єктами цієї діяльності виникають, функціонують і припиняються різноманітні господарські відносини. Здійснення господарської діяльності не може проходити без конфліктів, що призводить до суперечностей і, відповідно, до виникнення господарських спорів. Тому для цього законодавцем було створено норми права, які б регулювали вирішення в суді спорів - господарське процесуальне право.
Дослідження господарського процесуального права в умовах проведення правової реформи в Україні обумовлено розвитком сучасної національної правової системи України.
І. Історичний розвиток предмету та методу господарського процесуального права
Впродовж багатьох десятиліть правова система України в силу загальновідомих історичних обставин формувалася в межах правової системи Російської імперії, Радянського Союзу. I лише останні десять років в незалежній і демократичній Україні започатковано активне створення нового правового поля, яке повинно відповідати загальновизнаним світовим стандартам, побудованим на пріоритеті загальнолюдських демократичних цінностей, непорушності права приватної власності. Водночас формування правової системи незалежної України, юридичної науки перебуває під впливом багатовікового досвіду світової цивілізації та позитивного досвіду нормотворчості та правової науки радянського періоду.
Арбітраж як засіб розгляду спорів був відомий ще з античних часів, спеціальні торговельні суди вперше згадуються в історії Стародавнього Риму. Сучасні господарські суди своїм історичним корінням мають три види комерційних судів: морські, консульські та ярмаркові. Поява морських судів була зумовлена необхідністю розв'язання спорів між учасниками морських перевезень, які належали до різних держав. Оскільки зробити це за допомогою місцевого права було неможливо, у таких судах застосовували право іноземне. Консульські суди виникли як наслідок станової роздробленості середньовічного суспільства: кожен стан мав свій суд, постала також необхідність у створенні спеціальних судів для купецтва.
Слід зазначити, що в цей час суд ще не був відділений від адміністрації. Перший Статут комерційного суду був прийнятий з ініціативи герцога де Рішельє для міста Одеси 10 березня 1808 р.. Потім комерційні суди були засновані в Ізмаїлі й Феодосії. В Україні після перемоги Лютневої революції 1917 р. разом із державними інституціями створюється і судова система. Зокрема, продовжує своє існування Одеський комерційний суд, який було скасовано лише у 1920 р., але нові комерційні суди не створюються, хоча нормативна база для цього була. У Росії першим Декретом про суд 1917 р. комерційні суди було ліквідовано. В роки громадянської війни господарські спори того часу розглядалися адміністративним шляхом, часто - партійними органами.
Період НЕПу вимагав відмови від адміністративного способу розв'язання господарських спорів. Наслідком цього стала господарська реформа, яка розпочалася у 1921 р. У 1926 р. затверджено Положення про арбітражну комісію ВРНГ СРСР, у якій містилася заборона передачі спорів, що виникають між установами і органами системи ВРНГ, на вирішення цивільного суду. Спори розв'язувалися в порядку, близькому до правил цивільного судочинства. Отже, на цей час загалом було закінчено організацію арбітражних комісій як органів, що вирішують майнові спори між суб'єктами господарювання, однак їх правова природа була суперечливою, а становище - не досить з'ясованим.
Це було пов'язано з їх подвійністю у правовому статусі: з одного боку, арбітражні комісії вирішували економічні спори міждержавними організаціями та підприємствами, з іншого - були підпорядкованими державному органу, який мав право скасовувати та змінювати їх рішення. Таким чином, вже з самого початку формування арбітражних комісій постала нагальна необхідність у їх реорганізації. Загальні суди, на які було покладено розгляд господарських спорів, не справлялися з цим завданням, тому вже через 16 днів державну арбітражну систему було відновлено. З травня 1931 р. приймається Положення про державний арбітраж. Відповідно до нього органи Держарбітражу були неправомочні розглядати спори між господарськими органами того самого відомства, що базуються на загальнодержавному або місцевому бюджеті.
Поступово вирішення майнових, а потім і переддоговірних спорів між господарськими органами одного відомства стали доручати спеціально створеним у відомствах підрозділам - відомчим арбітражам. У 1934 р. прийняті правила розгляду і вирішення майнових спорів, які містили процесуальні норми про порядок порушення справи, підготовки позовних матеріалів до слухання і вирішення спорів в органах Держарбітражу. Надалі були прийняті нормативні акти, покликані вдосконалити роботу державного арбітражу (постанова від 23 липня 1959 р. «Про поліпшення роботи державного арбітражу»; Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня 1960 р., відповідні положення про державні арбітражі союзних республік, постанова «Про підвищення ролі органів державного арбітражу й арбітражів міністерств і відомств у народному господарстві» тощо).
Постановою Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 р. «Про подальше удосконалювання організації і діяльності органів державного арбітражу» Держарбітраж СРСР був перетворений на союзно-реслубліканський орган. Відповідно до ст. 163 Конституції СРСР 1977 р. спори між підприємствами, установами й організаціями вирішувалися органом, що не належав до судової системи, але здійснював широкі юрисдикційні функції стосовно прав та інтересів соціалістичних юридичних осіб.
Державні арбітражі були спеціальними органами, що в межах наданої їм широкої компетенції захищали права й охоронювані законом інтереси соціалістичних юридичних осіб при вирішенні господарських спорів, а також сприяли організації належного правового регулювання відносин, що виникали у господарському обігу, у різних його сферах. Відомчий арбітраж виконував ті самі завдання в межах певної галузі. Крім системи Держарбітражу СРСР і відомчих арбітражів, механізм вирішення господарських спорів складався також з інших ланок - органів, інстанцій, структур тощо. Положення зазначених органів було змінено в 1987 р. Вони перетворилися в єдину відокремлену систему, їхній правовий статус було закріплено у Конституції СРСР і конституціях союзних республік.
Зміни, що відбулися в економічному та суспільному житті, впровадження ринкових механізмів, запровадження плюралізму права власності тощо спричинили також потребу в порядку розв'язання спорів між суб'єктами господарювання. Державні арбітражі Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражний суд» перетворюються на судові органи, покликані здійснювати правосуддя у господарських відносинах. Того ж року прийнято Арбітражний процесуальний кодекс (АПК) України, яким встановлювалася процедура захисту прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. Подальший розвиток арбітражних судів, пов'язаний з концепцією судово-правової реформи в Україні, яка відіграла позитивну роль як у визначенні основних напрямів реформування судів, так і у встановленні кола тих проблем, котрі є супутніми і без вирішення яких неможливе становлення судової влади як самостійної гілки державної влади.
Наступним етапом у реформуванні судової системи стало прийняття Конституції України 1996 р., якою встановлено основні засади судочинства. Відповідно до Конституції правосуддя в Україні здійснюється судами, делегування функцій судів, а також виконання цих функцій іншими органами і посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у країні, судочинство здійснюється винятково Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації, ланками судової системи є місцеві, апеляційні суди та вищі спеціалізовані суди, а також Верховний Суд України як найвища судова інстанція. У зв'язку з цим внеслись зміни до законів України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів», від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України», до АПК. Так, замість арбітражних судів запроваджено господарські, суди, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, АПК відповідно став Господарським процесуальним кодексом України, а Вищий арбітражний суд України - Вищим господарським судом України.
Проблема поняття і змісту господарського процесуального права протягом тривалого часу була предметом наукових дискусій. Матеріали цих дискусій та обговорень дозволяють дійти попереднього висновку, який надає можливість для змістовного обговорення зазначеної проблеми. Навряд чи без усвідомлення змісту, опису правових конструкцій можна вирішити питання щодо галузевої належності господарського процесуального права. Більш того, питання щодо наявності чи відсутності ознак галузі права видається важливим, але все ж вторинним з погляду соціально-економічного призначення права, його ефективності, оскільки це питання є за своєю правовою природою техніко-юридичним і його вирішення необхідне передусім правознавцям.
Тому видається доцільним розглянути основні проблеми та підходи до визначення поняття та місця господарського процесуального права в системі права. Але слід зауважити, що проблема галузевої структури права ніколи не може бути вирішена остаточно. До прийняття Господарського процесуального кодексу України діяв Арбітражний процесуальний кодекс України, і, відповідно, йшлося про арбітражний процес чи арбітражне процесуальне право. Але з часу прийняття в червні 2001 року Господарського процесуального кодексу України мова йде про господарський процес, господарське судочинство або господарське процесуальне право.
Термін «арбітраж» у перекладі з французької означає «третейський суд». У широкому розумінні цей термін застосовується також і в назвах органів, що не входять до системи господарських (арбітражних) судів, але реалізують судову владу в державі, наприклад, Міжнародний комерційний арбітраж при Торгово-промисловій палаті України, Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України. Останні вирішують господарські спори згідно зі своїми правилами та регламентами. Таким чином, їх діяльність не охоплюється поняттям господарський (арбітражний) процес. Однак у юридичній літературі зустрічаються випадки, коли діяльність цих органів розглядається як арбітражний (господарський) процес.
Господарське процесуальне право як галузь права можна визначити насамперед за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського процесуального права. Як уже зазначалося, тривалий час ця дисципліна визначалася як «арбітражний процес» або «арбітражне процесуальне право». Господарське процесуальне право належить до системи процесуальних галузей права (поряд із цивільним процесуальним, кримінальним процесуальним та іншими процесуальними галузями) та за своїми змістовними характеристиками відноситься до галузей права публічно-правового характеру. Наявність процесуальних відносин зумовлена необхідністю в упорядкуванні діяльності органів судової влади. Предметом певної галузі є ті відносини, які регулюють норми цієї галузі. Предметом господарського процесуального права є юридичні процесуальні дії суду і зацікавлених осіб при здійсненні правосуддя по справах, підвідомчих господарським судам.
У юридичній літературі тривалий час дискусійними були питання щодо змісту поняття «арбітражний процес», а також щодо правової природи державного арбітражу. Усе це не могло не позначитися на визначенні представниками юридичної науки галузевої належності правових норм, які регулювали організацію та діяльність арбітражу.
За радянської доби не існувало єдиного погляду стосовно галузевої належності норм, але твердження щодо існування арбітражного процесуального права, яке охоплює норми процедурного характеру у сфері управлінської діяльності, зявилося в наукових працях у 70ті роки. Але, незважаючи на це, у юридичній літературі відсутнє загальноприйняте й чітке визначення поняття «господарський (арбітражний) процес».
Одні автори (В.М. Гапєєв, А.О. Добровольський, І.М. Зайцев, П.В. Логінов) визначали арбітражний процес як діяльність арбітражного суду щодо розгляду й вирішення господарських спорів, яка нерозривно повязана з арбітражними правовідносинами. Інші автори (наприклад, Т.Є. Абова) визначали арбітражний процес як порядок вирішення арбітражем, третейським судом спорів, що виникають між організаціями при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів чи з інших підстав, а також порядок безпосереднього врегулювання цих розбіжностей учасниками господарських відносин.
Але з таким підходом не погоджувався М.К. Треушников, який вважав, що діяльність таких органів, як міжнародні комерційні арбітражні суди та морські арбітражні комісії при торгово-промислових палатах, біржові арбітражі, що за своєю природою є третейськими судами, не входять до поняття арбітражного процесу.
М.С. Шакарян, виходячи з управлінської природи державного арбітражу, вважає, що правові норми, які регулюють порядок організації та діяльності одного з органів управління - арбітражу, не можуть бути визнані не чим іншим, як частиною адміністративного права.
А.Т. Боннер, ураховуючи чинне на той час законодавство, також вважав, що арбітражні процесуальні норми є складовою галузі радянського адміністративного права. Деякі вчені розглядали порядок вирішення спорів в арбітражі як одну з форм господарського управління або господарського керівництва і тому норми, які регулювали процес, представники цієї точки зору відносили до сфери господарського права. І.М. Зайцев, Н.Б. Зейдер, Р.Ф. Каллістратова, В.М. Щеглов намагались ототожнювати арбітражний процес з цивільним процесом, вважаючи, що цивільне процесуальне право містить у собі й норми, які регулюють діяльність арбітражу. Ще одна група вчених-процесуалістів (Д.М. Чечот, В.Д. Сорокін) висловлювала думку про те, що арбітражний процес є частиною адміністративного процесу.
А.О. Добровольський, піддаючи критиці погляди вищезазначених авторів, послідовно відстоював думку про те, що сукупність процесуальних норм, які регулюють діяльність арбітражу щодо вирішення господарських спорів, слід називати арбітражним процесуальним правом, яке є самостійною галуззю права. Свою позицію автор пояснював тим, що норми арбітражного процесуального права досить повно формулювали принципи арбітражного провадження, його цілі та завдання, права й обовязки арбітрів і осіб, які брали участь у справі, підвідомчість господарських спорів тощо.
У подальшому існування арбітражного процесуального права як самостійної галузі права підтверджувалося всім ходом перетворення арбітражу в арбітражні суди, а надалі - у господарські суди й розвитком законодавства про господарське судочинство. І сьогодні існування господарського (раніше - арбітражного) процесуального права як самостійної галузі права обєктивно підтверджується такими чинниками:
2.правовими нормами, що регулюють їх діяльність і мають свій субєкт, обєкт регулювання та зміст;
.ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони обєднані в окремі інститути і складають певну систему;
.наявністю самостійних джерел права, що містять організаційно-правові (Закон України «Про судоустрій України») та процесуально-правові (Господарський процесуальний кодекс України) норми.
Розкриваючи поняття «господарський процес», слід зазначити, що термін «процес» у перекладі з латинської означає хід, рух уперед. Визначаючи поняття господарського процесу, необхідно зауважити, по-перше, що це встановлений нормами господарського процесуального права постійний рух справи, який виник у сфері господарської діяльності між особами, визначеними Господарським процесуальним кодексом, а по-друге, це встановлена нормами господарського процесуального права форма діяльності господарських судів, спрямована на захист оспорюваних чи порушених прав організацій та громадян, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.
ІІ. Предмет господарського процесуального права
Предметом господарського процесу є господарські та інші спори, які розглядають господарські суди в межах установленої для них підвідомчості та підсудності. Установлені нормами господарського процесуального права порядок порушення провадження у справі, розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду називається господарською процесуальною формою. Її значення полягає в тому, що вона забезпечує захист прав субєктів господарської діяльності та гарантує прийняття законних і мотивованих рішень. Процесуальна форма є інструментарієм, за допомогою якого досягається законність у діяльності господарських судів. Існує думка, що предметом господарського процесуального права як форми діяльності суду є господарські спори або інші справи, віднесені до компетенції господарських судів. Установлений нормами господарського процесуального права порядок порушення процесу, підготовки справи до розгляду, розгляду й вирішення справ, оскарження і перегляду рішень господарського суду, а також виконанню рішень господарського суду називається господарською процесуальною формою. Господарська процесуальна форма є нормативно встановленим порядком здійснення правосуддя, якій притаманні такі ознаки:
·нормативність, яка полягає в тому, що процесуальна форма встановлюється законодавством, а це забезпечує єдність нормативного регулювання господарського процесу і неможливість регулювання вказаної сфери підзаконними нормативно-правовими актами;
·безперечність, що означає обовязковість дотримання форм реалізації процесуальних норм у діяльності учасників господарського процесу;
·системність, яка відображає необхідність структурувати господарський процесуальний регламент в єдине ціле;
·універсальність, що відображає застосування господарської процесуальної правової форми до вирішення різних справ, підвідомчих господарським судам без будь-якої істотної диференціації.
В.В. Ярков визначає предмет господарського процесуального права як юридичні процесуальні дії суду і заінтересованих осіб при здійсненні правосуддя у справах, віднесених до відання господарських судів. Таким чином, на думку автора, предмет господарського процесуального права більшою мірою являє собою неюридичне, обєктивне поняття, оскільки знаходиться поза площиною права, таке, як сукупність системи дій та відносин у звязку із здійсненням цієї діяльності.
Господарське процесуальне право визначається як сукупність та система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя у справах, що виникають із спірних господарських правовідносин з підстав, зазначених законодавством.
Розглядаючи дискусії з приводу галузевої належності норм, також слід звернути увагу на висловлену понад двадцять років тому позицію І.Г. Побірченка, який у своїх працях запропонував і обґрунтував концепцію господарського процесуального права. За цією концепцією, підтриманою деякими вченими, предметом господарського процесуального права було визначено суспільні відносини, що складаються в процесі безпосереднього врегулювання господарських спорів підприємствами й організаціями, розгляду і вирішення їх органами арбітражу та органами господарського керівництва. Звичайно, на сьогодні таке визначення предмету господарського процесуального права є певною мірою застарілим, оскільки воно не відповідає існуючій системі органів, що вирішують господарські спори в Україні.
Тому, ураховуючи реальний стан існування та функціонування органів господарської юрисдикції в Україні, а також зміст законодавства, що регулює порядок створення й діяльності цих органів, до предмету господарського процесуального права як самостійної галузі процесуального права доцільно було б віднести, на думку В.С. Щербини, відносини у сфері безпосереднього врегулювання розбіжностей і спорів між підприємствами, організаціями, а також відносини, що складаються при здійсненні правосуддя в господарських спорах між ними, а також розгляді справ про банкрутство господарськими судами.
У цьому контексті можна вести мову про господарський процес у більш широкому розумінні, на відміну від арбітражного процесу, оскільки господарський процес охоплює не тільки форми вирішення господарських спорів (досудове врегулювання, позовне провадження), але й розгляд справ про банкрутство та справ за заявами органів Антимонопольного комітету України й інших органів.
Господарський процес - це порядок, який опосередковує захист майнових прав і законних інтересів субєктів господарювання, порядок, за допомогою якого реалізуються норми матеріального (господарського) права. Тому господарський процес можна визначити як систему послідовно здійснюваних процесуальних дій, які здійснюють господарський суд та інші учасники господарського судочинства у звязку з підготовкою до розгляду, розглядом і вирішенням конкретної господарської справи, кінцевою метою якого є відновлення порушеного права субєкта господарювання або учасника господарських відносин. Господарський процес являє собою послідовний, поступовий рух, який складається зі стадій. Стадія господарського процесу - це сукупність процесуальних дій щодо конкретної справи, обєднаних однією спільною метою або спрямованих до однієї певної мети. Кожна стадія має свій зміст і мету: вирішення спору по суті, перевірка правильності прийнятого рішення, приведення його до виконання тощо.
ІІІ. Методи господарського процесуального права
Наука господарського процесуального права питання методу цієї галузі права відносить до недосліджених. Але, виходячи з того, що під методом правового регулювання розуміють різноманітні способи правового впливу на певні суспільні відносини, на думку В.С. Щербини, можна констатувати, що для господарського (арбітражного) процесуального права основними методами є метод субординації (централізоване, імперативне регулювання, за якого регулювання зверху донизу здійснюється на владно-імперативних засадах) та метод координації (децентралізоване, диспозитивне регулювання, при якому регулювання визначається також знизу, на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відносин).
Харитонова О.І. вважає, що метод господарського процесуального права визначається двома обставинами. По-перше, виникнення господарського процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії до іншої залежить від волі заінтересованих осіб. По-друге, суд, який є обов'язковим суб'єктом господарських процесуальних відносин, має владні повноваження у цих правовідносинах, що мають публічно-правовий характер. Тому у методі правового регулювання поєднуються методи субординації та координації. Субординаційний (імперативний) знаходить прояв у тому, що:
1.процесуальні норми забезпечують чільне положення суду як органу державної влади;
.всі дії відбуваються відповідно до чітко встановленого нормами права порядку здійснення правосуддя;
.рішення суду в необхідних випадках виконуються за допомогою примусу.
Координаційний (диспозитивний) метод дістає прояв у такому:
1.встановлення рівності сторін перед законом і судом;
2.свобода користування сторонами своїми процесуальними правами;
.встановлення гарантій прав суб'єктів господарського процесу.
Інші автори методом господарського процесуального права визнають імперативний метод за наявності диспозитивних елементів. Таке сполучення зумовлено тим, що, з одного боку, господарський процес є владною діяльністю господарського суду щодо застосування норм матеріального та процесуального права, яке припускає владні засади в механізмі господарського регулювання, а з іншого - формою примусового здійснення субєктивних прав в основному в тих галузях права, які базуються на рівності та диспозитивності їх субєктів. Імперативні засади методу господарського процесуального права проявляються у тому, що:
1.норми господарського процесуального права забезпечують головуюче положення господарського суду;
2.основними юридичними фактами є владні процесуальні дії господарського суду;
.норми господарського процесуального права забезпечують господарському суду право контролю за діями сторін, а також наділяють господарський суд повноваженнями щодо керівництва процесом;
.господарський процес здійснюється в певній процесуальній формі правосуддя - господарській процесуальній формі.
Диспозитивні засади методу господарського процесуального права полягають у тому, що:
·рівність сторін господарського процесу в межах, наданим їм для захисту своїх прав та інтересів;
·свобода користування цими правами, оскільки субєкти на власний розсуд користуються чи не користуються наданими ним правами;
·наявність системи гарантій прав субєктів господарського процесуального права.
Таким чином, господарське процесуальне право - це сукупність правових норм, що регулюють діяльність господарського суду та інших заінтересованих субєктів, повязану із здійсненням правосуддя у справах, віднесених до відання господарських судів. Іншими словами, господарське процесуальне право є сукупністю правових норм, що регулюють порядок здійснення господарського судочинства.
Висновок
Господарське процесуальне право пройшло значний історичний етап розвитку і було остаточно сформоване в сучасний період розвитку держави. Господарське процесуальне право належить до системи процесуальних галузей права. Предметом господарського процесуального права є юридичні процесуальні дії суду і зацікавлених осіб при здійсненні правосуддя по справах, підвідомчих господарським судам. Господарське процесуальне право як галузь права можна визначити за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського процесуального права.
Існування господарського процесуального права як самостійної галузі права обєктивно підтверджується такими чинниками, як чітко визначеною законодавством правовою природою господарського суду як органу правосуддя; правовими нормами, що регулюють їх діяльність і мають свій субєкт, обєкт регулювання та зміст; ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони обєднані в окремі інститути і складають певну систему; наявністю самостійних джерел права, що містять організаційно-правові та процесуально-правові норми.
право арбітраж судовий субординація
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - ст. 141
. Про статус суддів: закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 8, ст.56
. Про судоустрій України: закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 27-28, ст.180
. Про арбітражний суд: закон України // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 36, ст.469
. Арбiтражний процесуальний кодекс України Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 33. - ст. 347
. Господарське процесуальне право України: Підручник / За ред. О.І. Харитонової. - К.: Істина, 2008. - 360 с.
. Дзера О.В. Поняття цивільного права та його місце в системі права України / О.В. Дзера // Хмельницький університет управління та права. - 2002. - № 2. - С. 23
. Страшко О. В. Поняття господарського процесу
. Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П. та ін.Господарське процесуальне право. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. - 378 с.