Вплив законодавства на розвиток суспільства й держави загалом на прикладі законів Хаммурапі
ВПЛИВ ЗАКОНОДАВСТВА НА РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА Й ДЕРЖАВИ ЗАГАЛОМ НА ПРИКЛАДІ ЗАКОНІВ ХАММУРАПІOF LEGISLATION ON DEVELOPMENT OF SOCIETY AND STATE ON THE WHOLE ON EXAMPLE OF LAWS OF HAMMURAPI
Сухацький Р.П.,
кандидат історичних наук, старший викладач кафедри правознавства Київського національного торговельно-економічного університету
У статті розглядаються закони Хаммурапі. Визначається вплив його законів на розвиток суспільства й держави загалом. Аналізуються досягнення та недоліки їх реалізації в практичному житті.
Ключові слова: закони, власність, захист, покарання, відшкодування.
В статье рассматриваются законы Хаммурапи. Определяется влияние его законов на развитие общества и государства в целом. Анализируются достижения и недостатки их реализации в практической жизни.
Ключевые слова: законы, собственность, защита, наказание, возмещение.
The laws of Hammurapi are examined in the article. Influence of his laws is determined on development of society and state on the whole. Achievement and shortcomings of their implementation in practical life is analysed.words: laws, property, protection, punishment, compensation.
Актуальність теми. На різних етапах розвитку суспільства держави мали особливості становлення. Значною мірою вони полягають у самій ментальності народів, їхніх традиціях, географічно-кліматичних умовах тощо. Тож найважливішими факторами впливу на життя людства є різні умови, у яких перебуває те чи інше суспільство. Як в історично минулі роки, так і на сучасному етапі чи не найбільшим таким фактором впливу, що створює конкретні умови розвитку суспільства та побудови держави загалом, був і є закон.
Тому на сьогодні керівництво тієї чи іншої держави, що взяло на себе обовязок бути провідником свідомості й бажань конкретного народу, має чітко усвідомлювати правові наслідки своєї діяльності. Запроваджуючи в життя різні правові норми, важливим є врахування історичного досвіду законотворчого життя як власної, так й інших держав світу.
Виклад основного матеріалу. Одним із найбільш відомих законодавств історичного минулого, що здійснило значний вплив на суспільні відносини того часу, є законник Хаммурапі. Цей звід законів досліджувало чимало науковців, але не можна говорити, що вони проаналізовані повністю. Адже кожен із них ставив перед собою різні завдання, вивчаючи ці закони.
Так, у колективній праці «Всемирная история : в 24 т.» [2] у другому томі «Бронзовый век» розповідається про царювання Хаммурапі, зокрема про суспільні відносини за його законами. На думку дослідників, Хаммурапі своїм законодавством спробував силоміць закріпити панівний суспільний лад держави, де повинні були зявитися дрібні й середні рабовласники. Закони дають достатньо повне уявлення про старовавилонське суспільство, що мало чітко виражений класовий характер. Автори з упевненістю говорять, що саме глибока прірва між класами призвела до падіння Вавилонського царства.
Колективне дослідження під редакцією І.М. Дьяконова [7] дає змогу прослідкувати соціально-економічну історію та структуру суспільства Старовавилонського царства. У роботах Л.С. Васильєва [1], К.Г. Федорова [12], З.М. Черніловського [15], О.О. Шевченка [16] розглянуто відносини між різними категоріями населення, окремі види господарства, лихварство, судочинство.
Також є праці, де у стислій формі відображено загальні риси зазначених законів. До таких належать роботи П.П. Захарченка [3], В.С. Макарчука [9], М.М. Страхова [11] й колективні «История государства и права зарубежных стран» під редакцією К.І. Бартира [5], «История человечества. ІІ том. III тысячелетие до н. э. VII век до н. э.» за редакцією А.Х. Дані, Ж.-П. Моена [8].
Одним із основних джерел, що використані в роботі, є також закони Хаммурапі [14]. Аналіз цього джерела дасть змогу самостійно ознайомитися з геніальним творінням давніх віків.
Тож вищезазначеними дослідниками розкрито чимало сторін законника Хаммурапі, проте поза увагою залишаються особливості впровадження його в життя й сам вплив на старовавилонське суспільство.
Варто зазначити, що свою законодавчу діяльність Хаммурапі почав здійснювати ще на початку свого правління. Другий рік його царювання названий роком, коли він установив право країні. Щоправда, цей ранній збірник законів не дійшов до нашого часу. Відомі науці закони Хаммурапі відносяться вже до кінця його царювання.
Чорний стовп із базальту з текстом законів був знайдений у 1901 р. французькими археологами в Сузах, на сході Месопотамії. На ньому був зображений Хаммурапі і 282 статті його законів. У верхній частині лицьового боку зображений Хаммурапі, котрий молиться «судді богів», заступнику справедливості й богу Сонця Шамашу, який вручає йому закони. Інша частина стовпа була по обидва боки заповнена клинописним текстом, що розділяється на три частини. Першою частиною є великий вступ, у якому Хаммурапі повідомляє, що боги передали йому царство для того, «щоб сильний не пригноблював слабкого», згодом перераховуються благодіяння, зроблені Хаммурапі містам своєї держави, далі викладено власне закони, що закінчуються докладним висновком [15, с. 43].
Аналізуючи збірник законів Хаммурапі, насамперед слід відмітити, що він у своїх законах зробив відхід від так званого втручання богів у правосуддя. Винятки становлять лише статті 2 і 132 («Якщо проти дружини людини буде протягнений палець через іншого чоловіка, а лежачою з іншим чоловіком вона не була захоплена, то для свого чоловіка вона повинна кинутися в Ріку»), що допускають стосовно людини, обвинуваченої в чаклунстві, чи до заміжньої жінки, обвинуваченої в перелюбстві, застосування так званого божого суду.
Також статті законів згруповані зовсім в іншій манері, ніж це прийнято зараз. У наш час законодавець намагається викласти норму закону так, щоб, залишаючись достатньо конкретною, вона водночас охоплювала не один якийсь випадок, а всю сукупність аналогічних випадків. Давній законодавець мислив закон інакше. До збірника входять постанови про кару за тілесні ушкодження відповідно до принципу «око за око, зуб за зуб», які були результатом судових рішень по конкретних справах. Наприклад: «Якщо людина вибє зуб рівного собі (по суспільному стану), то повинно вибити його зуб». Законодавство Хаммурапі розширило застосування цього принципу і стосовно лікаря за ушкодження під час невдалої операції, і будівельника за невдалу будівлю («Якщо будинок, завалюючись, убивав господаря, то умертвлявся будівельник, а якщо гинув син господаря, то умертвлявся син будівельника») [15, с. 44].
Наведений розподіл на групи має максимально загальний характер і, звичайно ж, не розкриває всієї різнобічності суспільних відносин, відображених у кодексі. Тож із метою визначення впливу на суспільний лад законника Хаммурапі необхідно більш детально зупинитися на його положеннях. старовавилонський хаммурапі закон держава
Немає сумніву в тому, що ці закони відстоювали інтереси рабовласників, захищали їх від «непокірного» раба. За тілесне ушкодження, заподіяне чужому рабові, було потрібно, як і стосовно худоби, відшкодувати збиток його власнику. Винний у вбивстві раба давав його власникові, замість нього, іншого раба. Приватноправові документи свідчать, що рабів могли продавати, обмінювати, передавати у спадок, дарувати, повністю розпоряджатись їхнім життям, не враховуючи при цьому й сімейного стану. Під час продажу раба закон піклувався лише про те, щоб захистити покупця від обману з боку продавця. Законодавство захищало рабовласників від викрадання рабів і приховування «швидких» рабів.
Страта загрожувала не тільки крадію, а й тому, хто приховував раба. Жорстоке покарання загрожувало також за знищення знака рабства на рабові. Про жорстоке поводження з рабами чітко говорить стаття 205, у якій сказано: «Якщо який-небудь раб ударить по щоці вільного, то повинні відрізати йому вухо». Таке саме покарання чекало на раба, якщо він не корився господарю (стаття 282 «Якщо раб скаже своєму пану: «Ти не мій пан», то той повинен викрити його як свого раба й потім може відрізати йому вухо») [2, с. 103 105].
На жаль, немає джерел, які свідчили б про опір народних мас поневоленню їх великими рабовласниками. Однак побічним доказом наявності подібного опору з боку народу можна вважати спроби дещо обмежити лихварство і призупинити процес поневолення вільних, що й відбилося в законодавстві Хаммурапі. Вавилонські царі змушені були намагатися стримувати розвиток лихварства й боргового рабства, тому що це зумовлювало зменшення кількості оподатковуваного населення та кількості ополчення, що складалося з вільних хліборобів [15, с. 45].
Поряд із класами рабовласників і рабів закони Хаммурапі знали поділ вільного населення на повноправних і неповноправних. Представники повноправного шару називалися авелуми («чоловіки»), їм протиставлялися мушкену («покірні»). Нерівноправність останніх виражалася, зокрема, у визначенні кари за тілесне ушкодження. Якщо покалічення, завдане «чоловіку», каралося відповідним покаліченням винного, то за покалічення «покірних» винний платив лише грошовий штраф. За вкрадену річ у мушкену злодій платив 10-кратний штраф, а за украдену річ, що знаходилася у власності храму, 30-кратний. Винятком була лише крадіжка раба. Законодавство захищало рівною мірою всіх рабовласників, і викрадення раба в будь-якого рабовласника загрожувало злочинцю стратою. Під «мушкену», можливо, варто розуміти жителів тих міст і областей, що були підкорені царем Хаммурапі в результаті його вдалих воєн. їм було залишено їхнє майно, вони ставали вільними підданими царя, але, порівняно з населенням основного ядра держави, займали нижче становище [1, с. 94 95; 2, с. 106 107; 16, с. 22].
Прослідковуючи вплив законів Хаммурапі на побудову державного життя Старовавилонського царства, слід відмітити, що цей законник позитивно впливав на розвиток грошових відносин, а водночас і на приватновласницькі відносини. Позитивним фактором у цьому напрямі було подальше розширення царем мережі іригаційних каналів, що створювало умови до збільшення придатної для землеробства території. Прокладаючи нові канали, він прагнув відновити землеробство на півдні, що дуже постраждало від запеклих воєн попередніх років.
З посиленням розвитку сільського господарства подальшого вдосконалення набули знаряддя виробництва, технології будівництва іригаційних мереж, збагачувався трудовий досвід людей. Створилися передумови для розвитку вавилонської астрономії. Також іригаційні роботи вимагали поглиблення деяких математичних знань, наприклад, в галузі обчислення обсягу землекопних робіт і кількості робочої сили. Техніка використання іригаційної мережі досягла в той час уже великих успіхів: для зрошення високих полів, до яких не доходила вода в період підйому ріки, були створені водопідйомні спорудження. Для обробітку використовувалися мотики, пристосування для боронування, серпи, плуги з лійкою, у яку засипалося зерно для посіву. Уже на початку II тис. до н. е. у Дворіччі закріпилося бронзове століття, почало зявлятися навіть залізо. Усе більш широке застосування металу посилювало дієвість знарядь праці в сільському господарстві, що продовжувало відігравати головну роль в економіці країни.
Поряд із сільськогосподарською технікою розвивалися й різні ремесла. У законах Хаммурапі перелічуються представники десяти різних галузей ремесла, серед яких були названі цеглярі, ткачі, ковалі, теслярі, суднобудівники, будівельники тощо. Створювалися передумови для розвитку знань у галузі хімії. До наших днів дійшли невеликі фрагменти вавилонської праці з хімії, у яких подані вказівки щодо виготовлення підробок дорогоцінних каменів, міді, срібла тощо.
Особливого розвитку в той період набули торгівля й обмін. Тамкари продовжували юридично залишатися торговими агентами, але їхнє значення до початку II тис. до н. е. зросло, вони вже мали помічників, що вели роздрібну торгівлю та супроводжували каравани.
Законник уніс певне впорядкування у грошовогосподарські відносини. Перші статті встановлювали ціни в сріблі й зерні на різні види товарів, тарифи по найму тощо. На підставі збережених документів, що дійшли до наших днів, можна встановити співвідношення цін на ринках Вавилонії на поч. II тис. до н. е. Наприклад, із законів стає відомо, що за місяць найманий робітник повинен був заробляти 1 сикль срібла. На цю суму можна було купити 25 літрів ячменю, 550 г солі, півтора кілограма міді. Хоча на практиці цих розцінок не дотримувалися, а деякі категорії сільськогосподарських працівників, як і раніше, одержували платню натурою [2, с. 92 95, 99].
У будь-якому випадку закони свідчать про розвиток грошових відносин і лихварства в державі. Про велику кількість срібла в торговому обігу свідчить порівняно невисокий відсоток за позичку 20%. Але ця постанова закону не завжди виконувалася. Якщо за позичку сріблом стягувалися законні 20%, то за позичку зерном стягувалося на практиці 33%. Настільки високий відсоток для зернової позички зумовлювався різким коливанням цін на зерно в різні періоди сільськогосподарського року.
Значення позичок і відсотків у господарському житті Вавилонії відображено не тільки в ділових документах початку II тис. до н. е., а й у шкільній літературі, що виходила на той час. У серії табличок із характерним заголовком Хар-ра-хубуллу, тобто «процентна позика», для навчальною метою були зібрані шумерські правові терміни, що стосувалися зокрема позички й позики, з їхнім аккадським перекладом, як, наприклад, «боргове зобовязання», «процентна позика», «безпроцентна позика», «дарунок» тощо. Про обчислення боргових відсотків трактували спеціальні задачі, що дійшли до нас в математичній літературі.
Закон стимулював фінансову активність великих оптових торговців, гарантуючи їм високий прибуток. Так, згідно зі статтею 101 («Якщо він не наживе прибутку там, куди направиться, то шамаллум повинен віддати тамкару узяте срібло подвійно»), позику, взяту у великого торговця, вимагалося повернути в подвійному розмірі, навіть якщо користувач засобами залишався в програші. Єдиною поважною причиною для неповернення були військові дії (стаття 103 «Якщо на шляху ворог відніме в нього усе, що він віз, то шамаллум повинен заприсягтися богом і бути вільним від відповідальності»). Тож виконання обовязків договору займу було обовязковим для обох сторін. Тільки за їхньої взаємної згоди дозволялося «змочити договір», тобто розмочити глину, на якій він був написаний, стерти непотрібне, вписати нове [2, с. 111 112; 14, с. 29; 16, с. 22 23].
Велику увагу в законнику було також приділено врегулюванню відносин, повязаних із різними видами оренди, що відігравали велику роль у земельних відносинах того часу.
Орендні відносини зазвичай оформлювалися у вигляді орендного договору, який укладався за встановленими правилами. У цьому документі вказувалися обєкт оренди, сума, місце й час унесення плати за користування наділу, а також називалися свідки та фіксувалася дата укладання угоди.
Плата за орендоване поле, як правило, дорівнювала одній третині врожаю, що при родючості долини Дворіччя було не надто високою платнею. При оренді за умови віддачі половини врожаю здавач зобовязувався брати участь у витратах чи роботі з обробітку. Сад, що давав більше доходу, здавався за дві третини врожаю. Орендною платою обмежувалися всі зобовязання орендаря стосовно власника. Оренда була короткостроковою, не більше ніж один чи два роки. На довший термін здавалася в оренду ще не освоєна земля. У цьому випадку земля здавалася на 3 роки з умовою внесення орендної плати лише на третій рік, а поле, надане для насадження саду, здавалося на 5 років, і лише на пятий рік орендар віддавав власникові землі половину врожаю.
Про широке поширення орендних відносин у Старовавилонському царстві говорять відомі випадки суборенди, коли великі орендатори здавали свої наділи для роботи на них меншим землеробам [2, с. 113 114].
У приватноправових документах того часу міститься чимало свідчень лихварських угод. Збереглися документи, що стосуються жриць-самітниць місцевого храму бога Сонця Шамаша в місті Сиппаре. Ці дохристиянські «черниці» через своїх родичів скуповували і здавали в оренду землі, давали гроші під проценти, купували рабів тощо. У древньому місті Киті були лихварі, що давали в борг сріблом і зерном під заставу полів та жнив. Найвідоміші представники лихварського капіталу відомі в містах Уруке й Ларсе, на півдні Шумеру. В Уруке було знайдено частину архіву двох братів-лихварів, що за 20 років скупили понад 40 будинків і ділянок. Ці самі брати шляхом лихварських операцій перетворювали навіть своїх співгромадян у рабів-боржників і здавали їх на найману роботу.
Ці документи встановлюють факт безроздільного панування рабовласницької знаті в Ларсе під час правління Римсина. Так, вище згадані работорговці, коли здавали в найм своїх рабів-боржників, закріплювали своє право на повне відшкодування вартості раба не тільки у випадку втечі його в невідомому напрямку, а й у випадку втечі його в сусіднє господарство чи до храму знатної людини. Очевидно, у той час великі рабовласники мали у своєму розпорядженні таку силу, що могли безкарно приймати у своє господарство «швидких» рабів.
Отже, законник Хаммурапі, посприявши розвитку обміну, грошового господарства й лихварства, посилив процес розшарування сільських громад. Наприклад, громади вже не мали жодних прав контролю над майном своїх певних членів, оскільки землі могли здаватися в оренду, передаватися в спадщину і продаватися без будь-яких обмежень з боку громади. Звичайно, не можна говорити про повне руйнування сільської громади в той час, але вищенаведене вказує, що процес розпаду общинного ладу зайшов далеко.
Інший, не менш важливий закон містить стаття 117 («Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло чи дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи свою дочку, то вони повинні служити в будинку їхнього покупця чи позикодавця 3 роки; на четвертий рік повинен відпустити їх на волю»), що обмежувала термін роботи заручника в будинку лихваря трьома роками. А член родини боржника, який відпрацьовував борг у господарстві лихваря, вважався таким, що погасив борг і вільним після трьох років роботи, незалежно від суми боргу. Закони не називали члена родини боржника, котрий відпрацьовував борг у господарстві позикодавця, «рабом», а лише «заручником». Таким заручникам присвячена важлива стаття 116 («Якщо заручник помре в будинку того, хто взяв його в заставу, від побоїв чи від поганого звертання, то хазяїн заручника повинен викрити свого тамкара, якщо узятий у заставу син людини, то повинно убити його сина, якщо він раб людини, він повинний відважити 1/3 міни срібла, а також утрачає все, дане ним у борг»). Стаття оберігала життя домочадців боржника, захищала їх від побоїв і катувань. Отже, закони Хаммурапі намагалися обмежити свавілля кредиторів над тими, хто потрапив у боргову кабалу [1, с. 95; 2, с. 112; 14, с. 30 31; 16, с. 23].
Закони Хаммурапі захищали також землевласника-боржника від улюбленої лихварями операції погашення боргу шляхом передачі за борг усього очікуваного врожаю. Навіть у тому випадку, якщо на цю операцію була «згода» боржника, закон розривав подібну угоду, і купець-лихвар одержував із урожаю лише те, що покривало борг і відсоток, а весь інший урожай, зерно чи плоди, одержував землевласник. Якщо повінь чи посуха знищували врожай боржника, то він не був зобовязаний повертати в цьому році позикодавцю борг і відсотки [2, с. 112, 114; 7, с. 105].
Важливим напрямом реформування суспільного життя у стародавньому Вавилоні стало впорядкування відносин сімї. Так, особливого значення набув шлюбний контракт. Шлюб уважався законним лише за дотримання певних юридичних формальностей (ст. 128. «Якщо людина візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка не дружина»): вимагалося укласти при свідках шлюбний контракт, який завжди був усним, але за наявності особливих умов міг бути письмовим.
Метою шлюбу було народження дітей, котрі успадковували сімейне майно й мали підтримувати культ предків, без чого останні приреченні на муки голоду в загробному світі. Тому закони Хаммурапі детально розглядають питання про майнові відносини між подружжями: природний і шлюбний викуп (ст. 159 164); роздільну відповідальність за борги, які виникли до шлюбу (ст. 151 152); майно жінки (ст. 150) [7, с. 106; 14, с. 36 38].
У давньовавилонській сімї головним був чоловік. Він вів усе господарство сімї, представляв її в ділових відносинах. Йому належало право розпоряджатися жінкою та дітьми. У випадках крайньої потреби батько вправі був продати своїх дітей. Від жінки, яка «соромить» свого чоловіка або «руйнує його майно», дозволялося «відректися», вигнати її з дому. Чоловік мав право залишити її в будинку у становищі рабині й одружитись удруге. Також діяли два принципи: свобода на розлучення для чоловіка й обмеження для жінки. їй було встановлено три підстави до розлучення: зрада чоловіка, залишення ним дому та місця проживання; безпідставне звинувачення в сімейній зраді [16, с. 28].
Поряд із вищезазначеним жінка мала право розпоряджатися особистим майном, нажитим нею, будучи заміжньою: отриманим у спадок, подарованим та іншим; укладати договори купівлі-продажу й займу, накопичувати гроші. Чоловікові заборонялося продавати майно дружини або розпоряджатися ним без її дозволу. Хоча на практиці можливості незалежної господарської діяльності для заміжньої жінки були невеликі. А незаміжня жінка (якщо вона користувалася привілеями жриці або не була під опікою) могла діяти самостійно.
Важливих змін зазнали відносини успадкування. Закони почали розрізняти два види по закону й за заповітом. Першим виникло успадкування по закону. Майно залишалося в роді, а з його розпадом зосереджувалося в сімї та було її загальною власністю. Успадкування за заповітом зявилося на більш високому етапі розвитку приватної власності: право розпоряджатися своїм майном усупереч традиції, по своїй волі, передавати його не родичу було не відомим у сиву давнину. Тож спочатку право заповіту було не стільки вираженням свободи поглядів спадкоємця, скільки її обмеженням. Законодавець першочергово хотів забезпечити дітей. Проте батькові надавалося право відмовити синові у спадку, але тільки у вигляді покарання за погане ставлення й за рішенням суду.
За законодавством Хаммурапі діти успадковували рівні частки: сестри отримували стільки ж, скільки й брати. Це важлива особливість. Нічого подібного не було ні в старому афінському, ні в римському праві. Поряд із рідними дітьми право на спадок мали усиновленні та діти, нажиті від незаконної дружини, проте останні в тому випадку, якщо батько визнав їх своїми (і тільки рухоме майно) [12, с. 66 68; 15, с. 46 47].
З метою зміцнення військових сил Хаммурапі провів відповідні реформи й у цій сфері. Вони знайшли своє вираження у 26 41-й статтях. Держава захищала надані воїнам наділи та худобу від зазіхань лихварів. Закон установлював, що земельний наділ чи худоба воїна за борги не відчужувалися, за винятком тих, що були отримані ним шляхом покупки. Дорослий син воїна був законним спадкоємцем його наділу за умови вступу на військову службу. Якщо після смерті воїна залишався малолітній син, то вдова одержувала третину наділу, щоб мати можливість виростити майбутнього воїна. Закон піклувався про воїнів, котрі потрапили в полон, указуючи способи їхнього викупу й забезпечуючи за ними право на земельний наділ.
Воїни, забезпечені земельним наділом, були зобовязані за це за відповідним наказом виступати в похід. За відмову чи висунення замість себе найманця воїн страчувався, а той, хто замінив його, одержував його наділ [2, с. 107 108].
Військова реформа закріпила нову організацію армії, підвищилася її дисципліна, жорстокішими стали покарання за дезертирство, значно поліпшилось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. У законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обовязки перед царем позначено терміном «ільк». Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого працівника. Ці заходи зміцнили армію, піднесли її боєздатність. Військо Хаммурапі майже не знало поразок [12, с. 59].
З метою впорядкування розвитку суспільних відносин і забезпечення дієвості впроваджених законів
Хаммурапі виробив сувору систему відповідальності за різні види правопорушень, а також реорганізував судову систему.
Варто зазначити, що окремі види правопорушень та міра відповідальності за них наводилися вище. Однак потрібно наголосити, що смертна кара в законнику згадується в 30 випадках, і це за винятком державних злочинів. Інші види теж були тяжкими це спалення, втоплення, посадження на кіл тощо [15, с. 50]. Допускалася заміна тілесного покарання сплатою штрафу. У переліку покарань багато таких, що перетворювали засудженого на інваліда. Так, годувальниця, винна в смерті дитини, позбавлялася грудей [12, с. 69].
Розрізнення між виконавцем злочину та його співучасниками закони Хаммурапі не знали. Не розрізняються й стадії розвитку умисного злочину, тобто підготовка, спроба. Проте зявилося розуміння помякшувальних обставин при визначенні міри покарання. Штрафом, а не смертю, каралося, наприклад, убивство під час бійки, якщо було доведено, що вбивця не мав наміру убивати. У цьому зародок важливого для сучасного кримінального права розрізнення умисного та неумисного злочину [15, с. 50].
Реорганізовуючи судову систему Хаммурапі, як згадувалося вище, здійснив відхід від «втручання богів» у правосуддя. Зроблено це було шляхом обмеження ролі жерців у судочинстві (розглядали лише релігійні злочини). Однак він зберіг право общинних органів розглядати дрібні правопорушення, майнові спори між общинниками, не скасував і звичаєве право (навмисні вбивство, крадіжка вирішувалися за звичаєм). У великих містах були колегії царських судових чиновників (6 10 чоловік), які розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, що перебували в царських володіннях. Свідків по справі дозволялося шукати не більше ніж шість місяців [12, с. 60].
Справа порушувалася за ініціативи потерпілого, тому його промовою починалося й саме судове слухання. Головними доказами були показання свідків, але за неправдиві свідчення вимагалася смертна кара (якщо вона загрожувала обвинувачуваному). У складних випадках судді приходили до клятви перед статуями богів (Шамаша та Мардука). Суддя не міг змінити вже винесене рішення. Учинивши це, він платив штраф і позбавлявся суддівського крісла. Після цього йому назавжди заборонялося обіймати посаду судді [15, с. 50].
Необхідно зазначити, що судова система не була поділена на інстанції, будь-яке рішення було остаточним. Окремі дослідники у своїх працях визначають царя як найвищу судову інстанцію, який міг скасувати рішення суддів. Проте він міг помилувати засудженого лише у випадку винесення смертного вироку. Тож цар не був ні касаційною, ні апеляційною інстанцією [6, с. 39].
Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованішою, майже незалежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право, царські закони прирівнювалися до божественних настанов. Це видно з текстів вступної й заключної частин законника. їх дотримання вважалося найпершим обовязком усіх наділених владою осіб, від старійшини до нубанди [7, с. 108 109; 12, с. 61].
Підводячи підсумки, слід зазначити, що законник Хаммурапі свідчить про значну господарську активність вавилонського суспільства. Продаж землі й будівель, оренда полів і садів, найм биків для роботи в полі, застава майна при угодах займу (грошового чи натурального) все це послідовно регламентується в кодексі. Проте, судячи з контрактів та інших ділових документів тієї епохи, що дійшли до нас завдяки матеріалу, на якому вони були написані, тобто глині (купчі, боргові розписки тощо), не всі заходи Хаммурапі, спрямовані на полегшення становища економічно слабких вільних, були втіленні в життя. Тому навіть під час його правління спроба зміцнити економічне становище рядових вільних не мала великого успіху. Протиріччя між бідними та багатими продовжувало існувати й розвиватися поряд із протиріччям між рабами та рабовласниками [15, с. 45].
За часів Хаммурапі Давньовавилонське царство досягло вершини своєї могутності й, на перший погляд, найбільшої внутрішньої єдності. Проте глибока прірва між різними класами, боротьба бідноти й рабів проти багатіїв, боротьба за політичну владу у вавилонській державі знесилювали Вавилонське царство, і в середині ХVІ століття до н. е. воно вже не мало достатньо сил протистояти натиску ворогів і перестало існувати [7, с. 109].
Враховуючи вищезазначене, можна наголосити, що вивчення законів Хаммурапі у взаємозвязку зі збереженими фрагментами царських листів, а також приватноправовими документами того часу надало можливість визначити суспільний лад Вавилонії, а разом із тим і напрям заходів царської влади, відображених у цьому законодавстві.
Закони Хаммурапі дають достатньо повне уявлення про старовавилонське суспільство, яке мало чітко виражений класовий характер. Це перший відомий у всесвітній історії докладний збірник законів, що, з одного боку, освячував рабовласницький лад, приватну власність, експлуатацію людини людиною, а з іншого відображав прагнення Хаммурапі, хоча й історично безперспективне, захищати вільне населення країни (особливо його бідну частину) від сваволі лихварів і торговців.
Також Хаммурапі у своїх законах установив порядок урегулювання різних сфер суспільних відносин і держави загалом. З метою реалізації поставлених завдань він провів низку реформ: економічну, військову, судову. А положення законника містили чіткі й суворі міри покарання за невиконання його приписів, чим фактично намагалися створити та виробити механізм практичної реалізації встановлених законів.
Варто наголосити, що такі заходи є важливим і необхідним етапом у створенні конкретних умов розвитку суспільства. Проте, як виявляє аналіз законника, не всі його положення були втіленні в життя. Насамперед це повязано з тим, що при встановленні законів не були враховані тенденції розвитку тогочасного суспільства, а також, окрім передбачення суворих мір покарання для порушників, не було вироблено конкретних способів упровадження й дотримання цих законів. Отже, загалом значно вплинувши на розвиток суспільних відносин Стародавнього Вавилону, законник Хаммурапі мав і прогалини в його практичному застосуванні.
Тож з метою недопущення помилок історично минулих років на сучасному етапі для законодавця важливо враховувати історичний досвід упровадження законів на різних етапах становлення держав, а також їх вплив на розвиток суспільства.
Список використаних джерел
1.Васильев Л.С. История Востока : [учеб. по спец. «История»] : в 2 т. / Л.С. Васильев. М. : Высш. шк., 1998. Т 1. 1998. 495 с.
.Всемирная история : в 24 т / [А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др.] ; ред. И.А. Алябьева. Минск, 1996. Т 2 : Бронзовый век. 1996. 511 с.
.Захарченко П.П. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для дист. навч.] / П.П. Захарченко,
.О.О. Ковалевська, О.В. Кузьминець. К. : Ун-т «Україна», 2005. 213 с.
.История Востока : в 6 т. / отв. ред. В.А. Якобсон. М., 1997. Т 1 : Восток в древности. 1997. 688 с.
.История государства и права зарубежных стран : [учеб. для студ. вузов] / ред. К.И. Батыр. 4 изд., перераб. и доп. М. : Проспект, 2004. 494 с.
.История государства и права зарубежных стран / под ред. Н.А. Крашениниковой, О.А. Жидкова. М., 1998. Ч. 1. 1998. 480 с.
.История древнего мира. Кн. 1 : Ранняя древность / под ред. И.М. Дьяконова. 3-е изд., испр. и доп. М.: Наука, 1989. 472с.
.История человечества. ІІ том. III тысячелетие до н. э. VII век до н. э. / под ред. А.Х. Дани, Ж.-П. Моэна. М., 2003. 603 с.
.Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб.] / В.С. Макарчук. 5-е вид., доп. К. : Атіка, 2006. 680 с.
.Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права : [учебник] : в 2 т / О.А. Омельченко. М.: Остожье, 1998. Т 1. 1998. 512 с.
.Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн : [підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл.] / М.М. Страхов. 2-е вид., перероб. та доп. К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. 583 с.
.Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / К.Г. Федоров. К. : Вища школа, 1994. 464 с.
.Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран : в 2 т / сост. О.Л. Лысенко, Е.Н. Трикоз ; ред. Н.А. Крашенинникова. М. : Норма, 2003. Т 1 : Древний мир и Средние века. 2003. 808 с.
.Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права / З.М. Черниловский. М. : Юристъ, 1996. 576 с.
.Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для студ. юрид. вузів та фак.] / О.О. Шевченко. К. : Вентурі, 1997. 303 с.