Встановлення факту належності особі правовстановлюючих документів: окремі аспекти
Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва
імені академіка Ф.Г. Бурчака Національної академії правових наук України
Встановлення факту належності особі правовстановлюючих документів: окремі аспекти
Санін Б.В., аспірант
відділу юрисдикційних форм правового захисту субєктів приватного права
У науковій статті досліджується питання встановлення факту належності правовстановлюючого документу особі, прізвище, імя, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з імям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті. Проведено аналіз законодавства у цій сфері та судової практики. Досліджено поняття правовстановлюючого документу та інших близьких за значенням термінів. Здійснено характеристику видів правовстановлюючих документів. Основну увагу приділено новелам законодавства у сфері нерухомості у частині оформлення права власності на обєкти нерухомого майна. Розглянуто окремі питання процедури встановлення факту належності особі правовстановлюючих документів. правовстановлюючий документ особа
Ключові слова: окреме провадження, юридичний факт, правовстановлюючий документ, документ, який посвідчує право власності, власник, особи, заінтересовані у встановленні факту.
В научной статье исследуются вопросы установления факта принадлежности правоустанавливающего документа лицу, фамилия, имя, отчество, место и время рождения которого, указанные в документе, не совпадают с именем, отчеством, фамилией, местом и временем рождения этого лица, указанном в свидетельстве о рождении или паспорте. Проведен анализ законодательства в этой сфере и судебной практики. Исследовано понятие правоустанавливающего документа и других, близких по значению терминов. осуществлена характеристика видов правоустанавливающих документов. основное внимание уделено новеллам законодательства в сфере недвижимости в части оформления права собственности на объекты недвижимого имущества. Рассмотрены отдельные вопросы процедуры установления факта принадлежности лицу правоустанавливающего документа.
Ключевые слова: отдельное производство, юридический факт, правоустанавливающий документ, документ, который удостоверяет право собственности, собственник, лица, заинтересованные в установлении факта.B.V. THE ESTABLISHMENT THE FACT OF BELONGING FOR PERSON OF A ENTITLING DOCUMENT: SOME ASPECTSscientific article is devoted to the problems of establishing the fact of belonging of a entitling document the person, surname, first name, place and time of whose birth specified in the document do not match with the name and surname, place and time of birth of the person specified in the certificate of birth or passport. Spend analysis of the legislation in this field and judicial practice. We studied the concept of a entitling document and other, similar in value terms. Implemented characteristic species of entitling documents. The focus is on short stories by the legislation in the sphere of real estate in terms of registration of ownership of immovable property. We consider separately the question of procedure the establishment the fact of belonging for person of a entitling document.words: separate proceeding, legal fact, entitling document, document that certifies the right of ownership, owner, persons interested in establishing a fact.
Постановка проблеми. Встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, імя, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з імям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті, може здійснювались в силу положень частини 1 статті 256 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК). Встановлення вказаного факту має особливе значення для належної реалізації прав власника шляхом усунення правової невизначеності, яка може виникнути у результаті наявних у документах розбіжностей у імені, по батькові, прізвищі, місці і часі народження особи.
Аналіз останніх досліджень і публікацій з даної теми, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Зміни у законодавстві, відсутність єдиного підходу дорозгляду питань, повязаних із встановленням факту, про який йдеться у документі і, власне, факту належності правовстановлюючих документів, сфери застосування положень частини 1 статті 256 ЦПК України зумовлюють значення та актуальність цих питань, які залишаються невирішеними та будуть розглянуті у статті. Проблематика встановлення фактів, що мають юридичне значення, тією чи іншою мірою були предметом дослідження низки вітчизняних та зарубіжних вче- них-процесуалістів, зокрема: С.С. Бичкової, П.Ф. Єлісейкіна, В.В. Комарова, С.Я. Фурси, Д.М. Чечота, Г.В. Чурпіти, М.Й. Штефана та інших. Зокрема, М.Д. Ждан, І.А. Кузнецов, О.І. Коляда у своїй науковій статті «Щодо правовстановлюючих документів на нерухоме майно (крім земельних ділянок)» (20І1 р.) аналізують вимоги до правовстановлюючого документа. Разом з тим, низка питань теоретичного і практичного характеру залишаються невирішеними і потребують уваги науковців.
Метою статті є зясування дефініції правовстановлюючого документа, аналіз його видів та особливостей процедури встановлення факту належності особі правовстановлюючих документів в порядку окремого провадження.
Виклад основного матеріалу. В рамках обраної теми, насамперед, слід розглянути поняття «правовстановлюючий документ», дефініція якого у чинному законодавстві не закріплена. Водночас, цей термін постійно використовувався та використовується в нормативно-правових актах у сфері нотаріату, містобудування, нерухомості тощо. Так, у Додатку № 2 до Наказу Міністерства юстиції України № 7/5 від 07.02.2002 р. «Про затвердження Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав» (втратив чинність) було закріплено перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких проводилась державна реєстрація права власності на нерухоме майно. У статті 2 Указу Президента України № 666/99 від 16.06.1999 р. «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно» (втратив чинність) правовстановлюючий документ було визначено як документ, який підтверджує права певного субєкта на нерухоме майно та складений у порядку, передбаченому законодавством. Слід відзначити, що термін «правовстановлюючий документ» витісняється із загальноприйнятої термінології. Так, його виключено із Наказу Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 р. «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», натомість вживається термін «документ, який посвідчує право власності». У Постанові Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» також вживається термін «документ, який посвідчує право власності», «документ, що посвідчує набуття права державної або комунальної власності». Хоч в цілому законодавець намагається уникати такого терміну у законодавстві про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, обмежуючись узагальнюючими поняттями, як то «документи, що подаються для державної реєстрації прав», «документи, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно». Правовстановлюючими документами на транспортні засоби можна вважати документи, перераховані у Постанові Кабінету Міністрів України № 1388 від 07.09.1998 р. «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів». У цій Постанові вживається термін «документи, які встановлюють право власності» (пункт 11), а також йдеться про документи, що підтверджують правомірність придбання (пункт 8).
Для більш повного розуміння вказаної термінології слід звернути увагу на наступне. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про інформацію» документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Відповідне поняття інформації закріплене і у частині 1 статті 200 ЦК України. За своїм значенням слово «установлювати» може тлумачитись по-різному, у залежності від сфери такого застосування. Стосовно права - це таке значення, як створювати, утверджувати, узаконювати що-небудь (право), уводити в дію [1, с. 498]. Що ж означає слово «посвідчувати»? Посвідчувати - підтверджувати істинність, правильність чого-небудь; підписом або печаткою завіряти який-небудь документ, надаючи йому чинності; бути, служити свідченням чого-небудь, доказом істинності, правильності чогось [2, с. 311].
Як випливає із значення досліджуваних слів, із раніше чинного законодавства та практики, що склалася, правовстановлюючий документ - це документ з яким асоціюється виникнення права. Однак момент виникнення права на нерухомість сьогодні привязується до моменту державної реєстрації такого права, а не до моменту оформлення документу, що в будь-якому разі зводить роль останнього до підтвердження факту належності зазначеного у ньому майна конкретному власнику (власникам). Таким чином і правовстановлюючий документ, і документ, який посвідчує право власності можна визначити, як матеріальний носій, що містить інформацію про право, яке виникло з підстав, визначених законодавством. Важливим у досліджуваних відносинах є скоріш не питання який термін більш вдалий, а питання єдності вживаної термінології, що має значення для формування однорідної правозастосовної практики.
Традиційно інформація про права на нерухомість відображається на матеріальних носіях, які мають додатковий захист (наприклад, спеціальні бланки нотаріальних документів виготовляються із двоступеневим водяним знаком, захисними волокнами та хімічним захистом). Вказана форма збереження інформації таким чином слугує посиленню її захисту, достовірності, гарантій збереження. Разом з тим, останні зміни у законодавстві у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень й нотаріату свідчать про відступлення від сталого підходу до збереження інформації на матеріальних носіях у бік її відображення в електронному вигляді. Безумовно, активний розвиток технологій і їх запровадження у сфері і приватних, і публічних відносин можуть давати підстави вважати, що такий крок є своєчасним, а спрощення процедури оформлення прав на нерухоме майно сприятиме її здешевленню та пришвидшенню реалізації прав учасників цивільних правовідносин.
Відповідно до частини 1 статті 21 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення державного реєстратора, витяг з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав надаються в електронній та (за бажанням заявника) в паперовій формі. Витяг з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав за бажанням заявника надається у паперовій формі. Такий витяг у паперовій формі надається з проставленням підпису та печатки державного реєстратора. Частиною 2 цієї статті встановлена однакова юридична сила вказаних документів незалежно від їх форми (електронна чи паперова).
Можна констатувати, що нині формується «змішана» система оформлення прав на нерухоме майно: з підтвердженням виникнення такого права на матеріальному носії (документі), або без видачі такого. У свою чергу це може мати безпосередній вплив на зменшення кількості звернень до суду для встановлення факту належності особі правовста- новлюючого документу в порядку окремого провадження. Згідно частини 2 статті 12 Закону України № 1952-ІУ від 01.07.2004 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. Водночас у разі відсутності правовстановлюючого документу (у випадках, коли він не видається) потреба у встановленні факту належності особі правовстановлюючого документу виникнути не може. Може йтися про відповідність/невідповідність відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), про зареєстровані речові права даним реєстраційної справи або відповідність/не- відповідність відомостей, у них зазначених (у тому числі щодо прізвища, імені та по батькові власника), іншим документам, на підставі яких такі відомості вносились до Державного реєстру прав та до реєстраційної справи. Невідповідність може бути результатом помилки, яка може бути усунена в адміністративному і судовому порядку. Так, згідно частини 1 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), за заявою власника чи іншого правонабувача, обтяжувача, а також у випадку, передбаченому підпунктом «в» пункті 2 частині 6 статті 37 цього Закону (задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення про внесення змін до записів Державного реєстру прав та виправлення помилки, допущеної державним реєстратором) вносяться зміни до записів Державного реєстру прав.
Раніше процедура виправлення технічної помилки регламентувалась пунктом 2.4 Наказу Міністерства юстиції України № 3502/5 від 12.12.2011 р. «Про затвердження Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», відповідно до якого заявник подавав документ, у якому виявлено технічну помилку, та копії документів, визначені у пункті 2.3 цього розділу. Слід звернути увагу, що новий підзаконний акт, положеннями якого було передбачено втрату чинності вищевказаного Наказу, не містять норм, які регламентували би спеціальний порядок виправлення реєстраційних помилок, а містить загальні вимоги до оформлення заяв та рішень (Наказ Міністерства юстиції України від 21.11.2016 р. № 3276/5 «Про затвердження Вимог до оформлення заяв та рішень у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Статтею 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено альтернативність адміністративного чи судового захисту прав, порушених у результаті прийняття рішення, дій, бездіяльності уповноважених у сфері державної реєстрації прав субєктів. Так, рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, субєкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду (частина 1 стаття 37) При цьому рішення, дії або бездіяльність Міністерства юстиції України та його територіальних органів можуть бути оскаржені до суду (частина 10 стаття 37).
Попри вищезазначені тенденції у законодавстві дослідження відносин, повязаних із встановленням факту належності правовстановлюючих документів є важливим з огляду на багатоманітність таких документів і осіб, що можуть бути заінтересованими у встановленні такого факту. Це не лише фізичні особи, заінтересованими особами можуть бути військкомати, органи національної поліції, органи соціального захисту населення, Пенсійного фонду України, територіальні громади, фінансові органи, органи виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства, навчальні заклади, органи страхування тощо.
До правовстановлюючих документів можна віднести, зокрема, нотаріально посвідченні договори купівлі-продажу, ренти, довічного утримання, дарування, міни, спадковий договір, свідоцтво про право власності на нерухоме майно, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання (стаття 37 Закону України «Про іпотеку»). Договір є досить поширеним правовстановлюючим документом не тільки у цивільних, а й у сімейних правовідносинах. Так, це договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності (стаття 64 СК України), договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя (стаття 69 СК України), договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (стаття 89 СК України), шлюбний договір (стаття 93 СК України), договір про припинення права на аліменти для дитини у звязку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо) (стаття 190 СК України) тощо. Рішення суду є правовстановлюючим документом у разі набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери за набувальною давністю (частина 4 статті 344 ЦК України), на безхазяйну нерухому річ (частина 2 статті 335 ЦК України), на майно, що належало дружині, чоловікові як на обєкт права спільної сумісної власності подружжя (стаття 62 СК України). Міністерство юстиції України звертало увагу на те, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (приписи частина 5 статті 37б ЦК України). У цьому разі єдиним можливим документом, що підтверджує виникнення права власності на таке нерухоме майно, є рішення суду [3].
Правовстановлюючими документами є й свідоцтва: свідоцтво про право на спадщину (стаття 1297 ЦК України), свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (стаття 67 СК України), свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, яке видається покупцеві нотаріусом на підставі акту про реалізацію предмета іпотеки (стаття 47 Закону України «Про іпотеку»), свідоцтво про право власності на приватизоване житло (частина 5 статті 8 Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Згідно статті 48 Закону України «Про нотаріат» на підтвердження, з-поміж іншого, права власності, видаються відповідні свідоцтва.
У той же час слід звернути увагу на те, що сьогодні випадки видачі свідоцтв скоротились. Так, за раніше чинним законодавством у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у випадках, установлених законом, державний реєстратор органу державної реєстрації прав після прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, відкриття відповідного розділу Державного реєстру прав та/або внесення записів до зазначеного Реєстру формував свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Відповідно до пункту 24 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 868 від 17.10.2013 р. (втр. чин.), заявник міг отримати таке свідоцтво виключно в електронній формі, про що зазначав у заяві, або у паперовій. В останньому випадку воно оформлювалось на бланку, зразок та опис якого встановлювало Міністерство юстиції України. Свідоцтво видавалося у низці випадків, як то на новозбудовані чи реконструйовані обєкти нерухомого майна, на обєкт нерухомого майна, що утворився у результаті поділу, виділу частки з обєкта нерухомого майна або обєднання обєктів нерухомого майна, на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що розташовані на території сільських рад та закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 р., на обєкт нерухомого майна державної або комунальної власності, будівництво якого завершено та право власності на який не зареєстровано до 1 січня 2013 р., у звязку з поверненням обєктів нерухомого майна у власність реабілітованим громадянам, у звязку з передачею обєктів нерухомого майна у власність фізичним та юридичним особам, що вийшли із складу засновників (учасників) юридичної особи чи у результаті припинення (ліквідації чи реорганізації) юридичної особи або виділу з неї нової юридичної особи, у звязку з передачею нерухомого майна у власність юридичної особи як внесок. Сьогодні у вказаних випадках свідоцтво не видається, тому, наприклад, нотаріальна дія щодо такого майна вчиняється на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього.
Щодо самої процедури розгляду у порядку окремого провадження справ про факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, імя, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з імям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті, то доцільним є звернути увагу на наступне.
Верховний Суд України в своєму Листі «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 1 січня 2012 р. вказує, що не підлягають розгляду в судах заяви про встановлення факту безпосередньої участі протягом певного періоду на будь-яких роботах, повязаних із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також у роботах на діючих пунктах санітарної обробки людей і дезактивації техніки.
Заяву про встановлення факту належності правовстановлюючого документа можуть подавати:
особа - власник правовстановлюючого документа, якій необхідно довести належність цього документа їй;
спадкоємці померлої особи - власника цього документа для оформлення спадкових прав;
утриманці померлого для одержання пенсії;
прокурор у порядку статей 45, 46 ЦПК України;
інші особи, які заінтересовані у встановленні факту.
Крім того, слід враховувати, що описки та помилки в судовому рішенні виправляються не шляхом встановлення факту належності правовстановлюючого документа, а шляхом виправлення описки у порядку, передбаченому статтею 219 ЦПК України [4].
В.В. Комаров цілком слушно відзначає, що при розгляді цих справ суд встановлює саме належність особі документа, а не тотожність осіб, які неоднаково названі у різних документах. Разом з тим, цей порядок не застосовується, якщо виправлення в цих документах належним чином не застережені або їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання тощо. Відповідно до чинного законодавства це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який йдеться у документі [5, с. 209].
Верховний Суд України вважає, що на підставі пункту 6 статті 256 ЦПК України суд може встановлювати факти належності особі документів, які не відносяться до таких, що посвідчують особу, наприклад, довідок про поранення чи перебування у госпіталі у звязку з пораненням, повідомлення військових частин, військкоматів і інших органів військового управління про загибель чи пропажу без вісті в звязку з обставинами військового часу, а також заповіту, страхового свідоцтва (полісу), ощадної книжки, трудової книжки, іншого документа про трудовий стаж [6]. Така позиція видається обґрунтованою.
Висновки
Таким чином, спостерігається тенденція відступлення від сталого підходу до збереження інформації на матеріальних носіях у бік її відображення в електронному вигляді, що має особливе значення для реалізації та захисту прав власника, змінює роль правовстановлюючого документа у приватних правовідносинах та коло його застосування. Зокрема, формується «змішана» система оформлення прав на нерухоме майно: з підтвердженням виникнення такого права на матеріальному носії (документі), або без видачі такого. При цьому розгляд справ у порядку окремого провадження про встановлення факту належності правовстановлюючих документів не зводиться до встановлення факту належності правовстановлюючих документів на майно, може йтися і про належність особі інших документів, які не відносяться до таких, що посвідчують особу, наприклад, довідок про поранення чи перебування у госпіталі у звязку з пораненням, що є особливо затребуваним у сучасних умовах.
Література
Словник української мови : в 11 томах / За ред. І.К. Бі- лодіда. - Т. 10. - К. : Наукова думка, 1979. - 658 с.
Словник української мови : в 11 томах / За ред. І.К. Бі- лодіда. - Т. 7. - К. : Наукова думка, 1976. - 723 с.
Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення : Постанова Пленуму Верховного суду України від 31.03.95 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://rada.gov.ua.