Ґенеза концепції тоталітаризму

  • Вид работы:
    Статья
  • Предмет:
    Политология
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    10,15 Кб
  • Опубликовано:
    2017-08-07
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Ґенеза концепції тоталітаризму

Важко відразу дати визначення поняття тоталітаризм. Воно багатоваріантне, піддатливе для різних маніпуляцій та демагогічних надуживань. Чимало народів мають досвід тоталітаризму, коли фанатизм, грубість, жорстокість і пиха однієї особи прирікає життя чоловіків і жінок на безкінечний відчай, терпіння, страх і деструкцію. Без означення цього явища, розуміння його природи ми (тепер уже самі) створюємо небезпеку його повторення. Метою цього дослідження є зясування ґенези концепції тоталітаризму в світовій науковій думці.

Поняття тоталітаризм вперше вжив Дж. Джентилє (1875-1944) - італійський філософ, засновник теорії «актуального ідеалізму», теоретик італійського фашизму, 1934 р. у праці «Походження й доктрина фашизму» («Origini e doktrina del fascismo») (1929). За століття до нього французький соціолог А. де Токвіль (18051859) шукав пояснень природи тоталітаризму, пишучи 1831 р.: «Гадаю, що рід утисків, які загрожують демократичним народам, не будуть мати нічого спільного з тим, що було раніше.... Я не можу підібрати слово, яке б точно виразило природу цього гніту: як я сам розумію поняття «деспотизм» і «тиранія» уже нічого не пояснюють. Це нове явище, тому його потрібно хоча б ідентифікувати, якщо ми не можемо його назвати».

Від часу виникнення поняття тоталітаризм, сформувалися два напрями пояснення його генези. Частина теоретиків - К. Поппер, Дж. Хейз, С. Нойманн, Р. Ніс- бет - шукають витоки тоталітаризму в стародавній політичній думці. Натомість більшість вважає, що тоталітаризм є явищем ХХ ст., а отже, пояснення йому слід шукати в межах сучасної термінології (Дж. Сарторі, Г. Арендт, З. Бжезинський, Ц. Фрідріх, K. Лоувен- штайн, E. Канетті та ін.).

К. Лоувенштайн зокрема писав: «Ми не можемо вживати жодних старих окреслень автократії як тоталітарних, концепція держави - суспільства рідко вживалась у світській термінології, а влада й піддані так глибоко вжилися в традицію, що не вимагали ані ідеологічного обґрунтування, ані примусу». І все ж не слід нехтувати аргументами класичної політичної думки. Те, що нині ми називаємо «стабільністю влади» (і, що повязуємо із сучасним описом тоталітаризму), зявилося ще в Платона як роздуми над умовами для забезпечення стабільності влади. Він вважав, що для цього необхідний: а) стислий класовий поділ, що означає ізоляцію влади, до якої належать пастори та пастирські пси, від людського стада; б) ототожнення долі держави з долею панівного класу; підпорядкування всіх винятково його інтересам та його єдності; цю єдність забезпечують суворі правила виховання й освіти панівного керівного класу, а також суворий контроль та усуспільнення інтересів його членів.

З цих основних елементів виснуємо похідні: в) клас, що здійснює управління, має монополію на військову освіту, право носіння зброї й право всебічної освіти; клас, що управляє, не може здійснювати будь-якої економічної діяльності, йому категорично заборонено заробляти собі на життя; г) в лоні керівного класу здійснюється постійна й сувора цензура за будь-якою інтелектуальною активністю та постійна пропаганда, яка має на меті вироблення та єднання помислів; забороняється впровадження будь-яких інновацій у вихованні, законотворчості та релігії; д) самодостатність держави; держава повинна прагнути до економічної автократії; у протилежному разі керівний клас або буде залежати від класу купців або стане ним; перший прихильник такої альтернативи підкупить владу, інший порушить її єдність, а отже, стабільність держави.

Відтак, маємо справу з кількома елементами, що характеризують тоталітаризм як витвір сучасних політичних систем: панування одного класу - керівного, за формулою: що добре для нього, - добре для держави; цензурування інтелектуальної діяльності з тим, що з лона суспільства усуватимуться ті, хто шкодить суспільству або є потенційними злочинцями; запровадження пропаганди, яка забезпечує «однодумність» суспільства.

Зауважмо, в ідеальній платонівській державі йдеться не просто про заперечення індивідуалізму, вираженого відомим висловлюванням: «Частина існує для цілості, а не цілість для частини» чи «ти створений для всіх, а не всі для тебе» на користь холізму чи колективізму, а про непередбачуваність чи непевність, закладену в природі людської думки. «Людські істоти підозрюються у здатності мислити, і на це не можна не зважати, оскільки людська здатність мислити передбачає здатність змінювати погляди».

Загроза для керівного класу, що виникає зі «здатності людини мислити», як гадає Платон, може бути змінімалізована у превентивний спосіб: «Жодна держава не чинить погано, доки вона сильна; держава може чинити насилля не тільки щодо власних громадян, якщо це зміцнить її, але й щодо інших держав, якщо це не послабить її саму».Моральний релятивізм, у якому держава, а не людина визначає, що добре, а що погано, в підсумку призводить до діянь проти громадян, до фізичного чи психічного насилля над ними (в імя добра держави, а отже, спільного добра). «Найважливішим є те, - пише Платон, - щоб ніхто, ніколи не залишався поза управлінням, чоловік чи жінка, щоб не звикли чинити по своєму, ані у важливих справах, ані у розвагах. Під час війни й у мирний час їх очі (громадян) повинні бути повернуті до призначеного над ними, вони повинні підпорядковуватися йому в найдрібніших справах й виконувати всі його накази: рушати, навчатися, мити, споживати їжу, зриватися вночі тощо... Одне слово, всі повинні звикнутися з тим, що ніхто не може чинити по своєму, ніхто не повинен вміти чинити по своєму, а лише разом з усіма». Заперечення спонтанних та добровільних діянь громадян, на користь спільних ініціатив, було характерним для бачення ідеальної держави Платона, так само як для фактичних й практичних втілень тоталітарних режимів ХХ ст.

Елементи ідеологічних основ функціонування держави, у яких насилля є категорією справедливості, можна помітити в натуралістичній філософії Т. Ґоббса (1588-1679) - англійського філософа-матеріаліста, засновника англійського емпіризму й асоціанізму (коли «чуттєвість втрачає свої фарби й перетворюється в абстрактну чуттєвість геометра»). Тіло держави, на думку Т. Ґоббса, постає зі страху й поклоніння перед егоїстичними бажаннями індивіда (Homo homini lupus est - Людина людині вовк), зєднуючись з розсудливістю, утворює права й обовязки. Т. Ґоббс був прихильником обмеження свободи людини («кожна держава так сильно обмежує свободу громадян, що про неї може згадуватися тільки у вузький проміжок часу»). Право на страх і розсуд є мірилом добра і зла, постає разом із державою, на чолі якої стоїть монарх, котрий дбає про державний механізм. Монарх є єдиним інтерпретаром цих прав.

Державі як найвищій вартості повинна підпорядковуватися суспільна активність і зовнішня - праця, відпочинок тощо, і внутрішня - її можна окреслити як власну ініціативу (етичні вподобання, релігійні погляди тощо). «Приватно особа може вірити у що хоче, але без відповідної санкції держави ця віра є тільки забобоном. З цього слідує, що думка у якого Бога вірити, яку визнавати релігію й у яких формах, належить суверенові». Роздуми Т. Ґоббса про обмеження права поширювалися на політичні партії. Кожна з них не могла діяти, якщо не вторувала ідеології держави.

До цих пір ми говорили, що політична думка й практика мали досвід обмеження активності громадян. В. Вудель вдало зауважив, що натуралістична думка Т. Ґоббса рухається далі: «Держава повинна контролювати кількість громадян, їй належить проводити демографічну й популяційну політику.., а отже, сфера статевого життя підконтрольна державі». Подібні дефініції Т. Ґоббса тривалий час були лише теоретичною утопією, аж поки в Китайській Народній Республіці держава не втрутилася в регулювання права на дітонародження своїх громадян. Що ж, ми є свідками того, як думка випереджає реальність.

Значення примусу й страху для ефективного функціонування держави походить від спостереження за крайніми виявами егоїзму, коли людина для заспокоєння власних потреб здатна вчиняти конфлікти з іншими людьми. Якщо так, то «без контролю держави немає власної релігії, етики, моралі; так само як немає власності, урядування й урядів. Без контролю держави (меча держави) не існують будь-які домовленості між громадянами». Т. Ґоббс пропонує не що інше, як зміну природи страху, тобто, страху не перед завчасною смертю, заподіяну іншою людиною, а страху перед мечем держави, що карає, без огляду на форми і принципи.

У дефініціях Ж.Ж. Руссо (1712-1772) держава постала як противага людській природі, основною ознакою якої є природна (гаратована фактом самого народження) рівність. Найвище людське право - рівності - скасувала приватна власність й розшарування між людьми - поділ на бідних і багатих. Боротьба за рівність так виснажила особистість, що вона передала право захисту її життя та власності державі, уклавши з нею договір. Так постала держава. Відтоді, свобода особистості обмежена правом участі в колективному правлінні (система репрезентації, як уважав Руссо) давала більше влади окремим людям, аніж їй належало від природи) й обовязком підпорядковуватися державі. Отже, головною метою держави є «ресощалізація» особи (чи, підперте інституційним примусом, «навернення»), що слід розуміти як безоглядне підпорядкування громадського життя державному. У поглядах Ж.Ж. Руссо на природу, роль суспільства і держави існує багато відмінностей від ґоббсових. Інші теоретичні припущення навряд чи можна було б мотивувати одночасно теоріями цих двох філософів. Проте, у застосуванні пояснення ґенези поняття тоталітаризму цілком виправдані.

Прогалину (часову й теоретичну), що відділяє платонівську філософію й сучасні форми тоталітаризму заповнює філософія Г. Гегеля (1770-1831), який, між іншим, відомий тим, що, на закид про неузгодженість його астрономічної теорії з фактами, відповідав: «Тим гірше для природи». Нас цікавить та частина роздумів Г. Гегеля, в якій він доводить вищість держави над суспільством та особою. Скористаймося цитатами з його творів : «Держава є Божою ідеєю на землі... Ми повинні прихилятися перед тим, що є Божим на землі... Державу слід розуміти як організм... Держава знає, що робить... Те, що існує реально - вічне... Держава існує сама для себе. Держава є справжнім моральним життям». Висловлювання Г. Гегеля є прямою вказівкою на те, що держава є чимось суттєвішим, ніж людина. Вона є моральним авторитетом, який займає найвищий щабель суспільного розвитку. тоталітаризм політичний філософський маркс

Отже, систематизуємо ідеї Гегеля: а) держава є втіленням Духа народу (чи раси); один обраний народ призначений для панування над іншим; б) держава як природній противник усіх інших держав стверджується у війні з ними; в) держава звільнена від будь-яких моральних зобовязань; єдиним суддею держави є її історичний успіх; людина знаходить своє призначення лише в колективі; пропаганда не завжди може бути правдивою; г) війна молодих народів проти старих є «етичним» принципом; війна, доля і слава - найвищі чесноти держави; д) державою керує «творчий потенціал Великої Особистості»; є) ідеал життя героя супротивний життю звичайного буржуа у його сірій екзистенції.

Знівелювання особистих інтересів, на користь колективних, є основою філософії К. Маркса (1818-1883). Його теорія розвитку суспільства на «суто економічних засадах визнана у ХІХ ст. за суто політичну». У «До критики політичної економії» (1859) К. Маркс наполягав на значенні економіки у людській діяльності. На його думку, внутрішня гармонія суспільства виникає лише тоді, коли власність на засоби виробництва належить робітничому класові. Дослівно читаємо таке: «Отже, капітал не індивідуальна, а суспільна сила. Таким чином, якщо капітал буде перетворений на колективну власність, що належить усім членам суспільства, то це не буде перетворенням особистої власності на суспільну. Зміниться лише суспільний характер власності. Вона втратить класовий характер». «Молодий гегельянець» (так називав Маркса Р. Арон) вбачав у соціалізмі єдино можливий тип суспільно-економічних стосунків.«Соціалізм» як поняття, що протистоїть індивідуалізмові, вжив, можливо, вперше П. Лєру. 1834 р. в «Revue Encyclopédique» вийшла стаття «Індивідуалізм і соціалізм» («De lindividualisme et du socialisme»), де міститься це поняття. Почесне місце в його доктрині займали суспільні інтереси, які «панують над інтересами особи», котра, в імя безкласового суспільства, підкоряється волі «асоціації індивідів»: «Коли в ході розвитку зникнуть класові відмінності і все виробництво зосередиться в руках асоціації індивідів, тоді публічна влада втратить свій політичний характер. Політична влада у власному розумінні слова - це організоване насильство одного класу для придушення іншого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неодмінно обєднується в клас, якщо шляхом революції він перетворює себе на панівний клас і як такий силою скасовує старі виробничі відносини, то, разом із цими виробничими відносинами, він знищує умови існування класової протилежності, знищує класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу. На місце старого буржуазного суспільства з його класами і класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх» - писав К. Маркс у «Маніфесті комуністичної партії».

Марксизм, з його місією усуспільнення «суспільної сили з політичною»; засудження будь-яких стосунків, що уярмлюють людину чи вводять її у релігійну оману; знесення поділу між «всіма й визискувачами» (у тому числі жінки: «Історія соціалізму є історією зміни й розвитку родини. На зміну патріархальній родині прийде родина, що базується на материнському праві. В соціалізмі жінка буде остаточно звільнена та, відповідно, суспільство буде орієнтоване на потреби жінки, а не чоловіка»), використали в ідеологічній доктрині більшовики. Марксизм слід оцінювати не тільки з погляду припущень його теоретика, але й з позиції наслідків, навіть якщо вони суперечать цілям теорії. Знаємо, що 1917 р. не всі більшовики погоджувалися з тим, що усуспільнення засобів виробництва й обмеження політичних свобод є метою соціалізму, з одного боку. З іншого - важко собі уявити усунення класових антагонізмів й дуалізм суспільства й держави без абсолютної влади, без чогось, що називається диктатурою пролетаріату. У який спосіб «мільйони людей праці» (тобто, пролетаріат) можуть здійснювати диктатуру? Відкидаючи всі відомі демократичному суспільству управлінські методи (наприклад, поступові реформи, розділення політичної та економічної сфер діяльності тощо), марксизм цілковито підпорядковує всіх єдиній партії й навіть одній людині.

Всі елементи теорій, про які йшлося вище, містять ознаки тоталітаризму, пережитого рядом держав у ХХ ст., зокрема й Україною. У рефлексіях Платона, Ґоббса, Руссо, Гегеля, Маркса так чи інакше мовилося про примат держави над суспільством й особою; уніфікацію й зєднання того, що є державним, з тим, що є суспільним; заборону спонтанної активності особи, відмова їй в індивідуальному вираженні; пропаганду державної ідеології, із застосуванням терору й страху до тих, хто відмовляється визнати зверхність колективного інтересу над особистим, а отже, є ворогом держави. Зєднання цих елементів, з відповідними (сприятливими) економічними, суспільними, психологічними умовами, цілком могло розвинутися в одну з форм тоталітаризму ХХ ст. - нацизм, сталінізм чи кімерсенізм.

Похожие работы на - Ґенеза концепції тоталітаризму

 

Не нашел материал для своей работы?
Поможем написать качественную работу
Без плагиата!