Принципи права природокористування
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Відносини людини з природою мають різноплановий характер. Впродовж всієї історії планети Земля людина задовольняла свої потреби або за рахунок використання природи, її ресурсів чи властивостей, або у тісній взаємодії з нею. 3 часом форми відносин людини з природою ускладнювалися, ставали все більш різноплановими. Для того щоб надати організованості цим відносинам, стабільності, уникнути нищівної експлуатації природних ресурсів, попередити їх стрімке вичерпання і забезпечити раціональне використання і відтворення, потрібна була правова регламентація цих питань. Право природокористування виникло у відповідь на ці потреби.
Право природокористування - один із базових, традиційних інститутів екологічного права, який був предметом наукового аналізу в радянський період як щодо окремо взятих природних об'єктів, так і в комплексі. Сьогодні в його змісті з'явилися нові аспекти, що зумовлені змінами в політичній, економічній та правовій системах української держави. Це розширення кола суб'єктів природокористування, поява нових форм природокористування, зокрема орендної, реалізація принципу платності та багато інших нюансів.
У процесі використання природних об'єктів у першу чергу задовольняються економічні, споживацькі інтереси суспільства. Разом з тим процес використання людиною природи обов'язково повинен враховувати екологічні вимоги охорони природи, здійснюватись економно, раціонально, не порушувати стану екологічної рівноваги. Відповідно, обов'язковою вимогою права природокористування є раціональний з екологічної тачки зору характер природокористування, що в подальшому повинен бути закріплений в правових нормах, які регулюють процес природокористування.
Право природокористування розвивалося шляхом формування і вдосконалення права користування окремими видами природних об'єктів, а саме: права землекористування, права водокористування, права лісокористування, права користування надрами, права користування тваринним світом тощо. Незважаючи на певну специфіку, ці види права природокористування мають спільні ознаки. До того ж усі природні об'єкти тісно пов'язані між собою в навколишньому природному середовищі і, як правило, не можуть існувати окремо один від одного. Це дає змогу всі правові норми, що закріплюють загальні положення права користування різними видами природних об'єктів, об'єднати в правовий інститут.[10]
Крім того, до складу цього правового інституту входять також правові норми, які регулюють відносини з комплексного використання різних видів природних об'єктів. Таким чином, під правом природокористування слід розуміти інститут Загальної частини екологічного права, в якому об'єднані норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природних об'єктів, включаючи і норми, які регулюють їхнє комплексне використання. [2]
Безпосереднє спілкування людини з навколишнім природним середовищем, наприклад вдихання атмосферного повітря, задоволення естетичних і подібних їм потреб, виступає як природниче право, навіть коли воно не чітко визначено в законодавстві. Підтримання навколишнього природного середовища в нормальному стані забезпечує реалізацію громадянам їх права на безпечне довкілля. При цьому можна твердити про право громадянина на безпечні умови життя і ставити питання про їх захист. Порушення сприятливих умов навколишнього природного середовища є відносинами, що мають суспільний характер. [11]
Природокористування - це одна із сторін взаємодії природи і суспільства, яка виражається у використанні громадянами суспільства корисних для них властивостей природи. [12]
Право природокористування можна розглядати у різних ракурсах. В об'єктивному розумінні право природокористування сьогодні становить правовий інститут екологічного права, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення ефективного та раціонального використання людиною природних ресурсів, природних об'єктів та природних умов. Правові норми, які формують відповідний інститут екологічного права, знаходять своє опосередкування як у комплексному екологічному законодавстві (інтегровані норми), так і в поресурсному законодавстві (диференційовані норми). Причому масив відповідних норм у поресурсному (земельному, водному, лісовому, гірничому, фауністичному та ін.) законодавстві набагато перевищує в процентному відношенні відповідні норми інтегрованого регулювання. Це свідчить про те, що користування різними природними ресурсами має свої суттєві особливості, що знаходять своє відображення в праві.[2]
Право природокористування можна розглядати також у субєктивному значенні, тобто як право конкретного суб'єкта використовувати природні ресурси, природні об'єкти чи природні умови для задоволення певних потреб. Таке право належить власнику або іншій особі. Оскільки право використовувати належні об'єкти власності є однією з правомочностей, які має власник, то можна стверджувати, що суб'єктивне право природокористування можна розглядати як елемент права власності. 3 іншого боку, право природокористування є похідним від права власності, тобто надання природного обєкта в користування завжди відбувається за ініціативою (за участю) власника чи уповноважених ним осіб (органів), власник не втрачає правомочності щодо користування природними ресурсами або об'єктами, він може лише передати таке право на певних умовах іншій особі (за договором, ліцензією тощо).
Можна оцінювати право природокористування і як правовідносини, тобто врегульований правом комплекс прав та обов'язків, що належать суб'єктам природокористування в конкретних суспільних відносинах щодо використання земельної ділянки, водного обєкта, лісового масиву, ділянки надр, мисливського угіддя, обєкта природно-заповідного фонду тощо.
Отже, право природокористування - це система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання правомочностей у відносинах з приводу користування природними ресурсами, забезпечення ефективності їх використання та захист законних прав суб'єктів природокористування. [13]
правовий екологічний санітарний природокористування
2.Принципи права природокористування
Право природокористування як система правових норм, об'єднаних у правовий інститут, базується на ряді принципових положень, постулатів, які визначають перспективний напрям розвитку права. Головними серед них є такі:
цільовий характер використання природних ресурсів;
додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів;
збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування (забезпечення сталого природокористування);
екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;
непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;
безплатність загального і платність спеціального природокористування та деякі інші. [9]
Принцип цільового характеру природокористування закріплений всіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Особливістю вітчизняного законодавства є поширення цього принципу не лише на природокористувачів, а й на власників природних ресурсів. Вміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати природний об'єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий в користування і недопустимість за загальним правилом його використання за іншим цільовим призначенням.
Деякі акти природоресурсного законодавства поділяють природні ресурси на категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб'єктів, яким відповідні ресурси передаються у власність чи надаються в користування. [12]
Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об'єктів, а також здоров'я людини у процесі природокористування. Його суть полягає в тому, що використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог, а саме:
здійснення заходів щодо запобігання псуванню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;
здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;
застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку населення;
збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;
виконання інших екологічних вимог, встановлених законодавством України. [3]
Ці загальні правила щодо додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі природокористування знаходять свій розвиток і конкретизацію в природо-ресурсному та санітарно-гігієнічному законодавстві України. Спеціальні розділи, присвячені природоохоронним заходам, додержанню екологічних вимог у процесі використання природних ресурсів, містяться в ЛК України (глави 15-16), ВК України (р. 4, ст. 85-108), Кодексі України про надра (р.VI, ст. 56-59) [3]. Широкий комплекс заходів щодо охорони атмосферного повітря в процесі господарської діяльності передбачає ЗУ «Про охорону атмосферного повітря». А питання гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів фізичної, хімічної, біологічної природи, присутніх у середовищі життєдіяльності людини, критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини, регламентації заходів щодо обмеження їх інтенсивності чи тривалості знаходять відображення в ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [5]
Принцип збалансованого врахування економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування набуває певного розвитку в законодавстві Україні, а також в організаційній діяльності держави і суспільства. Постулата сталого розвитку проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства. Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування сприяє запровадження економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. [3]
Постановою ВРУ від 24 грудня 1999 р. було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як основу для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.[6]
Багатоаспектний характер і спрямованість на довгострокову перспективу в контексті забезпечення збалансованості економічних, соціальних і екологічних чинників сталого розвитку України характеризують Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки, затверджену постановою КМУ від 26 квітня 2003 р. №634.
Водночас слід зазначити, що принцип сталого розвитку ще не повною мірою реалізується в правовому забезпеченні природокористування в Україні. До цього часу не затверджено Стратегію сталого розвитку України, хоча необхідність такого документа продиктована як міжнародними зобов'язаннями України, так і планами законотворчих робіт кількох років поспіль. Неналежним на сьогодні є й організаційно-інституційне забезпечення відповідної сфери. Так, у вересні 2003 р. було ліквідовано Національну комісію сталого розвитку України при КМУ, яка проіснувала 6 років для забезпечення узгодженого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні. [11]
Концепція сталого розвитку активно розробляється вченими на рівні Національної академії наук України. Можливо, що саме ця Концепція стане основою загальнодержавної Стратегії сталого розвитку України.
Принцип екосистемного підходу до природи як цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення як для права природокористування, так і екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв'язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем. Так, хімічне забруднення атмосфери внаслідок осідання забруднюючих речовин призводить до забруднення ґрунтів, надр, зміни стану водойм і всього різноманіття біологічних ресурсів як рослинного, так і тваринного походження. Причому внаслідок залежності природних процесів від метеорологічних умов перенесення забруднень може здійснюватися на великі відстані і негативно впливати на природні ресурси далеко за межами їх виникнення. [9]
Екологічне право України послідовно втілює принцип екосистемного підходу до природи в процесі природокористування. Навколишнє природне середовище розглядається Законом як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів. Слід зазначити, що до цього в законодавстві домінував поресурсний принцип диференційованого регулювання земельних, водних, лісових, гірничих, атмосферо-охоронних та інших відносин. Останнє десятиріччя право природокористування позначене поєднанням традиційного диференційованого підходу до регулювання з інтегрованим, комплексним підходом до природокористування. [3]
Непорушність в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі. До правової системи України він потрапив із західноєвропейського права. Його перші прояви ми знаходимо вже в Цивільному кодексі Франції 1804 р. Єдині обмеження, які Кодекс допускає до відносин власності, пов'язані з порушенням прав власника-сусіда. I хоча в першій редакції Кодексу не було прямої вказівки на застосування цього принципу в процесі природокористування, вважається, що саме цей Кодекс заклав підвалини подальшого розвитку принципу непорушення прав та інтересів інших власників і користувачів у процесі природокористування.
Уже в другій половині XIX ст. принцип нестворення в процесі природокористування перепон до здійснення права власності природокористувачем-сусідом знаходить безпосереднє втілення в західноєвропейському законодавстві. [7]
У праві природокористування України відповідний принцип найбільш послідовно реалізується в земельному (статті 91, 96, 103-109 ЗК України), водному (п. 5 ст. 44 ВК України), лісовому (п. 8 ч.2 ст. 19, п. 6 ч. 2 ст. 20, п. 4 ч. 2 ст. 21, ст. 23 ЛК України) законодавстві і законодавстві про тваринний світ. [3] Згідно зі ст. 103 ЗК України, зокрема, власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
Безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів як принцип права природокористування. [3] За радянських часів усі види природокористування здійснювалися на засадах безплатності, що сприяло виробленню ставлення до природних ресурсів як до нескінченно поновлюваних, невичерпних, таких, що не мають реальної вартості. Усе це не сприяло дбайливому, раціональному ставленню до використання природних багатств. Підтвердивши безоплатність всіх форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей, законодавство про охорону навколишнього природного середовища запровадило механізм платності всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських цілях, як правило, для отримання прибутку. Законодавство України встановлює:
плату за землю у вигляді земельного податку та орендної плати (ЗУ «Про плату за землю»);
плату за воду - у вигляді плати за спеціальне водокористування, користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту; [8]
збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу (мисливство; рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин; використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності; добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях у разі їх вилучення з природного середовища з метою отримання прибутку) [3]
плату за користування надрами у вигляді платежів за користування надрами, відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій), акцизного збору (статті 28-29 Кодексу України про надра);
збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів. [3]
Особливості встановлення всіх цих видів плати (зборів) і здійснення платежів будуть розглянуті в особливій частині підручника, при розгляді специфіки права користування кожним природним ресурсом. Буде також проаналізовано зміст права земле-, водо-, лісо-, надрокористування, користування об'єктами тваринного та рослинного світу. [9]
Виділені вище принципи права природокористування є основними. Звичайно, можна виділити й інші принципи права природокористування. Так, М.М. Бринчук наголошує на принципі пріоритету охорони життя та здоров'я людини, забезпечення сприятливих екологічних умов для його життя, праці та відпочинку; принципі дотримання вимог законодавства, невідворотності відповідальності за його порушення та деяких інших.
Висновок
Отже, дослідивши тему, перш за все слід сказати, що таке право природокористування в цілому. Право природокористування - це система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання правомочностей у відносинах з приводу користування природними ресурсами, забезпечення ефективності їх використання та захист законних прав суб'єктів природокористування.
Як і будь-яка система норм, право природокористування має свої власні, чітко сформовані принципи. До основних можна віднести: цільовий характер використання природних ресурсів, додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів, збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування (забезпечення сталого природокористування), екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим, непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів та безплатність загального і платність спеціального природокористування.
Тому, можна сказати, що дотримуючись цих принципів субєкти екологічного права підтримують безпеку перш за все свою, а потім і всього людства. Дані принципи регулюють раціональне використання природних ресурсів та забезпечують стабільність в розвитку цивілізації. Дотримуючись їх, ми зможемо поєднати без шкідливих наслідків природу та цивілізацію.
Список використаних джерел
1.Конституція України від 28 червня 1996 р. Зі змінами та доповненнями
2.Екологічне право України. За заг. ред. Ю.С. Шемшученка,2005р.
.Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26.06.1991 р.
.Закон України «Про тваринний світ» від 13.12.2001 р.
.ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 p., з наступними змінами.
.«Концепція сталого розвитку населених пунктів» від 24 грудня 1999 р.
.Цивільний кодекс Франції 1804 р.
.Постанова КМУ від 18 травня 1999 p. №836 «Про затвердження нормативів збору за спеціальне водокористування»
.Екологічне право України Дмитренко І.А., 1999 р.
.Екологічне право України Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина) Балюк Г.І. 2006 р.
.Екологічне право (Загальна частина), Андрейцев В.І., 1996 р.