Концепція етногенезу східних слов’ян Едуарда Загарульского
Концепція етногенезу східних словян Едуарда Загарульского
К.В. Івангородський
Анотація
У статті проаналізована еволюція концепції етногенезу східних словян домонгольського періоду сучасного білоруського археолога й історика Е. Загарульського.
Ключові слова: етногенез, східні словяни, Е. Загарульський
Історіографія етнічної історії східних словян налічує сьогодні майже півтора десятки версій їхнього етногенезу. З одного боку, це зайвий раз підкреслює наукову значущість проблеми, але з іншого - свідчить про непевність джерельного матеріалу, з яким працюють дослідники, прагнучи реконструювати етноісторичне минуле словянських старожитностей. Особливо помітною етноісторіографічна диференціація означеної тематики стала на сучасному етапі, зумовлена своєрідним ренесансом "нових" спільнот. Втім, окрім прориву в теоретично-методологічному плюралізмі та прагнення до конституювання національних імперативів минувшини, сучасні науковці опинилися в ситуації загрозливої самоізоляції на дослідницькому полі тих проблем, які виходять поза межі конкретної національної історіографічної ніші. Водночас ця ситуація ускладнюється й відомим рівнем теоретичної оснащеності сучасних східнословянських істориків, й подекуди банальним ігноруванням наукових здобутків один одного, що, очевидно, не є позитивним явищем.
Відтак, попри всі сучасні можливості міжкультурних комунікацій, історики й надалі не намагаються помічати, що пропонують їхні колеги по цеху із сусідніх країн. Звісно, така категоричність є доволі субєктивно-умовною, але, на наше переконання, й багато в чому справедливою. Кричущим прикладом цього, є, скажімо, найновіший підручник з археології й історії давніх словян, авторства провідних науковців Інституту археології НАН України, рекомендований, між іншим, Міністерством освіти та науки України. Зокрема, вміщений у ньому перелік рекомендованої літератури з проблеми, поглянувши на який, майбутній історик може дійти висновку, що, наприклад, в Білорусі цю проблематику ніхто не розробляє, оскільки в переліку не згадано жодної праці білоруських фахівців. На жаль, подібних прикладів (і то не лише в Україні) не так уже й мало.
Переконані, що аномальність такого становища потребує якнайшвидшого виправлення. Тому не зайвим буде провести, насамперед, історіографічний аналіз, принаймні, найпомітніших сучасних історичних студій щодо етногенезу східних словян, запропонованих білоруськими дослідниками, і задля ширшого ознайомлення з їхніми пропозиціями українських науковців, і задля налагодження тіснішого фахового (міжнаціонального) діалогу в означеній царині. Звісно, в межах окремої статті це здійснити неможливо, а тому за її мету ми ставимо поки що характеристику наукових поглядів на проблему етнічної історії східних словян домонгольського періоду відомого білоруського історика й археолога - Едуарда Михайловича Загарульського (у написанні його прізвища ми свідомо використовуємо білоруську транскрипцію). Тим більше, що цього року, створена ним відповідна концепція, набула більш-менш сформованого вигляду в окремій солідній (67 друк. арк.) монографії [1], а отже, є по суті найновішим здобутком білоруської історіографії окресленої проблематики.
Одразу варто зауважити, що ця книга не є "пілотним проектом" історика відносно словянського етногенезу, а, навпаки, виглядає логічним підсумком його багаторічних пошуків у цьому напрямі. Більше того автор за науковим фахом є передусім археологом, що й спричиняє специфіку його аналізу етнологічного контексту теми. Дослідницькі пошуки у цьому напрямі Е. Загарульський почав ще в середині 1950-х рр., навчаючись в аспірантурі Інституту історії АН Білоруської РСР та працюючи після її завершення в його секторі археології. З 1962 р. він став викладачем Білоруського державного університету, де невдовзі працював завідувачем кафедри археології, етнографії та допоміжних історичних дисциплін, а також деканом історичного факультету. Відносно зацікавлень етнічною історією східних словян, то, скажімо, колеги вченого відзначають, що вперше він звернувся до цієї тематики наприкінці 1960-х рр. [2, 291; 3, 104]. Проте, не можемо цілковито з цим погодитись, адже першим викладом поглядів Е. Загарульського щодо означеної тематики став підручник з археології Білорусі, опублікований 1965 р. [4], і який до кінця століття залишався чи не єдиним з цього напряму в усій республіці.
На цьому етапі науковець ще змушений був визнавати теоретичну недосконалість етноархеологічних реконструкцій, оскільки "питання етногенезу надзвичайно складні та теоретично ще не достатньо опрацьовані", внаслідок чого, "не завжди окремі деталі формування тих чи інших етнічних груп уловлюються археологами" [4, 22]. Щоправда вже тоді Е. Загарульський справедливо зауважував неспівпадання археологічної культури й етносу, підкреслюючи також, що питання етнічної історії не можуть вирішуватися лише на основі археологічних джерел. Відтак, фахівець, слідуючи етнологічним стереотипам, підкреслював, що "основою етносу є мова" [4, 23], а тому важливе значення мають реконструкції лінгвістів, зокрема у сферах давніх топо- та гідроніміки. Аналізуючи ж етнічну специфіку східнословянських племен, зокрема кривичів, дреговичів, древлян і радимичів (тоді їх автор розцінював ще як словян, про що мова ще йтиме нижче), він стверджував: "В археології східнословянських племен безсумнівний інтерес являє проблема встановлення етнічних ознак, властивих окремим племенам і визначення на основі їхнього картографування племінних територій" [4, 47-48].
Однак багато в чому поспішні та поверхові погляди на означену проблему, очевидно, змусили Е. Загарульського прискіпливіше підійти до її дослідження. Поступово ним була розроблена й обґрунтована оригінальна концепція словянського етногенезу, що вперше набула порівняно завершеного вигляду в монографії "Давня історія Білорусі" (1977), на основі якої, він згодом здобув ступінь доктора наук [5]. Залучивши дослідження таких відомих лінгвістів, як Ф. Філін, В. Мартинов, Л. Берг, С. Бернштейн, археолог дійшов висновку, що мова прасловян сформувалася у середньоєвропейській області північніше Карпат і "попередньо прабатьківщину словян можна розмістити між Ельбою та Віслою" [5, 50]. Крім цього, дослідник уперше повязав прасловян із археологічною культурою кулястих амфор, що мешкала в ІІІ тис. до н. е. також і в цьому географічному ареалі, загалом досягаючи зокрема й "української Волині", як доводив Т. Вісляньський [6, 179]. Розглядаючи тогочасний процес індоєвропейської міграції, вчений також зауважив, що, оскільки окремі памятки цієї культури відкриті на території білоруського Понімання та у верхівях Припяті, постільки й західні (й особливо південно-західні) райони Білорусі мають бути включені до ареалу прабатьківщини словян [5, 53].
Разом із тим, чимало аспектів етногенетичного минулого і давніх, і східних словян у цей час залишалися ще незясованими, що не дозволяло й Е. Загарульському уникнути приблизних інтерпретацій у цій площині. Тому, скажімо, доволі аморфною виглядає у цій монографії й концепція так званої "давньоруської народності". Хоча тогочасна неможливість її непідтримування також могла вплинути на позицію вченого: "Якщо політичне обєднання окремих східнословянських земель в єдиній державі закінчилося до ІХ-Х ст., то чи слідує з цього, що до ІХ-Х ст. можна відносити й формування давньоруської народності? Чи так уже співпадають процеси політичного й етнічного розвитку? Питання ці, скоріше, складніші, ніж видається на перший погляд" [5, 80]. На жаль, у майбутньому історик все ж пішов шляхом доведення існування цієї суперечливої етнологічної категорії, швидше за все, свідомо вигаданої радянськими кабінетними вченими. Відносно ж названої монографії, то подібна концептуальна невизначеність, зрештою, змусила її автора й у загальному підсумку констатувати, що, "звісно, в етнічній історії, як і будь-якому складному явищі, є основні та побічні лінії; головна тенденція та відхилення від неї". Саме тому "автор прагнув подати загальну схему розвитку й, враховуючи завдання та можливості пропонованої праці, змушений був опускати деякі другорядні деталі" [5, 134].
Незважаючи на певні неточності та контроверсійні постулати, не можна не відзначити, ту обставину, що науковець не обмежував дослідницьку лабораторію тільки кабінетними розмірковуваннями, а намагався відшукати окремі елементи для власних реконструкцій на практиці. Зрештою, він дотепер знаний насамперед як один із найкрупніших "польових" археологів Білорусі. Зокрема під його керівництвом проведені найбільші розкопки ранньосередньовічного Мінська. Загалом він чимало років присвятив дослідженню подніпровських міст і замків, але особливої уваги заслуговують розкопки Віщинського замку ХІІ-ХІІІ ст. (сучасна Гомельська обл.), упродовж 1976-1985 рр., результати яких опубліковані в окремій монографії [7]. Поряд із цим, Е. Загарульський проводив і розкопки окремих курганів східних словян у Заславлі, Новосадах, Сенниці, а у звязку з розробкою етнічних процесів, дослідник чимало уваги присвячував і більш раннім памяткам, зокрема розкопував городища залізного віку - Кістені та Малишки [2, 291].
Зі зникненням радянського методологічного диктату в історичній науці, Е. Загарульський остаточно зосередився на дослідженні проблеми етногенезу східних словян. Вже у середині 1990-х рр., аналізуючи етнічну атрибутацію культур другої половини І тис. н. е., він змушений був визнати, що "археологічні памятки Білорусі, котрі передували давньоруському періоду, дотепер найменш вивчені, по-різному визначається їхня етнічна приналежність", тоді як саме вони "безпосередньо належать до проблеми розселення словян у Білорусі й тих етнокультурних процесів, які мали важливі наслідки не лише для місцевого балтського населення, але й для східних словян" [8, 24-25]. Варто також зауважити, що, з отриманням Білоруссю незалежності, у середовищі її істориків одразу почала набувати популярності теорія етнічного споріднення (а подекуди й тотожності) етносу білорусів з балтами. Паралельно зявилася й концепція прадавності білоруського етносу на території Білорусі. Обидва напрями Е. Загарульський вважав неприйнятними, а тому активно полемізував з їхніми апологетами.
Оновлений варіант методологічно "модернізованої" концепції етногенезу східних словян був запропонований ним 1998 р. у навчальному посібнику для студентів - "Західна Русь: ІХ-ХІІІ ст." [9]. Автор зокрема переконував, що це було необхідно зробити передусім тому, що "в радянській історичній науці відносно цього панували песимістичні погляди", а "пріоритет надавався штучно створеним схемам" [9, 3]. Крім цього, вчений переконував у помилковості радянської історіографії стосовно заперечення міграції східних словян із Заходу на Схід, що розцінювалося як "вигадки реакційних істориків" [9, 13]. З іншого боку, вчений і надалі стверджував, що епоха Київської Русі ознаменувалася появою етнічної спільноти нового типу - давньоруською народністю. При цьому Е. Загарульський демонстрував упевненість, що всі спроби критики в цьому напрямі зумовлені зростанням цікавості до національних проблем, а ще частіше - "бажанням розмежувати етноси, підрізати їхнє споріднене коріння, зменшити ступінь близькості" [9, 218]. На жаль, подібну тенденційну риторику відносно народності Русі дослідник не змінив дотепер, запевняючи, що це для нього очевидний історичний факт, хоча й не повідомляючи, де він зафіксований.
На початку ХХІ ст. з поглядами Е. Загарульського відносно умов формування давньоруської народності більш детально могли вже ознайомитися й українські фахівці у царині східнословянського етногенезу, завдяки Міжнародному "круглому столу", проведеному редакцією часопису "Український історичний журнал", під егідою Інституту історії України НАН України [10], матеріали якого також були розміщені у збірнику <^иШепіса" за 2002 р. [11]. Оголосивши неприйнятними "гнівні напади" та "голослівні заперечення" щодо цього концепту, білоруський археолог спробував переконати, що "безсумнівний факт реального існування давньоруської народності зовсім не означає, що у цьому питанні відсутні недосліджені аспекти" [11, 105,107]. етногенез домонгольський археолог
Передусім, фахівця не влаштовувала версія радянської історіографії відносно цієї гіпотези, згідно якої, утворення "спільної" народності відносили до ХІ ст., на основі східнословянських "літописних племен" у межах однієї держави, внаслідок зміцнення внутрішніх (економічних, політичних, культурних) звязків. Однак, з погляду Е. Загарульського, така ідея була породжена помилковим уявленням щодо автохтонності словянського населення на всіх обширах Давньоруської держави, а тому "виглядає парадоксальною, зумовлюючи навіть сумніви". Більше того вчений сумнівається й у тому, що так звані кривичі, дреговичі, вятичі тощо взагалі були словянськими союзами племен (хоча раніше, як ми згадували вище, він однозначно виявляв їхню східнословянську етнічну специфіку [4, 47-50]). Водночас переконує, що задовго до появи Київської Русі східні словяни мігрували на її майбутні терени вже як окрема етнічна спільнота, що й становила собою те, що іменується сьогодні "давньоруською народністю", або "східнословянським етносом", який, зазнавши дію різних сил, врешті-решт, "накопичив елементи, які вели до диференціації, що стало причиною поступового розділення його на три народи" [11, 107111]. Однак не бездоганність цієї, повязаної з радянською ідеологією, концепції у сучасній українській історіографії так і не спричинила на той момент якогось активного обговорення її, оновленого білоруським істориком, варіанту (хоча й не залишилася непоміченою, про що мова йтиме згодом).
Багаторічні пошуки, як уже нами відзначалося на початку, зрештою, були втілені Е. Загарульським у ґрунтовній праці з історії Білої Русі, що побачила світ на початку 2014 р. [12]. Зокрема рецензент пропонованого видання - проф. В. Теплова - впевнена, що, "поклавши" в основу свого дослідження етногенетичну версію Нестора-літописця на добре знаний автору археологічний матеріал, останній "отримав результат, який не лише відрізняється від відомих праць корифеїв давньоруської історії, але й явно доводить абсурдність численних псевдоісторичних підробок, що зявилися на пострадянському просторі в останні десятиліття та претендують на "нове слово" в науці" [13, 5]. Хоча не можна не погодитись із нею, що все ж таки дотепер досить непросто пояснити, як могла скластися єдина народність на настільки широких просторах, де до словян проживали інші етноси.
Саме тому Е. Загарульський вважає за необхідне розпочинати аналіз етнічної історії словян від появи на європейському континенті спільноти індоєвропейців, міграція яких припала на кінець ІІІ тис. до н. е. Ще раніше з цього приводу археолог зауважував: "Оскільки словяни вилонилися з попередньої їм спільноти, початок словянського етногенезу слід повязувати з початком диференціації цієї спільноти" [14, 155]. Для білоруського вченого найбільш вірогідною причиною виникнення словян, як і балтів, і германців, була потужна етнічна міксація, що зумовила розладнання індоєвропейських діалектів і сприяла появі окремих конкретних індоєвропейських мов. Приблизно у середині ІІІ тис. до н. е. частина цих племен розселилася у Середньому Подніпровї, де змішалася з племенами місцевої неолітичної (дніпро-донецької) культури, утворивши нову археологічну культуру - середньодніпровську, котра на початок ІІ тис. до н. е. почала енергійне розселення на Північ, охопивши значні терени сучасної Білорусі, заклавши основу майбутнього етносу балтів [1, 16; 14, 157,162].
Уже цей факт, начебто, переконує в тому, що словяни не були давнім населенням означеної території, тоді як археологічні культури довгих курганів, банцерівсько-тушемлянська та колочинська (мешкали тут до появи літописних словян), на глибоке переконання Е. Загарульського, були за етнічністю балтськими та проіснували тут до Х ст., поки не змішалися зі словянами, котрі розселилися в цих межах вже за часів Київської Русі. Більше того він запевняє, що навіть на території сучасної України до V ст. словян ще не було, коли вони мігрували сюди із Заходу. Аналіз же лінгвістичних версій стосовно прабатьківщини словян, ствердив думку вченого, що її слід шукати західніше балтів. Це підтверджують зокрема дані загальнословянських географічної та зооботанічної лексик, що відображає середовище існування словян у період їхньої мовної монолітності. Цим та іншим умовам на той час, як ми вже могли переконатися вище, згідно концепції Е. Загарульського, відповідала археологічна культура кулястих амфор, ареал якої охоплював досить значні простори Європи - майже повністю басейни Ельби, Одера, Вісли, українську Волинь, середній Німан і верхівя Припяті [1, 33-36].
Е. Загарульський упевнено переконує: "Все це дозволяє припустити, що саме носіїв культури кулястих амфор слід ототожнювати з першими словянами" [1, 38]. Надалі в хронологічному контексті спостерігалася етнокультурна наслідуваність наступних археологічних культур - тшинецької (ІІ тис. до н. е.), лужицької (середина ІІ - середина І тис. до н. е.), пшеворської (середина І тис. до н. е.) та, зрештою, празької, у словянському характері якої ніхто не сумнівається. Однак, через міграції сусідніх племен балтів і германців, уже на початку ІІ тис. до н. е. словяни втратили частину своїх земель на Півночі та Заході, й на відносно компактній території мешкали до середини І тис. н. е., коли почалася їхня велика міграція за межі прабатьківщини та швидке проникнення у Південно-Східну та Східну Європу як одного народу, з єдиною спільнословянською мовою та культурою [1, 491].
Помітна міграційна активність словян була частиною відомого в історії феномену "Великого переселення народів". Причому причин для цього, на думку Е. Загарульського, було декілька: перенаселення, що вимагало розширення життєвого простору; потяг розвиненого вже військового прошарку до збагачення, шляхом пограбування інших племен і, передусім, Рима, який уявлявся "казковою країною" й політична агонія котрого в той час також стимулювала до походів "варварів"; наявність водночас на Сході (відносно словян) вільних земель, придатних до землеробства; фактор тиску інших етносів (зокрема аварів/обрів); навіть істотне погіршення клімату, повязане з похолоданням. Таким чином, є підстави вважати, що причин словянської міграції було декілька, а їхній вплив не був рівнозначним. Втім, слід погодитись із білоруським дослідником, що, хоч деякі з них мали локальний характер, але враховувати потрібно всі [1, 39-40].
Внаслідок же великого переселення словян, празька археологічна культура поширилася на територіях майже всіх сучасних словянських держав. Однак, наскільки це б не дивувало, її не можна віднести до розряду добре досліджених, адже спеціальне вивчення цієї культури почалося лише в другій половині ХХ ст. і поки ще не має солідної історіографії. Тоді як саме її східний ареал (варіант), очевидно, став основою для утворення етнічної специфіки східних словян. Показово, що, прагнучи інтерпретувати цей процес в етноісторичному ракурсі, Е. Загарульський звертається до "Повісті минулих літ", доволі сміливо заявляючи, що "літописець не лише намітив хід словянського розселення, але й відтворив основні етапи етногенезу східних словян" [1, 48]. Більше того його впевненість у початковій єдності словян і локалізації їхньої прабатьківщини у більш західному, середньоєвропейському регіоні (басейн Дунаю), начебто, повністю підтверджується сучасною науковою. Як би там не було, а, внаслідок розселення словян на території сучасної Південної Білорусі та Північної України, вони втратили початкову племінну структуру, активно перемішувалися між собою, утворюючи нові територіальні спільноти з новими етнонімами, а також інтегрувалися з місцевим несловянським населенням, що й формувало окремий, але "єдиний східнословянський етнос" [1, 50-51]. У результаті, виникла відособлена, східна гілка словян, яка вже мала окрему етнічну самосвідомість, бажання утворити державу та навіть нову спільну назву - "Русь".
Цілком зрозумілим є й прагнення дослідника докладніше зясувати етнічні процеси середньовічної доби на території, передусім, Білорусі. Виходячи з аналізу археологічних і лінгвістичних матеріалів, Е. Загарульський стверджує, що саме р. Припять досить довго залишалася природним рубежем, який відокремлював словян від північних балтських племен, і лише поява Київської Русі створила сприятливі можливості для словянського розселення північніше цієї річки, що почалося в Х ст. Відтак, немає сумнівів, що балти цього регіону були втягнені у процес словянського етногенезу, котрий не міг не відчути впливу інокультурного населення. Показовою у цьому контексті є ситуація із запозиченням у балтів етнонімів "дреговичі", "кривичі" та "радимичі". Однак, як слушно переконує вчений, "словяни від цього не перетворилися на балтів". Оскільки ж "для словянського населення ці назви були не племінними, а територіальними, обласними", постільки вони "були зручними для позначення певних територій широкої країни Русь і вживалися до ХІІ ст." [1, 73,76]. Відносно ж терміну "Русь", то білоруський фахівець упевнений у його словянському походженні, а отже, не приймає, ані норманської, ані іранської версій.
Етнічні ж процеси і в Київській, і в Білій Русі, що також уже нами відзначалося, Е. Загарульський повязує винятково з концептом "давньоруська народність", у якій схильний вбачати єдиний східнословянський етнос, що утворився у ^Х ст., після великого переселення словян, у межах українсько-білоруського Полісся. З іншого боку, як це не дивно, дослідник сам, до речі, вельми слушно, неодноразово підкреслював, що народність - "це не лише етнічна, але й соціальна історична спільнота людей, характерна для суспільства з новою, порівняно з первісним, соціальною та політичною структурою (а не винятково етнічною. - К. І.)" [15]. Відтак, не до кінця є зрозумілою позиція дослідника щодо того, чим же була давньоруська народність: етносом чи етносоціальним (а оскільки мова йде про спільноту в межах однієї держави, то читай: етнополітичним) організмом, для якого, безперечно, спільними були територія, мова, релігія, але які не є визначальними для етносу як спільноти (наприклад, цигани не мають спільної території, але є етносом; швейцарці її мають, але розмовляють чотирма мовами, сповідують різні віри і теж є етносом; і т. д.).
Не менш проблематичним видається посилання автора, внаслідок сучасної "ненаукової" (як йому видається) критики "давньоруської народності", на доволі сумнівні "фундаментальні дослідження у світовій науці.., котрі розкрили сутність давньоруської народності" [1, 463]. Адже увесь цей "світовий фундамент", згідно пропонованих ним посилань, представлений винятково (!) радянськими науковцями, "обєктивність", "незаангажованість" і "нетенденційність" яких, до речі, неодноразово "підтримані" та "поціновані" й самим Е. Загарульським (про це частково теж уже йшлося). Своєю ж чергою, посилаючись на перший абзац цієї статті, можемо закинути й білоруському історику необізнаність (чи ігнорування?), скажімо, з науковими (!) дискусіями відносно означеної проблеми у сучасній українській історіографії, наприклад, з боку доцента Н. Юсової, професорів Л. Залізняка, С. Макарчука, академіка П. Толочка та ін.
Останній, до речі, будучи одним із найбільших апологетів реальності давньоруської народності в українській історіографії, цілковито не сприймає версію, запропоновану Е. Загарульським. Ось як висловлюється з цього приводу український академік: "Доволі несподівану трактовку ядра давньоруської народності запропонував останнім часом Е. Загорульський... Ядром східного словянства та його мови, як йому здається, був невеликий регіон у межах півдня Білорусі та
півночі України... Погодитись із запропонованим розумінням ядра давньоруської народності зовсім неможливо. І справа тут не лише в необгрунтованому зміщуванні меж історичної Руської землі.., але й у неможливому трактуванні механізму складання самої народності. Він виявляється надзвичайно простим, схожим на поширення Руссю тієї ж влади Рюриковичів. У білорусько-українському Поліссі був сформований (і слід гадати, безмежний) давньоруський народ, який уже в ІХ-Х ст. став швидко заселяти простори Східної Європи й у такий спосіб вийшла величезна давньоруська народність. Ні писемними, ні археологічними джерелами таке розселення не підтверджується. Та й не було у цьому, порівняно невеликому, Поліському регіоні стільки людей, щоб населити ними всю Русь" [16, 26].
Відчуваючи певну вразливість власної концепції давньоруської народності, Е. Загарульський, зрештою, змушений помякшити риторику на її "захист", запевняючи, що, наведені ним, дані засвідчують: етнічні процеси на Русі були складними та різноспрямованими [1, 489]. На початку Давня Русь являла собою поліетнічне утворення з трьох частин: словянської у Середньому Подніпровї, балтської у Верхньому Подніпровї та фіно-угорської на Півночі держави. У Х ст., внаслідок активних міксацій, сталася "перемога словянського етнічного компоненту та словянізація Русі". У цьому контексті дивує й наступний висновок білоруського археолога, який не зовсім "вписується", на наш погляд, у його концепцію: "Словянізація балтів, які мешкали на території Західної Русі, виявилася непоміченою (?!; курсив наш. - К. І.) й у писемних джерелах не була відзначена. Літопис взагалі нічого не памятає та не знає про балтів на землях Західної Русі" [1, 493,494]. Тоді, можливо, їх там уже довгий час узагалі не було? На жаль, ані літопис, ані твір Е. Загарульського нічого конкретного не повідомляють і щодо того, звідки ж узялися на теренах Русі такі етноси, як українці, білоруси та росіяни, як і щодо того, куди дівся "єдиний східнословянський етнос" - давньоруська народність і чому він так мало проіснував?!
Отже, не важко переконатися, наскільки складною та заплутаною є проблематика етнічної історії східних словян, особливо домонгольського періоду. Очевидно, не вирішує її остаточно й, запропонована білоруським ученим Е. Загарольським, концепція, котру ми прагнули проаналізувати та репрезентувати максимально широко. Звісно, як і будь-яка інша наукова теорія, вона не позбавлена слабких місць і неузгодженостей. Проте, наскільки близько фахівцеві з Білорусі вдалося підійти до означеної етноісторичної істини, швидше за все, покаже час. Нашим завданням не було ані підтвердження, ані спростування, висловлених ученим постулатів і припущень. Напевно доречним було б і ширше компаративне зіставлення цієї гіпотези з тими, що пропонуються іншими дослідниками стосовно заявленої тематики, що, втім, потребує окремого аналізу. Натомість ми сподіваємося, що такого роду студіювання сприятимуть налагодженню наукового діалогу між сучасними науковцями, які сьогодні представляють уже окремі історіографічні табори різних націй, хоча б заради толерантного ставлення до різних поглядів і традицій, і заради впливу на деякі "історично обгрунтовані" ілюзії деяких політичних діячів.
Література
1.Загорульский Э.М. Белая Русь с середины I тысячелетия до середины XIII века. - Минск, 2014.
2.Ваганова А.Н., Егорейченко А.А., Теплова В.А. К юбилею Эдуарда Михайловича Загорульского // Працы гістарьічнага факультэта [БДУ]: Навук. зб. - Вып. 1 / Рэдкал.: У.К. Коршук (адк. рэд.) і інш. - Мінск, 2006.
3.Егарэйченка А. Да 70-годдзя Эдуарда Міхайлавіча Зага- рульскага //Беларускі ггстарычны часопіс. - 1998. - Ns 4.
4.Загорульский Э.М. Археология Белоруссии. - Минск, 1965 [Електронний ресурс]. - Власний архів.
5.Загорульский Э.М. Древняя история Белоруссии: Очерки этнической истории и материальной культуры (до ІХ в.). - Минск, 1977.
6.Wislanski T. The Globular Amphora Culture // Neolithic in Poland. - Wrozlaw; Warszawa; Krakow, 1970.
7.Загорульский Э.М. Вищинский замок. - Минск, 2004.
8.Загорульский Э.М. Проблема этнической атрибутации памятников второй половины I тысячелетия н. э. на территории Беларуси // Веснік Беларускага дзяржау- нага універсітэта. Серыя 3: Гісторьія. Філасофія. Паліталогія. Сацьіялогія. Эканомжа. Права. - Мінск, 1996. - N 3.
9.Загарульскі Э.М. Заходняя Русь: IX-XIII стст.: Вучэб. дапам. - Мінск, 1998.
11.Загорульский Э.М. О времени и условиях формирования древнерусской народности //Ruthenica. - К., 2002.
12.Репортаж Р. Романової та відповідну фотогалерею з проведення презентації книги Е. Загарульского "Белая Русь..." від 5лютого 2014р. див.: http://www.vds.by/vds- novosti/101 -presentacia-knigi-zagorulskogo.
13.Теплова В.А. "Подвиг честного человека..." //Загорульский Э.М. Белая Русь...
14.Загорульский Э.М. Проблема датирования начала славянского этногенеза // Працы гжтарычнага факультэта [БДУ]: Навук. зб. - Вып. 1 / Рэдкал.: У.К. Коршук (адк. рэд.) і інш. - Мінск, 2006.
15.Див. зокр.: Загорульский Э.М. Общие этнические корни белорусов, русских и украинцев [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zapadrus.su.
16.Толочко П.П. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. - СПб., 2005.