Захист права на соціальне забезпечення Європейським судом з прав людини
Національний університет "Одеська юридична академія"
Захист права на соціальне забезпечення Європейським судом з прав людини
Бориченко К.В., к. ю. н.,
доцент кафедри трудового права та права соціального забезпечення
Стаття присвячена дослідженню теоретичних і практичних проблем здійснення захисту права на соціальне забезпечення Європейським судом з прав людини. Визначено значення рішень Європейського суду з прав людини в механізмі захисту права на соціальне забезпечення.
Ключові слова: право на соціальний захист (забезпечення), захист права на соціальне забезпечення, механізм захисту права, Європейський суд з прав людини.
Постановка проблеми. Право на соціальний захист (соціальне забезпечення) є одним із природних прав особистості, а отже, належить особі вже з моменту народження та нерозривно з нею повязане. Однак, незважаючи на природно-правовий характер цього права, воно має не лише визнаватися державою, а й нею гарантуватися шляхом здійснення детальної правової регламентації, розробки особливого механізму його реалізації, охорони та захисту.
На жаль, варто констатувати, що в сучасних умовах право на соціальний захист усе частіше порушується. Особливе значення ця проблема має на теренах України, якою взяті міжнародні зобовязання щодо здійснення соціального захисту на досить високому рівні, визначені мінімальні стандарти соціального захисту національним законодавством, тим не менше стан їх дотримання є незадовільним. Наслідком цього є невизнання за окремими субєктами права на соціальний захист, його оспорення та часті порушення. Ситуація, що склалася, зумовлює нагальність забезпечення ефективного механізму захисту досліджуваного права, особливу роль у якому відіграє Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Європейський суд) як юрисдикційний орган міжнародного (європейського) рівня, що забезпечує визнання, поновлення невизнаних, оспорюваних або порушених прав, свобод і законних інтересів людини.
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Дослідженню механізму захисту права на соціальне забезпечення Європейським судом з прав людини присвячені наукові праці таких учених, як В.В. Вєннікова, Є.В. Краснов, А.М. Лушніков, М.В. Лушнікова, С.М. Синчук, А.С. Тарасенко, Т.В. Шлапко, М.М. Шумило та ін. Тим не менше це питання не втратило своєї актуальності, що повязано з особливою правовою природою рішень Європейського суду та їх значенням у механізмі захисту права на соціальне забезпечення, а також динамічністю судової практики цього юрисдикційного органу.
Постановка завдання. З урахуванням вищевикладеного метою статті є комплексне дослідження механізму захисту права на соціальне забезпечення Європейським судом.
Виклад основного матеріалу дослідження. Механізм захисту права на соціальне забезпечення є системою правових засобів щодо відновлення порушеного або визнання невизнаного права на соціальне забезпечення шляхом здійснення власних дій, індивідуальних/колективних звернень осіб, право яких порушене, до компетентних субєктів національного та міжнародного права.
З урахуванням значення ефективної реалізації права на соціальний захист для забезпечення достойного людини рівня життя варто констатувати, що його забезпечення є обовязком не лише держави, а й світового співтовариства загалом. Не останню роль у цьому аспекті відіграє ЄСПЛ, який є однією з інституцій Ради Європи, створеною 21 січня 1959 року для контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, закріплених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада І950 року [1].
Захист права на соціальне забезпечення, що здійснюється шляхом реалізації своїх повноважень Європейським судом, має наднаціональний характер, що виявляється в особливій правовій природі цієї інституції. Так, ЄСПЛ не є вищою судовою інстанцією дер - жав-учасників Конвенції. Однак ст.55 Конституції України кожному гарантовано право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних судових установ, якою серед іншого є Європейський суд, після використання всіх національних засобів юридичного захисту [2]. За результатами такого звернення ЄСПЛ може прийняти рішення, яке буде відрізнятися від позиції національних судів, що змінює судову практику держави-учасника Конвенції.
Водночас діяльність ЄСПЛ має регіональний характер, оскільки поширюється виключно на країни, що є учасниками Ради Європи та підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Незважаючи на те що наявність територіальних меж у сфері захисту права на соціальне забезпечення Європейським судом деяким чином обмежує значення цієї інституції в міжнародному механізмі захисту прав людини, під час прийняття відповідних рішень дає змогу більшою мірою враховувати особливості де ржав-учасників міжнародних відносин цього рівня, зумовлені їхнім географічним положенням, що відображається на державному устрої, економічному становищі тощо.
Саме врахування таких особливостей дає змогу Європейському суду приймати обґрунтовані рішення за результатами розгляду справ щодо спорів між державами-членами Ради Європи з приводу дотримання ними положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколів до неї. Проте такі спори в діяльності ЄСПЛ займають не більше ніж 10% усієї діяльності цього юрисдикційного органу у сфері захисту прав людини.
До повноважень ЄСПЛ належить також надання консультативних висновків щодо тлумачення положень Конвенції, які досить часто розширюють зміст стандартів у сфері прав людини, встановлених цим міжнародним актом.
Однак левову частку практики Європейського суду становлять рішення, прийняті за результатами розгляду індивідуальних скарг фізичних осіб або їхніх груп, які вважають, що державою порушене одне з прав, передбачених Конвенцією.
Як влучно відзначає Т.І. Дудаш, практика діяльності Європейського суду має подвійну правову природу, що виявляється, з одного боку, у її правозастосовному характері, а з іншого - у правотлумачному. Так, рішення ЄСПЛ містять індивідуальне, формально обовязкове правило поведінки, яке полягає в установленні наявності чи відсутності порушення права, передбаченого Конвенцією, та залежно від наслідків такого порушення призначенні справедливої сатисфакції. З іншого боку, інтерпретація Конвенції, що міститься в рішеннях ЄСПл, є формально обовязковою для всіх дер - жав-членів Ради Європи, оскільки лише ЄСПЛ наділений повноваженнями щодо її офіційного тлумачення, при цьому рішення Європейського суду самі по собі не створюють нові, не змінюють і не скасовують чинні норми права, не можуть виходити за рамки положень Конвенції (принаймні декларативно) [3, с.175].
До найбільш численних категорій справ у сфері захисту Європейським судом права на соціальне забезпечення належать спори щодо доступу до національних судів, дотримання ними процесуальних строків під час здійснення провадження у відповідних справах, порушень у сфері виплати пенсій, державних і страхових допомог тощо.
Останнім часом поширення набувають спори щодо дотримання Україною ст.6 Конвенції, якою закріплено право на справедливий суд, в аспекті застосування положень Конституції України під час вирішення спорів у сфері соціального захисту населення.
Так, у низці своїх рішень Європейський суд зазначає, що у правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативно-правових актів Конституції України і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження (справи "Проніна проти України" [5], "Петриченко проти України" [6]). Такий висновок Суду набуває особливого значення в сучасних умовах реформування законодавства у сфері соціального захисту населення, оскільки досить часто зміни, які вносяться до нормативно-правових актів у досліджуваній сфері, порушують положення низки статей Конституції України, зокрема, шляхом звуження змісту й обсягу права на соціальний захист.
Крім того, варто констатувати, що в Україні склалася вкрай несприятлива ситуація у сфері виконання рішень національних судів, особливо у сфері соціального захисту населення. Так, 24 жовтня 2013 року Європейський суд, посилаючись на своє рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, ухвалив рішення у справі "Нечепоренко та інші (249 заявників) проти України" стосовно невиконання рішень українських судів, прийнятих на користь заявників. На жаль, Секретаріат Європейського суду констатує щомісячне надходження більше ніж 500 скарг стосовно невиконання або тривалого невиконання рішень національних українських судів щодо виплати заборгованостей по заробітній платі й соціальним допомогам [7].
Особливістю практики Європейського суду є також те, що під час винесення відповідних рішень установлюються нові стандарти правосуддя, а також здійснюється тлумачення норм Конвенції, які з огляду на юридичну техніку не можуть бути сформульовані достатньо чітко та потребують додаткового тлумачення.
Аналіз прецедентної практики Європейського суду дає підстави для формування позиції, що під час вирішення питань щодо порушення державами-учасницями положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу "правомірних або законних очікувань" і захисті прав людини через призму цього принципу.
Зокрема, у справах "Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" [8] і "Федоренко проти України" [9] ЄСПЛ констатував, що, відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності. При цьому останні повинні мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону. Ураховуючи вищевикладене та часту зміну законодавства України у сфері соціального захисту, визнання окремих положень нормативно-правових актів у визначеній сфері неконституційними й відсутність ефективного механізму виконання рішень Конституційного Суду України, можна сказати, що можливість звернення за суду за захистом "виправданих очікувань" є важливим способом захисту права на соціальне забезпечення.
Прийнявши Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 7 липня 1997 року [10], Україна зобовязалась визнавати на своїй території дію ст.46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року обовязковою й без укладення спеціальної угоди про юрисдикцію Європейського суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції.
Варто зазначити, що здійснення захисту права на соціальне забезпечення є передумовою для уніфікації та гармонізації законодавства держав-учасниць міжнародного співробітництва в цій сфері. Так, наприклад, рішення Європейського суду, які приймаються за результатами вирішення конкретного спору, з одного боку, мають індивідуальний характер, але з іншого боку, з огляду на обовязковість їх виконання й визнання відповідних рішень в Україні джерелом права, відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду зправ людини" від 23 лютого 2006 року, створюють своєрідну модель захисту права на соціальне забезпечення в майбутньому.
Тим не менше рішення ЄСПЛ у повному обсязі є обовязковими для України лише в тому випадку, якщо винесено безпосередньо щодо неї, в інших випадках рішення застосовуються лише в частині тлумачення окремих положень Конвенції та Протоколів до неї.
Висновки з проведеного дослідження. Ураховуючи той факт, що механізм захисту ЄСПЛ прав і свобод людини не є усталеним і перебуває в постійному розвитку, вдосконалюється, оскільки основується на прецедентній практиці, яка з часом може змінюватися, варто констатувати, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року містить лише мінімальні стандарти у сфері прав людини, які розширюються Європейським судом у процесі здійснення захисту вказаних прав від порушень.
Практика діяльності Європейського суду у сфері захисту права на соціальне забезпечення відіграє важливу роль у загальному механізмі його (права) захисту, що виявляється в тлумаченні відповідних положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, на основі яких формується однотипна практика їх застосування державами-учас ницями Ради Європи, установленні практики вирішення окремих категорій справ і прийнятті індивідуальних рішень щодо відновлення порушеного права на соціальне забезпечення й у більшості випадків компенсації шкоди, завданої таким порушенням.
європейський суд соціальне забезпечення право
Література
1.Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - Ст.270.
2.Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.
.Дудаш Т Юридична природа рішень Європейського суду з прав людини (загальнотеоретичний аспект) / Т Дудаш // Право України. - 2010. - № 2. - С.173-179.
.Ласько І.М. Рішення Європейського суду з прав людини у сфері соціального забезпечення України / І.М. Ласько // Держава і право. - 2013. - Вип.61. - С.240-245.
.Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Про - ніна проти України" (заява № 63566/00) від 18 липня 2006 року // Офіційний вісник України. - 2006. - № 47. - Ст.3182.
.Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Петриченко проти України" (заява № 2586/07) від 12 липня 2016 року // Офіційний вісник України. - 2017. - № 31. - Ст.2699.
7.Execution of Judgments of the Court of Hyman Rights // Pending cases current state of execution/ Ukraine [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.coe. int/ <http://www.coe.int/>.
.Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" (заява № 25921/02) від 1 червня 2006 року // Офіційний вісник України. - 2006. - № 39. - Ст.2653.
.Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 7 липня 1997 року № 475/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 40. - Ст.263.