Історико-правові погляди на юридичні фікції та генезис їх розвитку
ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ НА ЮРИДИЧНІ ФІКЦІЇ ТА ГЕНЕЗИС ЇХ РОЗВИТКУ
Сиротнікова Я.Є., здобувач кафедри трудового права
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
У статті проаналізовано причини появи інституції юридичної фікції, погляди науковців, генезис їх розвитку та історичне підґрунтя появи юридичних фікцій в трудовому праві України.
Ключові слова: юридичні фікції, римське право, теорія фікції юридичної особи.
Досліджуючи питання юридичних фікцій в трудовому праві необхідно звернутися до першоджерел цієї інституції, проаналізовати причини її появи, погляди науковців та генезис їх розвитку. Уявлення про фікції знаходиться у стані постійної трансформації, оскільки кожна історична епоха, а наразі й вчені наділяють фікції різним змістом. На сьогодні не існує загального бачення фікцій та їх ролі в створенні механізмів права, не дивлячись на те, що з фікцій почалось формування норм права, як і не існує уявлення про те, які фікції існують в трудовому праві, їх роль та вплив на трудові відносини.
Постановка завдання. Осмислення закономірностей прояву фіктивного на всіх історичних рівнях, яке дозволить глибше пізнати закономірності самої інституції - від виникнення правових ідей та можливостей виявлення дефектності деяких правових явищ в сучасному трудовому праві України (в тому числі правових норм).
Результати дослідження. З давніх часів фікцією було те, чого ще не існує в законі, однак відбувається в житті. Наразі, із спливом часу та розвитком суспільства, фікцією є те, чого немає в реальному житті, однак потребує закріплення в законі. Фікція перетікає з одного часу в інший, розвиваючись та існуючи невідємно від засобів правотворення.
Загальновідомо, що право бере свій початок ще з часів існування держав Стародавнього Світу.
Так, М. Вебер наводить цікавий приклад індійського кастового табу «рука ремісника завжди чиста». Дана фраза містить умовність, яка дозволяє зробити такі висновки: 1) сказані слова стирають всі кастові, станові кордони, та 2) можна припустити, що мова йде про відсутність у вчиненні злочинного діяння вини особи, що належить до категорії осіб, що професійно займаються ремісною справою [1, с. 45].
З розвитком держав дедалі більшого значення набуває таке джерело права, як закон, хоча й пережитки родового устрою, релігійні, моральні настанови ще довгий час зберігаються в нормах стародавнього права [2, с. 23].
Слід окремо виділити римське право, яке пережило свого творця, далеко вийшло за національні та історичні рамки як найбільш досконала система права. Досягненням римської правової думки було вирішення цілої низки загальнотеоретичних проблем.
Претори використовували формули з фікцією в тих випадках, коли суворе право потрапляло в очевидне логічне протиріччя з природними уявленнями про «добру мораль», про «совість», «справедливість». Вчені вказують, що фікція використовувалася претором в якості процесуального засобу в тих випадках, коли протиріччя було неможливо подолати в рамках матеріального права [3, с. І91]. Претори наказували судді в intentio діяти так, якщо б факт, що не мав місця в дійсності, був у наявності, або навпаки - якщо б дійсний факт не мав місця. У тому випадку, коли мало місце визнання неіснуючого факту дійсним, можна говорити про фікції визнання, позитивної фікції. Тоді як при запереченні дійсності існуючого факту мова йде про фікції заперечення, про негативну фікцію [4, с. 243].
Романісти відзначають найбільш давній випадок використання в римському праві фікцій, що виник, найімовірніше, в суді претора перегринів, повязаний з наданням цивільних позовів для захисту від правопорушення (ex delicto), якщо однією зі сторін у відношенні був чужинець (peregrinus), на яких ці позови не поширювалися. У формулу вставлялася фікція "si civis romanus esset..." («якби він був римським громадянином») [3, с. 191].
Як правило, фікція вставлялася в типову формулу з тим, щоб надати позов особі, яка не уповноважена на нього за суворим правом, або - виправдати того, хто по ius civile повинен бути засуджений. Рідше, фікція використовувалася преторами для створення преторского позову (actio Publiciana).
Наприклад, щоб захистити особу, допущену до прийняття спадщини по преторському праву (bonorum possessor), претор давав позов, в якому судді пропонувалося розглядати позивача як спадкоємця: «Якби Агерій був спадкоємцем Тіція і якби тоді це поле, про яке йде суперечка, належало йому по праву квиритів... « [3, с. 190]. Без такої фікції преторський спадкоємець не мав би можливості витребувати спадкові речі, оскільки по ius civile він спадкоємцем (heres) не був. Схожа формула складалася для правонаступника (bonorum emptor) неоплатного боржника, який не залишив спадкоємців, який фіктивно виставлявся його спадкоємцем.
Фікцією, виведеної за допомогою закону, був встановлений Корнеліусом - fictio legis Corneliae. За римським звичаєм громадянин, який став де-небудь рабом, втрачав якості субєкта права і втрачав усі права. Тому, якщо хто-небудь помирав у полоні, після нього не могло наступати спадкування, оскільки спадкування після раба неможливо. Для захисту прав спадкоємців - римських громадян і була встановлена фікція, в силу якої передбачалося, що полонений помер вільним у самий момент свого полону, внаслідок чого, якщо він залишив тоді заповіт, він зберігався в силі, якщо немає, то призивалися спадкоємці за законом. Якщо ж полоненому римському громадянину вдавалося втекти, поки військові дії ще не були закінчені, то при перетині кордону Римської держави він не просто вважався вільним, але і розглядався як нібито зовсім не був у полоні [3, с. 191].
В якості своєрідного різновиду фікцій вчені розглядають преторські формули з перестановкою осіб. Вони використовувалися в ситуаціях, коли право, що слідує одній особі, присуджується іншій або відповідальність однієї особи покладається на іншу. Така підміна була потрібна в ситуаціях, коли ефект від юридичного акту виникав на боці особи, відмінної від того, хто його вчинив: наприклад, при угодах, укладених підвладним (persona alieni iuris) або опікуном (tutor). У demonstratio або в intentio претор вказував одну особу (підвладного або опікуна), а в condemnatio - іншого (господаря або опікуваного) [3, с. 191].
Також римському праву був відомий так званий фіктивний судовий спір, що відбувався в присутності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належить йому. Продавець не заперечував, і претор присуджував річ покупцю. Встановлене таким способом право власності називали квіритською власністю, оскільки воно базувалось на Законах ХІІ таблиць [2, с. 65-66].
Загалом, по засобам привязки к старим законам позови поділяли на позови по аналогії та позови із фікцією. Позов за аналогією передбачав можливість вирішення справи на підставі посилань на існуючі закони, однак існувало застереження як виняток зі старих законів особливих вимог задоволення позову або зміни цих умов.
Римське право не виробило єдиного поняття фікцій, обмежившись описом окремих випадків їх прояву. Аналіз джерел права, проведений Т.С. Яценко, з яким ми погоджуємся, дозволяє зробити висновок, що римським юристам були відомі два види фікцій. Це так звана юридична фікція, яка використовується як особливий прийом юридичної техніки для регулювання відносин, що швидко змінюються. До другого виду відносились фіктивні дії осіб, що допускаються in fraudem legis («в обхід закону») для досягнення цілей, заборонених римським правом [5, с. 61].
Визнаючи корисність використання фікцій для уточнення діючих норм, римські юристи в той же час негативно ставилися до фіктивних дій учасників обороту, які для досягнення юридичних наслідків поведінки здійснювали удавану дію, яка не суперечить закону. Так, римському праву відомі так звані фіктивні угоди. Наприклад, римський юрист Павло говорить про недійсність договорів, які однією зі сторін відбуваються в жарт. Крім того, праву Стародавнього Риму були відомі так звані симулюванні угоди (simulatio), коли вчинення однієї угоди прикривалося формою другої. Якщо симуляція виявлялася, то суд визнавав приховану угоду. Однак, якщо прихована угода відносилась до недозволених, то вона визнавалася недійсною [5, с. 61].
В сучасному праві, на підставі надбань римських юристів, запобіганню фіктивних дій учасників відносин та настання у разі їх здійснення відповідних правових наслідків, знайшло своє закріплення в Цивільному кодексі України, який чітко розділяє правочини фіктивні, удавані, вчинені під впливом обману, помилки, зловмисної домовленості тощо.
В трудовому праві вчинення фіктивних правочинів, також не є виключенням, хоча на рівні Кодексу законів про працю наразі є неврегульованим. Суди приходять до застосування аналогії закону, а саме при визнанні недійсним трудового договору застосовують положення Цивільного кодексу України.
Прикладом є судова справа №22ц-1701/2008, що розглядалась Апеляційним судом Чернігівської області. Перший заступник прокурора м. Чернігова звернувся до суду з позовом, вказуючи на те, що між роботодавцем та працівником було укладено трудовий договір, зареєстрований в Чернігівському міському центрі зайнятості. Роботодавець звернуся до Чернігівської міської виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності за відшкодуванням витрат, повязаних з нарахуванням допомоги за вагітністю та пологах найманому. Однак проведеною перевіркою було встановлено, що їхній трудовий договір був укладений з порушенням чинного законодавства, без наміру виконувати передбачені в ньому обовязки, а саме: не вказано останнє місце роботи найманого працівника; не визначено докладні характеристики роботи; вимоги до рівня виконаних робіт, їх обсягів, якості, норм та строків виконання робіт; невірно вказаний час виконання робіт, що суперечить трудовому законодавству. А тому просив визнати недійсним цей трудовий договір, з посиланням на статті 203, 215 Цивільного кодексу України [6, с. 62].
Деснянським районним судом м. Чернігова було визнано трудовий договір фіктивним, а отже, відповідно до статей 203 та 234 Цивільного кодексу України - недійсним. Проте, при розгляді справи в апеляційному суді було спростовано фіктивність цього трудового договору. Крім того, у рішенні у цій справі зазначалося, що відповідно до статті 1 Цивільного кодексу, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Тобто, на думку апеляційного суду, застосування норм цивільного права у даному випадку було помилковим. Отже, якщо брати до уваги висновок суду апеляційної інстанції, то можна сказати, що застосувати поняття недійсності трудового договору, посилаючись на цивільне законодавство, не можна [6, с. 62].
Разом з тим, в практиці виникають ситуації, за яких сторони укладають трудовий договір, однак особа фактично не приступає до виконання роботи. В даному аспекті, на підставі інших фактів можливо дійти висновку про недійсність правочину з огляду на його фіктивність, тобто вчинення правочину без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювались.
На сьогодні існує потреба у введенні поняття недійсності трудового договору безпосередньо у трудовому законодавстві, в тому числі підстави та наслідки фіктивного трудового договору. З огляду на вказане, надбання римських юристів та розмежування фікцій у два види, а саме - юридична фікція, яка використовується як особливий прийом юридичної техніки та фіктивні дії осіб є актуальними й на даний час. Вказані надбання римських юристів необхідно врахувати при здійсненні класифікацій фікцій.
Взагалі фікції зявились як ідеальний інструмент по усуненню логічних протиріч і вдосконалення позитивного права (adiuvare ius civile). Вони відзначені Гегелем в якості одного з «найбільших досягнень», завдяки якому римські правознавці і претори «відступали від несправедливих і огидних інститутів» [7, с. 31].
Повертаючись до аналізу появи та розвитку юридичних фікцій, слід зосередитись на виникненні поняття «юридичної особи», яка в трудовому праві може виступати субєктом трудових відносин.
У науковій літературі зазначається, що вперше в правову науку термін «юридична особа» був введений середньовічними вченими глосаторами і каноністами, які застосували до корпорації поняття особистості. Саме вони вперше стали застосовувати термін «фікція» до сили волі всіх членів корпорації в разі представництва її інтересів однією особою, групою осіб або більшістю її членів.
Існування в давньоримському суспільстві різноманітних обєднань, союзних утворень знаходить своє підтвердження вже в законах XII таблиць, тексти яких вказували на різні приватні корпорації релігійного характеру (Collegia sodalicia), професійні обєднання ремісників, допускаючи майже повну свободу їх створення [8, с. 58-61]. Вважалося, що ці положення сходять до закону Солона, текст якого перераховує як стародавні, так і відомі в класичну епоху типи колегій: сільські громади (pagi), обєднання воїнів і співтрапезників (curiales, sodales), релігійні і похоронні союзи, виробничі і торгові корпорації [3, с. 268].
Старе римське jus Quiritium передбачало права тільки щодо окремих, одиночних cives. Між тим, римські юристи помітили, що в деяких випадках майно не належить окремим громадянам і не якимось простим групам фізичних осіб, а закріплюється за визначеним обєднанням, організацією в цілому. Соціальними одиницями з правами приватних осіб, в римському праві вважаються професійні та релігійні союзи (collegia, sodalicia, societates, corpora), самоврядні місцеві цивільні громади (municipia, coloniae), державна скарбниця (fiscus) [3, с. 268]. Такі організації мають автономне існування по відношенню до включених в його склад фізичних осіб [8, с. 59]. Визнаючи факт приналежності прав за організаціями, їх участь в цивільному обороті римські юристи, не знаходячи вирішення проблеми статусу цих організацій в законах, змушені були шукати єдине можливе порівняння з субєктами цивільного права, з громадянами, з фізичними особами і стверджували, що організація діє замість особи, в якості особи (personae vice), privatorum loco (замість окремих осіб, на положенні окремих осіб).
Вірно підкреслюють романісти, що саме тут зявляється перше зерно «теорії фікції юридичної особи», яка розкрилася в середні століття і отримала поширення в сучасній юриспруденції.
Найбільш відомим з її середньовічних дослідників є Інокентій IV, а остаточне своє вираження вона отримала в роботах Ф.К. Савіньї в середині XIX століття. Іноді її також називають теорією уособлення. Фікція є науковий прийом, тобто свідомо неправильне твердження, що дозволяє державі визнавати на основі закону субєктом права насправді не існуючу особу.
Приводом для появи теорії фікції юридичної особи стали питання, які цікавили канонічне право: чи може корпорація бути відлученою від церкви, допускатися до присяги, бути приємницею дітей при хрещенні - Інокентій IV відповів, що корпорація не має душі, а існує лише в уяві людей, будучи персоною фіктивною, якої взагалі немає у реальності і не може відповідати за свої дії, в тому числі і нести відповідальність [9, с. 172]. Однак незабаром інший тато-Іоанн XXII - визнав, що, хоча корпорація як юридична особа не має душі і у неї немає справжньої особистості, вона все-таки має фіктивну особистість в силу юридичної фікції, і в силу цієї ж юридичної фікції має душу, і тому може вчиняти правопорушення і може бути піддана покаранню [10, с. 5]. Приблизно ту ж позицію зайняли Олрадус і Бартолі, які говорили, що юридичну особу створено в силу фікції, і в силу тієї ж фікції вона може мати волю [11, с. 72-73].
Подальший бурхливий розвиток економічних відносин дає потужний поштовх розвитку навчань про юридичних осіб в середині-кін- ці ХІХ ст. Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливовом «історичної школи» права Ф.К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями субєкта права (свідомістю, волею) у дійсності володіє тільки людина, однак законодавець в практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, уособлює їх. Тим самим законодавець, вдаючись до юридичної фікції, створює вигаданого субєкта права, що існує лише в якості абстрактного поняття [12, с. 36].
Іншим варіантом розвитку теорії фікції стала «теорія інтересу», висунута німецьким вченим-юристом Р. ф. Іерінгом. Він вважав, що права і обовязки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду («дестинаторам»). Їх загальний інтерес і уособлює юридична особа [13]. З його точки зору, воно являє собою якийсь єдиний центр для прав «дестинаторів», штучно створений за допомогою юридичної техніки для спрощення ситуації - в якості особливої форми володіння майном багатьма фізичними особами для деяких загальних цілей. У російській дореволюційній літературі цю теорію по суті підтримували і розвивали Ю.С. Гамбаров і Н.М. Коркунов [14, с. 450-452].
Як фіктивне утворення розглядав юридичну особу і Г.Ф. Шершеневич, який, однак, вважав юридичні фікції не уявними поняттями, а науковими прийомами пізнання, а юридичну особу - «штучним субєктом» обігу, створеним для досягнення певної мети [15, с. 89-91]. Аналогічних по суті поглядів дотримувалися Д. І. Мейер і А. М. Гуляєв [16, с. 74-75].
Теорія фікції (legal fiction) набула широкого поширення і в англо-американському праві. Тут юридична особа (корпорація) також розглядалась як «штучне утворення, невидиме, невловиме і існуюче лише з точки зору закону», як було зазначено одним з голів Верховного суду США Д. Маршаллом в рішенні по конкретному спору ще на початку XIX в. [17, с. 78].
На противагу теорії фікції юридичної особи була висунута теорія О. Гірке, згідно з якою юридична особа вважалася реальним, а не вигаданим субєктом права. Відповідно до цієї теорії юридична особа реальна, так само як і фізичні особи. Юридична особа - це сукупність фізичних осіб, які складають єдиний складний організм, що складається з окремих органів, через які колективний субєкт самостійно діє. Юридична особа обєднує інтереси багатьох людей і виступає від їх імені в цивільно-правових відносинах, має власну волю. Звідси юридична особа - це не вигадана особистість, а реальний субєкт права. Саме поняття юридичної особи, як і поняття фізичної особи, абстрактно, і тому юридичні та фізичні особи є субєктами права не тому, що їх створило право, а тому, що воно їх визнало. Таким чином, згідно з О. Гірке, юридична особа має волю, наділена правоздатністю і дієздатністю не в силу фікції, а в силу свого реального існування. юридичний фікція законодавство судовий
Таким чином, теорія фікції юридичної особи зробила істотний вплив на законодавство і судову практику багатьох держав. Було б неправильним і антиісторичним також твердження того, що вона не містить ні грама істини. З практичної точки зору саме фікційній теорії ми зобовязані появою колективної особистості як субєкта права, а також обґрунтуванню чіткої межі між індивідуальними правами членів і правами цілого [12, с. 37].
Слід зазначити, що інститут фікцій римського права був запозичений всіма сучасними правовими системами, що використовують його як засіб подолання логічних протиріч в механізмі правового регулювання.
Фікції характерні і для абсолютної більшості галузей російського права в найширшому діапазоні їх різновидів. Слід зазначити, що ставлення до інституту фікцій в російській юриспруденції було і залишається неоднозначним. Наприклад, російський правознавець Д.І. Мейєр прийом юридичної фікції визначав як «узагальнення відомого правила, поширення його від одного предмета на інший» [18, с. 5].
У своїй роботі «Про юридичні вигадки і припущення, про скриті і удавані дії» він говорить про правову фікції, як про «вигадку в праві» і відносить її до «ухиленням від нормального порядку». Д.І. Мейєр дає наступне визначення вигадкам права: «вигадане існування факту, про який відомо, що він зовсім не існує, або існує в іншому вигляді». Твір Д.І. Мейєра побудовано на дослідженні конкретних проявів «вигадок права» в стародавньому Римському праві, а також в сучасному йому російському праві.
Г.С. Мен висловлювався більш виразно і категорично негативно: «Було б негідно нашого часу досягати добродійної мети за допомогою такої грубої брехні, як юридична фікція» [19, с. 22]; «Фікція як законодавчий прийом - річ досить небезпечна, оскільки вона розриває звязок з реальною дійсністю» [20, с. 50]; «Використання фікцій у праві допустимо лише в тому випадку, коли регулювання суспільних відносин в інший спосіб неможливо без того, щоб не порушити принципу стабільності права» [21; с. 56].
Глибоко досліджував природу фікцій Г.Ф. Дормідонтов, який навпаки, оцінював її як позитивне явище і визначав фікцію як «прийом мислення, що складається в допущенні визнання існуючим свідомо неіснуючого і навпаки», заперечував прирівнювання фікції до обману [22, с. 136].
М. Баранов, О.А. Курсова відзначили характер «неоднозначності», «невловимості» «поняття фіктивного, яке набуває безліч відтінків, потрапляючи в сферу права» [23, с. 784].
А. Муромцев - ще один учений - правознавець, що досліджував феномен фікції - стояв на схожих позиціях, відзначаючи за фікціями «виключно історичне значення» і що «недосконалий логічний прийом, викликаний відомими історичними умовами, не повинен поширювати далі меж, встановлених для нього історією» [24, с. 64]. При цьому він ототожнював фікції з аналогією в праві, описуючи механізм їх дії таким чином: «відома ознака, що відрізняє одне відношення від іншого, все рівно чи полягав він в присутності або відсутності чи властивості, уявлявся неіснуючим, через що обидва відношення виявлялися цілком схожими і здібними до підведення під дію однієї і тієї ж юридичної норми» [24, с. 97]. Але, якщо при застосуванні методу аналогу неможливо вирішити по-іншому дію норми, то при застосуванні фікцій, відносини в кожному окремому випадку можуть по різному регулюватися нормою (нормами), які містяться у фікції. Крім того, метод аналогу може застосовуватися до норм, які містять фікцію, а фікція не може використовувати метод аналогії.
В українському правову світі питанню фікцій присвятила своє дисертаційне дослідження О.В. Уляновська «Фікції в правовій системі України». В даній роботі було виділено види фікцій - конструктивні та деструктивні; досліджено правові фікції у окремих галузях права. Однак поза увагою дослідника залишилось питання визначення місця юридичних фікцій в трудовому праві України.
На підставі зазначеного можна зробити висновок, що юридичні фікції, як засіб юридичної техніки почали заявлятись в праві ще за часів Стародавнього Світу. Великий вклад у розвиток фікцій в праві було зроблено римськими юристами. Разом з тим, формування уявлень про фікції саме як засобу юридичної техніки почалось в XIX в. Найбільше вчені приділяли увагу вивченню теорії фікції юридичної особи. Інші колективні субєкти права, такі як трудовий колектив, професійній спілки, окремі постійно діючі чи тимчасово діючі органи з позиції теорії фікції не розглядались. Також, в трудовому праві не приділяється достатньо уваги прояву фікцій в нормах права. Вважається слушним використати накопичений досвід і взяти все найкраще з правової думки та пристосувати до сучасної теорії трудового права та законодавства, особливо в умовах радикальних перетворень в системі трудового права.
Література
1.Танимов О.В. Фикции в религии как нормативный регулятор общественных отношений / О. В. Танимов //Общество и право. - 2012. - № 1. - С. 45-50.
2.Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: [підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти] / М.М. Страхов. - Харків: Право, 2001. - 416 с.
3.Дождев Д.В. Римское частное право. Учебник для вузов / Д.В. Дождев ; Под редакцией члена-корр. РАН, профессора В.С. Нерсесянца. - М.: ИНФРА М-НОрМА, 1996. - 704 с.
4.Маркин А.В. Фикции в римском праве: логическая природа и правовая целесообразность / А.В. Маркин // Вектор науки ТГУ 2011. № 2 (16). - С. 243-245.
5.Яценко Т.С. Эволюция понятия фикции в цивилисти- ческой доктрине России и зарубежных стран / Т.С. Яценко // История государства и права. - М., 2005. - №4. - С. 60-62.
6.Кисельова О.І. Недійсність трудового договору /О.І. Кисельова, А.В. Семенова // Юридична Україна. - 2013. - № 4. - С. 61-65.
7.Гегель Г.В.Ф. Философия права. Сочинения / Г.В.Ф. Гегель. - Том VII. - Москва-Ленинград: СОЦЭК-ГИЗ, 1934. - С. 384.
8.Новицкий И.Б. Римское право / И.Б. Новицкий. - Изд. 6-е, стереотипное. - М., 1997. - С. 245.
10.Сумской Д.А. Статус юридических лиц. Учебное пособие для вузов / Д.А. Сумской. - М.: Юстицинформ, 2006. - С. 328.
11.Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве (понятие, виды, государственные юридические лица) / С.Н. Братусь. - М.: Юридическое Издательство Министерства Юстиции СССР, 1947. - С. 363.
12.Кочергина Е. Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов / Е. Кочергина // Підприємництво, господарство і право. - 01/2003. - № 1. - С. 36-40.
13.Суханов Е.А. Цивільне право: у 2 т.: [підручник] / Е.А. Суханов ; Відп. ред. проф. Е.А. Суханов. - Том I - 2-е вид., перераб. і доп. - М.: БЕК, 1998. - С. 816.
14.Гамбаров Ю.С. Курс цивільного права. / Ю.С. Гамба- ров. - Т. 1. Загальна частина. - СПб., 1911. - С. 793.
15.Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) / Г.Ф. Шершеневич ; Вступительная статья Е.А. Суханов. - М.: СПаРк, 1995. - С. 556.
16.Мейер Д.И. Русское гражданское право: в 2-х частях / Д.И. Мейер. - Часть 1. - По исправленному и дополненному 8-му изд. 1902. - М., 1997. - С. 180.
17.Гражданское и торговое право капиталистических государств / Отв. ред.: Е.А. Васильев. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Междунар. отношения, 1993. - С. 560.
18.Мейер Д.И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытных и притворных действиях / Д.И. Мейер. - Казань, 1854. - С. 127.
19.Мэн Г. С. Древнее право. Его связь с древней историей общества и его отношение к новейшим идеям / Г.С. Мэн. - СПб: издание Д.Е. Кожанчикова, 1873. - С. 312.
20.Иванов Н.Г. К вопросу о понятии группы в российском уголовном праве / Н.Г Иванов // Государство и право. - 2000. - № 11. - С. 44-51.
21.Мазур С.А. Фикции в российском праве / С.А. Мазур // Государство, право, юридическая практика в исследованиях слушателей: Тезисы итоговой межвуз. науч. конф., Н. Новгород, 30-31 марта 1995. - Н. Новгород, 1995.
22.Дормидонтов Г.Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям применения фикций / Г.Ф. Дормидонтов. - Ч. 1: Юридические фикции и презумпции. - Казань: Типо-лит. Имп. ун-та, 1895. - С. 185.
23.Баранов В.М. Запоздалые заметки о правовых фикциях. Обзорная рецензия классических трудов Д.И. Мейера, Г.С. Мэна, Г.Ф. Домидонтова / В.М. Баранов, О.А. Курсова // Проблемы юридической техники: Сборник статей / Под ред.
B.М. Баранова. - Н. Новгород, 2000. - С. 783-803.
24.Муромцев С. О консерватизме римской юриспруденции / С. Муромцев. - М.: Тип. А. И. Мамонтова и Ко, 1875. -218.