Онтологічні засади критично-правових досліджень у процесі акультурації

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Основы права
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    8,1 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-17
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Онтологічні засади критично-правових досліджень у процесі акультурації

Поступ українського суспільства й розвиток правової держави вказує на необхідність осмислення онтологічних основ західних та інших конструкцій права в контексті акультураційних процесів. Вивчення питання повязане з осмисленням понять «онтологія людини», «правова реальність» і з аналізом взаємозвязку між ідеальним і реальним у правовому розвитку.

Поняття «онтологія» (у перекладі з грецької «отос» - суще, буття, «логос» - поняття, розум, слово) означає «вчення про буття». Онтологія є одним із важливих розділів філософії поряд із гносеологією, етикою, соціальною філософією та іншими, утворюючи разом із ними системне ціле філософське вчення.

Онтологічні положення - це припущення, які лежать в основі теорії, можливості буття різних за своєю природою обєктів.

На думку Х. Вольфа, онтологія є основою метафізики загалом. Вважаючи онтологію беззмістовною метафізикою, І. Кант змінює її своєю трансцендентальною філософією. За Г. Гегелем, онтологія - це тільки «вчення про абстрактне визначення сутності».

Після Г. Гегеля проблеми онтології майже не досліджувались. У ХХ ст. у процесі відходу від неокан- тіанства й повороту до метафізики онтологія знову відроджується. У новій формі це вчення розкриває сутність буття людини.

За М. Хайдеггером, нова онтологія - це вчення про те, як буття самовиявляється в людині. Іншу спробу створити нову онтологію зробив Н. Гартман, який розрізняв реальне й ідеальне буття. Реальне буття відображається через емоційні акти, а ідеальне представлене математичними й логічними, ідеальними формами та моральними цінностями як сутністю речей. Саме з останнім видом буття варто повязувати право.

Порівняльне правознавство загалом і критично-правовий аналіз зокрема розкривають фундаментальні проблеми існування та розвитку сутнісного, найважливішого для людини. У нашому випадку це стосується, наприклад, того, чи певна західна конструкція права підходить людині за її природою.

Категорія буття є вихідною, найзагальнішою характеристикою всього, що є та може бути предметом мислення і практичного відношення. Буття як філософська категорія означає реальність, яка лежить за межами можливого людського досвіду, а тому не залежить ані від людини, ані від людства.

Проблема буття - це питання про те, чи існує істинно суще, яке є вічним, на відміну від кінцевого існування речей. Філософія буття вимагає від людини розуміння цього положення. На противагу їй філософія свободи оголошує людину самодостатньою, котра не потребує заступництва ніякого Абсолюту (наприклад, концепція постмодернізму, посткласичного суспільства). Буття гарантує порядок у світі. А його відкидання веде до «онтологічного нігілізму, який дає можливість людині довільно переобладнати все у світі».

Аналіз певних правових явищ здійснюється з огляду на те, чи вони спрямовані до ідеального буття, чи відповідають абсолютній ідеї або законам буття й розвитку людини. Тому філософський зміст онтології дає змогу зрозуміти рецептовані модуси з різних традицій права.

Онтологія найбільше наближена до метафізики, тож доцільно розглянути деякі тлумачення цього поняття.

Метафізика є прагненням до осмислення вихідних, початкових понять найзагальнішого типу. Предметами вивчення метафізики, зокрема, є буття, ніщо, свобода, безсмертя, Бог, життя, сила, матерія, істина, душа, становлення, дух (світовий), природа. Пізнання цих проблем визначає духовний стан людини і становить, на думку І. Канта, «найвищу цінність, яку може увібрати в себе людина».

Отже, метафізика є ширшим поняттям, ніж онтологія, проте центральним питанням метафізики є онтологічне питання про буття та його граничні межі.

Є. Спекторський писав, що оскільки буття неминуче передбачає віру в нове, то методологія метафізики - це методологія віри, на відміну від методології науки, тобто методології досвіду й доведення. Обсяг метафізики, тобто буквально - вчення про надприродне, виходить за межі природного як у значенні фактичності, так і з погляду доведення; вони не можуть бути ні доведені, ні показані такими шляхами, що можуть бути перевірені тими, хто сумнівається. Також дослідник звертає увагу на субєктивний світ метафізики - це світ буття предметів, які виходять за межі наукового досвіду. При цьому існує два реалізми: реалізм емпіричної, дослідної науки, яка нічого не визнає, крім факту, і реалізм метафізики, який приймає за конкретні факти предмети своєї віри. Юристи надто часто наближаються до реалізму другого типу, тому вищенаведені підходи варто брати до уваги під час критично-правових досліджень.

У ХІХ-ХХ ст. набули розквіту методологічні течії: прагматизм, неокантіанство, позитивізм, які метафізикою називали «спекулятивну раціоналістичну філософію, що ставила в основу онтологічні та естетичні питання». Якщо такі онтологічні уявлення будуть узяті за основу, то критично-правові дослідження матимуть зовсім іншу спрямованість, а відтак інші юридичні конструкції будуть запозичені в національну правову систему.

Буттєва реальність відображає світ людини й саму людину та світ, що існує поза й незалежно від людини. Проблема буття - вічна проблема, шляхи вирішення якої неоднозначні за змістом і різноманітні за формою, як вічне, неоднозначне й різноманітне саме буття. Головною метою чи проблемою в осмисленні буття є «приведення розмаїття форм і виявів буття до спільного знаменника».

Тому, аналізуючи різні системи права в процесі акультурації, потрібно враховувати світогляд людини, її потенційні можливості, метафізичні властивості тощо.

В. Канке вважає, що питання існування людини виглядає проблематичним тому, що людські знання відносні, мінливі. Зі зміною значення змінюються й наші уявлення про існуюче. Людина не здатна розмірковувати про щось інакше, ніж на основі своїх знань, вироблених у вигляді концепцій, теорій. Звідси випливає, що про існуюче людина здатна судити лише завдяки своїм пізнанням у вигляді тих чи інших теорій, відповідних інтерпретацій, більш чи менш удалих. Тому будь-яка теорія є вчення про буття; будь-яка онтологія - це теорія.

Найбільший інтерес для дослідника права становить соціальне буття. В. Ільїн зазначає, що соціальне буття - це комплексне поняття, що поєднує штучну, вторинну природу й реальну життєзабезпечувальну діяльність. Соціальне буття багатомірне, внутрішньо розшароване на три взаємоповязаних континууми та реальності: мікро-, макро- й мегаареали людської діяльності. До мікроареалу вчений зараховує діючих осіб, групи, інститути, організації; до макроареалу - конкретні суспільства й регіональні формування; до мегаареалу (світовий рівень) - планетарну соціальність, геоспівтовариство загалом.

У всіх континуумах присутнє право, його онтологічні виміри. Так, у мікроареалі право як інститут привертає до себе увагу мотивами правової поведінки особи та її співіснування з іншими індивідами. У макроареалі воно існує як право певної держави, національне право в межах певних правових сімей і право міждержавних союзів. У мегаареалі - як глобальне право, що встановлює універсальний світовий порядок для всього людства в його гармонійному співіснуванні з природою.

Співвідношення буття і права має свої особливості.

По-перше, змінюється розуміння самого буття. Якщо до середини ХІХ ст. домінувало тлумачення буття Парменіда (буття розуміли як щось незмінне, абсолютне, субстанційне), то з другої половини

ХІХ ст. починає повертатися тлумачення Геракліта (буття як становлення, вічна зміна), яке набуває нової реалізації у філософії постмодернізму.

По-друге, зміни в розумінні характеру буття призвели до змін у розумінні характеру права. З прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 р. відбувається подолання суперечностей між природним і позитивним правом; останнє наповнюється духом природного права, тобто духом прав людини. Відтак право розуміють як складний, багатоаспектний феномен, створений людьми і для людей. Право стає інтегральним, що зумовлює формування інтегральних концепцій праворозуміння, основою яких стає людина у взаємодії з іншими людьми та світом.

Ці зміни дали змогу встановити нове співвідношення між буттям і правом, визначивши онтологічною основою права комунікацію як взаємодію між субєктами права на основі діалогу між ними. Акультураційні процеси відбуваються за умови комунікації між західною традицією права й національним правом у контексті сучасного праворозуміння, що базується на онтологічних теоріях. Саме на цей момент звертають увагу сучасні дослідники онтогологічної природи права С. Максимов, А. Поляков, І. Честнов. онтологічний правовий екзистеціоналізм законодавство

Право не відділяється від буття, а постійно перебуває в процесі становлення, що потребує особливих духовних зусиль людини. Тому розуміють його переважно як особливу, багатогранну, динамічну, суперечливу реальність - правову реальність.

У сучасній вітчизняній філософії права вирізняють три рівні правової реальності: світ ідей (ідея права); світ знакових форм (правові норми й закони); світ соціальних взаємодій (правове життя).

Критично-правовий аналіз чинних норм права, які потребують рецептування, буде адекватним та ефективним лише за умови, що ґрунтуватиметься на окресленому розумінні.

Головною темою онтології права у ХХ ст. стає питання про те, як існує право, до якого типу реальності воно належить. Тому це питання є надзвичайно актуальним з огляду на акультураційні процеси.

Проблема форми існування права досліджується з метою виявити й розглянути модуси існування права як ті його основні структури, котрі в правовій ситуації дають змогу повязати буття права з буттям людини. З класичної точки зору право є виключно сукупністю норм, а питання про модуси буття права трансформуються в питання про способи існування норм.

У некласичних концепціях філософії права ХХ ст. стверджується, що норма не становить єдиного модусу буття права. Це відображається в розумінні категорії правової реальності як сукупності всіх правових явищ.

Є. Спекторський указав, що правову реальність варто шукати в пізнавальних можливостях людини, її потенційних можливостях.

Феноменологічна концепція (П. Амселян, М. Селтер, В. Хемрік) передбачає, що до правової реальності належать усі правові елементи, сконструйовані свідомістю як такі та інтерсубєктивно узгоджені. Феноменологічна редукція надає можливість абстрагуватися від емпіричного випадкового при розгляді правових феноменів, роблячи важливим досягнення її смислового ядра, що є первинним для свідомості. Англійський феноменолог М. Селтер говорить про «відкриття інтерсубєктних коренів права», він підкреслює, що джерелом, яке констатує правову реальність, є не свідомість окремої людини, а свідомість як така, що передбачає своїм інтерсубєктним корелятом свідомість іншого.

З погляду екзистенціоналізму правова реальність є конкретно-ситуативною. Як писав скандинавський філософ права Дж. Кон, «правова реальність живе в конкретному, окремому випадку, правовому конфлікті і його вирішенні». Реалізацією права він вважає не норму, а конкретну ситуацію. Цінність же норми, на його думку, полягає в тому, наскільки вона може сприяти адекватному розвязанню конкретної ситуації.

Екзистенціоналісти мали більш індивідуальний підхід до права. Природне право розглядалося як право екзистенції - справжнього людського існування. Основне своє завдання представники цього напряму (В. Майкофер, Е. Фехнер, Дж. Кон) убачали в орієнтації індивідів, законодавців і правозастосувачів на ухвалення екзистенційно правильних рішень у конкретній правовій ситуації. Ішлося про рецептування життєво важливих норм для національної правової системи. Загалом правовий екзистеціоналізм позитивно впливає на гуманізацію законодавства й суддівської практики.

Будь-яка людська поведінка орієнтується на певну досконалість, ідеальну модель, що має певну цінність для конкретної спільноти. Найбільш досконалими правовими системами на сьогодні вважаємо західні конструкції права, які, однак, критично-правові дослідження аналізують з онтологічного погляду. Як підкреслює Е. Агаці, «кожна людська дія повязана з наявністю деякого «як має бути».

Отже, критично-правові дослідження аналізують правову реальність у її культурологічному, феноменологічному, ментальному, історичному й онтологічному аспектах, однак останній є найважливішим і основоположним у процесі запозичення західних конструкцій права в національну систему права.

Похожие работы на - Онтологічні засади критично-правових досліджень у процесі акультурації

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!