єктивно зумовлений процес інституціонального оформлення європейської суспільно-політичної думки та закономірний процес її впливу на становлення та трансформації, відповідний розвиток теорії зовнішньої політики і дипломатії держав Європи. Саме тоді у Франції відбувалася перебудова політичної та дипломатичної систем у контексті формування нової європейської системи держав. Одним із головних завдань Франції та її інститутів дипломатії доби раннього Нового часу стало ідеологічне обґрунтування своєї пріоритетності в міждержавних відносинах і кореляція зовнішньополітичного курсу. Французька дипломатія в новому статусі спрямувала зусилля на вихід на міжнародний плацдарм в якості реального міжнародного актора, здатного впливати на баланс сил на європейському континенті, а не лише як рівноправний учасник блоків, коаліцій та угод.
Поняття «інституціоналізація» активно використовується в науковому інструментарії дослідників, але історики, враховуючи специфіку цього терміну та його концептуально-теоретичну складність, не поспішають залучати термін «інституціоналізація» до методологічного арсеналу історичного пізнання. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних служб європейських держав в контексті формування суспільно-політичної думки та її ідеологем в Європі.
Досліджуючи інституціональні процеси в європейській зовнішній політиці й дипломатії раннього Нового часу (XVІ-XVІІІ ст.), автор статті прагне показати не лише історію розвитку зовнішньої політики і дипломатії Франції у загальноєвропейському контексті, яка вже була предметом дослідження науковців, а виокремити її функціональний аспект саме в контексті впливу суспільно-політичної думки на процес інституціоналізації дипломатичних служб в державах Європи у часово-просторовому вимірі, та формуванні зовнішньополітичних і дипломатичних ідеологем в політико-психологічній конструкції ідей щодо формування та трансформації європейської системи держав у XVІ-XVІІІ ст.
Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії Середньовіччя та раннього Нового часу у своїх наукових розробках приділяють представники французької, іспанської, німецької, італійської та англо-американської історіографічних шкіл. Загалом, аналіз науково-теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав та її системних елементів, свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. Для її вивчення необхідно використовувати нові методики пізнання, однією з яких є теорія інституцій та інституціональних змін.
Виходячи з постановки проблеми - маємо вивчати не лише схему хронологічних подій дипломатичної діяльності держав, спираючись на джерельну базу, а показати перетворення зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища під впливом суспільно-політичної думки, певних ідеологем, на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, відповідні зовнішньополітичні та дипломатичні ідеологеми, виявити критерії ефективності зовнішньої політики, з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав Європи, наприклад Франції.
Ранній Новий час був для європейського суспільства часом різнопланових змін та інновацій. Найбільш чітко нові тенденції виявили себе у формуванні нового французького суспільства в цілому та зокрема - формуванні ментальних установок та особистості нового типу, під впливом європейської суспільно-політичної думки раннього Нового часу Одним із таких чинників впливу слугувало поширення у Франції практики книгодрукування як нового напряму розповсюдження інформації у французькому суспільстві, поширенню ідеологам від зовнішньополітичної теорії до політико-дипломатичної прагматики.
Одне з центральних місць у теорії й практиці дипломатії раннього Нового часу посідали саме проблеми розуміння сутності, функцій і методів реалізації влади у сфері зовнішніх зносин. Із цією проблематикою повязані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, зовнішньополітичних і дипломатичних ідеологем, інституціональних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів, при висвітленні завдань і практичної діяльності влади, зокрема й у сфері зовнішніх зносин і дипломатичної практики. Саме через друковану книгу вони могли їх поширювати й апробувати серед інтелігенції, політиків та дипломатів. Особливого поширення набули трактати про форми державної влади і державного устрою, переговорний процес і правила ведення переговорів, політичні трактати і памфлети, політичні й дипломатичні мемуари тощо.
Наприкінці XV ст. у Франції розпочався процес інституціонального розвитку книгодрукування як відповідь на підйом економіки, централізацію французької держави, зміцнення і централізацію королівської влади та зростання ролі зовнішньополітичного чинника, зокрема французьких дипломатії та культури. У добу раннього Нового часу посилилася потреба в «алфабетизації населення» та книгодрукуванні як новому способі передачі текстів, стає супутнім чинником політико-дипломатичних процесів та дієвості ідеологем, які активно розвиваються в цей період та поширюються через процес культурних трансформацій нового суспільства та ментальних установок особистості раннього Нового часу.
Книгодрукування у Франції початку XVI ст. вже уособлювало власне книжкову культуру та, відповідно, відбувався процес французького впливу на європейську книжкову культуру та взаємозбагачення між різними книжковими культурами Європи. Головним джерелом для вивчення витоків французького книгодрукування другої половини XV ст. і його ролі в розвиткові культури Франції та книжкової спадщини є французькі інкунабули. Загалом, же французька книга раннього Нового часу є джерелом для вивчення соціо-професійних груп і соціально-культурних верств населення та її рецепції як на європейському, так і світовому рівнях. Професійно соціоорієнтованими групами доби раннього Нового часу були духовенство, панівна верхівка, банкіри, дипломати та інтелігенція. Тому французька книга тієї доби відіграла доленосну роль у теорії та практиці французького державотворення, дипломатичної діяльності та гуманістичної культури Франції. За нових політичних умов, сформувалися й нові ідеологеми, погляди на зовнішню політику і дипломатію.
Гуманістична література Франції інституціоналізувалася у XVI ст., але нові тенденції зароджувалися у французькому суспільстві ще раніше. Це особливо помітно відобразилося у творчому доробку найвидатнішого французького поета XV ст. - Франсуа Війона (1431-1489). Прогресивні ідеї у Франції знайшли свій захисток серед представників передової частини дворянства, у формуванні світогляду яких значну роль відіграла гуманістична культура Італії. Від засвоєння античного мистецтва й гуманістичної культури Італії гуманісти перейшли до рішучого політичного наступу на феодальний світ і його підвалини у Французькій державі. Розпочалося протистояння між старими і новими світобаченням і світоглядами. гуманістичний інституціоналізація війон
Згідно цих важливих історичних процесів, розвиток французької гуманістичної літератури пройшов два етапи. Перший охопив першу половину XVI ст. Визначні діячі гуманістичної літератури цієї доби - Маргарита Наваррська, Бонавентюр Деперє, Клеман Маро, Франсуа Рабле. Останнього цілком закономірно можна назвати першим теоретиком гуманістичного виховання та засновником гуманістичної політики і дипломатії у Франції. Другий етап розвитку гуманістичної літератури припав на другу половину XVI ст., коли французька література створила величезні цінності, але несучи вже на собі відбиток кризи гуманізму. Найпомітнішим явищем цього часу була творчість поетів «Плеяди», особливо Ронсара, та останніх представників гуманізму - Мішеля де Монтеня й Теодора Агріппи дОбіньє. Отже, зовнішньополітичні та дипломатичні ідеологеми як психологічна конструкція нових ідей, нової суспільно-політичної думки XVІ-XVІІІ ст., а також соціально-політична доктрина, яка виражала інтереси панівного класу, апелювали до морального обовязку людини і вимагали від нього бути справедливим, заради досягнення головної мети життя - рятування душі та встановлення суспільного порядку й збереження його в постійності.
Проблеми зовнішньої політики й дипломатії хвилювали уми непересічних сучасників у Франції. Вони перебували пошуку відповідей на питання, які ставила перед ними обєктивна реальність. Адже цей період європейської історії, зокрема в історії Франції, не міг залишити нікого байдужим, так як «мир і злагода - першочергово необхідні речі для королів і держав». Ідеологічне обґрунтування зовнішньополітичних і дипломатичних ідеологем нової європейської системи міждержавних відносин, пояснення подій і фактів у контексті розвитку суспільно-політичної думки та світорозуміння минулих поколінь відкривало нові шляхи до пізнання суспільства епохи доби Нової історії й розуміння протистояння політичної теорії та суспільно-політичної практики провідних державгравців тогочасної Європи - Франції, Іспанії, Італії.
Спроба побудувати узагальнену модель політико-дипломатичної думки (ідеологем, концептів, теорій) початку особливої, трансформаційної епохи, звичайно, не є вичерпною і остаточною. Практично всі вищезгадані підходи тією чи іншою мірою наближають нас до розкриття й розуміння своєрідності поглядів на владу, право, ідеологію, державу, дипломатію, внутрішню й зовнішню політику держави, процеси їх інституціоналізації, а, відповідно, допомагають також скласти уявлення про людей тогочасної епохи, їх світогляд, ідеологеми та ментальні установки.
Доба раннього Нового часу (XVІ-XVІІІ ст.) - це період трансформації та інституціоналізації принципово нового суспільно-політичного порядку в Європі, утвореного територіальними державами, та формування нової інституціонально-дипломатичної практики. Як підтверджує історичний досвід, значення ідеологем змінюється відповідно до політичної прагматики, а цілеспрямоване використання ідеологем є ефективним засобом управління масовою свідомістю - ідеологема легко запамятовується і створює ілюзію розуміння в обєкту маніпуляції. Отже, розуміти ідеологему означає розуміти всю ідеологію, зокрема нову зовнішньополітичну ідеологію Франції в контексті європейського лідерства та трансформації системи міждержавних відносин XV-XVШ ст.