Професійна діяльність журналістів як об’єкт кримінально-правової охорони
Так історично склалося, що журналістський корпус, пресу, засоби масової інформації (далі - ЗМІ) та їх вплив у соціумі визначають словосполученням «четверта влада» (англ. Fourth Estate). Через можливість чинити істотний вплив на суспільно-політичні події та надані законодавчі гарантії щодо гласності й захисту від посягань часто ця влада використовується політичними та іншими опонентами для оприлюднення або спростування тієї чи іншої важливої інформації, нерідко навіть на замовлення.
Іноді ініціативні дії журналістів можуть бути не зручними для субєктів суспільних відносин, що ведуть протиправний спосіб життя або недобросовісно здійснюють професійну діяльності.
Отже, актуальність проблеми та наведені вище обставини дають підстави зараховувати професійну діяльність журналістів до комплексної кримінально-правової категорії, яка передбачає не лише визначену законом кримінальну відповідальність за злочини проти журналістів, а й обґрунтування кримінологічного потенціалу ЗМІ й вірогідність у силу цього журналістів ставати жертвами злочинів у звязку з їхньою професійною діяльністю.
На жаль, за першим напрямом суспільно корисної діяльності не ведеться уніфікованої офіційної (державної) статистики. Щодо другого компонента, то він обліковується правоохоронними органами в рамках діяльності щодо кримінально-правової охорони професійної діяльності журналістів.
Вивчення кримінально-правової статистики України щодо перешкоджання законній професійній діяльності журналістів показало суттєве збільшення таких злочинів, що не може не хвилювати як державні органи, так і недержавні організації. Окрім цього, кількість облікових кримінальних правопорушень і вручених за ними повідомлень про підозру значно перевищує кількість обвинувальних вироків із притягненням винних осіб до кримінальної відповідальності.
Так, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, протягом 2010-2016 рр. постановлено 20 обвинувальних вироків за ст. 171 (ч. 1) і лише 1 - за ст. 345-1 (ч. 2). Наведені кількісні співвідношення зумовлені як допущеними помилками під час збирання доказової інформації в рамках кримінальних проваджень, так і недоліками під час здійснення кримінально-правової кваліфікації досліджуваних кримінальних правопорушень. А це, у свою чергу, є порушенням принципу невідворотності кримінальної відповідальності й негативно позначається на практиці запобігання злочинам щодо журналістів у звязку з їхньою професійною діяльністю.
Варто зазначити, що нині в науці кримінального права домінантною є позиція щодо розмежування понять «обєкт злочину» та «обєкт кримінально-правової охорони». Проаналізувавши наявні в науці підходи, ми долучаємося до думки вітчизняних учених-криміналістів, що поняття «обєкт кримінально-правової охорони» є ширшим і первинним щодо поняття «обєкт злочину».
При цьому наголосимо, що одним з учених, який найбільш ґрунтовно розмежував категорії «обєкт кримінально-правової охорони», «обєкт злочину», «обєкт злочинного посягання», «обєкт злочинного впливу», є професор П.П. Андрушко. Так, у статті «Обєкт кримінально-правової охорони, обєкт злочину, обєкт злочинного посягання та обєкт злочинного впливу: основний зміст понять та їх співвідношення» вчений обґрунтував, що обєкт кримінально-правової охорони - це ті цінності, які законодавцем беруться під охорону шляхом прийняття кримінально-правової норми, тобто цінності, які потенційно можуть стати обєктом злочину (злочинного посягання).
Такими цінностями, на переконання вченого, є: 1) права, свободи і правоохоронювані інтереси фізичних осіб, правоохоронювані інтереси юридичних осіб, суспільства (громадські інтереси), територіальних громад, обєднань громадян, органів місцевого самоврядування й держави; 2) потерпілі (фізичні та юридичні особи, суспільство й держава); 3) соціальні звязки між членами суспільства щодо реалізації належних їм прав, свобод та інтересів, у тому числі у формі правовідносин у разі їх урегулювання нормами права.
Обєктом конкретного злочину може бути частина цінностей, які є обєктом кримінально-правової охорони кримінально-правової норми, а обєктом «злочинного посягання» є соціальні цінності, цілеспрямоване посягання на які здійснюється шляхом учинення умисних діянь.
Демократичні перетворення, що відбуваються в державі, передбачають відповідне «перезавантаження» суспільної свідомості як загалом, так і відповідних елементів соціального механізму зокрема. За сучасних реалій як ніколи підвищуються цінність та актуальність достовірної інформації.
Відповідно до численних соціологічних опитувань, в умовах кризи реформ державного механізму однією з небагатьох сил, що здатна добувати й обєктивно висвітлювати соціально-політичні процеси, є журналістський корпус. Більше того, саме за ініціативи або за підтримки журналістів знаходять підтвердження фактичні дані, що згодом можуть стати підставами для окремих юридично значущих фактів і подій.
Тому невипадково законодавець до джерел, у яких можуть міститися підстави для проведення оперативно-розшукової діяльності (ч. 2 ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність») або досудового розслідування (Кримінальний процесуальний кодекс України), зарахував заяви, повідомлення засобів масової інформації.
А в окремих випадках висвітлення журналістами події злочину (кримінального правопорушення) в ЗМІ дає підстави «кваліфікувати» відповідне суспільно небезпечне діяння як «резонансне».
У поєднанні з іншими така ознака дає правоохоронним органам юридичні підстави вживати до особи злочинця низку додаткових превентивних заходів, перелік яких визначено відомчими нормативно-правовими актами, більшість із яких мають відповідні грифи обмеження допуску.
Оскільки наша авторська позиція розвиває теоретико-методологічні положення щодо професійної діяльності журналістів, вироблені іншими дослідниками цієї сфери, ми звернули увагу на дослідження І.С. Заєць, яка, на нашу думку, справедливо зазначає, що «сферу масової інформації без жодного перебільшення можна назвати осередком сучасного суспільного життя.
Отже, ЗМІ стають основним джерелом, що формує уявлення людини про реалії навколишнього світу. Більше того, масова інформація є одним із основних інструментів соціального регулювання. Поширюючи ті чи інші повідомлення та матеріали, ЗМІ створюють певну громадську думку, формуючи погляди, настрої, а отже, і поведінку відомих особистостей, соціальних груп, у результаті, всього суспільства. Іншими словами, повідомляючи своїм читачам, слухачам чи глядачам інформацію, ЗМІ викликають у них певні почуття, погляди, враження, відповідно до яких у людей формуються відповідні моделі поведінки».
Доречно також звернути увагу на той факт, що часто успіху протидії злочинності сприяє наполегливість, принциповість і непоступливість журналістів, які в «гонитві за істиною та справедливістю» наражають на небезпеку себе, близьких та інші охоронювані законом про кримінальну відповідальність цінності. Це неповний перелік соціально-правових чинників, які дають підстави виокремлювати дві юридичні парадигми професійної діяльності журналістів: 1) як обєкт кримінально-правової охорони; 2) як обєкт кримінологічного дослідження.
Перша парадигма заснована на механізмі кримінально-правової охорони професійної діяльності. Друга є комплексним вираженням ролі професійної діяльності журналістів і засобів масової інформації, по-перше, у протидії злочинності, по-друге, стосується також криміногенного й віктимного аспектів указаної діяльності.
При цьому в контексті кримінально-правової охорони ми розглядаємо професійну діяльність журналістів ширше, ніж у межах ст. 171 «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» Кримінального кодексу (далі - КК) України. Таке судження дає нам підстави вперше поставити на порядок денний вітчизняної кримінально-правової та кримінологічної науки питання про розгляд категорії «професійна діяльність журналістів» у вузькому й широкому значеннях.
У широкому значенні «професійна діяльність журналістів» є комплексною кримінально-правовою та кримінологічною категорією, будучи в окремих випадках і мотивом учинення злочинів проти життя, здоровя, волі тощо журналіста або його близьких родичів, а також відображаючись із кримінологічної позиції в механізмі формування злочинної поведінки щодо представників ЗМІ або ж відповідним віктимогенним фактором.
Як показало вивчення наукової літератури, незважаючи на закріплення в КК України 2001 р. категорії «професійна діяльність журналістів» (ст. 171), а також численні зміни до закону про кримінальну відповідальність щодо кримінально-правової охорони журналістської діяльності (ч. 2 ст. 163, ст. ст. 345-1, 347-1, 348-1, 349-1, ч. 2 ст. 375), кількість теоретико-прикладних розробок у цьому напрямі є незначною й такою, що лише дотично стосується змісту означеної проблеми. Такий підхід, безсумнівно, не міг не позначитися й на стані кримінально-правової науки і загалом на результатах боротьби зі злочинністю в Україні.
У цьому разі «спрацювала» класична схема: криміногенна ситуація в Україні «стимулювала» законодавця внести у 2015 р. зміни до КК України в частині доповнення розділу XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування, обєднань громадян» щодо злочинів проти журналістів (зокрема ст. ст. 345-1 «Погроза або насильство щодо журналіста», 347-1 «Умисне знищення або пошкодження майна журналіста», 348-1 «Посягання на життя журналіста», 349-1 «Захоплення журналіста як заручника»).
Такий стан справ є значно кращим, ніж той, що існував, скажімо, років десять тому, адже, як відзначала в працях І.К. Туркевич, «на жаль, питання про визначальну роль досліджень кримінологів та їх урахування іншими науками - і передусім кримінально-правового циклу гостро не ставилось в Україні й досі».
Між тим, за справедливим судженням професора В.М. Поповича, як із теоретико-методологічної, так із праксеологічної мотивації це питання назріло давно, оскільки без його постановки складно вести мову про методологічне значення кримінології для розвитку запобіжного потенціалу кримінально-правових наук.
Доречно також звернути увагу на монографічне дослідження В. І. Павликівського, в якому автор зазначає, що на складнощі пра-возастосування норми, передбаченої ст. 171 КК України, неодноразово зверталась увага в юридичній літературі, слідчими-практиками і представниками ЗМІ. У значній частині вони були повязані з проблемою визначення та неоднозначністю тлумачення таких понять, як «журналіст», «професійна діяльність», «перешкоджання законній професійній діяльності», «переслідування за виконання професійних обовязків».
Разом із тим не можемо не відзначити, що наявні в Україні підручники та навчальні посібники, за якими будується освітній процес, не позбавлені окремих недоліків. У контексті здійснюваного нами дослідження можемо констатувати, що жодне з проаналізованих нами видань не містило самостійного розділу чи то Загальної, чи Особливої частини курсу кримінології, у якому як самостійний розділ (тема тощо) подавався той чи інший вид професійної діяльності як обєкт кримінологічного вивчення.
А це б не завадило зробити сучасним кримінологам під час написання наступних підручників. Тим більше, що така парадигма подачі навчального матеріалу сприяла б виробленню в студентів (курсантів, слухачів та інших споживачів навчально-наукового продукту) комплексного «кримінологічного паспорта» тієї чи іншої професії (журналіста, правоохоронця, військовослужбовця тощо).
При цьому структурно-логічно побудувати масив такої інформації можна за трьома блоками:
1)представник тієї чи іншої професійної сфери як особа злочинця;
2)представник тієї чи іншої професійної сфери як жертва злочину (з висвітленням усіх ланок механізму віктимізації);
3)роль відповідної професійної діяльності в комплексному антикримінальному впливі (при цьому доцільно зазначати, яка роль відводиться представнику тієї чи іншої професії - загального (журналісти, медичні працівники) або спеціального (працівники правоохоронних органів) субєкта). Отже, наведена типологізація є авторським поглядом на місце категорії «професійна діяльність» у системі кримінологічного знання.
Крім того, виходячи з кримінально-правового розуміння категорії «професійна діяльність» як обєкта кримінально-правової охорони, доходимо висновку, що якщо особа, не маючи юридично оформленого звязку із засобом масової інформації, інформаційним агентством або іншим субєктом інформаційної діяльності, що діє з метою надання інформаційних послуг, за власною ініціативою займалася журналістською діяльністю і щодо неї мало місце вчинення перешкоджання (тобто дій, що охоплюються обєктивною стороною злочину, передбаченого ст. 171 КК України) або іншого злочину у звязку із цією діяльністю, то притягнення винного до кримінальної відповідальності за цими статтями (тобто в яких одним із безпосередніх обєктів є законна професійна діяльність журналістів) є порушенням правил кримінально-правової кваліфікації, оскільки жодної мови про виконання цією особою професійної діяльності журналіста бути не може.
Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що порушені в статті проблеми необхідно постійно тримати в полі зору саме тому, що вони не лише дають змогу розкрити кримінально-правову характеристику всіх складів злочинів, де предметом кримінально-правової охорони є цінності, дотичні до професійної діяльності журналістів, а й становлять підґрунтя для внесення змін і доповнень до законодавства Україні.