'Історія русів' як джерело етимологічних студій
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
«Історія русів» як джерело етимологічних студій
Бичко О.В.
Анотація
Проаналізовано етимологію топонімів і етнонімів в «Історії русів», визначній історичній памятці кінця XVIII ст., яка підтверджує українську національно-політичну концепцію. Зокрема, приділено увагу топонімам Львів і Червона Русь, а також етнонімам варяги і хозари. Отримані результати зіставлено з етимологічними словниками української мови. Проаналізований матеріал доповнює відомі етимологічні пояснення, що має перспективи його врахування в наступних етимологічних студіях.
Ключові слова: етимологія, топоніми, етноніми, варяги, хозари, Львів, Червона Русь, «Історія русів».
Дослідження «Історії русів» як джерела етимологічних студій є актуальним у звязку з можливістю розширення уявлень про розділи ономастики і тлумачення їхніх понять у різні часові періоди; уточнення відомостей про етимологію як мовознавчу дисципліну, що має свою історію, а також виявлення нових поглядів на етимологію топонімів і етнонімів із подальшим їхнім використанням для уточнення етимологічних розвідок.
Історія передусім зберігається в назвах, тому «Історія русів», в якій виклад починається з найдавніших часів, тлумачить походження назв багатьох народів, що мали стосунок до території сучасної України, звертається до відомостей про давні поселення і подає факти заснування нових міст.
«Історія русів», яка вже самою назвою доводила, що українці є незалежною нацією із власною історією, була написана в умовах, коли українська самобутність перебувала на межі зникнення і мала попередити асиміляцію провідного прошарку суспільства.
Невідомий автор «Історії русів», охоплюючи значний часовий проміжок - від найдавніших часів до 1769 року, подав власне бачення перебігу подій, «...це не так спроба відтворення минулого, як його осмислення, яке будується й історично, й антиісторично» [7, с. 33].
«Історія русів» була адресована тим українцям, від яких залежала доля держави: «.вона використала літописну поетику і є ніби посланням до освіченого стану України, щоб не забував свого минулого.» [7, с. 51].
Памятка була написана з метою припинення згубної асиміляції українців у чужу культуру, тому «цей історіософічний трактат мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам . про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння» [7, с. 7].
Науковий інтерес до вивчення «Історії русів» передусім був спрямований до питань авторства твору, часу його написання та історичного значення.
«Історія русів» також була тим джерелом, на яке у своїй творчості посилалися Т. Шевченко, П. Куліш, Є. Гребінка, О. Пушкін, М. Гоголь, Д. Бантиш-Каменський, І. Срезневський, М. Костомаров, М. Чайковський, М. Драгоманов та ін.
У різний час цю памятку досліджували М. Грушевський, О. Грушевський, О. Лазаревський, В. Горленко, Л. Майков. Спеціальні дослідження про цей текст підготували А. Єр- шов, П. Клепацький, М. Слабченко, А. Яковлів, М. Возняк та ін.
Численні розвідки дослідників дають підстави стверджувати, що памятка була створена у 90-х роках XVIII ст. Натомість авторство «Історії русів» залишається незясованим, оскільки точних відомостей немає, а гіпотез занадто багато: «З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Политики підтримали В. Іконников, Д. Дорошенко, М. Горбань.
У тому, що твір написав В. Политика, В. Гор- ленка підтримали М. Драгоманов, А. Єршов; за спільне авторство Григорія та Василя Политик висловилися М. Грушевський, А. Майков, Є. Она- цький. Гіпотезу про авторство О. Безбородим розробляли П. Клепацький, А. Яковлів, М. Слаб- ченко та М. Возняк» [7, с. 16-17].
Ця відома памятка ще не була ґрунтовно досліджена в лінгвістичному плані, як і ще не було здійснено детальних досліджень етимології в «Історії русів».
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Інформація, яку ми отримуємо через посередництво автора твору, є надзвичайно цікавим матеріалом для розуміння світогляду тогочасного суспільства, ставлення інтелігенції до фактів минулого і поширення традиції давніших памяток історичної думки.
Під час розгляду «Історії русів» як джерела етимологічних студій видається доцільним зіставити пояснення етнонімів і топонімів у писемній памятці кінця XVIII ст. і в матеріалах сучасних досліджень, оскільки під час переказування історичних подій автор літопису подає тлумачення відомих йому етимологій, що часто відрізняються від наведених у сучасних словниках.
Зокрема, використано матеріали «Етимологічного словника української мови» (в 7 т.), «Етимологічного словника української мови» (у 2 т.)
Я. Рудницького, «Етимологічно-семантичного словника української мови» І. Огієнка та ін. топонім етнонім політичний хозари
Автор «Історії русів» пояснює такі етноніми: болгари, варяги, деревляни, козаки, печеніги, половці, поляни, роксолани, руси, сармати, скіфи, хозари, черкаси. Також наводиться тлумачення топонімів: Батурин, Біла Русь, Київ, Львів, Москва, Червона Русь, Черкаськ.
У першу чергу, варто звернути увагу на унікальні етимології, які не зустрічаються в інших популярних історичних джерелах XVII ст., таких як «Синопсис» і Густинський літопис. До них відносимо топоніми Львів і Червона Русь, етноніми варяги і хозари.
«Історія русів» значну увагу приділяє розвитку західноукраїнських земель, тому закономірно автор тлумачить етимології назви одного із основних міст Галичини - Львова.
«І король польський Казимир Третій, або Великий, 1339 року заволодів безперешкодно чільним її містом Львовом, князем київським Львом Даниловичем збудованим, і всією тією країною» [7, с. 84].
Відантропонімне походження міста Львів підтверджується і сучасними розвідками: «ЛЬВОВЪ, м., Галицька, а потім Галицько-Волинська земля, суч. м. Львів. И сей Лев созда великий град Львов, нарекши его от своего имени; 1267, Лев Данилович... Лвов з двома замками на свое имя заложил.
Субстантивований посесив на -ов- від д.-р. особового ім. Львъ, як звався син кн. Данила Галицького; пізн. зазнав переосмислення на зоогра- фічн. основі; пор. старовини, герб м. - лев у відкритій брамі міськ. муру з вежами» [2, с. 84-85].
Етимології сучасних дослідників збігаються у своєму тлумаченні: «JIbBIB - Льва город. Named after Prince Лев - Leo, son of WUk. King Danylo (1272-1301)» [5, с. 790].
Порівняно нещодавнє виникнення міста Львів спричинило однозначні трактування його етимології: Львів - найбільше місто західних українських земель. Князь Данило Романович, володар Галицько-Волинської держави, заснував це місто (1256-го р.) і назвав його на честь свого сина «Львовъ городъ», цебто місто Льва.
Наше старе слово левъ (а також імення Лев) колись відмінялося регулярно, згідно з нашими історично-фонетичними законами: лев, род. відм. льва, дав. відм. льву і т.д., - подібно як день, дня, днем, дні. Але в говорах Наддніпрянщини згодом уподібнили родову форму льва до називної форми лев, і з цього вийшло: лев, лева, левові і т.д., Та, звичайно, тих назв і прізвищ, що постали від слова на основі його давніх (автентичних) форм відмін, напр. Львів, Львович і т. ін. зміняти не можна на «Левів», «Левович» [9, с. 398].
Історичне підтвердження етимології назви міста Львова у давніх памятках не залишає місце для сумнівів: «Львів - місто, Львів, обл.; засн. у XIII ст.; пор. літоп.: «1246-го великий князь Данила Романович... взя сыну своєму Льву в жену дщерь вельми короля венгерского. И сей Лев со- зда великий град Львов, нарекши его от своего имени». Ойконім виник як посесив на -овь від д. рус. чол. імені Львь, яке належало синові князя Данила Галицького» [8, с. 313].
Детальне вивчення етимології топоніма Львів дозволяє відзначати суфіксальний спосіб його творення: «Львів - м., обл. ц. Розташоване на р. Полтва (бас. Зах. Бугу). Засноване галицько- волинським князем Данилом Галицьким, як гадають, у 1247 на честь одруження свого сина Льва, на території д.-р. городка, який існував тут задовго до побудови Л. Отже, назва від імені сина князя Данила Романовича - Льва. Утворена від д.-р. імені Львь за допомогою присв. суф. -ів» [11, с. 217].
Походження назви міста Львів є однозначним і зафіксоване документально. Варто зазначити, що творення топоніма такого типу є відмінним від схожих випадків давнішого часу, адже частіше всього імя особи, яка заснувала поселення, переносилося на назву топоніма, натомість місто Львів було штучно назване його засновником на честь сина.
Цікаве, майже поетичне пояснення топоніма Червоної Русі наводить автор «Історії русів»: «Згодом та ж сама земля поділилась назвою на Чермну, або Червону, Русь - за землею, що родить барвні трави та червець у краю полуденному...» [7, с. 80].
Одним із джерел виникнення топоніма Червоної Русі сучасні дослідники називають його книжне походження: «Червона Русь - істор. назва Галичини, зустрічається в деяких джерелах 16-18 ст., переважно іноземних.
Назва «Червона Русь» - книжного походження, серед місц. населення поширення не набула. Виникла, імовірно, під впливом поширених у народів Сходу складених геогр. назв, у яких кольори позначали сторони світу» [6, с. 492].
«Історія русів» є одним із небагатьох джерел, з якого можна дізнатися про етимологію маловживаного в давніх памятках топоніма Червона Русь.
Оскільки автор «Історії русів» вдається до зображення історичних подій трохи пізнішого часу, порівняно із, наприклад, «Синопсисом» і Густин- ським літописом, то закономірним є звернення до нових відомих реалій життя на Русі, зокрема появи соціального прошарку найманців-варягів.
Очевидно, чужоземці не дуже імпонували русичам, які й мали право тлумачити їхню назву згідно з інколи нечесною до них поведінкою північної народності: «варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих» [7, с. 79].
Синонімами до етноніма варяги є назви народностей скандинавів і норманів: «Варяги, -ів, мн., іст. Давньоруська і візантійська назва скандинавів (норманів), які в 9 ст. чинили напади на Східну і Західну Європу» [1, с. 113].
У працях сучасних дослідників виводиться корінь етноніма варяги від слів на позначення вірності і чесності: «Варяг Varangian, ONor. tribesman, Syn. нормани. From ONor. ^агі^г, voeringr: vаr fidelity, faith (fulness); allies» [5, с. 321].
Цікавим фактом є майже протилежне значення етноніма варяги у давніх авторів і в сучасних розвідках, адже автор «Історії русів» закладає в своє пояснення негативну конотацію, у той час як більшість дослідників вважають цю лексему спорідненою із позитивною характеристикою вірності, дружби, дотримання присяги і навіть милосердя.
Коріння етимології племені хозар автор виводить з їхнього войовничого способу життя, яким вони здавна були відомі для тогочасного населення: «А козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни словянські, вибрані з їх же породи для війни та оборони Вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та пе- реміняючись також своїми родинами» [7, с. 79], «а козаки та козари - від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку» [7, с. 94].
Відповідно, хозари - «тюркські напівкочові племена, які в 1 тис. н. е. жили в Південно-Східній Європі» [1, с. 1567].
У сучасних працях береться до уваги ймовірне тюркське походження етноніма хозари:«хазари (іст.) - «тюркські напівкочові племена, які в І тисячолітті н. е. жили в Південно-Східній Європі», - запозичення з тюркських мов; тюрк. *ка7аг, джаг. хазар «блукати, втікати» повязане з тюрк. кв7 - «ходити, блукати, мандрувати»; від цієї етнічної назви походить, очевидно, й укр. козарлюга фам. «козачище» [4, с. 148].
Кочовий спосіб життя хозар також розглядається як джерело етимології племені: «хазари - тюрське племя від пня «каз» - кочувати. Наукові дослідники стверджують, що хазари близькі до протобулгар, а протобулгарська мова була близька до мови чуваської і належала до західної групи тюрських мов, до якої належала і мова печенігів» [10, с. 437].
Спосіб життя хозар певною мірою відбився в усіх тлумаченнях етимології племені, хоча дослідники різних часів спираються на відмінні факти.
Висновки
«Історія русів» є одним із найцікавіших джерел для вивчення етимології топонімів і етнонімів, оскільки автор подає власне бачення, що формується під впливом тогочасних історичних і соціальних реалій життя українського народу.
Дослідження мовного матеріалу в писемних памятках, які створювалися протягом багатьох років, та сучасної етимологічної лексикографії дозволяє виявити відмінності у поясненні етимології.
Зіставивши тлумачення назв в «Історії русів» і в сучасних працях, можна дійти висновку, що в етимології є чимало збігів і правильних пояснень, але є хибні трактування. Такі розвідки доповнюють інформацію в етимологічних словниках, розширюють етимологічні свідчення, розкриті в писемних памятках.
Список літератури
1.Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. - 1728 с.
2.Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі / Відп. ред. О.С. Стрижак. - К.: Наукова думка, 1985. - 253 с.
3.Етимологічний словник української мови: В 7 т. / Редкол. О.С. Мельничук (головний ред.) та ін. - К.: Наук. думка, 1982. Т. 1: А - Г / Укл.: Р.В. Болдирєв та ін. - 1982. - 632 с.
4.Етимологічний словник української мови: В 7 т. / Редкол. О.С. Мельничук (голов. ред.) та ін. - К.: Наук. думка, 1983. - Т. 6: У - Я / Уклад.: Г.П. Півторак та ін. - 2012. - 553 с.
5.Етимологічний словник української мови: У 2-х т. / Укл. Я. Рудницький. - Вінніпеґ-Оттава, 1962-82. - Т. 2, 1128 с.
6.Ісаєвич Я.Д. Червона Русь // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. - К.: Наук. думка, 2013. - Т. 10: Т - Я. - 784 с.
7.Історія русів / Укр. пер. І. Драча; [Передм. В. Шевчука; Прим. Я. Дзири, І. Дзири; Іл.О. Штанка]. - 2-ге вид. - К.: Веселка, 2003. - 366 с., іл.
9.Огієнко І.І. Етимологічно-семантичний словник української мови / І.І. Огієнко. - Вінніпег: Т-во «Волинь», 1982. - Т. 2. - 399 с.
10.Огієнко І.І. Етимологічно-семантичний словник української мови / І.І. Огієнко. - Вінніпег: Т-во «Волинь», 1995. - Т. 4. - 557 с.
11.Янко М.Т. Топонімічний словник України: Словник-довідник / М.Т. Янко. - К.: Знання, 1998. - 432 с.