Нормативні основи регулювання відносин із відокремлення церкви від держави
Нормативні основи регулювання відносин із відокремлення церкви від держави
У статті аналізується питання, що характеризує, сформовані радянською державою на початку існування, правила поведінки субєктів у відносинах із відокремлення церкви від держави. Ключові слова: церква, держава, закон, субєкт релігійної діяльності, культове майно.
Наприкінці 1917 р. у Харкові більшовиками було проголошене створення радянської держави, що спочатку отримала назву Української Радянської Республіки. Як форма організації суспільства ця держава стала визначати правила поведінки у відносинах із церквою, релігійними організаціями і закріплювати ці правила у, різних за юридичною силою, нормативних актах. Першим таким актом став Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, виданий Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 22 січня 1919 р. Пропонована проблематика поки ще не досліджувалася, а це визначає її актуальність і мету цієї статті - проаналізувати питання, що характеризує, сформовані радянською державою на початку існування, правила поведінки субєктів у відносинах із відокремлення церкви від держави.
У Декреті 1919 р. зазначалося, що церква відокремлювалася від держави і за особою визнавалося право сповідувати чи не сповідувати ту чи іншу релігію, вільно виконувати релігійні обряди. Крім цього, була визначена норма щодо статусу віруючого: релігійні переконання не були підставою для ухилення від виконання громадянських обовязків. Зазначений Декрет проголошував також те, що відокремлювалася від церкви і школа. У звязку з цим, не допускалося викладання релігійних віровчень у всіх державних, громадських та приватних навчальних закладах (там, де викладалися загальноосвітні предмети). Окремо визначено дозвіл щодо вивчення релігії громадянами, але лише в приватному порядку.
У Декреті містилося й положення щодо обмеження майнових прав церковних і релігійних організацій. Так, було визначено, що майно існуючих в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) церков і церковних товариств ставало народним надбанням, а богослужбове майно (зокрема будівлі і споруди), за рішеннями органів державної влади, передавалося у безоплатне користування відповідним релігійним товариствам. При цьому церковні та релігійні товариства не могли бути субєктами права власності та не допускалося примусове стягнення зборів на їх користь. Вводилася також заборона щодо колишніх юрисдикційних можливостей церковних і релігійних товариств: відтепер вони не мали права застосовувати заходи примусу та покарання стосовно своїх членів, а також вилучалося їхнє право реєстрації актів цивільного стану (відповідна функція покладалася на органи державної влади).
У березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському зїзді Рад була прийнята Конституція УСРР, яка декларувала права і обовязки «працюючого і експлуатованого народу України». Одним із них стало й право на свободу совісті. У ст. 23 Конституції було визначено, що церква відокремлювалася від держави, «з метою припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового ладу». Конституційна норма за всіма громадянами визнавала право пропаганди релігійних і антирелігійних наук. При цьому було визначено правило, згідно з яким, право пропаганди релігійних наук могло бути реалізоване за умови, що особа не переслідувала жодних соціальних і політичних завдань, а право пропаганди антирелігійних наук - за умови, що це не суперечило комуністичним поглядам. Норми цих правових актів визначали загальну модель правових відносин із субєктами релігійної діяльності. Основними ж субєктами відповідної правотворчості стали Всеукраїнський зїзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і Рада Народних Комісарів [1, 177].
У 1922 р. було прийнято ряд кодифікованих актів, норми яких регулювали різні сфери правовідносин. Ними стали Кодекс законів про працю УСРР, Цивільний, Земельний і Кримінальний Кодекси УСРР. Відповідно до ст. 5 Цивільного кодексу УСРР, кожен громадянин мав право обирати не заборонені законом заняття і професії, а також мав право вчиняти угоди, вступати у зобовязання та ін. Норма цього кодексу містила й положення про те, що «цивільні права захищаються законом, за винятком того, що вони здійснюються всупереч з їхнім соціально-господарським призначенням» [2, 780].
Виконання прийнятих законів, зважаючи на визначену компетенцію та предмет правового регулювання, покладалося на різні органи державної влади. Ними стали Народний комісаріат юстиції, Народний комісаріат внутрішніх справ і Народний комісаріат освіти. Це були органи виконавчої влади і вони мали право видавати інструкції, циркуляри, здійснювати листування з органами на місцях. Так, у листопаді 1920 р. Наркомат юстиції видав «Інструкцію про застосування законоположень по відокремленню церкви від держави і школи від церкви». Загальні положення були викладені у тринадцяти статтях першого розділу інструкції, а їхній зміст зводився до наступного:
-органи радянської влади не можуть сприяти прихильникам будь-якої віри у справі задоволення ними своїх релігійних потреб, оскільки держава, видавши декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, визнала приватною справою совісті кожного громадянина право сповідувати чи не сповідувати яку-небудь віру;
-на території УСРР не могли видаватися постанови, розпорядження, спрямовані на обмеження свободи совісті та на надання кому-небудь переваг або пільг на основі віросповідань;
-всі громадяни УСРР та проживаючі на території УСРР іноземці, незалежно від релігійної приналежності, не могли ухилятися від вчинення громадянських обовязків, з мотивів суперечності їх релігійним переконанням (хоча це правило мало виняток: один громадянський обовязок міг бути замінений іншим, за рішенням суду; за такої заміни враховувалася важливість, а як визначала сама інструкція - тяжкість і небезпечність, причому рішення суду мало ґрунтуватися на висновках експертів, а такими могли бути особи, обізнані у справах релігій, представники тих чи інших віросповідань);
-ці законні постанови і розпорядження органів радянської влади були обовязковими для всіх віруючих, незалежно від віросповідання, службового становища, під загрозою кримінальної відповідальності;
-з усіх офіційних актів виключалася вказівка на релігійну належність чи неналежність громадян (до того часу така вказівка містилася у пункті пятому офіційних актів).
Другий розділ інструкції мав назву: «Про церковні і релігійні товариства» та складався з чотирьох статей, а його положення зводилися до наступного: скасовувалися всі раніше видані царським урядом та тимчасовим буржуазним урядом законоположення про церковні та релігійні товариства; церкви і релігійні товариства позбавлялися прав юридичної особи; підлягали закриттю благодійницькі, просвітницькі та інші подібні їм релігійні товариства, а їхнє майно передавалося виконавчими комітетами до відповідних комісаріатів і відділів.
Розділ третій інструкції - «Про майно, призначене для вчинення релігійних обрядів» - складали статті 17-31. Майно, що перебувало у віданні відомства православного сповідання та інших віросповідних установ або товариств, як визначала ст. 17, переходило у безпосереднє відання місцевих Рад робітничих і селянських депутатів (умови такого переходу визначали інші статті розділу). За проведення передачі майна, що використовувалося з богослужбовою і обрядовою цілями, місцевий виконавчий комітет мав зобовязати представників колишніх відомств або осіб відповідного віросповідання, в чиєму фактичному володінні знаходився храм і відповідне майно, подати у трьох примірниках його інвентарний опис. Місцева рада робітничих і селянських депутатів мала визначати мінімум місцевих жителів (не менше 20 осіб), які могли отримати у користування богослужбове майно. У ст. 20 були визначені вимоги, що мали прийняти особи, в користування яких передавалось богослужбове майно:
-зберігати і берегти майно як довірене народне надбання;
-проводити ремонт майна і нести витрати, що були повязані із володінням ним (зокрема опалення приміщень, страхування, борги, місцеві збори та ін.);
-користуватися цим майном винятково для задоволення релігійних потреб;
-відшкодовувати збитки, що завдані при користуванні цим майном, на умовах солідарної відповідальності (згідно інструкції, за принципом кругової поруки);
-мати інвентарний опис всього богослужбового майна, а воно могло набуватися шляхом пожертвувань, передачі з інших храмів чи в інший спосіб (але до опису не вносилося майно, що було приватною власністю окремих громадян);
-у разі встановлення місцевою Радою робітничих і селянських депутатів факту зловживання або розтрати, за першою вимогою цієї ради, передати їй використовуване богослужбове майно.
Інші норми цього розділу інструкції визначали такі правила:
-у разі відсутності осіб, які б бажали взяти у користування богослужбове майно, виконавчий комітет мав розмістити відповідне оголошення на дверях молитовної будівлі (храму). Якщо із закінченням місячного строку, з часу останньої публікації, бажаючих взяти майно у користування на визначених умовах не було, про цей факт місцевий виконавчий комітет мав повідомити Народний комісаріат освіти. При цьому в повідомленні виконавчий комітет мав зазначити такі відомості: час спорудження молитовного будинку, його вартість, господарську, історичну, художню цінність будівлі та мету можливого подальшого використання. Наркомат освіти міг запропонувати варіант можливого подальшого використання культової будівлі. Якщо така пропозиція не надходила, то місцевий виконавчий комітет міг реалізувати свій план щодо подальшого використання споруди;
-церкви та інші богослужбові приміщення у будівлях радянських установ підлягали закриттю (дзвони з них мали бути направлені до Ради народного господарства, а предмети культу - до органів юстиції на місцях);
-церковні приміщення в будівлях місць увязнення мали бути звільнені від предметів релігійного культу та пристосовані як освітні установи для увязнених;
-заборонялося викладання у храмах і приватних будинках віровчень особам, які не досягли 18 років, але водночас виконавчий комітет міг надати дозвіл на таке викладання особам, які досягли 18 років, за умови, що в цьому відчуває постійну потребу місцеве населення;
-допускалося безперешкодне будівництво нових культових споруд, інших будівель культового призначення, але за умов дотримання вимог будівельних норм. Розділ четвертий інструкції - «Про інше майно» - утворювали статті 32-41. Згідно ст. 32, майно церковних і релігійних товариств та колишніх віросповідних відомств, що не було спеціально призначене для богослужбової мети і яке на той час не було взяте у відання радянських установ, негайно відбиралося. На місцеві виконавчі комітети покладався обовязок предявлення вимог до осіб, у фактичному володінні яких знаходилося майно, яке підлягало націоналізації. Особи, яким були предявлені відповідні вимоги, під загрозою кримінальної відповідальності, в двотижневий строк мали подати витребувані виконавчим комітетом відомості. Подані відомості мали бути перевірені особами, які на те спеціально уповноважувалися виконавчим комітетом. Результати проведеної перевірки оформлялися протоколом. Оформлений належним чином протокол і складений опис утворювали зміст особливої справи про майно колишніх віросповідних відомств і церковних чи релігійних товариств. Копію опису майна виконавчий комітет мав направити до Народного комісаріату освіти і робітничо-селянської інспекції. Особи, які незаконно користувалися державним майном або ж умисно його псували, підлягали кримінальній відповідальності.
Розділ пятий інструкції складали статті 42-45 і вона мала назву «Метричні книги». Відповідно до ст. 42, метричні книги всіх віросповідань і за всі роки, не вилучені до того часу з будь-яких причин, мали бути передані до губернських відділів запису актів громадянського стану, а метричні книги за всі роки з міських і сільських храмів усіх сповідань підлягали негайному вилученню виконавчими комітетами. У ст. 44 була визначена заборона щодо фіксації у паспортах громадян їх належності до певного віросповідання, про вчинення щодо них якихось релігійних обрядів (хрещення, конфірмація тощо). Однак встановлена заборона не була перешкодою для видачі представниками культів окремих приватних посвідчень про вчинення ними певного обряду, але при цьому містився диспозитивний припис: за умови, що ці особи бажають мати такі посвідчення.
Норми шостого розділу інструкції присвячувалися правилам відправлення релігійних церемоній і обрядів. Зокрема не допускалося вчинення релігійних обрядів і церемоній, а також розміщення яких-небудь релігійних зображень у державних та громадських приміщеннях, а на місцеві органи радянської влади покладався обовязок вживати відповідних заходів, з метою недопущення таких явищ. Лише з письмового дозволу місцевих органів радянської влади допускалася публічна релігійна хода та інші обряди на вулицях і площах. При видачі дозволу орган влади мав керуватися пунктом 5 Декрету про відокремлення церкви від державні школи від церкви. Згідно ст. 49, місцеві органи радянської влади мали прибирати або зобовязати відповідних осіб усувати із молитовних будинків, що не були народним надбанням, всі предмети, які ображали революційні почуття трудящих. Такими предметами визнавалися памятні дошки, написи на стінах чи богослужбових предметах, що увінчували память осіб, належних до колишньої правлячої династії.
Розділ сьомий Інструкції (ст. 50-53) мав назву - «Про викладання віровчень». У ст. 50 визначалося, що, в силу відокремлення школи від церкви, не допускалося викладання релігійних віровчень у державних, громадських і приватних начальних закладах. Виняток із цього правила складали спеціальні богославські навчальні заклади. Інші правила, визначені нормами цієї статті: всі будівлі духовних навчальних закладів усіх віросповідань, а також церковно-приходські школи як народне надбання переходили у розпорядження Народного комісаріату освіти; релігійній організації, як такій, що була позбавлена прав юридичної особи, не можна було видати дозвіл на викладання «Закону Божого».
У восьмому розділі інструкції визначалися місцеві органи влади, що мали реалізовувати положення Декрету про відокремлення церкви від держави. Такими органами в губерніях і повітах були відділи юстиції, а у волостях - виконавчі комітети місцевих рад. Губернії і повітові відділи юстиції для проведення заходів із відокремлення церкви від держави могли створювати спеціальні ліквідаційні підвідділи, які наділялися широкими повноваженнями, зокрема контрольними. Фінансування робіт, повязаних із реалізацією Декрету з відокремлення церкви від держави, мало проводитися за рахунок залишків коштів, що виділялися на утримання відповідних органів виконавчої влади, зокрема виконавчих комітетів.
У 1921 р. Народний комісаріат юстиції видав циркуляр за № 162/11, що був адресований усім губернським управлінням юстиції. В ньому було визначено, що представники духовенства усіх культів, як-то монахи, священики, пастирі, мули, шамани є суспільним паразитами, оскільки вони живуть на нетрудові доходи, які здобувають експлуатацією релігійних забобонів. Як не трудящі, представники духовенства всіх культів були позбавлені політичного виборчого права (як активного, так і пасивного) на виборах до Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (п. «ч» ст. 21 Конституції УСРР; ст. 20 Інструкції з перевиборів сільських рад, волосних, повітових, губернських зїздів Рад і про вибори на 5-й Всеукраїнський зїзд Рад), а також були позбавлені прав бути членами комітетів незаможних селян ( ст. 10 Постанови ВУЦВК від 13 квітня 1921 р. «Про комітети незаможних селян») і користуватися землею на території України ( ст. 1 Закону УСРР «Про землю» від 5 лютого 1920 р.) [3, 1].
У листопаді 1922 р. ВУЦВК видав постанову «Про порядок реєстрації товариств і союзів, не переслідуючи мети отримання прибутку і порядку нагляду за ними». Згідно з нею, для розгляду справ про реєстрацію статутів створювалися центральна та губернські міжвідомчі комісії з товариств і союзів (МЕКОСО). Центральна комісія була створена при Народному комісаріаті внутрішніх справ і мала назву Центральна міжвідомча комісія у справах про товариства і союзи при Народному комісаріаті внутрішніх справ Української Соціалістичної Радянської Республіки. У липні 1923 р. ця міжвідомча комісія затвердила типовий статут релігійних товариств і видала інструкцію про порядок реєстрації релігійних товариств і видачу дозволу на скликання зїздів релігійних товариств [4, 52].
У вересні 1922 р. була видана Постанова ВуЦВК, відповідно до якої, відділ із відокремлення церкви від держави та його місцеві органи передавалися із Наркомату юстиції до Наркомату внутрішніх справ зі штатами та фінансами [4, 5]. Таким чином, здійснення у подальшому всіх функцій щодо виконання Декрету із відокремлення церкви від держави покладалося на Наркомат внутрішніх справ. До відділу НКВС із відокремлення церкви від держави потрібно було звертатися «с мест (из волостей и судов) в инстанционном порядке за руководящими указаниями и разъяснениями тех или иных вопросов, возбуждающих сомнения» [4, 5].
На виконання повноважень, НКВС видавав циркуляри, зі змісту яких вбачався ряд негативних для органів радянської влади фактів. Так, в циркулярі № 260 від 27 червня 1923 р., адресованого губернським відділам управління, зазначалося, що НКВС надає важливого значення роботі з відокремлення церкви від держави, але губернські відділи управління зволікають із наданням відповіді на запити або взагалі не відповідають на них [5, 50]. У циркулярі № 248 від 28 червня 1923 р. наголошувалося, що не всі релігійні общини виконують, взяті на себе за договором, зобовязання і, головним чином, це зобовязання стосовно страхування споруд і майна. Релігійні общини, за укладеними договорами, мали надавати оцінщикам державних страхових установ необхідні відомості та проводити, за рахунок релігійної общини, сплату страхових зборів [5, 51].
Важливого значення у правозастосовній діяльності набули розяснення посадових осіб, що надавалися з різних питань. Так, заввідділом НКВС із відокремлення церкви від держави І. Сухоплюєв у відповіді на запит Харківського губвідділу управління від 8 листопада 1922 р. розяснив, що ченцям, закритого Харківського Покровського монастиря, через дільничну міліцію потрібно видавати тимчасові візи на проживання, з тією метою, щоб ці ченці не менше двох разів на рік зверталися до міліції за обміном документів, а попередні безстрокові паспорти ченців міліція мала залишати у себе й обовязково вносити до них помітку про їх анулювання [4, 10]. Із цього вбачалося посилення контролю з боку державного органу за служителями культу.
У 1922 р. був прийнятий Кримінальний кодекс УСРР, а його завданням визначено правовий захист держави трудящих від злочинів і суспільно-небезпечних елементів. Склади злочинів визначали норми Особливої частини цього кодексу. У розділі ІІІ цієї частини, а саме ст. 119-125, прим. 4 були визначені діяння, повязані із порушенням правил із відокремлення церкви від держави [6, 5].
Таким чином, утворена в 1917 р. Українська радянська держава відразу вдалася до активного формування законодавства, що проголосило принцип свободи совісті, відокремлення церкви від держави та школи. Активну правотворчість у цьому процесі здійснювали Всеукраїнський зїзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і Рада Народних Комісарів. Вищу юридичну силу у нормативних актах мали Конституція УСРР 1919 р. і Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Сформоване законодавство щодо відокремлення церкви від держави визначило правила поведінки для субєктів у вигляді дозволів, обовязків, заборон, наділяло органи державної влади правом створювати підзаконні акти та здійснювати контрольну функцію у цій сфері суспільних відносин.
Література
нормативний церква держава
2.Гражданский кодекс УССР // Собрание узаконений УССР. - 1922. - № 55.
.Держархів Харківської обл. (далі - ДАХО). - Ф. Р-203. - Оп. 1. - Спр. 514а.
.ДАХО. - Ф. Р-203. - Оп. 1. - Спр. 1964.
.Держархів Чернігівської обл. - Ф. Р-67. - Оп. 1. - Спр. 38.
.Уголовный кодекс УССР. - Х., 1922.