Види форм захисту порушених прав у Стародавньому Римі
Вступ
Захист прав є одним з аспектів функціонування правової системи. Примусовий характер правових норм забезпечується державою за допомогою спеціально створених державних органів. В разі порушення суб'єктивного права особи, яке визнається і охороняється державою, воно може бути захищене через суд із застосуванням до порушника примусових мір впливу. Сукупність юридичних дій, що утворюють певний порядок, процедуру захисту прав у суді, називається процесом. Правові норми, які регулюють порядок діяльності учасників процесу та судової влади складають процесуальне право.
У давньоримській практиці склалися два типи процесу, які були спрямовані на захист різних інтересів. У кримінальному процесі захищалися інтереси всього суспільства і призначалися покарання за дії, що їх порушують. Він розпочинався за ініціативою державних органів або окремих громадян, які в такому випадку представляли суспільство в цілому. Інший тип процесу - цивільний - мав за мету захист приватних інтересів окремих осіб. Він ініціювався заінтересованими особами, які прагнули захистити своє законне право.
Види форм захисту порушених прав у Стародавньому Римі
До появи державного суду, у Стародавньому Римі первісною формою захисту порушених прав була саморозправа. Учасники самостійно, власними силами вирішували конфлікти приватних інтересів. Потерпілий або його сім'я застосовували до кривдника засоби впливу чи покарання на свій розсуд. Але згодом із розвитком суспільства, державності і права відбувається перехід від приватної розправи до судової форми захисту прав. Дослідники давньоримського права вважають, що втручання держави у приватний процес самозахисту відбувалось поступово. Спочатку приватна розправа була обмежена певним порядком застосування сили до порушника, і таким чином самозахист був введений у законні форми. На ранній стадії правової регламентації само-розправи Законами ХІІ таблиць було дозволено завдавати кривднику таке ж зло, яке він спричинив потерпілому - talio (з лат.- відплата, приватна помста). Така ідея еквівалентної відплати була проміжною ланкою при переході від права вбити злочинця до права прийняти від нього грошовий штраф. Пізніше введена система викупів, а завершальним етапом було становлення державного суду.
Але згодом, залишки самоуправної форми захисту із застосуванням сили в розвинутому праві збереглися як винятки і були дозволені законом тільки в окремих ситуаціях. Самозахист був дозволений у випадках неправомірного нападу на особу або його майно. В такому разі відбиття нападу вважалось необхідною обороною і регламентувалось правилом: насильство дозволено відбивати силою. При цьому міри самозахисту мали відповідати характеру нападу і не повинні були перевищувати межі самооборони: нападника можна поранити під час самозахисту, але не з метою помсти. Самозахист допускався також у випадках, коли була потреба у негайних діях проти порушника. Так, правомірним вважалося затримання боржника, що втікає, для того, щоб силою змусити його сплатити борг. Проте загальною засадою захисту порушеного права було належне звернення до суду для його відновлення. Застосування власної сили з цією метою не тільки заборонялося, але й призводило до негативних наслідків. Так, якщо кредитор самочинно захватив у боржника речі для задоволення своїх претензій, він мав повернути їх і, крім того, взагалі втрачав право вимоги до боржника.
Отже, становлення системи державного захисту прав у Стародавньому Римі відбулося по мірі посилення держави та розширення сфери її впливу на приватні відносини. Головною ознакою цього стало віднесення питання захисту прав окремих осіб до компетенції спеціальних органів і магістратів, створених державою і наділених судовою владою. Форми цього захисту історично змінювалися і це знайшло свій прояв в еволюції римського приватного процесу, в якій виділяють три етапи:
) легісакційний процес (legis actiones),
) формулярний процес (per formulas),
) екстраординарний процес (cognitiones extra ordinem).
Захист порушеного права шляхом вчинення позову
Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільно-правового позову.
У класичному римському праві позов (actio) - це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов - це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.
Право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і у багатьох публічних відносинах за допомогою спеціальної юридичної процедури, що дістала назву судового процесу.
За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора.
В окремих випадках для захисту одних і тих самих відносин, які захищалися кількома позовами, допускалося одночасне подання двох позовів. У такому разі мала місце кумулятивна конкуренція. Якщо ж позивачеві дозволялося заявляти лише один з кількох позовів за вибором, то мала місце альтернативна конкуренція. Прикладом кумулятивної конкуренції може бути furtum, коли потерпілий мав право позову на витребування викраденої речі (нештрафний позов) і штрафний позов з furtum. Залежно від виду останньої визначався розмір штрафу, тобто заявлялися обидва позови. Проте для витребування викраденої речі міг бути заявлений також лише один нештрафний позов.
Загальна характеристика цивільного процесу
Два типи процесу склалися у давньоримській практиці і були вони спрямовані на захист різних інтересів. У кримінальному процесі захищалися інтереси всього суспільства і призначалися покарання за дії, що їх порушують. Він розпочинався за ініціативою державних органів або окремих громадян, які в такому випадку представляли суспільство в цілому. Інший тип процесу - цивільний - мав за мету захист приватних інтересів окремих осіб. Він ініціювався заінтересованими особами, які прагнули захистити своє законне право. захист право рим позов
Була така особливість у римському цивільному процесі в період принципату та республіканський період, це його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді. Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга - в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгляду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення доцільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт - поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.
Загальна характеристика і форми легісакціонного процесу
Дослідники давньоримського права вважають, що воно може бути зведене до „системи позовів. В умовах існування суперечливих і неузгоджених джерел права (квірітського та преторського) особа могла бути впевнена в реалізації і охороні свого права тільки тоді, коли офіційно було дозволено подати позов певного типу для захисту конкретного права. Інакше право залишалося не забезпеченим процесуальною можливістю його захисту, а тому існувало лише номінально. Саме тому римські юристи проявляли особливий інтерес до процесуальних засобів захисту. Це визначило і процесуальну спрямованість їх суджень. Вважається, що давньоримський юрист скоріше скаже, що особа управомочена на позов або відповідає за позовом, ніж, що особа має право чи несе обов'язок.
Легісакційний процес (legеs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квірітського права, яке згідно періодизації історії римського права припадає на перший - архаїчний період. Для пояснення назви легісакційного процесу романісти звертаються до інституцій римського юриста ІІ ст. до н. е. Гая. Він тлумачить його як такий, що, по-перше, був введений законом (лат. legеs - закон), а, по-друге, передбачав формулювання позовних вимог у суворій відповідності до записаних у законі слів. Характерними рисами цього процесу були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Всі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встановлених законом фраз означав поразку у справі.
Процес legеs actiones відбувався у двох стадіях (етапах) - 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив в присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н.е. нового магістрату - претори. Функція магістрата полягала у підготовці справи до розгляду. Він мав визначити, чи підлягає захисту вимога позивача, зробити правильну юридичну кваліфікацію конкретному спору і призначити суддю. За правилами загальної підсудності, що застосовувалась у Римі та римських провінціях, справи між громадянами розглядалися магістратами Риму чи інших міст в залежності від місця громадянства і проживання відповідача.
Стадія ius розпочиналась з виклику відповідача до магістрата. Оскільки для розгляду була необхідна присутність обох сторін, позивач вимагав від відповідача прибути до суду, а у разі необхідності міг привести його силою. Перед магістратом сторони проголошували урочисті слова своїх вимог та заперечень, а магістрат здійснював контроль за точністю та законністю формулювань. Якщо на першій стадії відповідач визнавав обґрунтованість претензій позивача, розгляд справи припинявся і на другу стадію не переходив. Стадія ius завершувалась засвідченням спору присутніми свідками, які на наступному етапі мали підтвердити все те, що відбулося. Подібне засвідчення спору погашало позов, тобто після завершення стадії ius тотожний позов, тобто позов між тими ж сторонами і з тими ж вимогами, не міг бути заявлений повторно. Далі для даної конкретної справи призначався суддя чи декілька суддів і день суду. Юридично присяжним суддею дозволялося бути будь-якому дорослому громадянинові із незаплямованою репутацією, за виключенням жінок, душевнохворих осіб і глухих. Однак, практика склалася таким чином, що на протязі сторіч судді обиралися із спеціально складених і затверджених Сенатом списків з іменами сенаторів і вершників. Під час обирання кандидатури судді враховувалась думка учасників спору. Відповідачу належало право відводу судді, якщо він вважав його упередженим.
Друга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не могло оскаржуватись.
З джерел давньоримського права відомо про декілька типів легісакційного процесу:
) за допомогою присяги (legеs actio sacramento) - найбільш поширений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про приналежність їй спірної речі або про факт існування чи відсутності між ними зобов'язання. Якщо предметом спору була річ, то вона або її символ (наприклад, грудка землі під час спору про земельну ділянку), приносилась до місця розгляду спору. Кожна із сторін доторкалась до неї спеціальною паличкою (vindicta), що символізувала спис - знак законного панування, і проголошували слова клятви. Далі призначалася сума присяги (застава), як правило, 500 або 50 ассов в залежності від значимості справи. Її зобов'язана була сплатити та сторона, яка програвала процес. Ці гроші поступали до державної скарбниці. Стороні, яка виграла справу, сума присяги поверталась. Вважається, що загроза втратити заставу слугувала відверненню подачі необґрунтованих позовів і попереджала сутяжництво. Після цього ритуалу магістрат тимчасово передавав спірну річ одній із сторін для зберігання до вирішення спору. А поручителі гарантували повернення цієї речі і всіх плодів від неї у разі програшу справи. Оскільки ідентичні претензії на річ були заявлені двома особами, зрозуміло, що одна з них безпідставна. Отже одна з сторін сказала неправду і порушила клятву. На стадії iudicium суддя мав з'ясувати чия клятва справедлива, а чия ні.
) прохання про призначення судді або арбітра (leges actio arbitrive postulationem). Цей процес застосовувався у випадках захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна.
) шляхом накладення руки (leges actio per manus iniectionem) виконував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій. У разі невиконання боржником рішення суду протягом 30 днів, позивач був вправі захватити його руками, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечувати цим вимогам, а повинен був сплатити. Проте на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову. В такому разі розпочинався новий розгляд справи, але у випадку поразки поручитель платив за виконавчим позовом у подвійному розмірі. Якщо після manus iniectionem боржник не платив, і за нього не вступався поручитель, магістрат передавав боржника під владу кредитора. Це означало, що кредитор вправі був помістити боржника в домашню тюрму на 60 днів. Протягом цього строку три рази він виводив боржника на базарне місце і публічно оголошував його борг. За відсутності бажаючих погасити борг у кредитора з'являлось право продати боржника за межі Риму як раба і навіть вбити його.
Формулярний процес, складові частини формули
Другий вид цивільного процесу - процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічними умовами, які склалися наприкінці існування республіки і були пов'язані із розвитком державності, поширенням комерційних відносин, розширенням території торгівельних стосунків. Конфлікти, що виникали в процесі цих відносин, явно не вписувалися в старі схеми вирішення спорів в порядку легісакційного процесу. В нових умовах застарілі правила все частіше виявлялися або взагалі непридатними для нових суспільних відносин або не могли ефективно захистити порушене право.
Реформування судового процесу розпочалося у другій половині ІІ ст. до н.е. с прийняттям закону Ебуція (lex Aebutia), яким вводилася нова форма процесу - per formulas як додаткова до legеs actiones. Деякий час ці дві форми існували паралельно, а після прийняття у 17 р. до н.е. закону Юлія про судочинство (leges Iuliae iudiciariae) процес по формулі став обов'язковим. Провадження по формулі не пов'язувалося із здійсненням урочистих обрядів. Претор отримав можливість втручатися у розвиток права шляхом введення нових типів позовів для захисту нових відносин або розширювати сферу застосування існуючих позовів.
Так само як і легісакційний, формулярний процес ділився на дві стадії ius і iudicium. Стадія ius відбувалася перед претором. Сторони викладали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор у відповідності до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едикті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішення з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов. Крім того, формула мала за мету наділити суддю (який був приватною особою) компетенцією по даній справі.
Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь встановлені претором формули захисту вносилися конкретні данні щодо певного конфлікту осіб і таким чином формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або відмовити у ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи. Найбільш поширеними були формули з такими складовими:
) інтенція (лат. intentio - притязання) - полягала у заяві, твердженні позивача про приналежність йому певного права
) демонстрація (лат. demonstratio - опис) - описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов'язок відповідача;
) кондемнація (лат. condemnatio- осуд) - надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвердяться доводи позивача;
) адюдикація (adiudicatio - присудження) - наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.
Частини формули могли вводитися у формулу у різних поєднаннях в залежності від обставин конкретної справи. Крім зазначених складових формула могла містити додаткові частини, характерні для окремих випадків. Перед початком процесу по формулі відповідач викликався до суду. Позивач зобов'язаний був повідомити його про свої претензії і закликав явитися до суду. Відповідач зобов'язаний був негайно з'явитися до претора або надати поручителя (vindex), який гарантував його прихід до суду. В класичну епоху за ухилення від суду відповідач сплачував штраф. Поручитель у разі неявки відповідача відповідав в сумі позову.
Після встановлення предмету спору сторони та претор узгоджували приватну особу в якості судді. Якщо згоди не досягалось, суддя обирався за жеребом із спеціальних списків. В окремих випадках, коли розглядалися особливо важливі справи (про свободу, про тяжкі правопорушення, про шкоду, завдану міжнародними угодами), призначалася колегія з трьох суддів - рекуператорів. На відміну від одноособового рекуператорний суд вправі був призначати кримінальне покарання, якщо з'ясовувалося, що особа винна у вчиненні злочину.
Після засвідчення спору розпочиналась друга стадія провадження - iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали докази фактів, на які вони посилалися. У суді приймалися письмові докази і усні - показання свідків. Проте перевагу мали саме останні, оскільки могли бути гарантовані клятвою. Суддя оцінював надані докази і вирішував справу з урахуванням тих вказівок претора, які зазначені у формулі. Він видавав судове рішення, яке було остаточним, тому що апеляція не допускалась.
Екстраординарний процес
Давньоримські юристи, описуючи процес „по формулі, відносили його до звичайної форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в класичну епоху. У протилежність цій звичайній формі у джерелах згадується про надзвичайний процес з особливою процедурою - extra ordinem cognitio (лат. - розслідування, слідство по справі). Сognitiones з'явились у класичну епоху і спочатку мали відмінності в залежності від категорії справи і органа, що веде дане провадження. Однак у післякласичний період після скасування процесу по формулі когніціонні форми уніфікуються і утворюють єдиний процес, який зберіг свою назву як екстраординарний.
Поява екстраординарного процесу пов'язується з посиленням абсолютної влади імператора, коли він отримав судову владу, як найвища апеляційна інстанція, по справах, що розглядалися магістратами. Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеікомісів -заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники - консули, спеціальні претори, префекти. Всі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом всієї класичної епохи. Проте поступово цивільні справи переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н.е. майже повністю замінюють собою ординарне провадження.
Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і було функцією держави. Але у післякласичну епоху всі вони були вишикувані в ієрархічну систему, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінювало попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губернатори провінцій і областей. Наступною сходинкою судової системи - вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала до себе провінції). Більш високою до названої інстанції були префекти преторія і міста (столиць Рима та Константинополя). Найвища інстанція - імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти преторія. Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, вправі був призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю - юриста і визначити його повноваження.
Справа розглядалася у державному суді спочатку до кінця і включала слухання, дослідження доказів і постанова рішення. Ведення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Виклик до суду здійснювався хоча й за ініціативою позивача, але судом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своє право і рішення виносилось на підставі наявних доказів. Відсутність позивача у суді припиняла провадження і справа не розглядалась.
Оскільки преторська практика та їх едикти були кодифіковані, стирається межа між преторським і цивільним правом, що в свою чергу змішало цивільні і преторські позови.
Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконанням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалось тільки окремих речей, вартість яких покривала борг. Повний конкурсний розпродаж був можливий лише у разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.
У післякласичний період в сognitiones чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на своє власне розуміння і уявлення про справедливість (що характерно для формулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважалося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалося достатнім. Судження окремих юристів з приводу конкретних юридичних ситуацій набирали характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення. Таким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв'язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припинились. Все це дозволило дослідникам зробити висновок, що післякласичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до неспростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відповідальність, як чиновник.
Поняття та види позовів
Позови в давньоримському праві складали цілу систему, яка включала у себе різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категорії спорів. В залежності від того, на захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов'язальних) виділяють речові та особисті позови. in rem - речовий позов подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та інших). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право - незаконно заволодіє річчю, створить перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відповідачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому даний позов має абсолютний характер. Речові позови в свою чергу поділялися на віндикаційні та негатроні. in personem - особистий позов заявлявся проти особи, яка зобов'язана на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав з правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому відповідати за цим позовом може лише боржник даного кредитора - конкретна особа, що зобов'язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер.
В залежності від підстав позову розрізняють позови цивільні (civiles), що були основані на ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових відносин, які не вписувалися у квірітське право.
Поділ позовів на позови суворого права (аctio stricti iuris) і позови доброї совісті (аctio bone fidei) проводився залежно від того, що покладалось в основу судового рішення. Позови суворого права передбачали, що рішення має спиратися на букву закону та договору. Позови доброї совісті давали можливість судді при вирішенні справи приймати до уваги моральну оцінку поведінки сторін (наявність злого умислу, обману, насильницьких дій) без включення у формулу відповідної ексцепції. В договірних відносинах враховувалась наявність додаткових неформальних угод, з'ясовувалась справжня воля сторін, приймалися посилання відповідача на звичаї подібних відносин. Таким чином, при винесенні рішення суддя керувався загальноприйнятими уявленнями про справедливість і добросовісність.
Окремим різновидом позовів був позов з фікцією (аctio fictio). Він застосовувався тоді, коли необхідно було підвести нове відношення під існуючі види позовів. Для цього допускалося існування фактів, яких насправді не було, або відсутність тих фактів, які реально мали місце. Фікція включалася до інтенції і давала змогу застосувати наслідки, передбачені суворим цивільним законом. Як правило, вона застосовувалась для того, щоб поширити право на конкретний позов на осіб, які не мали його за ius civile або щоб виправдати того, хто має бути засуджений за суворим законом.
Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин. Прикладом може слугувати позов, який давався особі, чиї інтереси в процесі захищав представник (когнітор) від свого імені. Після вирішення справи ім'я представника зазначалося у рішенні суду і саме йому давалось право заявити позов про виконання судового рішення. Проте аналогічний позов давався також і особі, яку представляв в процесі когнітор. З джерел римського права також відомий інший приклад позову за аналогією, який мав за мету поширити застосування Аквілієва закону на схожі відносини. Зазначеним законом передбачалась відповідальність за спричинення шкоди чужому майну, якщо така була завдана шляхом тілесного дотику до тілесної речі. Претор застосовував Аквілієв закон за аналогією і в тих випадках, коли шкода заподіювалась без тілесного дотику (шляхом, наприклад, голодомору чужої тварини).
Майнові позови (actio reipersecutoriae) були спрямовані на відновлення порушених майнових прав шляхом відшкодування завданої шкоди або повернення речі.
Штрафні позови (actio poenales) - це ті, за якими на користь потерпілого стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду - крадіжку, пограбування, особисту образу, спричинення майнової шкоди. Якщо винних у правопорушенні осіб або потерпілих було декілька, штраф стягувався відповідно з кожного із порушників окремо або на користь кожного з потерпілих. Штрафні позови мали за мету покарати правопорушника і тому мали суворо персональний характер: за ними не допускалось процесуального представництва на стороні відповідача.
Змішані позови (аctio mixtae) поєднували у собі характеристики майнових та штрафних позовів і відповідно мали дві мети - стягнути з порушника компенсацію завданої шкоди і штраф.
Ноксальний позов (аctio noxalis) заявлявся проти pater familias, який мав під своєю владою правопорушника - раба чи підвладного сина. В такому випадку відповідач повинен був або сам відшкодувати збитки або видати порушника потерпілому.
Кондикційний позов (сondictio) - це особистий позов про передачу боржником у власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна було захистити права у відносинах, які ґрунтувались на договорі чи інших юридичних фактах, і з якими право пов'язувало виникнення окремих видів зобов'язань. Так, наприклад, кондикція давалась позикодавцю для повернення грошей або речей тієї ж кількості, роду і якості, які були передані позичальнику на підставі договору позики. Кондикція дозволяла витребувати назад те, що було передане за відсутності правових підстав для виконання, або коли виконання помилково було здійснене не кредитору, а іншій особі.
У деяких випадках крім позовного захисту порушених прав, були введені найрізноманітніші форми непозовного захисту від правопорушень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан
Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як загальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоуправності - претор віддавав розпорядження противній стороні: не робити насильства. Самоуправність в давні часи найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин. Внаслідок цього і виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти. які захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо.
Стипуляція - обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негативних наслідків. Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, шо може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від сусіда обіцянки відшкодувати шкоду, якщо вона настане.
Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у володіння спадковим майном з метою забезпечення виконання заповідальних відказів.
Поновлення в первісний стан. В деяких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно виправити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для цього - поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним. На підставі свого імперіуму претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю - продану річ). Це і є поновленням в первісний стан. Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках неповнолітність однієї із сторін, обман, погроза, відсутність однієї із сторін. Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).
Просити про реституцію могла тільки заінтересована особа або її спадкоємці. У випадку визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор потім здійснював поновлення в попередній стан різними шляхами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.
Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана - чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.
Самозахист
У ранньому римському праві переважали дві форми захисту: самозахист і позовний захист, хоч зберігалася апеляція і до сакрального права.
Самозахист визнавався і допускався законом. Держава не перешкоджала реагуванню потерпілого на правопорушення, але визначала умови й межі застосування такої реакції.
Формами самозахисту у Стародавньому Римі були необхідна оборона - заподіяння шкоди порушнику в процесі вчинення ним протиправних дій і крайня необхідність - заподіяння шкоди сторонній особі з метою самому уникнути небезпеки, за умови, що завдано шкоду меншу, ніж та, що загрожувала.
Висновок
Можна припустити, що творці римського права вчинили дуже мудро, впродовж кількох століть привчаючи громадян до необхідності додержання судової процедури. Саме на цьому благодатному ґрунті поваги до права змогли з´явитися паростки нового підходу, за якого додержання літери закону змогло відійти на другий план, поступившись місцем духу права, але не беззаконню.
Характеризуючи висхідну лінію французької революції XVIII століття, Маркс писав, що за пануванням конституціоналізму слідує панування жирондистів, за пануванням жирондистів слідує панування якобінців... Як тільки дана партія просунула революцію настільки далеко, що вже не в змозі ні слідувати за нею, ні тим більше очолювати її, цю партію відчужує і відправляє на гільйотину що стоїть за нею сміливіший союзник .
На першому етапі революції (з 14 липня 1789 р. по 10 серпня 1792 р.) буржуазія в особі конституціоналізму (у засновницьких зборах - партія центру ) йде на компроміс з дворянством і зберігає монархію. Погляди цієї партії і знайшли своє віддзеркалення по-перше конституційних документах Франції: Декларації прав людини і громадянина 1789 року і конституції 1791 року. У цих документах засновницькі збори виступали на користь буржуазії в цілому і навіть від імені всього народу.
Список використаної літератури
1. Борисова В.І., Баранова Л.М., Домашенко М.В. та ін.: Основи римського приватного права: Підручник.; 2007.
. Курс римского частного права: Учебник / Под ред. Д.В. Дождева - М.: Изд-во БЕК, 2008.
. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К.: Вентури, 2007.
. Підопригора О. А., Харитонов Є.О. Римське право. - К.: Юрінком Інтер, 2005.
. Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник). - М.: Зерцало - М, 2005.
. Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. - М.: Зерцало, 2007.
. Харитонов Є.О. Римське приватне право. - Х.: Одіссей, 2007.