Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства
Зміст
Вступ
Розділ 1. Виникнення Кирило-Мефодіївського товариства і його програмні документи
.1 Утворення Кирило-Мефодіївського товариства
.2 Програмні документи та учасники
Розділ 2. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства
.1 Діяльність товариства
.2 Історичне значення товариства
Висновки
Список літератури
Вступ
Актуальність та значення теми. Одним із пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є вивчення проблем державного відродження українського народу. Особливий інтерес викликають події ХІХ ст., оскільки саме тоді відбулися якісні зміни в суспільно-політичному русі. В період розбудови нових держав на теренах колишнього СРСР, країн Центральної та Південно-Східної Європи, коли визначаються нові кордони держав, що супроводжується військовими міжетнічними конфліктами, державотворчі ідеї знову цікавлять істориків та політологів.
Разом з тим, відсутнє системне та комплексне опрацювання документів та літератури, що стосується державотворчої ідеї в суспільно-політичному житті України першої половини ХІХ ст., що не дає змоги дослідникам не лише обєктивно висвітлити поставлену проблему, але навіть заважає її чіткому та вірному формулюванню.
Кирило-Мефодіївське товариство стало визначною подією в українській історії. Дуже часто у ХХ ст. образ кирило-мефодіївців використовувався для підкріплення певних ідеологічних положень. Сучасні умови створили можливість для всебічного і обєктивного аналізу всього обсягу літератури про товариство.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства є унікальним і важливим феноменом української історії, який потребує уважного й обєктивного вивчення, що у свою чергу вимагає ознайомлення з досвідом попередніх поколінь дослідників цієї проблеми.
Вивчення й узагальнення наукової спадщини вітчизняних і зарубіжних істориків є актуальним питанням сучасної української історіографії.
Актуальністю теми є те, довгий період великий масив історичних праць про Кирило-Мефодіївське товариство був практично невідомий, оскільки радянська історіографія в силу ідеологічних причин обминала їх.
Сучасні умови створили можливість для всебічного і обєктивного аналізу всього обсягу літератури про товариство. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства є унікальним і важливим феноменом української історії, який потребує уважного й обєктивного вивчення, що у свою чергу вимагає ознайомлення з досвідом попередніх поколінь дослідників цієї проблеми.
Мета дослідження - розглянути передумови виникнення та основні напрямки діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.
Рамки дослідження окреслені датою утворення (грудень 1845 року) та датою ліквідування (березень 1847 року) Кирило-Мефодіївського товариства.
Стан наукової розробки теми. Дослідження історіографії зазначеної теми були обумовлені постійним зростанням обсягу друкованих праць, присвячених кирило-мефодіївцям.
Перші спроби аналізу досліджень про Кирило-Мефодіївське товариство робляться вже з кінця ХІХ ст. (М.П. Драгоманов, О.М. Пипін, О.Я. Кониський, М.І. Стороженко, В.І. Семевський).
Історіографічні праці присвячені Кирило-Мефодіївському товариству, переважно, досліджують діяльність окремих членів цієї організації. Так, зокрема, М.С. Грушевський присвятив декілька своїх праць М.І. Костомарову, якого вважав одним із засновників в історіографії ідеї відродження української державності.
Оскільки слідчі матеріали в справі кирило-мефодіївців у III відділі його імператорської величності канцелярії були засекречені і до них тривалий час історики не допускалися, то відповідно й наукове дослідження цієї проблеми стримувалося. Першим дослідником Кирило-Мефодіївського товариства був ліберально-народницький історик В. Семевський, який у 1911 р. в журналі "Русское богатство" опублікував працю "Кирило-Мефодіївське товариство 1846-1847 p.", яка в більш повному вигляді була перевидана в 1918 р. Використавши архівні, зокрема слідчі матеріали, автор вперше дав загальну історію товариства і висловив ряд правильних думок. Але Семевський показав товариство без зв'язку з конкретно-історичною обстановкою, не дав належного аналізу його ідеології.
З початку ХХ ст. кожний серйозний історик, звертаючись до історії Кирило-Мефодіївського товариства, вважав за необхідне показати історіографію проблеми (М.С. Возняк, Д.І. Багалій, З. Гуревич).
Про місце Кирило-Мефодіївського товариства в історії суспільно-політичного руху в Україні писали С. Єфремов і М. Грушевський. С. Єфремов у книзі "Історія українського письменства" писав, що кирило-мефодіївці "зважились викликати на ґерць сучасну систему темного деспотизму" і що "ідеї братства не загинули марно, не розпорошились у повітрі, а увійшли в письменство, і Шевченко був першим і найдужчим поетом нового напряму - отого свідомого демократизму й політичного радикалізму" М. Грушевський у своїх узагальнюючих працях "История украинского народа" і "Ілюстрована історія України" приділив Кирило-Мефодіївському товариству спеціальний параграф. В "Ілюстрованій історії України" він писав, що "мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль. Особливо Шевченкові поезії, що ширилися в рукописах, переказувалися з пам'яті, мали величезний вплив. Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух".
У 1921 р. у Львові М. Возняк опублікував книгу "Кирило-Мефодіївське братство", в якій основну увагу приділив аналізу ідеології учасників товариства. У 1925 р. у Харкові вийшла праця Д. Багалія "Т.Г. Шевченко і кирило-мефодіївці", в якій дається характеристика програмних документів і робиться спроба аналізу основних ідей товариства з позицій "теорії історичного матеріалізму".
Першим дослідженням в радянській історіографії товариства була робота П.А. Зайончковського "Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847)" (1959). У цьому дослідженні зроблено спробу охопити весь масив праць про Кирило-Мефодіївське товариство й обєктивно його оцінити. Характерною особливістю роботи П.А. Зайончковського є відхід від догматизму радянської історичної науки. Хоча, звичайно, повної обєктивності на той момент дотриматись було неможливо. Деякі вади роботи П.А. Зайончковського висвітлив і піддав критиці діаспорний український історик, видатний дослідник цієї проблеми - В.В. Міяковський.
Історія і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства висвітлюється в багатьох працях, які вийшли в пізніші часи, зокрема праці з різних питань цієї проблеми опублікували Ф. Ястребов, Є. Кирилюк, В. Горбатюк, Ю. Ковмір, А. Бортников, М. Денисенко, Г. Сергієнко, П. Гончарук, Г. Марахов та ін. Ґрунтовну узагальнюючу монографію про Кирило-Мефодіївське товариство написав П. Зайончковський. Вона вийшла в світ у 1959 р. у видавництві Московського університету.
В радянській історіографії активно проводилось дослідження історіографії Кирило-Мефодіївського товариства в ракурсі шевченкознавства. Особливо тут можна виділити роботи В.Л. Смілянської та Є.С. Шабліовського.
Найкращим дослідженням історіографії Кирило-Мефодіївського товариства є стаття відомого історика Г.Я. Сергієнка "Історіографія Кирило-Мефодіївського товариства" (1971). Це найповніший аналіз історіографії з цієї проблеми, але характерною рисою цієї роботи є тенденційний підхід до проблеми, притаманний загалом всій радянській історичній науці, широке використання ідеологічних штампів. Але, головною заслугою Г.Я. Сергієнка є те, що він окреслив основний масив праць з історії товариства.
Як суттєве доповнення до роботи Г.Я. Сергієнка можна виділити статтю Г.Д. Казьмирчука "Кирило-Мефодіївське товариство в дослідженнях істориків України (1918-1934рр.)" (1978).
У 80-х рр. зявляються історичні розвідки Ю.А. Пінчука про М.І. Костомарова і Г.І. Марахова про М.І. Гулака. Автори значну увагу приділяли висвітленню історіографії. Також слід згадати й історіографічні розвідки загального плану, де, зокрема, розглядалася й історіографія товариства, наприклад "Историография истории Украинской ССР" (1987). Але, незважаючи на те, що радянські науковці час від часу зверталися до огляду історичної літератури про Кирило-Мефодіївське товариство, докладних розвідок з цієї проблеми ми не маємо. Особливо недостатньо було висвітлено зарубіжну історіографію та праці українських дослідників 20-30-х рр. ХХ ст., які отримали свого часу тавро "ворогів народу" і здебільшого були репресовані. Спорадичне звернення, до робіт цих істориків, як правило, супроводжувалося відверто негативним ставленням, обумовленим тотальною комуністичною ідеологізацією радянського суспільства і обовязково супроводжувалося штампом "буржуазних націоналістів" і "фальсифікаторів історії". Крім того, слід зауважити, що доробок пострадянського періоду, незважаючи на нетривалий час існування, є дуже значний і потребує детального вивчення.
Серед досліджень історіографічного характеру пострадянського періоду особливу увагу привертає робота С. Єкельчика "Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст.", де багато місця відведено аналізу історичної літератури про Кирило-Мефодіївське товариство.
Становлення історіографічного образу товариства досліджено у працях молодого історика Г.М. Дудченка "Кирило-Мефодіївське товариство: народження міфу (1847-1870-ті рр.)" та "Кирило-Мефодіївське товариство та Михайло Драгоманов (історіографічний аспект)". На думку автора, міфологізація образу Кирило-Мефодіївського товариства відбулася одразу після його викриття і її наслідки простежуються в усій подальшій історіографії аж до нашого часу. Також стислий огляд історіографії проблеми подано в нових монографічних дослідженнях П.С. Гончарука "Історичні погляди кирило-мефодіївців" та "Провісник дружби і співробітництва народів. (До 180-річчя від дня народження кирило-мефодіївця М.І. Гулака)".
Монографії, які досліджують історію створення, діяльність та програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства, аналізують у своїх статтях Г.Я. Сергієнко та Г.Д. Казьмирчук. У них проаналізовано та систематизовано наявну на той час літературу стосовно діяльності та державотворчих ідей кирило-мефодіївців.
У період незалежності України зявилася праця Ю.А. Пінчука, який дещо відходить від твердження радянських істориків про існування в товаристві двох ідеологічно ворожих таборів та монографія П.С. Гончарука, який дослідив державотворчі погляди кирило-мефодіївців без протиставлення революційного крила товариства ліберальному.
Вагомий внесок у дослідження історіографії ідеї державотворення в Україні у першій половині ХІХ ст. зробила праця В.П. Коцура та А.П. Коцура, в якій простежено зародження та розвиток ідеї української державності в історичних працях та діяльності представників українського національно-культурного відродження.
Враховуючи значну кількість історіографічних праць з поставленої проблеми, слід зазначити, що на сьогодні не має історіографічного дослідження, яке б подавало ідею державотворення в суспільно-політичному житті України через призму діяльності таємних політичних організацій та хронологічно охоплювало б першу половину ХІХ ст.
Обєкт дослідження - політичні підпільні організації глибоко українського характеру ХІХ ст.
Предмет дослідження - Кирило-Мефодіївське товариство.
Наукова новизна роботи визначається постановкою означеної нами проблеми, а також комплексним підходом до розгляду раніше майже не досліджуваних в даному аспекті та у визначений період історіографічних праць, збірок документів та наукової літератури, що стосується поставленої проблеми.
Практичне значення роботи полягає у тому, що фактичні матеріали, теоретичні узагальнення, оцінки й висновки даного дослідження можуть бути використані для подальшої наукової розробки проблем історії суспільно-політичного руху в Україні в ХІХ ст., при викладанні та вивченні курсу історії України, а також при розробці спеціальних навчальних курсів.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.
Розділ 1. Виникнення Кирило-Мефодіївського товариства і його програмні документи
.1 Утворення Кирило-Мефодіївського товариства
Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій Європі ХІХ ст. нових ідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували.
У Східній Європі цих "нових людей" називали інтелігенцією. Зявившись спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово "інтелігенція" у широкому розумінні означало тих порівняно небагатьох людей, які мали вищу освіту. "Новизна" інтелігенції виявлялась у кількох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспільних групах.
Замість того, щоб розглядати суспільство у вузькій перспективі шляхтича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх.
Більшу частину ХІХ ст. українська інтелігенція, як і російська, лишалась незначною групою суспільства, часто розірваною інтелектуальними суперечками, налаштованою проти уряду, ізольованою від мас і зануреною у власні справи. І все ж вплив її, на перший погляд непотрібної і мало розумної діяльності виявився набагато сильнішим, ніж це могла уявити сама інтелігенція.
Польське повстання 1831 року серйозно стурбувало уряд Російської імперії. У ході його доволі жорстокого придушення російська влада намагалась підірвати не лише економічну основу польського визвольного руху, конфіскуючи майно повстанців (правда, невдовзі більшість конфіскованих маєтків була передана родичам репресованих, чи передана їм у оренду), а й знищити духовні передумови польського патріотизму. З 1832 року російська мова стала єдиною офіційною у всіх установах На Правобережжі було закрито значну кількість костьолів.
У 40-х роках в Україні, і передусім в університетах Києва та Харкова, навколо передової професури групувалися прогресивно настроєні представники інтелігенції - університетські викладачі, студенти, вчителі та ін. Частина з них об'єднувалася в літературних гуртках. У Києві такий гурток дістав назву "Київська молода". Члени цих гуртків мріяли про визволення від гніту слов'янських народів, про їх зближення й об'єднання, про розповсюдження в народі освіти, розвиток української культури, писали художні й наукові, зокрема історичні твори.
У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація, за якою закріпилася назва Кирило-Мефодіївське товариство (за іменем відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія). Як знак приналежності до товариства, його члени мали золоті персні з написом на їх внутрішній стороні: "Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 р.". У товариства була також печатка з євангельським виразом: "И уразумите истину, и истина освободит вас".
За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували звязки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.
Серед засновників були:
Василь Михайлович Білозерський (22 роки). Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, вчитель. В 1843-1846 роках здобув вищу освіту в Київському університеті св. Володимира. 1846-1847 - учитель Петровського кадетського корпусу у Полтаві.
Микола Іванович Гулак (25 років). У 1845-1847 роках - чиновник канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора Бібікова, колезький секретар. У грудні 1845 - січні 1846 року разом із Миколою Костомаровим і Василем Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. Микола Іванович Костомаров (30 років). Історик, адюнкт кафедри російської історії Київського університету Св.. Володимира. поет-романтик, мислитель, громадський діяч. Яскрава фігура М. Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема В. Бєлозерського, М. Гулака, П. Куліша й О. Марковича. Пантелеймон Олександрович Куліш (27 років). Український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештували і повернули до Петербурга, де три місяці допитували у ІІІ відділі. Але довести його приналежність до таємної організації не змогли. Опанас Васильович Маркевич (25 років). Український фольклорист, народознавець, етнограф, громадський діяч. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві був засланий до Орла у 1847 році. Георгій Львович Андрузький (19 років) - студент юридично факультету Київського університету Св.. Володимира. Український громадський діяч, учений, поет. Тарас Григорович Шевченко (33 роки) - український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч. Олександр Олександрович Навроцький (24 роки) - громадсько-політичний і культурний діяч, поет і перекладач. Під впливом свого двоюрідного брата М. Гулака став кирило-мефодіївцем. Дмитро Павлович Пильчиков (26 років) - український громадський і культурний діяч, педагог. У 1846 році познайомився з Тарасом Шевченко і вступив до Кирило-Мефодіївського товариства. Іван Якович Посяда 24 роки - студент філософського факультету Київського університету, український громадський діяч, педагог. Олександр Тулуб - український педагог, громадський діяч. У березні 1847 року був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського товариства, але через брак доказів уникнув покарання.
Більшість кирило-мефодіївців (зокрема М. Костомаров) були людьми глибоко релігійними. Але якщо М. Костомаров, М. Гулак і В. Бєлозерський були швидше словянофілами, аніж українофілами, то П. Куліш і Т. Шевченко становили патріотично-українське крило.
Згоджуючись у відношенні цих принципів, учасники цих груп роздвоювались на питанні про те, що вважати першочерговим і головним. До першої течії відносились М. Костомаров, В. Білозерський, О. Маркевич, О. Тулуб, Д. Пильчиков, П. Куліш, М. Савич. Вони проголошували єдність і братство словян, важливість розвитку української культури. Революційно-демократичні погляди поділяли Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький.
У квітні 1846 p., після знайомства М.І. Костомарова з Т.Г. Шевченком, до товариства вступив і Т.Г. Шевченко.
Отже, безпосередніми учасниками Кирило-Мефодіївського товариства були 12 чол., більшість з них - вихідці зі збіднілих дрібномаєткових або і безмаєткових дворян. Але поряд із дворянами, в товаристві брали участь і представники інших станів, що свідчило про демократизацію складу учасників визвольного руху: Т.Г. Шевченко й І. Посяда - походженням із селян, Д. Пильчиков - із міщан, П. Куліш - син козака-хуторянина. Всі вони - з вищою освітою або студенти університету, інтелігенти, переважно молоді - віком від 19 до 25 років, крім Т.Г. Шевченка, М.І. Костомарова і М. Савича. Матеріали слідства й листування членів товариства свідчать, що з його учасниками мали зв'язки (переписувалися, зустрічалися, спільно працювали і т. д.) близько 100 чол. - професори і викладачі навчальних закладів, художники, артисти, урядовці, видавці, студенти, поміщики, офіцери та ін.
Справа кирило-мефодіївців, як зазначав М. Зеров, не викликала великого співчуття російської інтелігенції.
У листі до Ю. Самаріна О. Хом´яков характеризував програму братчиків як "нісенітність і відсталість", де малоросіян захопила політична глупота, помилковість, невігластво; В. Бєлінський критикував "українських змовників" і Т. Шевченка.
"Віра може з Шевченка зробити навіть мученика за волю, - писав він у грудні 1847 року до П. Аненкова. - Та здоровий розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня й нікчемну людину, гіркого п´яницю, аматора горілки й хохляцького патріотизму... Шевченка вислано на Кавказ солдатом. Мені його не шкода - якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху... Одна свиня з хохляцьких лібералів, якийсь Кулєш (що за свиняче прізвище!), в журналі "Звездочка", що його видає Ішимова для дітей, надрукував історію "Малоросії", де сказав, що "Малоросія" мусить або відірватися від Росії, або пропасти... Ось, що роблять ці скоти нетямущі ліберальчики! Осоружні вони мені ті хохли! Що ж, барани ліберальничають в ім´я галушок і вареників із свинячим салом".
.2 Програмні документи та учасники
Організоване в грудні 1845 року Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало до березня 1847 року. До його складу ввійшли приблизно сто представників інтелігенції - чиновники, учителі, учені, письменники, студенти. Фундаторами організації були: чиновник при Київському генерал-губернаторстві Микола Гулак (1822-1899), професор Київського університету Микола Костомаров (1817-1885), колишній студент цього університету Василь Білозерський (1825-1899), український поет Тарас Шевченко (1814-1861), культурний діяч, письменник Пантелеймон Куліш (1819-1879).
Найважливішими програмними документами товариства були написані М. Костомаровим "Книги буття українського народу" ("Закон божий"), "Статут слов´янського товариства" і звернення до найбільших слов´янських народів - росіян, українців, поляків. Засудження автократизму й тиранії в документах братства поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи й рівності, рівноправності й братерського союзу народів, простим і зрозумілим поясненням українському читачеві, що український народ може й мусить стати суб´єктом історичного процесу нарівні з іншими народами. Як зазначає сучасний український філософ В. Скуратівський, це вже були не Конституція П. Орлика, не спадкові станово-егоцентричні "діаріші" автономістичної старшини, навіть не "Історія русів", а перша ознака народження нації.
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи - "Статут і правила товариства", написані Білозерським із урахуванням думок інших членів товариства, "Книги буття українського народу", основним автором яких був Костомаров, Записка Білозерського, яку в III відділі назвали "Пояснення" до статуту. Розумінню ідеології товариства допомагають також різні проекти, листи, записки, художні та публіцистичні твори членів товариства, а також матеріали слідства. Як видно з усіх матеріалів, ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства сформувалася, насамперед, під впливом тодішньої кріпосницької дійсності, російського визвольного руху і, передусім, руху декабристів, зокрема ідей "Товариства об'єднаних слов'ян", під впливом руху слов'янських народів за визволення з-під влади Туреччини та Австрії, ідей польського визвольного руху і особливо "Книги народу польського і пілігримства польського" А. Міцкевича, а також під впливом передової західноєвропейської громадської думки, утопічного і християнського соціалізму. Велике значення мала творчість Шевченка, його революційні антицаристські та антикріпосницькі ідеї й.
Основні погляди кирило-мефодіївців на історію людського суспільства, в тому числі на минуле й сучасне України, найбільш повно викладені в "Книгах буття українського народу". У цьому творі висловлені прогресивні ідеї: засуджується поділ суспільства на панів і кріпаків ("рабів"), проповідується рівність громадян, містяться заклики до ліквідації кріпацтва, різко негативно оцінюється самодержавна влада взагалі і російський царизм зокрема, відстоюються республіканський лад, принципи дружніх взаємовідносин між народами, в першу чергу слов'янськими, зокрема українським, російським і польським, висловлюється впевненість у майбутньому визволенні і об'єднанні всіх слов'янських народів, в тому числі й українського народу.
У "Книгах буття" при характеристиці історичної долі України правильно викриваючи гноблення українського народу польськими шляхтичами, російськими царями, особливо Петром І і Катериною II, у всіх слов'янських народів і об'єднання їх у всеслов'янську федерацію. Передбачалося об'єднання: південних русів (українців), північних русів (росіян) з білорусами, поляків, чехів з словенцями, сербів з хорватами болгарами. Усі республіки мали бути рівними, їм забезпечувалась широка автономія ("самостійність"), кожна повинна була мати свій обраний народом верховний законодавчий орган - сейм, місцеві органи влади також мусили бути виборними. Для керівництва загальнофедеративними справами і, передусім, зовнішніми зносинами, армією і флотом, повинен був існувати "загальний слов'янський собор" з представників усіх народів. Він мав збиратися у Києві. У всіх частинах федерації мусили бути однакові основні закони і права, абсолютна рівність громадян, мали бути ліквідовані стани, дворянські та інші привілеї, смертна кара й тілесні покарання, забезпечена свобода віросповідання, запроваджено обов'язкове навчання народу, єдину систему мір, ваги, монети, свободу торгівлі і усунено митні кордони. Характеризуючи устрій майбутньої всеслов'янської федерації, Костомаров у своїй "Автобіографії" писав: "Помимо нашої волі став нам уявлятися федеративний устрій, як найщасливіший перебіг суспільного життя слов'янських націй. Ми стали уявляти всі слов'янські народи з'єднаними між собою у федерацію, подібно давнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Північної Америки, з тим, щоб усі перебували у міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію. В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони і права, рівність ваги, мір, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, загальне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, яка завідує зносинами поза союзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства і народної освіти".
Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпосного права; визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне.
Знесилена в постійній боротьбі з Польщею, втративши будь-яку надію на добросусідські стосунки з нею, Україна "пристала до Московщини та з'єдналася з нею як один народ слов'янський з іншим народом слов'янським". У системі відносин Україна - Польща - Московщина всі народи було поневолено царем і панами, але народом - рабом був український, бо він терпів гніт у найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найпослідовнішого поборника свободи, рівності й братерства, а Україна виступала будителем усієї Слов'янщини до боротьби за ідеали.
Настав час, вважали члени товариства, об'єднати всіх слов'ян навколо ідеалу свободи, рівності та братерства у федеративну парламентську республіку з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії.
Здійснити об'єднання слов'янських демократичних держав передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності.
Водночас Кирило-Мефодіївське товариство, його революційно-демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхній ідейний наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів. Зазнали критики i монархи. Так, Петро І "поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їхніх збудував собі столицю". Не менш критично характеризувалася Катерина II. "А німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця, мужовбивця, знищила козацтво й свободу".
Найрішучішу позицію в Кирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Шевченко. Пост обстоював ідеї народного повстання, остаточною метою якого мало бути встановлення демократичної республіки - суспільства із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства і, передусім, ліквідація кріпацтва, знищення самодержавства, утворення республіканського ладу і об'єднання слов'янських народів у демократично побудовану федерацію, запровадження загальної народної освіти - були, безумовно, прогресивними.
Щодо тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. У статуті вказувалося, що товариство утворюється для поширення його ідей "переважно через виховання юнацтва, літературу і примноження членів товариства". Усе товариство в цілому і кожний член зокрема мусили "свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, кротості й терпіння", а правило "ціль освячує засіб" - товариство вважало "безбожним".
Проте щодо шляхів здійснення програмних положень серед кирило-мефодіївців повної єдності не було. Частина з них - М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш та інші, не підтримуючи насильства - виступали проти революційних методів боротьби, вважали можливим перетворити в життя свої ідеї мирними методами, шляхом реформ, розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей товариства в дусі християнської моралі. "Пани повинні освободити своїх невольників і зробитися їм братами", - писав М. Костомаров у "Книгах буття українського народу". Білозерський, характеризуючи в одному з листів народні рухи, писав, що неосвічена людина "в пориві гніву страшніше звіра".
На радикальних позиціях стояв Т.Г. Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва, ліквідації соціального й національного гноблення українського народу. Радикальні погляди Т.Г. Шевченка підтримували М. Гулак, Навроцький, М. Савич, І. Посяда, Г. Андрузький. Так, М. Гулак вважав, що лише повстання народних мас може привести до визволення слов'янських народів. О. Навроцький говорив, що члени товариства повинні народ "спонукати до перевороту".
Отже, Кирило-Мефодіївське товариство займає чільне місце в історії суспільно-політичного руху в нашій країні. Його програма була антикріпосницькою, анти-царистською і республіканською, спрямованою на ліквідацію кріпосництва, самодержавства, визволення слов'янських народів і об'єднання їх у дружну всеслов'янську федерацію. Вона передбачала також ліквідацію гноблення України царизмом і її рівноправне існування в слов'янському союзі. Костомаров та його спільники після ліквідації царизмом Української козацької держави вперше висунули ідею побудови української держави. Якщо за планами членів декабристського "Товариства об'єднаних слов'ян" Україна мала входити до всеслов'янської федерації в складі Росії, то кирило-мефодіївці Україну уявляли як окрему державу в сім'ї слов'янських народів. Ця ідея перебування України в складі всеслов'янської або всеросійської федерації в різних модифікаціях не вмирала протягом наступних часів, аж до проголошення Центральною радою у січні 1918 р. незалежності Української Народної Республіки.
Розділ 2. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства
.1 Діяльність товариства
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламації("До братів українців", "До братів-великоросів і поляків"), твори Шевченка.
Члени братства займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувались про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг.
Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому М. Гулак, близький до декабристського радикалізму П. Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Т. Шевченко навіть мріяв про народне повстання.
Головною метою братство проголошувало боротьбу проти кріпацтва і національне звільнення українського народу. Українську державу члени організації бачили у федеральному союзі незалежних слов'янських держав, кожна з яких би повинна була представляти штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цього федерального союзу, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий орган - собор (чи сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати регулярне військо, а кожен штат, крім того, мав би й свої збройні сили. Ідею звільнення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнє єднання передбачалося поширювати головним чином просвітницьку для літератури діяльність. Вони прагнули перебудувати суспільство на принципах християнської моралі.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм основним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів;встановлення демократичних прав і свобод для громадян;зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.
Програму діяльності товариства було викладено в історико-публіцистичному творі "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". В ньому викладено 109 положень релігійно-навчального і історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої ті вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і поділ декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями.
Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення словянських народів. Крім програми, було розроблено Статус організацій. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обовязки членів Кирило-Мефодіївського товариства.
"Книга буття українського народу": "І пропала Україна. Але так здається. Не пропала вона, ба вона знати не хотіла ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були ті пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе не псували своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити царя, ні пана, а повинен любити і памятувати єдиного Ісуса Христа, царя, і пана над небом і землею. Так воно і будо прежде, так і тепер зосталося" (27 грудня 1846 р.).
Програмні положення костомаровского "Закону Божого" знайшли практичне здійснення в закликах Кирило-Мефодіїевского братерства "Брати українці"! і "Брати великоросіяни і поляки"!. У цих документах був заклик до народів об'єднатися в Союз слов'янських республік, створити слов'янську федерацію з демократичними інститутами.
У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною.
Братерство ґрунтувалося на християнських і словянофільських ідеях і ставило завданням лібералізацію політичного і культурного життя на Україні у рамках панслов'янського союзу народів. Суспільство ставило завдання національного і соціального звільнення України: ліквідацію кріпосного права, станових привілеїв, проголошення свободи совісті і т.д. В склад слов'янської федерації, що намічалася, повинні були увійти Росія, Польща, Чехія, Сербія і Болгарія. Вища законодавча влада повинна була належати двопалатному сейму, сумлінна - президенту.
Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала, передусім, у тому, що вони розробляли програмні документи і плани, на своїх зібраннях обговорювали їх, висловлювали свої погляди на пекучі політичні питання, на тактику товариства, вербували нових членів. Вони намагалися поширювати свої ідеї через розповсюдження "Книг буття українського народу", прокламацій ("До братів українців", "До братів великоросіян і поляків"), творів Т. Шевченка, через лекції в навчальних закладах. Піклувалися кирило-мефодіївці також про освіту народу, збирали кошти для відкриття народних шкіл, дбали про написання й видання популярних книг. Активно діяли вони також по налагодженню зв'язків з діячами російського визвольного руху, зокрема з петрашевцями, з польськими шляхетськими революціонерами, з прихильниками національного відродження слов'янських народів.
Братчики мали свої програмні документи, писали прокламації, й методом їхнього розповсюдження поширювали ідеї товариства у суспільстві, писали наукові праці й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали гроші на відкриття народних шкіл, написання й видання нових книг (зокрема П.Куліш підготував першу навчальну книгу з історії України того часу "Повість про український народ", видану 1846 р.).
Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і, в значній мірі вплинула на становлення в українському основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності.
Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження. Тоді як традиція окремого політичного розвитку в Україні існувала тривалий час, сучасний націоналізм - доктрина, за якою люди спільної культури повинні скласти незалежну державу - зявися на цій території досить пізно.
Уважний дослідник побачить, що перші прояви націоналізму серед груп освіченої інтелігенції в Україні можна спостерегти вже на початку девятнадцятого сторіччя і в середині того сторіччя Тарас Шевченко, найбільше імя в українській літературі, надав поетичної експресії прагненням до свободи нації. Це вже значно пізніше, були сформовані виразно політичні організації, що прагнули реалізувати в Україні націоналістичну ідеологію.
Т. Шевченку вдалось у своїй політичній поезії, що мала величезний вплив на молоде покоління українців, поєднати соціальний та національно-визвольний, державницький моменти, протистояння яких призводило в минулому до несконсолідованості української нації та її поразок у вирішенні цих самих соціального та національно-визвольного питань.
М. Костомаров, створивши концепцію українського історично-політичного месіанізму, звернув увагу на особливості менталітету нації та їх вплив на її історичну долю. Він поставив проблему необхідності врахування ментальних рис при створенні політичних програм, зробивши висновок про те, що українцям необхідно тривалий час розвиватись в рамках чужої державності, яку варто спробувати пристосувати до власних потреб, щоб виховати "державницький дух".
П. Куліш, намагаючись продовжити місію Т. Шевченка та розвиваючи де-факто ідеї М. Костомарова, гостро поставив проблему формування власної національної еліти як з представників старих, русифікованих та полонізованих еліт, так і з інших соціальних верств шляхом цілеспрямованого виховання національного духу та державницького мислення.
.2 Історичне значення товариства
товариство політичний державотворчий суспільство
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи повязаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.
Значення товариства в розвитку української політичної думки полягає в тому, що воно не лише продовжило традицію, але й забезпечило модернізацію політичного мислення у відповідності з тогочасним рівнем політичної думки Західної Європи.
В ідеології Кирило-Мефодіївського братства 1846-1847 років бачимо синтез трьох попередніх течій: романтичного етнографізму й культурництва харківян; традицій козацького державництва й політичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних західноєвропейських ідей лібералізму й демократизму, що їх першими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського руху впродовж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Мефодіївського братства до Центральної Ради 1917 року.
Кирило-Мефодіївське товариство займає чільне місце в історії суспільно-політичного руху в нашій країні. Його програма була антикріпосницькою, антицаристською і республіканською, спрямованою на ліквідацію кріпосництва, самодержавства, визволення слов'янських народів і об'єднання їх у дружну всеслов'янську федерацію. Вона передбачала також ліквідацію гноблення України царизмом і її рівноправне існування в слов'янському союзі. Костомаров та його спільники після ліквідації царизмом Української козацької держави вперше висунули ідею побудови української держави. Якщо за планами членів декабристського "Товариства об'єднаних слов'ян" Україна мала входити до всеслов'янської федерації в складі Росії, то кирило-мефодіївці Україну уявляли як окрему державу в сім'ї слов'янських народів. Ця ідея перебування України в складі всеслов'янської або всеросійської федерації в різних модифікаціях не вмирала протягом наступних часів, аж до проголошення Центральною радою у січні 1918 р. незалежності Української Народної Республіки.
Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.
Висновки
Однією із найвизначніших у XIX ст. організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства.
Братство створила група молодих інтелектуалів - професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов´янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович.
Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв´язки з ним підтримувало багато людей.
Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій "Кобзар" мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Куліш походив з сім´ї вільних селян, Шевченко - з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпачки. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу.
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов´янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII - початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі - "Книзі битія українського народу" (інша назва - "Закон божий"). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного словянського народу.
У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас - найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.
Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість радянських істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії - "реакційна" і "революційна". Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров - в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко - в соціальних проблемах, увійшло в "Книгу битія українського народу".
Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.
Історичне значення ідей Кирило-Мефодіївського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного "ідеолога", міністра освіти графа С. Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: "самодержавство, православ´я, народність". З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом "народність" на заході, а русифікацію народів Російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що "малороси", які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвічених молодих "малоросів" на високі посади, просував їх.
Ця лінія проявилася в призначенні першим ректором Київського університету тридцятирічного Михайла Максимовича, протегуванні Ізмаїлу Срезневському.
Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю.
Тим самим діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства. Всіх, крім Шевченка, покарали засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк - під суворий нагляд, із забороною писати і малювати.
Жорстока розправа царизму з кирило-мефодіївцями викликала схвалення російських інтелігентів на чолі з Віссаріоном Бєлінським та лібералів, виразником настроїв яких виступив один із провідних лідерів російського слов´янофільства О. Хомяков. Останній відізвався про кирило-мефодіївців як про малоросів, заражених політичним безумством. У Бєлінського особливе роздратування викликало прагнення українських діячів писати українською, яка, на його думку, була мовою "малоросійської черні", а тому нею неможливо писати твори високої мистецької якості. Це свідчило про імперську обмеженість, як специфічну рису частини російської інтелігенції, їхньої національної ідеології та політичної культури.
Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т.Г. Шевченка, "думи" якого належали не лише сучасникам, а й "ненародженим".
Список літератури
Першоджерела
1.Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм [Текст] / Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У двох томах. Т.2. - К., 1969. - С. 7-133.
Книги
1.Гончарук П.С. Історичні погляди кирило-мефодіївців [Текст] / П.С. Гончарук. - К., 2002. - С. 5-28.
2.Гончарук П.С. Провісник дружби і співробітництва народів. (До 180-річчя від дня народження кирило-мефодіївця М.І.Гулака) [Текст] / П.С. Гончарук. - К., 2002. - С. 8-30.
3.Єкельчик С. Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. [Текст] / С. Єкельчик. - Мельбурн, 1994. - С. 51-68.
4.Зайончковский П.А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847) [Текст] / П.А. Зайончковский. - М., 1959. - С. 26-38.
.Зеньковский В.В. История русской философии. - М.: Академический проект, 2011. - 880 с.
.Историография истории Украинской ССР [Текст]. - К., 1987. - С. 146-153.
7.Ісасвич Я. Братства та їхня роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст. [Текст] / Я. Ісасвич. - К., 1966. - 190 с.
.Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя [Текст] / О. Кониський. - К., 1991. - С. 196-203.
9.Марахов Г.И. С верой в будущее. Революционный демократ [Текст] / Н.И. Гулак. - К.: Вища школа, 1989. - 133 с.
.Пинчук Ю.А. Исторические взгляды Н.И. Костомарова. (Критический очерк) [Текст] / Ю.А. Пинчук. - К.: Наукова думка, 1984. - 190 с.
Навчальні посібники, підручники
1.Бабкіна О. В., Горбатенко В.П. Політологія: Навчальний посібник. - К.: ВЦ, 2006. - 568 c.
2.Білоцерківський В.Я. Історія України [Текст]: Навчальний посібник / В.Я. Білоцерківський. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 536 c.
3.Бойко О.Д. Історія України: посібник для студ. вузів [Текст] / О.Д. Бойко. - К.: Академія, 1999. - 568 с.
4.Грушевський М. Історія України Руси [Текст]: У 10 т. / М. Грушевський. - К.: Наукова думка, 1998.
.Гупан Н.М. Історія України. Всесвітня історія XX століття [Текст]: посібник для вступників до вузів / Н.М. Гупан, Г.Є. Скиртач. - К.: [б. и.], 2001. - 296 с.
.Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України [Текст]: Курс лекцій / В.П. Коцур, А.П. Коцур. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 519 с.
7.Лазаревич М.В. Історія України [Текст]: Навч. посіб. / М.В. Лазаревич. - К.: Знання, 2008. - 683 с.
.Русин М.Ю., Огородник І.В. та ін. Історія української філософії [Текст]: Навчальний посібник / М.Ю. Русин, І.В. Огородник. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2008. - 591 c.
9.Рибалка І.К. Історія України. -Ч.ІІ. XIX - початок XX ст. - X.: Основа, 1997. - 564 с.
10.Світлична В.В. Історія України [Текст]: навчальний посібник / В.В. Світлична; За ред. Ю.М. Алєксєєва. - 2-ге вид., випр. і доповн. - К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. - 304 с.
.Субтельний, Орест. Україна: Історія [Текст]: учебное пособие / О. Субтельний. - 3-тє вид., перероб.і доп. - Київ: Либідь, 1993. - 720 с.
Автореферати
1.Кирило-Мефодіївське товариство в історичних дослідженнях другої половини XIX-XX ст. [Текст]: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / Є.М. Луняк; Дніпропетр. нац. ун-т. - Д., 2003. - 19 с.
.Конта Р.М. Ідея державотворення в суспільно-політичному житті України в першій половині ХІХ століття: історіографія проблеми [Текст]: автореферат дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / Р.М. Конта; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2004. - 18 с.
Статті
1.Дудченко Г.М. Кирило-Мефодіївське товариство та М. Драгоманов (історіографічний аспект) [Текст] / Г.М. Дудченко // Наукові записки. Історичні науки. Збірник наукових статей Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - К., 2002. - Вип. 47. - С. 238-242.
2.Дудченко Г.М. Кирило-Мефодіївське товариство: народження міфу (1847-1870-ті рр.) [Текст] / Г.М. Дудченко // Наукові записки. Історичні науки. Збірник наукових статтей Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. - К., 2001. - Вип. 38. - С.102-108.
.Казьмирчук Г.Д. Кирило-Мефодіївське товариство в дослідженнях істориків України (1918-1934) [Текст] / Г.Д. Казьмирчук // Вісник Київського університету. Історичні науки. - 1978. - № 20. - С. 72-78.
.Міяковський В. Книга про Кирило-Методіївське Братство [Текст] / В. Міяковський // Сучасність. - Мюнхен, 1963. - №3(27). - Березень. - С. 85-96.
.Сергієнко Г.Я. Історіографія Кирило-Мефодіївського товариства [Текст] / Г.Я. Сергієнко // Історіографічні дослідження в УРСР. Вип. ІV. - К.: Наукова думка, 1971. - С. 150-173.
.Сергієнко Г.Я. Книга буття українського народу (До 125-річчя виникнення Кирило-Мефодіївського товариства) // Наука і суспільство. - 1971. - №1. - С. 46-48.
.Смілянська В.Л. Дослідження біографії Т.Г. Шевченка; Шабліовський Є.С. Шевченко і визвольний рух 40-60-х років ХІХ ст. в Росії й на Україні [Текст] / В.Л. Смілянська // Шевченкознавство. Підсумки і проблеми. - К.: Наукова думка, 1975. - С. 241-316.