Дітонародження: Боже благословення чи продукування біологічного ресурсу
Дітонародження: Боже благословення чи продукування біологічного ресурсу
Для обивателя-індивідуаліста життєвий цикл людини представляє собою чергування послідовностей: народження - виживання - смерть. Якщо допустити, що людське буття обмежується рамками біологічного існування, то саме за таким сценарієм воно й відбувається. Грубий матеріалізм є його супровідною лінією, а будь-які прояви сентименталізму на цьому шляху сприймаються як вища форма "духовності". Духовність тут, у свою чергу, означає ніщо інше, як найвищий (у кращому випадку) рівень психічної діяльності.
То що ж тоді таке "людина"? Яке її призначення? У чому полягає мета її існування? Що, власне, складає саме життя?
Ці питання, хоч і відносяться до людини як біологічного виду, все ж виходять за рамки біології, яка, за словами класика польської літератури Чеслава Мілоша, є "найбільш демонічною з наук, бо підриває нашу віру у вище покликання людини". Отже, вони є найперше проблемою філософською і духовною.
Свої уявлення про сенс власного існування людина отримує у процесі життєдіяльності. Визначаються вони під впливом найрізноманітніших факторів: соціального становища, виховання, способу життя, релігії, світоглядних засад, системи моральних принципів і цінностей, конкретної історичної ситуації, місця і часу тощо. Разом з тим, усі ви- щенаведені аспекти потрібно розглядати виключно як інструменти пізнання сенсу існування та життя особистості.
Розмірковувати про сенс життя часто-густо буває справою як вдячною, так і не зовсім. Частково вдячною, бо весь нагромаджений пласт знання і поглядів дає можливість обрати, прийняти чи витворити свою світоглядну модель і жити за її стандартами. Невдячною, - бо жодна людська ціннісна система, якою б досконалою вона не була, не може абсолютно задовільнити єдинонеобхідну потребу у досягненні щастя, до чого зрештою вони всі підводять. Важливішим тут постає сама властивість жити, причому жити правильно.
Ми не будемо розпорошуватися на всякого роду "рекомендації" для досягнення бажаного блаженства. Оскільки ця стаття своєю темою ставить перед собою дещо інші цілі, тому ми навіть не ставитимемо за мету наводити їх, лише окреслимо основні положення на підтвердження цінності самого життя як Божественного дару.
На цьому етапі проблема найчастіше виникає, коли людина неправильно сприймає і приймає цей дар або чи приймає взагалі, і може відповісти на нього взаємністю. Власне, ці засади вдячності закладаються спершу в сімейному середовищі, оскільки тільки батьки долучаються до божественної дії - творення нового життя.
Уже прозвучала одна засаднича теза про те, що народження людини - це, в першу чергу, дар. Проте часто людина не до кінця усвідомлює причетність Бога у справі зачаття її "власної" дитини. Це пов'язано з тим, що хоч більшість людей і сприймає церковний шлюб як традиційний спосіб одруження, але все частіше він, на жаль, набуває форми "легалізації" стосунків перед Богом. Звідси і сприйняття Бога і Божого благословення як гаранта щасливого подружнього життя2.
Особиста номінальність сучасних християн екстраполює на участь Бога у житті сім'ї і кожної людини зокрема таку ж номінальну участь. Бога і Божественну дію локалізують у конкретних місцях (храмах, молитовних зібраннях), окремих священнодіях, молитвах тощо. Решта сфер людської життєдіяльності є виключно справою, так би мовити, приватної власності кожного окремого індивіда.
Шлюб і сім'я - це найперше Божественне встановлення і Таїнство3 (Ін. 2: 1-11; Еф. 5: 31-32). Ця "інституція" є матрицею внутрішньотроїчних стосунків, в якій так само перебувають три суб'єкти цих відносин - у першу чергу Бог, чоловік і жінка - і які поміж собою з'єднані любов'ю.
У світі людей через відкидання першої, причому основної, складової шлюбних взаємовідносин ця зв'язкова ланка - любов - набуває викривлених форм. Звідси, розмаїття сексуальних девіації, розлучення, аборти, відсутність належного виховання дитини тощо.
Варто взяти до уваги той факт, що саме творення цілого світу і його існування є реалізацією Божого плану любові. Людина не може знаходитися поза межами цієї участі співпраці з Богом, а батьківство якраз найбільш співпричасне до того творчого акту Божої волі, як створення нової людської істоти4.
Кожне зачаття нового людського життя є актом співпраці таємничої Божественної дії і глибоко інтимного духовно-тілесного взаємопроникнення чоловіка та жінки, що мовою біблійних текстів звучить як "пізнання" одне одного. На підтвердження цих слів наведемо ряд уривків зі Священного Писання:
"Адам пізнав Єву, дружину свою; і вона зачала, і народила Каїна, і сказала: придбала я людину від Господа" (Бут. 4: 1);
"І глянув [Ісав] і побачив дружин і дітей і сказав: хто це у тебе? Яків сказав: діти, яких Бог дарував рабу твоєму" (Бут. 33: 5);
"Ось і діти - насліддя від Господа; нагорода від Нього - плід утроби" (Пс. 126: 3);
"І вигукнула гучним голосом і сказала: благословенна Ти в жонах, і благословенний плід утроби Твоєї!" (Лк. 1: 42).
Як бачимо з наведених текстів, Священне Писання натякає у "пізнанні" на майбутнє потенційне батьківство. Такий зв'язок не є випадковістю, а демонстративним матеріалом прообразу Пресвятої Тройці, коли двоє (чоловік і жінка) суб'єктів любові зверненні до третього (дитини). Подружній союз покликаний бути площиною, де перетинається людська горизонталь (подружня любов) і Божа вертикаль (божественна творча сила)5.
Християнський персоналізм вимагає від батьків свідомої співучасті людини з Богом і людини з людиною. В розрізі цих взаємовідносин червоною ниткою повинно проходити визнання за людиною, її життя і відповідно богоподібного батьківства (Ос. 11: 1; Мф. 6: 9) абсолютної цінності. Звідси, необхідною умовою для правильної реалізації батьківства є повна зрілість осіб, що перебувають у шлюбному зв'язку. Сюди відносяться хороші "показники" фізичного здоров'я, душевно-емоційного фону, духовного стану і відповідні матеріальні умови сім'ї. Без знання вікової психології зрозуміло, що виключно такі умови зможуть забезпечити дитині здорову атмосферу для приходу у цей світ і її подальшого всебічного розвитку.
Такої думки на противагу офіційній католицькій доктрині, яка в основному мету християнського подружжя бачить у народженні і вихованні потомства7, притримуються більшість православних богословів, серед яких: митрополит Антоній Сурожський, Христос Яннарас, ар- хим. Яннуарій (Івлієв), Андрій Лоргус, Андрій Десниць- кий, Владислав Ципін, Петро Добросельський та ін.
Новий Завіт відходить від старозавітного мислення, яке передбачало релігійною підставою шлюбу шанування заповіді: "Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю..." (Бут. 1: 28). Відтепер шлюб покликаний бути залишком небесного раю на землі, а не "простим задоволенням тимчасових природних потреб і гарантією ілюзорного виживання через потомство"8.
Коли питання шлюбу напряму зіставляється з питанням малодітності, багатодітності чи бездітності, то в такому випадку він сприймається не в есхатологічній перспективі, а найперше в його функціональному аспекті. Кінцева і основна мета - повнота подружнього союзу у Бозі - виводиться із внутрішнього духовного досвіду особистості на зовнішню площину соціології9. Тут відкидається церковний вимір любові, а беруться до уваги соціологічні, демографічні, громадські плани. Свого роду прокреаційні державні замовлення.
У випадку такого розвитку сценарію буття, яке відривається від Джерела власного існування, стає тимчасовим і "витягується в хронологічний ряд, в якому постійна зміна народжень і смертей, погана безкінечність"10. Бог щодо сім'ї стає чимось зовнішнім, а любов підкоряться фізіології і об'єктивується тиранією природи. Через це любов стає заручницею родової стихії, а народження дитини не долає індивідуалістичні рамки "егоїзму на двох", а ще більше дробить її, тим самим "підмінюючи досягнення одного успіху у вічності множинністю успіхів у часі"11.
Зачаття нового людського життя лише зовні видається наслідком людської діяльності. Батьківство часто розглядається як виключно людська прерогатива. Тож, щоб попередити батьківську спокусу визнавати за дитиною абсолютне право на її власність, відкриємо ще одну припорошену істину: попри те, що дітонародження є синергічною співпрацею людини і Бога, батьки не дарують життя, а лише передають його, опинившись у сприятливих для цього просторо-часових умовах. Не просто людина стає батьком чи матір'ю, а Бог виводить їхню подружню участь на новий рівень - батьківство, роблячи їх спільниками в акті творення.
У справі подружньої любові дітонародження - це ще один етап їхнього духовного зростання і на різних рівнях поступового "зросту" сім'я вправі сама приймати відповідні рішення, які не потребують нічиїх рецептів чи рекомендацій загального характеру, тим більше продиктовані принципом "загального блага". Найперше це відноситься до питання прокреації.
Ця сфера сімейного життя навіть від Церкви отримує лише підґрунтя для певних суджень, а не чіткі інструкції, бо в іншому випадку вона б перетворилася на примусовий орган управління демографічного стану своїх членів. Завдання ж Церкви полягає у звільненні людини від всякої форми рабства, роблячи її вільним громадянином Царства Божого12.
Через це сім'я і держава є конкурентами, оскільки сім'я є свого роду автономна самодостатня соціальна одиниця. Як зауважує російський педагог і мислитель Федір Кози- рєв, про цю сімейну феодальність свідчить навіть сам обряд вінчання, на якому на молодят покладають вінці13. З цим також пов'язана і древня заборона рабам вступати у шлюб14. Тому Шлюб і сім'я "завжди залишатиметься останньою цитаделлю свободи і гідності особи в суспільстві всепроникного ідеологічного контролю"15.
Отже, беззаперечним імперативом є означення дітонародження як творчого, обдуманого акту свобідних особистостей, підготовлених для цього молитвою та аскезою.
Для тих, хто сумнівається у правильному виборі перед народженням дитини, відомий православний богослов Павло Євдокимов рекомендує скористатися таким правилом: "Для того, щоб можна було свобідно бажати мати дитину, потрібно, щоб була можливість її не мати"16.
Для вирішення таких питань подружжю необхідно навчитися уникати двох крайностей - бездушного розмноження, з одного боку, і насильницької, нав'язаної ззовні стриманості, з другого, - і знайти власне рішення, яке не повинно порушувати подружнього спілкування.
Література
шлюб церков народження
1.Мілош Чеслав. Абетка. - Харків: Треант, 2010. - С. 77.
2.Ксаверій Кноц. Секс, якого не знаєте / пер. з пол. О. Мандрики. - Львів: Свічадо, 2010. - С. 11.
3.(Дроздов) Филарет, митр. Пространный христианский катехизис православной кафолической восточной церкви. - Москва: Образ, 2005. - С. 71-72.
4.Пултавська Ванда. Приготування до подружнього життя / пер. з пол. З. Городенчук. - Львів: Свічадо, 2008. - С. 72.
5.Гілі Мері. Чоловік та жінка з Едему: Готуємося до подружнього життя / пер. з анг. Х. Кунець. - Львів: Свічадо, 2015. - С. 89.
6.(Блум) Антоний, митр. Брак и семья. - К.: Пролог, 2005. - С. 48.
7.Гьофнер Йозеф, кардинал. Християнське суспільне вчення / пер. з нім. С. Пташник, Р. Оглашенний. - Львів: Свічадо, 2002. - С. 97-100.
9.Бердяев Н. Эрос и личность: Философия пола и любви. - Санкт-Петербург: Издательский Дом "Азбука-классика", 2007. - С. 34.
10.Требник / у двох частинах. Ч. 1. - К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2000. - С.128-129.
11.Козырев Ф. Н. Брак и семья в православной традиции. Как на самом деле относится Церковь к плотской любви. - Москва: Эксмо, 2008. - С. 26-27.