Фізико-географічні особливості гірських систем
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ фізико-географічні особливості гірських систем
1.1 Історія дослідження
великих гірських систем світу
.2 Геоморфологічні процеси
у гірських системах
.3 Класифікація гірських
систем
РОЗДІЛ 2. геоморфологічна характеристика найбільших гірських систем світу
2.1 Великі гірські систем суші
.2 Великі гірські системи
Світового океану
РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ГІРСЬКИХ
СИСТЕМ для людини
.1 Корисні копалини великих
гірських систем
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Гірська система - сукупність
гірських хребтів, гірських масивів, плоскогір'їв, міжгірських западин і долин.
Як правило, це гори, що сформувалися протягом однієї геотектонічної епохи і
мають просторову і морфологічну єдність.
Вивченням великих гірських
систем займались учені-географи та мандрівники усього світу. П.П.
Семенов-Тян-Шанський, Н.А. Северцов, А.П. Федченко, І.В. Мушкетов у другій
половині минулого століття досліджували геоморфологічні та природні особливості
гір Середньої Азії (Памір, Гіссаро-Алай, Тянь-Шань). Іншими вченими було
проведено роботи у гірських районах Забайкалля, Чукотки, Кавказу, які дали
можливість встановити основні закономірності будови рельєфу світу та його
формування під дією неотектонічних рухів. Результати цих робіт дали великий поштовх
у розвитку досліджень спрямованих на пошуки корінних місцеположень корисних
копалин у горах та їх виявлення у інших гірських регіонах.
Отже, актуальність теми даної
курсової роботи пояснюється тим, що дослідження великих гірських систем світу
має важливе прикладне значення для людини.
Методологічною основою
курсової роботи є праці відомих учених-географів, картографічні твори та
енциклопедична література. Дослідженню та опису великих гірських систем світу
присвячували свої праці такі відомі учені-географи: Н.А. Гвозденський, Ю.Н.
Голубчиков, Г. С. Ананьєв, О.К. Лєонтєв, О.Ф. Якушко, Н.П. Костенко та інші.
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ
ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ГІРСЬКИХ СИСТЕМ
Гірський масив - сукупність
гір <https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B8> неправильних
обрисів, які складають єдину групу. Розташований він більш-менш ізольовано і
має приблизно однакові протяжність і ширину (масив Монблан в Альпах. Гірські
масиви як правило слабко розчленовані, мають яскраво виражену морфологічну
єдність.
Гірські хребти −
лінійно витягнуті великі позитивні форми рельєфу, зі схилами, підошвою,
гребенем і окремими вершинами, формами макрорельєфу й морфоскульптур. Хребти
великої довжини називають гірськими пасмами або ланцюгами гір. Вершинна частина
хребта може бути різною: гребінчасто-загостреною, округлою, у вигляді плато.
Будова хребта включає такі елементи як вершини, гряди, масиви, відроги тощо.
Висота, протяжність та форма гірського хребта залежать від походження, історії
розвитку та літологічного складу порід.
Нагір’я - гірська країна, значної
висоти, що складається з хребтів і високо розташованих відносно рівних ділянок
земної поверхні, що являли собою до останнього горотворення древні пенеплени
(Тібет, Східний Памір).
1.1 Історія
дослідження великих гірських систем світу
Одним з перших подорож по гірським
хребтам здійснив Марко Поло у ХІІІ ст. На шляху до Китаю він відвідує гори
Бадахшана та Східний Памир. Мандрівник так описує свою подорож: «…Три дні їдеш
на північний схід , все по горах, і піднімаєшся в найвище, кажуть, місце в
світі. Дванадцять днів їдеш по тій рівнині , називається вона Памиром ; і в усі
часи немає ні житла, ні трави; їжу потрібно нести з собою. Птахів тут немає від
того, що високо і холодно».
У ХІV ст. арабський мандрівник
марокканець Ібн Батута під час подорожей по країнам Африки та Азії відвідав
Іранське нагір’я, Гіндукуш,
Невисокі гірські хребти Центральної
Європи стали першими об'єктами наукового дослідження у XVIII ст. Генеруючи на
цих легкодоступних орографічних одиницях основи геологічних знань, люди різних
професій, місцеві уродженці, давали їм географічні характеристики.
У 50-х рр. Йоганн Готліб Леман
досліджував частину північних схилів Тюрінгенського Лісу (висота до 982 м) і
коротко описав височини по обох берегах р. Везер, від злиття Верро і Фульда на
північ до 52 ° сх.ш. Рудні гори (до 1244 м), що тягнуться майже на 150 км
уздовж лівого берега річок Огрже і Білина (ліві притоки верхньої Лаби), одним з
перших вивчав швед Йоганн Якоб Фербер.
Швейцарець Жан Андре Де Люкс у 70-х
рр. обійшов Бернські Альпи, північні схили Пеннінських Альп і Юру. Подорожуючи
по Центральній Європі, Делюк обстежив згаслі вулкани в масивах Ейфель і
Хунсрюк, хребти Таунус, Золлінгена і інші височини по р.Везер (між 51 і 52 °
сх. ш.), Гарц.
Першим дослідником Тянь-Шаню був
знаменитий російський географ П.П. Семенов-Тян-Шанський, що проник в саме серце
Небесних гір, до масиву Тенгрі-таг. Слідом за П.П.Семеновим-Тян-Шанським цей
маловивчений район досліджували Н.А. Северцов, І.В.Мушкетов, І.В. Ігнатьєв і
інші російські вчені, які своїми працями внесли неоціненний вклад у вивчення
Тянь-Шаню.
Не володіючи засобами для
організацій великих експедицій і не маючи підтримки з боку царського уряду,
одинаки-дослідники не могли проникнути у важкодоступні райони цієї гірської
країни.
Тільки в 1856-1857 рр. великому
російському географу П.Семенову вдалося підняти завісу таємничості, яка
прикривала цю частину Тянь-Шаню. Йому першому з дослідників вдалося побачити Тенгрі-Таг
і ступити на його льодовик.
На жаль, в глибину масиву Хан-Тенгрі
П. П. Семенов не заходив, і цей район до самого останнього часу зберігав в собі
безліч загадок. Він тільки два рази відвідав Тянь-Шань, але протягом подальшої
своєї діяльності мандрівник направив туди багато російських вчених, які
продовжували його роботу.
У 1886 р І. В. Ігнатьєв відвідав
Тянь-Шань із спеціальною метою проникнути в масив Хан-Тенгрі. Крім льодовиків
Семенова і Мушкетова, що стікають на північ з хребта Сариджас, І. В. Ігнатьєв
був в долині Інілчек, але не дійшов до величезного льодовика, що лежить в цій
долині. Не маючи спеціального спорядження, він не зміг подолати кам'яний чохол
його двадцятикілометрової поверхневої морени. Інших дослідників Тянь-Шаню також
довго відлякувала його неприступність. Слава всього масиву, особливо вершини
Хан-Тенгрі, привернула до нього декількох іноземних вчених і альпіністів, але і
їм не вдалося розгадати його таємниці.
Так, в 1899 р угорський зоолог
Альмаші пройшов в долину Сариджас, але розгадати складну орографію масиву
Хан-Тенгрі йому не вдалося. Наступного року з'явилися швейцарські провідники з
італійським альпіністом Боргезе, але і вони не зуміли піднятися на льодовик
Інілчек, який здався їм непрохідним.
М. Т. Погребецький, який був майстром
спорту з альпінізму, очолив організацію української експедиції в Тянь-Шань, що
працювала в районі Тенгрі-Таг. Спочатку це була альпіністська спортивна група.
Пізніше вона виросла в комплексну Українську урядову експедицію, що виконала
велику роботу по топографічній зйомці, геологічній розвідці і географічному
вивченню масиву Хан-Тенгрі.
У 70-80-х рр. XIX столітті Микола
Пржевальський очолив чотири експедиції в Центральну Азію. Ця маловивчена
область завжди приваблювала дослідника, і подорож до Центральної Азії була його
давньою мрією. За роки досліджень були вивчені гірські системи Кунь-Луня,
хребти Північного Тибету, витоки Хуанхе і Янцзи, басейни Куку-нора і Лоб-нора.
Наукові результати експедицій Н.М.
Пржевальського викладені ним в ряді книг, що дають яскраву картину природи і
характеристики рельєфу, клімату, річок, озер, рослинності і тваринного світу
вивчених територій. Він встановив напрямок основних хребтів Центральної Азії і
відкрив ряд нових, уточнив кордони Тибетського нагір'я, описав озеро Лобнор.
Пржевальський був другою людиною після Марко Поло, що дістався до озера-болота
Лоб-Нора.
Наймасштабніше географічне відкриття
ХХ ст. здійснила експедиція С.В.Обручева у 1926 р. Було відкрито велику гірську
систему на північному-сході Сибіру, яка згодом отримала назву хребет Черського.
Книга С. В. Обручева «В неизведанные края» присвячена його трьом великим
експедиціям на північ Азії , що відбувалися відповідно в 1926 , 1928-1930 і
1934-1935 роках. В результаті цих експедицій було також відкрите Юкагірское
плато.
Першим підкореним гімалайським
восьмитисячником стала г.Аннапурна. 3 червня 1950 Моріс Ерцог і Луї Лашеналь
здійснили сходження цю на гору. Перше сходження на Еверест було здійснено 29
травня 1953 року Тенцінгом Норгеєм і Едмундом Хілларі. У середині XX століття
дорога до Евересту була закрита з боку підконтрольного Китаю, тому до гори
можна було дістатися тільки через Непал, уряд якого дозволяв організовувати
іноземцям всього одну експедицію на рік. У 1952 році найвищу вершину світу
намагалися підкорити швейцарці, але через погану погоду альпіністам всього в
240 м від вершини гори довелося розвернутися назад. В цьому ж році під час
поїздки в Альпи Хілларі отримав запрошення від Британського гімалайського
комітету взяти участь в експедиції на Еверест, наміченої на 1953 рік. Альпініст
без роздумів погодився. На сьогоднішній день на вершину Евересту людина
піднімалася вже близько 1200 разів. У списку підкорювачів 900 прізвищ (деякі
піднімалися більш ніж один раз). На вершині побували: 60-річний чоловік і
13-річний юнак, а в 1998 році - перший інвалід. Мрією кожного альпініста є
завоювання «Корони Землі» - підкорення всіх 14 восьмитисячників, 10 з яких
знаходяться в Гімалаях.
1.2
Геоморфологічні процеси у гірських системах
Гірські ландшафти відрізняються від
рівнинних, як правило, більшою динамічністю. Характерна для них інтенсивність
руслових, схилових, ерозійно-денудаційних і гравітаційних процесів в основному
зумовлена двома причинами.
Перша причина полягає в тому, що в
горах в процесі тектонічних підняттів (іноді вулканічних вивержень) накопичені
величезні запаси потенційної енергії тяжіння, які витрачаються при денудації і
розвитку гірських ландшафтів. Цей ендогенний елемент в екзогенних процесах
служить джерелом енергії всіх гравітаційних рухів (осипи, обвали, зсуви). Дія
сили тяжіння проявляється також спільно з транспортуванням уламків гірських
порід проточною водою: вони переміщаються по крутому схилу ложа в гірському
потоці як під тиском водяного струменя, так і під дією власної ваги, що спостерігається
також і при проходженні селів. Словом, потенційна енергія тяжіння ендогенного
походження найважливіше енергетичне джерело розвитку гірських ландшафтів.
Друга причина інтенсивності змін
ландшафтів в горах − незавершеність кругообігу води в атмосфері, що не
досягає початкового висотного рівня. Випаровуючись, вода піднімається від
океанів, морів і низовин, а тоді випадає у вигляді рідких і твердих опадів. При
цьому в горах вода стикається з земною поверхнею на великих абсолютних висотах,
не використавши значну частину потенційної енергії тяжіння, накопиченої в
процесі підняття за рахунок променевої енергії Сонця. Частина цієї енергії на
якийсь термін консервується в вічних снігах, фірнових полях і льодовиках
високогір'я, інша ж частина відразу після дощів витрачається при ерозійних,
селевих та інших процесах.
Процеси вивітрювання розвиваються
по-різному в залежності від розташування гір в різних широтних географічних
поясах і довготних секторах і диференційовано по висотних зонах. Гори отримують
більше променистої енергії від Сонця в порівнянні з низинними рівнинами тих же
широт, що веде до сильного нагрівання земної поверхні, яка здебільшого
скеляста. Поряд з цим верхні частини гір швидше втрачають тепло шляхом нічного
випромінювання в атмосферу. Добові коливання температури призводять до
інтенсивного фізичного (інсоляційного) вивітрювання, особливо в умовах
континентального клімату. У високогір'ї до нього приєднується морозне
вивітрювання внаслідок замерзання води атмосферних опадів та танення снігів і
льодовиків.
Тонкі частинки продуктів
вивітрювання змиваються зі схилів дощовими і талими сніговими водами. Тому в
корі вивітрювання схилів, там, де схили нею покриті, переважає грубий уламковий
матеріал: щебінь, брили породи.
У високогір'ї талі води льодовиків
просочують пухкі продукти вивітрювання і сприяють розвитку соліфлюкційних
процесів. Ці процеси широко розвинені в північних горах, в тому числі в
нижньому ярусі арктичних гір (Земля Франца-Йосипа і ін.), де під їх дією
формується рельєф прильодовикової зони.
В горах Півночі, як і у високогір'ї,
інтенсивно йде морозне вивітрювання. Внаслідок кріогенного сортування уламків
скель на схилах і вододілах утворюються кам'яні моря, характерні для
кам'янистої тундри, кам'яні багатокутники, які, проте, зустрічаються на Памірі,
на Гіссаро-Алаї, на р. Арагац в Закавказзі.
У всіх горах дуже широко поширені
гравітаційні процеси: осипи, які утворюють конуси і шлейфи, що перекривають
нижні частини схилів; гірські обвали (іноді катастрофічного характеру); зсуви,
які пошкоджують і руйнують будівлі. Великі обвали і зсуви часто виникають під
час сильних землетрусів. Обвали перепиняють річки, утворюючи підземні водойми.
Прорив цих природних загат викликає катастрофічні повені.
При гравітаційних процесах, зокрема
при утворенні обвалів і зсувів, незалежно від того, чи причиною порушеної
рівноваги був сейсмічний поштовх чи ні, витрачається потенційна енергія тяжіння
ендогенного джерела.
Величезною транспортуючою здатністю
і ерозійним впливом відрізняються постійні водотоки в горах. Русла гірських
річок мають круті падіння і являють собою стрімкі бурхливі потоки. Ухили річок
в горах на кілька порядків перевищують ухили рівнинних річок. Головними
особливостями гірських річок, що визначають механізм руслових процесів, є
велика кінетична енергія, хвильовий характер проходження паводків.
Н. П. Костенко на підставі
дослідження гір Середньої Азії прийшла до висновку, що основне рельєфотворче
значення в гірських країнах має не маса води гірських річок, а швидкість течії.
1.3
Класифікація гірських систем
При вивчені великих гірських країн
найперше ми звертаємо увагу на висоту та зовнішній вигляд. Через це здавна був
прийнятий поділ гір на високі - вище 2 тис. м; середньовисокі (середні) - від 1
до 2 тис. м; низькі (низькогірні) - нижче 1 тис. м» Висоту гір вимірюють по
вертикалі від підошви до вершини або від рівня океану і теж до вершини. Висоту
від підошви до вершини називають відносною. Висота від рівня океану до вершини
називається абсолютною. Абсолютна висота дає можливість порівнювати висоти гір
незалежно від того, де вони розташовані. У географії майже завжди наводяться
абсолютні висоти.
Типи гір, виділені за ознакою їх
висоти, характеризуються також і особливостями рельєфу. Так, наприклад, для
високогір'я характерні гострі вершини, зазубрені гребені і глибоко врізані
долини. Також для нього типовими є снігові вершини і льодовики. Гори середньої
висоти (або середньогір'я) мають зазвичай округлі і як би згладжені форми
вершин і м'які обриси гребенів. Ті ж, тільки ще більш згладжені форми
характерні для низьких гір. Але тут вже великого значення набуває відносна
висота. Якщо окремі гори не піднімаються над загальною поверхнею вище 200 м, то
їх називають вже не горами, а пагорбами.
Приклади низьких гір: Північний
Урал, відроги Тянь-Шаню, деякі хребти Закавказзя, Хібіни на Кольському
півострові, окремі гори Центральної Європи.
Приклади гір середньої висоти: Гори
Середнього Уралу, Полярний Урал, гори острова Нова Земля, гори Сибіру і
Далекого Сходу, гори Апеннінського і Піренейського півостровів, Скандинавські
гори на півночі Європи, Аппалачі в Північній Америці і ін.
Приклади високих гір: Памір,
Тянь-Шань, Кавказ, Гімалаї, Кордильєри, Анди, Альпи, Каракорум, Скелясті гори і
ін.
Наступна ознака, за якою
класифікують гори, це їх походження. Отже, за походженням гори бувають
тектонічні, вулканічні і ерозійні (денудаційні).
Тектонічні гори утворюються в
результаті зіткнення рухомих ділянок земної кори - літосферних плит. Це
зіткнення викликає утворення складок на поверхні землі. Так виникають
складчасті гори. При взаємодії з повітрям, водою і під впливом льодовиків
пласти порід, що утворюють складчасті гори, втрачають свою пластичність, що
призводить до утворення тріщин, розломів. В даний час складчасті гори в
первозданному вигляді збереглися тільки в окремих частинах молодих гір -
Гімалаїв, що утворилися в епоху альпійської складчастості.
Тектонічні гори поділяють на:
складчасті, брилові, куполоподібні та останцеві плато. Розглянемо кожний тип
детальніше.
Складчасті гори. Багато великих
гірських систем спочатку були складчастими, однак у ході подальшого розвитку
їхня будова істотно ускладнилася. Зони початкової складчастості обмежені
геосинклінальними поясами - величезними прогинами, в яких нагромаджувалися
осади, головним чином у мілководних океанічних утвореннях. Класичний приклад
складчастих гір - Аппалачі на сході Північної Америки. Багато складчастих
гірських систем розсічені величезними насувами з розломами, по яких шари
гірських порід потужністю в десятки і сотні метрів зміщувалися на багато
кілометрів.
Брилові гори. Багато великих
гірських хребтів утворилося внаслідок тектонічного підняття, що відбувалося
вздовж розломів земної кори. Гори Сьєрра-Невада в Каліфорнії - це величезний
горст протяжністю близько 640 км і шириною від 80 до 120 км. Найбільш високо
був піднятий східний край цього горста, де висота гори Уїтні досягає 418 м над
рівнем моря.
Сучасний вигляд Аппалачів у значній
мірі склався внаслідок декількох процесів: первинні складчасті гори зазнали
впливу ерозії і денудації, а потім були підняті вздовж розломів. Ряд брилових
гірських хребтів знаходиться у Великому басейні між Скелястими горами на сході
і Сьєрра-Невада на заході. Між хребтами пролягають довгі вузькі долини,
частково заповнені осадами, знесеними з суміжних брилових гір.
Куполоподібні гори. У багатьох
районах ділянки суходолу, що зазнали тектонічного підняття, під впливом
ерозійних процесів прийняли гірський вигляд. Там, де підняття відбувалося на
порівняно невеликій площі і мало купольний характер, утворилися куполоподібні
гори, яскравим прикладом яких є гори Блек-Хіллс у Південній Дакоті, які мають у
поперечнику близько 160 км. Ця територія зазнала купольного підняття, а більша
частина осадового покриття була видалена подальшою ерозією і денудацією. В
результаті оголилося центральне ядро, складене з магматичних і метаморфічних
порід. Воно оточене хребтами, що складаються з більш стійких осадових порід.
Останцеві плато. Внаслідок дії
ерозійно-денудаційних процесів на місці будь-якої піднесеної території
формується гірський ландшафт. Його вигляд залежить від початкової висоти. При
руйнуванні високого плато, як, наприклад, Колорадо (на південному заході США),
сформувався сильно розчленований гірський рельєф.
Вулканічні гори утворені в процесі
виверження вулканів. Розташовуються, як правило, уздовж ліній розломів земної
кори або біля кордонів літосферних плит.
Вулканічні гори бувають двох типів:
Вулканічні конуси. Конусоподібного
вигляду ці гори набули в результаті виверження магми через довгі циліндричні
жерла. Даний тип гір широко поширений по всьому світу. Це Фудзіяма в Японії,
гори Майон на Філіппінах, Попокатепетль в Мексиці, Місті в Перу, Шаста в
Каліфорнії і ін.
Щитові вулкани. Утворюються при
неодноразовому злитті лави. Від вулканічних конусів відрізняються несиметричною
формою і невеликими розмірами.
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА НАЙБІЛЬШИХ
ГІРСЬКИХ СИСТЕМ СВІТУ
Якщо подивитися на географічну карту
світу, можна побачити, що в розташуванні гірських хребтів існує певна
закономірність (див. додаток А). Найбільш високі і протяжні гірські ланцюги
оперізують зі сходу і заходу Тихий океан. На сході вони утворюють гігантське
«кільце» − це Кордильєри Північної Америки і Анди Південної Америки. На
заході гірські хребти утворюють складнішу картину, нерідко розгалужуючись,
переходячи на острови, огинаючи западини окраїнних морів, таких, як Охотське,
Японське, Східно-Китайське і Південно-Китайське, Філіппінське і ін.
Дуже великий гірський пояс, що
складається з ряду гірських хребтів, простягається з району Середземномор'я
далеко на схід, починаючи від Гібралтарської протоки на заході і закінчуючи
найвищими горами в ланцюзі Гімалаїв і хребтами Індокитайського півострова на
сході. Вся ця структура називається Альпійсько-Гімалайським складчастим
поясом.Існують й інші високі гірські системи, такі як, наприклад, Памір,
Тянь-Шань, Алтай, Саяни і т.д. Є й невисокі, порослі лісом гори - Уральські,
Скандинавські, Аппалачі.
За протяжністю та висотою хребтів
можна виділити 10 найбільших гірських систем на суші та 10 на дні океану.
На суші це: Анди, Кордильєри,
Великий водороздільний хребет, Трансарктичні гори, Скелясті гори, Куньлунь,
Аппалачі, Тянь-Шань, Гімалаї та Урал.
На дні океану : Серединно-Атлантичний
хребет (Північно-Атлантичний та Східно-Атлантичний хребти), Східнотихоокеанське
підняття, Австрало-Антарктичне підняття, гори Маркус-Некер, Східно-Індійський
хребет, Гавайський хребет, Аравійсько-Індійський хребет, Західно-Індійський хребет,
Африкансько-Антарктичний хребет.
2.1 Великі
гірські систем суші
гірський система світ
анди
Анди − одна з найвищих та
найдовших гірських систем Світу, яка розташована на північному-заході Південної
Америки, з дуже великою кількістю діючих вулканів, які складають Андійський
вулканічний пояс. За протяжністю Анди - найдовша гірська система планети (9000
км). Орографічний план Анд надзвичайно складний[дод.1]
Анди - відроджені гори, споруджені
новітніми підняттями на місці так званого Андського (Кордильєрського)
складчастого геосинклінального поясу. Вони є однією з найбільших на планеті
систем альпійської складчастості (на палеозойському і частково байкальському
складчатому фундаменті). Початок формування Анд відноситься до юрського часу.
Анди багаті рудами кольорових
металів (ванадію, вольфраму, вісмуту, олова, свинцю, молібдену, цинку, миш'яку,
сурми і ін.); родовища приурочені в основному до палеозойських структур східних
Анд і жерла древніх вулканів; на території Чилі - великі мідні родовища. У
передових і передгірних прогинах є нафта і газ (у передгір'ях Анд в межах
Венесуели, Перуанська республіка, Болівії, Аргентини), в корі вивітрювання -
боксити. В Андах є також родовища заліза (Болівія), натрієвої селітри
(Республіка Чилі), золота, платини і смарагдів (Колумбія).
Анди складаються переважно з
меридіональних паралельних хребтів: Східні Кордильєри Анд, Центральні
Кордильєри Анд, Західні Кордильєри Анд, Берегової Кордильєри Анд, між якими
лежать внутрішні плоскогір'я і плато (Пуна, Альтіплано - в Болівії і Республіці
Перу) або западини. Ширина гірської системи становить в основному 200-300 км.
Східна Кордильєра невисока, вузька і
розчленована численними поперечними ущелинами. У напрямку на північ вона
переходить у високе нагір’я с плоскими замкнутими котловинами. Це райони
концентрації населення і в одній із котловин на висоті 2660 м розташована
столиця Колумбії Богота. В центрі Східної Кордильєри - озерне плато (переважні
висоти - 2,5 - 2,7 тис. м). Для Східної Кордильєри характерні великі поверхні
вирівнювання. У високогір'ях - льодовики. На півночі Східну Кордильєру
продовжують хребти Кордильєра-де-Меріда (вища точка - гора Болівар, 5007 м) і
Сьєрра-де-Периха (досягає висоти 3 540 м); між цими хребтами у великій низинній
западині лежить озеро Маракайбо.
Західна Кордильєра представляє
високогірний ланцюг з погаслими і діючими вулканами: Охос-дель-Саладо (6880 м),
Коропуна (6425 м), Уальягірі (6060 м), Місті (5821 м) та ін. У межах Болівії
Західна Кордильєра утворює головний вододіл Анд.
Центральні Анди витягнуті на
величезну відстань від державного кордону між Еквадором і Перу на півночі до 27
° пд.ш. на півдні. Це найширша частина гірської системи, що досягає в межах
Болівії ширини 700-800 км. У Центральних Андах виділяють Перуанські Анди
<https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%83%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D0%B8>
(що тягнуться на південь до 14°30' пд.ш.) і власне Центральні Анди
<https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D0%B8>.
У Перуанських Андах унаслідок недавніх піднять і інтенсивного урізування річок
(найбільші з яких -Мараньйон, Укаялі іУайяґа - належать до системи верхньої
Амазонки) утворилися паралельні хребти (Східна і Західна Кордильєри) і система
глибоких повздовжніх і поперечних каньйонів, що розчленувала стародавню
поверхню вирівнювання. Вершини Кордильєр Перуанських Анд перевищують 6000 м
(найвища точка - гора Уаскаран, 6768 м.).
Для Пуни характерні безстічні
улоговини («больсони»), зайняті озерами (Тітікака, Поопо та іншими) і
солончаками (Атакама, Койпаса, Уюні та ін.). На схід від Пуни -
Кордильєра-Реаль
<https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%94%D1%80%D0%B0-%D0%A0%D0%B5%D0%B0%D0%BB%D1%8C_(%D0%91%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%96%D1%8F,_%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%83)>
(пік Анкоума
<https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D1%83%D0%BC%D0%B0>,
6550 м) з могутнім сучасним заледенінням. Між плато Альтіплано(північною
частиною Пуни) і Кордильєрою-Реаль, на висоті 3700 м, знаходиться місто Ла-Пас,
одна з столиць Болівії, найвисокогірніша столиця у світі.
У Пуні і в західній частині
Центральних Анд - дуже висока снігова лінія (місцями вище 6500 м), тому сніги
відмічені лише на високих вулканічних конусах, а льодовики є тільки в масиві
Охос-дель-Саладо (заввишки до 6880 м).
У Чилійсько-аргентинських
Андах клімат субтропічний, і зволоження західних схилів - за рахунок зимових
циклонів - більше, ніж в субекваторіальному поясі. При просуванні на південь
річні суми опадів на західних схилах швидко зростають. Літо сухе, зима волога.
По мірі віддалення від океану континентальність клімату зростає, збільшуються
сезонні коливання температури. У місті Сантьяго, розташованому в Подовжній
долині, середня температура найтеплішого місяця становить 20 °C, найхолоднішого
- 7-8 °C; опадів в Сантьяго випадає небагато, 350 мм в рік (південніше, в
Вальдівії, опадів більше - 750 мм на рік).
Північноамериканські
Кордильєри - група гірських систем в Північній Америці[дод.2]тягнеться вздовж
узбережжя Тихого океану; довжина 8000 км, висота до 6194 м (Мак-Кінлі);
сформовані в альпійському орогенезі; складена з 3 складчастих хребтів: західний
(Сьєрра-Мадре), південний (Сьєрра-Мадре), центральний (Каскадні гори,
Сьєрра-Невада), а також східні (Скелясті гори); розділені посеред гір
височинами (Колумбії, Колорадо і Мексиканською); діючі вулкани; землетруси;
льодовики, межа вічного снігу - від 600 м на півночі до 4600 м на півдні;
розвинутий туризм; видобуток нафти, природного газу, руд міді, цинку. свинцю,
молібдену, урану, золота, срібла.
Кордильєри - поділяються на:
1. Кордильєри Аляски і
північно-західної Канади - в рельєфі внутрішнє плато оточене хребтами. Клімат
холодний із великими опадами. Переважають хвойні ліси, на Алеутських островах
луки.
2. Кордильєри південно-західної
Канади і північно-західного США - займають Береговий хребет, Каскадні і
Скеляясті гори. Клімат м'який із великою кількістю опадів. Переважають хвойні
ліси, на півдні ксерофіти.
. Кордильєри
південно-західного США - у субтропіках між 45-30о пн. ш. масив Сьєра-Невада і
Скелясті гори. Клімат засушливий, на заході субтропічний середземноморський. В
ландшафтах характерні пустині і напівпустині.
Великий Водороздільний хребет
простягаєтся вздовж усього східного узбережжя Австралії від північної частини
штату Квінсленд, що припадає на півострів Кейп-Йорк, до штату Вікторія на
півдні країни, де суша омивається водами Тасманового моря і Бассової протоки,
що відокремлює континент від острова Тасманія. Хребет - єдиний великий гірський
масив материка, більш ніж на третину зайнятого рівнинами і ще на третину -
пологими височинами. Гори Великого Вододільного хребта дуже пологі, вони сильно
згладжені водною ерозією і вивітрюванням. За висотою та геоморфологічними
особливостями північна та південна частини Великого Водороздільного хребта
суттєво відрізняються. Гори північної частини (в штаті Квінсленд) - низькі і
середньо-високі, витягнуті в меридіональному напрямку, розбиті на окремі
плоско-вершинні хребти.
На західних схилах північного краю
Великого Водороздільного хребта кліматичні умови досить суворі, оскільки тут
випадає порівняно мало опадів. Тому нижній пояс гір зайнятий пустелями і
напівпустелями. Однак відомі також і виключення, до числа яких належить ділянка
густого тропічного лісу на річці Херберт.
Трансантарктичні гори «перетинають»
Антарктиду на дві нерівні частини. Ці місця славляться Сухими долинами, де
опади не випадали вже два мільйони років. Крім того, тут сформувався своєрідний
музей динозаврів; це єдине таке місце в Антарктиді дуже багате «експонатами»,
де палеонтологи знаходять сліди доісторичної фауни. «На краю Трансарктичних гір
розташований єдиний на материку діючий вулкан Еребус (3794 м)
Трансантарктичні гори - одні з
найбільш протяжних в світі - проходять через всю Антарктиду від моря Росса до
моря Уедделла. У географії Трансантарктичні гори прийнято вважати межею між
західною та східною Антарктидою. Приблизно в 480 км від гірської системи
знаходиться Південний полюс.
Найвищою вершиною
Трансантарктических гір є гора Керк-Патрік, що досягає 4528 м у висоту. Вона
являє собою найбільше зібрання копалин організмів в Антарктиді, іменоване
формацією Гансона. Так як в далекому минулому, ще до настання льодовикового
періоду, кліматичні умови на Антарктиді були практично такими ж, як і на інших
сучасних континентах, тут мешкали організми того ж походження, що і в інших
частинах світу. Зокрема, тут були виявлені останки багатьох видів динозаврів,
серед яких і трілодонти - травоїдні динозаври.
В районі Трансантарктичних гір
розташований шельфовий льодовик Росса - найбільший в Антарктиді.
Трансантарктичні гори - своєрідний «транзитний» пункт, через який лід з
Східно-Антарктичного льодовикового щита проходить в напрямку моря Росса.
Скелясті гори утворюють грандіозний
вододіл басейнів Тихого і Атлантичного океанів. Переважну їх частині (Скелясті
гори Канади і Монтани, західна половина гір більш південних штатів США)
відповідає зовнішня міогеосинклінальна зона ларамійской складчастості. Східна
частина Скелястих гір США, звернених до Великих рівнин, відноситься до зони
епіплатформенного орогенезу на докембрійскій і герцинській платформі. Складена
гранітами північна частина (на північ від 45 °) Скелястих гір найбільш вузька і
важкодоступна ( Робсон, 3954 м). На території США короткі піщанні і вапнякові
хребти піднімаються один над одним у вигляді величезних лаштунків, розділених
зниженнями, або «парками». Гірська система розширюється до 700 км і стає ще
більш високою (Елберт, 4399 м). Південну, найбільш підвищену частину Скелястих гір
іноді називають колорадським горами, їх крайній східний хребет - Передовий -
досягає 4364 м (р Бланка-Пік). Ці гори розірвані глибокими каньйонами, по днищ
яких в сезон дощів несуться бурхливі потоки. Густою мережею переплітаються
каньйони і яри, порізані червоно-коричневі передгір'я.
Південна частина Скелястих гір
багата печерами. Найглибша з відомих печер в США - Нефф-Каньйон (357 м),
розташована на західному схилі хребта Уосатч в околицях Солт-Лейк-Сіті. Біля
підніжжя Гваделупської гори знаходиться багатоповерхова Карлсбадська печера -
одна з найбільших за обсягом своїх порожнин карстових печер США і всього світу.
Її довжина становить 33 км при глибині 313 м.
Величезна широтна протяжність (3200
км) визначає велику різноманітність природних умов Скелястих гір. Уздовж їх
східних схилів в меридіональному напрямку поширюються континентальні арктичні і
тропічні повітряні маси..
Тайга канадських Скелястих гір
складається з ялиць (миловидної, стрункої, альпійської), білої і чорної ялин,
червоного кедра, американської модрини. Під ними розвинені гумусово-залізисті
підзоли. Значну участь у формуванні ґрунтів приймають ріоандезітові попели, які
надходили в голоцені як еоловий матеріал з Каскадних гір.
Куньлунь - найдовша система Азії
(2700 км). В орографічному і геоморфологічному аспекті гори поділені на західну
(від Паміру до р.Керія) і східну частини.
Західний Куньлунь вузький,
складається з трьох паралельних ланцюгів з міжгірними зниженнями. У ланцюгах
потужні масиви Конгур (7719 м) і Музтаг-Ата (7555 м). Добре виражена осьова
кристалічна зона. Значне сучасне заледеніння. Характерна пустельність
ландшафтів. У середньому поясі гір напівпустельні ландшафти. На висоті
3000-3500 м ділянки гірських степів (типчак, тонконіг, ірис).
Східна частина Куньлуня - це ряд
паралельних куполоподібних хребтів великої протяжності з поздовжніми
тектонічними западинами. Великі хребти - Кукуш, Баян-Хара-Ула, Аркатаг з
куполоподібними вершинами та пологими схилами.
Система гір Аппалачі
витягнута з північного сходу на південний захід на 2000 кілометрів в межах
Канади і США. [дод.3]Перетинаючи
основною своєю частиною південну половину помірного поясу, на півдні заходить в
субтропіки. На півночі Аппалачі примикають до затоки Святого Лаврентія, і
хребти цих гір заходять на півострови Гаспе і Нова Шотландія. Від
Лаврентійської височини вони відокремлені широкою долиною річки Св.Лаврентія.
До цієї частини Аппалачів належать також гори Рдірондак, розташовані між
долиною Св. Лаврентія та озерами Онтаріо. За структурою вони відносяться до
Канадського щита, але по всьому комплексу ландшафтів
<#"898405.files/image001.jpg">
Додаток Г
Орографічна
система Кордильєр
Додаток Д
Орографічна схема Аппалацький гір
Додаток Е
Орографічна Схема Тянь-Шаню
Додаток Ж
Орографічна схема Гімалаїв
Додаток З
Орографічна система Уральських гір
