Головний отаман Холодного яру Кость Пестушко—Блакитний
Ганнівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Петрівської районної ради Кіровоградської області
Районна наукова-практична конференція учнівської творчості 2015
РЕФЕРАТ
На тему: "Головний отаман Холодного яру Кость Пестушко-Блакитний"
Підготовила:
Пилипенко Юлія Олегівна
клас: 9
Ганнівська ЗШ І-ІІІ ступенів
Керівник:
Гришаєва Люмила Володимирівна
Зміст
Вступ
І. Дитинство Кості Пестушка
ІІ. Юність, обпалена війною
ІІІ. Велике повстання. Початок
ІV. Початок великого походу
V. Визвольна боротьба у розпалі
VІ. Олександрійська повстанська дивізія
VІІ. Отаман Холодного Яру
VІІІ. Перші втрати
ІX. Звільнення Ганнівки
XІ. Херсонські степи
XІІ. Смерть Костя
Висновок
Список джерел та літератури
Додатки
Вступ
З давніх-давен, з прадавніх часів степова і лісостепова зони України були битою дорогою, по якій, витісняючи один одного, йшли зі сходу на захід кіммерійці, готи (прийшли з північного заходу), алани, гуни, авари (обри), болгари, угри, хазари, печеніги, половецькі орди, монголо-татари.
Тисячі років наші пращури знаходилися на передньому краї боротьби з кочовими народами. Український південь майже ніколи не знав миру і спокою. Найчастіше було чути брязкіт шабель на самоврядній території Вольностей запорозьких козаків.
Це була територія, підвладна Запорозькій Січі, яка на Правобережжі України включала більшу частину сучасних Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської та Дніпропетровської областей. Саме в цій місцевості - від Кривого Рогу до Херсону, від Олександрії через Чорний ліс і Холодний Яр аж до Мошен і Черкас у 1920 році діяла Степова дивізія козацьких нащадків під керівництвом Отамана Костя Степового-Блакитного.
Серед безкраїх українських степів, на берегах тихої річки Жовтої розкинулося село з гарною назвою Ганнівка. За легендою, Ганнівка була заснована ще в середині XVII століття. Багато гарних синів і дочок подарувала Ганнівка нашій неньці-Україні. Ними гордиться наше село, пишаються односельці: Герой Радянського Союзу Онищенко Г.Х., професор хімії П. Журавель, жителі села,що були нагородженні орденом Леніна Сувора В., Зуєнко А.Ф., орденом Трудового Червоного Прапора Сусліченко М. І.
Але є й такі, про кого не дозволялося не тільки розмовляти, а й згадувати. Протягом довгих семидесяти років над їхнім іменем висіло "тавро" "ворог Радянської Влади". Лише наприкінці девяностих років ганнівчани заговорили про свого земляка, якого колись називали "бандитом з великої дороги".
Час рікою пливе… Він невблаганний і забирає з собою у небуття свідків основних переломних подій історії. З кожним роком все менше тих, хто народився на початку XX століття і був свідком подій, про які ми так мало знаємо. Подій громадянської війни, які перевернули з ніг на голову все життя Ганнівки.
І. Дитинство Кості Пестушка
В кінці XIX століття, а саме 10 лютого 1898 року, в заможній селянській родині в с. Ганнівка на Катеринославщині народився хлопчик - майбутній отаман Степової дивізії Костик Степовий-Блакитний (справжнє прізвище - Пестушко). Батьки його тримали повітову Земську станцію, яку одержали в спадок від Семена Павловича Пестушко - діда Костика, ще мали 25 десятин землі.
Кость мав три сестри - Поліну, Віру та Уляну, та трьох братів - Івана, Федора, Миколу. Батько, Юрій Семенович, закінчив чотири класи церковно-приходської школи. Мати, Олександра, була мало писемною. Обоє тяжко працювали, щоб дати всім дітям освіту. Ще до революції 1917 року сестри закінчили гімназію.
Дитинство Костя мало чим відрізнялося від дитинства інших сільських дітей: грав з хлопцями на вигоні у війну, ходив до школи, допомагав батькам по господарству.
В міністерській двокласній школі Кость виявив неабиякі здібності до математики. Закінчивши школу, вступив до Олександрійського механіко-технічного училища (нині - Запорізький технічний університет). Але закінчити його Костеві не вдалося. Восени 1915 року він добровольцем пішов на Першу Світову війну. Підштовхнув юнака до цього рішучого кроку конфлікт, який виник у нього з учителем математики… Як говорилося вище, Кость мав схильність до точних наук і кохався у математиці. Але вчитель математики йог не любив, бо Кость задавав питання, на які вчитель не завжди мав відповідь.
Неприязнь зростала. Завершилось тим, що вчитель поставив Костеві "двійку" і велів восени прийти на переекзаменовку. Все літо юнак нічого не вчив, а восени дав відповіді на всі запитання.
-Тепер ви матеріал знаєте, - заявив учитель і поставив йому "відмінно".
-Ви дійсно так вважаєте? - перепитав Кость.
-Звісно, - відповів учитель.
-Так ось що, я за все літо книжки до рук не брав, - заявив студент.
Увечері прийшов до будинку, де мешкав професор, порозбивав усі вікна і наступного дня пішов добровольцем на фронт. Здібний до наук студент Костянтин Пестушко покинув школу не тому, що мав конфлікт з учителем, якого, до речі, не поважав, оскільки той не міг добре розібратися у предметі, що викладав. Конфлікт став тільки поштовхом для юнака, який хотів стати на захист країни від німців.
ІІ. Юність, обпалена війною
Професор історії Д. Дорошенко у першому томі "Історії України" свідчить, що "більшість населення Російської Імперії захопив загальний настрій патріотизму". Про ставлення українців до війни учений пише так: "Хоч більшість організованих українців поставились до війни стримано, але були й такі, що, поділяючи загальну ненависть російської інтелігенції до "німецького мілітаризму", сподівалась, що по розгромі його настане нова, ліберальна ера в російській внутрішній політиці".
Загальна атмосфера патріотизму на початку війни вплинула на Костя. Зрозуміло, сподівання українців не виправдалось. Кость не міг знати, як царські війська під час бойових дій 1914-1915 рр. немилосердно нищили українське життя в Галичині: майже два роки він воював на турецькому фронті. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Після поранення, по виході із шпиталю, його направили до офіцерської школи в м. Горі на Кавказі.
Закінчивши військову школу та ставши офіцером, Кость одержав направлення на Західний фронт, де його застала Лютнева революція 1917 року. На заклик Тимчасового Уряду він записався добровольцем до так званих "ударних батальйонів смерті". Там він і зустрів Жовтневу революцію.
Деталі демобілізації Костя Пестушка з армії невідомі. Відомо тільки, що від розправи його врятували підлеглі солдати, які допомогли йому виїхати до с. Павлиш. А звідти він пішки добирався до рідної Ганнівки. Під час антигетьманського повстання 1918 року Кость Пестушко приєднався до Симона Петлюри.
У червні 1919 року місцевість, де жила родина Пестушків, була зайнята денікінцями. Не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, Кость виїхав до м. Олександрівська, де переховувався у знайомих до січня 1920 року.
Чому він тікає від денікінців? Вочевидь, у нього зникло бажання захищати Російську Імперію, а перебування в Українському війську показало йому найкоротший шлях до звільнення Батьківщини.
ІІІ. Велике повстання. Початок
В січні 1920 року на Водохрещу Кость знову повертається до рідного села, але тої ж ночі до села вступили латиші - Червона Латиська дивізія. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ дивізії про те, що додому повернувся "білий офіцер".
Костя заарештували, але, перевіривши його і переконавшись, що він в денікінській армії не служив, звільнили. Того ж дня Військова Рада Латиської дивізії зібрала збори всього села і на цих зборах Костя було обрано Головою Волосного Революційного комітету і комісаром волості с. Ганнівки. На цій посаді Кость перебував близько трьох місяців - до 10 травня 1920 року.
У травні 1920 року було оголошено мобілізацію до Червоної Армії. Новобранці повинні були їхати до Кривого Рогу під опікою Ганнівського Голови волосного комітету Костянтина Юрійовича Пестушка і Голови волосного комітету сусіднього села Жовте Григорія Кіндратовича Гниненка, колишнього капітана царської армії.
Кость з Гниненком підмовили новобранців не йти до Червоного війська, а організуватися у повстанський загін, щоб боронити Україну. Новобранці погодилися і 12 травня 1920 року вчинили бунт у Кривому Розі. Цей день повстання став днем створення Степової дивізії, яку очолив Кость Пестушко. Спочатку повстанці називали його Степовим, а пізніше, з конспіративних мотивів, Отаманом Блакитним.
Григорій Гниненко став начальником штабу загону отамана Степового під псевдонімом Вовчура. Організований загін Степового спочатку був невеликим, але дуже скоро перетворився на поважну військову одиницю - Степову дивізію чисельністю близько 15 000 бійців. Згідно з книгою "На защите революции", ця дивізія нараховувала 12 тисяч "бандитов". А історик Б. Козельський пише, що сили дивізії сягали 15-20 тисяч чоловік.Ю. Степовий пише про 18 тисяч бійців Степової дивізії.
За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові! - пролунав владний голос Степового.
Повстанцям вдалося за півгодини взяти будинок, де знаходилося Криворізьке ЧК. А до четвертої години пополудню місто зовсім було звільнено від московських загарбників. На будинку колишнього воєнкомату і колишнього ЧК замайоріли жовто-блакитні прапори. У першому приміщенні розташувався штаб повстачкому, у другому - відділ контррозвідки.
Звістка про захоплення повстанцями Кривого Рогу блискавицею розлетілася по найближчих селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу…
ІV. Початок великого походу
Степовий добре розумів, що подія у Кривому Розі 12 травня - це ще далеко не все. Він знав, що з невеличкою групою людей, та ще й слабко озброєною, можна правда зробити якийсь героїчний раптовий вчинок, але утриматися проти чисельно переважаючого ворога, та ще й ворога добре озброєного - неможливо. А до того ж, в такому великому степовому місті, де не можна було знайти природного схову, залишатися було б просто безглуздям. Тому, захопивши місто, вони нашвидку формували бойові одиниці. Озброювалися, чим могли, бо зі зброєю тоді були дуже сутужно. Замість гармат доводилося до обрізів прилаштувати грамофонні труби. Коли з такого обрізу стрельнути, складалося враження пострілу щонайменше з тридюймівки…
Правда, в місті захопили чимало легкої зброї. Багато рушниць і пістолів, ручних гранат. Усе це нашвидкуруч розподіляли між новосформованих відділів. Селянські хлопці приїздили на своїх, добре вгодованих конях.
В ніч з 12 на 13 травня Степовий ні на хвилиночку не приляг відпочити. Двері до його кабінету не зачинялися. Прибували вістові штабу, звязкові з волостей, селянські делегації, вояки, старшини. З кожним треба було поговорити, щось порадити, бо на дванадцяту годину наступного дня все повинно бути готове…
О дванадцятій годині базарна площа вирувала: на правому крилі, на добрих конях витанцьовували вершники кінного полку Лютого (справжнє прізвище - О. Черевик, родом з с. Водяне), командир першого кінного полку Степової дивізії. За ними - кулеметний дивізіон на десятьох тачанках, за дивізіоном - "артилерійська" батарея з чотирьох "гармат", далі, на лівому крилі, колону замикала піхота.
Вийшов Кость Степовий-Блакитний і звернувся до всієї дивізії: "Шановні козаки і старшини! Мітингувати тепер ніколи, бо вирушаємо в далеку і непевну дорогу. Отже, слухать моєї команди! Порядок руху: кінний полк, піхота, кулеметний дивізіон, артилерія. Кроком руш!".
Сколихнулося море кашкетів, забряжчали рушниці, загупали коні. Колона повільно рушила на Захід у напрямку Єлисаветграду. І полетіли звуки крилатої пісні:
"Повстань, повстань, народе мій!
Кидайсь до зброї вмить!
Свята війна горить…".
Проїжджали рідними і близькими херсонськими селами. По дорозі молодь масово приставала до повстанців, однак брали тільки тих, хто мав якусь зброю, бо беззбройні тільки обтяжували колону на випадок раптової зустрічі з ворогом.
Зупинялися в с. Варварівка та в найближчих хуторах. Дрібні загони зливалися з Степовою дивізією. За селом наспіх відбувалися бойові навчання. А вечорами групи з 20-30 чоловік вирушали на нічні операції.
V. Визвольна боротьба у розпалі
Одного разу розвідка повернулася з далекого рейду і доповіла, що до Петрового прибув великий загін Криворізького ЧК під командуванням Донченка. За свідченням розвідки війська Донченка складалися з піхоти та трьох десятків кінних і були добре озброєні. Складалося військо здебільшого з молодих російських юнаків, що не зналися на військовій справі, були погано одягненні і весь час проводили на польових навчаннях.
Контррозвідкою Степового було встановлено тісні стосунки з місцевими жителями с. Петрове Мозговим та Т. Перепадою, які о другій годині ночі повинні були подати умовний сигнал. Повстанці підтяглися і за поданим сигналом кинулися до села. Під час недовгої Січі Петрове було звільнено від Червоного війська. А загін із значними трофеями (10 станкових кулеметів, близько 300 рушниць, багато ручних гранат і пістолів, біля двох десятків коней) повернувся до Варварівки.
До складу дивізії приєднався ударно-розвідувальний загін Чорного Ворона, який складався із 150 піших і 20 тачанок з кулеметами. Цей загін складався переважно із колишніх махновців, які перейшли під рідні жовто-блакитні прапори. Вони мали гарний досвід партизанської боротьби, і, хоч це були хоробрі, відважні вояки, та були вони не досить дисциплінованими. Дивізія Степового поповнилася справжньою артилерією - придбали 4 польові гармати. На цей час у дивізії нараховувалося 18 тисяч вояків.
Після визволення Петрового було вирішено взяти курс далі, на захід. Однією з причин, що вплинула на вирішення цього питання, було те, що ЧК почало стягувати війська, великі їхні сили, на Херсонщину та Катеринославщину для боротьби з "БАНДИТАМИ".
Наступну зупинку зробили у с. Верблюжка. Але вночі змушені були вступити у нерівний бій з котовцями та Єлисаветградською кінною міліцією. З усіх боків червоні натискали на повстанців, що почали вже відступати. Але несподівано із-за крайньої клуні вилетіла тачанка. Коні неслись прямо на котовців. За 30-40 метрів раптовий поворот на місці… І смертоносний оловяний дощ полився із "Максима" на ворогів. Це Кость Степовий разом із своїм побратимом Сашком Романенком посіяли паніку серед "Червоних" рядів.
-За Україну! - кричить Сашко.
З правого боку, мов шуліки, вилетіли хоробрі воронівці. До восьмої годинии скінчилося все… Степовики святкують перемогу. Рахують трофеї: 3 гірські гармати, 15 станкових кулеметів, до 500 рушниць і безліч усякої амуніції.
Дивізія рухалася до Херсону переважно ночами. Днювали у невеличких лісках, просіках та хуторах. Такі великі населені пункти, як Бобринець, Долинська, Новий Буг обходили за кілька кілометрів. Загалом, марш проходив дуже тихо і ніяких сутичок по дорозі не було. За кілька днів зосередилися біля самого міста.
Вирішено було нападати на місто тихо, без артилерійської підготовки. Опівночі зняли червоні пости. І захопили важливі стратегічні пункти міста. Але коли смертельний танок, що шаленів у місті, здавалося, почав затихати, на моторних човнах до міста поспішала допомога червоним. Степовому вдалося врятувати свої війська за допомогою вдало продуманого марш-маневру. Організувавши стрімкий відступ, отаман залишив по дорозі дві чудові засідки, що вдарили переслідувачам у спину. Червоні війська були оточені і розбиті вщент.
VІ. Олександрійська повстанська дивізія
У серпні 1920 року в західній частині Кременчуцької губернії, в Олександрійському, Чигиринському і Черкаському повітах зявляється перша Олександрійська повстанська дивізія, яку очолив отаман Блакитний. Степовий і Блакитний - це була одна й та сама людина, що організувала і очолила дивізію степовиків. З конспіративних міркувань було пущену чутку про те, що Степовий помер від струсу мозку (він насправді хворів кілька тижнів після невдалого падіння з коня), і його місце посів новий отаман - Блакитний.
Олександрійська дивізія цікава тим, що являла собою майже єдиний приклад, коли отаманові вдалося обєднатися й утворити на довгий період серйозну бойову силу. В районах її діяльності неможливо було проводити радянську роботу. Із зведення кременчуцького губвідділу управління від 04.09.1920 р. дізнаємося, що "продработа в уезде приостановлена в связи с возросшим бандитизмом".9
Отаманом Блакитним був розроблений план нападу на Олександрію. Опорним пунктом під час цього нападу стало містечко Ново-Стародуб. В це містечко повинні були відступити повстанці в разі невдалої операції. Що і сталося після невдалого годинного бою. Червоний загін під командуванням Юдицького 05.09.1920 р. рушив на Ново-Стародуб з надією зненацька розгромити повстанців, але це їм не вдалося, оскільки частина степової дивізії відступила до Петрового, де і розбила вщент загін Юдицького.
На Олександрійську дивізію, що була серйозною військовою силою, звернуло увагу врангелівське командування. Воно бажало співпрацювати з Степовою дивізією, оскільки та діяла в тилу червоних частин, які стояли на Південному фронті.
До Блакитного щодня прибували звязкові з Чорного лісу від Хмари, з Київщини від Струка, з Поділля від Шенеля та інші. Отаманом було вирішено покинути насиджені херсонські гнізда і відправитися. Вирушили вони за маршрутом: Камянка - Єградківка - Ружичів - Чигирин. З сумом покидали зажурені повстанці свій рідний край.
VІІ. Отаман Холодного Яру
Степовиків зустріла сотня холодноярівців у Медведівці коло Холодного Яру під жовто-блакитними прапорами. Після загальних привітань і огляду війська отаманами усіх частин відправилися на нараду, на якій за рекомендацією колишнього царського полковника Соловія, що знав Пестушка ще з турецького фронту, та враховуючи його організаторські здібності і ту славу, яку мала степова дивізія, Кость Блакитний був обраний Головним Отаманом Холодного Яру. На нараді отаманів вирішувалось питання чи рухатися назустріч Армії УНР, яка під проводом Симона Петлюри в союзі з поляками вела наступальні бої із Заходу, чи очищали від червоних села і чекати, доки фронт докотиться до них, щоб відрізати відхід Червоних на Схід. В цей день кінцевого плану боротьби не було розроблено. А вночі розвідка доповіла про те, що ворожі червоні частини, які йшли услід за дивізією Степового, перейшли у Чигирині Тясмин і рухаються у напрямку Черкас, отримуючи на марші значне підкріплення, як живою, так і матеріальною силою.
Повстанцям вдалося відбити наступ червоних загонів і переслідувати їх до Черкас. Відкривалася можливість з ходу взяти місто. Але Блакитний постановив: Черкаси обминути і йти на захід на зєднання з Голим.
На черговій нараді після обєднання з отаманом Голим було вирішено вести винищення червоних в центрі України, а не йти на зєднання з Армією УНР, оскільки сили для такого маршу були замалі. В цей час прибули до Степової дивізії посланці із Херсонщини, які повідомили про безчинства червоних в селах, з яких вийшла дивізія. Степовики за мітингували і висунули вимогу Блакитному: вести їх "рятувати хати". З тяжким передчуттям отаман змушений був погодитись зі своїми побратимами.
VІІІ. Перші втрати
Склавши свої повноваження, Блакитний із дивізією вирушає на Херсонщину. Під час цього маршу розїзд Ворона наткнувся на будьоннівців і в нерівному бою ущент розгромлений. Це була перша відчутна втрата степовиків. Степова дивізія, втративши загін Чорного Ворона, ослабла, сутужно стало дивізії. Була пізня осінь, а в повстанців не вистачало одягу, з поляками, перекидали на схід нові частини. Тиск на повстанців збільшувався.
В кінці жовтня 1920 року штаб дивізії знаходиться в с. Чечеліївка. Загони степовиків активно діяли в цей час у Новостародубському та Новопразькому повітах. Рухалися далі тільки ночами. Вдень відпочивали по селах. Розвідка працювала на повну потужність. У радіусі 50-60 км усі дороги були вкриті розїздами і агентурною розвідкою. Почалася часткова демобілізація степової дивізії. Бажаючих повертатися додому, знайшлося 2-3 тисячі. Їм було наказано, повернувшись додому, прислухатися до своїх волосних і сільських проповідників. Навпаки, дивізія стала рухливішою та боєздатнішою.
Марш проходив вдало. На Покрову дивізія вже займала околиці, з яких вирушила на захід. Ці околиці були колискою Степової дивізії Блакитного: район Верблюжки - Варварівки - Гурівки - Водяної - Петрового.
Будьоннівці поспішно рухалися на Врангелівців. Головні дороги на Крим глухо стугоніли під важкими копитами. Насувалися тривожні для степовиків дні. Їхній рух все більше обмежувався… Друга Кінна Армія червоних знаходилася від степовиків за 40-50 км. Повстанські розїзди щодня стикалися з червоними, що здійснювали розвідку околиць.30 жовтня 1920 р. розвідка доповіла про розташування резервів другої Кінної Армії, а бойові частини цієї армії знаходилися за 30-40 км на південь. Резервного війська було 3 тисячі чоловік. З них лише третина була добре озброєна.
ІX. Звільнення Ганнівки
Блакитним був розроблений план звільнення Ганнівки. За цим планом з боку Веселих Тернів, Кривого Рогу і Пятихаток були виставлені кінні заслони по одній сотні, підсилені кулеметами. "Телефоністи" за 15 хвилин до початку дій переривають телефонний зв'язок, псують дорогу. Група своїх людей в момент нападу підпалює з чотирьох кінців села скирти соломи, а в центрі два будинки: млин і аптеку.
Напад робиться одночасно з усіх кінців: з Волошинівської посадки, з економії, Кременчуцького шляху і Пятихатської дороги. На призначений час усі відділи зосередилися на своїх вихідних позиціях. Годинникова стрілка показувала 23: 40. Пошепки було віддано команду: "По конях!". Їздові на тачанках, кулеметники біля кулеметів. Погляди всіх спрямовані в темряву села. Кожен, затамувавши подих, мовчав, чекаючи сигналу. Раптом з північного боку села піднявся стовп полумя, а за ним другий, третій, четвертий… Загримів густим баритоном церковний дзвін на сполох, неначе громом прорізав нічну тишу. Червоні стовпи полумя впялися в небо. Зацокотіли кулемети. По вулицях летіли примари кіннотників. В повітрі загриміло: "Слава!". В червоному світлі блиснули сотні голих шаблюк. Почалася пекельна мясорубка…
В повітрі крик, стогін, зойки. Отаке страхіття продовжувалося годину, потім все стихло. З червоних врятувалися тільки одиниці, які прорвалися через городи в поле. Решту було порубано, постріляно. Вулиці запруджені понівеченими тілами. Повстанці поспішним маршем поверталися на свої вихідні бази в район Верблюжки - Варварівки - Гурівки - Водяної. Другого дня відбулася нарада з усіма старшинами. Ніхто не заперечував проти плану повної мобілізації повстанського війська і переходу у підпілля.
-Тільки носів не вішати, панове старшино, памятайте, що наш настрій ми передаємо підлеглим, а нам, здається, не вперше переживати критичні дні боротьби. Час би вже звикнути і до добрих, і до лихих, - сказав Блакитний.
Розвозили вночі по хуторах гвинтівки, кулемети, амуніцію й закопували у надійних людей по стодолах, стайнях, льохах. За 2-3 дні все було зроблено чисто. Усі дані про військове добро забрав з собою Блакитний, а копію - Вовчура. Друзі розпрощалися і пішли кожен своїм напрямком до наступної весни.
Позаду лишилися дні славних боїв і героїчних перемог Степовиків. Курилася дорога у невідоме майбуття, повне небезпек і важких трагедій, як для їхнього отамана Блакитного, так і для найближчих його бойових друзів.
XІ. Херсонські степи
Була люта зима 1921 року. Снігу намело до самих стріх. По селах повно будьонівців. Трибунали судили "бандитів", зрадників за звязки з "ворогом".
Дні за днями, місяці за місяцями проходили одноманітно, невесело для Блакитного. Він майже кожної другої, а найбільше - третьої ночі міряв Херсонські та Катеринославські простори, змінюючи місце свого перебування… Сексоти, ласі на поживу, ретельно "винюхували" по селах і хуторах, розшукуючи отамана Блакитного. Тому небезпечно довго засиджуватися на одному місці, потрібно якнайчастіше змінювати місце.
Були ночі страшних завірюх, ожеледиць, дощів і непролазного болота херсонських чорноземів, а він, Блакитний, не зупиняючись ні перед чим, переходив по 25-30 кілометрів за ніч… Близькі і знайомі радили йому залишити усе і виїхати за кордон (тоді ще існувала така можливість). Але все було марно. Кость дуже гнівався, коли хтось починав подібні розмови, завжди згадуючи у таких випадках євангелійські слова Христа: "Воюючий мечем - від меча загине".
XІІ. Смерть Костя
Йшла весна трагічного 1921 року. Деякий час Кость переховувався в німецькій колонії поблизу ст. "Пятихатки", але хтось доніс більшовикам і його мусили привезти до сестри Віри в Очкалове (Зелений Яр), що в семи кілометрах від залізничної станції. Край села стояв похилий старий вітряний млин, що належав родині зятя отамана. Ним ніхто вже не користувався. В цьому вітряку й заховався Кость. Але довго залишатися в цій схованці було небезпечно і тому отаман приймає рішення рухатися на Захід, але перед тим хотів відвідати своє село (від Очакова до Ганнівки - 25 км), попрощатися з батьками і своєю нареченою, дочкою землевласника Пастернака.
Це рішення стало для нього фатальним.
В його рідному селі, колишній його побратим, видав Костя більшовикам. Більшовики оточили село. При спробі втечі Блакитний був поранений. Зрадник зробив останню послугу своєму отаманові, добивши його.13
-Вмираю за неньку Україну! - були останні слова отамана Блакитного.
Це сталося 29 квітня 1921 року. Три дні не дозволяли його поховати. І лише 3 травня батькові - Юрію Семеновичу Пестушкові, вдалося забрати тіло сина і поховати. Але на другий день комісар наказав відкопати тіло і відвезти до Кривого Рогу. В Кривому Розі труну відкрили, труп Степового сфотографували, а потім дозволили батькові забрати сина. І вже вдруге могили не чіпали.
отаман кость пестушко блакитний
7 серпня 1921 року харківська газета "Комуніст", №174 (469) повідомляла про те, що "ЧК удалось уничтожить одного из самых важных главарей повстанчества - Степового".
Через два роки після смерті Костя Блакитного командувач Збройних сил України та Криму, уповноважений Реввійськради М. Фрунзе на жовтневому Пленумі ЦК "українських" комуністів змушений був визнати: "В Україні ми тільки зовнішньо справилися з відкритим рухом петлюрівщини".
Чи може бути красномовнішою оцінка діяльності К. Блакитного, ніж оцінка ворога?
Що ж пропонував М. Фрунзе для остаточного подолання повстанського руху?"Не справимося доти, доки не вирвемо зброї у петлюрівщини - української мови " - закінчив свою доповідь М. Фрунзе.
Висновок
Для того, щоб глибше пізнати і правильно зрозуміти особистість Костя Пестушка, задаймо лише одне питання "чому?". Чому 22-літній ганнівський хлопець та його соратники стали на шлях боротьби і повели за собою селянські маси?
Здавна селяни прагнули землі і волі. Селянський рух набув розмаху у період та після Кримської війни. Активну участь у поході "у Таврію, за волею" брали селяни Ганнівки та сусідньої Іскрівки. Прагнення справжньої волі штовхало їх до акцій протесту: несплати нарахованих викупних платежів, погромів поміщицьких маєтків і магазинів.
Далі люди повірили в декрети про мир і землю, у конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх народу. Селяни пішли за більшовиками в надії на справедливе вирішення аграрного питання. Але сподівання начисто перекреслила оголошена колективізація. Тож приголомшене такою політикою селянство почало чинити спочатку пасивний спротив: скорочення постів, небажання вирощувати хліба більше, ніж потрібно для власних потреб.
Найбільш свідома частина селянства почала шукати шляхи для збройного опору, ватажком якого і став Кость Пестушко.
Із повстання під проводом Костя Блакитного, власне, і розпочалася історія селянського руху, що розгорнувся на Катеринославщині, Херсонщині та Черкащині.
Це відлік утворення легендарної 20-тисячної Степової дивізії - потужної військової сили у боротьбі з більшовицькою політикою. Саме боротьба проти поневолення селян стала однією з найвизначніших сторінок української історії змагань за незалежність України.
Память повинна пробуджувати в нас гордість за земляків, надихати на продовження їхньої справи - творення українського за змістом життя, наповнення його дійсністю української державності. Ми маємо рівнятися на подвиг таких, як отаман Степовий: він зумів підняти з колін десятки тисяч простих українців, запалити їх ідеєю боротьби за власну державу, з учорашніх селян викував дисципліновані лави національного війська.
Список джерел та літератури
1. Горліс - Горський Ю. Холодний Яр. - Харків, 2013.
. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії. Збірник документів і спогадів. К., 1997.
. Коваль Р." Повернення отамана гайдамацького краю. - Харків, 2001.
. Коваль. Р " Коли кулі співали у Києві. - К. 2006.
. Степовий Ю. В Херсонських степах. - Мюнхен, 1947.
. Центральний державний архів вищий орган влади України. ф.1824, оп.1, спр.20 Іван Васильович Сердюк, краєзнавець (смт. Петрове), Юрій Станіславович Митрофаненко (кандидат історичних наук, м Кровоград)
Додатки
Спогади односельців
"Наречена Кості Пестушка була дочкою Пастернака, який мав млин. Млин стояв на річці Жовтій, за старим мостом. Я про них багато чого знаю, бо я їм далека родичка: мій батько був двоюрідним братом нареченої Кості. У Пастернака була велика хата. Вона стояла біля колодязя, що зараз у центрі села, понад дорогою.
У ті часи музик було мало. І тому молодь збиралася на Синіх Горах, в якійсь хаті на вечорниці. Одного разу наш односелець Підгірний повертався із такого гуляння. Коли він вже по містку перейшов річку, його перестрів чоловік у "штацькому". Спитав: "Товаришу, ти знаєш Степового?". "Знаю", - відповів парубок. "А чи не знаєш, де він зараз?" - допитувався невідомий. "Ні, не знаю".
Поки парубок добрався вбрід через річку, щоб попередити Костя, хату уже оточили. Кость, відступаючи, відстрілювався".
"Сама я про той день майже нічого не памятаю, мені про все розповіла моя мати…
Справжнє прізвище Блакитного - Пестушко. Жив він за теперішньою сільською радою, ближче до річки, біля малого містка. Майже посеред вулиці стояла його хата. Про його життя я мало що знаю, але про день 9 травня 1921 року мені частенько нагадувала моя мати.
Невідомо, хто його привіз, бо через село йшли то "білі", то "червоні", "петлюрівці", "махновці". Але важливо, що на кару Пестушка привезли в рідне село, Ганнівку.
Я вже сказала, що не знаю, хто його привіз, та й ніхто не питав, чиї то війська.
Отож про той день: всіх людей, що жили в центрі села, зганяли туди, де зараз зупинка перед сільрадою. Там тоді стояв деревяний амбар і будинок волості. Тут і вивели Костю…Народу було - яблукові ніде впасти. Всі дивилися на свого односельця - хто з жалем, хто зs скорботою, а дехто і з гордістю. Моя мати взяла мене з собою, бо не було з ким залишити. Костик стояв з високо піднятою головою, в його очах можна було прочитати, що він недарма прожив своє коротке (всього 22 роки) життя.
Тут прогримів постріл… І він упав… А я, як розповідала мені мати, сплеснула руками і сказала: "Отакечки, нема Костика. Вбили Костика".
Цей епізод частенько мені мати нагадувала, тому я його і запамятала. Де поховали Костю, я не знаю. Чула, що зразу поховали в Ганнівці, а потім перевезли в Кривий Ріг. Оце все, що памятаю…"
Записано з уст Бабенко Тетяни Василівни,
року народження
"Костика Пестушка вперше я побачила у 5 років. А коли його розстріляли, мені було всього 8 років, тому знаю дуже мало. Але про нього багато розповідала моя мати. Вона розповідала, що в селі його називали Костиком. Був він людиною доброю і справедливою, завжди казав правду і не любив брехунів. Всі згадують той випадок, коли вчитель поставив йому "двійку" за екзамен з математики, хоча Костик був зразковим учнем. Професор не любив його, бо той завжди задавав такі питання, на які професор не завжди мав відповідь. На осінній переекзаменовці Костик отримав відмінно, хоча за літо жодного разу не відкрив підручник. Учня це так обурило, що ввечері він пішов до професорової хати і побив усі вікна, а наступного дня пішов добровольцем на фронт. Про подальше життя Пестушка нічого не знаю. Лише в травні 1921 року Костю привезли у Ганнівку.
Того дня моя мати пішла в будинок волості, що знаходився перед теперішньою сільською радою. Коли там зявились більшовицькі солдати, вивели Костю. В ті часи ходили чутки, що Кость був отаманом Олександрійської (Степової) дивізії, яка нараховувала 15 тисяч чоловік. Зібралися люди, прогримів постріл і Кость упав. Останніми його словами були: "За неньку - Україну!". Де його поховали, не знаю, мати про це не казала".
Записано з уст Щербатюк Антоніни Євгенівни, 1913 року народження
Додаток 2
У 2008 році на прохання Дніпропетровської обласної громадської організації "Січеславське Козацтво Запорозьке" громада села Ганнівка дала дозвіл на встановлення памятного знака Костю Пестушку. Знак був встановлений в центрі села приблизно на тому місці, де, за переказами старожилів, востаннє бачили земляки свого героя. Пізніше, у 2011 році, на сесії Ганнівської сільської ради за участю представників козацтва та преси, було прийнято рішення перенести знак (на той час не визнаний архітектурною та історичною памяткою) в район сільського цвинтаря при вїзді в село. Нині памятний знак узаконений Міністерством культури України. Школярі доглядають територію обєкта, поруч посаджена алея Героїв України, яка веде до Ганнівської школи.