичному етапі розвитку країни. Негативною стороною певного спаду національного руху в першій половині 20-х рр. ХХ ст. була та обставина, що за цей час суспільство, різко змінюючись в соціально- економічному й політичному напрямках, занедбало царину міжнаціональних відносин і практично нічого не знало ані про колишній стан етносів, ані про тогочасні їхні етнокультурні проблеми.

Повсякденне життя всіх без винятку етнічних громад розвивалося на тлі глибокої соціально-економічної кризи, пересічного погіршення умов економічного й культурного відтворення, розгулу бандитизму, процвітаючих соціальних хвороб, обмеженості та брутальної жорстокості місцевих властей. Перехід до нової економічної політики, зумовлений критичним загостренням соціально-економічних суперечностей і підвищенням політичної нестабільності в країні, упередив крайнє загострення міжнаціональних суперечностей, викликаних радикальними, вкрай непопулярними економічними й соціальними заходами більшовиків.

Протягом першої половини 20-х рр. ХХ ст. регіони компактного мешкання етнічних меншин перетворилися на осередки погано маскованої конфліктності, свого роду "гарячі точки", що погано піддавалися заходам державного управління. Не останню роль у цьому відіграло те, що радянська система робила перші кроки як діюча модель державного життя, а не декларативна форма революційної активності певних соціальних шарів. Характер комуністичного р. г. на місцях визначався надзвичайно могутньою й агресивною фразеологією часів революції та воєнного комунізму. Повсякденність народу України перетворилася на щоденну боротьбу за виживання: обмеженість матеріальних ресурсів, голод 1921-1922 рр., зловживання влади та постреволюційний шок стали найприкметнішими ознаками повсякденного існування регіонів. Більш різноманітне та бурхливе життя міст не відрізнялося на краще від тероризованого села: воно захлиналося від безробіття, зубожіння, відсутності житла, епідемічних хвороб. У цій ситуації трансформована більшовиками національна ідея відіграла роль світоча, що подарував народові надію.

4. Дисбаланс бажаного та досягнутого

Українська революція та воєнно-революційні події подальших років докорінно змінили соціально-економічні відносини в країні та внутрішній ринок зайнятості. Найголовніші соціально-економічні заходи Центральної Ради (ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування смуги осілості, проголошення правової рівноправності етносів країни), з одного боку, здійснили давно назрілі соціально-економічні перетворення, з іншого, поставили суспільство на межі соціальних катаклізмів, які мала спричинити боротьба за перерозподіл сфер впливу етносів у виробництві й споживанні суспільного багатства.

Запекла боротьба на ХІІ з'їзді ВКП(б) між поборниками централізму й тими, хто не бачив альтернативи лібералізації в питаннях національно- державного будівництва, визначила "оксамитову революцію" згори, що дістала назву політики коренізації. Вона, безумовно, була вимушеною тактичною поступкою на шляху досягнення стратегічної мети - побудови соціалізму в радянській державі. Значна частина комуністичної номенклатури і в союзному центрі й на місцях у цей час вже розуміла, що альтернативою розширення суспільної бази рад шляхом політики корені- зації є відтягуваний з дня на день суспільний вибух, здатний рознести весь СРСР і кожну з його державних складових. Політика коренізації була вкрай своєчасною та життєво необхідною для оздоровлення внутрішнього життя суспільства, опанування думками і сподіваннями суспільно активних громадян на якісно новому рівні в нових історичних умовах.

Ця мета була надзвичайно актуальною стосовно етнічних меншин. Етап неприхованої боротьби з націоналістичними та дрібнобуржуазними організаціями в республіці добігав кінця. Протягом 1920-1923 рр. ВЧК та її наступник Наркомат внутрішніх справ знищили всі організовані прояви антирадянського руху в межах УСРР. Віхами діяльності установ стали ліквідація махновщини й місцевого "політичного бандитизму", Польської організації військової та заборона сіоністського руху. Проте до фактичного опанування суспільно-політичною свідомістю етнічних громад було ще далеко.

Ігнорування національних особливостей під час здійснення соціально- економічної політики в першій половині 20-х рр. створило на середину 20-х рр. вибухонебезпечну ситуацію в сфері соціально-економічного життя значних за територією та вагою у виробничому житті республіки регіонів Західної, Східної та Південної України. Як ми показали раніше, українська радянська держава не відразу звернула свою увагу на етнічні громади, тривалий час адміністративні та соціально-економічні заходи в їхньому середовищі здійснювалися на загальних підставах. Накопичення й загострення суперечностей у сфері міжнаціональних взаємин, з одного боку, та проголошення політики коренізації, з іншого, поставило уряд України обличчям до необхідності з' ясування тогочасних проблем етнічних громад та визначення їхньої специфіки.

Матеріали фронтальних обстежень найбільших етнічних громад УСРР, здійснених впродовж 1924-1925 рр. співробітниками ЦКНМ при ВУЦВК Я. Саулевичем, Ф. Бітнером, С. Ялі та іншими, за широтою досліджуваних питань та вдумливістю опрацювання проблем сміливо можна віднести до архівних скарбів. Звіти по наслідках відрядження керівників національних секцій ЦКНМ до регіонів та матеріали до них містять різноманітний матеріал про повсякденне життя етнічних громад на початковому етапі коренізації. Саме вони дозволили урядові України скласти відносно цілісну етнонаціональну карту республіки, стали підосновою розробки і запровадження етнічно орієнтованих програм та реформ.

Обстеження стану етнічних меншин, здійснені ЦКНМ у 1924-1925 рр., констатували, що майже п'ять років радянської влади процес "радянізації" в місцях компактного розселення етнічних меншин тупцював на місці. Діапазон стадіального положення, соціальної зрілості та етнокультурного розвитку етнічних груп України був значним. За спільною думкою сучасників за основними показниками безперечну першість серед етнічних громад посідали німці, які, незважаючи на щиру повагу оточуючого населення, залишалися однією з найбільш замкнених і консервативних громад.

Німці України не складали єдиної етнокультурної спільноти: вони включали волинських, одеських, маріупольських німців та менонітів. Незважаючи на певні етнокультурні (зокрема, мовні) та конфесійні відмінності, в тому, що стосувалося повсякденного життя, німецькі субетнічні групи виявляли багато спільного. Базові основи життєдіяльності громад обумовлювалися різними версіями протестантизму, вимогливими до осо- бистісного і громадського життя особи. Від неї вони вимагали глибинної віри, постійного духовного самовдосконалення, тісної праці та співжиття в релігійній громаді, свідомості, виваженості, порядності, працелюбності, смирення, чесності. Попри очевидні внутрішні міжконфесійні конфлікти, німецькі громади відрізняв зразковий порядок внутрішньої громадської організації та господарювання. Основою збереження особливого світу німецьких колоністів впродовж десятиліть був принцип майорату, що забезпечував сталість розмірів землекористування. Все інше в господарстві німця та принципах його щоденного існування було похідним.

Влучну характеристику маріупольського німця, до якої мало що можна додати, зробив свого часу П. Піневич: "До основних типових ознак маріупільського німця відноситься: працелюбність, що передається з покоління в покоління, наполегливість в досягненні поставленої мети, іноді розумна серйозна наполегливість та обачність, вдумливість і непідкупна чесність. Німець - землероб, почасти садівник, серйозний промисловець, але не аферист-ловкач, який крізь пальці пропускає сотні справ і будує свій маєток на піску; повільно, але вірно і спокійно він кожного разу прямує до означеної мети стосовно ведення господарства, і переважно досягає її. В сімейному побуті, - він суворий, навіть крутий батько, який тримається старовинних традицій, що поступово витісняються новим революційним побутом. В господарстві він ощадливий і навіть скупий на безкорисні витрати, загалом, німці живуть в цілковитому достатку та ситості... німець по натурі консерватор глибокий та переконаний... навкруги чистота і порядок, навкруги все міцне й кріпке і на диво одноманітне й монотонне, так само, як одноманітний, монотонний та повільний і сам господар цих поселень - німець .

Усім, що мав у дорадянську добу, німецький колоніст завдячував своїй невтомній щоденній виснажливій праці та впертості. По це вичерпно розповідала народна пісня волинських німців:

"Так, як німецький селянин, ніхто не сягнув,

Адже він про найгірший кавалок землі не забув...

Все усердя, енергію й працю віддає він землі,

А з того утворюються гарні маєтки,

Так що все (коло німця) існує й сміється...

Коли б наші батьки побачили цеє,

То їхні мізки загальмувались би з великого дива...

Ох, що то за тяжкі часи були,

Коли в незаможньому стані перебували наші батьки...

Але ж тепера все навпаки.

Зараз носять хутра дорогі, -

В атласних спідницях - у тонких сорочках Допіру ходить наше жіноцтво"49.

Більшовицька аграрна реформа початку 20-х рр. прирекла німецькі колонії на досить швидку та безальтернативну деградацію, вона ж стала підосновою докорінних змін у повсякденному житті німецького села, перш за все в тому, що стосувалося виробничих циклів. Типове німецьке фермерське господарство дорадянської епохи з його великим (32-64 дес.) земельним наділом, найманою працею батраків, громіздкими господарськими будівлями, великим стадом свійської худоби, сучасним сільськогосподарським реманентом майже зникло у повоєнну епоху.

До того ж величезних втрат німці зазнали внаслідок примусових репат- ріацій та обмежувальних заходів 1914-1917 рр. Найбільшою мірою вони стосувалися прикордонних територій (нагадаємо, що в 1914-1917 рр. більшість німецьких поселень була перейменована на російські відповідники). Повернувшись до України, репатріанти знайшли свої оселі зруйнованими, вимушено відвойовували їх у нових господарів. Цілком не випадково німці підтримували окупаційні війська, брали участь у антирадянських повстаннях і плекали надію на відокремлення колоній у спеціальну адміністративно-територіальну одиницю, підпорядковану Німеччині. Голод 1921- 1922 рр. тяжко вразив німецькі колонії, в значній їх частині селянство вело нужденне життя: маючи одну корову, сім'ї жили молоком та трав'яним супом, масла не було зовсім, хліб - дуже рідко, хати здебільшого без даху, оскільки солома була використана на корм для худоби50. Переважна більшість німецьких господарств після більшовицької земельної реформи стала середняцькою і вела натуральне господарство. Робота німецької господині була типовою для селянки: прясти, вязати, шити білизну, поратися в присадибному господарстві, латати одяг, готувати їжу.

Поселищне розкуркулювання та різке зменшення норм землекористування викликало господарський колапс у потерпілих від них колоніях. Справа була не лише в розчаруванні селянства політикою радянської влади, а в тім, що розмір селянського землекористування був визначальним чинником організації одноосібного господарства, його структури, прибутковості, ефективності. Іншими словами, ефективність, міцність господарств колишніх колоністів визначалася саме тим фактом, що вони мали в своєму розпорядженні стільки землі, скільки потрібно було для розширеного відтворення одноосібного селянського господарства, заснованого на переважно власній праці. На підтвердження цієї думки, здається, можна навести колективну думку СГВ [Союз голландських вихідців. - Л. Я.], яка послідовно проводилася його керівниками протягом непу, про те, що встановлені радянським урядом норми землекористування є такими, на яких неможливо вести господарство51.

Зауважуючи на неможливості вести господарство, меноніти мали на увазі не будь-яке господарство, а таке, що було високопродуктивним і прибутковим. Для радянських та господарських органів не був секретом очевидний економічний регрес менонітських колоній, спричинений зниженням норм землекористування. І перші, й другі зазначали, що його наслідком стали "невідповідність основного й оборотного капіталів у господарстві",52 занепад господарських будівель, тваринництва. Спеціальна комісія, створена для обстеження СГВ53, у своїй доповіді президії ВУЦВК констатувала наступне: "Система господарювання в менонітських колоніях збереглася стара, яка була введена відповідно до тих норм землекористування, що були раніше, стосовно господарства в 65 дес. При зменшенні норм землекористування до 16 дес. на господарство та при існуванні громіздких будівель та скорочення реманенту, прийнята раніше система господарювання не може бути раціональною... Такий консерватизм відбивається на менонітських господарствах, що в теперішній час не можуть бути визнані кращими порівняно з іншими селянськими господарствами"54

Звинувачуючи правління СГВ у відсутності діяльності по "якнайскорішому переходу... на нові форми більш раціональної системи господарювання", Комісія таким чином перекладала відповідальність за господарський занепад колоністів з уряду на суспільну організацію менонітів, що намагалася відновити колишні економічні основи їхнього етновідтворен- ня. Вказуючи на необхідність перебудови менонітських господарств відповідно до нових господарських умов, комісія виходила з тієї позиції, що їхнє землекористування залишатиметься незмінним упродовж наступних років. Урядова інституція досить добре розуміла, що уряд не мав жодних ресурсів для відтворення менонітських господарств у колишніх розмірах, і що ухвалені досить високі, хоча й не прийнятні для самих менонітів норми землекористування, були суттєвою поступкою уряду перед загрозою масової еміграції громади з країни. У службових документах рекомендувалося "...посилити політроботу серед українського селянства в напрямку викорінення явищ національної ворожнечі, причому, при здійсненні остаточного землевпорядження внести поправки до землекористування українського населення в особливо гострих випадках". Однак реальні обставини повсякденного господарювання в перенаселеній республіці, переважна більшість селянства якої страждала від гострого земельного голоду, обєктивно поглиблювали процеси стагнації господарств колишніх колоністів. Збільшення податку на худобу (вона обкладалася нарівні з засівами) та зменшення норм землекористування негативно позначилося на поголівї робочої та свійської худоби.

І все ж побутові умови німців залишалися кращими за переважну більшість селянства України. Двір волинських німців (в середовищі яких переважало хутірське землекористування) мав правильну прямокутну форму. Земля розташовувалася навколо двору таким чином, що з власного двору господар міг зараз оглянути все своє господарство. На кращому місці розташовувалася хата, побілена білою глиною, переважно під соломяною, але досить часто - тесовою, рідко - черепичною, бляшаною крівлею. Переважаючий тип помешкання становило 4-камерне житло: "велика, гарна" кімната, спальня, житловий покій, кухня-їдальня. Підлога в хаті найчастіше - дощана, рідко - фарбована, переважно - шарована мокрим піском і соломою, або попелом таким чином, щоб була чиста - біла. Небагато жител мали обшальовану й пофарбовану стелю. Серед німців був поширений звичай розвішувати в покоях картинки та написи релігійного змісту. Окремі з них досить виразно характеризували ментальність власників житла: "Будьте веселі в надії", "Терплячи в біді, - затримуйтесь на молитві", "Все можливо для того, хто твердо вірує", "Твоє ярмо м'яке, а мій тягар - легкий", "Навчись терпіти без нарікання"55.

Радянські працівники відзначали переобтяженість німецького господарства господарськими будівлями, які воно впродовж 20-х рр. стало неспроможним утримувати. Найбільшою спорудою в німецькому господарстві зазвичай була клуня, трохи меншою - стайня і лише на третьому місці була хата. На відміну від української хати, німецьке житло мало виразний європейський вигляд, хоча більшість домашнього краму була саморобною. Серед німців широкого поширення набули ліжка, кушетки, шафи. Однак переоцінювати комфортність німецьких помешкань не слід, все ж вони не набагато обігнали пересічне українське міщанство і не знали багатьох тогочасних принад цивілізації. Так, приміром, німці волинської колонії Анета лише в 1874 р. побачили газову лампу. Одну з них разом з пачкою сірників купив заможний колоніст у Києві. "На все це дивились, як на диво й лямпу світили лише під час свят, коли приходили гості. Але світили не довго, бо в селі не було гасу, а треба було, щоб на довше хватило того, що малось"56.

Відданість ідеям протестантизму визначила обрії світогляду німців. Вони найменшою мірою з етнічних меншин України проявляли схильність до марновірства, первісної магії, забобонів. Не спостерігалися в німецьких колоніях знахарство, замовляння як свійської худоби, так і виробничих процесів. Етнологи відзначали культурність та гоноровитість німців, їхню чемність та стриманість. За одностайними спостереженнями тогочасних дослідників світогляд німецького колоніста відзначався прагматизмом і тверезістю, освяченими рідкісною відданістю власній конфесійній групі. Ворогуючи між собою, лютерани, баптисти й меноніти, були переконані, що спасіння залежить "від твердої віри в бога"57. Релігійність німців була органічною та запопадливою, як їхня працьовитість. Святкові та недільні дні розпочиналися зі служби в церкві, надвечір колоніст відвідував благовіст. Найбільшими святами були Новий Рік, свято Трьох Королів (Водохреща), День молитви й каяття (в середу другого тижня великого посту), страсна пятниця, Великдень, Зелені свята, Свято подяки за жнива (свято Цербери), задушні дні (1 вересня), свято реформації та Різдво58.

Колоритною складовою полікультурного простору України стали єврейські сільськогосподарські колонії. Колонії з дореволюційним досвідом існування, що компактними ареалами розміщувалися в Приазов'ї, Кременчуччині, Одещині, в цілому довели свою життєвість і започаткували особливий тип єврейської субкультури, ґрунтованої на сільськогосподарському типі виробництва. Величезний вплив на їхнє обличчя справили німці, які призначалися царською адміністрацією в якості кураторів єврейських колоній.

Типове єврейське сільськогосподарське поселення планувалося за лінійним планом з широкою центральною вулицею, з обох боків якої тягнулися житлові будівлі з палісадниками (вони практично копіювали житла німецьких колоністів). У глибині двору розміщувалися господарські будівлі, за ними клуні, городи та інші угіддя. Опис типового помешкання єврейського колоніста залишив П. Піневич: "Зовнішній вигляд житлової будівлі однотипний з німецьким будинком, поступаючись чистоті та охайності німця, будинки єврейських сільських колоністів далеко випереджають міських ремісників-євреїв, які мешкають у тісняві та великій скупченості. Житлова кімната в таких будинках доволі простора, хоча й низька, з піччю в кутку, дерев'яними нарами в іншому та дерев'яними лавками довкола стін; окрім лавок єдиними меблями є стіл; зрідка велика кімната перегороджується навпіл легкою дерев' яною перегородкою. Як типову рису євреїв, так і німців, слід відзначити любов прикрашати стіни кімнати великими фотографічними портретами предків за обома лініями, оздоблюючи їх знизу штучними квітами."59

Сучасники відзначали позитивний вплив сільськогосподарської праці на здоров'я колоністів, що ж до організації внутрішнього життя громад - вона визначалася "...дідівськими традиціями, приписами й непохитним консерватизмом". Обовязковими суспільними будівлями кожної єврейської колонії були синагога або церква (якщо йшлося про євреїв- вихрестів), школа і баня, що утримувалися громадським коштом. Матеріальне становище єврейських колоністів у повоєнну добу було досить скрутним, що позначалося на всіх сферах їхнього життя, перш за все харчуванні. П. Піневич з цього приводу писав: "Їдять євреї взагалі мало й скудно, але часто; за сніданок зазвичай править, як у німців, кава, яку вони виготовляють домашнім способом з ячменю, обід з 2-х страв, причому першою нерідко буває копчена або солона риба; охоче колоністи вживають також чай."60 І все ж ті єврейські колонії, що вціліли в Україні після погромів, порівняно з єврейським містечком, що існувало на межі виживання, були, здавалося, унаочненням перспектив подальшого розвитку єврейської меншини. Проблема забезпечення економічних підвалин її відтворення в другій половині 20-х рр. стала питанням номер один у національній політиці більшовицького уряду.

Занепад містечка надактуалізував питання господарського розвитку єврейської етнічної меншини в Україні. Ідея аграризації єврейства хоча й не була оригінальною, проте в радянських умовах набула якісно нового звучання, економічної гостроти і політичного забарвлення. З площини регулювання господарських і соціальних процесів на середину 20-х рр. вона перейшла в площину боротьби за політичну владу, забезпечення підтримки єврейського електорату. Реанімація радянським урядом ідей аграризації євреїв була викликана гострими політичними проблемами й економічною деградацією містечка.

В інформаційній записці ЦК КП(б)У від 12.08.1925 р. "Про єврейське переселення" в УСРР налічувалося 92 містечка з переважаючим єврейським населенням чисельністю 145 701 осіб. До особливостей містечка як економічної системи документом віднесене якісно інше співвідношення між самодіяльним і несамодіяльним населенням, що за даними міського перепису населення України 1923 р. складало 34 : 66 (пересічно по УСРР - 42 : 58). Питома вага євреїв у містечковому населенні Подільської губернії (де концентрація єврейського населення була особливо високою) досягала 75,1%, в інших регіонах єврейське населення не завжди було переважаючим у містечках, але становило від 30 до 50% їхньої людності. В Одеській губернії, наприклад, таких містечок і невеликих міст було до 70-ти.

В силу історичних обставин єврейське містечкове населення стало торгівельним посередником між містом й селом, між промисловістю і сільським господарством. Містечкові кустарі й ремісники (за даними губернської статистики 1925 р. в Подільській губернії євреї становили 80% від їхнього складу) в своїй виробничо-торгівельній діяльності гнучко реагували на потреби селянського ринку, заповнюючи своєю продукцією прогалини, створювані великою промисловістю. Не обмежуючись містечковими ярмарками, торгівці й кустарі їздили по сільських ярмарках і продавали селянам кустарно-промислові вироби та міські товари. Відомості про це знаходимо в документах як загальноукраїнського, так і регіонального рівнів. Проте вже з перших років радянської влади така діяльність стала протиправною.

Протягом непу проблема економічної безперспективності єврейських містечок поглиблювалася з року в рік. Реакцією з боку єврейства на поглиблення соціально-економічної кризи єврейства стало збільшення його опозиційності до радянської влади, зростання сіоністського підпілля, що, власне, спонукало КП(б)У звернутися до вивчення й вирішення єврейської проблеми в УСРР. Вперше цю обставину відзначило партійно- державне керівництво Подільської губернії, яке в середині 1924 р. виявило велику й впливову нелегальну організацію. Незважаючи на переслідування, наприкінці року вона виступила серед кустарів із власним передвиборним наказом депутатам на перевиборах Вінницької міської ради, в якому намагалась захистити інтереси й права єврейських кустарів. Оригінал цього наказу Подільський губком КП(б)У направив в ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), після чого останній запитав у губкому інформацію про становище кустарів у губернії і роботу серед них.

У звіті ЦКНМ за квітень-вересень 1924 р. сутність економічних проблем єврейства охарактеризована таким чином: "В теперішній час з розвитком держторгівлі й кооперації, яка катастрофічно впливає на приватний капітал, ... спостерігається серед євреїв безвихідне становище. Перед ЦКНМ ставилося питання дати вихід більшому населенню, тобто залучити до землеробської праці"61. Становище містечкового населення "межувало із злиднями". Відчай та апатія позбавленої засобів існування та перспектив єврейської молоді зафіксовані в звіті Д. Моніна, його свідчення тим більш вражають, що стосуються комсомольців: значні шари містечкового населення голодують, молодь на 80-90% безробітна, у Кам'янецькій окрузі комсомолець покінчив життя самогубством через відсутність засобів існування, один з юнаків-кустарів на зборах заявляє - "Якщо ви не переселите нас на землю, ми вимремо або покінчимо з собою"62.

Аналогічні умови життя єврейської громади змальовує звіт інструктора Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У Фельдмана про поїздку на Волинь. Документ не датований, але за орієнтованими ознаками відноситься до весни 1925 р. Він зауважує, що кустарі в містечках Волині складають від 35 до 60% населення, об'єднуються переважно в постачально-збутові товариства. Місцева влада припустилася низки прорахунків по відношенню до містечкового населення, особливо в податковій політиці. Як наслідок, не більше 20% із 93 обстежених кустарів та ремісників м. Остропіль були спроможні годувати родини і сплачувати державні податки.

У звіті Коростенського окружкому КП(б)У і доповідній записці обліково-розподільного відділу ЦК РКП(б) "Про роботу серед кустарів- одинаків", датованих кінцем весни 1925 р., зображена подібна ситуація із станом містечкового населення Київської губернії:переобтяження

податками, заборона участі в кооперації, демонстраціях з приводу революційних свят, посилення активності і впливу сіоністів.

У двох узагальнюючих документах про сіоністський рух на Україні, підготованих Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У в березні 1925 р., і ДПУ - у вересні 1925 р., важкі умови життя євреїв, особливо в містечках, називалися головною причиною зростання чисельності й політичної ваги сіоністів. Політичний стан єврейства характеризувався національною ізольованістю, фінансовою та матеріальною залежністю від допомоги з-за кордону з боку Джойнт, ЄКО та інших організацій. Все це й створило сприятливі умови для росту чисельності і політичного впливу заборонених Радянською владою сіоністських партій та організацій, які в перевиборній кампанії до рад 1924/25 року активно виступили під гаслом "Ради без комуністів".

Зважаючи на рівень соціальної та політичної напруженості в місцях концентрації єврейства, слід визнати, що єврейська землеробська колонізація була запропонованою урядом альтернативою масовій еміграції єврейства за межі СРСР.

Враховуючи проблеми регулювання суспільних і виробничих відносин у згасаючому містечку, Відділ національних меншин НКВС наприкінці свого існування, 14 лютого 1924 р., звернувся до відповідних відомств, зокрема, до НКЗему, з ініціативою про вироблення "в терміновому порядку... організаційної програми єврейського переселенства на вільні землі в районах єврейських колоній..."63 Ідея колонізації півдня України ініціювалася ОРТом, який підсумовуючи досвід 1921-1923 рр. по притягненню євреїв Правобережжя до виробничої справи, визнав крайню обмеженість місцевих ресурсів. За даними організації в 1921 р. до землеробської праці на Правобережжі перейшли 4 290 осіб, яким було надано 5 184 дес. землі; в 1922 р. землеробами стали 13 954 єврея, які отримали 14 900 дес.; 1923 р. 28 328 осіб були наділені 36 536 дес. землі. "Ці цифри, - доповідав ОРТ у листі до відділу НМ НКВС, - в абсолютному їхньому вигляді не становлять собою нічого значного в республіканському масштабі"64. Становище новостворених колоній було злиденним. В узагальнюючій записці заст. голови Зінов'євського окрбюро нацмен воно охарактеризоване без прикрас: колективи забезпечені інвентарем на 10-15%, відстань від житла до наділів - 8-35 верств, грошей на будівництво нема65. Звичайно, вважати здобуті на той час результати хоча б якимось вирішенням проблем єврейської містечкової бідноти можна було лише умовно, адже ділянка в 1,2-1,4 дес. була не спроможна прогодувати її господаря.

На середину 20-х рр. "єврейське питання" як таке включало низку взаємообумовлених складових (господарський занепад містечка, економічне розорення торгівців і ремісників, декласування та люмпенізація містечкового єврейства, поширення антирадянських настроїв в єврейському середовищі, збільшення впливу заборонених сіоністських організацій, антисемітизм оточуючого населення та органів місцевої влади) і було одним з найгостріших в Україні. Особливої ж актуальності, за даними ЦКНМ, воно набуло на Правобережжі та Одещині.

В звіті БНМ Київського губвиконкому за березень 1925 р. голова ГВК Гринько змальовував становище містечка наступним чином: "Єврейські кустарі - в тяжкому становищі, інша частина за роки війни практично декласована внаслідок погромів. Ця декласована маса залишається, таким чином, геть необгрунтованою, безперспективною, неактивною й до радянської влади зовсім байдужою... доволі значна частка євреїв, як у губернському центрі, так і в містечках живе виключно з того, що отримує посилки та підтримку від своїх рідних з Америки..."66

Переселення євреїв на південь України розглядалося ГВКом як "ударний фронт роботи". Проте переоцінювати бажання євреїв вдатися до землеробства не доводилося. Надану спочатку губернії квоту на переселення 900 сімей, довелося зменшити вдвічі. Серйозною перепоною на шляху комплектації переселенських колективів стали вимоги до майнового становища переселенців, що повинні були мати так званий "300-кар- бованцевий мінімум"67.

Відчутним був потяг єврейських містечкових мешканців до зміни напрямку господарської діяльності на Одещині. Там у 1924-1925 рр. 1 055 сімей зареєструвалися як такі, що бажали стати землеробами. Проте в окрузі доволі гостро стояло питання нестачі земель і були критично загостреними поземельні відносини в німецьких колоніях. Виокремлених для єврейської колонізації 5 000 дес. було не достатньо. БНМ Одеського ГВК вважало, що "потрібно мінімум 15 000 дес., щоби розселити хоча б 1 000 сімей"68. На початку 1925 р. у Волинській окрузі зареєструвалося 3 722 родини (8 708 чол.), або ж 11% єврейського населення округи, що бажали перейти до землеробської праці69. З того ж 1925 р. переселення набуло планового характеру, в округах були створені спеціальні комісії, що опікувалися реєстрацією бажаючих та комплектацією переселенських колективів. У 1925 р. у 8-ми округах УСРР зареєструвалося 14 998 родин (близько 73 тис. осіб), а протягом першої половини 1926 р. - ще 80 тис. євреїв, що прагнули стати селянами .

Наперед зауважимо, що прагнення вирішити "єврейську проблему" в Україні шляхом масової соціальної перебудови громади відіграло суперечливу роль у її подальшій долі. Захопившись ідеєю аграризації, уряд мало переймався вирішенням соціально-економічних проблем містечка. А між тим становище євреїв-городян впродовж 20-х рр. залишалося надзвичайно складним. Датована осінню 1928 р. доповідь завідувача євбюро Зіновєвського окрпарткомітету Розенблюма відобразила генеральні тенденції трансформації єврейської громади: більшість євреїв-робітників відноситься до некваліфікованої робочої сили, кустарі (шевці та кравці) витісняються промисловістю, центральною фігурою єврейського селянства є біднота, торговці внаслідок економічної політики декласуються та емігрують за кордон. Джерелом існування всіх соціальних шарів є зростаюча допомога закордонних родичів. Частина декласованої людності живе продажем самогону, безбандерольною торгівлею та збільшує лави так званих "базарних людей"71. Найбільшу ж тривогу обласних властей викликала відсутність в середовищі кустарів та євреїв-селян "відчуття громадянства Радянського Союзу", і саме останнє, на наш погляд, викристалізовувало ставлення етносу до радянського способу життя.

Згідно з державною програмою аграризації єврейства територія України була поділена на чотири переселенські райони, звідки планувалося відселити 1 774 тис. чол. надлишкового населення, в тому числі і єврейського73. Для розореної, дезінтегрованої з економічного погляду країни це було непідсильною справою, проте, ставлячи на революційний ентузіазм і сподіваючись на фінансову підтримку низки іноземних організацій, уряд УСРР розпочав одну зі своїх найбільших соціально- економічних програм за часів непу. В 1925-1926 р. було виділено 108,9 тис. дес. землі в Україні та 58,4 тис. дес. у Криму для створення нових єврейських сільськогосподарських колоній. Згідно з постановою ВУЦВК (29.07.1925 р.) "Про залучення єврейського населення до землеробської праці" уряд планував виокремити для переселенців ще 300 тис. дес. землі в Криворізькій і Херсонській округах . Саме тут пізніше були сформовані єврейські національні райони.

Раптовість переходу уряду від ігнорування економічних негараздів єврейського містечка до найшвидшого їхнього подолання визначила характер практики аграризації, рівень її господарської підготовленості та дієвості. Втілення ідеї в життя наразилося на безліч проблем, у першу чергу - ментальних, які створили тривимірний клубок суперечностей: більшовики прагнули зробити аграризацію першим кроком комунізації єврейської спільноти; єврейство, з притаманною йому метикуватістю, намагалося перетворити аграризацію на бізнес; оточуюче малоземельне селянство, переважно українське, потрапляло в економічну залежність від новоявлених колоністів, і на цьому ґрунті буйно розквітав побутовий антисемітизм. Яскраві ілюстрації вкрай суперечливих перших кроків аграризації містить монографія Л. Місінкевича: за сільськогосподарською комуною с. Кузьмінчик Чемеровецького району (Поділля) було закріплено 52,5 дес. землі, з них - 6 дес. саду. Маючи 35 членів (з них 23 працездатних) комуна власноруч землі не обробляла, оскільки в селі мешкали лише 6 "комунарів" - решта займалися звичними промислами в Кам'янці-Подільському. Силами наймитів комуна спромоглася засіяти 8 дес. та 7 - зорати на зяб. Комунарську худобу (корову та 6 свиней) доглядали батраки. Вчасно був зібраний лише врожай фруктів75.

Приклади такого, цілком сучасного ставлення до господарювання на землі, що викликало до життя напівлегальні форми суборенди, не тільки гнівило місцеве селянство, а й призводило до відвертої конфронтації. Випадки самовільного захоплення земель колонізаційного фонду, спалення комунарських будівель (сільськогосподарський колектив "Педекс" Дунаївецького району, - вересень 1925 р.), орендованих приміщень (млин, орендований колективом у с. Січинці - серпень 1926 р.), бійок були не поодинокими. Не менше нарікань викликало господарське становище тих колективів, які існували не на папері.

Обстеження єврейських переселенських колективів в середині 20-х рр. в основних рисах вже діагностували всі проблеми, що були їм притаманні. Спроби уряду створити однотипні, однорідні в соціальному відношенні переселенські громади не увінчалися успіхом. Діапазон господарських показників переселенських колективів був доволі великим: від громад, що відносилися до заможних (таких нараховувалося до 30%)76 і намагалися вести змішане господарство, відкриваючи промислові підприємства; до невеликих колективів, що вели нужденне життя.

Характер діяльності перших відверто лякав місцеві органи влади, які не мали на них жодного впливу і побоювалися зростання в їхньому середовищі нелегальних сіоністських організацій. Завідувач євсекції БНМ Катеринославського губвиконкому Зусманович змалював суспільну ситуацію, що склалася навколо цих колективів таким чином: "В єврейських колективах, що розташовані на території Криворізької та Запорізької округ, помічений ухил до відкриття промислових підприємств, тобто сільськогосподарських колективів [так у документі. - Л. Я.] в основу господарства вони не ложать землеробства, а обмежуються відкриттям підприємств і для відводу очей місцевим властям та земорганам засівають невеликі ділянки землі... Всі члени таких колективів - колишні торговці, іноді й великі, та дуже невеликий відсоток ремісників. Такі колективи кредитуються органами "Джойта" та "ЄКО"[так у документі. - Л. Я.], що сприяють відкриттю промислових підприємств, є колективи, що існують всього лише 6-7 місяців, а отримали кредити від вказаних вище організацій більше 30 тис. карбованців, окрім того такі колективи кредитуються ще й Держорганами."

"Працівники місць не знають, яку лінію тримати стосовно них", - підсумовував Зусманович,78 з дописів якого очевидно, що подібного ґатунку колективи були економічно незалежними й насторожували місцевих керівників та оточуюче селянство.

Однак чисельно переважали переселенські колективи, становище яких було катастрофічним. Складалися вони переважно з чоловіків, які по декілька років мешкали гуртом у непридатних приміщеннях, не мали можливості перевести свої родини через відсутність житла . Доволі типовим для таких колективів був випадок, описаний у праці Х. Фінкеля, коли майже дві тисячі переселенців з Херсонської округи через відсутність житла змушені були повертатися на зимівлю до своїх містечок . Означені колективи, як видно з низки документів, були покинуті напризволяще і самотужки намагалися вибитися з нужди, що було безперспективною справою, адже їх не кредитували ані американські організації, ані Сельбанк. Землевпорядження в них завершилося самим фактом нарізки землі. Враховуючи відсутність агрономічної допомоги, з однієї сторони, та навичок землеробської праці, з іншої, не важко уявити реальне становище справ у цих колективах та перспективи, які вони відкривали своїм членам. Зрозуміло, що їх можна було розглядати як відчайдушну спробу містечкової бідноти вирватися з замкненого кола злиденності, але аж ніяк не розрекламовану більшовиками модернізацію соціальної структури єврейства, що мала наблизити його до світлого соціалістичного майбутнього. Саме в таких колоніях у 1927-1928 рр. у звязку з вимерзанням озимих розпочався голод, що був подоланий централізованими зусиллями81.

Радянська концепція єврейської колонізації була зорієнтована на аграризацію найбідніших верств єврейської людності. Нормативні документи жорстко контролювали включення до переселенських артілей дрібних торговців та ремісників, які використовували найману працю. Низка дослідників, зважаючи на обставини розвитку колонізаційного руху та непроглядне становище єврейських переселенських колективів, вважає спробу аграризації єврейства невдалим "соціально-економічним експериментом", оцінює її негативно і зазначає, що без закордонного фінансування єврейська колонізація, як така, була приречена.

За час здійснення програми аграризації єврейства в Україні було створено 162 нові єврейські колонії, 38 з яких розміщувалися в Херсонській окрузі, 74 - в Криворізькій, 25 - у Маріупольській та Запорозькій, 22 - в Одеській та 3 - у Мелітопольській. Проте вже дуже скоро стало ясно, що програма себе не виправдовує фінансово й соціально, вона буксує і створює безліч додаткових проблем.

Вирішення соціально-економічних проблем єврейського містечка проходило під гаслом "реконструкції соціального складу єврейського населення"82. З низки документів і публікацій 20-х рр. зрозуміло, що республіканське й союзне керівництво вважало соціальну структуру єврейства хворою, а своїм основним завданням називало її оздоровлення. На думку керівника єврейської секції ЦКНМ А. Б. Глінського "Містечкова проблема" полягала в тім, що... сотні тисяч декласованих єврейських бідняків, які вимирали з голоду, треба було залучити до виробничої праці, залучити до промисловості та сільського господарства."83 Підсумовуючи роботу українського уряду по вирішенню містечкової проблеми, він зауважив: "За декілька років, власне, зовсім перероблена та соціальна структура, що створювалася протягом тривалого історичного періоду.

Спробуємо з'ясувати соціальні наслідки аграризації, залучаючи для вирішення цього завдання інші джерела. - За даними ЦКНМ у 1926 р. євреїв-селян нараховувалося 107 тис. від загальної кількості 160 тис. по всьому СРСР. Протягом 1926-1931 рр. було розселено у примістечковій зоні 37 тис. чол., і єврейське землеробське населення склало 8,7% від загальної кількості євреїв УСРР. У 1929 р. питома вага єврейського селянства становила 9,8%. До 1931 р. за межі України було переселено 12 тис. осіб. (0,8%). - Зважаючи на останнє, заяви А. Глінського, виглядають як політичне фразерство. Звичайно, певне покращення умов існування 10% єврейства республіки також було важливою суспільно значущою справою, проте про жодну докорінну перебудову соціальної структури єврейської меншини та вирішення містечкової проблеми зарано було говорити.

Ставлення українського уряду до проблем зі здійсненням аграризації залишалося доволі стабільним від початку її презентації до переходу до суцільної колективізації. В 1927 р. І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин висловила цілковиту підтримку політиці аграризації. Постанова по єврейській секції займає дев'ять сторінок тексту, з яких три присвячені економічній роботі серед єврейства. На них в загальних рисах представлена програма українського радянського уряду по соціально-економічній перебудові єврейської меншини, зокрема, означені заходи по притягненню єврейських трудящих у промисловість і транспорт, кустарну промисловість, підвищення кваліфікації робітників і боротьби з безробіттям, окремо - заходи по аграризації єврейства85. Нарада пропонувала не лише очолити єврейську колонізацію до Південної України та Криму, а й далі розвивати містечкове культурне землеробство (виноградарство, хмільництво, тютюнництво, буряківництво) поруч із здійсненням меліорації боліт Полісся, сприяти економічному піднесенню старих єврейських землеробських колоній.

Виступаючи на ІІ Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин, А. Глінський у доволі різкій формі виступив проти І. Вейцбліта на захист політики аграризації, назвавши останнього ліквідатором . Причиною нищівної критики історика стали висловлені ним міркування про те, що не аграризації, а втягненню євреїв до великої промисловості належить першість у вирішенні містечкової проблеми. На нараді думка про непристосованість євреїв до землеробської праці була кваліфікована як думка класового ворога. Уряд вважав, що переселенці доволі швидко опановували нову галузь виробництва, на підтвердження чого наводилися дані про розширення посівних площ, інтенсифікацію господарств, найперше ж - про рівень колективізації у переселенських колективах (1931 р. колективізація охопила 86% переселенських колективів87).

Втім, нині слід віддати належне науковим передбаченням І Вейцбліта: саме створення й зростання єврейського пролетаріату не лише структурувало єврейську громаду, а й завдало вирішального удару по єврейському традиційному культурному світу. В 1931 р. рівень кооперування кустарів в єврейському середовищі був найвищим у республіці: з загальної кількості 135 тис. кустарів було кооперовано 110 тис. Більш- менш значним став відтік єврейської бідноти до промисловості лише з початком індустріалізації: з 18 тис. єврейської молоді, які були підготовані фабзавучем протягом 20-х - на початку 30-х рр., 10 тис. припадало на 1930/31 рік. 1931 р. уряд планував видати 29 тис. нарядів для забезпечення євреїв місцем роботи у промисловості та будівництві, причому за розрахунками частка євреїв-працівників повинна була перевищити питому вагу службовців88.

"Дбайливо" взяті під опіку КСМ, юнаки-фабзаучники стали провідниками нової більшовицької ідеології. Саме вони вже в середині 20-х рр. приймали рішення про ігнорування Суботи, працювали підчас єврейської Пасхи, відмовлялися від традиційних свят на користь революційних, руйнували побутові звички й традиції власної етнічної групи. Їхнім коштом зростала не лише російськомовна субетнічна група в єврействі, а й їдишомовна субкультура пробільшовицького ґатунку. Саме на її підвалинах розбудовувалися в СРСР та Україні єврейський театр, кіно та література - культурні явища якісно нового порядку. Вони справляли визначний вплив не лише на єврейську спільноту, а й на інші етноси країни, оскільки пропагували ідеї пролетарського інтернаціоналізму. Але це вже предмет іншого дослідження.

Підсумуємо наслідки політики на початок 30-х рр. - Багаторічні й нелегкі зусилля республіканського уряду по зміні соціальної структури єврейської меншини закінчилися забезпеченням засобами існування принаймні 20% єврейської громади, що, звичайно, було важливою справою, особливо для самих тих людей. Проте, величезна більшість меншини - близько 80% - зберегла традиційний спосіб занять і життя, і не поспішала його змінювати, незважаючи ані на складності господарювання, ані податковий тиск, ані громадянську напівправність, ані агітаційні кампанії. Чому?

Складне економічне становище єврейства не було лише українською проблемою. Більшою чи меншою мірою криза надлишкової пропозиції традиційних для єврейства професій невиробничої сфери була характерною для Європи 20-х рр., що було проявом загальної економічної кризи у післявоєнні часи. Велика питома частка представників невиробничих професій у середовищі євреїв сама по собі не була виявом "хворобливості" соціальної структури етносу і не могла викликати економічний занепад громади в цілому. Причиною економічних проблем меншини були не особливості її структури, а економічна криза в країні, що не давала соціального замовлення на неї. Воєнний комунізм, натуралізація сільськогосподарського виробництва, централізація й одержавлення механізмів товарообміну, граничне обмеження споживання товарів повсякденного вжитку та послуг зробили ці професії непотрібними суспільству, сфера обслуговування в умовах мізерної платоспроможності населення звелася до мінімуму.

Проте, представники вільних професій не поспішали змінювати обставини свого господарювання. Причин було декілька. Як вказувалося, радянська доктрина єврейської сільськогосподарської колонізації була пов'язана зі значними витратами, межувала на грані повсякденного подвигу, на який були здатні далеко не всі мешканці єврейських містечок. Величезна їхня більшість воліла бідувати й перебиватися випадковими заробітками, аніж боротися за виживання в безводному степу, в умовах господарської та побутової невлаштованості, ворожості місцевого селянства. З початком суцільної колективізації єврейські переселенці в першу чергу стали обєктом політики одержавлення сільськогосподарського виробника й масова колективізація єврейських землеробських колективів відштовхнула містечкове єврейство від самої ідеї аграризації.

Заяви уряду про можливості продовження політики не відповідали дійсності. Земельні ресурси республіки були вже перерозподілені, українське селянство в низці місцевостей потерпало від малоземелля. Отже, подальше збільшення єврейського селянського класу могло перетворитися на фактор внутрішньої дестабілізації суспільства, проте не було спроможне вирішити проблему в цілому. Адже новостворювана соціальна структура громади виглядала як щось доволі випадкове, невідповідне соціальній структурі як доіндустріального суспільства, так і індустріального.

Визначальним чинником, що вплинув на згортання соціальних процесів, які тільки-но розпочали набирати силу, став фактор часу. Створення єврейського сільськогосподарського виробника та стимулювання кооперації в середовищі кустарів з історичної точки зору були приречені, адже сама історія УСРР відвела на їхнє існування якихось пять років, за які, зрозуміло, вони не могли сформуватися.

Радянські та партійні функціонери доволі швидко втратили інтерес до ідеї аграризації єврейської меншини. Проявом явного охолодження урядовців, з одного боку, та надзвичайного загострення суспільної думки навколо єврейського колонізаційного руху, з іншого, стало обговорення проблеми єврейської колонізації на шпальтах центральної республіканської партійної преси. Висловлення позиції провідних урядовців з результатів і перспектив єврейського переселенства в Україні на межі 20-30-х рр. було вимушеним і симптоматичним. Акцентуючи увагу на об' ємах державної допомоги переселенцям та розтлумачуючи факти зловживань нею з боку останніх, закликаючи "несвідоме" оточуюче селянство прихильно ставитися до своїх нових сусідів, уряд послідовно обминав з'ясування наслідків політики аграризації єврейства. Визначаючи кількість переселених родин, наданих кредитів і збудованого житла, урядовці не наводили жодних показників новостворених єврейських господарств і практично не характеризували господарське та побутове становище новостворених земельних громад, колективів тощо. З контексту виступів партійних функціонерів з' ясовується доволі механістична концепція вирішення єврейської проблеми в Україні, сутність якої полягала в масовому виселенні надлишкового населення з регіонів аграрного перенаселення і наданні йому можливості займатися селянською працею. Проте, факт надання єврейству можливості працювати на землі в соціально-економічних умовах радянської України сам по собі був не спроможний виправити загальний занепад єврейської громади з низки взаємообумовлених причин.

Першою і найбільшою перепоною на шляху успіху аграризації стала власне практика здійснення єврейської сільськогосподарської колонізації, тобто, система заходів і підходів до комплектації переселенських громад та їхнього облаштування. Дореволюційні дослідники єврейської сільськогосподарських колоній одним з факторів часткового занепаду колоній, тобто, певного зменшення початкової кількості господарств, вважали економічну малопотужність переселенців, які рекрутувалися урядом з найбідніших верств містечкових ремісників і торговців.

Значно ускладнювало організацію переселенської справи й невраху- вання демографічних особливостей єврейської громади, зокрема, причиною недовиконання нарядів на переселення стало положення про комплектування переселенських родин, де б на пять їдців приходилося щонайменше три працездатних особи89. На перших роках запровадження політики збільшення кількості колоністів стримувало запровадження так званого переселенського мінімуму, коли потенційний колоніст повинен був мати 300 руб. для облаштування на новому місці.

Зі свого боку держава зобов'язувалася допомагати переселенцям облаш- туватися на новому місці й сприяти кредитами, проте, реальні її можливості не здатні були забезпечити й 1/5 потреб новоявлених колоністів. Радянська практика єврейської сільськогосподарської колонізації створила найчисельнішу в Європі армію єврейського селянства (близько 98 тис.)91, проте його господарські показники відповідали середньоукраїнським стандартам дрібно-надільного маломіцного селянства. Типове господарство в новостворених колоніях пересічно мало від 2 до 2,75 дес. землі на їдця, 0,5 голів робочої худоби, 0,5 плуга, 0,05 сівалки, 0,4 голів продуктивної худоби. Безкінними були 70% переселенських господарств, а безкоров- ними - 60%92. Таким чином, за економічними характеристиками більшість єврейських колоністських господарств склала величезний шар бідного селянства, яке щоденно боролося за виживання. Основна мета переселення - певне розвантаження соціального напруження в єврейських містечках була вирішена, проте результат, відчутний принаймні в перші п' ять років, був доволі нестабільним і з економічної, і з політичної точки зору.

Господарське становище новоствореного класу єврейського селянства в цілому можна охарактеризувати як надзвичайно тяжке. Воно, безумовно, перебувало в безпосередньому зв'язку з окресленою вище практикою здійснення колонізаційної політики, що не створювала найсприятливіші умови господарювання на землі (як це було з іноземною колонізацією при царизмі), а лише пропонувала певну альтернативу злиденному й безперспективному животінню декласованої єврейської бідноти, повністю позбавленої засобів виробництва й існування. Умови життя нових землеробських колоній були критичними. В низці архівних документів ми маємо красномовні описи перших кроків містечкової бідноти на шляху опанування професією селянина. З переважної більшості джерел видно, що більшовики не лише не набрали додаткових балів за допомогою політики аграризації, а й втратили частину тих, що мали до її запровадження. Серед причин, що привели до такого результату, безумовно, слід назвати надзвичайно важке становище єврейських переселенців, які мали свої претензії до бездіяльних і безвідповідальних місцевих органів влади; критичне загострення поземельних суперечностей в місцях створення колоній; безкарний шабаш податкових органів, що порушуючи умови переселення і граючи на різниці землекористування в багатонаціональних районах, вкрай загострили взаємини між різними етнічними та соціальними групами селянства по всій Південній Україні.

Болгари на початку 20-х рр. суцільними масивами проживали на півдні України в сільських місцевостях Одеської і Катеринославської губерній. До революції напрямок їхнього господарського розвитку визначали високі (до 60-ти дес. на господарство) норми землекористування, значний розвиток інтенсивних галузей сільськогосподарського виробництва (городництва й садівництва - вони, за визначенням О. Скальковського, були засновниками товарного городництва та садівництва в Новоросії. Свіжі та сушені фрукти продавалися не тільки на місцевому ринку, а й вивозилися до Петербургу, Москви та Варшави).

Болгарські села менше за сусідні єврейські чи німецькі потерпіли в роки світової та громадянської воєн. Негативно на стан господарства в болгарських селах вплинули аграрна політика більшовиків, яка привела до різкого зменшення норм землекористування, та голод початку 20-х рр. Болгарська меншина була селянською за своїм складом, селянами були 85 тис. болгар. "Болгари замкнені, дещо суворі й недовірливі; - занотував свого часу П. Піневич, - сильно й різко реагують на різні суспільні явища; працелюбні та акуратні у виконанні своїх справ, мають певну схильність до торгівлі. По відношенню до оточуючого населення тримаються зосереджено-стримано .

Тривалий час громада зберігала традиційний господарський уклад, общинну організацію, яка сприяла збереженню великої патріархальної сім'ї (їй була властива колективна власність, колективне виробництво, колективне споживання та суспільна рівність її членів). Криза великої патріархальної сім'ї розпочалася з більшовицької аграрної реформи, яка не тільки зменшила норми землекористування, а й сприяла дробленню земельних ділянок.

Сімейний лад болгарської родини відрізнявся специфікою. На думку М. Державіна, жінка відігравала в ній провідну роль, оскільки мала "вирішальний голос в усіх сімейних започаткуваннях , у чому дослідник вбачав рудименти давніх матріархальних традицій. За відсутності чоловіка, жінка могла укладати договори купівлі-продажу, позичати гроші тощо. Втім, незважаючи на відносно високе становище старших жінок у сім'ї, на їхніх плечах лежав тягар непосильної праці та економічної залежності від чоловіка. Одну з нижчих позицій посідала невістка ("булка" - болг.), до якої в родині не прийнято було звертатися по імені. Разом із свекрухою вони вставали о 5-й ранку і починали поратися: свекруха опікувалася сніданком, булка - годувала худобу та птицю, прибирала, прала. Впродовж 20-х рр. в середовищі болгар зберігалася традиція "тлаки" - громадської допомоги - при збиранні врожаю, винограду, лущенні кукурудзи, будівництві будинку тощо. Платою за допомогу була спільна трапеза95.

Росіяни становили найчисельнішу етнічну меншину України. Як зазначає більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників, у її складі переважала міська людність переважно Слобідської та Південної України. За підрахунками О. Данильченка росіяни становили до 40% робітничого класу великих міст Південної України96, будучи безпосередньою соціальною базою поширення комуністичний ідей та впливу більшовицької партії.

Південні й східні великі промислові міста України до революції 1917 р. об'єктивно ставали осередками русифікації в Україні: "в багатонаціональному середовищі за панівного державного становища російської культури вплив місцевого російського населення на національний розвиток інших народів півдня значно перевищував його кількісний показник серед національностей краю. Зокрема, це стосується великих міст, де й на початку 20-х рр. цей вплив був майже неподільним."97 Втім, цей напрямок русифікації найменшою мірою загрожував власне українцям, які, як відомо, тут становили незначну частку. Найбільшого впливу з боку пролетарського та дрібнобуржуазного російського населення великих міст зазнавали інші, менш чисельні етнічні громади, переважно дисперсні, що не мали власних суспільних і політичних організацій. (Виняток становила компактна й порівняно численна - до 10 тис. осіб - грецька громада Маріуполя, російщення якої відбувалося за більш складних і суперечливих історичних обставин). Маргіналізація меншин у великих містах досить інтенсивно відбувалася й до 1917 р. Під час громадянської війни під впливом білогвардійських сил вона отримала політичне прискорення й призупинилася лише з початком українізації.

Важливо зазначити, що 46% росіян мешкали в селі. За умови натуралізації виробничих відносин у країні вони не могли займатися нічим іншим як хліборобством. Мешкаючи відносно компактними масами у прикордонних районах Конотопської, Харківської, Луганської округ, а також у нижньому Подніпров'ї, вони в майбутньому склали основу населення Путивльського, Великописарівського, Чугуївського, Олексіїв- ського, Велико-Теплівського та Сорокинського російських національних районів. Розпорошено значна кількість російського селянства мешкала по всьому прикордонню, в тому числі й західному (в межах сучасної Житомирської та Вінницької областей). Лише в Центральній Наддніпрянській Україні російські селяни були нечисленними.

Росіяни прикордонних Сумщини та Глухівщини стали громадянами України внаслідок обміну територіями першої половини 20-х рр. Їхню переважну більшість становило автохтонне старожитнє населення, серед останніх - горюни, яких нині виокремлюють у специфічну субетнічну групу російського народу. Вважається, що горюни є автохтонним населенням Сумського Полісся, які оселилися тут з часів Київської Русі. Цікаво, що самосвідомість етносу відмежовує його як від росіян, так і від українців та білорусів. У соціально-економічному відношенні громада була доволі відсталою, обробку землі здійснювала найпростішими знаряддями; зберігала низку рис традиційної селянської громади, зокрема, кругову поруку.

Російське селянство колишньої Слобожанщини за своїми соціально- економічними характеристиками мало відрізнялося від українського. Будучи в своїй переважній масі колишніми кріпаками, воно було малоземельним й через те - незаможним, повсякчас поповнюючи лави сільського й промислового пролетаріату. Росіяни-селяни за абсолютною чисельністю і питомою вагою стояли на другому місці після українців. У 1926 р. вони становили 5,1% селянства УСРР, компактно і дисперсно жили в 33 з 40 округ республіки. Дещо відрізнялося російське селянство Запорозької та Мелітопольської округ, яке складалося з колишніх старовірів. Ставлення цієї категорії російського селянства до радянської влади на початковому етапі радянського будівництва через її агресивну антирелігійну політику було складним.

Підсумовуючи, зауважимо, що російська громада України в соціальному відношенні була найбільш диференційованою серед етнічних меншин: міські і сільські верстви в ній були майже рівними. Вона мала досить складні й суперечливі стосунки з більшовицьким урядом. Основу опозиційності громади стосовно більшовизму становили: люмпенізація пролетаріату протягом 1917-1921 рр. та його незадоволення політикою воєнного комунізму в промисловості; відсутність будь-яких скидок у продрозкладці й загальній селянській політиці; несприйняття релігійно зосередженими російськими громадами антирелігійної політики; громадянська дискримінація найбільш освіченої частини російської людності.

Один з найяскравіших етнографічних острівців Південної України становили греки. На початок 20-х рр. громада існувала замкнено, зберігаючи традиційний спосіб життя та патріархальний побут. Цікавий етнографічний опис грецької громади залишив тогочасний співробітник Маріупольського музею краєзнавства П. Піневич.

"Зовнішній вигляд

грецького населення характеризується відповідно до приналежності до тієї чи іншої гілки [маються на увазі субетнічні групи - Л. Я.], - занотував дослідник, - звичайний тип - вище за середній зріст, стрункий з невеликою головою, вкритою чорним, переважно, кучерявим волоссям; у "татів" ніс з горбинкою, ближчий до давньогрецького типу, очі чорні, нерідко з поволокою; у так званих нащадків готів виділяється мясиста частина обличчя, очі й волосся нерідко бувають світлими; представники як чоловічої, так і жіночої статі на старість різко змінюють свої зовнішні риси, особливо різко змінюються на старість типи жінок. В цілому треба відзначити, що основний еллінський тип виразніше зберігся в селищах з населенням, що розмовляє грецькою мовою, в інших же селищах яскраво відчувається домішок східної крові, яка поглинає все інше ."

Особливості етнічної ментальності греків П. Піневич окреслив наступним чином: "До характерних рис характеру греків слід віднести: недовірливість, природжену хитрість та метикуватість, вміння знайти і водночас обійти потрібну людину, велику схильність до торгівлі й консервативність у поглядах та переконаннях, хоча останнє стосується майже виключно старих людей. Майже всі греки, що навчаються у школах, схильні до математики і [мають] велику любов до філософії та серйозних відповідальних розмов...

Зберігаючи низку специфічних етнографічних ознак, греки вже на межі ХІХ-ХХ ст. досить тісно співпрацювали з іншими етнічними громадами. Сфера матеріальної культури (перш за все техніка землеробства та інші виробничі цикли) була цариною, що найбільш інтенсивно трансформувалася вже в дорадянські часи. Рушійною силою значних змін у виробничому житті маріупольських греків, техніки будівництва, харчування відіграла не лише регулююча, спрямована на уніфікацію етнокультурних особливостей, державна політика. Найзмістовніші, найміцніші мутації матеріальної культури греків відбувалися внаслідок природного процесу інтернаціоналізації виробничого життя Приазовя на піку його господарського розвою наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Прикладом для активних запозичень всіх етнічних громад регіону були німецькі колоністи: етнографи відзначали поширення німецьких сільськогосподарських знарядь (зокрема, букерів, сіножаток, лемешів тощо) в грецьких, українських, болгарських господарствах. Однак, попри всю привабливість німецького типу господарювання, цілковите його наслідування іншими громадами було неможливе. На перешкоді цьому стояла не стільки відданість національним традиціям, скільки обмеженість земельних ресурсів.

Очевидніше процеси інтернаціоналізації проявлялися в повсякденному вбранні. Вже на початку ХХ ст. у повсякденному вжитку міський костюм повсюдно витіснив національне вбрання, яке зберігалося для урочистих подій. Окремі елементи традиційного одягу, зокрема, традиційні чоловічі верхня та спідня сорочки, штани, жіночі шаровари, жіночі головні убори ("періфтар") в повсякденному вжитку використовували представники старшого покоління і переважно в звязку з традиційними обрядовими діями (приміром в стані жалоби за померлими). П. Піневич, зокрема, зауважував: "національне вбрання, особливо жіноче, збереглося як велика рідкість у віддалених від центру місцях й одягається виключно по великих святах, причому до своєї старовини греки ставляться з глибокою повагою й любов'ю"100. Універсалізація культурних процесів у Приазовї прискорювала затвердження в середовищі греків, найбільше з оточуючих Маріуполь селищ, інновацій та стандартів моди, чому не в останню чергу сприяла доступність мануфактури та виробів легкої промисловості у дорадянську епоху.

Певне повернення до народного костюму відзначалося на тлі революційних потрясінь 1917-1921 рр., воно було спричинене господарською кризою та натуралізацією грецьких господарств. Цей час не можна розглядати як етап повноцінного розвитку традицій народного одягу, це був навіть певний регрес, оскільки виснажене війною та злиденністю грецьке село впродовж 1917-1922 рр., постійно відчуваючи рецидиви голоду до 1925 р., існувало на межі фізичних можливостей. Це повною мірою стосувалося й одягу. За свідченнями І. Стріонова в повоєнні часи " крестьяне настолько обносились, что употребляли на белье и одежду байковые и шерстяные одеяла, простыни, покрывала, скатерти и даже шерстяные и тряпичные дорожки. Особенно были обижены дети, которые одевались в лохмотья"101. В тих умовах говорити про якесь збереження і примножування народних традицій було б смішно.

Стійкішими до зовнішніх впливів залишалися традиції суспільного та сімейного життя. Патріархальний уклад життя зачиняв жінку в рамках власної родини, навіть питання заміжжя, як правило вирішувалося без її згоди. Входження невістки в нову родину, як і в більшості селянських громад, супроводжувалося низкою умовностей та правил, які вибудовували становище жінки в родині. Наступного дня по закінченні весільного циклу молода невістка мала встати вдосвіта раніше за всіх, витопити піч, приготувати воду для вмивання свекрові та свекрусі, приготувати рушники, полити свекру. Під час його умивання вона повинна була мовчки чекати осторонь, мовчки подати рушника - її подарунок свекрові. Той, у свою чергу, втершись, віддавав рушника, невістка цілувала свекрові руку, в нагороду отримувала золоту монетку. Молода дружина повинна була цілувати руки всім, хто мешкав у домі, навіть малолітнім дітям. Попервах вона не могла розмовляти з батьками чоловіка. Всі перемови здійснювалися через сестер чоловіка чи старших невісток. Розмовляти зі свекрухою невістка могла після того, як та дарувала їй золоту монетку. Те ж саме відбувалося й зі свекром: після одарювання невістки золотими монетками обряд "розвязування язика" вважався завершеним, - тепер невістка могла назвати свекра "татом", але по- справжньому спілкування між ними припускалося після декількох років (в старовину - не менш, як за 5-ть років)102.

До радикальних змін радянської доби грекині існували, власне, в умовах ізоляції: їхньою парафією були хатня робота, порання в присадибному господарстві, рукоділля. Переважна більшість з них була малоосві- чена, "непривітна до чужих, але в своєму середовищі привітна й гостинна". Матеріали 20-х рр. зазначали, що більшість жінок дуже погано спілкувалися російською, або не розуміли її цілковито.

Прагнення зберегти громаду як етнічне ціле обумовило консервацію не лише традиційної культури, а й генофонду маріупольських греків. До 30-х рр. міжнаціональні шлюби в їхньому середовищі були рідкими, одруження з представниками інших етнічних громад викликало осуд. Відтворення громади в досить тісному колі кровних родичів викликало небажані наслідки, серед яких сучасники, зокрема, лікарі, відзначали ознаки виродження, зниження природного імунітету (найбільшою мірою - до інфекційних захворювань, кору, дифтериту, малярії, туберкульозу). Найбільшу небезпеку для грецької спільноти становило поширення туберкульозу. Земські матеріали відзначали: "... Ніде чахотка не розвинена в таких великих розмірах, як у середовищі греків... Іноді просто дивуєшся, як вона, тобто чахотка (якої, до речі, греки тепер бояться як чуми) іноді непомітно підбирається до людини"103. Швидкоплинна чахотка забирала життя молодих грекинь впродовж 2-3 місяців. Земські лікарі серед причин епідемічного поширення сухот у маріупольських греків виокремлювали раннє (з 10-12 років) паління, санітарну неосвідченість, "... племінну грецьку виніженість і майже повну відсутність доброї, зміцнювальної фізичної праці серед грекинь"104.

Радянські медики високу захворюваність туберкульозом пов'язували також із традиційними особливостями грецьких селищ і житла. Села, як правило, розміщувалися по низинах балок за течією річок та їхніх каменистих схилах у безкінечному безлісому безводному степу, відкритому суховіям. Нерідко села розташовувалися також у заболочених місцинах. За пізнішими висновками радянських етнографів вони зберігали специфічні ознаки скотарських поселень, з притаманними їм розлогими садибами з багатьма службами: загонами для худоби, стайнею, сараєм для полови, током, майже повністю позбавлені рослинності105. Господарські будівлі найчастіше розташовувалися одностроєм, який міг тягнутися на 20-30 метрів. Зображення грецької садиби в с. Стила, вміщене в статті О. Будіни, хоча й дає певне уявлення про неї, однак не є типовим: в переважній більшості великих грецьких селищ наділи розміщувалися далеко за межами села, "розкіш" жити поруч з земельним наділом могли собі дозволити лише відрубними. "Особливою красою та привабливістю грецькі селища не відрізняються, оскільки вони переважно позбавлені рослинності, і повсюди вирізняються жовтувато-брунатні глиби вапняку й гранітів, з яких у багатьох селах зазвичай складаються будинки й огорожі навколо них"106, - писав свого часу П. Піневич. Сади греки розводили за межами села, також переважно у балках.

Впродовж 1917-1925 рр. будівництво в грецьких селах завмерло, оскільки греки в цей час були позбавлені можливості оплачувати послуги будівельних артілей. (До революції будівництво в грецьких селищах здійснювали переважно російські ремісники.) Внаслідок цього відчутних трансформацій традицій будівництва впродовж 20-х рр. не відбулося, селянство вимушено користувалося довоєнним житловим фондом. Переважаючу частку грецьких будинків становили трьох- роздільні будівлі, лише заможна частка селянства мешкала в побудованих до революції багатокімнатних будинках, за формою наближених до квадрату. Згідно з матеріалами обстеження 1925 р. 90,1% усіх житлових будівель мали спільний зі стайнею дах107. Будівельним матеріалом зазвичай слугували каміння та сирцева цегла. Крівлю перекривали соломою, очеретом, черепицею. І все ж забезпеченість грецького селянства житлом та його якість значно випереджали оточуючі українські та російські села. Якщо в грецьких селах будинки облицьовані цеглою та покриті черепицею, власне, й створювали загальний образ села, то в сусідніх українських селах вони становили, скоріше, виняток108. Заможність грецької родини практично безпомилково визначалася за будівельним матеріалом та розмірами житла: в часі визначальною залишалася тенденція до трансформації від однокамерних до багатокамерних житлових споруд, маючи змогу обирати, господар віддавав перевагу камінню перед саманом, черепиці перед соломою чи очеретом.

Типово грецькою ознакою були вогнище ("кабіца"), влаштоване у сінях біля стіни житлового приміщення, що слугувало для приготування їжі. У житловій частині будинку найбільшу частину займала "софа" (урум.), "курчат" - (румейськ.) (чотирикутний поміст), де, власне, відбувалося все сімейне життя: тут, за невеликим переносним столом ("трапеза") їли, діти грали, жінки пряли, вязали та вишивали, колисали немовлят, відпочивали всією сімєю, лежали й помирали хворі члени родини. Цікаво, що заводського виробництва меблі, зокрема ліжка, що були в найбільш заможних родинах, святково прибрані стояли в гостьових кімнатах і за своїм призначенням не використовувалися. Члени урядової комісії з'ясували, що з 370 ліжок, які були в розпорядженні 355 родин, за безпосереднім призначенням використовувалися лише 159, причому на них спало 210 осіб. 91% людності спав на софі.

Ще більш вражаючими були відомості стосовно використання житлових площ: 51,5% житлових кімнат за безпосереднім призначенням не використовувалися внаслідок чого нормальні санітарно-гігієнічні умови проживання мали лише 2-3% громади109, і це при пересічній заможності її членів. 87,5% греків користувалися від 0,3 до 1,5 куб. саж. приміщення при гігієнічній нормі у 3 куб. саж. Отож, і дані про поширення туберкульозу в їхньому середовищі вражали: тоді, як по сусідніх українських повітах за даними 1910 р. на 10 тис. людності припадало від 7 до 22 хворих на сухоти, в грецьких:

Сучасники відзначали нераціональність системи харчування в грецьких селах. З цього приводу на початку своєї державної карєри С. Ялі писав: "Погане харчування і знов-таки не тому, що нема чого їсти, а через причину маловідому. Навіть у найзаможніших греків під час польових робіт дуже часто їжа - один хліб, сіль, часник і перець"111.

Повсякденна їжа грецького селянства складалася з прісного пшеничного хліба, хлібобулочних виробів, локшини, пісних і скоромних супів, страв з баранячого м' яса, ковбас, свіжих, фаршированих, солених та консервованих овочів і фруктів. Дуже популярною стравою впродовж віків залишалася солодка патока (бекмес, бакмез, бетмез), яку готували з мякоті баштанних культур, густого яблучного та грушового сиропу. Широко використовувалися молочні продукти: пряжене молоко, сири, кисломолочні "каймак", "арян". З молока варили святкові каші, зокрема з родзинками. Святкова грецька кухня була досить багатою і смачною, втім переважна більшість греків у повсякденному житті харчувалася одноманітно і малопоживно. Найбільші обмеження люди зазнавали впродовж польових робіт, оскільки далекоземелля вимагало від чоловіків виїзду в поле на декілька днів і, навіть, тижнів, де вони, мешкаючи в саморобних куренях, харчувалися в сухомятку (жінки за звичаєм у полі не працювали).

Спостерігаючи розмірене сите існування грецького села в дореволюційну добу, революційно налаштована частина маріупольської громадськості (власне, як і всієї Росії) прагнула соціального вибуху, який спроможний був змести патріархальний лад і на його руїнах вибудувати нове суспільство. Ті суспільні настрої досить влучно були передані журналістом г. "Наша Правда" Гр. Горховим, який в одному зі своїх дописів резюмував: "До революції 1917 р. життя текло одноманітно. Землі обробляли способами дідів та прадідів. Дерев'яними сошками й боронами колупалися селяни в міцній цілині. Спрягали корів, коней. Про машинізацію господарства й не помишляли. Сіяли тоді жито, ярову пшеницю, просо, ячмінь, - культури невитривалі. Агрономів не було. Підупале початкове народне училище набивало голови дітей "священною історією ветхого та нового завіту", не думаючи навіть навчати культурному веденню сільського господарства. Тільки декілька багатіїв-куркулів заводили у себе жатки, соломорізки, локомобілі з молотарками, звали агрономів для поради. Бідняцтву ж це було не по силах. А створювати артілі й колективи бідняків заборонялося. Мучилися бідняки до 1917 р. ... Та ось прийшов великий Жовтень"112.

На жаль, подальша історія грецької громади виявилася драматичнішою за сусальну ідеологічну замальовку автора: те, що уявлялося як автоматичний перехід від царства неправди до царства справедливості, виявилося епохою карколомних потрясінь і болючої руйнації традиційного селянського світу, який сконцентрував усі свої внутрішні ресурси на спротиві політиці радянізації. Вона була тим більшою, чим менш підготовленими й радикально налаштованими були ті радянські працівники, які намагалися її здійснювати. А таких було вдосталь: не рідко в місцевій пресі лунали зауваження на кшталт: "Не зважаючи на краще матеріальне становище, завдячуючи великій землезабезпеченості, греки перебувають під владою темряви, невігластва, попівського дурману й диких варварських традицій середньовіччя"

Підсумовуючи висловлене вище, зазначимо, що приступивши до запровадження політики коренізації в середовищі українських греків, більшовицький уряд зіткнувся з доволі серйозними проблемами. Найважливішими з них були неврегульованість поземельних відносин між греками та іноетнічними земельними громадами. Втім перспективною метою уряду було не лише вирішення нагальних соціально-економічних та культурних проблем громади, а збільшення соціальної бази радянської влади в її середовищі, підготовка завершального етапу соціалістичної революції в грецькому селі. Першочергові заходи радянської влади були сформульовані С. Ялі в звіті Комісії: запровадження коренізації, створення національних сільрад і районів, створення національних навчальних закладів, дослідження етнічних мов і здійснення правописної реформи, створення преси національними мовами, налагодження випуску навчальної літератури, створення нацменустанов на місцях, організація боротьби з побутовими хворобами, врегулювання земельного питання в місцях розселення греків114. Надалі вони лише деталізувалися, не змінюючись у своїй суті. Певною мірою абсолютизуючи соціально-економічні закони, більшовики ототожнили ідеї надшвидкої пролетаризації та творення соціально-економічного базису комуністичної формації. Штучно стимулюючи процеси пролетаризації етнічних громад, вони намагалися впродовж декількох років подолати колосальну стадіальну відстань, незважаючи на те, що ментальність, зокрема, етнічних груп, не спроможна була змінюватися таким темпом.

Найпотужніший спротив цивілізаційним перетворенням чинили саме ті групи, які перебували на найнижчих сходинках соціально-економічного розвитку і за кількістю внутрішніх проблем, здавалося, найбільше були зацікавлені в їхньому вирішенні.

Серед них були й албанці Мелітопольщини. Збережена АІМФЕ ім. М. Рильського стаття О. Зайціва відбиває екстраординарні побутові умови існування албанської громади, що сформувалися в обставинах виняткової для тогочасної України забезпеченості землею: на албанську родину Мелітопольщини припадало 15-21 дес. землі115. Втім відносно великі розміри ділянок нездатні були позитивно позначатися на існуванні албанців оскільки розміщувалися в сухому степу, клімат якого влучно охарактеризований О. Зайцівим як "степово-малярійний"116. Критичними були не лише умови господарювання албанців, а й умови їхнього життя. - Село Тіюшки не мало вдосталь питної води. "Два фонтани обслуговують населення, але й то сірчано-водневою водою, що так гидка захожій людині, та приємна звиклим до неї албанцям"117. "З боку санітарії умовини надзвичайно кепські: за собою не доглядають, бо і не знають, що це потрібно. Що торкається їжі, то вона в них надзвичайно скудна та пісна. Мясо... вживається в свята, а то більше всього бринзу... Можна сказати сміло, що з боку їжі справа у них стоїть не нормально. Кепські санітарні умовини та життя впроголодь, це все створює надзвичайно велику смертність, відсоток якої ще додає малярія... Це все свідчить про те, що ця нація через деякий не далекий час може вимерти... Такі песимістичні висновки, на жаль, мали під собою вагоме підґрунтя - в знесиленому малярією та іншими хворобами селищі перша амбулаторія з'явилася 1929 р.

Хоча албанці були християнами, широке застосування характерних обрядових дій унаочнювало життєвість дохристиянських вірувань в середовищі народу. Розлогі магічні дії супроводжували виїзд орача в поле (в торбу спеціальним чином складали щітку для одягу, часник з червоною ниткою, срібний браслет; випікали спеціальні коржики, які орач з'їдав разом з волами, а рештки ховав у домі для того, щоб хліба було завжди вдосталь; залишок посівного зерна варили і з'їдали всією сім'єю тощо). Яскраво вираженими були патрімоніальні відносини в родині, які відверто виявлялися вже під час весілля (молода переходила в цілковите підпорядкування головній діючій особі свята (куму), без дозволу якого не мала права розмовляти, сідати, перевдягатися тощо) і продовжувалися в традиціях цілковитої покори молодої свекрусі, старшим невісткам, чоловіку тощо.

Спільною ознакою існування більшості етнічних громад, за винятком хіба що німців, була невідповідність санітарно-гігієнічним нормам проживання. Не важко помітити, що опис албанського селянського помешкання за вилученням специфічних етнічних ознак був типовим для України: досить великі для свого часу кам'яні будинки мали "... дві половини: перша - це для свята та гостей, чиста, де мається стіл, лави та пічка - кюмбет - багато рушників та килимів власного виробу. Все життя проходить ... на другій половині, на чорній, де ніякої меблі немає, самі примітивні пічки з дерев' яними камінами, сидять просто на землі по- турецькому, навкарачки."119 Очевидні паралелі знаходимо в описі житлових умов болгарського селянства: "... Населення Преслава, на жаль, проводить більшу частину часу не в кращих за простором, світлом і чистотою кімнатах, а тулиться у сусідній з приміщенням для худоби кімнаті, зазвичай невеликій, темній, холодній, негігієнічній"120.

З жалем слід констатувати, що переважна більшість місцевих працівників та освітян сприйняла більшовицькі гасла культурної революції схематично й намагалася втілювати їх у життя в контексті стандартизованих, спрощених схем тоді, як умови та проблеми етнокультурного поступу громад підчас були екстраординарними. Важко сказати, чого більше в піднесених висловлюваннях сучасників тих подій: наївності, сліпої віри чи обмеженості; однак факт залишається фактом: етнокультурне життя етнічних громад країни визначалося цілою ієрархією мрійників, причому лише "Кремлівський мрійник" мав певні, досить вагомі, уявлення про суспільне життя та історію, решта - займалися непідсильною теоретичною самодіяльністю, що переважно негативно позначалася на далекосяжних тенденціях етнокультурного життя. Їхні розмірковування та уніфікована методика суспільної діяльності віддзеркалена в дописі О. Зайціва: "Треба змінити умовини їхнього життя, а це все можна зробити через освіту, через вирішення національного питання в місцевому переломленні. Треба школу албанізвуати, через рідну мову з вчителями- албанцями, це для дітей, й через роботу в хаті-читальні албанською мовою можна буде зробити багато... Георгіївка не буде мати таку інертність та один колгосп, а всі разом зіллються в один албансько-радянський колгосп... Покращають умови, покращає життя і сонечко культури засвітить над Георгієвкою - Тіюшками"121.

Цигани залишалися поза межами державних культосвітних установ і були майже повністю неписьменними. Вони становили суцільну білу пляму як для етнографів, так і лінгвістів. Відсутність наукових знань з демографії, етнології, мовознавства громади була нездоланною перешкодою на шляху культурної розбудови в її середовищі і вимагала не аби яких зусиль з боку держави. Здається, не менших зусиль вимагало переборення недовіри, підчас презирливого ставлення меншини до культурних заходів влади як таких, віднайдення шляхів культурного діалогу між громадами та державною. Пошук спільної мови з циганськими родами, руйнування їхньої єдності становило зміст агітаційно-пропагандистської діяльності більшовиків упродовж 20-х рр. Громади зі свого боку виявляли досить високий рівень резистентності, який привів до провалу проекти комунізації та антирелігійну кампанію початку 20-х рр., переведення циган на осілість. Руйнування громад цілком слушно розглядалося більшовиками як підоснова вирішальних перемог "радянізації" меншини, тим більше, що її взаємини з місцевим населенням не можна було назвати конструктивними й добросусідськими.

Непереборні суперечності між ромами та державою були очевидними для сучасників, зокрема, науковців. Глибокі спостереження проф. О. П. Баранникова за характером змін у сферах зайнятості циган під впливом непу привели його до висновку про "сучасну кризу циганства", під якою він розумів занепад традиційного способу етновідтворення. Дослідження осілих циганських родів свідчили, на перший погляд, про початки етнічного розчинення громади: науковець відзначав, що хатній побут осілих циган і тих, що з різних причин взяли шлюб з представниками інших етнічних громад, мало чим відрізнявся від побуту українських городян; маргіналі- зованими виглядали родинні взаємини; суттєвим виявився вплив словянських мов на мову українських ромів. Однак, висновки про етнічне розчинення громади в недалекому майбутньому, як показала історія, виявилися передчасними. Спроба ліквідувати етнокультурну строкатість союзних республік засобами "кавалерійської атаки" завершилася поразкою.

Підосновою визначної життєздатності етносів стала громада. Громада була обєднуючим етнічним, релігійним і адміністративним фактором нацменсередовища. Общинний спосіб життя був характерний для колишніх іноземних колоністів, циган, міських громад азійських та закавказьких емігрантів. Лише поляки та чехи відзначалися меншою залежністю від громади, що не в останню чергу обумовлювалося значним розповсюдженням хутірської системи поселень. Високий рівень общинної єдності виявляли євреї. Як цілком слушно зазначив П. Слободянюк, "саме кагальний спосіб життя сприяв збереженню єврейської самобутності та етнорелігійної самоідентичності, оскільки, насамперед, стояв на сторожі сповідування єврейських патріархальних та юдейських традицій, тримав під контролем сімейні та трудові проблеми громади. Кагал був основою саморегуляції світогляду і відповідної соціальної поведінки єврея, самоуправління єврейської громади. Найголовнішим фактором, основною і визначальною ланкою всіх соціальних процесів у єврейському середовищі були незмінні канони юдаїзму, підтримувані релігійними служителями - рабинами. Рабин - духовний пастир, глава кагального самоврядування, організатор і регулятор соціальних взаємин"

Так само, як кагал з жорсткими юдейськими законами та духовно- релігійними обмеженнями, стояв на перешкоді природного процесу асиміляції євреїв, громади інших етнічних меншин виконували етнозберігаючу функцію. Значна частка громад існувала в умовах добровільної самоізоляції від навколишнього середовища. Глуха стіна відчуженості відділяла менонітів. Відносини стабільної конфронтації позначали взаємини держави та циганських родів.

Етнічні меншини мали колосальний потенціал етнозбереження, викар- буваний століттями проживання в діаспорі. Але він базувався на самоізоляції, консервації етнокультурних ознак і мови, штучному обмеженні змішування з оточуючим населенням. Іншою стороною такої форми етнозбе- реження була архаїзація, окостеніння складових культурного життя, неспроможність громад (особливо нечисленних) до відтворення культури на рівні, відповідному сучасності. Компенсувати природні втрати етнічних громад був спроможний тільки регулярний культурний обмін з країнами виходу.

Етнокультурні феномени громад етнічних меншин мали яскраво

виражений сакральний зміст. Не випадково радянський уряд спрямував ударний культурний та агітаційно-пропагандистський потенціал на нейтралізацію впливовості цієї складової духовного життя етнічних громад. Функцію нейтралізації та руйнування впливу традиційних механізмів етнозбереження виконували радянські освітні заклади, культосвітні установи, засоби масової інформації та культурні установи, які більшовики перетворили на передавальний пас масового комуністичного перевиховання народних мас.

Підсумовуючи висловлене вище, слід відзначити існування виразних етнокультурних особливостей, які перетворювали повсякденне існування поліетнічного українського міста та місця компактного проживання етнічних спільнот на складну, доволі суперечливу реальність, у якій етнічне, соціально-економічне, політичне химерним чином перепліталися, взаємодіяли, нерідко створювали непереборні суперечності та конфлікти. За влучним виразом одного з етнологів-сучасників тієї доби, за зовнішнім виглядом сіл та будівель можна було безпомилково визначити етнічну приналежність їхнього господаря. Спільним для всіх етнічних громад було те, що жодна з них не подолала цивілізаційного переходу: традиційність у її основному значенні обумовлювала внутрішні принципи організації життя етнічних меншин на всіх рівнях - громадянському, родинному, особис- тісному. Водночас в усіх сферах життєдіяльності спостерігалися виразні культурні взаємовпливи, які найбільш наочно простежувалися у виробничій сфері: вже до революції підвищення товарності сільськогосподарського виробництва спонукало селян до активних запозичень передового досвіду сільськогосподарської практики, реманенту, будівництва, засобів пересування тощо у сусідніх громад. Часи революційних потрясінь, голоду 1921-1922 рр. та початковий етап радянського будівництва стали часом доленосних зрушень в усіх сферах народного життя. Не всі нові віяння були прогресивними, далеко не всі громади чи їхні окремі соціальні верстви сприйняли їх радо, однак іншого виходу не було - більшовицька модернізаційна програма передбачала докорінну нашвидку переорієнтацію традиційного культурного середовища в усіх його етнічних формах. Найбільш консервативними й ворожо налаштованими до більшовицьких нововведень, намагань докорінним чином перевладнати повсякденне життя та побут людності стала традиційно налаштована частина етнічних громад, перш за все етнічне священство. Так звані "клерикали" та "куркулі", як уособлення старого віджилого світу, стали і ворогом і мішенню номер один для більшовицької пропагандистської машини та каральних органів.

5. Напрямки і методики більшовицьких перетворень у контексті коренізації

Методики, застосовувані більшовиками впродовж 20-х рр. для руйнації традиційного культурного світу, залишилися практично незмінними. У загальних рисах вони сформувалися вже в першій половині 20-х рр. Подолання мовного барєру, концентрація кращих управлінських сил у національних адміністративно-територіальних одиницях, запровадження освітньої реформи, розбудова культосвітньої інфраструктури відкрили більшовикам доступ до масової свідомості. Скориставшись ним, вони здійснили прорив системи кругової самооборони етнічних громад.

Радянський уряд спрямував ударний культурний та агітаційно- пропагандистський потенціал на нейтралізацію сил, які виступали за збереження традиційності як такої. Функцію нейтралізації та руйнування впливу традиційних механізмів етнозбереження виконували радянські освітні заклади, культосвітні установи, засоби масової інформації та культурні установи, які більшовики перетворили на передавальний пас масового комуністичного перевиховання народних мас. Більшовицький провід вищого та місцевого рівня цілком усвідомлював, що боротьбу за новий лад можна виграти лише в умах молоді та дітей. Отож увага більшовиків до освітніх та політосвітніх закладів була екстраординарною. Окружні методичні комісії поширювали в середовищі вчительства настанови, що комдитрух є основою, а школа надбудовою радянської освітньої системи, радянська школа повинна сконцентрувати свої зусилля на трудове й класове виховання, сприяти якнайповнішому усуненню містицизму та віри у вищі сили зі свідомості підростаючого покоління .

Упродовж 20-30-х рр. їхня діяльність сконцентрувалась на заміні інститутів і форм духовного життя національних громад інститутами і формами легко споживаної масової культури. Після невдалої спроби на початку 20-х рр. поширити комунарські схеми співжиття більшовики перейшли до планомірної культурно-освітньої роботи, метою якої була "перековка" громадян, докорінна зміна їхнього світогляду, підготовка до майбутнього комуністичного способу життя. Це завдання вирішувалося через мережу культосвітніх закладів, створення і нагляд за діяльністю яких покладалися на місцеві органи влади. З середини 20-х рр. розбудова мережі культосвітніх закладів була одним з пріоритетних напрямків діяльності ЦКНМ та Наркомосу, її зростання було відчутним. Якщо обстеження в грудні 1925 р. виявило відсутність "яких би то не було первинних вогнищ у вигляді хат-читалень чи сельбудів" етнічних меншин124, то в 1930 р. мережа культосвітніх установ у нацменселах виглядала наступним чином:

Клуби та сельбуди відіграли провідну роль у призвичаюванні місцевого населення до більшовицьких стандартів суспільного та особистого життя: без них не обходилася жодна подія на селі, жодне свято. У зрозумілій і привабливій формі (лекцій, вистав, вечорів, суспільних зборів) клубні працівники та місцевий актив прищеплювали людності більшовицькі ідеологічні настанови та цілі. Порівняно з початком 20-х рр. діяльність клубів помітним чином політизувалася, з місць колективного читання для неписьменних та проведення вечорниць вони перетворилися на агітаційні трибуни місцевої та районної влади, яка прискіпливо стежила і за їхньою роботою і за їхнім персоналом.

Дискредитуючи й намагаючись знищити старі усталені форми суспільного дозвілля, більшовики, уважно прислуховуючись до громадської думки та вивчаючи народні звички, впроваджували натомість нові. Суботники й недільники, як форма атеїстичного виховання міцно увійшли в життя села та міста. Значні зусилля держава доклала для розбудови інфраструктури національного села. Типовий набір установ, які цілком слушно розглядалися владою як ядро радянізації національного села, включав сельбуд (в якому працювали гуртки самодіяльності, лікнеп, видавалася стінна газета), театр, лікарню, амбулаторію, школу, кооператив, радіо- чи кіноустановку. На кінець 20-х рр. в низці нацменселищ ці установи були електрифіковані125.

Щодалі звичними ставали нові форми колективного дозвілля: народні суди, політінформації, доповіді сільрадівського активу, агрономів та вчителів, комсомольські вечори, показові суди, театральні вистави національними мовами тощо - таким був арсенал сільського активу в справі комуністичного перевиховання мас. Про їхній зміст можна скласти уявлення, спираючись на відомості місцевої преси. Ось як змальований один з таких заходів у с. Ялта. - "Морозний зимовий вечір. Молодь, закінчивши домашню роботу, спішить до селянського будинку на вечір самодіяльності, який влаштовує комсомольський осередок. ... В помешканні юнсекції розпирає шум молоді. Лунає дзвінок. Юрба стихає. Голова коротко пояснив завдання вечера самодіяльності і пропонує запровадити гру в політфанти. Молодь цікавиться: Як ставиться тепер буржуазія до нас? Хто позбавляється права голосу? Що повинна робити молодь в своїм господарстві для покращення якості нашого скотарства? Потім починаються декламації частівок, віршів і співи. Особливо цікавиться молодь співом національних грецьких пісень."126

Типовий набір подарунків районних організацій на відкриття сільського та містечкового клубу включав портрет Леніна ("у повний зріст у масивній березовій рамі"), гіпсове погруддя Леніна, Ленінський альбом, альманах "У Великій могилі", коштовний прапор з гаслами "Влада працюючих - є влада культури і науки".

Одна з цікавих замальовок тогочасної преси колоритно віддзеркалює напрямки й особливості роботи клубів в другій половині 20-х рр. Відкриваючи клуб у Золотоноші, представник Всеробітземлісу наставляв селян: "Що дня, що хвилини будьте з цими подарунками [див. вище - Л. Я.], вони принесуть вам перемогу".

До події приурочили так звані "Октябрини" - "... робітниця радгоспу подарувала суспільству свого народженого сина".

"Одговорювали мене, - жаліється вона, - животноводиха наша одговорювала, бо в неї теж народилася дитина і вона понесла до попа, то й мене підбивала, та бачу я, що це не так, що це полуда в неї на очах - не послухала, принесла сюди". Реакція присутньої громадськості була цілковито передбачуваною - гучно зустріли цю революціонерку нового побуту робітники. В особі свого представника Шандри привітали народженого і дали йому ймення РЕМ. Революція - Електрифікація - Метал, а вкупі РЕМ... Приймаючи народженого, спілка робітників землі і лісу, говорить т. Шандра, залічує його в свої лави."128

В містах аналогічна функція покладалася на Інтернаціональні клуби та Будинки народів Сходу (БНС). Скажімо, Київський БНС (заснований 1926 р.) включав болгарську, грецьку, китайсько-корейську, турецько- перську, грузинську, вірменську, дагестанську, татарську, ассірійську і караїмську секції, які обєднували біля 1,5 тис. осіб. Будинок сприяв працевлаштуванню своїх членів, здійснював їхнє юридичне обслуговування, курував 5 кустарних артілей ("Харчопродукт", "Харчовик", "Заквинкол", "Чувяк", "Самодопомога")129, утримував семирічну школу, лікнепи, дитсадок, гуртки політичної освіти і самодіяльності.

Спроможність вирішувати найболючіші проблеми недавніх емігрантів приваблювала останніх до БНС, тим більше, що вони були колосальними: мовний барєр, ментальна невідповідність, перенаселеність міст, низка законодавчих і адміністративних перешкод діяльності кустарів перетворювали життя емігрантів на кошмар. Оскільки земляцтва в їхньому сучасному вигляді не існували, тільки в стінах БНС вихідці з віддалених країн мали змогу зануритися в звичну етнокультурну атмосферу, хоча б на деякий час опинитися в стані психологічного комфорту. Набір розваг тут був невибагливим, але цілком відповідав уподобанням відвідувачів:за іліжанкою кави чоловіки спілкувалися, слухали останні новини, зачитували пресу тощо. Водночас з реальною соціальною, матеріальною та юридичною допомогою в його стінах вони піддавалися завуальованій радянській агітації та пропаганді.

Діяльність радянських культурних установ повною мірою відображала рівень суспільної свідомості громад і розвиток суспільства загалом. Регулярні обстеження та "масово-громадські огляди" політосвітніх установ національних меншин засвідчували їхню низьку ефективність. Характерним віддзеркаленням реальності став скандал навколо Київського ДНВ та його завідуючого Бітчумова (1928 р.). "... Замість того, щоб взяти лінію фактичного об'єднання розрізнених східних національностей навколо практичних питань соціалістичного будівництва, політики партії і радянської влади по національному питанню зжити національні незгоди [так у тексті -Л. Я.] - спостерігалося зворотне явище. Колишній зав. домом т. Бітчумов розпалював національно-шовіністичні пристрасті, сіяв національні незгоди, керувався особистими інтересами... Замість політики розкріпачення жінок Сходу він змушував жінок цілувати собі руки."130

Методика прищеплення на національний ґрунт нових радянських стандартів життя була уніфікованою: масова антирелігійна кампанія, дискредитація традиційних свят і обрядів, популяризація комуністичної обрядовості і побуту. Впродовж 20-х рр. радянська періодика працювала над тим, щоб тісно увязати в свідомості всіх етнічних спільнот невідємність нового радянського життя, секуляризації приватного та громадського побуту. Власне, аналіз масових джерел дозволяє стверджувати, що атеїзація життя та радянізація розглядалися як поняття синонімічні. Так у статті "По новому, по радянському" виразно простежується механістична заміна християнського пантеону святих на радянсько-більшовицький пантеон: "По багатьох селах нашого району по хатах, навіть позапартійних селян.., замість ікон висять портрети проводарів революції: т.т. Леніна, Зінов'єва та ін."131

Найбільш вигадливими були рекомендації Євсекцій ЦК ВКП(б) та ЦК РКСМ, які вже 1922 р. пропонували місцевим осередкам "... центр ваги пропаганди перенести не на боротьбу з релігійними переконаннями, а в побутову площину. Головну увагу [нагадував циркуляр ЦК РКСМ - Л. Я.] треба звернути на те, щоби збудити в єврейському молодому робітникові активний протест проти участі в релігійних обрядах і вирвати його з під впливу старозавітної сім' ї". На противагу релігійним святам

вводилися нові радянські, які намагалися перетворити "з днів офіційного відпочинку на дійсно вкорінені в побут свята". До них приурочували клубні заходи, обставлені "... привабливо з зовнішньої сторони" з " елементами інтимного торжества".

Партійні та комсомольські осередки отримували детальні плани виховних заходів та сценарії різних форм виконавчої роботи (літ- і політ суди, співбесіди, диспути тощо), однак нерідкими були й "зриви" заповзятливих сільрадівців, які хотіли вбити віру в Бога одним пострілом. Брутальні методи антирелігійної роботи, описані в спогадах І. Стріонова, були явищем типовим в Україні: в червні 1925 р. члени КНС к. Зельц (центр майбутнього німецького району) вистрілили у вікно костьолу прямо під час богослужіння134. Архівні джерела 20-х рр. досить яскраво відобразили світоглядну боротьбу на побутовому рівні й, слід зауважити, до суцільної колективізації успіхи більшовиків на цьому поприщі були непоказними.

В другій половині 20-х рр. влада усвідомила, що одними лише політінформаціями якісних змін у повсякденні суспільства, перш за все молоді, досягти неможливо. Постало питання організації та централізованого регулювання суспільних розваг. Спонукальним моментом для цього стали загрозливі обсяги розвитку хуліганства та перетворення його на впливовий фактор суспільного життя. З цього приводу дехто Т. Піддубник зазначав наступне: "... Звичайно хуліганство є і в буржуазних країнах. Проте все таки воно не набрало такого широкого розміру". Як можливий вихід пропонувалося змінити акценти формування дозвілля: "У нас є певне упередження проти танців і навіть гадають, що це тільки вияв буржуазної культури доби занепаду. В наших містах танки з'являються анахронізмом.

За всієї великої кількості клубів все таки у нас замало клубів з добре організованою розвагою"135.

Послідовно руйнуючи традиційну, зокрема, церковну обрядовість, звички повсякденного життя та святкового дозвілля, більшовицький уряд водночас пропонував і запроваджував у життя нові форми обрядовості та дозвілля. Не всі з них укорінилися, але серед них було досить цікавих і корисних знахідок, які пробудили сплеск народної творчості. Серед них слід відзначити "Свято врожаю", яке увійшло в побут практично всіх етнічних громад України, звязаних з сільським господарством. Одна з провінційних газет з цього приводу зазначала: "Уже тепер "Свято врожаю" в масах сільського населення рахується за своє свято, важливе й необхідне. З бігом часу воно цілком увійде в побут села, буде зарані підгодовуватися і переводитись зі свідомістю людської колективної переваги над силами природи. Це свято труда, що з часом замінить і знищить церковні свята, як непотрібні." До цього часу ще далеко, - зазначав П. Лісовий, - але уже зараз "Свято врожаю" набуває чисто народних рис, втягує в себе маси, а, головне, несе нові погляди як на природу, так і пропагує нові соціалістичні форми сільського господарства. А оскільки соціалізм не можна розуміти без соціалістичного побуту, то " Свято врожаю" у нашому селі відограє тим більшу ролю, що воно ті елементи соціалізму туди несе"136.

Однак, якими б привабливими чимдалі не ставали більшовицькі культурні заходи, етнічні громади були неспроможні їх цілковито сприйняти, тим більше - усвідомити їх як власні. На розбіжності дійсного рівня етнокультурного розвитку окремих етносів і прагнення партії до їхньої надшвидкої "радянізації" зростала основа подвійних стандартів життя, маргіналізації свідомості. Прояви її відзначалися на всіх рівнях життєдіяльності суспільства: члени національної сільради водночас були членами церковної ради (Талаківська сільрада, 1929 р.)137; голова національного району, комуніст (в майбутньому - член ЦКНМ) здійснював юдейські етнорелігійні обряди; комсомолки і комсомольці в релігійному екстазі рвали на собі волосся на обряді поховання Тори138 тощо. Практично не використовувалася жіноча праця в єврейських колгоспах Правобережжя139 та грецьких колгоспах Приазовя, оскільки національні традиції цього не припускали.

Прищеплення більшовицької свідомості і нових звичаїв у національному середовищі буксувало через недовірливість громад до чужинців. У багатьох випадках цьому не зараджувала і більшовицька версія коренізації місцевої адміністрації. Значний рівень відчуження позначав взаємини політемігрантів, надісланих на відповідальні посади до національних районів і місцевого населення. Про такий випадок "безпринципної боротьби всередині [Коларівської - Л. Я.] парторганізації проти комуністів - емігрантів" згадується, зокрема, в праці В. Павленко140. Зовсім не випадково на початковому етапі колективізації болгари Мелітопольщини виступали за ліквідацію національного району: в такий спосіб вони наївно розраховували позбутися болгарських політемігрантів та їхнього придушливого тиску на селянство. Очевидно, що жодна апеляція до національного чинника не була спроможною помякшити конфлікт ментальностей політемігрантів і місцевого населення, якому ідеї інтернаціоналізму і більшовизму були чужими.

Вплив політемігрантів та тих етнокультурних стандартів, які вони намагалися запроваджувати на місцях, був неоднозначним і далеким від гло- рифікаційних оцінок радянської історіографії. Не всюди місцеві мешканці з розумінням зустріли нововведення своїх закордонних братів по крові, тим більш, що останні в першу чергу пропагували більшовицькі ідеї, а вже потім - національні. Не останню роль у непорозуміннях між українськими нацменгромадами та політемігрантами відіграв і певний конфлікт культур, що досить яскраво проявлявся між вихідцями з Західної Європи та українськими громадянами. Європейцям досить складно було зрозуміти архаїчні сільські культурні типи етнічних громад України, що породжувало, з одного боку, зверхнє ставлення політемігрантів до місцевих селян; з іншого боку, дистанціювало від них місцеве населення. Однак, позитивні приклади просвітницької діяльності західних політемігрантів в УСРР відомі.

Серед них слід назвати село Преслав, у якому діяв один з найкращих навчальних закладів для етнічних меншин, патетично названий свого часу "болгарськими Афінами"141. Вплив Преславського педтехнікуму, перш за все його педагогічного колективу, на село був колосальним. Виявлявся він і на мікрокультурному рівні (зокрема, в тім, що болгари, які традиційно не користувалися столовими приборами, почали застосовувати їх у щоденному побуті, виконувати гігієнічні процедури, скоротилося споживання вина тощо), так і в культурних явищах суспільного порядку. "Замість практикованих донедавна п'яних свят на тлі суспільного життя все виразніше та яскравіше проявляється цікавість до політичних, виробничих та суспільних питань. На сьогодні сози, сельбуди, театр, кіно, політичні, виробничі та наукові гуртки при сельбудах є місцями, де населення Преслава проводить час у святкові дні, навчаючись, вдосконалюючись, беручи активну участь у соціалістичному будівництві на селі. Завдяки цьому кожному стає зрозумілим, що не пізніше, як за десяток - другий років село Преслав змінить свій соціально-економічний профіль до невпізнанності", - з удоволенням відзначали автори одного з найбільш змістовних і кваліфікованих монографічних етнологічних описів - Ф. Креслев та С. Бунтовніков .

Заперечувати помітний позитивний вплив національних культурних, наукових і творчих колективів на загальний поступ етнокультурного життя етнічних громад було б недоречним. Чи не найбільшим їхнім досягненням було підвищення суспільного статусу національних мов і культур, позбавлення громад комплексів меншевартісності, які обєктивно сприяли процесам культурної модернізації. Ставлення громад до діяльності культурних установ на загал відображене в звіті грецького відділу Маріупольського музею краєзнавства (1931 р.): "Враження, яке справляє грецький відділ у відвідувачів-греків, - надзвичайне, викликає радісний подив, у найбільш експансивної частини іноді й захват до сліз"143. Для сотень тисяч людей 20-і рр. стали часом виходу на якісно новий рівень етнічної свідомості, проте розглядати його як цілковито позитивне й органічне явище не доводиться.

Культурна модернізація найтіснішим чином була повязана з проблемою секуляризації масової культури. Одним з проявів культурної модернізації етносів України стало створення національних театрів, навіть у середовищі народів, які взагалі не мали цього жанру в своєму культурному арсеналі. Заклики до розширення арсеналу заходів культурного та ідеологічного впливу на населення України загалом та його етнічні сегменти, зокрема, виразно зазвучали в радянській пресі, вже починаючи з 1927 р. Надалі розгорнувся процес масового створення національних театральних труп, виразні етнічні орієнтири запанували в радянській кіноіндустрії.

Зваживши на надзвичайну популярність театральних дійств та щирий потяг селянства до театральних вистав (досить сказати, що на початок 1926 р. за неповними відомостями в Україні діяли 3 040 драматичних, 900 музично-хорових і лише 160 літературно-газетних сільських гуртків144), більшовики заходилися в сприянні розвитку самодіяльного мистецтва, як "загальноприступної розваги на селі". Увага до нього була не випадковою: вона стала знаряддям пропаганди нових соціальних ідей. Відзначалося, що "змістом самодіяльної творчості мають бути сучасні теми місцевого життя, а також найважливіші частини роботи політосвіти на селі: сільськогосподарська, кооперативна, природнича, військова пропаганда та пропаганда самоосвіти"145. Більшовицький уряд потурбувався про культурну інєкцію в національне середовище, яка прищепила йому зрозумілою національною мовою в яскравій формі ідеї "великого стрибка" та суцільної колективізації завчасно. Ставлення влади до національного театру було щиросердно висловлене С. Бунтовніковим та Ф. Креслевим: "... Театр є надзвичайно важливим знаряддям насадження серед них [болгар - Л. Я.] таких відчуттів, ідей та взаємовідносин, фактором, що впливає не стільки на ідеологію, але головним чином на психологію на взаємини, на домашній побут. При цьому не лише сфера впливу, але й сила дії театру на маси величезна"146.

Перша болгарська пересувна трупа була створена 1927 р. в с. Преслав з ініціативи Наркомосу. В травні 1934 р. був сформований Одеський болгарський колгоспний театр-студія ім. Г. Димитрова. Відомою в Україні була діяльність єврейських, російських, польського, німецького і грецького колективів. Театри відіграли помітну роль у призвичаюванні національних громад до ідей колективізації, соціалістичної реконструкції та індустріалізації. Не всі вони виросли в дійсно художні колективи, значна частка була специфічними агітаційними пересувними установами, деякі з них існували формально.

Величезну роль у культурних трансформаціях громади відіграв Єврейський театр. В березні 1927 р. в Україні в місцях компактного мешкання євреїв відбулися гастролі Єврейського державного театру. Його творчий доробок і репертуар були вагомими: пєси "Пурим-Шпіл", "Цей Купілем- лех", "Койменкерер", "Ін Брен", "Загмун", "Розіта", "Шабсе Цві" викликали щирий ентузіазм населення .

Національні та загальні театри з моменту створення попали під невсипущий регуляторний нагляд політичних установ. Впродовж 20-х рр. партія послідовно нарощувала політизацію цих культурних закладів, домагаючись від труп перегляду репертуару. У найнебезпечніший ідеологічно для більшовицької влади час (від проголошення непу до " великого перелому") вона послідовно витісняла всі конкурентні субкультури та нейтралізувала їхній вплив на маси. "В останній час пішла мода на лекції й доповіді про шлюб, полову етику, мораль "как надо жить", все теми, що торкаються полового питання, - з відразою писав один з авторів г. "Культура і побут", - Анонсують якогось "ілюзіоніста"... З театральною халтурою треба повести найрішучішу боротьбу"148.

Те, що народ, змучений війною, був не переобтяжений освітою та мав нерозвинений художній смак, визначало його уподобання та межі цікавості: міста й села України були завішані листівками та афішами, що закликали подивитися виступи магів та віщунів, тогочасних культуристів, невибагливі оперетки, ліліпутів тощо. Одна з тогочасних афіш пропонувала наступне [текст наводиться без коректування - Л. Я.]: "Всем... всем... всем. Спешите видеть:Сельбуд первого района пятница. Экстраординарное

представление. Современный гладиатор, Георг Нельман - работа гирями, железом, цепями. Всюду успех... Финоменальный лилипут Сережа."149

Вивільнення освітніх, культурних закладів і колективів етнічних громад з під регулятивного впливу церковних громад, реалізувало давні прагнення частини національно-демократичної інтелігенції і надало потужного імпульсу розвитку літератури і мистецтва. Впродовж 20-х рр., за спостереженням сучасних дослідників, відбулася бурхлива розбудова єврейської, грецької, болгарської літератури. Цьому ж сприяли бурхливі модернізацій ні процеси в мовній царині. Найвиразніші перемоги щодо впливу на масову свідомість більшовики здобули в сфері кінематографії. Впродовж 20-х рр. вони спромоглися перетворити кіно з дрібнобуржуазного атракціону " рухливих картинок" на мистецтво, яке за силою свого впливу на маси не мало рівних. Кіно, як явище історичне, відіграло вирішальну роль у пропагуванні нових взірців соціокультурної поведінки й масової культури.

6. Мова етнічних громад

Постанова ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу в розвиткові української мови" (1.08.1923 р.) стала логічним результатом національно-визвольного руху в Україні, втіливши сподівання як українського народу, так і етнічних меншин на достойні й рівноправні умови розвитку. Вона започаткувала в республіці грандіозні зрушення в сфері національно-культурного буття, що зачепили усі його складові, в тому числі й мови етносів країни. Ті роки часто називають часом "національно-культурного ренесансу", а будь-який культурний підйом неможливий без підняття на якісно новий щабель мови, адже мова - є найпершою етнодиференцюючою ознакою і, можливо, найсуттєвішим культурним надбанням кожного народу.

Серед державних програм, які запроваджувалися в контексті корені- зації і справили визначальний вплив на поступ етнокультурного життя народів республіки та СРСР досліджуваного періоду, слід назвати реформу російської абетки, спроби реформувати українську мову, загальносоюзну програму створення алфавітів для неписьменних народів, переведення низки мов на латинську абетку. Не було жодного народу, який би більшою, або меншою мірою не зачепили ці зрушення. Оцінка їхніх наслідків для кожного народу своя, і значною мірою - це справа майбутнього.

Слід відзначити, що увага науковців до окресленої проблематики явно не відповідає тому місцю, яке вона посідала в комплексі етнокультурних проблем 20-30-х рр. Спроби узагальнення досвіду культурно-освітніх та мовних реформ на українських теренах у міжвоєнний час обмежувалися малоінформативними дописами працівників українського Наркомосу. Лише проф. В. Жирмунський у праці "Национальный язык и социальные диалекты", спираючись на результати власних багаторічних польових досліджень в УСРР, у нетиповій для часу формі намагався окреслити проблеми мовного життя українських німців150. Критичні зауваження щодо мовної політики в СРСР містила збірка "Доля національних мов в Совєтській Росії", видана 1937 р. у Варшаві151.

Сучасна історіографія включає праці російських науковців,152 які фокусуються на закавказьких, середньоазійських та сибірських народах, а також фундаментальне дослідження Дж. Шевельова,153 присвячене розвитку української мови в першій половині ХХ ст. Певний крок уперед в усвідомленні специфіки мовних процесів та мовного життя народів України під час політики коренізації зроблений учасниками наукової конференції "Мовні конфлікти та гармонізація суспільства". Важливі напрямки мовної політики більшовиків УСРР розглядаються в статті Г. Єфіменка154. Цікаві узагальнення щодо еволюції мовної проблеми в єврейському середовищі містить стаття М. Феллера155. Але, слід констатувати, названа проблема ще не була обєктом спеціального дослідження, хоча історіографія проблем коренізації освіти та етнокультурного розвитку етнічних меншин включає десятки праць, серед яких присутні й серйозні комплексні, зокрема дисертаційні156.

Деякі аспекти запровадження мовної політики щодо етнічних меншин УСРР, дискусії навколо визначення "рідної мови" висвітлені в ІІІ розділі колективної праці Інституту етнонаціональних і політичних досліджень НАНУ157. У ній Б. Чирко дійшов цілком слушного висновку: "Забезпечити всі національні групи необхідною кількістю національних закладів або навіть класами було неможливо"158.

Основна увага автори монографії віддана також досить важливій проблемі - примушуванню дітей навчатися в школах за національною, а не за мовною ознакою. Наслідки такої політики, на їхню думку, були плачевними: не розуміючи мови навчання, діти мучилися в школі, а батьки засипали офіційні установи скаргами на тих, хто в такий своєрідний спосіб "забезпечував" їхні національні інтереси159. Але в цілому зазначається, що розширення мережі національних шкіл підняло загальноосвітній рівень населення України. Висновок цей, на нашу думку, не позбавлений умоглядності, оскільки якість освіти в національних школах та їхній стан упродовж 20 - першої половини 30-х рр. неодноразово критикувалися як освітянами, так і населенням.

Як не прикро, більшість вітчизняних дослідників згадує про мовні проблеми етнічних громад побіжно навіть у працях, присвячених історії етнічних громад. Висвітлюючи перипетії коренізації освітянської справи, історики обмежуються констатацією факту багатонаціональності республіки, безпосередньо з нею пов'язуючи проблеми, невдачі та прорахунки в розбудові національної освіти в УСРР. Науковці одностайно зазначають, що закордонна література була непридатна для радянської школи, втім, причини цього трактуються в ідеологічній площині. Між тим останнє аж ніяк не пояснює провальних спроб організувати випуск необхідної літератури в межах СРСР, а також нездатність налагодити конструктивний культурний обмін між громадами, які мешкали в союзних республіках. Серед негативних наслідків радянської освітньої реформи на загал згадуються культурні втрати громад, викликані радянізацією як такою, та атеїзацією виховання, зокрема. А між тим з'ясування питання: "На якому мовному ґрунті відбувалося створення радянської школи для етнічних меншин?" - саме по собі є окремою науковою проблемою. Принагідно зауважимо, що більшою чи меншою мірою мовна проблема (тобто невідповідність місцевих говорів етнічних громад України літературній мові країн виходу) була найвпливовішим фактором етнокультурного розвитку низки етнічних громад за часів політики коренізації.

Зміст коренізації полягав у виведенні національних мов за межі побутового і культурницького вжитку, наданні їм публічного характеру, розширенні сфер їхнього використання та осучасненні процесів мовотворення, які, нагадаємо, стояло вирішувати на тлі величезних етнокультурних проблем, зокрема, значної мовної асиміляції. Її обсяги в середовищі етнічних меншин на середину 20-х рр. вражали. Наголосимо, що йдеться про мовну асиміляцію, яка, безумовно, є одним з найбільш складних і значущих кроків на шляху втрати етнічної ідентифікації як такої. Так би мовити, "втрати" росіян від асимілятивних впливів в УСРР становили на 1926 р. 49 771 особу, або - 1,85% від загальної чисельності етнічної групи. Аналогічні показники в середовищі українців під впливом російської мови склали 5,55%, білорусів - 73,43%, вірмен - 26,24%, євреїв - 22,62%, греків - 17%, чехів і словаків - 8,21%, татар - 7,52%, поляків - 6,88%, болгар - 3,57%, німців - 3,52%160. Для порівняння не зайвим буде навести аналогічні відомості про асиміляційний вплив української мови на етнічні меншини. Українську мову назвали рідною 44,18% поляків161, 5,86% білорусів, 5,37% чехів і словаків, 2,11% татар, 1,27% болгар, 1% німців, 0,95% вірмен, 0,89% євреїв, 0,75% греків. Таким чином, інтрига етномовного життя УСРР впродовж політики коренізації обумовлювалася запеклою боротьбою між українською й російською мовами за вплив на етнічні громади республіки. Асиміляційна інерція в етнічних громадах була різною, відрізнялися також і пріоритети останніх щодо мови національної акультурації162. Хоча позиції української мови впродовж 20-х рр. значно посилилися і вона в низці етноконтактних зон (переважно Правобережжі та Північній Україні) активно впливала на зміну мовної ідентифікації етнічних меншин, все ж тиск російськомовного середовища на розвиток етнокультурних процесів серед етнічних меншин і українства залишався незрівнянно сильнішим.

Освітяни і нацменпрацівники цілком виправдано вважали, що зміна акцентів розбудови освітньої справи в середовищі етнічних меншин стане дієвою перепоною на шляху асиміляції етнічних громад. Багато з них вважали, що створення "національної школи" зніме проблему асиміляції як таку і стане трампліном для культурного розвитку етнічних громад. Зі свого боку зауважимо, що відносини між мовою та освітою є комплексними. Вкрай важливо, які мови людина вивчає впродовж життя, але першочергове значення має те, якою мовою вона набуває освіту. Найбільш стійкі пізнавальні звязки формуються в тому випадку, коли мова викладання співпадає з рідною мовою (мовою щоденного вжитку). В іншому випадку з часом розвивається зворотній процес, так званий, рецидив неписьменності. Отож тільки переведення шкіл на рідні мови було підосновою виведення населення на якісно новий культурний рівень.

Причини переведення початкової школи на національні мови були прагматичними. Багаторічний досвід русифікації в Російській імперії засвідчив, що викладання російською мовою значно знижувало інтенсивність засвоєння предметів. У звичайних народних і міністерських школах у місцях мешкання інородців термін навчання був збільшений на рік з урахуванням адаптації дітей до мови викладання (так було, зокрема, в німецьких, болгарських та грецьких колоніях). Вимога переведення початкової освіти на рідні мови ["мова, якою говорить дитина" - Л. Я.] була одним з центральних гасел демократичного руху на постімперських просторах і стала одним зі стовпів будування нової радянської школи. В черговий раз, вже 1931 р. пояснюючи значення цієї тези, М. Скрипник зауважував: "Інакше бо утрудниться саме навчання, інакше бо настане затримка розумового розвитку дитини і зайва навантага дитини". Переведення шкіл на рідні мови, на його думку, не слід було ототожнювати з примушуванням відвідувати школу за національною ознакою. "Справа не в національній приналежності, не в походженні дитини, - наголошував нарком, - не в бажанні батьків, а справа в тому, щоб полегшити дитині надбати знання"163.

Етномовна ситуація в УСРР набула надзвичайної гостроти і складності саме в контексті завдань мовної модернізації, які планували вирішити в стиснені строки, впродовж перших пятирічок. Проте, затверджуючи відповідні програми культосвітньої діяльності в середовищі етнічних меншин, радянські функціонери не мали уявлення про сутність етнокультурних, зокрема, мовних проблем у їхньому середовищі. Етнічні громади переважно складалися з низки регіональних субкультурних груп, які відрізнялися за мовною ознакою. Так, скажімо, серед німців України були поширені долішньонімецька, середньонімецька, південнонімецька та мішана говірки164, носіями яких виступали такі субкультурні групи як от: волинські німці, меноніти, німці Одещини тощо.

Греки УСРР складалися з маріупольських греків-еллінів та греко-татар, одеських греків та дисперсного населення грецького походження у великих містах республіки. Маріупольські греки-елліни мали принаймні пять еллінських говірок, які суттєво відрізнялися від запроваджуваної в їхньому середовищі димотики. Одеські греки також розрізнялися в мовному відношенні. Якщо міська грецька громада завдяки постійним контактам з Грецією та вкоріненим традиціям просвітництва володіла і катаревусою і димотикою, то мешканці с. Олександрівка-Арнаутівка, як видно з дослідження Ф. Теохаріді, були мовно-асимільовані165. Що ж до решти грецької людності України, то вона мала в своєму середовищі представників більш як 70 грецьких та малоазійських говірок, що в умовах масової неписьменності правили за безписемні мови спілкування у відносно нечисленних спільнотах. етнічний більшовицький коренізація радянізація

За окреслених обставин цілком природно виникла проблема визначення мовних пріоритетів новостворюваної школи, яка мала свої особливості на регіональному, республіканському та союзному рівнях. Прагнення спростити з технічної точки зору функціонування шкіл "малих народів", переводячи навчання в них на подібні мови (на димотику в ромейських школах, румунську - в молдавських, кримсько-татарську - в урумських тощо) надало даному напрямку освітньої реформи тупикового характеру. З легкістю "реформуючи" мови етнічних меншин, запроваджуючи нові алфавіти, обираючи з множини мовних типів загальнореспубліканську (загальносоюзну) обєднуючу мову, заборонивши культурний обмін з країнами виходу, радянська держава перебрала на себе невластиві і непідсильні жодній державі функції регулювання повсякденного мовного життя народу. Однак замінити живу мовну творчість щоденним адмініструванням малограмотних функціонерів не вдалося. Благі наміри по осучасненню, демократизації та консолідації мов етнічних громад обернулися значними втратами і не лише у мовній царині.

Визначити так звану "рідну мову", якою мало здійснюватися навчання в школах нацменшин, виявилося доволі складно внаслідок тих колосальних відмінностей, що утворилися впродовж багатолітньої окремішньої історії, між офіційними мовами країн виходу та мовами етнічних меншин України. В колах вітчизняних і зарубіжних мовознавців панували настрої зневажливого ставлення до "вульгаризованих" говірок етнічних громад, які, на їхню думку, якщо й були цікаві, то лише з точки зору історії мовотворення, але аж ніяк - з точки зору державної мовної політики. Думки про право говірок на існування і державну підтримку тонули в загальній масі настроїв за пришвидшення етнічної консолідації.

Нагадаємо, що етап визначення мовних орієнтирів на шляху етнополі- тичної консолідації проходять усі народи. В 1907-1909, 1912-1913 рр., зокрема, відбулися дві дискусії про шляхи розвитку української мови. Дебати навколо так званої "мови баби Палажки" та урбанізованої мови сучасної європейської нації викликали до життя напрямок "галіцізації" мови, оскільки саме в Галичині та Буковині українська мова повноцінно функціонувала в галузі культури і суспільно-політичних відносин.

Гарячі мовні дискусії точилися в єврейській громаді. Єдності стосовно вирішення мовної проблеми не було. Сіоністи обстоювали її розвязання на базі відродження єврейської держави з мовою іврит. Асимілятори схилялися до необхідності культурної інтеграції до суспільств розсіяння і засвоєння мови пануючої нації. Як політичну альтернативу обох напрямків більшовики підтримали і запроваджували впродовж 20-х - першої половини 30-х рр. концепцію створення єврейської пролетарської культури на базі мови їдиш.

Окреслена ситуація в цілому відображала зміст етнокультурних проблем більшості етнічних меншин республіки. Практично в кожній з них існувала своя сакральна мова, мова богослужінь і духовної літератури, мова, що обслуговувала специфічні духовні потреби (в даному випадку - іврит). В побуті і повсякденному спілкуванні, як правило, використовувалася безписемна (розмовна) мова (їдиш166). Були й такі громади (як правило, мало чисельні), етномовні проблеми яких на той час не спроможна була вирішити жодна держава. До них, зокрема належали айсори. Літературна мова останніх була подібною давньоєврейській такою мірою, що народи розуміли один одного. Та проблема полягала в тім, що названа мова використовувалася, як і давньоєврейська, тільки в богослужіннях. Розмовна мова дуже сильно відрізнялася від літературної. До того ж письменності в етнокультурній групі використовувалося дві: одна - подібна до єврейської, інша - ситуативна. Власна література народу була мізерною - переважно духовного змісту, усна - ще бідніша і складалася в основному із запозичень у оточуючих народів .

До того ж у кожній громаді, як було показано вище, з року в рік зростала частка мовно-асимільованих громадян, рідною мовою яких була переважно російська.

З моменту краху Російської імперії та декларування права вільного етнокультурного розвитку проблема мовної орієнтації набула першочергового значення. Намагаючись створити національну школу, держава наразилася на несподіваний суспільний спротив. Кожна етнічна громада була розмежована на декілька ворогуючих таборів, що обстоювали взаємовиключні напрямки етнокультурного поступу. Забігаючи наперед, відзначимо, що всі три напрямки єврейської етнополітичної думки знайшли втілення і реалізацію в історії ХХ ст.: на сьогодні реальністю є особлива єврейська культура Ізраїлю, ґрунтована на, як здавалося в 20-і рр., мертвій мові іврит; декілька єврейських європейських субкультур, ґрунтованих на мовному ґрунті їдиш; а також культури специфічних єврейських груп, що є носіями інших мов, зокрема, української та російської. Й сьогодні сегментованість єврейства залишається темою гострих дискусій науковців, освітян, громадськості. Втім ніхто не заперечить самого факту історичної обумовленості її існування. Особливістю досліджуваного періоду була гранична поляризація суспільної думки, яка прагнула чітко визначити лише один - "правильний" напрямок розвитку і надати йому ваги генерального, тоді як суспільство було таким неоднорідним, що виокремити якийсь напрямок без защемлення прав інших верств було неможливо. Остання обставина наперед заклала підвалини жорсткої конфронтації на мовному ґрунті.

У вказаний час відверті наукові дискусії навколо проблем мовної орієнтації були практично неможливими, не заохочувалися роздуми з проблематики й у середовищі освітян. Але поодинокі висловлення були, і саме вони проливають світло на реальні, а не удавані проблеми розбудови освітньої справи в середовищі етнічних меншин. За приклад можна навести невеличкий допис "О преподавании родного языка в греческих школах" співробітника Кабінету національних меншин при Етнографічній комісії В. Шевченко, збережений в Архіві Інституту етнології, мистецтвознавства та фольклористики НАНУ. 1930 р. дослідниця писала: "... Мне лично приходилось в своих экспедиционных работах часто сталкиваться со многими представителями крестьянства и молодежи греческих сел, и все они в один голос заявляли, что язык, которому обучают их и их детей в школах, - не их язык и они понимают его с большим трудом: он для них почти совершенно чужой. Сказанное станет совершенно ясным после указания, что преподавание ведется на литературном афинском диалекте новогреческого языка в то время, как местные говоры имеют свои укорененные веками особенности. И эти особенности нельзя считать "неправильностями", так как всякое развитие всякого языка закономерно и обусловлено в конечном счете окружающей социальной и экономической обстановкой"168.

Намагаючись обєктивно відтворити особливості етнокультурного життя етнічних громад, слід зауважити, що бездоганний з наукового погляду цей підхід при запровадженні його в життя виглядав як утопічний. По-перше, він вимагав збільшення строку навчання в школах нацменшин з урахуванням роботи початкової школи на місцевій ("...в повному розумінні слова, рідній, мові"169) та поступового переходу в старшій школі на димотику; по-друге, потребував багаторічної колективної праці мовознавців, ймовірно, й адаптації новогрецького алфавіту з огляду на слов'янські впливи, що набувало додаткової складності в світлі курсу на латинізацію мов.

В. Шевченко не гірше за інших розуміла проблематичність задоволення етнокультурних потреб, зокрема, в галузі мовної практики, нечисленних етнічних громад, але вважала себе не в праві ігнорувати їхню специфіку170. Однією з перших серед науковців вона поставила проблему етнокультурного виживання малих народів в умовах посилення державного впливу на процеси мовного обміну і творення.

Що ж до мови маріупольських греків, то вона продовжувала жити, але знов-таки, як до революції російською, так тепер димотикою, вона витіснялася до сфери побуту. Але повсякденне життя людей - це та стихія, яку повністю не здатне контролювати навіть тоталітарне суспільство. "Повсякденне життя - це народне життя. Народ найповніше виражає себе в просторово-часовому континуумі і найвище цінує його серед усіх вартостей світу"171. Якщо брати до уваги це визначення, то грецька людність України красномовно виявила своє ставлення до реформаторських спроб тогочасного уряду.

" Націоналізована" школа, зважаючи на гостроту згаданих проблем, від початку свого існування потрапила під перехресний вогонь запеклої критики.

Специфічною ознакою коренізації в УРСР стали розмови про "примусову євреїзацію". Вони розпочалися з перших її кроків і не припинялися до кінця 30-х рр., час від часу набуваючи гучного суспільного резонансу. Про них йшлося, зокрема, в статті Ю. Ларіна "Об извращениях при проведении национальной политики".

Республіканський партійно-радянський загал пов'язував небажання євреїв віддавати дітей до національних шкіл переважно з недоліками пропаганди й агітації. Єврейські бюро пропонували посилити агітацію на користь розбудови єврейських шкіл. Сьогодні зрозуміло, що опір батьків радянській версії єврейської школи був викликаний низкою взаємообу- мовлених факторів. По-перше, в ньому проявлялося небажання російськомовного єврейства повертатися в лоно національної культури. Це саме про них Ю. Ларін писав: "Вони є людьми російської культури, хоча єврейської національності"173. (Вони ж, до речі, становили авангард антиукраїніза- ційного руху, наполягаючи на розширенні сфери застосування російської мови.) По-друге, значне упередження в середовищі єврейства щодо радянської школи виникало внаслідок низької якості освіти і неясних перспектив її продовження . По-третє, непримиренну позицію до радянської школи зайняли прихильники традиційної духовної освіти та поборники івриту, які розглядали "їдишизацію" як глум над єврейською духовною та культурною спадщиною.

Аналогічні стереотипи етнокультурної поведінки більшою чи меншою мірою відзначалися в усіх етнічних громадах. Найбільш очевидними вони були в середовищі німців, поляків, молдаван, греків. Не відразу і далеко не повсюдно запропонована більшовиками модель народної освіти, незважаючи на її загальнодоступність, була прийнята етнічними громадами. Аж до середини 30-х рр. суспільний опір її запровадженню залишався досить відчутним. Він був тим більшим, чим більш штучними і незрозумілими були реформістські заходи радянських освітян та суттєвішою - релігійність громад.

Боротьба між прихильниками їдишу та івриту вкрай дестабілізувала культурне життя єврейської громади, незважаючи на високий сукупний рівень традиційної освіти в її середовищі. Перехід радянського уряду на позиції захисту і заохочування їдишу прискорив секуляризацію єврейського культурного життя в його радянському варіанті, проте не зняв проблему як таку. Правильність курсу на витіснення івриту з культурного життя радянських євреїв доводили аж до середини 30-х рр. 9 травня 1934 р. в Києві відбулася чергова нарада з єврейського мовознавства, скликана НКО, Інститутом єврейської пролетарської культури ВУАН і редакцією газети "Дер Штерн". Виступаючи на ній, заступник наркома освіти А. Хвиля вкотре закликав боротися проти "клерикальних, старих гебраїстичних елементів, що вже давно віджили і тільки засмічують єврейську мову, уможливлюючи єврейським націоналістичним, сіоністич- ним елементам дурманити певні шари єврейської людності". Прагнення ізолювати єврейство від сіоністського впливу вочевидь проглядало в роботі радянських функціонерів і привело до деформацій мовного життя єврейства оскільки позначилося на праці науково-дослідних установ по унормуванню сучасної єврейської мови та перетворенню її на літературну мову радянських євреїв. Уже 1937 р. Р. Смаль-Стоцький зазначав, що київські науковці, формуючи усталений літературний варіант їдиш, усвідомлено замінювали слов'янські запозичення словами німецького походження, через що літературна мова їдиш ставала чужою для пересічного єврея .

Внаслідок внутрішньої суперечливості освітянської реформи різняться й сучасні оцінки їдишизації радянської школи. Одні дослідники (О. Би- стрицька, В. Матвєєв) вважають, що завдяки їй саме УСРР стала країною, де остаточно сформувалася широко розповсюджена єврейська літературна мова їдиш. Інші (Л. Килимник, О. Ткаченко) наголошують, що в такий спосіб більшовики скерували культурний розвиток євреїв неприродним шляхом, оскільки вважають іврит провідним етнозберігаючим та консолідуючим фактором єврейського етногенезу.

Так само неоднозначною є оцінка діяльності більшовиків по вирішенню мовних проблем інших етнічних громад. Залишається фактом, що більшість рішень у цій галузі приймалася поспіхом в обхід зауважень нечисленних на той час мовознавців та істориків і визначалася перш за все політичною конюнктурою. Два з половиною роки відвела історія на спробу реформувати болгарський правопис: 16 червня 1933 р. Всеукраїнська нарада з питань болгарського правопису скасувала ухвалу колегії Наркомосу УСРР від 30 листопада 1930 р. Намагаючись скорегувати відмінності між розмовною мовою українських болгар та власне болгарською мовою шляхом спрощення правопису, українські освітяни збільшили розрив між мовною практикою болгар України та "стамболійським" правописом Болгарії, врешті вкрай ускладнивши культурний обмін між ними177. В стан глибокої хронічної пропасниці завели етнокультурне життя греків УСРР спроби реформування новогрецької мови та переведення освіти в урумських селищах на кримсько-татарську мову . Великі проблеми супроводжували розбудову молдавської школи. Досить сказати, що 1925 р. питання про видання молдавської газети і складання першого молдавського букваря вирішувалися паралельно, водночас відбувалися й гарячі дискусії про шрифт нової абетки.

Чи не найбільше поспіхом прийнятих рішень супроводжувало латинізацію мов з арабською писемністю. Слід зауважити, що впродовж 20-х рр. в освітянських та культурних колах відчутного поширення набули настрої на користь повної латинізації мов, поширених у межах СРСР. Високі освітянські чини всерйоз захоплювалися цією ідеєю і підраховували дивіденди, отримані б у такому разі на економії поліграфічного обладнання. Неабияку підтримку знайшли ці утопічні плани в радикальних верствах населення. "Ультралівим заскоком" назвав М. Скрипник ідею переведення на латинську абетку мови їдиш179. Нагадаємо, що й ідея латинізації української писемності остаточно була відкинута лише 1927 р. на Всеукраїнській правописній конференції.

Характерним відбитком настроїв на користь уніфікації мов був випадок, описаний М. Скрипником . Влітку 1930 р. до наркома за підтримкою звернулися представники есперантського гуртка з Донбасу. В розмові з'ясувалося, що гуртківці не володіли ані українською, ані есперанто, отож, розмови про "есперантську теорію про анаціональність і про анаціональну есперантську культуру" на перевірку прикривали собою невігластво та безкультурність, що наскрізь просякали радикально налаштовану частину постімперського суспільства. Ці настрої не отримали вирішального впливу на поступ культурної розбудови в республіці, але вплив їх у цілому можна охарактеризувати як деструктивний.

Низка архівних джерел свідчить про те, що мізерна частка нацмен- працівників та освітян була свідома проблем, що супроводжували розбудову національної школи. Історія коренізації освітянської справи у 20-х рр. знає багато прикладів безвідповідального адміністрування у вирішенні питання мови викладання. Приміром, 23 лютого 1926 р. колегія НКО ухвалила "для греків-елінців завести нову грецьку абетку, а для греків-татар - кримсько-татарську абетку з огляду на цілковиту подібність цих двох мов"181. Працівники НКО не лише не знали, що тоді ще не існувало кримсько-татарської абетки, а й того, що мови згаданих народів суттєво різнилися поміж собою. І тут "пролеткультівський ентузіазм" переважив усі інші аргументи. Ідея створення нової абетки для східних народів вже набула великого політичного змісту: вона розглядалася як спосіб просунення пролетарської революції на Схід. У цьому контексті вирішувалося й питання латинізації кримсько-татарської мови. Її латинізація розпочалася 1927 р. і була розроблена Б. Чобан-заде в межах програми створення нової турецької абетки182 (яка, до речі, в самій Туреччині розпочалася в листопаді 1928 р.).

3 березня 1928 р. Раднацмен НКО УСРР вирішив створити спеціальну комісію "для вивчення питання транскрипції для друкованих видань турецько-татарською мовою".

Як видно з протоколу засідання Раднацмену від 3 серпня 1928 р., комісія не була створена і до опрацювання питання не приступила. Тим не менш доповідна записка ЦКНМ до Раднацмену НКО УСРР, датована 2 серпнем 1928 р., рекомендувала перевести перші шкільні групи Маріупольщини та Сталінщини на греко- татарську мову з початку 1928/29 навчального року. Ставка робилася на придбання навчальної літератури у Криму (де, за відомостями ЦКНМ, латинізація розпочалася роком раніше184) Маріупольську та Сталінську окрінспектури освіти зобовязали розробити пятирічний план татаризації греко-татарських шкіл. З цією ж метою пропонувалося в тому ж серпні організувати двотижневі учительські курси "... для вивчення латинізованої кримсько-татарської писемності".

Яким чином окрінспектури мали виконати ці настанови, де вони могли взяти фахівців, нарешті, яким коштом зібрати вчителів у переддень відкриття шкіл, не кажучи вже про те, чи можна було опанувати латинізовану "греко-татарську писемність" впродовж двох тижнів - про це в доповідній записці не йшлося. Такою ж формальною була постанова "забронювати 15 місць у педвузах для грекотатар України". Фахової підготовки для них тоді ще не існувало,186 а урумська мова була суцільною білою плямою для мовознавців187. Постанова ЦВК та РНК СРСР "Про нову латинізовану абетку народів арабської письменності Союзу РСР" датована 7 серпня 1929 р. Як бачимо, українські чиновники від освіти значно раніше за вирішення питання в середовищі величезних мас тюркомовних народів намагалися навязати радянській школі непродумані, неузгоджені рішення, які не могли підкріпити ані теоретично, ані фінансово, ані організаційно.

Не менше проблем виникало на місцевому рівні. Далеко не всі місцеві нацменпрацівники, на відкуп яких було віддане питання про вирішення мови викладання у національних школах, були спроможні аналізувати надзвичайно складну етнокультурну ситуацію. Втім власний досвід нерідко приводив їх до цілком зважених висновків. Так, ст. інспектор Зінов'євської окрінспектури освіти Будак відзначав (1926 р.) "захоплення як нацменшостей, так і керівників радянських, освітніх та інших організацій переведенням в життя нацполітики, будування на підставі цього захоплення утопічних планів, як-то відразу ж розвязання нацпитання на всі 100%... Таку важливу систематичну, послідовно організовану роботу, як забезпечення вимог нацменшостей, зрозуміли як тимчасову кампанію", - констатував нацменінспектор.

В результаті так звана "молдаванізація шкіл" [ще - "надмолдавані- зація" - Л. Я. ], яку намагалися "революційним шляхом" здійснити впродовж 1924-1926 рр., перетворилася на румунізацію, яку самі молдавани189 сприйняли як "примусовий захід радянської влади"190. Румунізовані школи Зінов'євщини полопалися як мильні бульбашки за відсутністю навчальної літератури і викладачів, а молдавське населення вороже заперечувало коренізацію школи як таку, обстоюючи переведення шкіл на російську мову.

Наприкінці 20-х рр. знов актуалізувалося й активно дебатувалося освітянами питання збільшення строку навчання в нацменшколах на один рік191, але тепер його причини крилися в площині непристосованості навчальних програм до фактичної багатомовності навчального процесу та занедбаності мовного питання як такого.

Впродовж досліджуваного етапу найгострішою проблемою, що гальмувала реформаторські потуги більшовицького уряду, була відсутність спеціалістів, спроможних здійснювати життєві мовознавчі студії в середовищі етнічних громад. За словами звіту Всеукраїнської філії Центрвидаву в 1926-1927 рр. видавництво не опублікувало жодного аркушу чеською та грецькою мовами саме внаслідок "відсутності авторів та культурних сил, спроможних робити переклади на ці мови"192.

Мовознавці, зі свого боку, констатували нездатність розмовних мов селянських етнічних меншин адекватно і швидко обслуговувати потреби громад у суспільно-політичному та культурному просторі радянської України. А уряд між тим, здавалося, не докладав жодних зусиль для вивчення мов та їхньої стабілізації. Нагадаємо, що 1924-1933 рр. стали часом великої праці по створенню сучасних словників української мови, які заклали ґрунт для поглиблення українізації. Відповідної праці в середовищі етнічних меншин не здійснювалося, хоча збирання й видання словників є базою мовного розвитку і не лише в освітній царині.

Революційний ентузіазм, бажання вирішити проблеми, які визрівали століттями, методами червоногвардійської атаки сформували величезний розрив, а надалі і конфлікт між запитами держави та здатністю громад до сучасного мовотворення, ґрунтований на пересічно низькому освітньому рівні населення. Непереборною перепоною на шляху освітянських нововведень залишалися відсутність мовознавчих досліджень і відповідного методичного супроводження. "Складно зробити письменними не лише учнів, - занотовано в протоколі засідання молдавської секції Зіновєв- ської окружної конференції вчителів нацменшин (8 квітня 1929 р.), - а й самого себе за відсутності граматики"193.

Величезні зусилля впродовж 20-х рр. спрямовувалися на адаптацію друкованої продукції до розмовної мови етнічних громад, але вони були не завжди професійними і вдалими.

Серед безлічі проблем, що постали перед етнічними громадами в контексті коренізації та перманентної зміни пріоритетів суспільно- політичного життя найбільшою була проблема етнокультурної, зокрема, мовної консолідації; тиражування пограничних мовних типів, проблема суржику як така. Остання була характерною, але не специфічною ознакою етнокультурного життя України. Формування перехідних, мішаних, вульгаризованих мовних типів характерне для всіх мов, тим більше тих, що не мають постійного виходу на суспільну сферу, законсервовані рамками побутового вжитку. Мови повсякчас стикаються між собою, зазнаючи постійної зміни функціональних сфер.

У підоснові названих процесів впродовж 20-х рр. перебувала вимушена двомовність (багатомовність) етнічних громад України у сукупності з пересічно низьким освітнім рівнем населення. Завдання збереження власної етнічної ідентичності ускладнювалося схильністю етносів до культурної дифузії - українізації, русифікації, полонізації і т.і. Тоді, як держава сподівалася на революційне прискорення процесів етнокультурного розвитку (яке радикали уявляли як досить швидке злиття національних культур в єдину пролетарську культуру) етнічним громадам, здавалося, навіть пересічне подолання неписьменності власною та українською мовами коштувало колосального напруження сил і болісного ламання стереотипів.

Практика запровадження коренізації освітньої справи у 20-і рр. поставила перед освітянами безліч проблем, серед яких визначення мови навчання посідало чи не центральне місце. Саме їй (на прикладі російсько-українського суржика) була присвячена друга частина опублікованої "Більшовиком України" промови М. Скрипника на І Всеукраїнській конференції працівників культурно-освітніх установ національних меншин України (травень 1931 р.). Він, зокрема, намагався охарактеризувати з мовознавчої точки зору сутність пограничних мовних типів . М. Скрипник визначив суржик як "мішану, ламану мову"195. Стосовно носіїв суржика рекомендації наркома освіти були наступними: "... Ніяк не можна переводити з тими дітьми навчання тією самою ламаною й мішаною мовою... Не можна також для кожного окремого містечка й селища, для кожної окремої групи населення, іноді для кожної окремої дитини окремим "діялектом" писати підручники... Це значило б калічити дітей і позбавити їх усякої перспективи дальшого навчання. За базу навчання може бути лише певна мова, що має певну виразність, а не мовна мішанина, що її характер для майже кожної людини своєрідний і не має ніякої загальності"196.

Врешті в Україні запанували настанови, ухвалені Всеросійською нарадою із загального навчання серед нацменів: "Рідною мовою для дітей, безперечно, є та мова, якою вони говорять у сім'ї, у своєму повсякденному оточенні. Школа всією своєю роботою, виходячи з цієї рідної мови, має вести дітей до загальнонаціональної літературної мови і їй навчати".

Досить проста й умотивована, на перший погляд, теза стала камінням спотикання для місцевих освітян та радянської бюрократії, оскільки чисельність дітей, у яких мовна та національна ідентифікація не співпадали чи були пограничними, зростала з року в рік. Отже, проблема визначення мовних орієнтирів посеред множини мовних типів, що гостро стояла в українсько-російських етноконтактних зонах, була ще більш актуальною в середовищі етнічних меншин і стала вирішальним чинником не лише розвитку освіти в їхньому середовищі впродовж коренізації, а й взагалі - спрямування процесів мовотворення й мовного життя.

З позицій сьогодення деякі науковці схильні вважати буксування радянської освітньої реформи в її національному варіанті проявом некомпетентності більшовицького уряду. Заради безстороннього погляду на проблему слід відзначити, що це дійсно певною мірою відповідає дійсності, але, основоположні причини цього не усвідомлені й не переборені навіть сьогодні. На перешкоді розбудови радянської школи національними мовами, як не парадоксально, стояли величезні проблеми у самих національних мовах. Висвітлюючи розвиток національної освіти, дослідники коренізації як правило абстрагуються від того, що мови українських етнічних громад не становили однорідного культурного комплексу. Навіть у розвинених громад, які послуговувалися писемними мовами і мали давні освітянські традиції, існували величезні культурні проблеми. Мовознавчі студії в середовищі етнічних громад з'ясували, що практично кожне національне село було осередком певної мовної говірки, а розуміння запроваджуваної в національній школі літературної "національної мови" внаслідок архаїзації мовних типів було вкрай складним. Саме ця обставина, яка створювала очевидний розрив між повсякденною мовною практикою етнічних громад і напрямком розвитку освітянської справи в їхньому середовищі, закладала ґрунт певного "конфлікту культур".

Непідйомною для радянської національної школи, що, нагадаємо, існувала переважно в сільській місцевості, стала ноша багатомовності. Повсякденна практика навчання передбачала паралельне запровадження в роботу шкіл місцевого діалекту та національної літературної мови (з першого класу), української (з 3-го класу), російської (факультативно з 4-го класу), іноземної мови - на загальних підставах199. Наступною великою і перспективно вкрай негативною проблемою, яка визрівала на ґрунті запровадження в школах етнічних меншин фактичної багатомовності, було природне "суржування" мов. У обставинах заборони вільного культурного обміну громад з країнами виходу, обмеженого і певною мірою штучного внутрішнього культурного середовища Країни Рад, відсутності сучасних засобів масової інформації ця проблема цілковито віддавалася на відкуп особистості вчителя і визначалася його особистими якостями. З цього приводу В. Жирмунський свого часу писав: "... Тільки свідоме ставлення вчителя до діалекту дитини, як головного джерела помилок у розмові та в правописі може допомогти правдиво і посучасному поставити викладання мови" і, додамо, повсякденну мовну практику як таку.

Обставини діяльності переважної більшості освітніх установ етнічних меншин протягом 20-х рр. можна охарактеризувати як хронічно кризові. Неврегульованість мовознавчих аспектів шкільної реформи, протиставлення офіційної лінії думкам і побажанням широких суспільних верств привели школи етнічних меншин у стан акультурації, що спричиняло деструктивний вплив на всі суміжні сфери духовного життя. В цих обставинах етнічні громади виявилися як ніколи беззахисними перед натиском асиміляційних процесів.

Проблема невизначеної мовної орієнтації, звичайно, відображала низький рівень політизації етнічних меншин УСРР, які перебували переважно в оборонній позиції. Навіть найбільш політично активна громада - єврейська - виявилася дезінтегрованою в мовному питанні. Боротьба між поборниками івриту та їдишу, вміло переведена більшовиками у соціально-класову площину, вирішилася на користь останнього. А між тим вирішити мовне питання без участі власне етносів, або, принаймні, національно свідомих шарів було неможливо.

Тим більш гальмівним чинником реформаторських спроб більшовицького керівництва виступала пасивна чи негативна позиція так званої національної інтелігенції, переважно русифікованої. Про неї ще на початку століття М. Ольгін (М. Новомиський) писав: "Факт состоит в том, что для наших интеллигентов идиш пока что не является родным языком. Каждый из нас ... имел возможность убедиться в том, что пламенные ораторы, выступающие за развитие и процветание литературы на языке идиш, многие недели не обращаются к нему. Я никогда не встречал интеллигента, который говорил бы на идиш в своем собственном доме с женой и детьми. Несмотря на восторги некоторых из нас по поводу развития литературы и культуры на идиш, она еще не стала нашей потребностью, мы еще не слились с ней, и во всем, что мы делаем в этой области, заметен внутренний надлом"201.

Перспективно негативну роль відіграла також непоступлива позиція М. Скрипника, а в його особі й НКО, стосовно коренізації школи. На закиди щодо непідготованості, непродуманості, відсутності матеріальної бази коренізації останній 1930 р. відповідав: "Що таке підручники..? Це матеріальна база українізації... Але дозвольте мені запитати вас: коли нам доводилось воювати підчас громадянської війни голодним, роздягнутим, босоногим і годувати собою вошей, як би ми тоді поставились до того, коли б ми одержали наказа наступати, брати Перекоп, а тут нам би говорили: дай спочатку взуття, а потім Перекоп... Таке наше ставлення щодо питання матеріального забезпечення. Спочатку Перекоп, а потім - життя й одежа. Інакше не може бути."202

Поверховість суджень і уявлень радянських функціонерів у сукупності з невідповідним рівнем національної свідомості етнічних меншин та їхньою ментальною залежністю від материнських етносів зіграли злий жарт з радянськими освітніми реформами. Вирішення мовної проблеми невіддільне від етнічного самоусвідомлення. Як цілком слушно (стосовно української мови в статті "Струве і українське питання") ще 1912 р. зауважував В. Жаботинський, з філологічного погляду не можна встановити різницю між мовою і діалектом. Якщо спільнота вважає себе окремою нацією, то вона буде нестримно прагнути до створення нової і повноцінної культури своєю мовою, навіть коли вона мінімально відрізняється від панівної.

Рівень національної свідомості власне етнічних меншин не відповідав рівню модернізаційних завдань, що перед ними поставила радянська влада. Отож, громади перетворилися на обєкт "реформи згори". Як засвідчує світова практика, вони також можуть бути успішними (так було, скажімо, в Туреччині, Ізраїлі, Греції), але за умови довгостроковості і наступності державних програм по частковій або повній мовній переорієнтації суспільства. Саме цього фактору бракувало освітянським експериментам 20-х рр.

Наслідки реформування були суперечливими, незважаючи на те, що реформи спрямовувалися на удосконалення і удоступнення граматики, лексики і синтаксису, які мали пришвидшити боротьбу з неписьменністю та підвищити культурний рівень широких верств населення. Надшвидка модернізація мов, особливо тюркської мовної групи, відірвала новостворювані модерні культури від національних джерел, дистанціювала світську і духовну культури203. Остання обставина в дальній перспективі відіграла вирішальну роль у пришвидшенні асиміляції етнічних громад, оскільки національне і релігійне (духовне) життя громад існували як єдине ціле.

7. Радянізація: кроки до створення нової ментальності

Найскладніше оцінити наслідки діяльності більшовиків у сфері духовного життя суспільства. Анонсована в "Інтернаціоналі" побудова нового світу ґрунтувалася на прагненні докорінним чином змінити ідейні засади суспільного відтворення. В першу чергу це стосувалося сім'ї. На початку 20-х рр. радикально налаштована частина суспільства розглядала сім'ю як "найконсервативнішу твердиню всіх мерзотностей старого режиму"

Місія виховання підростаючого покоління повинна була перейти від сім'ї до радянської школи. Виховний процес у радянських освітньо-культурних установах вибудовувався на запереченні релігії та норм суспільного співжиття, які ґрунтувалися на ній і звичаєвому праві. Більшовицька освітянська практика 20-х рр. спричинила глибинний конфлікт поколінь, не лише через світоглядні розбіжності, а й через девальвацію традиційних культурних цінностей, прищеплення штучних мовних типів.

Складні суперечливі явища позначали життя сільської молоді, яка за визначенням партійних аналітиків становила найбільш політично відсталу верству молоді республіки. Революційні потрясіння, невідповідність агітаційно-пропагандистської діяльності урядових установ і селянської ментальності спричинили глибоку світоглядну кризу. Загострилися хвороби перехідного суспільства. Аналізуючи настрої сільської молоді, в 1926 р. ДПУ назвало пияцтво, хуліганство, антисемітизм масовими явищами в її середовищі205. Справа підвищення культурного і політичного рівня сільської молоді покладалася на сільські комсомольські осередки, які влаштовували вечори самодіяльності, ігри в політфанти, вистави. Специфічною формою виховання стали політсуди, наприклад, над єврейською молоддю, яка відзначала свято Іом Кіпур, та комсомольцем, який не визнає релігійних свят . Втім, комсомольці далеко не завжди являли приклад для молоді етнічних меншин: архівні джерела і преса рясніють відомостями про антисемітизм, пияцтво, дебоширство, ґвалтування неповнолітніх комсомольцями207. Суспільні хвороби вразили навіть найбільш консервативні громади. Зокрема, стосовно маріупольських греків Н. Каган занонував: "Молодь розбещена, ґвалтує дівчат, в 15 років дівчата роблять аборти, шириться "кавалерство", "баришеньство". Комсомольці не тільки не борються з цими явищами, але в багатьох випадках першими подають у них приклад... Загальна атмосфера в комсомолі та серед молоді - це розбещеність"208.Суспільна думка стала схилятися в бік засудження вільних стосунків лише в 2-й половині 20-х рр., а наприкінці 20-х рр. у пресі запанували ідеї засудження сексуальної розпущеності та заклики до аскетизму.

Слід відзначити, що 20-і рр. стали часом колосальних зрушень у галузі сімейного життя та шлюбних відносин, які мали ознаки сексуальної революції чи, принаймні, бунту окремих соціальних верств. Проблеми еволюції цієї сфери повсякденного життя українського села висвітлювала стаття "Про шлюб (Риски олівцем)". "... Більшість селян справляє весілля по старовині. Нового є тут одно - запис у загсі, - констатував автор статті П. С., - Але шлюб рахується, власне, дійсним не тоді, коли запишуться в сільраді, а коли піп перев'яже рушниками руки.

Одначе буває й інакше. Буває, що вся весільна обрядовість лишається, як і була, але попа оминають. Ми, звичайно, обходимо тут ті випадки, коли беруть шлюб свідомі молоді, що своє весілля відправляють у сельбуді, де немає уже такої пиятики і де цілком панує червона обрядовість"209.

Розроблена П. С. класифікація розповсюджених у тогочасному українському селі видів шлюбу виглядала наступним чином:

живуть "просто так" у своїх батьків, спільного господарства не мають. Дітей у таких шлюбах не буває. "Законне закріплення" таких шлюбів рідко гучно справляється, весілля з усім його ритуалом не буває;

законний шлюб, який передбачає відповідний запис у загсі, вінчання і весілля, як у старовину.

так званий компромісний шлюб без вінчання, з традиційним весіллям або ж влаштуванням "вечору";

червоний шлюб передбачає проведення шлюбної церемонії у сель- буді або хаті-читальні.

Як бачимо, переворот у системі шлюбних відносин привів до затвердження якісно нової форми шлюбу (так званого комуністичного - "червоного" - шлюбу, що попервах мислився як вільні міжстатеві відносини) та декількох маргінальних форм, які яскраво віддзеркалювали мозаїчність соціальної структури перехідного суспільства.

Цікаві спостереження над трансформаціями дошлюбних та сімейно- шлюбних взаємин у повоєнні роки містила стаття С. Божка "Смерть "ночівлі"! (Про дівоцько-парубоцький побут)"210. З матеріалу публікації з'ясовуємо, що попри показну цнотливість селянського життя з його громадським осудженням позашлюбних звязків, приховані вільні взаємини пустили досить міцні й глибокі паростки в повсякденні села. "Ночують на селі всі, - підсумовує автор, - Цей звичай дуже давній, незважаючи на те, що зараз на селі буяють різні хвороби (навіть венеричні), ночувати все ж не перестають". Багаті дівки "ночують" "по- харошому", тобто без дітей, бідні наймички, нехтуючи соціальними суперечностями, не гребують можливістю вийти заміж за заможного " синка", внаслідок чого венеричні хвороби перш за все б' ють по бідняках.

Викорінити це ганебне для нового соціалістичного побуту явище мали, на думку автора статті, держава та громадські організації, взявши під своє керівництво стихійне статеве життя молоді. "... Вулиця, коли вона починає жити вечірньою порою, коли повітря наповнене тугими пахощами весни чи смачним духом жнив та молотьби, - більш-менш одноманітна: сміх, гармошка, співи зовні покривають і заховують соціальну ріжницю та психологічні індивідуальності.

І парубок і дівка цілий день віку свого юнацького живуть одним психо- біологізмом:

Коли б швидше вечір, та й сонечко зайшло Може б моє серце та й до мене прийшло.

Це органічний вигук, що рветься з здорового дівоцько-парубоцького тіла".

Залишаючи без коментарів дещо гіпертрофовані висновки щодо "психобіологізму" українського села, не можемо не відзначити дальньої мети статті, а в її контексті - мети тодішньої влади, яка пропагуючи вільні шлюбні взаємини та громадянський шлюб, водночас виступала проти неконтрольованої "позашлюбної" творчості мас. "Треба на парубоцько-дівоцький побут звернути особливу увагу не лише комсомольцям, але й охороні здоров'я (професійні лекції) і всім органам культ і політосвіти... наші комсомольці, працюючи серед молоді, оперують " голою політикою", а сам, гляди, тайком, - щоб ніхто не бачив, - і прикурне десь у клуні чи в тій новій коморі. "Вулиця", як соціально- біологічний чинник, як багата особливість українського етнографізму не вмре, але з її фіналом "ночівлею" треба боротися. З огляду на вищезгадане поширення заразливих хвороб треба, треба й ще раз треба."211

Не важко помітити, що бум сексуальної свободи, що прийшовся на початок 20-х рр. досить скоро почав турбувати владу своїми не передбачуваними і неконтрольованими наслідками: поширенням хвороб, що передавалися статевим шляхом, бездоглядністю дітей, безвідповідальністю їхніх батьків. 20-і роки стали часом революційних змін у галузі шлюбно-сімейних відносин, сутність яких полягала в руйнуванні інституту традиційного шлюбу. У повоєнну епоху процеси маскулінізації, емансипації потужно охопили всі постімперські простори, різко змінюючи світоглядні орієнтири консервативних етнічних громад, збільшуючи питому вагу інших форм шлюбу, порівняно з традиційним, тим більше, що на початковому етапі свого існування радянська влада пропагувала й заохочувала вільні міжстатеві стосунки.

Водночас традиційний шлюб в середовищі компактних етнічних громад виявився доволі стійким до зовнішніх впливів. Він був явищем історичним і мав низку усталених ознак: багатодітність, багатопоко- лінність, спільне проживання значної кількості родичів, жорстка ієрархічна структура, в якій вся влада належить чоловіку - главі сім'ї (до прав останнього, зокрема, відноситься розпорядження родинними ресурсами, матеріальними та фізичними; керування долями дорослих дітей; представництво інтересів родини у громаді та зовнішньому світі).

Масові історичні, статистичні та етнографічні джерела засвідчують, що прагнення громад до самозбереження шляхом дотримання "чистоти крові" в доколгоспний період залишалося визначальною тенденцією етнічного життя України. Укладання шлюбів та вибір шлюбного партнера здійснювався переважно в своєму селі, щоправда в радянську добу дещо зменшилася роль батьків у формуванні подружньої пари, а дроблення господарств під впливом радянської податкової системи швидкими темпами затверджувало нову історичну форму сім'ї - малу (нуклеарну).

Більшовицька агітація, пересічне погіршення умов господарювання й, відповідно, зменшення заможності селянства суттєво вплинуло на вигляд весільного дійства та зміст повсякденного сімейного життя. Повсюди в Україні впродовж 20-х рр. поступово скорочувався весільний цикл (який в традиційному шлюбі тривав принаймні тиждень), шлюбна обрядовість спрощувалася й вимушено секуляризувалася. Після запровадження Декрету ВЦВК та РНК про громадянський шлюб, дітей та введення книг актів громадянського стану тенденція до зростання частки громадських шлюбів стала універсальною, її активними пропагандистами були радянсько-партійні функціонери, сільські активісти, які вимушено дотримувалися нових форм взаємин відповідно до вимог партійного статуту. Впродовж 20-х рр. послідовно збільшувалася частка дітей, над якими не здійснювали таїнства хрещення і відповідних магічних обрядових дій, яких раніше суворо дотримувалися.

В цілому слід зазначити, що 20-і рр. були часом різноманіття варіантів шлюбно-сімейних стосунків, певним "пошуковим" періодом, на якому опробовувалися нові моделі подальшої репродуктивної поведінки суспільства. Дотичні дослідження соціологів та істориків сходяться на тому, що запровадження відповідних комуністичній формації вільних взаємин, як масове явище не прижилося на конкретному суспільному ґрунті. В середовищі етнічних меншин такі шлюби впродовж 20-х рр. не вважалися " справжніми" і розцінювалися як розпуста. Водночас у першій половині 20-х рр. етнічні громади пережили етап катастрофічного падіння моралі й відповідні йому негативні соціальні явища та соціальні хвороби.

Не менш проблематично просувався пошук нових побутових стандартів існування комуністичного шлюбу. На початку 20-х рр. суспільство захопилося мріями про відмирання побутової сфери сімейного життя: преса рясніла захопливими прожектами створення суспільних столових, комунальних квартир, ясел та комун, що мали визволити жінку-комунарку від рутини хатньої праці. Досить скоро з'ясувалося, що держава неспроможна ані фінансово ані організаційно забезпечити втілення таких проектів, а масове жіноче безробіття впродовж 20-х рр. перетворило жінку-городянку на заручницю мізерного та злиденного побуту. Між тим, побут, за визначенням, залишався сферою формування, збереження та відновлення взаємовідносин членів сім'ї. Отож, можна тільки здогадуватися, скільки особистісних драм спричинила системна перебудова шлюбних взаємин впродовж 20-х рр.

Зрушення, здійснені більшовицьким урядом в сфері духовного життя сіл етнічних меншин у досліджуваний період, неможливо визначити однозначно. З одного боку, вони були наслідком об' єктивних соціальних і економічних процесів, необхідним етапом утворення нової культурної спільноти (так званого "радянського народу"), позанаціональної за своїм характером. З іншого, вони спричинили своєрідну моральну порожнечу в суспільстві, роз'єднали "батьків" і "дітей", поставивши їх у різні світоглядні табори, викликали справжній сплеск аморальності, розпусти, власне, все те, що викликає насильницька зміна світоглядних орієнтирів. Відомості про хабарництво, зловживання службовим станом, пияцтво, розпусту сільрадівської верхівки типові для цього часу. Але наївним було б вважати, що процеси деморалізації охоплювали лише правлячі кола суспільства. Вони спричинили ерозію цілих шарів традиційної селянської свідомості, яка під впливом більшовицької агітації створювала власні (часом спотворені), норми і форми суспільної та сімейної поведінки. Передувала в цьому процесі молодь та її авангард - комсомол. Ось що писала в 1928 р. г. "Наша правда" про молодь с. Старий Керменчик: "2 комсомольці - Базбек та Тазбаш ґвалтують 13-ти річну піонерку Х. Л. В іншому випадку безпартійний селянин Хремлі ґвалтує 17-ти річну комсомолку Т. Ч. за допомогою партійця Васіна. Загальна атмосфера в комсомолі та серед молоді - це розбещеність"212. Тільки віками вкорінена в селянському середовищі релігійність, утримала в той час суспільство від катастрофи обвалу всіх і всяких стереотипів та моральних домінант, що, наважимося стверджувати, мало колосальний руйнівний потенціал.

Серйозною суспільною, культурною і психологічною проблемою часів коренізації стало стрімке зростання частки міжнаціональних шлюбів. 1927 р. кількість мононаціональних шлюбів (за національністю чоловіка) серед українців становила 97,6%, росіян - 68,7%, євреїв - 96,2%, поляків - 62,3%, німців - 88,9%, болгар - 85%, греків - 69,1%, молдаван - 83,8%, білорусів - 17,4%, чехів - 50%, вірмен - 34,1%213. Родинні стосунки в змішаних сім'ях, проблеми виховання дітей розглядалися в типовому ракурсі інтернаціоналістської концепції. Зокрема, Е. Квірінг вважав, що основою врегулювання будь-яких проблем у взаєминах між чоловіком і дружиною слугуватиме "природна духовна вищість більш розвиненої людини над менш розвиненою"214, під якою розумілася, звісно, приналежність до комуністичної партії. Зазначалося, що так само, як робітник-комуніст повинний вести за собою позапартійних товаришів по роботі, чоловік-комуніст повинний спрямовувати свою дружину і сім'ю. Насправді ж відбувалося "соціально-демографічне розщеплення на рівні первинного осередку громадського й суспільного життя - сім' ї" не лише етнічних меншин, а й українців.

Основну проблем змішаної сім' ї становила відмінність побутової культури етносів і, відповідно, підходів до соціалізації підростаючого покоління. "Зростаюче число міжнаціональних шлюбів, навіть якщо серед них було немало вдалих і щасливих, - на думку В. Даниленка, - цілісно можна зарахувати до типово радянських соціальних експериментів. Експериментів штучно стимульованих і небезпечних. Їх здійснення порушувало дальший розвиток народу як цілісності, призводило до виховання нових поколінь не на культурі, а на "стику" культур, роздвоюючи їхню етнопсихологічну стійкість"216.

Впродовж 20-х рр. ставлення до змішаних сімей, як і до шлюбу загалом, не набуло усталеності і обросло безліччю проблем. Те, що традиційне суспільство виявилося неспроможним перетравити повоєнний "демографічний вибух" та різку зміну пріоритетів сімейно-шлюбної поведінки, стало очевидним вже на момент Загальносоюзного перепису населення 1926 р. Практика його здійснення, зокрема, проблема визначення етнічної приналежності та викликані нею викривлення відомостей щодо кількості поляків та українців-католиків загально відомі. Однак і в інших громадах курйозів було багато. Найбільше ж від них потерпали змішані сім'ї. У заочній суперечці з Одинцем перший голова ЦКНМ М. Лобанов на І Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин намагався увязати етнічність та ментальність в єдине ціле: "Я старався йому довести, що, коли я росіянин, але народився на Україні, виховувався тут та сприйняв усю українську культуру, увесь її побут, то що я таке - я росіянин, але ж за сутністю я є українцем, так чи ні. Ні, відповідає він, якщо ти німець, то хоча б ти й жив тут на Україні і виховувався тут, все ж таки ти німець. Українець той, хто від українця народився"217. Така собі "велика плутанина в головах" змальована Лобановим доволі яскраво: "І ось я сам одружений з єврейкою, у мене дочка, і переписчиця заявляє, що, значить, дівчинка єврейка. Дружина каже, що єврейка може лише за носом, який більше, аніж у Лобанова, але в усякому випадку з єврейством не повязана, єврейської мови не знаю, а дитя виховується в російській обстановці, вочевидь її треба вважати росіянкою. Ні, каже переписчиця, все таки ваша дочка належить до єврейської нації."

Описана ситуація на момент здійснення перепису

була лише приватним фактом, але, слід відзначити, вона супроводжувала цю дівчинку і подібних їй усе життя, починаючи від вступу до школи для таких же російськомовних єврейських дітей, закінчуючи вступом на роботу. Врешті неспроможність співвіднести себе з певною етнічною групою у суспільстві з консервативним поглядом на етнічність переростала в особистісні проблеми людини, яка не могла визначити, хто вона: єврейка, росіянка чи українка.

Втім, не лише сім'я в УСРР була полігоном культурної маргіналізації. Впродовж 20 - першої половини 30-х рр. відбулися колосальні зрушення в національних основах свідомості, історичної пам' яті та поведінки особистості, вони охопили такі сфери буття як культура харчування, одягу, розваг, поведінки, виховання, шлюбних взаємин тощо. Свідомо, шляхом відчуження від минулого, спотворення історичної правди, руйнувалася історична пам'ять етносів України, яка обмежувалася горизонтами лише радянської історії. Негативні наслідки мало обмеження, а з 1932 р. і практична заборона культурних контактів етнічних меншин з країнами виходу.

Пильний контроль за контактами етнічних громад з країнами виходу більшовики запровадили відразу по приході до влади. Словосполучення "пролетарський інтернаціоналізм" стало візиткою нової влади, яка зі шпальт урядових видань, трибун всесоюзних форумів та пересічних партійних зборів невтомно навчала народ життю в "єдиній великій родині". Виховання мас на принципах пролетарського інтернаціоналізму розглядалося як базова складова масової свідомості. Втім, реальний рівень співвідношення загальнонаціональних цінностей, пріоритетів етнічних меншин та корпоративних інтересів їхніх соціальних верств був далеким від більшовицьких декларацій. Характерним віддзеркаленням цього неспівпадіння було зазначене низкою дослідників зверхнє ставлення німців до українців; насторожена, підкреслено відсторонена позиція болгар; польсько-український конфлікт ментальностей; грецько-російсько-українські суперечності і, нарешті, побутовий антисемітизм, що став явищем загальнореспубліканським.

Неможливість вирішення перехресних претензій колишніх колоністів та інонаціонального селянства на землі Південної України стала причиною розв'язання принаймні адміністративної та ідейної війни. Зрозумілим було бажання колоністів будь-що зберегти свій земельний фонд. Зрозумілою була також реакція сусіднього українського та російського селянства, яке потерпало від земельного голоду. Зрозумілою була й позиція двох таборів у місцевій виконавчій владі, один з яких, поміркований, розумів, що радикальне вирішення земельного питання в Степу перетворить його з суперечності на вибухонебезпечну конфронтацію, а це матиме значний міжнародний резонанс; другий, радикальний, намагався будь-що забезпечити запровадження основоположних засад більшовицької аграрної та селянської політики в Південній Україні, незважаючи на можливі негативні соціально-економічні та політичні наслідки.

Слід визнати, що ситуація, яка склалася в місцях розселення колишніх колоністів на середину 20-х рр., була надзвичайно заплутаною і по- різному оцінювалася різними суспільними верствами. Якщо на більшості території республіки вже в 1924 р. відбулася певна стабілізація існуючих порядків землекористування, то в Південній Україні регулярні спроби перерозподілу земельних фондів грецьких, німецьких, болгарських сіл здійснювалися і в 1926 р., і в 1927 р., тобто, практично до загальнодержавного повороту 1928/29 рр. в питаннях наділення землею. Причиною цих спроб була та обставина, що певна частина радикально налаштованих земельних працівників та адміністраторів ОВКів вважала, що сільська буржуазія (переважно колоністська), скориставшись голодом 1921- 1922 рр., захопила землі бідняцтва. Характерно, що при цьому працівники ОВКів воліли не помічати зазначуваного ними ж небажання бідняків брати більше землі при вкрай спрощеній процедурі реєстрації землекористування. Характерною є й та обставина, що спрямована ніби на задоволення соціальних запитів бідняцтва та здійснення внутрішньо- селенного перерозподілу земель на користь бідноти, така позиція на практиці приводила до відчуження "земельних лишків" громад етнічних меншин і доселення на них іноетнічних переселенців.

Вишукування місцевою владою "зайвих необроблюваних земель" у селищах колишніх іноземних колоністів стало явищем постійним, адже в Степу зосереджувалися землі колонізаційного фонду. За їх рахунок уряд планував послабити аграрне перенаселення Правобережної України. Однак ця стратегія суперечила інтересам нацменівського селянства, позбавляючи його можливостей економічного піднесення.

Суспільна думка навкруг розподілу земельних ділянок залишалася вкрай екзальтованою. Декілька років наполегливої роботи по землевпорядженню нацменівського села не принесли очікуваних позитивних зрушень. У 1927 р. було землевпоряджено лише 6 з 26 грецьких земельних громад Сталінської округи . На кінець 1927 р. в Мелітопольській окрузі було здійснене землевпорядження єдиного болгарського села221. У 1928 р. більша частина німецьких колоній бойкотувала землевпорядження. Зростала кількість позовів німецьких і грецьких земгромад, викликаних землевпорядними заходами. Земельне питання було генератором міжетнічних суперечностей номер один за доби непу, і зменшити його гостроту були неспроможні жодні виховні заходи інтернаціоналістської влади.

Зокрема, в грецькій громаді впродовж 20-х рр. перерозподіл земельних ресурсів на користь малоземельного сусіднього селянства сприймався як грабунок, історична несправедливість. Відповідні суспільні настрої віддзеркалені в статті Тараса Низового "Наші й чужі". Дореволюційна епоха в згадках одного з героїв допису - "замшавілого дідка" - виглядає як суцільна ідилія: "Жили як у бога за пазухою, земля була неміряна, худоба несчитана. Обиди ніякої від царів не терпіли." Інша річ - радянська доба: "А тепер, - почне хлипати дідок, усе загинуло - землю забрали, худобу забрали, нас позабирали ...

У кого, діду, землю забрали, в кого худобу забрали? У куркулів. Кому її дали? Незаможникам.

Та не розтлумачиш це дідові, він своє товче.

Не знаю, чи то старих дідів до Ново-Каранської сільради, Жовтневого району обрали, чи, може, й молодих та таких, що дуже вже наслухалися дідівських балачок, але тільки й там сидять та хлипають:

Усе наше, бо цариця Катерина дарувала, а тут грабують"222.

Важливо, що названі настрої позначалися на її взаєминах з оточуючими громадами: вони виявлялися в недоброзичливості, хуліганстві сільських властей, бійках на суміжних землях тощо. Дійсний "інтернаціоналізм" сільрадівської верхівки щодо переселенців на колишні грецькі землі виявлявся у виразах: "На нашій, дарованій землі сидять, нашим добром користуються... хай ставлять випивку - на нашій землі живуть - мусять платити..." Неодноразовими були хуліганські витівки сільрадівського активу із застосуванням вогнепальної зброї. В згадуваній статті йдеться, зокрема, про те, як голова сільради за допомогою нагана вимагав від переселенців груші. Інтернаціоналізм до поселенців на справі виражався в тім, що розподіляючи самообкладання поміж селянами, сільрада розподілила її "по-братськи": на 350 грецьких господарств - 4 тис. крб., а на Столову Балку, яка складалася з 16 господарств - 2 тис.223

Розтлумачування населенню питання "хто тепер "наш" і хто "чужий" залишалося для радянської влади завданням номер один у її повсякденній соціальній політиці. Слід зазначити, що корінного перелому в корпоративній свідомості (названій свого часу Я. Саулевичем "єдиним фронтом національних меншин"), кристалізації класової свідомості в національному селі впродовж 20-х рр. вона так і не домоглася.

Здійснюючи на Правобережжі нівелювання землекористування українського, польського, німецького і чеського населення, уряд водночас мав вирішувати проблему забезпечення соціально-економічних потреб містечкового єврейства, для якого шлях до сільського господарства внаслідок аграрного перенаселення регіону був категорично закритий. Цілком логічне з точки зору державних установ господарське рішення мало, на нашу думку, більше негативних, аніж позитивних наслідків. Колонізаційна політика виявилася, м'яко кажучи, незрозумілою переважній більшості селянства, причому етнічна складова лише підсилювала селянське обурення. Величезний масив документальних свідоцтв з Південної України змальовує картину поступового накопичення вибухонебезпечності в доколгоспному селі, яке, будучи за своєю природою консервативним осередком зберігання етнічності, за іронією долі опинилося в епіцентрі бурхливих соціальних і міжетнічних трансформацій.

Українське та російське селянство не крилося у виявленні свого незадоволення з приводу нерівномірного землекористування. Повідомлення про збройні напади, бійки, самовільні захвати земель громад етнічних меншин, що супроводжувалися взаємними образами й претензіями, в той час були явищем звичайним. Загальнопоширеним явищем був побутовий антисемітизм, який просякав наскрізь повсякденне життя робітників Донбасу, студентів, селянства. Так, група сільськогосподарських переселенців-комсомольців з с. М. Кущівка (Кременчуччина) у заяві на виїзд до Сибіру написала, що "лишає Україну жидам". Студенти вищих навчальних закладів Сталінщини, не криючись, заявляли про "засилля євреїв на робітфаках", а селянство та робітники нарікали на кількість євреїв в держапараті/партії. В селянському середовищі поширювалися думки про те, що "євреї мстять християнському населенню за допомогою радянського режиму".

На Проскурівщині влада та міліція м. Ярмолинці тривалий час перешкоджала виявленню вбивць партійця-поштаря, як вважалося, через те, що останній був євреєм.

Домагаючись врегулювання земельних і міжнаціональних відносин на Правобережжі за рахунок Південної України, уряд не лише не досягнув своєї мети, а й розширив межі району хронічного конфлікту. Незадоволеними виявилися всі сторони - учасниці конфлікту: колишні колоністи з дореволюційним стажем переймалися втратою своїх колишніх земельних ділянок і не залишали думок повернути їх; оточуюче українське та російське, як правило, малоземельне селянство, навіть покращивши розміри свого землекористування, зазіхали на землі колишніх колоністів; нові, створені радянською владою, колоністи, вкрай складно адаптуючись, потерпали від неприязні місцевого селянства і вважали недостатньою матеріальну та організаційну підтримку уряду. Слід зауважити, що місцеве селянство не зрозуміло колонізаційної політики уряду: внаслідок свого відносного малоземелля, воно прагло власноруч окультурити націоналізовані землі. Ось чому намагання більшовиків примирити селянство України, поділивши землю за принципом "всім потроху" створило джерело постійної конфронтації в сільськогосподарському секторі виробництва.

Не менше гострих кутів виникало в галузі міжетнічних взаємин у міських населених пунктах: чимдалі політика коренізації з її ситуативними перевагами за етнічною ознакою при облаштуванні чи працевлаштуванні (приміром, для циган, яких намагалися перевести на осілість; єврейської молоді при прийомі в школи фабзавучу тощо), спричиняла серйозніші тертя. З надзвичайними проблемами просувалося створення національної школи. Місцеві органи влади та управління відчували свою безпорадність, незадоволення самою політикою, прагли припинити її якнайскоріше заради спрощення повсякденного існування поліетнічного міста. Наприкінці 20-х рр. у строкатих за етнічним складом регіонах залунали ідеї "єдиної родини". Представник Луганську на І Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (1927 р.) намагався віднайти консенсус поміж українізацією та коренізацією стосовно етнічних меншин наступним чином: "Нам потрібно все врахувати, аби поміж нами не було таких відтінків, що немовби, все-таки я поляк, я єврей і т. і. Ні, товариші, це треба викорінювати. Ми всі, що живуть у Союзі Радянських Республік, повинні скласти одну родину, чи то поляк, чи то єврей, - все одно це одна сім'я, бо ми революцію у себе здійснили і на нас дивиться не лише вся Європа, але й увесь світ."225 Однак, це залишалося лише добрим побажанням.

Впродовж 20-х рр. більшовики не домоглися реального перелому в ментальності етнічних меншин. Так, соціальна база радянських реформ поступово зростала, але про масову її підтримку не йшлося. Етнічні громади в переважній більшості залишалися відданими традиційному світогляду, досить чітко ідентифікували себе в світі і ставили національні інтереси вище за класові. Більше того, польська та німецька (менонітська) громади виступали в якості колективних опонентів радянської влади - ментальні суперечності між ними стали основою еміграційного масового руху. В цих громадах опозиційність процесу радянізації була неприхованою, в концентрованій формі вона була висловлена студентом Дніпропетровського гірничого інституту В. Кріцем у листі до Г. Петровського: "Считаясь гражданином Советской республики, я таковым назвать себя не могу. Я не смог понять революцию, все окружающее меня чуждо мне, и, несмотря на то, что я молод, я чувствую, что это для меня уже установившийся взгляд. Я не могу сказать почему, но принять существующий порядок я не умею. С малых лет я работаю и труда не боюсь, но все же я чужд обстановке, больше того, я ей враг. ... я чувствую, что я здесь чужой, ненужный и если не вредный, то бесполезный в строительстве того, что строите Вы. Выпустите меня, выдав бесплатный заграничный паспорт."

Відверту антирадянськість (опозиційність соціалістичному ладу та владі більшовиків) політика коренізації та жодні соціальні акції більшовиків були неспроможні подолати, її коріння уходило в традиційний світогляд, для зручності окреслений більшовиками світоглядом глитая та непмана. Водночас його соціальна база була значно ширшою і подолати її більшовики спромоглися лише методами масового терору.

Разом з тим, культурницька діяльність більшовиків мала не лише насильницький і заборонний характер. Зовнішня орієнтованість більшовицької етнокультурної доктрини на вирішення нагальних соціальних проблем суспільства забезпечила їй стійкі суспільні позиції в середовищі усіх громад. Важливим напрямком роботи більшовиків стало підвищення суспільного статусу жінки. Щоправда в етнічному селі ці зміни відбувалися вкрай повільно, в деяких випадках курйозно. Характерною проблемою суспільно-політичного життя селищ етнічних меншин була мізерна активність грекинь на громадських зборах, які впродовж 20-х рр. стали нормою повсякденного життя села."Вивільнивши" жінку

законодавчо, влада зіткнулася з махровим консерватизмом жіноцтва. Цілком не випадково С. Ялі в своїй книзі зазначав, що "досі ще так жінки, як і чоловіки не відкинули дикунського погляду, що жінці соромно приходити на збори чоловіків... 1927 року траплялося, що на перевибори прийде 30-40 жінок, а (в день якої-небудь "куті") до церкви приходить 200 і більше..."227 "Тысячелетнее рабство выковало именно из женщины хранительницу своих цепей, - відзначав ж. "Коммунистка", - Как раз именно женщины являются самыми упорными и настойчивыми защитницами старых форм жизни, как раз среди них особенно трудна борьба с мещанскими предрассудками, с клерикализмом"228.

Тоді, як уряд України в особі Г. Петровського прагнув перетворення " жінки рабині й самки" на "особистість вільну, яка творить Революційний комунізм", жінки масово нехтували своїм виборчим правом. Звичайною практикою виборчих кампаній в нацменселах було скликання повторних виборів через неявку жіночої частки виборців. Вихід з ситуації сільрадівський та районний актив віднайшов у заохочуванні жіноцтва до виборів через їхніх чоловіків. Світлини, вміщені в монографії С. Ялі, засвідчують, що частка жінок на загальних сільських зборах становила не більше 1/5 частини грецької громади. Пересічно невисокими були показники писемності серед жіноцтва: на 1930 р. рівень письменності в німецьких національних районах коливався в межах 50,9-85% чоловіків, 21,8-81,5% жінок; в болгарських - 63,9-72,4% чоловіків, 29,4-49,8% жінок; російських - 58,4-75,2% чоловіків, 25,1-51,5% жінок; грецьких - 78,4% чоловіків, 53,9% жінок; польському - 46,4% чоловіків, 37,4% жінок229. Думка про те, що жінці освіта не потрібна, досить міцно трималася в селянському середовищі, однак не помітити виразних позитивних змін впродовж 20-х рр. не можливо. Вони стосувалися переважно повоєнних поколінь. На фотографіях піонерських загонів частка дівчаток наближається до половини складу. Близько 1/3 делегатів міжрайонних культнарад, курсів секретарів також становили жінки.

Повсюдно в Україні запроваджували практику делегатських зборів, що згідно з затвердженими планами працювали щотижня. Їхня діяльність відбувалася по секціях: охорони материнства й дитинства, соціального виховання, юридичної освіти230. Планомірно й невідворотно зростала частка жіноцтва у виборних органах та громадських організаціях.

Наприкінці 20-х рр. дівчата дістали змогу отримувати вищу педагогічну освіту в національних педагогічних технікумах і масово користувалися з цієї можливості.

Суттєві позитивні зрушення відбувалися в сфері побуту, благоустрою та озеленінню населених пунктів. Боротьба з "невилазною грязюкою"231, що була типовою ознакою переважної більшості сіл України, була пріоритетним напрямком комунальної діяльності радянських органів влади. З цією метою організовувалися суспільні кампанії благоустрою, будування громадських лазень, насадження дерев та лісових смуг, " тижні й місячники лісу", громадські роботи по будівництву мостів та доріг, електрифікації та кінофікації села тощо. Велика частка цих робіт була здійснена завдяки само-обкладанню сільських громад. Проблем ще залишалося багато, але радянська преса вже наприкінці 20-х рр. з задоволенням відзначала безперечні надбання в цій сфері: "... На горілку, на традиційну грецьку хмільну бузу веде наступ кіно, радіо. Будується електростанцію - незабаром у школі, по хатах запалають "лампочки Ілліча"232.

20-і рр. стали часом запровадження стандартів масового фізичного виховання. Лаконічна й проста за змістом думка щодо мети розвитку фізкультурного руху містилася у виступі А. Буценка: "Приваблюючи селянську молодь до участі у фізкультурних організаціях, ми цим самим відтягуємо її від хуліганства, пянства й других негативних явищ, що спостерігаються в нашому відсталому некультурному селі".

Один з найсильніших напрямків соціальної політики більшовиків становив розвиток охорони здоров'я. Перші значні кроки на цьому шляху були зроблені ще в дорадянські часи. Величезну позитивну роль у забезпеченні селянства медичною допомогою відіграли земства. Значні досягнення в галузі мали німецькі колонії, особливо менонітські, в яких даний напрямок суспільної діяльності відбувався громадським коштом. Але в цілому проблеми з медичним обслуговуванням у національному селі в постреволюційні часи були колосальними.

Обстеження, проведене Наркомздоров' я в національних районах, показало, що туберкульоз, трахома, малярія, короста в болгарських, грецьких, єврейських колоніях Південної України набули епідемічного

поширення. Не менш значним було поширення туберкульозу в єврейських містечках Правобережжя. 1928 р. дав 9,8% хворих на туберкульоз болгар, 6,6% греків, 5-5,5% німців, 5,5% євреїв, 6,1% росіян, 3,3-6,5 українців234. У німецьких національних районах частка хворих на трахому дорівнювала 21,6%, болгарському Цареводарівському районі - близько 1/5 населення, у змішаних районах -10,5%,

а українських - 5,5%235. Діти етнічних громад дуже сильно були уражені кожними інфекційними захворюваннями (короста, лишай), які внаслідок домашнього лікування та практикування знахарів, масово уражали підростаюче покоління греків. Надзвичайно складний стан речей у галузі охорони народного здоров'я став основою невтішних висновків громадськості та лікарів, які говорили про виродження окремих етнічних громад.

Такий стан визначався не лише низьким загальним рівнем санітарно- гігієнічної культури населення236 та етнічними особливостями побуту, а й відсутністю медперсоналу на селі. 1930 р. поляки мали половину необхідної кількості лікарів, євреї - 1/5, греки - /, болгари - 1/3, німці - Н; що ж до забезпеченості медсестрами, то польський національний район мав 1 медсестру тоді, як потреба складала 29, єврейські райони мали 4 медсестри (а потрібно було 78), грецькі - 10 (62), болгарські - 4 (77), німецькі - 11 (283)237.

Спостереження маріупольських медиків засвідчували, що в післяголод- ні роки поряд із зниженням захворюваності на туберкульоз смертність від недуги не знижувалася, а, навпаки, мала тенденцію до зростання. За відомостями (неповними) окружного тубдиспансера смертність від туберкульозу в 1924 р. становила 21,6%, в 1925 р. - 17,4%, в 1926 р. - 22% від загальної маси зареєстрованих летальних випадків. Показники в грецькій громаді були дещо вищими: 22,4% в 1924 р., 23% - в 1925 р., 25% - в 1926 р. Характер та наслідки розповсюдження хвороби в громаді давав підстави для невтішних висновків медичних працівників: "Нас приголомшує дуже висока смертність серед греків, - зазначав лікар Г., - Незважаючи на те, що й серед євреїв туберкульоз суттєво розповсюджений і стосовно захворюваності вони навіть дещо вище стоять за греків, смертність серед греків все ж таки в 3 рази вища"238. Згідно з тими ж підрахунками найвищий відсоток смертності спостерігався в середовищі домогосподарок (24% випадків) та дітей (18%). Значно менші показники щодо захворюваності хліборобів (8%), та їхнє порівняння з попередніми викликало природне занепокоєння щодо перспектив репродукції грецької спільноти.

Більшовики поставили собі за мету досягти якісних змін в оздоровлені побуту та покращенні фізичного здоров' я етнічних меншин впродовж 20-х рр. І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин зазначила: "Тільки здорове населення, здоровий робочий клас та селянство, є підосновою піднесення продуктивності праці, обумовлює економічний розвиток країни, гарантує безперервний рух до соціалізму"239. Влада перетворила боротьбу з туберкульозом на широкий суспільний рух: регулярними стали освітні лекції та виставки, триденники й тижневики боротьби з туберкульозом, збиралися кошти на роботу лікарень, випускалися газети ("Сталінський тубтрехдневник", "На борьбу с туберкулезом!") та журнали ("Путь к здоровью"), що безкоштовно розповсюджувалися серед населення, здійснювалася роз'яснювальна робота за допомогою плакатів, пам'яток, листівок. В регіонах проводилися так звані "кружечные сборы", кошти від яких спрямовувалися на створення туб- пунктів. Таким чином був, зокрема, відкритий тубпункт в с. В.-Янісоль, незважаючи на те, що власне селяни здали впродовж зборів 6,64 руб. Новий тубпункт насправді був конче потрібний району, оскільки раніше для постановки діагнозу та отримання кваліфікованої допомоги селяни В.-Янісольського району вимушені були їхати до м. Сталіно, що відстояло від селищ району на 80-90 верств240.

У пресі була розгорнена широка розяснювальна кампанія, яка розтлумачувала населенню першочергові санітарно-гігієнічні правила співжиття й покращення побутових умов. Газети регулярно інформували населення про правила співжиття з туберкульозними хворими, зокрема, пояснювали пагубність традиції повсякденного перебування великої сімї (не менше 10-12 осіб) в кухні (на софі), що приводила до перехресного зараження всіх членів родини . Це врешті сприяло покращенню загальної епідеміологічної ситуації.

На кінець 20-х рр. можна віднести дійсні зрушення в справі покращення медичного обслуговування нацменселянства. Звісно, проблем у цій сфері залишалося багато, однак вже в 1929 р., приміром, грецькі райони Маріупольщини мали найвищі показники забезпеченості медичними установами в окрузі: тоді, як греки становили близько 18% його населення, на них припадало 30% амбулаторій та 26% лікарень, у грецьких селах розміщувалися 4 з 14 дитячих консультацій, 6 ясел та 6 дитмайданчиків242. Упродовж 20-х рр. відбулися певні позитивні зрушення в побутовій культурі населення, що були наслідком масової санітарно-гігієнічної освіти. Підвищення загального рівня гігієнічної культури для низки етносів обумовило вихід на новий етап етнокультурного розвитку, покращило умови генетичного відтворення і показники фізичного здоров'я етнічних груп.

8. Нацменкомуни

Попервах комуністичний побут мислився як майже повне заперечення старого. Намагання навязати суспільству уявлення про людину як суцільно суспільну істоту, яка, власне, не потребувала особистого життя, а воліла жити безпосередньо в суспільстві,243 втілювалося в створюваних повсюдно комунах. В історичній літературі зафіксований досвід болгарських і єврейських комун, окремі з них підносилися як прототип майбутнього комуністичного суспільства. Але в цілому комунарський спосіб життя виявився цілком ворожим ментальності величезної частки етнічного селянства.

Повсякденна практика доводила, що національна відокремленість етнічних громад накладала величезний відбиток на всі сфери їхнього економічного життя. Хоча позиція влади стосовно існування національних кооперативів була гранично ясною, протягом непу саме національна однорідність кооперативів залишалася чи не визначальним чинником їхньої ефективності. Матеріали ЦКНМ засвідчують, що фактор міжнаціонального непорозуміння посідав чи не центральне місце в історії створення й розпаду низки колективів. Більшовики зі свого боку намагалися запроваджувати в життя один з основних принципів коренізації - здійснення пролетарського керівництва відсталими селянськими масами національних меншин, використовуючи доступний людський матеріал - міських пролетарів. Приклади наслідків такого керівництва знаходимо в матеріалах усіх секцій Комісії. Ось як зображений досвід кооперування в болгарських селах Бердянської округи.

"Артілі є в 6-ти селах, проте, вони перебувають в такому становищі, що замість того, щоби пропагувати ідеї колективізації, вони компрометують ідею громадської обробки. До деяких з них увійшов куркульський елемент. У деяких продовжується безперервне пияцтво, а інша частина, прикриваючись й користуючись перевагами артілі - проводять індивідуальну обробку й ведуть самостійні господарства... За винятком Аннівської комуни, всі комуни, можна сказати, йдуть до занепаду й розкладання... [Перша з них ім. Раковського в с. Степанівка, створена 1921 р. - Л. Я.] спочатку слугувала прикладом сільського господарства, мала живий і мертвий реманент. У ній був зразковий порядок у всіх відношеннях, був добре поставлений дитбудинок. Тепер, проте, її становище найжалюгід- ніше. До її складу входять 17 сімей з 73 членами. Господарювання в комуні нікуди не годиться. Реманент гине, в усьому помітний безлад й антисанітарія. З 4-х двигунів працює тепер лише один ..., а інші 3 геть занедбані. Частки різних машин розкидані і валяються по двору. Члени комуни живуть у жалюгідних умовах, не маючи навіть постелі та необхідного одягу. Своїм найманим працівникам комунари не платять.

Так, приміром, машиністу Петру Карловичу не заплачено за 3 місяці, Янчеву Дмитру - пастуху овець - згідно з угодою не заплачено. Комуна має боргів близько 5 тис. руб. Причини, що привели комуну до такого становища, наступні: відсутність доброго керівника, відсутність просвіти серед членів, неправильний підхід до комуни Райпарткому та Окрпарт- кому. Перший організатор комуни т. Іван Ілліч Мануйлов, який мав великі господарсько-організаторські здібності, користувався авторитетом серед КНС, знятий з посади голови комуни й виключений з партії. З того моменту до цих пір головами комуни призначалися російські товариші, які зовсім не знали ані мови, ані побуту болгар комунарів, внаслідок чого в чисто болгарському селищі болгарський склад комуни майже весь виключений и заміщений складом російським, і навіть Бердянський Окрвиконком протоколом своїм від 13/Х-24 р. за № 5147 дійшов необхідності зовсім вилучити комуну, створену за рахунок реманенту місцевої бідноти й перевести її з села Степанівки до іншого місця, вважаючи

населення чужим інтересам комуни й таким, що розкладає її.

Вважаючи коренізацію управлінського апарату колективних об'єднань необхідною передумовою оздоровлення їхнього стану, автор цитованого вище документу, наводить приклад комуни с. Аннівка, заснованої болгарським комуністом Черванським, що була представлена до нагороди по конкурсу НКЗему . Впродовж коренізації негласне правило комплектування комун на принципах моноетнічності широко застосовувалося. За відсутності необхідної кількості етнічних пролетарів керівний апарат комун поповнювався за рахунок політемігрантів, яких у постреволюційну епоху постачала Західна Європа. Багато "іноземних товаришів" стали засновниками низки комун в усіх регіонах України, де компактно мешкали етнічні меншини. Непідробну цікавість комуни викликали в середовищі оточуючого населення.

Опис нового, ідеального, з точки зору місцевої влади, порядку організації селянської праці на землі та спільного життя було вміщено під псевдо "Південний" у статті "Йдемо до перемоги, Комуна "Нове життя" Мангуського району". Про життя комуни, яка складалася з 36 сімей (150 їдців) наводилися такі відомості: "Мають 3 трактори, молотарку, 2 сівалки. Коней робочих - 16, молодняку корів 45, власних неподільних коштів - 12 000 крб. ... Комуна додержується п'ятипільної сівозміни. На цей рік під культурами буде 170 десятин... [Тобто, трохи більше десятини посіву на їдця при 3-х тракторах і 16-ти робочих конях. - Л. Я.] Дуже скрутний стан комуни з житлом. Людність міститься в чотирьох хатах та по різних закутках при господарських будівлях... З цих причин немає школи, немає помешкання для культроботи... Брак помешкання перешкоджає утворити спільне харчування, і комунари до цього часу варять страву і печуть хліб окремо кожною сім'єю. Тільки в часи сівби та косовиці страва готується на всіх загалом... Праця в комуні проводиться за виробничим пляном. Робітний день буває різний в залежності від терміновості роботи... Розподіл роботи проходить досить планово. Усім комунарам дається наряд завжди увечорі перед робітним днем. Прибутки від господарства комунари розподіляють один раз на рік, а в інші часи одержують харчі [мова оригіналу. - Л. Я.]."246 Особливістю комуни, що містилася в грецькому національному районі, було те, що склад її поповнювався за рахунок переселенців з Полтавщини, Харківщини та різних сіл Маріупольщини, що робило її спосіб життя вкрай незрозумілим і чужим місцевому селянству. Надзвичайний подив, певне, викликали у колоністів умови нужденного життя комунарів при визначній для свого часу забезпеченості останніх робочою силою і знаряддями праці. Аналогічні приклади знаходимо в матеріалах усіх секцій ЦКНМ.

Незважаючи на повсякчасну розяснювальну діяльність, значний рівень конфліктності в змішаних за національним складом кооперативних об' єднаннях зберігався протягом усього непу і визначав доволі непоказний рівень їхньої господарської роботи, проте саме на них уряд зробив свою ставку. В національних адміністративно-територіальних одиницях, створювані за територіальним принципом спеціальні кооперативи, як правило, відзначалися однорідністю національного складу. Свідчень про надзвичайно складні умови існування комун у добу коренізації доволі багато. Втім, урядові документи та преса, підносячи досвід їхнього існування як ознаку перемоги комунізму в світовому масштабі, відзначаючи високу землезабезпеченість комун, машинізацію виробничих процесів, створення громадських ясел, бібліотек, комунальних їдалень тощо, рідко аналізували й показували злиденність комунарів та її підоснову. Про причини цього явища дослідникам доводиться судити, виходячи з загальних тенденцій розвитку сільськогосподарського сектору в Україні.

Серед небагатьох джерел, що уможливлюють предметне дослідження проблеми слід назвати один з найзмістовніших документів Архіву Інституту етнології, мистецтвознавства та фольклористики ім. М. Рильського НАН України. Йдеться про рукопис монографічного дослідження німецького колгоспу при колонії Стара Буда, здійсненого В. Кравченком, Н. Дмитруком та М. Сивайловим на межі 1929-1930 рр. Назване джерело не має собі рівних серед інших, відомих нам, завдяки всеохоплюючому відображенню найсуттєвіших ознак повсякденності німецької комуни, її внутрішнього життя (починаючи від дрібних побутових та виробничих проблем і завершуючи питаннями організації комуністичної обрядовості), взаємин з оточуючим населенням та ставлення останніх до цього осередку комуністичного способу життя.

Всупереч повідомленням радянської преси, мало з них створювалися за ініціативою місцевих мешканців. Не була виключенням і Старобудська комуна. Рішення про її організацію прийняли свого часу районні влада та партійний осередок. У такий спосіб вони заклали "міну сповільненої дії" під традиційне культурне середовище к. Стара Буда, яка до революції "... була великим осередком німецького консервативного клерикалізму"247 [тут була лютеранська семінарія, що готувала німецьких кістерів (дяків) для всієї України, а також найстаріша та найбільша з лютеранських церков Волині - Л. Я.].

Перша спроба створити СОЗ була здійснена в 1926 р., однак тодішня задумка районних властей не мала успіху, об' єднання відбулося фіктивно. Колективісти отримали кредити на худобу, проте розподілили їх поміж себе випадковим чином, земля об' єднання не складала суцільного клину, отож фактично оброблялася самотужки її власниками. "Нема рощоту, немає й праці", - кричали созівці."248

Поворотним у долі комуни а також усього села став 1927 р., коли до села був відряджений партієць Бібер - політемігрант з Відня. Він заходився над перетворенням "осередку консерватизму" на осередок нового комуністичного способу життя. З цією метою СОЗ запропонували перетворити на артіль, однак більшість членів СОЗу, вислухавши статут артілі, відмовилася увійти до нього. Зі старого складу СОЗУ в артілі залишилося 5 осіб, до яких згодом приєдналося ще 6 комсомольців та наймитів. "Від колишнього СОЗу залишилося майна лише: пара коней, дві корови, віз і плужок. Навіть борін не було"249. Спільних помешкань не було, 7 коней комунарів перебували у стайнях їхніх батьків, через що в сім' ях відбувалися постійні сварки.

Комунарське життя налаштовувалося на 24 дес. розкуркуленої землі. "Хлопці жили в одному помешканні (в 1-й кімнаті), а Богданська, яко дівчина, спала в Бібера [секретар партосередку - Л. Я.]. Бльох [сільський вчитель, він же - комунар - Л. Я.] жив ще вдома. Одержали 200 руб. кредиту і не знали, на що їх обернути. Треба було їсти. Купили сала, хліба, яєць, борщу зварили, якийсь суп. Це було навесні 1928 р... Жили злиденно, а де злидні, там і нелад найбільше. Часто сварились за їжу, одежу - не було чого одіти. Вони вже обірвані були"250. З весни 1928 р. комунари були фактично безпритульними - мешкали в школі.

Нова сторінка в історії колективу почалася восени 1928 р., коли розпочався наступ на церкву - пастора виселили з будинку, влаштувавши в ньому амбулаторію. Невдовзі по тому наступ влади на старе життя набув інших - більш виразних форм. В тому ж році відбулося друге (першими в 1924 р. були розкуркулені 2 господарства) велике розкуркулювання багатоземельних господарств. Земля останніх й була сконцентрована в

новоствореному колгоспі. Відчувши справжню підтримку влади, комунари розпочали, за висловом її керівників "рішучу боротьбу колективу з місцевою людністю за своє існування"251. Становлення колективу без перебільшення відбувалося в умовах неоголошеної війни між комунарами та селянами-одноосібниками, "... які не мо[гли] примиритися з тим, щоб не те що оддати, а навіть обміняти свій шматок землі на інший"252. Селяни всіляко заважали переїздові комунарів на нове місце проживання, подавали скарги до суду. Після несприятливого висновку суду чоловіки- селяни намовляли своїх жінок перешкоджати переселенню комунарів. "Кулачня" - чоловіки бачили, що вони нічого не вдіють - їх посадять у Бупр, намовили своїх жінок і чужих, і, коли перша хура з будівельними матеріалами приїхала і завертала на це місце, де то скосили жито, то жіноцтво пішло в наступ: спиняли коні, хватали за голову, не пускали" [стилістика оригіналу - Л. Я.].

Комсомольцям прийшлося неперелив

ки, враховуючи, що їх було троє проти 30 жінок. "Бабське повстання" переросло у бойкот сільради: ніхто з селян не спілкувався з комунарами, не допомагав будувати помешкання. Однак "комуна", як її назвали селяни, вистояла - статут артілі був зареєстрований 3.07.1928 р. Керівний осередок колективу склали німці за походженням, але, що важливо, серед них переважали вихідці з інших місцевостей Волині, які мали досвід будування комун у інших місцях (сс. Березова Гать, Ксаверівка, Мусієвка тощо).

Незважаючи на те, що життя колективу розбудовувалося на статуті трудової артілі, все його спрямування свідчило про тяжіння ідейного ядра комуни до запровадження саме комунарських стандартів життя. "Загальне правило в артілі для всіх її членів однакове - нема - "моє", оно є - "наше", а тому й уся праця тут іде до загальної купи. Якщо котрийсь з членів артілі більш-менш кволий, такого намагаються навернути більш свідомі товариші. Взагалі ж тенденція в товаристві така, щоб колектив міг перейти цілком непомітно з артільного до комунального господарю- вання"254. (Колектив був переведений на статут комуни під час роботи етнологічної експедиції - 28 серпня 1929 р.) Докладний опис буденності колективу засвідчив, як мало спільного реальність мала з розмірковуваннями віденського комуніста.

Світлини старобудівського колективу закарбували обличчя виснажених, позбавлених жодного ентузіазму людей, які з невідомих нам причин існували в обставинах щоденної боротьби з навколишнім сільським суспільством. Декілька портретних зарисовок членів артілі дозволяють глибше усвідомити обставини історії існування колективу. Серед них: засновник і голова колективу Олександр Клінкер (1884 р. н.) - хлібороб і швець, з чисто пролетарською вдачею, який розійшовся з дружиною та дітьми "ідеологічно - вона бо індивідуалістка, а він - громадський діяч", натомість одружився з 19-річною дівчиною, яку виключили з КСМ "за гостру вдачу", міцною фізично, здатною виконувати чоловічу роботу255.

Старий Август Конрад - 80-років, безпартійний, "завсіди біля якоїсь праці, виконує роботу двірника, невпинно всіх і за все дякує", з наймитів .

Лерх Франц - 18 років - лінивий, каже: "Піду до куркуля, бо більше зароблю, ніж у вас"257.

Готліб Унтер - 19 років - з с. Биковщина (Коростенщина). Член КСМ. "З власних його слів, колись гнав самогон і добре жив, але допіру цього не видно." За спеціалізацією - нічний вартовий. Працює вдень і вночі. Має найбільше одиниць. Голова Клінкер говорить про нього: "Хлопець гарний, за чотири місяці, що працює в артілі має чистого заробітку 18 руб. 55 коп."258

Цецілія Пастрик - 24 роки - малописьменна, безпартійна. "Працює тяжко й надмірно". Задля спільної справи залишає своїх немовлят.

Ричард Фанкельберг - 19 років - з заможної родини. Секретар в Старобудській сільраді. "Керівники колективу дають таку характеристику цьому юнакові: "... зарозумілий панич", [ін]телігенція, а яко скарбник негарний, бо довго спить". Любить позичити і не віддавати259.

Ці та інші характеристики членів колективу (як от: "надто нервова", " дуже сумлінний, працює навіть хворий", "товариші дивляться на неї, як на інтелігентку, хоч же зовні цього не видно" тощо) свідчать про те, що міжособистісні взаємини між його членами (нагадаємо, що серед них не було випадкових людей - усі вони були відряджені сюди партійними та комсомольськими осередками) буди складними і далекими від ідилії більшовицьких аґитівок.

Не менш складними були умови їхнього щоденного існування. Достатньо сказати, що з зароблених у 1927/28 р. 20-ма особами 993 руб. 33 коп. не виплачені були 714,03 руб.

Детальний опис побутових умов комунарів вражає. - З двох приміщень, що належали комуні, одне займали сімейні пари з розрахунку: кімната на родину. В літньому будинку розташовувалися велика кімната, що правила за кухню-їдальню/клуб, а також інтернат для юнаків. Дівчата в холодну пору року "тулилися" на кухні, влітку спали на горищі. Лише сімейні пари мали власне майно, в усіх інших предмети побуту були спільними. Невибагливе начиння сімейних кімнат складали ліжка, топчани, горщики, дві швейні машинки "Зінгер", книжки, портрети Леніна та Сталіна260.

Їдальня (вона ж клуб) була найбільшою кімнатою будівлі, в ній стояли великий (3,35 м завдовжки) і малий столи, шафа з посудом, на стінах - годинник з гирями, портрет Леніна, репродукції з картин німецьких художників, транспаранти з закликами до колективної праці. По стінах та навхрест попід стелею на мотузках були розвішені прапорці переважно з червоного паперу.

Тривалість робочого для колективістів у літній період становила 1618 годин. Невелике господарство було досить доглянутим, втім вагомої економічної вигоди воно не приносило оскільки, за влучним спостереженням науковців, комунари виробляли менше, аніж з'їдали. Воду споживали не кип'яченою, поганої якості, синього кольору, вкриту осугою (до колодязя потрапляли сеча зі стайні та гній з ями). Перший сніданок зазвичай складався з юшки з картоплею та салом, молочного супу, галушок з білої муки з молоком, ячмінної кави з молоком та булкою, або смальцю з хлібом. "Маленький обід" видавався лише тим, хто працював у полі (смалець чи топлене сало, молоко з хлібом, редька зі сметаною). Обід о першій годині дня включав першу та другу страви. На підвечірок о 17-й годині їли те ж, що і на сніданок. Вечеря (пів на дев'яту) складалася з сирого чи кислого молока з хлібом, сиру та сметани, зрідка варили кашу. За харчування на спільній кухні кожен, за винятком старого Конрада та дітей, сплачували 10 руб. Колектив вічно голодних людей розривали чвари навколо питання, скільки хто з' їдав, і чи відповідав його апетит внескові в "спільну працю". На перших порах існування колективу видача харчів не нормувалася і не обмежувалася, згодом куховарка почала зачиняти харчі.

Так званий осередок комуністичного побуту та праці розривали постійні сварки. "Абсолютно шуток не понімають, - зазначав один з колективістів, - Загалом товариських взаємин немає, почувається замкненість. Чуть не написано на дверях: "Без діла не входить"261.

Пересічний день колективу розпочинався з побудки вартовим. Надалі кожен умивався, хто де. На сніданок скликали дзвоном, далі відправлялися на роботу. Після брудної роботи мили руки перед їдою. У їдальні жінки з дітьми та чоловіки сідали окремо. "Як їли, то не скидали шапок, а тепер:

Товариші, памятайте культурну революцію, - Допіру скидають"262. Якщо не було невідкладної роботи, то після обіду спочивали.

У неділю комунари спали довго - до дев' ятої години, дехто навіть до обіду. Після сніданку вдягалися й шли до сельбуду, бо там - збори, розваги. Що ж до сімейних, то вони всю неділю "спали, лодаря корчили"263.

Хлопці, за спільною думкою колективу, були "нехлюйні": не прибирали за собою, не перевдягалися на ніч, не милися, білизну міняли централізовано один раз на тиждень. Дівчата всі мали власну білизну. Взагалі одяг комунарів мало відрізнявся від одягу німецьких селян- бідняків: влітку взували німецькі "треки" з дерев'яними підошвами, повсякденний одяг шили власноруч, беручи викрійки з журналів.

Як видно з зауважень етнологів, прагнення колективістів до нового життя було щирим, водночас деякі з їхніх висловлювань і поглядів виглядають анекдотично. Ось, приміром, у чому мала полягати культурна революція серед старобудівських комсомольців: "Кожен комсомолець повинен мати порошок, зубну щіточку й миску. Всі ці гасла про культурну революцію старобудські комсомольці виконали, але миску свою ще має не всякий .

Особливу увагу науковці приділили висвітленню нового побуту, що запроваджували в колективі. Комунари були цілком упевнені, що "корчачи лодаря" у неділю, вони становили "головний осередок в Старій Буді, що пробиває шлях до нового побуту"265. Величезним досягненням вважалося, що жоден з них не ходив до кірхи, відзначав лише революційні свята, справляв лише "червоне весілля", "червоні зорини" тощо. "Перед революційними святами білизну перуть, на дворі, в приміщенні прибирають, печуть булку, щоб у свято не варити, приготовляють їжі на цілий день, прапори вивішують на розі будинку"266.

На 8 Березня комунари збирали гроші на Мопр, відвідали безкоштовну виставу в сельбуді, приймали гостей-комунарів з Пулина, грали, співали. Жінки скинулися на лотерею і купили спільну швейну машинку. На решту грошей 10 червня поїхали на екскурсію до Житомира, де відвідали Бупр, фабрику, дитячі ясла, музей, казарми, лікарню та ін.

Травня організували демонстрацію біля школи, виголошували промови, надалі брали участь у музиках, "стрільбищі", іграх. Кооператив влаштував виїзний буфет.

На "День кооперативу" члени кооперативу влаштувати безкоштовний " випивком" з пивом.

Комунари стали зачинателями першого червоного весілля. Весілля "підлаштували" під 1 Травня, оскільки хотіли залучити до сельбуду "більше публіки". Призначили урочисті збори за участю представників усіх організацій. Реєстрацію двох комсомольців провели на сцені. Виступив член бюро ЛКСМ, виголосив доповідь про значення червоного весілля, вказав на різницю між вінчанням у кірсі та червоним весіллям. "Цим і закінчили збори". Молодій передали гостинець на сцену від партосередку та комсомолу ("члени скидалися на той гостинець"): подарували їй сукню, йому костюм, панчохи, блузку, книги. Потім була вистава.

травня відбулося, власне, весілля. На нього окремо збирали гроші: партійці по 2,64 руб., а безпартійні - по 1,30 руб. Зійшлися в приміщенні, заказали на селі музику, почали грати, потім пішли обідали. Після обіду провели гру в політфанти. Надалі прийшли гості з села, відбувся спільний обід, а потому танці - до ночі267.

Взагалі взаємини у колективі, зокрема, міжстатеві були предметом постійних пересудів та дивування лютеранського села. Не секретом для нього було, що хлопці вільно "гуляють" з дівками. Погляд колективу на це був самостійним. "Коли хлопець з дівчиною знайомиться... (комунар з комунаркою), подають одну заяву на збори комуни. "Ми, члени комуни, такі то, бажаємо жити спільно. Я даю обіцянку такій то, що будемо жити мирно" і т.і. Прочитують цю заяву на зборах. Голова зборів запитує цих двох: "Чи ти цілком увійшов з нею в погодження, чи, може, він силою тебе заставляє?" І, коли відповідь дали, що вони дають обіцянку жити, як подругі, сємєйниє, тоді ставлять два стільці, садовлять їх і підіймають на "ура" три рази. І тепер можете собі йти спать. І все"268.

Залишається лише дивуватися рівню свідомості комунарів, їхній неспроможності перетворити найважливіші події в житті людини на дійсне свято, обмеженості, мізерності їхніх не лише матеріальних, але й духовних ресурсів для влаштування "нового життя". Водночас навіть ці нові примітивні обряди не були витвором, власне, старобудівського колективу, вони були перейняті від новоприбулих членів з ксаверівської комуни, які "... принесли з собою та починають поступово запроваджувати традиції комуни"269.

Новонароджених дітей комунари не хрестили, а лише реєстрували у загсі, чим викликали роздратування місцевих німців. Останні, дарма, що були віруючими, казали: "Він не буде рости, помре, бо він - комуніст, Бог його не пустить, щоб он бил большой", "З його чоловіка не буде. Злодій буде"270. Власне "прогресивність" комунарів полягала в тім, що вони пили не горілку, а пиво; не грали в карти; як йшов дощ, то цілий день спали; натомість у релігійні свята впродовж богослужіння демонстративно працювали в полі, а після обіду самовіддано танцювали в клубі271.

Життєвий шлях комунара закінчувався червоним похороном. Оскільки колектив був молодим (і за часом свого існування і за віком комунарів), він не мав власного досвіду влаштування похорону. Водночас звіт етнологів включав описи двох імовірних сценаріїв цієї події. Перший червоний похорон відбувся у селі, коли голова КНС ховав дитину. Вся організація у повному складі з червоним прапором здійснила "шествіє" через село. Виголосили промову про "... різницю між попівськими і совєцькими похоронами" і відправилися на цвинтар: попереду президія з прапором, за нею - музиканти, далі - червона труна, за нею - організація КНС та "людність". Біля узголів'я могили став голова сільради, який промовив: "Товариші. Це наш перший похорон в нашім селі, хотя він різкий для релігійників і буде вороже ставлення. Дитина вмерла. Це залишилось від царату. Дитина була б здорова. В комунах дитина була б забезпечена." Труну спустили до могили, чоловіки зняли шапки. Зробили три салюти з гвинтівок (що взяли з сільради), відіграли похоронний марш і розійшлись по домах.

Цікава примітка характеризувала ставлення, власне, селян до червоного похорону: "Люди казали, що поховали, як собаку"272.

Не менш промовистим був опис "комунарського похорону". Небіжчика "наряжали", клали до труни, оббитої червоним ситцем. Перед похороном припиняли роботу, збиралися біля труни. Голова комуни в промові пояснював різницю між старим похованням і новим, причину смерті. Поховальну процесію очолювала рада комуни з прапором, далі йшли музиканти, по боках труни - озброєні комунари, а за нею комунари та селяни. Колона прямувала до комунальних могилок, відокремлених від решти кладовища. Над могилою виголошували стандартну промову, давали салют з гвинтівок, плакали тихо. "Коли одна плакала за дитиною - а голова комуни: "Ви повинні раді бути, що не мучиться"273. (Не зрозуміло, то він казав про своє життя, чи про хворобу дитини.) Після здійснення поховання комунари організованим маршем відправлялися до комуни і ставали до роботи.

Сучасній людині важко зрозуміти старобудівських німців-комунарів, які так затято й важко спромагалися вигадати правила існування нового світу, маючи вкрай обмежені уявлення про старий. Невисокий інтелектуальний рівень комунарів, обмеженість життєвого досвіду, злидні не дозволяли їм самотужки "вигадати" чогось значущого і принадливого. Комунарські обрядовість та повсякденність вибудовувалися "від противного" традиційним. Власне, саме в цьому полягав глибинний конфлікт ментальностей німця-селянина-лютеранина й німця-комунара. Для першого традиційність була глибоко усвідомленою, органічною. "Революційність" другого, як видно з їхніх же висловлювань, була привнесеною, вимушеною, показною. Вона живилася ненавистю до оточуючого заможного селянства і сліпою вірою в свою винятковість. Чим була вона насправді? Скільки в ній було комуністичного? Чи було в ній щось від етнічного окрім мови спілкування, - кожен вирішуватиме на свій розсуд. Однак глибинний конфлікт між німецькою громадою к. Стара Буда та старо-будською комуною був очевидний сучасникам і полягав він не в етнічній царині. Цей непримиренний конфлікт набув руйнівної сили з початком суцільної колективізації, коли "осередки нового світу" почали перетворювати на "показові села-комуни" і примушувати селян жити за комунарськими законами.

Слід зазначити, що висновки експедиції (звіт друкувався після виходу статей Й. Сталіна "Запаморочення від успіхів", "Відповіді товаришам- колгоспникам") були досить сміливими та обєктивними: поспіх, з яким був створений колектив, пішов не на користь; кількість землі перевищує

можливості колективу її обробляти; відсутні кошти, кредити, приміщення, машини для нормального функціонування цього господарського організму; наявні продукти харчування не фіксуються, трудова дисципліна відсутня; керівництво комуни не відповідає вимогам до керівних кадрів; загальна розхлябаність і нездатність організувати й розподілити робочу силу274 привела до того, що "старобудський колектив ніби навмисне довів, як то не треба господарювати, бо звідси ж і людський глум з "Комуни", а по ньому й таке уперте загальне небажання німців вступати до колгоспів".

Втім, і комунарів і владу ці незаперечні зауваження цікавили мало. Остання вже два роки групувала сили для вирішального наступу на селянство, а разом з ним - і традиційний спосіб життя та етнічного відтворення. В цьому наступі вони керувалися не здоровим глуздом, а оманливими комуністичними ідеалами. Свого роду катехізис комунара міститься у вірші Миколи Бердника (23 роки). Його ми вміщуємо без жодних поправок.

Вперед ми ідем

Щодня що-години Вперед ми ідем,

Ми діти комуни Невпинно працюєм І груди землі Трактором орем.

Минула вже десята роковина,

Коли взялися за усе діло,

То не піддурити куркулеві селянина,

Бо й він вперед ступає сміло.

Уставши уранці горілки не пє І Богу не молиться, а до сільбуду йде.

Там знаходить він відповідь На всі запитання,

Журнали, газети, книжки,

Аргонома доповідь,

Дають йому знання.

Як зорганізувати сільське господарство,

Погодувати свою худобину,

Піднести молочарство,

Посадити коренеплоди,

Посіять траву конюшину.

А куркуль тепер ходить,

Примруживши очі, мов сич,

Ще селянин свято виконує заповіти,

Які залишив нам Ілліч.

Збережений АІМФЕ твір поета-самоучки показує, які глибокі корені пустили паростки праці більшовиків, розпочатої в першій половині 20-х рр. Практично у незміненому вигляді тут - "увесь джентльменський набір" переконань, які мали гніздитися в голові правовірного будівничого нового ладу: замість церкви - сельбуд, замість Бога - комуністична партія, окрім цього: праця, праця, праця - виснажлива, щоденна, без вихідних і свят, без платні і задоволення. І в цьому - все життя людини: від червоних хрестин - до червоного похорону.

Зазначимо, однак, що комунарські принципи співжиття наразилися на глуху стіну відчуженості етнічного селянства. Змирившись врешті з втратою права на приватну власність на засоби виробництва, селянство спромоглося відстояти своє право на індивідуальний побут і приватне сімейне життя. Це був своєрідний компроміс між режимом, який усвідомив неспроможність цілковито підкорити волю величезних верств населення, і народу, який був не готовий до формаційного стрибка.

Висновки

Докорінна зміна умов землекористування, повоєнна розруха та голод привели левову частку селянських господарств України у стан глибокої довготривалої економічної кризи. Вона була тим більшою, чим більш жорсткими ставали заходи влади щодо оренди, ремісничого виробництва та торгівлі, які позбавили селянське господарство додаткових засобів накопичення капіталу для виходу з кризи. Перша половина 20-х рр. перетворилася для нацменселянства на період боротьби за фізичне виживання, впродовж другої половини 20-х рр. воно змагалося з владою за право існування індивідуального господарства, як такого.

Більшовицькі соціально-економічні перетворення спричинили кризу етнічності в усіх її ланках, перш за все - економічній. Найяскравіше вона проявилася в тих громадах, що в дореволюційну добу мали специфічне соціально-економічне обличчя і посідали вузькі соціальні ніші. До них відносилися перш за все євреї та цигани, соціальне розшарування в середовищі яких було найменш вираженим. Криза традиційного способу відтворення названих етнічних меншин була актуальною науковою проблемою і потребувала розробки щодо них державних програм так званої соціальної реконструкції, спрямованої на врівноваження їхньої соціальної структури. Втім, криза етнічності впродовж 20-х рр. набула універсального характеру і більшою чи меншою мірою зачепила всі етнічні громади.

В підоснові її перебували системні зрушення постреволюційної епохи. 20-і рр. стали часом пересічної натуралізації селянського господарства, занепаду традиційних ремесел, хронічної нестачі реманенту, тяглової сили. Виробництво перетворилося на повсякденну рутину малопродуктивної виснажливої праці, заснованої на власній фізичній силі. Оскільки жінки в низці етнічних громад традиційно в полі не працювали, міцність господарства безпосередньо залежала від кількості дорослих чоловіків у сім'ї та їхньої працездатності276.

Річний цикл польових робіт у національному селі не відрізнявся від загально поширеного в Україні. Характерною ознакою переважної більшості сіл було далекоземелля: для здійснення довготривалих польових робіт чоловіки надовго лишали села. Жінки ж, навпаки, практично не виходили за межі своїх обійсть, пораючись у господарстві, грекині, болгарки, гагаузки навіть улітку прикривали хустками обличчя, не розмовляли зі сторонніми. Повсякденне існування села зберігало виразні ознаки традиційності, однак її корозія з кожним роком ставала все помітнішою. Величезний вплив на дезорієнтацію корпоративної свідомості справила переорієнтація соціальних стандартів. Державна політика дискредитації та політичного знищення заможного селянства поставила світогляд селянства етнічних меншин "догори ногами". Впродовж 20-х рр. влада зробила центральною політичною фігурою села бідняка, і саме ця квазіідея з часом невпізнанно змінила всі громади.

Повсякденне життя етнічного села в другій половині 20-х років видається цікавим і показовим прикладом тривалого й болючого зламу багатовікового укладу життя селянства, його деформації (або трансформації) внаслідок відповідного регуляторного впливу держави. Змін зазнали практично всі складові буття сільських громад, починаючи від систем господарювання, способу організації громадського життя і закінчуючи сферою народної духовної культури, обрядовістю, зокрема. Загальновідомим є ставлення тогочасної офіційної думки до народних традицій етносів України. В пресі вони здебільше розглядалися як пережиток минулого, результат культурної відсталості селянства, його обмеженості. Держава послідовно дискредитувала вкорінені віками звичаї, намагалася знищити їхню економічну й культурну підоснову, навязувала народові нові правила суспільного життя. Поставлена мета досягалася шляхом популяризації нової соціалістичної обрядовості за рахунок обмеження впливу релігійних установ і освячених ними морально-етичних норм.

Впродовж 20-х рр. складові техніки ведення сільського господарства, будівництва, системи опалення будинку, звязку житлових і господарських будівель, одягу ще зберігали певний етнічний колорит, але тенденція переміщення характерних етнодиференціюючих ознак зі сфери матеріальної культури до сфери побутової стала досить виразною, і саме вона визначила перспективи етносів у Країні Рад. Причини переорієнтації низки складових матеріальної культури перебували в сфері матеріального виробництва: тісно повязані між собою, вони закладали основи модерного перевороту в консервативному національному селі. - Різка зміна обсягів та правил землекористування викликала занепад низки галузей селянського господарства (перш за все тих, що мали товарний характер). Зменшення пасовищ та збільшення податків на худобу спричинило скорочення поголівя худоби, як наслідок, скоротилося виробництво сировини для традиційних ремесел. Несприятливий податковий клімат щодо розвитку кустарної промисловості та розповсюдження стандартів "пролетарської моди", що ґрунтувалася на товарах фабричного виробництва, викликали занепад традиційного одягу. Остання тенденція впродовж 20-х рр. набула універсального змісту та відзначалася етнологами практично в усіх етнічних громадах. Найбільш близько до суті вона була узагальнена П. Піневичем: " Національний одяг останнім часом витісняє міський, причому типові, яскраві українські візерунки замінюються фабричним позбавленим смаку кумачем... Молодухи не хочуть, та мабуть, і не вміють вже домашнім способом виготовляти всі ці яскраві художні речі, вдовольняючись фабричними й лише тільки по великих скринях у стареньких можна віднайти старовинні художні речі."

Виразні зміни відбувалися в повсякденному громадському та сімейному житті. Культурна політика в цілому та її етнічна складова, зокрема, посідали непересічне місце в більшовицькій доктрині формаційного стрибка. Омріяний комуністичний рай, що включав би специфічні етнокультурні анклави з величезними відмінностями соціальної структури та рівня культурного розвитку, виглядав чимось утопічним. Досягнення етнокультурної гомогенності суспільства було кінцевою точкою етнокультурного курсу більшовиків. Упродовж перехідного періоду мала бути здійснена програма так званої культурної революції, покликана докорінним чином змінити культурний рівень народу країни.

Окреслене завдання було вкрай складним, оскільки традиційний спосіб суспільної організації та культурного життя становив основу повсякденного існування більш як 80% населення України, як українства, так і етнічних меншин. Відчутне підвищення суспільного статусу української мови та мов етнічних меншин, на жаль, було не єдиною ознакою етнокультурного життя УСРР упродовж коренізації. Незважаючи на привабливу обгортку так званого "розвитку національних культур", генеральний зміст названого етапу історії полягав у прискоренні переходу від традиційного до модерного суспільства, який

переважно досягався антигуманними штучними заходами. Внаслідок низки соціальних і культурних реформ, а також репресивних заходів неоднорідне поліетнічне українське суспільство на початку 30-х рр. опинилося в стані глибокої розгубленості, кризи етнокультурних орієнтирів, що обумовлювалися епохальними зрушеннями в базових сферах його існування. Надприродна нестабільність і бурхливість культурних та етнокультурних процесів визначалася переважно політичними чинниками, прагненням певної частки радикалів посісти перші позиції в поступі світового культурного прогресу.

Колосальні зрушення відбулися в масовій свідомості населення. Щоденна пропаганда комуністичної ідеології привела до затвердження в засобах масової інформації, кіно, мистецтві нових стандартів культури людських взаємин, нової моди та побутових звичок. Звичайно, їх зарано було розглядати як масове культурне явище, їх носіями були окремі соціальні шари - партійно-радянська номенклатура, чиновництво, частина вчительства, комунари, студенти. Водночас, саме ці соціальні верстви, завдяки їхній суспільній активності та впливовості спричиняли відповідні деформації традиційного середовища і формували культурні орієнтири нового суспільства.

П. Лісовий у контексті підготовки до святкування десятої річниці Жовтневої революції запитував: "Чи можемо ми говорити про революцію в побуті? Чи може це одна вигадка, а ми, коли говоримо про таку революцію, то тільки подібно б'ємо в тулумбаси: мовляв - Гром победы раздавайся!" Висновки його, звісно, були не безсумнівними, але недалекими від істини: "...Ми, що половину свого віку прожили за старих умов, хіба ми не знаємо гнітючого значення цього слова! Через "бога" нам прищіплювали рабську психіку, обеззброювали волю трудящих. Правда, дзвінниць ми не зруйнували, дзвони ще бамкають, попи всіх релігій є, але у нас настав "присмерк богів". Релігія, як світогляд падає. Нове покоління, виховане в новій школі, вже тяжиться до книжки, до знання, до науки, до газети"278.

Метод творення через руйнування був підосновою затвердження свідомості нової радянської людини, що на той час залишалася ідеологічною химерою. Прагнення перетворити химеру на реальність, надати їй ознак універсальності заклало підоснови неподоланного конфлікту традиційного культурного середовища та радянської масової культури.

Більшовицька доктрина культурної реконструкції позбавила всі соціальні верстви права вільного вибору етнокультурних орієнтирів. Типи культурної поведінки не відбиралися в процесі вільного етнокультурного обміну (обумовленого сукупністю соціально-економічних, суспільно- політичних і культурних чинників), а навязувалися згори і моделювалися в режимі "ручного керування". Політичне обеззброєння етнічних меншин, відсутність політичних свобод, неспроможність громад протистояти гаслам вульгаризованого інтернаціоналізму викликали до життя нові форми етнокультурного захисту.

Прикметним явищем межі 20-30-х рр. стало дистанціювання офіційної масової культури та етноконфесійних (етносоціальних) культур, перехід останніх у "підпілля". Заповзято створювана ідеологами "великого ривка" картина масової народної підтримки та інтернаціонального єднання була примарною. Тогочасне суспільство існувало в режимі світоглядного і культурного колапсу. Мімікрія під радянський спосіб життя більшою чи меншою мірою визначала здатності громад модифікувати традиційний спосіб життя задля власного збереження. З новими правилами змушені були рахуватися навіть цигани, оскільки аргументом влади на користь "радянізації" стали репресії. Найменш податливими виявилися польська і німецька громади. Підосновою їхньої світоглядної й етнокультурної стійкості була церковна організація: католики та протестанти проявили найбільшу готовність до мучеництва за віру.

З перших кроків колективізації етнологи і мовознавці неодноразово відзначали блискавичну деформацію народних традицій під впливом більшовицької соціальної і культурної практики, закликали колег фіксувати останні, допоки вони не зникли. В. Жирмунський писав: "У ділянці духовного побуту вплив культурних обставин, оточення призводить не стільки до змішування, скільки до повного витискання реліктових ознак старовинної селянської культури. Народні свята, поєднані з давнім християнським календарем і пережитками давнішого поганства - Різдво, Водохрещі, Великодень, Троїця, Храмове або жнивне свято тощо, різноманітні весільні обряди тощо, через те, що мають громадський характер, руйнуються особливо швидко і почали зникати з кону вже під час імперіалістичної і громадянської війни; старовинні звичаї і забобони інтимнішого характеру ще держаться, але поширення освіти і новий побутовий лад революційної доби з успіхом витискають і досить швидко витиснуть ці характерні ознаки колишньої культурної відокремленості німецького села".

Припущення видатного науковця не справдилися, але він прозорливо підмітив межу, по якій проходило розмивання етнокультурних організмів: свята і обрядовість суспільного значення все більше "радянізувалися"; царина сімейного, особистісного побуту і повсякденного життя була більш резистентною і залишалася осередком етнозбереження.

Тиражований радянською пропагандистською машиною образ "грека- активіста" відрізнявся від "росіянина-активіста", "болгарина-активіста" тощо хіба що антропологічними ознаками: косоворотка, кубанка, брюки- галіфе, френч, кирзові чоботи, шкіряний пояс вкупі з бадьорим виглядом і безоглядною вірою в комуністичні ідеали, став прообразом майбутньої "радянської людини". Дарма, що останній мав мало спільного з реальним селянином, - саме він став основою вибудовування нової ментальності для етнічних громад.

Урядові кола впродовж 20-х рр. оцінювали означені зміни як поступальний соціально-економічний та етнокультурний прогрес. Підсумовуючи участь греків у Виставці нацменшостей на IV сесії ВУЦВК, С. Ялі зазначав: "Низка фотографій показує, як поволі нове село перемагає - росте й активність селян, їхня участь у будівництві, у революційних святах. Характерно, що поволі народні ігрища, які були невід'ємною часткою панаїрів - боротьба, кінські перегони, - тепер стають розвагами підчас революційних свят"280. Декілька років по тому, вже колишній керівник грецької секції ЦКНМ, у своїй першій та останній монографії підвів підсумки 20-х рр.: "Деякі громадські розваги почали пристосовуватися до революційних свят, потроху зовсім одриваючи їх од церкви. Крім того широка масова участь грецьких селян у таких революційних святах як жовтневі, першотравневі; низка культурних розваг - кіно, радіо і т. інш; робота сельбудів - щодалі дужче витискують рештки старого побуту і творять новий на радянському ґрунті.

Деякі національні форми лишаються й лишатимуться надалі, але заповнює їх поволі новий соціялістичний зміст. Культурна революція в грецькім селі, що її проводимо за допомогою грецької мови, вже дає свої наслідки, творячи селян-колективістів, кооператорів, трактористів і багацько нових будівників нового соціялістичного життя"281. Те, що наведені характеристики, мяко кажучи, не цілком відповідали історичній правді не дивує. Досить характерним є те, що відповідного наукового аналізу напрямків культурної ерозії в етнокультурній цариці загалом, у структурі повсякденності етнічних громад, зокрема, нема й досі.

Відкритою науковою проблемою залишається й характеристика наслідків культурницької діяльності більшовиків упродовж 20-х рр. Науковці, визнаючи незворотні втрати у галузі духовного життя населення, схильні оцінювати культурну роботу більшовиків у цілому позитивно, оскільки заперечувати величезні якісні зрушення в галузі розвитку народної освіти, мистецтва, охорони здоров' я просто не можливо. Судження щодо змістовного наповнення термінів "культурна революція", "культурний стрибок" підчас діаметрально протилежні, а пересічний нігілізм підчас заважає дослідникам неупереджено вивчати історичний досвід масштабних перетворень 20-30-х рр.

Сфера

культурного життя, як такого, досі вивчається не структуровано. Певний зліпок масової культури і публічного життя суспільства підноситься в якості культурного життя громад, як такого, тоді, як у його структурі можна виокремити принаймні дві складові: більшовизовану версію уніфікованої масової культури з виразними позанаціональними ознаками і традиційну культуру етнічних громад. Боротьба цих двох складових за вплив на формування світогляду постреволюційних поколінь становила зміст культурного життя в міжвоєнний період.

З перших років радянської влади сутність культурних перетворень в УСРР визначала цілеспрямована руйнація усталених стереотипів культурної поведінки державними заходами. Саме вона обумовила внутрішню суперечливість і неприродність етнокультурних процесів в середовищі етнічних громад. Друга половина 20-х рр. стала часом суперечливого пришвидшення процесів етнокультурного розвитку, який в історичній літературі переважно позначають терміном "національно-культурне відродження". Не заперечуючи принципового, переважно перспективного, значення етнокультурних процесів в УСРР упродовж політики коренізації, слід зауважити, що значна частка науковців, так би мовити, осучаснює і зміст названих процесів, і їхні суспільно-політичні та культурні наслідки. Тлом для низки реформаційних заходів, створення "пролетарських" літератури, мистецтва, театру тощо етнічних меншин стала щоденна боротьба з "буржуазними" аналогами останніх. У звязку з цим уявлення про коренізацію, як про час максимальної реалізації економічних, політичних, національно-культурних запитів всього неросійського населення УРСР, вимагає переосмислення.

Тим не менш, не можна не відзначити варіативність і відносну поліфонічність повсякденності впродовж досліджуваного періоду. 20-і рр. були часом, коли держава ще переважно агітаційно-пропагандистськими методами намагалася трансформуватися масову свідомість громад, а ті, в свою чергу, опробовували моделі етнокультурного захисту, в тому числі й метод мімікрії під "радянськість". У будь-якому випадку впродовж 20-х рр. влада не домоглась вирішальних перемог у реконструкції повсякденного етнокультурного існування громад та переорієнтації їхньої свідомості. Низку змін, що відбулися в цей час, можна кваліфікувати як певні сегменти, осередки новостворюваного побуту та ментальності, які, однак, не мали вирішального впливу на громади й не визначали напрямки етнокультурного відтворення етнічних меншин, що зберігали потужну інерцію традиційної етнокультурної поведінки.

Значно важливіші зміни, що мали далекосяжні перспективні наслідки, в цей час відбувалися в традиційній матеріальній культурі внаслідок докорінних змін у соціально-економічній царині і були інтернаціональними за своєю сутністю, вони однаковою мірою захопили усі етнічні громади й унаочнювалися в процесах уніфікації/стандартизації виробничих процесів та соціальної структури. Саме в цій сфері, критична інтенсифікація якої вже стояла на часі, крилися засадничі чинники докорінної насильницької переробки повсякденності: перспектива перетворення України на суцільну "великую стройку" не залишила етнічним громадам права на окремішність чи специфічність. Етнічні особливості в побуті ставали гальмом модернізаційного ривка по-радянському. Власне, про які Суботи, кашерне харчування, курбан-байрами, пости, обітниці, міжстатевий розподіл праці могло йтися, приміром, на будівництві Дніпрогесу? Висунення ідеї індустріалізації в якості пріоритетного напрямку державного розвитку СРСР стало поворотним пунктом у трансформації повсякденності етнічних меншин, перетворивши її на соціально-економічний чинник. Фатальну роль у подальшій історії етносів України відіграла та обставина, що більшовицький уряд поставив собі за мету впродовж пятирічки будь-якими засобами вирішити ті завдання, які не спромігся зрушити з місця впродовж попереднього десятиліття.

Література

1Губогло М. Н. Современные этноязыковые процессы в СРСР: Основные факторы и тенденции развития национально-русского двуязычия. - Москва, 1984; Карасевич А. О. Моральний зміст радянської обрядовості. - К., 1978; Келембетова В. Ю. Утвердження атеїзму в побуті трудящих України. - К., 1967; Кувеньова О. Ф. Свята колгоспної України. - К., 1963; Нові звичаї, добрі традиції: Зб. статей/ Упоряд. В. Д. Бовкун. - Одеса, 1983; Радянські свята і обряди в комуністичному вихованні: [Зб-к]. - К., 1978; Свята та обряди Радянської України. - К., 1971; Миронов В. В. Культура і побут гірників Радянської України. - К., 1965; Орлов А. В. Процессы интернационализации советского образа жизни: (Этносоциальные аспекты). - К., 1986; Приходько М. П. Житло робітників Донбасу. - К., 1964; Радянські свята і обряди в комуністичному вихованні: Зб-к. - К., 1978; Трудовые традиции, праздники, обряды рабочего класса. - К., 1984; Становлення і функції радянських обрядів та свят: Зб. праць. - К., 1983.; Семейный быт народов СССР. - Москва, 1990.

2 Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. Порівняльне дослідження народів УРСР і суміжних територій. - К., 1965; Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу. Історико-етнографічний нарис. - К., 1966; Кувеньова О. Ф. Громадський побут українського селянства. Історико-етнографічний нарис. - К., 1966.

3 Демиденко Л. А. Культура и быт болгарского населения в УССР. - К., 1970; Маркова Л. В. Некоторые особенности развития культуры и быта болгар юго-западных районов СССР.// Доклады советской делегации на Первом конгрессе балканских исследований. - Москва, 1966; Маркова Л. В. Некоторые особенности развития народного жилища гагаузов в ХІХ и начале ХХ в.// Советская этнография. - 1975. - № 5; Прилип- ко Я. П. Етнокультурні звязки болгар і східних слов'ян. (На матеріалі одягу). - К., 1964.

4Материальная культура компактных этнографических групп на Украине: жилище. - Москва, 1979; Чернышева Т. К. Новогреческий говор сел Приморского (Урзуфа) и

Ялты Первомайского района Сталинской области. - К., 1958; Чернишова Т. Н. Про грецький фольклор на Україні// Народна творчість та етнографія. - 1960. - № 4. - С. 97103; Чернишева Т. Н. Тюркские элементы в социальной сфере лексики греческих говоров Донбасса// Мовознавство. - К., 1975. - № 4. - С. 42-73.

5Социально-культурный облик советских наций (По материалам этносоциологичес- кого исследования). - Москва, 1986. - С. 45.

6Там само. - С. 54.

7Гительман Ц. Формирование еврейской культуры и самосознание в СССР: государство в качестве социального инженера// Советская этнография. - 1991. - № 1. - С. 33-43.

8 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 100. - Арк. 62.

9 Фенотов П. Как мы выросли за 10 лет. Село Новая Каракуба, Ст.-Керменчицкого района// Наша правда. - 1927. - 19 жовтня.

10Сільськогосподарський союз нащадків голландських виходців на Україні (19211927): Збірник документів і матеріалів. (НАН України, Ін-т історії України. Упоряд.: В. І. Марочко.) - К., 2000. - С. 29.

11С. Панаір (село Ялта)// Наша Правда. - 1926. - 6 червня.

12Селянин Зорин. По нашему краю// Звезда. - 1923. - 11 сентября.

13Звезда. - 1923. - 20 сентября.

14Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа// Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2006. - Вип. IV. - Кн. 2. - С. 95.

15АІМФЕ, Ф. 1-4/347. Німецька колонія „Анета" Ярунського району на Волині... - С. 51-52.

16Ченцов В. В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920-1930-е годы. - Москва, 1998. - С. 11-12.

17Сільськогосподарський союз нащадків голландських виходців на Україні (19211927)... - С. 76.

18В комісії працювали представники НК РСІ, НКВС, ЦКНМ, Наркомзему та Сільського господаря.

19Сільськогосподарський союз нащадків голландських виходців на Україні (19211927)... - С. 119.

20 АІМФЕ, Ф. 1-4/347. Німецька колонія „Анета" Ярунського району на Волині... - С. 99.

21Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа// Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2006. - Вип. IV. - Кн. 2. - С. 96.

22ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп.1. - Спр. 10. - Арк. 118.

23 Еврейский вопрос: поиски ответа: Документы 1919 - 1926 гг. - Вып. 1/ Центр изучения и публикации документов евр. истории "Храни и помни"; Под общ. ред В. Ю.Василь- ева. - Винница, 2003. - С. 248.

24 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 32.

25Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст.: Зб. документів і матеріалів. - Кіровоград, 2004. - С. 87.

26 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 17. - Арк. 159.

27 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 185-186.

28Національні меншини на Україні. - Х., 1925. - С. 23; ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 20. - Арк. 9.

29Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст. - С. 217.

30ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 51. - Арк. 16.

31Місінкевич Л. Л. Національні меншини Поділля в 20-х-30-х ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук. - К., 2000. - С. 28-29.

32 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 16. - Арк. 86.

33Фінкель Х. А. Єврейське землевлаштування в Радянському Союзі. - Х., 1926. - С. 36.

34 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2689. - Арк. 10.

35Глинский А. Б. Национальные меньшинства на Украине. - Х.-К., 1931. - С. 53.

36Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств, 8-11 января 1927 года: Стенографический отчет, резолюція, постановления и материалы. - Х., 1927. - С. 187-190.

37ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 263. - Арк. 14.

38Зокрема, до кола обовязків держави входило будування будинків для переселенців. Такі хати розміром 3 х 5 м. коштували близько 530 руб. - Див.: И. Артюх. Переселение евреев на территорию Запорожского округа в 20-х годах ХХ века (по документам Госархива)/ Еврейское население Юга Украины. Ежегодник. Исследования, воспоминания, документы. - Харьков-Запорожье, 1998. - С. 151.

39Калініченко В. В. Селянське господарство України в період непу: Історико-еконо- мічне дослідження. - Х., 1997. - С. 85.

40 Кантор Я. Єврейське хліборобство на Україні. - Х., 1929. - С. 11.

41Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа// Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2006. - Вип. IV. - Кн. 2. - С. 97.

42Державин Н. С. Болгарские колонии в России (Таврическая, Херсонская и Бессарабская губернии)// Материалы по славянской этнографии. - София, 1914. - С. 99.

43Демиденко Л. А. Культура и быт болгарского населения в УССР. - К., 1970. - С. 37-111.

44 Данильченко О. П. Етнічні групи півдня України: економічне та соціально-політичне становище на початку 20-х рр. ХХ ст. - К., 1993. - С. 13.

45Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа// Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2006. - Вип. IV. - Кн. 2. - С. 93.

46Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа// Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2006. - Вип. IV. - Кн. 2. - С. 94-95.

47Там само. - С. 94.

48Історія повсякденності в її етнічному вимірі: спогади грека-комуніста. - К., 2008. - С. 107.

49Ксенофонтова-Петренко О. Н. Семейные обряды в селе Сартана// Культурнобытовые процессы на юге Украины. - Москва, 1979. - С. 181.

50Отчет Мариупольской уездной земской управы за 1889 г. очередной сессии земского собрания 1890 г. - Мариуполь, 1890. - С. 232.

51г-р

52Иванова Ю. В. Особенности формирования хозяйственного комплекса многонационального района Приазовья// Культурно-бытовые процессы на юге Украины. - Москва, 1979. - С. 77.

53Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа// Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2006. - Вип. IV. - Кн. 2. - С. 96.

54 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 100. - Арк. 42.

55Будина О. Р. Развитие жилища в этнически смешанной среде (по материалам греков Донецкой области УССР)// Культурно-бытовые процессы на юге Украины. - Москва, 1979. - С. 100.

56ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 100. - Арк. 43.

57Яли. К вопросу о вырождении мариупольских греков// Наша Правда. - 1925. - 17 августа.

58Горхов Григ. Греческое село до революции и теперь. Село Старый Керменчик. (От нашего специального корреспондента)// Наша Правда. - 1927. - 24 грудня.

59 А. М. К работе среди греков. Не на словах, а на деле коммунистическая партия разрешает национальный вопрос. - Культурные силы должны прийти на помощь// Наша Правда. - 1925. - 17 декабря.

60ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 100. - Арк. 78-81.

61АІМФЕ, Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітополь- щини. Олекса Зайців. 1929 р. (літо)./ Етнографічний опис С. Тіюшки - Георгіївна [Георгіївна, Приазовський район, Запорізької області]. З фотографіями./ Машинопис. - С. 15.

62АІМФЕ, Ф. 7-2/10. Село Преслав Коларовского района на Мелитопольщине/ Історія села Преслав, Приморського району, Запорозької області. Написав С. Ф. Бунтовніков та Ф. Ем. Креслев./ З ілюстраціями. 16 фото, рукопис. - С. 10.

63АІМФЕ, Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітополь- щини... - С. 16.

64Слободянюк П. Я. Єврейські общини Правобережної України... - С. 17.

65АІМФЕ. Ф. 7-6 а/28. Протокол розширеного методичного засідання чеських культосвітніх робітників УСРР на Волині 22 і 24 вересня 1929 р. 1929 р. Машинопис. - С. 2.

66ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 107. - Арк. 295.

67 Фенотов П. Как мы выросли за 10 лет. Село Новая Каракуба, Ст.-Керменчицкого района// Наша Правда. - 1927. - 19 жовтня.

68Фундука Д., Нестеров Н. Комсомольский вечір на селі. С. Ялта// Наша Правда. - 1927. - 5 лютого.

69Культура і побут. - 1925. - 21 травня.

70Там само.

71ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 100. - Арк. 19-20.

72Там само. - Спр. 372. - Арк. 13.

73По новому, по радянському (За листами з провінції)// Культура і побут. - 1925. - 5 лютого.

74Еврейский вопрос: поиски ответа: Документы 1919 - 1926 гг. - Вып. 1/ Центр изучения и публикации документов евр. истории "Храни и помни". - С. 145.

75Ченцов В. В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920-1930-е годы. - Москва, 1998. - С. 23.

76Піддубник Т. Роля організації розваги в сучасному побуті// Культура і побут. - 1926. - 10 жовтня.

77 Лісовий П. „День врожаю" (Нотатки олівцем)// Культура і побут. - 1926. - 10 жовтня.

78ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 463. - Арк. 28.

79Еврейский вопрос: поиски ответа... - С. 251.

80Слободянюк П. Я. Єврейські общини Правобережної України... - С. 250.

81 Павленко В. Українсько-болгарські взаємини 1918-1939 рр. - К., 1995. - С. 110.

82АІМФЕ, Ф. 7-2/10. Село Преслав Коларовского района на Мелитопольщине... - С. 16.

83ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 557. - Арк. 345.

84Коцюба Г. Художня робота на селі// Культура і побут. - 1926. - 31 січня.

85АІМФЕ, Ф. 7-2/10. Село Преслав Коларовского района на Мелитопольщине... - С. 18.

86Культура і побут. - 1927. - 26 березня.

87 Цегель В. „Кум мірошник і ліліпут Сережа"// Культура і побут. - 1927. - 26 березня.

88Жирмунский В. М. Национальный язык и социальные диалекты - Москва, 1934.

89Доля національних мов в Совєтській Росії. - Варшава, 1937.

90Красовицкая Т. Ю. Власть и культура. Исторический опыт организации государственного руководства национально-культурным строительством. - Москва, 1993; її ж. Модернизация России: Национально-культурная политика 20-х годов/ РАН. Ин-т рос. истории. - Москва, 1998.

91Shevelov G. Y. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900-941). Its State and Status. - Massachusetts, 1989.

92Місінкевич Л. Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля (20-30-ті рр. ХХ століття). - К., 2001.; Новохатько Л. М. Національний аспект доктрини "соціалістичної реконструкції" (спроба історико-теоретичного переосмислення). - К., 1997; його ж. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20-30-ті рр. XX ст.). - К., 1998.; Бистрицька О. Б. Розвиток системи освіти національних меншин в Україні у 1917-1939 рр.: Дис... канд. іст. наук. - Х., 1998.; Дизанова А. В. Развитие национальных культур в Украине в 20-е гг. (На материалах южного региона): Дис... канд. ист. наук. - Одесса, 1992.; Черкаський А. В. Національно- культурне будівництво на півдні України у 20-ті роки: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. - Одеса, 1994.; Обидьонова О. В. Культурні процеси серед національних меншин в Донбасі в 20-30-ті роки ХХ століття// Іст. і політол. дослідження: Видання Донецького державного ун-ту. - 1999. - № 1-2. - С. 90-97.; Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в України (1917-2000): Монографія. - Львів, 2001 та ін.

93 Національні меншини України: політико-правовий аспект/ М. Панчук (керівник), В. Войналович, О. Галенко та ін. - К., 2000.

94Всесоюзний перепис людности 1926 року. Том ХІ. Українська Соціалістична радянська республіка. Підсумки по республіці. Полісся. Відділ І. Національність, рідна мова, вік, письменність. - Москва, 1929. - С. 8-11.

Суттєвість частки "українізованих поляків" забезпечили так звані українці- католики.

162Згідно з сучасними дослідженнями найвищою частка мовно-українізованих є серед поляків, чехів і словаків. - Див.: Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність/ О. Б. Беренштейн, Н. А. Зінкевич, В. Т. Зінич та ін.; За ред. В. І. Наулка. - К., 2001. - С. 95.

163Скрипник М. О. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України). Доповідь на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей. 20 травня 1931 р.// Більшовик України. - 1931. - № 1314. - С. 26.

164 Класифікація В. Жирмунського. - Див.: Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернад- ського. Ф.-Х. - Спр. 1054. - Арк. 16.

165Теохаріді Т. Ю. Грецька військова колонізація на півдні України наприкінці XVIII та початку ХІХ століття (Поселення під м. Одесою)// Вісник Одеської комісії краєзнавства при Українській Академії Наук. - Одеса, 1930. - Ч. 4-5. - С. 36.

166До межі ХІХ-ХХ століть власне євреї називали їдиш - „їдиш-дайч", „жаргон", або ще „мамелошн", тобто „материнська мова", яка вважалася побутовою й нижчою за „лошн кодеш", тобто „святу мову", - іврит.

167 ІР НБУВ. - Ф. 173. - № 18. - Арк. 82.

168 Архів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології НАНУ (АІМФЕ). - Ф. 7-4/18. - Арк. 2.

169На її думку димотика та приазовські грецькі говори відрізнялися подібно українській та російській мовам. - АІМФЕ. - Ф. 7-4/18. - Арк. 3.

170Етнос і соціум. - К., 1993 . - С. 16.

171Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики// Большевик. - 1926. - № 23-24. - С. 50 -58; 1927. - № 1. - С. 59-69.

172З цього приводу Ю. Ларін зазначав, що "... з однією єврейською мовою далеко не підеш навіть у господарстві, не кажучи вже про науку". Він же вважав, що коренізація обмежує можливості єврейської молоді користуватися вищими навчальними закладами "в усьому їхньому різноманітті". - Див.: Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики// Большевик. - 1926. - № 23-24. - С. 52-53.

173Вісті ВУЦВК. - 1934. - 10 травня.

174Феллер М. Схожість і відмінність мов української та ідиш в аспекті суржика/ Мовні конфлікти і гармонізація суспільства /http:radchuk.novamova.com.ua/tum/lang_conf_16.htm

175 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6213. - Арк. 14; Спр. 6222. - Арк. 26.

176Докладніше див.: Якубова Л. Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х-30-ті рр. ХХ ст.)// Укр. іст. журн. - 2004. - № 2(455). - С. 121-132.; (Закінчення)// Укр. іст. журн. - 2004. - № 4(457). - С. 82-90.

177Скрипник М. О. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України). Доповідь на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей. 20 травня 1931 р.// Більшовик України. - 1931. - № 1314. - С. 37.

178Скрипник М. Есперантизація чи українізація// Комуніст. - 1930. - 19 червня.

179Бюлетень Народнього Комісаріату Освіти УСРР. - 1926. - № 4 (22). - С. 13.

180Національні меншини України: політико-правовий аспект... - С. 171.

181ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 353. - Арк. 51.

182 Згодом з'ясувалося, що відомості ці, мяко кажучи, не цілком відповідали дійсності. На початку 1927 р. поширенням латинської абетки в середовищі татар Криму займалися лише добровільні гуртки. Офіційні видання, в тому числі й Наркомпросу Кримської АР, друкувалися на спрощеному тюркському алфавіті. Хоча в 1927/28 навч. р. в радянських кримсько-татарських школах арабську абетку замінили латинським алфавітом, цілковитий перехід на новий алфавіт був здійснений лише на початку 30-х рр. - ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 174. - Арк. 67.

183ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 353. - Арк. 14.

184Греко-татарський сектор був відкритий при Маріупольському педтехнікумі 1930 р.

185Це, до речі, не було секретом для ЦКНМ. 7 пункт згаданої доповідної записки просив Укрнауку „...вивчити питання про те, до якої з існуючих у Криму говірок (степу, середньої смуги, передгірної, гірської) належить греко-татарська мова України". - ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 353. - Арк. 14.

186Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст. - С. 128.

187Які, до речі, й нині ще не визначилися зі своєю етнокультурною ідентифікацією.

188Національні процеси на Кіровоградщині... - С. 235.

189ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 491. - Арк. 2.

190Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст... - С. 242.

191Скрипник М. О. Перебудовними шляхами ...// Більшовик України. - 1931. - № 13-14. - С. 34.

192Цит. за: Сергійчук В. І. Етнічні межі і державний кордон України. - К., 2000. - С. 21.

193За сучасними визначеннями - „острівні переселенські діалектичні системи". Окреслена ситуація мала місце в усіх етнічних громадах. Дослідження сучасних мовознавців лише унаочнюють та деталізують її. Див. приміром: Георгієва С. І. Болгарська переселенська говірка мішаної групи: Стан і етапи формування: Автореф... к. філол. наук: 10.02.03. - К., 2006.

194ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 88. - Арк. 72.

195ІРНБУ ім. В. Вернадського. - Ф. Х. - Спр. 1059. - Арк. 4.

196Цит. за: Йоффе Э. К вопросу о взаимовлиянии славянских и еврейских языков и литератур// Доля єврейської духовної та матеріальної спадщини в ХХ ст.: Зб. наук. праць: матеріали конференції, 28-30 серпня 2001 р./ Г. Аронов та ін. (ред); Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Ін-т юдаїки. - К., 2002. - С. 194-195.

197 Скрипник М. Нові лінії в національно-культурному будівництві. - Х.,1930. - С. 31-32.

198Зауважимо, що реформування мов здійснювалося не тільки в СРСР. Досить вдало латинізація була запроваджена в Туреччині, але й там вже з 40-х рр. став очевидним відрив модерної турецької культури від історичного коріння. Вихід був знайдений у масовому перекладанні класичної наукової і художньої літератури на сучасну мову і латинське письмо, а в 1998 р. офіційно була визнана історично-культурна спадковість від Османської імперії. Іншим шляхом розвивалися мовні процеси в Греції: там давньогрецька літературна мова (катаревуса) і новогрецька (димотика) існували паралельно, що з часом по мірі зростання культурного рівня населення дозволило зберегти спадковість культурної традиції і забезпечити життєвість мовно-культурної практики.

199Прилуцький В. І. Молодь України в умовах формування тоталітарного ладу (19201939 рр.) - К., 2001. - С. 21.

200Еврейский вопрос: поиски ответа... - С. 147.

201Низовий Тарас. Кубло розпусти в Чермалицькій семирічці// Наша Правда. - 1929. - 24 липня.

202Наша Правда. - 1928. - 2 червня.

203Культура і побут. - 1926. - 28 лютого.

204Культура і побут. - 1926. - 18 липня.

205 Божко С. Смерть „ночівлі"! (Про дівоцько-парубоцький побут)// Культура і побут. - 1926. - 18 липня.

206 Каган Н. „Протягніть нашу молодь" (З життя Старо-Керменчицької молоді та комсомолу)// Наша Правда. - 1928. - 2 червня.

207ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2496. - Арк. 17.

208 Квиринг Э. Из статьи "Кулак или башмак"// Избранные речи и статьи. - К., 1988. - С. 140-143.

209Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах: Том 2. Радянський проект для України. - К., 2004. - С. 443.

210Україна і Росія в історичній ретроспективі... - Т. 2. - С. 444.

211Первое всеукраинское совещание... - С. 120.

212Первое всеукраинское совещание. - С. 121.

213 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2130. - Арк. 187-188.

214ДОГА. - Ф. Р-2. - Оп. І. - Спр. 996. - Арк. 4.

215 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 26. - Арк. 221.

216Низовий Тарас. Наші й чужі// Наша Правда. - 1928. - 15 вересня.

217Там само.

218Козерод О. В. Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921 - 1929 гг./ Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины. - К., 2002. - С. 103.

219Первое всеукраинское совещание... - С. 82.

220Цит. за: Ченцов В. В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920-1930-е годы. - Москва, 1998. - С. 28.

221Ялі С. Греки в УСРР. - Х., 1931. - С. 79-80.

222Цит. за: Козерод О. В. Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921 - 1929 гг./ Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины. - К., 2002. - С. 150.

223Нові адміністративні райони УСРР. Статистичний довідник. - Х., 1930.

224 Кармакова М. Работа среди женщин. (Ялтинский район)// Наша Правда. - 1926. - 10 марта.

225Степняк Мих. Сартанські вражіння// Наша Правда. - 1928. - 31 жовтня.

226Степняк Мих. Сартанські вражіння// Наша Правда. - 1928. - 31 жовтня.

227Буценко А. Фізкультура на селі// Культура і побут. - 1926. - 3 жовтня.

228 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 542. - Арк. 24.

229Там само.

230Скажімо, про албанців відзначалося: "...За собою не доглядають, бо і не знають, що це потрібно". (Архів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського. Ф. 7-3/17. - Арк. 10.)

231 ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 571. - Арк. 48.

232Доктор Г. Смертность от туберкулеза в г. Мариуполе. (По данным окружного тубдиспансера)// На борьбу с туберкулезом! (Однодневная газета Окркомитета по проведению тубтрехдневника). - Мариуполь, 1927.

9 Первое всеукраинское совещание... - С. 70.

240 Р-й. Что дал прошлогодний (1926 г.) тубтрехдневник?// На борьбу с туберкулезом (Однодневная газета Санпросвета Окрздрава и Тубдиспансера Сталинского округа). - Сталино, 1927.

241 Врач Ал. Сухарев. Кое-что из греческого быта// Наша Правда. - 1925. - 31 декабря.

242 Н. Медобслуговування грецького населення// Наша Правда. - 1929. -

листопада.

243Етнос і соціум. - К., 1993. - С. 11.

244ЦДАВО України. - Ф. 413. - Оп. 1. - Спр. 17. - Арк. 85.

245Там само. - Арк. 86.

246Наша Правда. - 1929. - 1 травня.

247 АІМФЕ ім. М. Т. Рильського. Ф-16/39. Волинський музей. Німецький колектив ім. Карла Лібкнехта при колонії Стара Буда. Монографічне обслідування. 1929-1930 рр. Машинопис з ілюстр. (фото). - С. 2.

272Для прикладу етнологи розповіли, як 15 липня 1929 р. комунари півдня шукали лопату, і врешті знайшли її у воді на болоті. - Див.: Там само. - С. 122.

273Доволі яскраво це підтверджується спогадами І. Стріонова. Див.: Історія повсякденності в її етнічному вимірі: спогади грека-комуніста. - К., 2008.

274Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа//

Запискиісторико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К., 2006. -

Вип. IV. - Кн. 2. - С. 94.

275Лісовий П. Революція в побуті (Думки вголос)// Культура і побут. - 1927. - 10 листопада.

276 Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Ф. Х., № 1059. Жирмунський В. Підсумки і завдання діалектологічного і етнографічного вивчення німецьких колоній на Україні. (Стаття). (1930 р.). - Арк. 40.