Порівняльний аналіз концептів 'право' та 'закон' як елементів правової реальності

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Основы права
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    9,49 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-31
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Порівняльний аналіз концептів 'право' та 'закон' як елементів правової реальності















Порівняльний аналіз концептів «право» та «закон» як елементів правової реальності

Савенко В.В.

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

У статті досліджено проблеми юридичного осмислення природи права і закону як елементів правової реальності. Проаналізовано зміст концептів «право» і «закон» через призму екзистенційно-динамічного устрою суспільного буття. Досліджено взаємозвязки універсальних законів буття із законами суспільства. Розглянуто цивілізаційні принципи та особливості формування правових систем.

Ключові слова: правова реальність, природне право, позитивне право (закон), правова система, філософія права.

Постановка проблеми. Кожен обєкт та субєкт права існує в межах правової реальності. Абсолютно все юридично значуще відноситься до її універсуму. Відіграючи роль основного правового поняття, правова реальність постає злагодженою конструкцією взаємозалежних констант, які формують правове буття. У цьому контексті важливого значення набуває відстеження взаємозалежності між окремими її структурними елементами, зокрема правом і законом як правовими феноменами світу права. Теоретико-категоріальний аналіз концептів «право» і «закон» дозволить не лише поглибити та конкретизувати дослідження правової реальності як соціального явища, а й розглянути її як особливу форму буття права, своєрідний правовий світогляд притаманний суспільству в цілому та конкретній особі, зокрема.

Аналіз останніх досліджень. Проблема визначення місця права та закону в структурі правової реальності, а також дефініціювання й окреслення властивостей кожного із цих феноменів постає повсякчасною проблемною.

У межах матеріалістичного праворозумін- ня правову реальність досліджували С. Алек- сєєв, В. Кудрявцев, М. Матузов, В. Нерсесянц, О. Малько, Л. Явич та багато інших, за часів української незалежності - С. Максимов, В. Братасюк, Н. Конєва та ін.

Серед наукових робіт, присвячених філософським проблемам права і закону в їх відмінності і співвідношенні, виокремимо праці В. Нерсесянца, С. Алексєєва, Ю. Тихонравова, М. Цвіка, В. Тка- ченка, О. Куціпакі, С. Максимова, С. Сливки та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Серед детально розглянутих, невирішеними залишаються проблеми змісту концептів «право» і «закон», теоретико-категоріальний аналіз яких запропоновано у даному досліджені.

Мета статті: здійснити порівняльний теоретико-категоріальний аналіз концептів «право» і «закон» через призму екзистенційно-динамічного устрою суспільного буття.

Виклад основного матеріалу дослідження. Як відомо, правова реальність існує у двох основних вимірах: у вигляді права природного (права) та права позитивного (закону). Дехто з науковців схильний виокремлювати також поняття права надприродного, деонтологічного, або ж ідеального права.

Природне право становить собою комплекс ідей, принципів та цінностей. Це живе, функціонуюче всередині правової реальності право, що чинить цілком реальний регулятивний вплив та часто створює передумови і своєрідний плацдарм для дії права позитивного, тобто регулятивної дії закону.

Природне право, ґрунтується на тезі про те, що мірилом справедливості встановленого державою позитивного права є пануючі у світі загальні нормативно-ціннісні принципи. Утворені на основі релігійних закономірностей які виникали в свідомості людей глибокої давнини, ці принципи, а також нормативні приписи, що випливали з них, увійшли в архаїчні міфи, релігійні вірування, уявлення про моральність та неписані правила звичаєвого права. В подальшому природне право почало сприйматися як закономірність соціального буття і орієнтуватися у своєму функціонуванні на універсальні ідеали блага і справедливості, невідємні права і свободу людини в контексті суспільно-історичного прогресу.

Своєрідність природного права полягає у тому, що його ставлення до держави завжди було двояким, адже формувалось на основі потреб і можливостей, сподівань і страхів. Якщо держава висловлювала готовність в процесі правової регуляції йти слідом за суспільними принципами природного права, то апологети останнього відмовлялись від можливості приєднатися до норм позитивного права. Коли ж держава такої готовності не виявляла - філософія природного права відкрито дистанціювалася від неї, вказуючи тим самим на етичну несамостійність її позиції.

На відміну від природного, позитивне право завжди встановлює своєрідні демаркаційні коридори, в яких й еволюціонують правові відносини.

Адаптовані до реальних потреб конкретних інститутів, норми позитивного права гнучкі і можуть змінюватись залежно від трансформацій у вищих прошарках політичної системи суспільства. Відтак, у традиційному розумінні позитивне право можна тлумачити як продукт свідомої та визначеної нормотворчості, яка відповідає інтересам панівної частини того чи іншого суспільства.

На тлі динамічного позитивного, природне право виглядає осередком статики норми якого не підлягають переоцінкам та девальваціям. Будучи контрадаптивним, воно тяжко підлашто- вується до вимог часу, змушуючи нормативні структури змінюватись відповідно до його вимог.

У позитивному праві на перше місце висуваються інструменти прагматики. У ньому явно виявляється здатність бути засобом вирішення багатьох соціальних завдань. Натомість у природному праві центральне місце займає мета, якій підконтрольні усі сфери життя і на яку орієнтується суспільна практика. Ця мета існує сама по собі. Вона не визначається природним правом і здебільшого існує у світі загальнолюдських цінностей.

Розмежування права на природне і позитивне зумовлене прагненням віднайти основи правової реальності в повсякденному житті людей. Загалом існує декілька концепцій щодо співвідношення понять права та закону в загальній структурі правової реальності.

Інша - визначає природне право як необхідну і незмінну основу чинного законодавства, яка не існує поза ним (адже природні принципи знаходяться всередині чинного права), що пояснює реалізуючу в історії надприродну ідею права, а позитивне право - як необхідний та істотний аспект прояву загального поняття права, що складається із правових норм. При цьому в обох випадках позитивне право розглядають як інституційне утворення, що існує у вигляді зовнішніх обєктивованих інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообовязкових нормативних юридичних документах.

Таким чином, хоч поділ права на природне та позитивне досить умовний, варто визнати, що суть проблеми, яка стоїть за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Найголовніша відмінність криється у морально-правовому розмежуванні цих концептів. Природно-правова концепція походження та існування права ґрунтується на емпіричному досвід особистості. Тоді як позитивізм визнає вихідним для наукового дослідження лише очевидний факт (те, до чого можна доторкнутися, те, що можна побачити чи почути). Перенесення емпірично-наукових знань у сферу юриспруденції викликає численні труднощі, зокрема в межах тієї сфери юриспруденції, що має справу з конкретним фактами [2, с. 118].

На перший погляд ситуація видається чіткою та зрозумілою: право - категорія загально-світоглядна, тобто філософська, а закон - юридична, тобто правова. І у взаємодії своїх структурних елементів, і природно-правового, і позитивно-правового, вони утворюють єдиний комплекс правової реальності. Однак ситуація ускладнюється наявністю різних типів праворозуміння. Як зазначалося вище, щонайменше одна - «класична» природно-правова або натуралістична теорія апелює до категорії права, а не закону і вдається при цьому до розгляду аксіологічних, антропологічних, онтологічних засад юриспруденції. У такий спосіб категорія «право» ще в сиву давнину - фактично, а три століття тому - методологічно вийшла з-під виключного відання філософії та набула самостійності в межах юридичних конструктів.

Філософська наука також не завжди розглядає принципи і норми організації та регулювання суспільних відносин, суто з позиції права. До сфери її інтересів належать не лише правові ідеали, цінності, правова свідомість, а й цілком прикладні та «приземлені» речі, скажімо, покарання, суть якого неможливо розкрити поза чітко визначеною категорією закону тощо. Відтак, провести технічне розмежування, відносячи право виключно до філософії, а закон - до юриспруденції видається неможливим.

І філософська, і юридична наука з різною частотою, проте однаковою глибиною освоюють категорії права та закону, а відмінність вбачають радше в меті й методології дослідження цих категорій, що є взаємоповязаними та взаємозумовленими. Філософія розглядає право і закон як єдність внутрішнього (природи) та зовнішнього (коріння); єдність феноменальності та ноуменальності; систему закономірностей його змін; сутність, що є спільною для всіх конкретно-історичних типів та форм, як «право взагалі»; повноту соціально-духовних цінностей та втілення духу права; ідеал права; істинність права; єдність його особливостей (відмінності) та одиничності (самодостатності); єдність структурно-функціональних характеристик і змістовної сутності; сутність права [3, с. 8]. Юриспруденція ж бачить у праві та законі єдність ідеологічного наповнення та нормативного закріплення у якій праву відводиться роль цілісного феномену, а закону - мікрофеномену в структурі першого. Право розглядається нею як явище вічне і статичне, закон - як перманентне та динамічне; право - як ідеологічне надбання конкретного просторово-часового континууму, закон - як джерело обєктивного права в межах конкретної правової системи; право - як організатор, закон - як упорядник суспільних відносин; право - як позачасове та позапросторове надбання, закон - як історико-культурна конкретність.

Окрім цього, і філософія, і юриспруденція в дослідженні права та закону використовують спільні методологічні конструкти різного змісту, до прикладу такі як: наявні знання та досвід про предмет дослідження; парадигми; концепти; концептуальні ідеї; концептуальні моделі; методологічні принципи; методи. Однак, якщо для зясування сутності права будь-якій науці, чи-то філософії, чи-то юриспруденції, варто розкрити сутність осмислюваних принципів та норм організації й упорядкування суспільних відносин, то для вивчення змісту закону потрібно встановити істинність (достовірність) вищезазначеного. Відтак пізнання права відбувається за допомогою методологічних принципів: наперед визначеності, самодостатності, безумовності, самоцінності, компенсації, парадоксальності, синтетичності, універсальності, неуніверсальності, калейдоскопічності, апізнання закону - за допомогою методологічних принципів: формованості, функціональності, зумовленості, доцільності, розвитку, несуперечності, аналітичності, фрагментарності, всезагальності, системності [3, с. 12].

Право характеризується буттям, закон - існуванням. Відтак для права характерно: володіти сутністю; бути неконкретним та всезагальним; бути невизначеним та безкінечним; мати категорійну форму; мати потенціал; бути неповязаним з конкретними реаліями; мати прихований зміст. Водночас закону властиво: володіти формою; мати видимий та визначений характер; володіти конкретністю; мати понятійну форму; мати можливості; бути повязаним з конкретними реаліями; мати явний зміст [3, с. 20].

Єдність права і закону визначається у тлумаченні права як сукупності осмислюваних правових принципів та норм, спрямованих на організацію й упорядкування суспільних відносин, що виражається за допомогою їх аналізу та проявляється в: 1) розумінні права як ідеалів; цінностей; принципів; норм; правил тощо; 2) розумінні закону як нормавтивно-правових актів, доктрин; прецедентів; правових звичаїв; договорів тощо. При цьому зауважимо, що право виявляє свою дію на суспільні відносини лише в злагодженому симбіозі. Воно охоплює суспільну систему як цілісність: координує субєкти, визначає характер процесу, організовує власне функціонування тощо. Відтак можна припустити, що природно-правова категорія правового впливу й позитивно-правова категорія закону становлять основу структури механізму дії права. На думку А. Венгерова, саме розуміння права несе в собі теоретико-прикладну програму дії, адже в історії право в тій чи іншій послідовності та в різних суспільствах асоціювалося з рівністю, справедливістю, силою, божественною чи державною волею, природними умовами життєдіяльності людини, законодавством, класовою волею. І хоча правознавці загалом погоджуються з нормативною природою права, зміст якого виникає історично обєктивно, право несе в собі також значне гуманістичне навантаження, відображаючи закономірності формування цілої системи впливу та регулювання [4, с. 395].

На думку І. Настясяк структура механізму дії права охоплює управлінські соціальні системи (механізми державного й соціального управління, норми права); соціальні чинники (соціально-економічні, політико-ідеологічні, соціально-демографічні, ситуаційні); ретрансляційні системи (інформативні, нормативно-ціннісні, соціально-психологічні); регульовані соціальні системи (особистість, група, колектив, суспільство) і, як наслідок, правомірну й соціально активну поведінку [5, с. 93]. Виходячи з цього, можна припустити, що і правовий вплив та правове регулювання, і «дія права» як категорія, що їх обєднує, реалізуються завдяки своїм формам, етапам та інструментам.

Зміст, юридичної форми дії права виявляється у здатності врегульовувати правовідносини завдяки встановленню правового статусу особи, тобто наданню їй певних прав та обовязків.

Висновки з даного дослідження. Отже, право і закон є двокомпонентним наповненням правової реальності. В органічному симбіозі вони становлять її зміст, організовують та упорядковують правові відносини як динамічний елемент правової системи. Саме тому право і закон безпосередньо та цілковито впливають на правову реальність та регулюють її.

Проведений аналіз дозволяє розглядати право як сукупність цінностей організованого суспільного життя; суспільний правопорядок та гармонію; форму рутинізації соціальних відносин; форму суспільної свідомості; сукупність засобів організації суспільства; можливість діяти в певний спосіб; базові вимоги, які особа скеровує до інших людей та суспільства; сукупність одночасно наявних і дієвих правил у формі норм та вимог, встановлених і забезпечуваних силою держави тощо, а закон - як: дійсність соціальних відносин; можливість реалізації соціальних вимог; конкретно-історичне і культурно-своєрідне явище соціального життя; елемент соціальної організацїі суспільства.

Відмінності в осмисленні права та закону як сукупності правових принципів і норм, спрямованих на організацію й упорядкування суспільних відносин, не варто зводити ні до штучного розмежування філософії та юриспруденції (які, до того ж, виокремились з єдиного комплексу світоглядних вчень), ні до поділу відповідно до типів праворозуміння всередині однієї науки, ні до розриву між ними.

Глибинне осмислення права та закону має бути спрямоване на пошук особливостей, а не відмінностей, з метою осягнення ефективного способу їх інтеграції, і в цьому завдання науки майбутнього.

правий реальність закон суспільний

Список літератури

1.Бачинин В. А. Морально-правовая философия / В. А. Бачинин. - Харьков: Консум, 2000. - 208 с.

2.Кравець В. Розрізнення природного та позитивного права як критерій порівняльних філософсько-правових досліджень / В. Кравець // Антропологія права: філософський та юридичний виміри: матер. міжнар. круглого столу. - Львів: Галицький друкар, 2010. - 696 с.

3.Малахов В. П. Философия права: формы теоретического мышления о праве / В. П. Малахов. - М.: Юнити- Дана, 2009. - 263 с.

4.Венгеров А. Б. Теория государства и права / А. Б. Венгеров. - М.: Новый юрист, 1998. - 540 с.

Похожие работы на - Порівняльний аналіз концептів 'право' та 'закон' як елементів правової реальності

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!