Розвиток інтеграційних теорій у зарубіжній історіографії другої половини ХХ - початку ХХІ ст.
Розвиток інтеграційних теорій у зарубіжній історіографії другої половини ХХ - початку ХХІ ст.
Л. M. Ямпольська
Аналіз сучасного перебігу європейських інтеграційних процесів неможливий без урахування історії розвитку ідеї обєднаної Європи та основних теоретичних підходів, які були започатковані та розвивалися впродовж кількох сторіч європейської історії. Тому вивчення різних форм існування «європейської ідеї» має важливе значення для розуміння сутності сучасних теорій та концепцій створення Євродому, а також практичних заходів щодо їхньої реалізації, починаючи з другої половини 1940-х рр. У сучасних умовах, коли на Європейському континенті відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення «на схід», теоретичне визначення майбутнього Європейського Союзу є актуальним завданням для наукового співтовариства, політичних еліт і пересічних громадян Європи.
Вирішення цієї проблеми започатковане в працях європейських науковців Ф. Тоді [1], Н. Мусиса [2], С. Ґо- ці [3] та ін., що вийшли в світ на початку ХХІ ст. і присвячені огляду спільних політик ЄС та загальній оцінці інтеграційних процесів на Європейському континенті. Історія розвитку зарубіжних інтеграційних шкіл, зокрема федералізму та функціоналізму, з акцентом на правових аспектах, проаналізована в працях російських дослідників В. Шемятенкова [4], Р Бугрова [5], В. Вербицького [6], Н. Овчаренко [7], М. Стрежньової [8]; українських науковців О. Білоруса [9], І. Грицяка [І0], В. Копійки, Т. Шинкаренко [11], Д. Лукяненка [І2] та ін. Проте, попри узагальнюючий характер, ці дослідження мають і певні недоліки: надання переваг окремим концепціям в історичному розвитку регіональної інтеграції, поверховий компаративний аналіз інтеграційних студій, односторонній (суто економічний чи суто політичний) підхід до дефініції явища «інтеграція», ігнорування його залежності від духовно-ідеологічних стереотипів окремих націй.
Метою статті є спроба пошуку більш врівноваженого підходу до впливу інтеграційних теорій на реалії перебігу процесів євробудівництва у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. Завданнями дослідження є аналіз зарубіжних інтеграційних теорій вказаного періоду, а також спроба інтерпретації поняття «європейська інтеграція» в межах розвитку досліджуваних концепцій.
Сутність методології інтеграційних теорій полягає в тому, що з усієї сукупності явищ певного ступеню обґрунтованості виділяється один чи декілька аспектів, на яких базується певна формально-логічна система - теорія. Сума теорій, здатних до конкуренції між собою, дозволяє всебічно зрозуміти предмет дослідження, оскільки Європейське економічне співтовариство (Європейський Союз) є сукупністю юридичної, політичної та економічної систем і перебуває в процесі безперервного розвитку [4, 320]. Одним із аспектів методології є ідентифікація предмета дослідження. З нашого погляду, доцільно виділити чотири основних підходи до проблеми дефініції явища «європейська інтеграція». 1. Європейське економічне співтовариство і Європейський Союз розглядаються як міжнародні організації, оскільки інтеграційні інститути в Європі створені національними державами, котрі відіграють провідну роль у процесі їхнього функціонування. 2. Європейську інтеграцію можна розглядати як різновид регіонального процесу, оскільки в її основі лежить територіальна привязка, яка визначає особливості інтернаціоналізації виробництва, торгівлі та інвестицій. 3. Поняття європейської інтеграції визначається як найвищий рівень національних політичних систем і процесів - наднаціональне утворення. 4. Євроінтеграція визнається унікальним загальносвітовим явищем, яке відчуває вплив зовнішнього світу і впливає на його еволюцію. Ці чотири альтернативи визначають «полюси» європейських досліджень і загальних інтеграційних теорій. Серед теорій європейської інтеграції, які вплинули на інтерпретацію самого поняття, найбільшої уваги заслуговують такі, як федералізм, функціоналізм, неофункціоналізм, міждержавний підхід та інституціоналізм. Дещо відокремлено стоять суто економічні інтеграційні теорії. економічний федералізм функціоналізм інституціоналізм
Концепція найбільш впливового напрямку - федералізму - була реставрована після закінчення Другої світової війни в ідеї Сполучених Штатів Європи екс- премєром Великої Британії В. Черчіллем у вересневій промові 1946 р. в Цюріхському університеті, з нагоди присвоєння звання почесного доктора наук. Нагадавши про «серію страшних націоналістичних сварок», які привели Європу до Другої світової війни, він закликав «відновити європейську сімю» - «федеральну систему», яку можна було б назвати Сполученими Штатами Європи [13, 44].
Теоретики федералізму, що почав формуватися у другій половині 40 - 50-х рр. ХХ ст. і визначив характер перших інтеграційних угруповань у Західній Європі, - В. Гатц (Німеччина), А. де Гаспері (Італія), Ж. Монне (Франція), виходили з того, що федеративна система є ідеальною для яскравого конгломерату західноєвропейських держав, які заплуталися в тенетах «національного егоїзму» [14, 403]. Ідейним підґрунтям традиційної федералістської концепції став принцип, що передбачав підпорядкування національних і регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам, за якого територіальні одиниці повинні передати центральному уряду частину своїх повноважень, зберігаючи певну автономію.
Обєднана Європа як кінцева мета діяльності європейських федералістів ґрунтувалася на історичній і культурній єдності народів, необхідності забезпечення миру та демократії, вирішенні економічних і політичних проблем, які перебували поза межами компетентності національної держави. У федералістській інтерпретації термін «інтеграція» мав, здебільшого, політичний відтінок і передбачав делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери котрих не репрезентували інтереси країн, громадянами яких були [11, 16]. Спроби практичної реалізації концепції класичного федералізму в 1950 - 60-х рр. виявили свою неспроможність. Колапс проектів Європейського оборонного та політичного співтовариств 1954 р., планів Фуше в 1960 і 1962 рр. довели передчасність політичної інтеграції та непідготовленість більшої частини пересічних громадян і частини політичної еліти держав-членів ЄЕС до сприйняття наднаціональних структур.
Проти «егоїзму держав» виступили представники іншого політично-філософського напрямку - функціоналізму, підвалини якого закладалися в 50-х рр. ХХ ст. Його засновник, англійський науковець Д. Мітрані, вважав первинною для міжнародного співробітництва не форму співтовариства, а функції, котрі йому належить виконувати. Особливістю його вчення було положення про те, що «транснаціональні організації, на відміну від національних держав, краще забезпечують людські потреби» [15, 32]. Функціоналісти зазначали, що міжнародні організації не є самодостатніми, а швидше слугують засобами для досягнення завдань, продиктованих людськими потребами, тому мусять бути гнучкими, тобто модифікувати свої завдання (функції) відповідно до обставин [16]. Ці ідеї були використані прихильниками трансатлантичної інтеграції та відновлення преференційної зони на рівні Співдружності націй в американських і британських політичних колах упродовж другої половини ХХ ст.
Неофункціоналізм як ідейно-політичний напрям поглибив теорію функціоналізму в середині 1950 - 60-х рр. Американський політолог Е. Хаас у праці «Обєднання Європи: політичні, соціальні та економічні сили 1950 - 1957 рр. » (1968 р.) обґрунтував особливості підходу, в межах якого не залишилося місця для самостійної ролі держави. Національні держави виступали як вектор діяльності різних суспільних груп за інтересами, а політика розглядалася як «ринок», де групи інтересів конкурували між собою за право внеску в механізм прийняття рішень і впливу на результат цього процесу [17, 47].
Основною складовою неофункціоналістських теорій стала концепція «переливання», що лежала в основі теоретично обґрунтованого «методу Монне» (економічна інтеграція повинна передувати політичному обєднанню, принцип наднаціональності як основа інтеграційного процесу передбачав передачу частини національних повноважень на наднаціональний рівень) [14, 395]. Логіка «переливання» обумовлювала неминучість не тільки поширення інтеграції на нові сфери, але й її якісний розвиток - «поглиблення», тобто перехід до більш високих форм інтеграційного будівництва. Концепція «переливання» передбачала розвиток у тих галузях, які виявлять найбільш продуктивні результати, що вплинуло на формування інтеграційної концепції «Європа за вибором», що отримала свій розвиток у межах ЄЕС упродовж 80 - 90-х рр. ХХ ст.
Хвиля націоналізму, що прокотилася в межах ЄЕС наприкінці 1960-х рр., сприяла виробленню міждержавного підходу в студіюванні європейської інтеграції. Його теоретик, американський політолог С. Хоффман, у праці «Європейські есе», що вийшла на початку 1970-х рр., а також у публікаціях 1980 - 90-х рр. «Європейське співтовариство і 1992 рік» [18], «Криза європейської ідентичності переглянута» [19] зробив акцент на недооцінених можливостях міждержавного співробітництва. Визначивши державні інтереси як «конструкції» політики інтеграційних союзів, він підняв проблему збереження національного суверенітету, відстоювання основних важелів управління за національними державами. Сам інтеграційний процес мав виконувати лише контролюючу функцію. Політика урядів Великої Британії стосовно перспектив валютної, зовнішньополітичної та оборонної політики Євросоюзу певною мірою корелю- валася з цим підходом.
Найближче до міждержавного підходу перебувала теорія інституціоналізму, заснованого на принципі раціонального вибору, що визначав відносну самостійність і активну політичну роль державних і загальноєвропейських інститутів, здатних приймати рішення і структу- рувати політичні ситуації [20]. Складові концепції інституціоналізму перекликалися з макроекономічною теорією неолібералізму. Засновники цього напрямку англійські науковці К. Армстронг і С. Балмер у праці «Конвергенція та Єдиний європейський ринок» (1998 р.) визначили інститути ЄС як «сукупність формальних і неформальних інституцій, втілених у них нормах і символах, а також інструментів політики та політичних процедур» [21, 52].
Слід зазначити, що на інтерпретацію поняття та розвиток процесу «європейська інтеграція» значною мірою вплинули й суто економічні концепції провідних західноєвропейських вчених - Е. Гартога [22], Б. Баласси [23], В. Ренке, В. Гатца, Д. Робінсона, Дж. Вайнера [6], В. Гальштейна, Л. Тіндеманса [24], що дало змогу дослідити різноманітні підходи науковців, політичної еліти в країнах-членах ЄЕС (ЄС) стосовно визначення особливостей участі окремих країн у європейських і міжнародних інтеграційних угрупованнях.
Наголошуючи на поліваріантності трактування явища «інтеграція» в європейській економічній думці другої половини ХХ ст., слід зауважити, що більшість економістів відносили його виключно до сфери міжнародних відносин (у радянській економічній науці тлумачення цього явища до середини 1980-х рр. було або зовсім відсутнім, або копіювало дефініції західноєвропейських і американських шкіл).
Англійський економіст Е. Гартог у праці «Європейська економічна інтеграція: реалістична концепція» (1953) тлумачив термін «інтеграція» як «різновид міжнародного співробітництва, який слід відрізняти від поняття гармонізації та відносити до взаємних консультацій з важливих питань економічної політики» [22, 95]. Німецький науковець В. Шнайдер повязав поняття економічної інтеграції з існуванням міжнародного обміну, що відбувається між незалежними в економічному відношенні країнами на світовому ринку. Для зясування сутності терміну автор протиставив становище абсолютної економічної ізоляції повному обєднанню [6, 103].
Прихильники економічного лібералізму розглядали поняття глобальної та регіональної інтеграції як багатоступеневий процес, котрий приводить до відновлення ідеалів вільного ринку. Підпорядкуванню інтеграційних процесів ринковим законам, на думку німецького економіста В. Гатца, заважали політичні фактори, оскільки інтеграція відповідала такій системі економічних відносин, за якої відсутній будь-який вплив з боку держави [6, 104].
Таким чином, на середину ХХ ст. у працях західноєвропейських економістів сформувалися дві інтеграційні концепції. Першу, що витікала з теорії економічного лібералізму А. Сміта і Д. Рікардо, відстоювали уряди Великої Британії, не схильні до наднаціональної політичної інтеграції. Ця теорія полягала в обмеженому впливі наддержавних органів на встановлення єдиного економічного простору - вільної зони торгівлі. Згідно з концепцією неолібералів, «політична інтеграція конфедеративного типу потрібна лише в тій мірі, в якій може сприяти функціонуванню механізму конкуренції» [24, 116]. Так, на основі неолібералістських концепцій можна пояснити тривале відчуження окремих країн, зокрема Великої Британії, від євроінтеграційних процесів, а також обережно-прагматичний підхід британських урядів до участі в європейському будівництві в межах ЄС.
Англійський економіст Б. Баласса у праці «Теорія економічної інтеграції» (1961 р.) обґрунтував іншу концепцію - реґіоналізму (інституціоналізму, протекціонізму) [23]. За цією концепцією, при високому рівні продуктивних сил один лише вільний ринок не в змозі забезпечити найбільш раціональне розміщення економічного потенціалу, тому «необхідна уніфікація податкової, монетарної, соціальної, аграрної, транспортної політики, доцільним є використання спеціальних політичних інституцій для закріплення інтеграційного порядку» [24, 118]. Ця концепція означала обмеження державного суверенітету на користь наднаціональних органів і як наслідок - посилення політичної інтеграції. Саме за цією теорією пішов розвиток інтеграційних процесів у межах ЄЕС, що визначило особливості підходу та активність залучення до них Франції, Німеччини, Італії. Отже, інституціоналістські економічні теорії пояснюють проблему наднаціональності в ЄС і вказують на перестороги участі в ньому для країн - потенційних кандидатів на членство ЄС. Найбільшим досягненням одного з теоретиків економічного інституціоналізму Б. Баласси стало створення стрункої концепції ступенів міжнародної економічної інтеграції, яких він виділяв шість (цією класифікацією до цього часу користуються більшість європейських, зокрема і українських науковців) [23, 240]. Перший: зона преференційної торгівлі - зона з особливим пільговим торговельним режимом, коли країни-учас- ниці знижують взаємні тарифи на імпортні товари, зберігаючи однаковий рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами (Співдружність націй). Другий: зона вільної торгівлі, в якій діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць на основі відміни внутрішніх мит, а країни-учасники при цьому не втрачають права на самостійне визначення режиму економічних відносин з третіми країнами (ЄАВТ і НАФТА). Третій: митний союз, який передбачає єдність митної території, однак забезпечує спільний торговельний режим щодо третіх країн (Андська група та КАРИКОМ - Співтовариство країн Карибського басейну). Четвертий: спільний ринок, що включає умови вільної торгівлі, митного союзу і забезпечує вільне переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів між країнами-учасницями (класична модель ЄЕС). Пятий: економічно-валютний союз, який передбачає гармонізацію економічних заходів і проведення єдиної валютно-фінансової політики між його державами-членами (Європейський Союз на стадії еволюції). Шостий: повний союз, що охоплює, крім вищезазначених аспектів, процеси політичної інтеграції. На нашу думку, завдяки такому розширеному тлумаченню явища «інтеграція», інституціоналізм залишається одним із найбільш перспективних варіантів використання системних досліджень для вивчення еволюції сучасних економічних, політичних і міжнародно-правових процесів, пояснення характеру інтеграційних процесів глобального та регіонального масштабів.
Литература
1.Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу / Пер. з англ. - К., 2001.
2.Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу /Пер. з англ. - К., 2005.
.Ґоці С. Урядування в Об єднаній Європі /Пер. з іт. - К., 2003.
.Шемятенков В.Г Европейская интеграция. - М., 2003.
.Бугров Р.В. Интеграция в теории международных отношений: обзор современных подходов. - М., 2005.
.Вербицкий В. Исследование процессов интеграции в работах западных ученых-экономистов // Вопросы общественных наук: Науч. сб. - Вып. 83. - К., 1990.
.Овчаренко Н.Е. Модели современных интеграционных процессов [Электронный ресурс]. - Режим доступа: www. xserver. ru/user/msipr.
.Стрежнева М. Интеграция и вовлечение как инструменты глобального управления [Электронный ресурс]. - Режим доступа: www.intertrends.ru/seventh/002.htm.
.Білорус О.Г. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. - К., 1998.
10.Грицяк І. Право та інституції Європейського Союзу. - К., 2004.
11.Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. - К., 2001.
.Лукяненко Д.Г. Міжнародна економічна інтеграція. - К., 1996.
13.Rippon G., Mayhew C., Harlech P Europe: the case for going in. - London, 1971.
14.Монне Ж. Реальность и политика. Мемуары / Пер. с фр. - М., 2001.
15.Mitrany D. Working peace system. - Chicago, 1966.
16.Функционализм [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://mirslovarei.com/content_psy.
17.Haas E. The uniting of Europe: political, social and economic forces 1950 - 1957. - Stanford, 1968.
.Hoffmann S. The European Community and 1992 //Foreign affairs. - 1989. - Vol. 68. - № 4.
.Hoffmann S. Europes identity crisis revisited//Daedalus. - 1994. - Vol. 123. - № 2.
21.Armstrong K., Bulmer S. The Governance of the Single European Market. - Manchester, 1998.
.Hartog E. European economic integration: realistic conception. - London, 1953.
.Balassa B. The theory of economic integration. - Homewood, 1961.
.European integration: selected readings. - London, 1972.