язано з процесом демонетизації золота - поступовий процес втрати золотом функцій грошей. У 30-і роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн.
Юридично демонетизацію золота було закріплено другою поправкою до Статуту МВФ.
Зміни до Статуту МВФ були внесені на підставі угоди між країнами - членами МВФ, підписаної в 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і ратифікованої необхідною кількістю країн у 1978 р. Поправки до Статуту скасували офіційну ціну золота і золоті паритети.
У сучасних умовах в усіх країнах в обігу перебувають лише неповноцінні гроші - паперові гроші й монети з неблагородних металів.
Демонетизація золота спричинила:
перехід від системи обігу повноцінних грошей (саморегулівної системи) до системи обігу неповноцінних грошей, які не мають власної реальної вартості і не обмінюються на повноцінні гроші, зокрема на золото;
створення спеціального органу державного управління - центрального банку, основним призначенням якого стала не тільки емісія грошових знаків, а і забезпечення регулювання їх обігу;
запровадження особливого емісійного механізму (грошово-кредитної політики), який дає можливість узгоджувати емісію грошей зі зміною потреб економіки в платіжних засобах і завдяки якому держава в особі центрального банку має можливість активно впливати не тільки на грошово-кредитну сферу, а й на реальний сектор економіки.
Поняття «центральні банки» почали застосовувати , починаючи з 20-х років XX ст.
Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.
Еволюційний шлях - поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок XX ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція). Становище емісійного банку у ролі центрального банку змінювалося поступово в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції), наприклад зберігання резервів комерційних банків, кредитна підтримка банків, управління державним боргом тощо.
Другий шлях - директивний - створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок XX ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у XX ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.
2. Статус та основи організації центральних банків
Центральний банк - це державний орган.
Під правовим статусом центрального банку розуміють його роль і місце в системі інших державних органів, які закріплені на конституційному і законодавчому рівнях.
Основні положення, що визначають статус центрального банку:
порядок визначення основних завдань центрального банку;
характер взаємовідносин центрального банку з органами державної влади;
рівень економічної незалежності центрального банку;
порядок призначення керівництва центрального банку.
. Завдання центрального банку - це об'єктивно обумовлені цілі, досягнення яких він повинен постійно прагнути.
Основні завдання центрального банку в багатьох країнах визначаються на законодавчому рівні у спеціальному законі, що регламентує діяльність центрального банку:
забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності) і таким чином сприяння (опосередковано) стабільному економічному зростанню;
сприяння ефективному розвитку банківської системи та її
надійності;
забезпечення безперебійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.
. Взаємовідносини центральних банків з органами державної влади характеризуються певними відмінностями в різних країнах. У сучасних умовах у країнах з розвиненою ринковою економікою, як правило, передбачається підзвітність центральних банків законодавчим органам державної влади.
У більшості таких країн центральні банки мають певну незалежність від виконавчих органів державної влади. Так, статут Європейського центрального банку (ЄЦБ) передбачає, що Банк не може отримувати ніяких інструкцій від політичних органів Європейського Союзу (ЄС) і національних урядів, а останні зобов'язані не порушувати принципу незалежності ЄЦБ.
Такі самі вимоги щодо взаємовідносин центральних банків і виконавчих органів державної влади були внесені в закони, що регламентують діяльність центральних банків країн ЄС.
Незалежність центрального банку як обов'язкового елементу передбачає його самостійність у визначенні та реалізації грошово-кредитної політики. При цьому незалежність центрального банку розглядається як гарантія його ефективної діяльності, тобто як гарантія проведення банком виваженої грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці і зорієнтованої на перспективу.
Проте слід відзначити, що незалежність центрального банку має відносний характер, тобто вона не є абсолютною. Центральний банк не може проводити грошово-кредитну політику ізольовано від уряду, адже вона є лише однією зі складових загальнодержавної економічної політики, і для того, щоб грошово-кредитна політика була успішною, центральний банк повинен взаємодіяти з урядом, який визначає фіскальну, бюджетну, цінову, інвестиційну політику тощо.
Важливим аспектом, що характеризує взаємовідносини центральних банків з органами державної влади, зокрема з урядом, є фінансові відносини з приводу фінансування дефіциту державного бюджету.
Для того щоб запобігти можливому тиску уряду на центральний банк щодо додаткової емісії грошей з метою розв'язання проблеми дефіциту бюджету, у переважній більшості країн з розвиненою ринковою економікою на законодавчому рівні передбачається розмежування державних фінансів і коштів центрального банку.
Це розмежування набуває форми заборони центральному банку надавати уряду прямі кредити на фінансування дефіциту державного бюджету, а також купувати державні цінні папери на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента, в уряду.
. Центральні банки, як правило, є економічно незалежними органами, що мають самостійний бюджет (кошторис). Вони здійснюють свої видатки за рахунок власних доходів, а перевищення доходів над видатками спрямовують до державного бюджету, не сплачуючи при цьому податків.
Економічна незалежність підкреслює особливий статус центрального банку порівняно з іншими владними структурами, які фінансуються за рахунок бюджетних асигнувань і залежать, таким чином, від виділення їм коштів парламентом та урядом.
.Порядок призначення керівництва центрального банку також є важливим фактором, що визначає його статус. У переважній більшості розвинених країн керівники центрального банку (президент, віце-президент) призначаються на посаду главою держави або обираються законодавчим органом державної влади із кандидатур, запропонованих главою держави.
Строки, на які призначаються керівники центрального банку, зазвичай перевищують строк дії мандата виконавчої влади, що дає можливість, по-перше, усунути в діяльності центрального банку елемент політичної нестабільності у період зміни уряду, а по-друге, проводити грошово-кредитну політику, зорієнтовану на довгострокову перспективу.
Організаційна структура ЦБ
У різних країнах існують різні моделі побудови центральних банків та їхньої організаційної структури.
У США роль центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС). Вона має найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу, що являє собою особливе поєднання державних та приватних елементів, централізованих та децентралізованих складових.
ФРС складається з кількох організаційних ланок:
Рада керуючих,
Федеральний комітет відкритого ринку,
федеральних резервних банків, консультаційні ради.
Рада керуючих - вищий адміністративний орган управління ФРС. Він складається з семи членів, яких призначає президент США за згоди сенату. Термін їхніх повноважень - 14 років і розведений у часі, тобто один член Ради змінюється кожні два роки.
Голова Ради призначається президентом на чотири роки з членів Ради. Він може бути призначений повторно, якщо термін його роботи як члена Ради не минув.
Рада керуючих визначає стратегію грошово-кредитної політики та основні інструменти її реалізації. Рада має повноваження затверджувати зміни офіційної облікової ставки, що приймаються за рішенням федеральних резервних банків, установлювати для комерційних банків норму обов'язкових резервних вимог, доводити до федерального комітету відкритого ринку основні орієнтири щодо зміни грошової маси.
Рада керуючих виконує регулятивно-наглядову функцію стосовно федеральних резервних банків, банків - членів ФРС, банківських холдингових компаній, банківських об'єднань тощо.
Рада керуючих підзвітна Конгресу, її обов'язком є регулярні доповіді парламенту США та його комітетам про стан економіки, грошового ринку, банківської системи, про політику ФРС та її реалізацію на конкретному етапі.
Федеральний комітет відкритого ринку відіграє важливу роль у ФРС, оскільки в його розпорядженні перебуває найефективніший інструмент реалізації грошово-кредитної політики - проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку.
Крім того, Комітет проводить операції на міжнародних ринках грошей і капіталів та з центральними банками інших країн, здійснює операції через федеральний резервний банк Нью-Йорка.
До складу Комітету входять усі сім членів Ради керуючих ФРС та п'ять президентів федеральних резервних банків, одним з них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Інші президенти працюють у комітеті за принципом ротації, тобто їх призначають на посаду членів Комітету на рік.
Федеральні резервні банки створені у 12 резервних округах. Вони не є державними структурами, їх капітал належить банкам - членам ФРС. Проте у своїй діяльності банки керуються Основними засадами грошово-кредитної політики, визначеними Радою керуючих ФРС, а не принципом максимізації прибутку.
Федеральні резервні банки відповідають за реалізацію грошово-кредитної політики, здійснюють емісію та вилучення банкнот з обігу, обслуговують комерційні банки свого округу, здійснюють нагляд за ними, ведуть рахунки Казначейства, розміщують державні цінні папери, здійснюють інкасування чеків, організовують кліринг та оплату чеків, беруть участь у проведенні міжбанківських розрахунків.
Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії) утворює єдину централізовану систему з вертикальною структурою управління.
Банк Росії організований на базі державної власності. Він підзвітний Державній думі Федеральних зборів Російської федерації.
До системи Банку Росії входять:
центральний апарат, територіальні установи, розрахунково-касові центри, польові установи, навчальні заклади та інші підприємства, установи та організації, які необхідні для здійснення діяльності Банку Росії.
Центральний апарат
Керівним органом Банку Росії є Рада директорів. До складу Ради входить голова Банку Росії і 12 членів.
Голова Банку Росії призначається на посаду Державною думою терміном на чотири роки за поданням президента РФ.
Члени Ради директорів призначаються на посаду Державною думою терміном на чотири роки за поданням голови Банку Росії, узгодженим з президентом РФ. Члени Ради директорів працюють на постійній основі в Банку Росії.
Національна банківська рада складається із представників Ради федерації, Федеральних зборів РФ, Державної думи, президента РФ, уряду РФ і голови Банку Росії.
Повноваження Національної банківської ради такі:
розглядає Основні засади єдиної державної грошово-кредитної політики, а також інформацію Ради директорів з основних питань діяльності Банку Росії;
затверджує на черговий рік загальний обсяг витрат на утримання службовців Банку Росії, загальний обсяг витрат на їх пенсійне забезпечення, страхування життя і медичне страхування;
визначає аудиторську організацію - аудитора річної фінансової звітності Банку Росії;
вносить у Державну думу пропозицію щодо перевірки Рахунковою палатою РФ фінансово-господарської діяльності Банку Росії тощо.
Територіальні установи Банку Росії - це національні банки автономних республік у складі Російської Федерації (РФ) та головні територіальні управління в інших суб'єктах РФ (краях, областях, автономних округах).
Територіальні установи Банку Росії не мають статусу юридичної особи. Вони беруть участь у проведенні єдиної державної грошово-кредитної політики, підтримують стабільність банківської системи, забезпечують безперебійність функціонування системи розрахунків, здійснюють регулювання та нагляд за діяльністю банків тощо.
Розрахунково-касові центри здійснюють розрахунково-касове обслуговування банків, а також представницьких і виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів Федерального казначейства, Міністерства фінансів Росії, державних позабюджетних фондів.
Польові установи Банку Росії призначені для банківського обслуговування військових частин, установ і організацій Міністерства оборони РФ.
На відміну від територіальних управлінь польові установи мають особливий статус. З одного боку, вони є складовою Банку Росії, з іншого - військовими установами і керуються військовим законодавством.
3. Основні напрями діяльності центральних банків
банк рада директивний еволюційний
Призначення та основні завдання центрального банку обумовлюють напрями його діяльності. Центральний банк є:
емісійним центром держави,
банком банків,
органом банківського регулювання та нагляду,
банкіром і фінансовим агентом уряду,
провідником грошово-кредитної політики,
органом валютного регулювання і контролю,
інформаційно-статистичним та аналітичним центром грошової і банківської систем.
Емісійний центр держави. Центральний банк, як правило, на монопольних засадах здійснює емісію банкнот і монет (грошових знаків). Готівка, що емітується центральним банком, є єдиним законним платіжним засобом на території країни, обов'язковим до прийняття в усі види платежів.
Центральні банки регулюють готівковий грошовий оборот. Крім того, вилучають непридатні до обігу та неплатіжні грошові знаки і здійснюють їх утилізацію.
Крім готівкової емісії, центральні банки здійснюють також безготівкову емісію, в результаті якої збільшується обсяг резервів комерційних банків, що є базою для зростання грошової маси..
Банк банків. Центральний банк забезпечує касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків.
У процесі касового обслуговування комерційних банків він забезпечує їх готівкою в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральному банку.
У процесі кредитного обслуговування комерційних банків центральний банк забезпечує їх додатковими резервами з метою підтримання їх ліквідності, отже, виступає в ролі «кредитора останньої інстанції».
Крім того, будучи провідником грошово-кредитної політики, центральний банк використовує кредитування (рефінансування) комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики.
У процесі розрахункового обслуговування комерційних банків центральний банк зазвичай виступає посередником при проведенні міжбанківських розрахунків. Центральні банки відіграють провідну роль у функціонуванні платіжних систем: вони створюють електронні системи міжбанківських розрахунків, розробляють нормативно-правові документи, що окреслюють процедури і правила роботи платіжних систем, стандарти платіжних документів, стосунки між учасниками системи, права та обов'язки сторін.
Орган банківського регулювання та нагляду. Як орган банківського регулювання, центральний банк визначає певні правила і нормативи, що регламентують діяльність комерційних банків. Здійснюючи касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків та нагляд за їхньою діяльністю, центральний банк має можливість відстежувати дотримання банками встановлених регулятивних вимог. У багатьох країнах у регулюванні банківської діяльності, зокрема в нагляді за діяльністю банків, беруть участь не тільки центральні банки, а й створені державою спеціальні регулятивно-наглядові органи.
Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки здійснюють розрахунково-касове обслуговування уряду, беруть участь у забезпеченні касового виконання державного бюджету, відіграють значну роль в управлінні державним боргом, зокрема в розміщенні державних цінних паперів та в їх обслуговуванні за дорученням уряду, виконують функції радника, консультанта уряду з питань грошово-кредитної політики, в деяких країнах вони можуть надавати кредити уряду.
Провідник грошово-кредитної політики . Проведення грошово-кредитної політики - це найважливіший напрям діяльності центрального банку, оскільки саме в цій діяльності найповніше реалізується призначення центрального банку, а саме: регулювання грошового обороту з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці і сприяння у такий спосіб стабільному економічному розвитку.
Орган валютного регулювання і контролю. Центральний банк є головним органом проведення валютної політики, тісно пов'язаної з грошово-кредитною політикою. Центральний банк регламентує валютні відносини економічних суб'єктів та їх діяльність на валютному ринку, проводить курсову політику, спрямовану на підтримання обмінного курсу національної валюти, управляє міжнародними ліквідними резервами (золотовалютними резервами), забезпечує валютну ліквідність держави, здійснює контроль за дотриманням економічними суб'єктами встановлених державою законів, норм і правил проведення валютних операцій.
Інформаційно-статистичний та аналітичний центр грошової і банківської систем. Центральні банки з метою здійснення своєї діяльності проводять аналіз і прогнозування стану економіки країни, і насамперед грошово-кредитних, валютних і цінових відносин. Макроекономічний аналіз і прогнозування дають змогу центральному банку ув'язати грошово-кредитну політику, яку він розробляє, з іншими заходами загальноекономічної політики держави: зі структурною, фіскальною, бюджетною, зовнішньоекономічною політикою тощо.
Макроекономічний аналіз та прогнозування неможливо здійснювати без статистичної інформації, тому центральні банки розробляють монетарну і банківську статистику; публікують статистичні дані, аналітичні та інформаційні матеріали.
4. Операції центральних банків
Центральні банки в процесі своєї діяльності здійснюють операції - активні та пасивні, надають послуги своїм клієнтам.
Специфіка операцій центральних банків проявляються у трьох напрямах:
по-перше, центральні банки мають монопольне право емісії грошових знаків;
по-друге, центральні банки обслуговують специфічну клієнтуру. Клієнтами центральних банків виступають головним чином комерційні банки а урядові структури (казначейства, міністерства фінансів).
Закони, що регламентують діяльність центральних банків, як правило, забороняють їм здійснювати комерційну діяльність, зокрема обслуговувати господарську клієнтуру (не фінансові установи, підприємства, організації, населення).
Це обмеження захищає комерційні банки від конкуренції з боку сильнішого учасника грошового ринку - центрального емісійного банку, котрий, по-перше, як емісійний банк має особливі можливості щодо формування своєї ресурсної бази, по-друге, як регулятивно-наглядовий орган володіє конфіденційною інформацією щодо діяльності комерційних банків;
по-третє, для центральних банків, на відміну від комерційних, отримання прибутку не є метою проведення операцій.
Активні операції центральних банків.
. Центральні банки проводять операції з цінними паперами на відкритому ринку.
Операції проводяться переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. Центральні банки можуть купувати цінні папери у фірм, населення, комерційних банків або продавати їм цінні папери. І хоч цінні папери в портфелях центральних банків є важливим джерелом їхніх доходів, проте безпосередньою метою їх купівлі та продажу є не дохід.
Центральні банки проводять операції з цінними паперами, щоб змінити величину резервів комерційних банків.
Операції на відкритому ринку є найважливішим інструментом, за допомогою якого центральні банки економічно розвинутих країн регулюють пропозицію грошей.
. Центральні банки проводять операції з рефінансування (кредитування) комерційних банків.
Вони надають позички комерційним банкам, здійснюють переврахування векселів, які раніше були враховані комерційними банками. На суму наданих позичок та переврахованих векселів збільшуються резерви банків, а погашення позичок і векселів призводить, відповідно, до зменшення банківських резервів.
Отже, рефінансування комерційних банків надає центральним банкам можливість регулювати величину їхніх резервів.
. Центральні банки проводять операції з міжнародними ліквідними резервами (золотовалютними резервами).
До складу резервів входять:
золотий запас;
запаси іноземної вільно конвертованої валюти;
резервна позиція у МВФ;
спеціальні права запозичення - СПЗ, або СДР .
Власником міжнародних ліквідних резервів виступає держава, але розпоряджатися ними в різних країнах можуть різні кредитно-фінансові установи: центральний банк, міністерство фінансів, казначейство, валютне управління, стабілізаційний валютний фонд.
Центральні банки проводять операції з міжнародними ліквідними резервами (купівля-продаж іноземної валюти, золота) з метою підтримання на потрібному рівні попиту на гроші і пропозиції грошей, а також обмінного курсу національної валюти.
. Центральні банки деяких країн можуть надавати прямі кредити уряду на покриття дефіциту державного бюджету.
Найбільшого поширення такі кредити набули в країнах, що розвиваються. Кредити центрального банку мають емісійний характер. З позиції уряду покриття дефіциту державного бюджету за рахунок додаткової емісії грошей - це дуже простий і зручний спосіб збалансування державного бюджету (монетизації бюджетного дефіциту). З позиції центрального банку це досить небезпечний спосіб, тому що він загрожує сталості грошей.
В економічно розвинутих країнах, як правило, на законодавчому рівні центральним банкам забороняється надавати кредити уряду з метою збалансування державного бюджету.
З 1994 р. відповідно до Маастрихтської угоди центральним банкам країн Європейського союзу забороняється надавати кредити урядам для збалансування державного бюджету.
Узагальнюючи зміст активних операцій центральних банків, слід відзначити, що вони мають емісійний характер.
Усі ці операції накопичення цінних паперів, іноземної валюти, золотих запасів у розпорядженні центрального банку, збільшення заборгованості за наданими банком кредитами ведуть до збільшення обсягу банківських резервів, тобто базових грошей (грошової бази), до розширення пропозиції грошей, і навпаки.
Пасивні операції центральних банків.
Центральні банки емітують на монопольних засадах готівкові кошти в оборот.
Вони продають готівку комерційним банкам в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральних банках.
У свою чергу, комерційні банки забезпечують готівкою своїх клієнтів в обмін на депозити, що зберігаються на рахунках клієнтів у банках.
Таким чином, центральні банки емітують готівку в оборот через комерційні банки. Емісія готівки веде до збільшення грошової бази і грошової маси (пропозиції грошей).
.Центральні банки зберігають резерви комерційних банків.
Комерційні банки розміщують на рахунках у центральному банку обов'язкові резерви згідно з нормами обов'язкових резервних вимог, що встановлені центральним банком, а також надлишкові (вільні) резерви.
У більшості країн світу обов'язкові та надлишкові резерви розміщуються на одному рахунку (основний, кореспондентський чи резервний рахунок). Це різновид поточного депозитного рахунка, що відкривається комерційними банками суб'єктам господарювання, з урахуванням звичайно специфіки діяльності центрального банку.
У деяких країнах центральні банки залучають від комерційних банків кошти на строкові депозитні рахунки з метою регулювання ліквідності комерційних банків.
.Центральні банки залучають кошти урядових структур.
На договірній основі центральні банки ведуть поточні депозитні рахунки державного казначейства, міністерства фінансів та інших урядових структур. На цих рахунках акумулюються податкові надходження, кошти від розміщення державних цінних паперів та інші надходження до бюджету. З цих же рахунків забезпечується фінансування державних видатків.
.Центральні банки відкривають рахунки, на яких розміщуються іноземні депозити, тобто депозити, якими володіють іноземні уряди, іноземні центральні банки, міжнародні валютно-фінансові і кредитні організації.
Більшість із цих рахунків - це поточні рахунки. їх відкриття полегшує розрахунки за міжнародними фінансовими операціями.
. Центральні банки можуть одержувати кредити, зокрема від міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій.
Так, країни - члени МВФ можуть отримувати кредити у вільно конвертованій валюті для фінансової підтримки економічних реформ і покриття дефіциту платіжного балансу.
Центральні банки можуть емітувати та розміщувати, найчастіше серед комерційних банків, власні боргові зобов'язання.
Мета емісії - регулювання ліквідності комерційних банків та грошово-кредитне регулювання економіки..
Центральні банки формують власний капітал.
Характер операцій з формування власного капіталу залежить від форми власності центрального банку - державна чи акціонерна.
Капітал федеральних резервних банків США, які за формою власності є акціонерними, формується шляхом розміщення акцій серед комерційних банків - членів Федеральної резервної системи (ФРС). Кожен комерційний банк зобов'язаний придбати акції федерального резервного банку того округу, де він зареєстрований, на суму, що дорівнює З % його власного капіталу.
Центральний банк Російської Федерації за формою власності є державним банком. Його статутний капітал у розмірі 3 млн руб. сформований за бюджетні кошти. Резерви і фонди Банку Росії формуються за рахунок відрахувань від прибутку за рішенням Ради директорів Банку.
Узагальнюючи зміст пасивних операцій центральних банків, слід зазначити, що в пасивах балансу центрального банку відображаються базові гроші (грошова база, гроші підвищеної ефективності).
Базові гроші емітуються в оборот центральним банком у національній валюті; до їх складу входять готівка в обігу і резерви комерційних банків.
Послуги ЦБ
Сучасні центральні банки надають послуги своїм клієнтам, більшість з яких пов'язана з розрахунково-касовим обслуговуванням комерційних банків та урядових структур.
Центральні банки:
запроваджують загальнодержавні системи електронних платежів, що забезпечують здійснення розрахунків на всій території країни;
відкривають і ведуть поточні рахунки своїх клієнтів (банків та урядових структур);
здійснюють оброблення та інкасування чеків;
організовують кліринг та оплату чеків, векселів та інших розрахунково-платіжних документів;
подають клієнтам відомості про операції, проведені за їх рахунками, і про залишок на рахунках.
Важливим видом послуг, що надаються центральним банком, є касове обслуговування клієнтів, пов'язане з прийманням і видачею готівки з каси центрального банку, перевезенням грошово-валютних цінностей та інкасацією грошових знаків.
Центральні банки як банкіри і фінансові агенти уряду виступають у ролі консультантів і менеджерів при випуску державних цінних паперів. Вони організовують розміщення державних цінних паперів шляхом проведення аукціонів, здійснюють їх погашення за дорученням і за рахунок емітентів. Центральні банки пропонують своїм клієнтам послуги з управління портфелем цінних паперів - зберігання, переказування, інкасування цінних паперів.