язані з міжнародним правом. У ній досліджуються основні напрямки розвитку міжнародного права, які можуть використовуватися у дискусіях на конференціях з міжнародного права.
Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
У розділі І розглядається історія становлення міжнародного права та визначається його поняття.
У розділі ІІ детально розглянуті механізми реалізації міжнародного права.
У розділі ІІІ досліджуються перспективи розвитку міжнародного права у ХХІ столітті та його значення для України.
Розділ І. Історія становлення міжнародного права
.1 Міжнародне право в історичному розвитку
Міжнародне право зародилося завдяки еволюції розвитку особистості і держави, націй і народів. Вважається, що міжнародне право виникло у стародавньому світі відтоді, коли між державами розпочинаються міжнародні відносини. Ця риса полягає не в тому, що народи бажали відносин з іншими державами, а для облаштування внутрішнього життя своєї держави, яке виключало б будь-яке втручання зовні.
У питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:
період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);
одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється);
середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р [12, c. 26].
Прослідковуючи розвиток міжнародного права, можна розбити його на такі етапи:
період стародавнього часу;
від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 року;
від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 1899 р. та 1907 р.;
від Гаазьких конференцій миру до заснування ООН і формування сучасного міжнародного права [16, c. 32].
І етап - стародавні часи.
Міжнародне право виникло і почало складатись, розвиватись водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі, точніше в тих державах, де був високий рівень цивілізації (державах, що знаходились в долині Тигру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів).
Найдавнішим договором - між містами Лагаш і Умма (" 3100 р. до н.е.) узгоджувались такі питання: державний кордон, непорушність знаків; розв'язання спорів міжнародним шляхом (на основі арбітражу); санкції гарантувались клятвами і звертанням до богів.
Іншим важливим договором цього періоду став Договір між царем Хаттушілем і фараоном Рамзесом II (≈ 1300 р. до н.е.) про укладення миру "наперед і до кінця вічності". Суб'єктами правовідносин визначались фараони, царі, князі тощо, проте умов цього договору не завжди дотримувалися.
Важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Римська держава.
Здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів (договори миру і союзу, дружби і гостинності) здійснювали народні збори і сенат. Дотримувались принципу дипломатичної недоторканності [31, c. 42].
Формується "римське право народів" (jus gentium), основним інститутом якого було становище людини в державі і міжнародних відносинах.
Важливу роль у середні віки в міжнародному праві відіграла Київська Русь. Тут активізувався процес укладання міжнародних договорів, насамперед двосторонніх. Тільки з Візантією було підписано три договори київських князів: договір "миру і любові" 907 p.; рівноправна, міждержавна угода з політичних, економічних, військових і юридичних питань 911 p., союзний договір щодо територіальних питань і посольського права 944 р.
Ще за часів Київської Русі мала місце "таємна дипломатія", прикладом якої був договір київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра [32].етап - міжнародне право від падіння Римської імперії до Вестфальського миру 1648 р.
Падіння Західної Римської імперії у V ст. супроводжувалось "приватними війнами" між феодалами. Це зумовило розвиток права війни, права зовнішніх зносин та права міжнародних договорів. Зокрема, виникає право самостійного провадження зовнішніх зносин і укладання договорів (насамперед, союзницьких договорів) з метою захисту прав та інтересів.
Як правило, поширеними були договори у письмовій формі (латинню або мовою сторін). Обов'язковими визнавались гарантійні забезпечення договору - видача заручників (родичі особи), застава цінностей, території тощо.
Активно розвивається дипломатичне право, створюються постійні дипломатичні представництва, виникає інститут консулів, а також визнавалась недоторканність послів.
ІІІ - етап розвитку міжнародного права - від Вестфальського миру 1648 р. до першої Гаазької конференції миру.
Вестфальський мирний конгрес завершив поділ Європи після Тридцятирічної війни підписанням Вестфальського трактату (Вестфальського миру) 1648 р. Умови цього договору обговорювались ще з 1634 p., серед яких ключовими стали: релігійні відносини; територіальні зміни; політичний устрій Європи. Міжнародні принципи, які історично створені цим договором, пізніше, в 1789 p., були відтворені у Декларації прав людини і громадянина [31, c. 45-53].
Після війн між Францією і Росією 1812 р. заслугою зовнішньої політики Росії стало об'єднання європейських держав у своєрідний союз для реалізації спільних цілей і захисту від зовнішніх посягань, їх результатом є Паризький трактат 1814 р. з питань територіальних претензій.
У 1815 р. на Віденському конгресі було прийнято низку міжнародно-правових документів, а саме: Декларація про припинення торгівлі неграми, Віденський регламент, угода про делімітацію кордонів, вільне судноплавство тощо [15, c. 61].
Отже, у цей період активізувався міжнародний договірний процес, який сприяв територіальним змінам у світі та певним зрушення у сфері прав людини.етап - від Гаазьких конференцій до формування сучасного міжнародного права.
Гаазькі конференції були присвячені двом основним напрямкам співробітництва держав на той час:
регулюванню збройних конфліктів;
мирному розв'язанню спорів.
Перша Гаазька конференція 1899 р. відбувалась за ініціативою російського імператора, у ній взяло участь 26 держав. її результатом стало підписання 3-х конвенцій:
) про закони і звичаї сухопутної війни;
) про застосування Женевської конвенції щодо поранених і хворих до морської війни (1864) [12, c. 38].
Не менш цікавою з історичної точки зору є і трансформація питання про правонаступництво в міжнародному праві (Декрет Всеросійського центрального комітету рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про анулювання державних позик, опублікований 28 січня 1918 р.).
Для історичного періоду характерний подальший розвиток міжнародно-правого інституту прав та обов'язків держав. Міжамериканська конвенція про права та обов'язки держав 1933 р. стала успішною спробою кодифікації прав та обов'язків держав [39].
З-поміж інших тенденцій у розвитку міжнародного права на початку XX ст. слід назвати суперечності між державами, серед яких основною була суперечність між переможцями і переможеними в Першій світовій війні. Саме ця суперечність стала причиною у 1925 р. Локарнської конференції, яка прийняла 8 актів, що регулюють відносин між західноєвропейськими країнами.
На міжнародно-правові відносини держав впливали і світові економічні кризи, прихід до влади фашизму в Німеччині в 1933 р. Мюнхенська угода, підписана 1938 р. Великобританією, Францією, Німеччиною та Італією, стала дипломатичною предтечею Другої світової війни. Вона розпочинала новий розподіл світу та розв'язання інших проблем міжнародного спілкування [22, c. 80].
На сучасне міжнародне право значний вплив мало створення Організації Об'єднаних Націй, НАТО та ряду регіональних міжнародних організацій з метою забезпечення миру і безпеки, демократичного розвитку, свободи і загального добробуту в світі та окремих країнах.
.2 Система і джерела сучасного міжнародного права
Досить довго міжнародні відносини переважно базувались на так званому праві війни - ad bellum. Лише на початку ХІХст. погляди видатних філософів, які свого часу сприймались виключно як утопія, певною мірою почали пристосовуватись до реального життя. Біль і страждання двох світових війн ХХст. з усією переконливістю довели, що подальше бездумне використання сили з метою розподілу сфер впливу на світовій арені призведе до суцільної катастрофи, наслідки якої можуть стати невиправними. Людство, як ніколи, усвідомило результати подальшого протистояння. Саме в цей період було закладено фундамент майбутнього розвитку міжнародних відносин на засадах міжнародного права [9, c. 96].
У 1945 р. було створено дійсно універсальну міжнародну організацію та визначено основні принципи сучасного міжнародного права. Саме у Статуті Організації Обєднаних Націй містяться так звані норми jus cogens, тобто норми найвищої сили, порушення яких безумовно веде до порушення прав субєктів міжнародного права, а в певних випадках - і до загрози міжнародному миру та безпеці. З часу прийняття Статуту ООН виникли нові універсальні принципи міжнародного права, деякою мірою змінилось формулювання і зміст первинних принципів, закріплених у Статуті, але всі вони актуальні і в наш час, адже закріплюють основні засади міжнародного співіснування [14, c. 43-44].
Термін «міжнародне право» на сьогодні є сталим і загальновизнаним, хоча науковці-міжнародники свого часу висловлювали сумніви щодо точності зазначеного терміну. Деякі з них вважали, що не можна назвати цю систему «міжнародною», і дійсно, по суті міжнародне право регулює насамперед міждержавні відносини, а не відносини між народами, якщо дослівно розуміти запропонований термін. Хоча субєктний склад міжнародного права не обмежується державами, саме вони є головними, первинними субєктами, без яких навіть існування цієї особливої системи немислиме.
Щодо визначення міжнародного права можна сказати, що як і будь-яка галузь права - це система норм, котра має на меті врегулювання особливого виду соціальних відносин, учасниками яких є передусім держави, а також деякі інші субєкти міжнародного права. На відміну від інших видів міждержавних відносин, уміжнародному праві нормам притаманна юридична сила, що передбачає особливий механізм дії цих норм, зокрема можливість застосування примусу. Дещо узагальнено можна сказати, що міжнародне право складає особливий правовий механізм регулювання міжнародних відносин [20, c. 76].
Однією з найважливіших характеристик правової системи є система його джерел. У міжнародному праві основних джерел два - міжнародний договір та міжнародний звичай. Тоді як у національних правових системах основна роль належить законам і підзаконним актам або судовим прецедентам кожної держави.
На відміну від внутрішньодержавної правової системи міжнародне право будується не за принципом субординації, який притаманний національним правовим системам, а за принципом координації. Тобто міжнародне право регулює відносини між рівноцінними суверенними субєктами і в ньому не існує наддержавних органів влади. Особливості нормотворчої діяльності в міжнародному праві зумовлюють загальнодемократичну сутність міжнародного права. Тобто в процесі узгодження воль держав із різним державним устроєм відкидається будь-яке соціальне забарвлення такої норми. Тоді як навіть у найдемократичнішій державі неможливо позбавитись від ідеологічного та соціального впливу осіб, які відповідальні за створення та прийняття нормативно-правових актів [18, c. 67].
Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст.38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права [6].
Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт - конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше субєктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають обєкт міжнародного права; субєкти наділяються певними взаємними правами та обовязками відповідно до такої угоди.
Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином повязані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів [17, c. 77].
Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали зявлятись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусідніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори зявляються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя [19, c. 64].
Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути обєктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнародних договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, премєр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів [36, c. 141].
У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі [6].
В Україні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства [7].
Другим універсальним джерелом міжнародного права є міжнародний звичай. На відміну від внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж значення, як і міжнародний договір. Отже, міжнародний звичай - це правило поведінки субєктів міжнародного права, яке встановлюється шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З самого визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме: тривалість застосування, одноманітна практика субєктів міжнародного права, а також одна з головних умов - загальна думка держав, яка визнає цю норму юридично обовязковою.
У разі відсутності останньої складової подібна юридично необовязкова практика держав є лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного права і яку слід чітко відрізняти від міжнародного звичаю.
Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так званих миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право вільного прольоту космічного обєкта над територією інших держав. Терміном формування цього звичаю фактично є час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі, тобто насправді мить [11, c. 25].
Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з практики субєктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо держави закріпили обовязковість міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть участь у такому договорі, ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із субєктів правовідносин не є учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде звичаєвою. І навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується нова міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими державами [31, c. 98-99].
Щодо рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного права, серед вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно, особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях міжнародного права відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін. Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише допоміжних джерел міжнародного права [24, c. 73].
Міжнародна судова та арбітражна практика є досить корисною як підтвердження існуючих норм міжнародного права. Крім того, вона здатна сприяти появі нових міжнародно-правових норм. Як допоміжне джерело міжнародного права рішення міжнародних судів та арбітражів можуть застосовуватись виключно стосовно сторін відповідної справи і лише у разі їх добровільної згоди на те [34].
Думки провідних учених-міжнародників, або доктрина міжнародного права, суттєво вплинули на процес формування сучасної системи міжнародного права. До цього допоміжного джерела вдавались з метою отримання кваліфікованого тлумачення з певних міжнародно-правових питань. Але на сьогодні роль доктрини як джерела міжнародного права з появою численних міжнародних організацій фактично нівелювалась [24, c. 72-73].
Загальновизнано, що національне законодавство, так само як і рішення національних судів, не є джерелами міжнародного права.
Визначення міжнародного права доцільно повязати із визначенням системи міжнародного права, адже будь-яке право - це насамперед система норм, і міжнародне право не є винятком з цього правила. Але цим нормам притаманна особлива структура та механізм дії.
Система міжнародного права - це сукупність принципів і норм міжнародного права, які становлять єдине ціле і впорядковані розподілом на відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.
Сучасна система міжнародного права має чітку ієрархію, яка дає можливість визначити роль і місце складових елементів міжнародного права в його системі. Завдяки існуючій системі норми міжнародного права здатні комплексно врегульовувати сучасні міжнародні відносини. Сучасній системі міжнародного права притаманна характерна внутрішня структура, яка є особливою організацією його норм, взаємозвязком норм, інститутів і галузей міжнародного права [13].
У системі міжнародного права окреме місце посідають загальносистемні інститути міжнародного права, які не входять в якусь окрему галузь міжнародного права. Вони мають вирішальне значення для всього міжнародного права. Серед таких інститутів можна виокремити інститут міжнародної правосубєктності, інститут міжнародної відповідальності, інститут застосування норм міжнародного права та ін.
Найбільшим структурним елементом у системі міжнародного права є галузь. Галузь міжнародного права є сукупністю норм і принципів, які регулюють відносини між субєктами міжнародного права у певній сфері, що складає специфічний предмет міжнародного права та повязана із специфічною групою обєктів міжнародного права. Єдиного переліку галузей, так само як і інститутів міжнародного права не існує. Але загальновизнаними галузями міжнародного права є такі: право міжнародних договорів, міжнародне морське право, міжнародне повітряне право, міжнародне космічне право, дипломатичне та консульське право, право міжнародних організацій, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, право охорони навколишнього середовища тощо.
Із розвитком міжнародного права виникають нові інститути та галузі, деякі припиняють існування, а інші продовжують відігравати таку ж важливу роль, як і раніше. Так, серед найновіших галузей міжнародного права можна виокремити: міжнародне космічне право, міжнародне право навколишнього середовища, міжнародне атомне право тощо [25, c. 82-83].
Наступним, більш дрібним, елементом системи міжнародного права є суто галузеві інститути, які регулюють відносини субєктів з приводу певного обєкта в межах конкретної галузі. Прикладом галузевих інститутів може бути інститут дипломатичних імунітетів у галузі дипломатичного права або інститут мирного проходу судів через територіальне море держав у галузі міжнародного морського права. Інколи інститути можуть функціонувати на межі двох або більше галузей міжнародного права. В такому випадку вони мають назву міжгалузевих або прикордонних інститутів.
Найдрібнішим елементом системи міжнародного права є міжнародно-правова норма, адже саме норми лежать в основі структурної побудови інститутів та складніших утворень - галузей міжнародного права [12, c. 54].
Норми міжнародного права - це юридично обовязкові правила поведінки держав та інших субєктів міжнародного права в міжнародних відносинах, які встановлюються шляхом узгодження волі субєктів.
Характеризуючи систему сучасного міжнародного права в цілому і відмічаючи її основні ознаки, слід зазначити, що деякою мірою ці ознаки схожі з тими відмінностями, які відзначалися при загальній характеристиці міжнародного права. Однак розходження все-таки є, і можна констатувати, що в якості основних ознак системи сучасного міжнародного права слід відзначити:
) цілісність обумовленої конкретної сфери дії (тобто сфери міжнародного права);
) специфічність співвідношення з іншими міжнародними нормативними системами, і особливо із системами внутрішньодержавного права;
) стрункість структури конкретних елементів системи;
) особливу характеристику суб'єктів міжнародного права [31, c. 110-112].
Норми міжнародного права - це його первинні елементи. Вони дуже різноманітні і мають широку класифікацію. Питання про класифікацію норм міжнародного права є поглибленням питання про систему міжнародного права, воно більш детально характеризує цю систему. Розвиток і вдосконалення міжнародних відносин стимулює і вимагає подальшого розвитку і вдосконалення норм міжнародного права, що позначається, у свою чергу, на розвитку його системи й удосконаленні питань класифікації норм міжнародного права, а також на визначенні критеріїв такої класифікації.
На практиці цими питаннями займається доктрина. На сучасному етапі норми міжнародного права можна класифікувати, враховуючи такі критерії:
зміст і місце в загальній системі міжнародного права (тобто їхня значимість);
сфера дії норм міжнародного права;
міра юридичної сили норм міжнародного права;
органи, що їх приймають (тобто ієрархія);
спосіб створення і форма існування норм міжнародного права;
спосіб регулювання (ті, що забороняють, зобов'язують, уповноважують) [20, c. 85-86].
Інститут міжнародного права - це група, сукупність правових норм, що регламентують якісь однорідні правовідносини. Існування правових норм, що регулюють однорідні правовідносини, - явище, продиктоване необхідністю розрізняти правові норми за характером регульованих правовідносин. Це упорядковує наші уявлення про систему права. Інститут міжнародного права являє собою дуже численний елемент. У числі найбільш відомих можна назвати такі інститути сучасного міжнародного права: власності, відповідальності, міжнародного визнання, притулку, територіальних вод, захисту прав дитини та ін.
У сучасному міжнародному праві у процесі його розвитку спостерігається явище розростання окремих інститутів права і перетворення їх на галузі. Прикладом такого перетворення є атомне право, екологічне право, право міжнародних договорів та ін. [21, c. 21-23].
Система міжнародного права не ідентична його структурі. Основний елемент структури міжнародного права - норма міжнародного права.
Структура міжнародного права - це внутрішня організація системи міжнародного права. Структурою міжнародного права є особливі способи звязків на рівні норм міжнародного права, інститутів міжнародного права і галузей міжнародного права.
Структура сучасного міжнародного публічного права багаторівнева. Елементарний структурний рівень - це структура норм, компонентний розподіл на рівні інституту і галузі міжнародного права.
Сучасне загальне міжнародне право - центр функціонуючої системи. У взаємодії з ним існують регіональні міжнародно-правові комплекси (європейське право прав людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо). Значна кількість норм регулюють локальні, партикулярні відносини. Ці норми можуть не вписуватись в певний інститут. Міжнародне право не тільки багатофункціональна система, але й складно структурована система [18, c. 70-71].
Загальносистемні інститути міжнародного права - це сукупність норм, яка забезпечує стійкість системи права та не входить структурно до жодної галузі міжнародного права. В системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формулюються галузі міжнародного права. Такі інститути: інститут міжнародної правосубєктності; інститут міжнародної правотворчості; інститут застосування норм міжнародного права; інститут міжнародно-правової відповідальності; інститут відновлення порушених правовідносин.
міжнародний право імплементація
Розділ ІІ. Механізм реалізації міжнародного права
.1 Міжнародний механізм реалізації міжнародного права
Реалізація норм міжнародного права (імплементація) - процес впровадження міжнародного права в поведінку і діяльність держави та інших субєктів міжнародного права. Можна виділити чотири форми імплементації норм міжнародного права:
Додержання норм.
Виконання норм.
Використання норм.
Застосування норм.
Додержання норм міжнародного права полягає в утриманні субєкта права від вчинення заборонених міжнародним правом дій, тобто в такій формі як правило викладаються норми заборони. Прикладом таких норм можуть слугувати норми договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, де зокрема зазначається, що ядерні держави зобовязуються не передавати нікому свою ядерну зброю і не спонукати будь-яку державу до набуття такої зброї [41, c. 242].
Виконання норм права - така форма реалізації норм, що вимагає активної участі держави щодо здійснення покладених на них обовязків. Прикладом цього може слугувати міжнародний пакт про соціальні, культурні і економічні права 1966 року, де зокрема зазначається, що кожна держава зобовязується вжити відповідних заходів для гарантування та реалізації таких прав.
Використання норм права - являє собою таку форму їх реалізації коли учасники правовідносин на власний розсуд реалізують належні їм права. Прикладом може слугувати конвенція ООН з морського права 1982 року, де зазначено що в судах прибережних держав і тих в яких немає виходу до моря користуються права мирного проходу через територіальне море.
Застосування норм права - форма їх реалізації, що здійснюється державою в особі своїх органів щодо конкретних випадків міжнародних відносин. Прикладом може слугувати Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, де зазначено про те, що положення цієї конвенції застосовуються тільки до тих договорів, що були укладені державами після набрання нею сили [24, c. 87-88].
Міжнародно-правовий (конвенційний) механізм включає:
) нормотворчість - передбачає наявність двох аспектів: а) попередня нормотворчість, що передбачає створення «пробних» норм права, які передують створенню основних норм, реалізацію яких вона покликана забезпечити, що дозволяє визначити рівень ефективності майбутніх норм, виявити їх недоліки з метою запобігання їх негативної дії в майбутньому; б) конкретизація, що здійснюється або одночасно зі створенням первинних, основних норм, або в процесі їх реалізації. Конкретизація винятково необхідна, оскільки високий ступінь узагальнення в первинних нормах часто ускладнює їх подальшу реалізацію. Так, ст. 2 Статуту ООН лише перелічує принципи, якими повинні керуватися держави у зносинах між собою. Однак конкретне їх змістове наповнення дається лише в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., в Заключному акті НБСЄ 1975 р. та багатьох інших. В них стверджується, що розвиток змісту принципів сприятиме забезпеченню більш ефективного їх застосування. Конкретизація також необхідна, щоби врахувати особливості окремих держав та інших учасників міжнародного права, їх специфічні інтереси, в разі існування такої потреби, а також для створення гарантій, за якими держави виступатимуть гарантами якого-небудь договору, в звязку з чим бере на себе зобовязання підтримувати конкретне положення міжнародно-правового характеру [6; 5].
) тлумачення - може здійснюватися як в процесі нормотворчості, так і в процесі правозастосування. Без тлумачення немислима конкретизація, більше того тлумачення саме часто перетікає в конкретизацію.
) міжнародний контроль - здійснюється шляхом співставлення інформації про діяльність держави (чи інших субєктів) або шляхом порівняння діяльності з вимогами норм права на предмет їх відповідності. В основні контролю лежать збір та оцінка інформації. Збір інформації ведеться, як правило, шляхом інспектування, моніторингу чи обміну інформацією, що міститься в спеціальних доповідях [20, c. 115].
Організаційно-правовий механізм імплементації полягає в вияві і реалізації норм міжнародного права залежно від кількості учасників міжнародно-правових відносин, рівня і сфери співробітництва та від терміновості вирішення питання. Цей організаційно-правовий механізм імплементації як правило складається і галузевих організаційно-правових механізмів.
.2 Національний механізм реалізації міжнародного права
Проблема ефективної реалізації норм міжнародного права у національних правопорядках держав є однією з найбільш актуальних в теорії та практиці міжнародного і національного права. Її актуальність зумовлюється необхідністю вироблення виважених механізмів взаємодії міжнародного та національного права як запоруки дієвості норм міжнародного права в правових системах держав як на нормативно-правовому, так і інституційному рівнях. Новою тенденцією в цьому складному процесі є зростання та зміцнення ролі національних судових установ, які реалізуючи функцію правозастосування, покликані забезпечувати належний захист національних і міжнародних правових цінностей, підвищувати їх реальне значення для держав і людей. В процесі такого застосування виявляється придатність, дієвість і авторитет норм міжнародного права в національних правових системах [41, c. 244].
Механізм реалізації правових норм містить багато різних елементів. Важлива роль серед них належить гарантіям реалізації правових норм, зокрема мають бути вичерпно визначені механізм реалізації, черговість дій, процедури, гарантії реалізації тощо. Так само цілком доцільним є запровадження в національному повітряному праві норм, що гарантують імплементацію міжнародно-правових норм.
Імплементація в національній правовій системі має охоплювати весь комплекс заходів щодо здійснення міжнародного права в державі. У системі повітряного права України імплементація норм міжнародного права на відміну від трансформації має здійснюватися за допомогою національного механізму імплементації, який дозволить досягти виконання міжнародно-правових зобовязань держави [41, c. 246].
Отже, імплементацією є фактична реалізація міжнародних зобовязань на внутрішньодержавному рівні, здійснювана шляхом трансформації міжнародно-правових норм у національні законодавчі та підзаконні акти в галузі повітряного права України.
Механізм імплементації норм міжнародного права в державі має бути визначений максимально чітко й повно. Дуже важливо, щоб він не ускладнював і не обмежував досягнення цілей, закладених у нормах міжнародного права. Цей механізм повинен охоплювати міжнародно-правові зобовязання держави, які виходять із основних принципів та норм міжнародного права. Відсутність належної чіткості й визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, зокрема таких, як інфляція права.
Надбанням української правової системи є створення на конституційному рівні загальної правової основи для імплементації міжнародного права. Однак незаперечною є також і юридико-технічна недосконалість національного механізму реалізації норм міжнародного права [22, c. 80].
Ефективність імплементації норм міжнародного права всередині держави залежить від організаційно-правових заходів, які становлять зміст механізму імплементації, метою якого є досягнення цілей норм міжнародного права. Не всі норми міжнародного права розраховані на окремі держави. Тому органами державної влади повинні вживатися заходи, які забезпечать нормам міжнародного права взаємодію для ефективного впливу на економічні процеси.
Механізм імплементації норм міжнародного права в державі має бути визначений чітко і повно. Важливо, щоб він не ускладнював і не обмежував досягнення цілей, ефективності і оперативності торгових операцій. Механізм імплементації повинен охоплювати міжнародно-правові зобов'язання держави. Відсутність належної визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, таких, як інфляція права або втримання процесу торгового обміну [41, c. 245].
Реалізація норм міжнародного права ускладнюється труднощами об'єктивного (недосконалість чинного законодавства, порушення законності) та суб'єктивного характеру (низький рівень правової культури державних службовців, низька виконавча дисципліна, слабке знання положень міжнародного публічного права та відповідних положень міжнародного приватного права). Успішне рішення завдання щодо підвищення ефективності впливу міжнародно-правових норм на регульовані ними міжнародні відносини залежить від розробки державами на національному і міжнародному рівнях заходів, спрямованих на реалізацію взаємно погоджених правових приписів.
Хотілося б також звернути увагу на положення ст. 9 Конституції України: "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства". Доцільно говорити тут не про визнання їх частиною законодавства, а права в цілому [1].
Черкес М. звертає увагу, що, проаналізувавши ст. 9 Конституції України і Закон України "Про міжнародні договори України", можна говорити, що норми міжнародних договорів прирівняні до того акта внутрішнього права, котрим ним введено до системи внутрішнього законодавства [1; 7; 40, c. 75-76 ]. Якщо її введено Указом Президента, то вона має силу Указу Президента, тобто вони не можуть суперечити Законам України, що мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормативно-правовими актами, крім Основного закону. Але Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р. говорить, що сила міжнародного договору не повинна залежати від способу введення його в національне законодавство [2]. Тобто з'являється явне протиріччя.
Науковці також говорять про необхідність чіткого визначення моменту, з якого міжнародний договір стає частиною національного законодавства.
М. Буроменський порушує ще одну проблему. Відповідно до ч.І ст.7 Закону України "Про дію міжнародних договорів", для ратифікації до Верховної Ради України передаються договори "... що стосуються прав і свобод людини і громадянина..." Однак майже неможливо виділити нормативно-правовий акт, який би в тій чи інші мірі не стосувався питання прав людини і громадянина. Вирішення автор вбачає в розділі II Конституції України "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина", оскільки саме його вважають найбільш авторитетним переліком таких прав [7; 24, c. 94].
Імплементаційний процес може ускладнюватися в залежності від дій конкретних посадових осіб, суддів, правосвідомість яких не завжди досягає належного рівня.
Вимагає вирішення і той факт, що досі відсутня чітка система інформування про набрання чинності для України та офіційного оприлюднення міжнародних договорів.
До недавнього часу спірним було положення ч. 1 ст.7 Закону України "Про міжнародні договори", відповідно до якого ратифіковані Верховною Радою міжнародні договори України підписувались та оприлюднювались Головою Верховної Ради. Конституційним судом України було вирішено, що ч.І ст.7 ЗУ "Про міжнародні договори України" не відповідає Конституції України (ст. 151 Конституції). Це може призвести до невизнання відповідних міжнародних договорів частиною внутрішнього законодавства України [7].
Незважаючи на відносно недавню редакцію Закону України "Про міжнародні договори України" та внесення змін до Основного Закону, вирішення цих питань ще не знайшло свого розв'язання. То ж на даному етапі виважена державна політика щодо сприяння становленню умов для використання міжнародного права на національному рівні, а також уважний контроль за її реалізацією мають стати пріоритетними напрямами розвитку української правової системи.
До внутрішньодержавного інституційного механізму реалізації норм міжнародного права належить система державних органів всіх гілок влади, що здійснюють правову діяльність в передбачений конституційними приписами спосіб для організації внутрішньодержавних процедур з метою виконання міжнародно-правових зобовязань на міжнародній та державній арені [41, c. 243].
У статті 27 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року міститься важливе правило, згідно з яким держава не має права посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору. Відповідно до статті 26 вказаної Конвенції кожен чинний договір є обовязковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись [2].
Це означає, що держава для сумлінного виконання договору повинна належним чином імплементувати його положення в національну правову систему. Іншими словами, міжнародно-правові зобовязання покладаються на державу в цілому, вибір же способів реалізації норм міжнародного права визначається законодавством держави на власний розсуд. Виключеннями є лише договори, в яких визначається конкретний спосіб їх реалізації. Для прикладу, в статті 2 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 року зазначається, що «Кожна Сторона вживає таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення її спроможності конфісковувати засоби і доходи або власність, вартість якої відповідає таким доходам» [40, c. 121].
За такого формулювання відступ законодавчого, виконавчого чи судового органу від встановленого договором порядку може розглядатись як порушення міжнародного права. Таку ж позиція висвітлено у статті 6 Проекту статей Комісії міжнародного права про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 року: «Поведінка органа держави буде
розглядатися як діяльність держави за міжнародним правом, незалежно від того, чи належить орган до місцевої, законодавчої, виконавчої, судової чи іншої влади». Більше того, держава також несе відповідальність за те, щоб діяльність якою займаються фізичні та юридичні на її території чи під її юрисдикцією не порушувала вимог міжнародного права, що підтверджується міжнародною договірною практикою [12, c. 68-69].
Таким чином, організація та діяльність органів держави з приводу реалізації норм міжнародного права регламентується її внутрішнім правом. Усвідомлюючи різний розподіл повноважень, законодавчі і виконавчі органи здійснюють свою діяльність у сфері розроблення, прийняття та забезпечення реалізації актів, що надають обовязковості нормам міжнародних договорів у національному правопорядку, однак саме судові органи наділені функцією застосовувати такі норми, хоча й після необхідних процедур їх введення чи перетворення, що вимагає національна правова система держави. Важливим є те, що, виступаючи як елемент механізму внутрішньодержавної реалізації норм, суд передусім діє в рамках національної правової системи, відповідно до її цілей та принципів, а також відповідно до процедури, яку вона встановлює.
В деяких міжнародних договорах, зазвичай про співробітництво, спеціально зазначається, що вони будуть виконуватись у відповідності з законами держав, що беруть в них участь. З іншого боку, міжнародні договори здатні вливати на повноваження судової влади, наприклад визначати, які суди компетентні розглядати відповідні справи, визначати процедуру подачі позовів, заснованих на положеннях договору і особливості їх розгляду [17, c. 77].
Національні суди відіграють важливу роль в процесі реалізації норм міжнародного права. У країнах англосаксонської правової сімї судові прецеденти є повноцінними джерелами права, в країнах романо-германської
правової сімї мають загальнообовязковий характер лише для сторін справи. Судові акти, в яких застосовуються міжнародні норми, забезпечують досягнення кінцевих цілей міжнародних угод, свідчать про їх ефективність. Так, права людини є належно захищеними, коли їх охорона в судовому порядку забезпечується як міжнародними, так і національними механізмами. З цього приводу Ю.А. Решетов навіть визначає національний суд як «найбільш надійний засіб в системі захисту прав людини на випадок їх порушення» [35, c. 52].
Національні суди забезпечують шляхом держаного примусу дотримання норм міжнародного права.
Судові рішення підлягають неухильному виконанню, породжують відповідальність національних субєктів права у разі порушення норм міжнародного права. Виходячи з цього, деякі автори навіть розглядають національні суди як органи, що реалізують одночасно національні і міжнародні функції. Так, американський професор Р. Фольк звертає увагу на подвійний статус національних судів, що будучи органами держави реалізують функцію примусового забезпечення виконання міжнародного права.
Міжнародні суди розглядають норми внутрішньодержавного права в якості фактів, що свідчать про існування міжнародного зобовязання, його реалізації чи порушення. Науковці підкреслюють беззаперечне значення національних судових рішень як доказу існування практики держав для формування міжнародного звичаєвого права [29, c. 102-103].
Крім того, національні суди на стадії правозастосування в конкретних справах за допомогою тлумачення уточнюють і розвивають зміст міжнародного права, що набуває особливого значення, коли в ньому існують
неясності або прогалини. Своїм авторитетом суд підтверджує певне розуміння міжнародних норм, чим формує певні стандарти правосуддя для обох систем права. Судові рішення виявляють можливі невідповідності між національним законодавством і міжнародними зобовязаннями, таким чином, забезпечуючи їх подолання і гармонізацію двох систем. І.І. Лукашук розмежовує наслідки застосування і незастосування норми міжнародного права, яке в першому випадку є критерієм обґрунтованості і життєздатності норми права, а в другому - її лише формального існування або застарілості [25, c. 203].
З іншого боку, застосування міжнародного права національними судами має неабияке значення і для розвитку правових систем держав. Так, норми міжнародного права після проходження необхідних процедур імплементації сприяють виникненню норм національного законодавства, які вдосконалюють механізм внутрішньодержавного регулювання, забезпечуючи його відповідність універсальним міжнародним цінностям.
Норми міжнародного права слугують також для зясування змісту термінів і понять, що використовуються у внутрішній системі права, але похідні з міжнародної. Серед них: «міжнародних договір», «континентальний шельф», «біженець», «збройний конфлікт», «дипломатичне представництво» та інші.
Міжнародні договори здатні регулювати сферу відносин, що належить до внутрішньої компетенції держави та безпосередньо адресовуватись субєктам національного права. Наприклад, договори про боротьбу з тероризмом, захист навколишнього середовища, протидію корупції. Як зазначає С.Ю. Марочкін, у такому випадку, незважаючи на те, що стадія правотворчості здійснюється на міжнародній арені, етапи дії та реалізація припадають на сферу національного права [29, c. 152].
Деякі міжнародні угоди прямо передбачають заходи реалізації їх норм у внутрішньому праві, які можуть стосуватися як нормативно-правового забезпечення, так і організаційно інституційного. А.М. Талалаєв до таких заходів включає: обовязок держави ухвалити закони для виконання положень відповідних договорів; обовязок внести зміни в законодавство; обовязок видати адміністративні акти; обовязок скасувати закони чи адміністративні акти, що суперечать положенням договору; обовязок встановити кримінальне покарання та інші санкції за порушення вимог договору; обовязок створити спеціальні внутрішньодержавні органи та служби для забезпечення виконання договору [36, c. 162-165].
Разом з тим, більшість науковців позитивно оцінюють реальний і потенційний вплив діяльності національних судів по застосуванню норм міжнародного права на забезпечення ефективного розвитку як внутрішньодержавної, так і міжнародної систем права.
Розділ ІІІ. Проблеми та перспективи розвитку міжнародного права
.1 Основні напрямки розвитку міжнародного права
Міжнародне право на початку ХХІ століття досягнуло високого рівня розвитку. Увібравши в себе дух століть, воно закріпило в своїх основних принципах найвищі еталони добра та справедливості. Однак, незважаючи на той високий ступінь, якого воно досягло, все ж залишається ряд проблем, які уповільнюють його прогресивний розвиток. Тому дослідження даної теми є досить актуальним. Адже визначення та аналіз цих проблем - це вже перший крок до їх вирішення.
Неможливо не помітити, що сучасне міжнародне право сповнене багатьох протиріч, складних нюансів та проблемних питань. Сама його природа є досить неоднозначною. Вона докорінно відрізняється від традиційного внутрішнього права, адже в ній немає єдиного джерела влади, яке б мало імперативні функції щодо видання загальнообовязкових норм та мало б можливість здійснювати контроль за їх виконанням. Такі функції у внутрішньому праві покладаються на державу, яка бере на себе обовязок контролювати на своїй території процес дотримання норм права, виступає гарантом їхнього захисту і в разі їх порушення може вдаватися до силових заходів для їх примусового виконання та покарання за таке порушення. Це забезпечує можливість здійснювати ефективний контроль за дотриманням норм внутрішньодержавного права, проте на міжнародно-правовому рівні це неможливо. Все міжнародне право, обовязковість його юридичної природи та характер його функціонування є результатом компромісу між державами, узгодження їхніх воль та позицій [9, c. 321].
Кожна людина бачить майбутнє міжнародного права по-своєму. Загалом їх можна поділити на три групи: реалісти, лібералісти, радикали.
«Реалісти» трактують міжнародне право й міжнародні організації зі значною часткою скептицизму й навіть цинізму. Для них система міжнародних відносин представляється як анархія, у рамках якої кожна держава керується не стільки міркуваннями міжнародно-правового порядку або загальнолюдськими інтересами, скільки власними національними інтересами, покладаючись при цьому не на механізми міжнародного права, а на інструменти самодопомоги.
Разом з тим, «реалісти» визнають, що міжнародне право все ж таки формує певний порядок у міжнародних відносинах. Однак вони по-своєму відповідають на запитання, чому держави схильні до дотримання норм міжнародного права. [24, c. 112]
На їхню думку, держави дотримують міжнародного права зовсім не тому, що його норми слушні самі по собі, а тому що їхнє дотримання відповідає інтересам цих держав. Завдяки міжнародному праву й створеному з його допомогою світоустрою, держава може якоюсь мірою передбачити поведінку інших держав. По суті, міжнародне право створює якісь, що нехай навіть часто порушуються, правила гри в області зовнішньої політики й міжнародних відносин.
З економічної точки зору, як вважають деякі «реалісти», міжнародне право вигідне тому, що дозволяє державам заощадити на різного роду витратах, у першу чергу військових, які б направлялися на постійне готування до захисту власної території. Крім того, норми міжнародного права забезпечують відносну безпеку й стабільність міжнародних торгово-економічних відносин. Із психологічної ж точки зору саме існування міжнародного права знижує страх і напругу, пов'язані з наявністю постійної загрози виникнення війни [25, c. 46].
«Реалісти» також скептично налаштовані відносно ефективності міжнародних організацій. Для них досить характерна вказівка на слабості й недоліки таких організацій. Особливо часто вони посилаються на невдалий досвід Ліги Націй щодо запобігання Другої світової війни.
З погляду «реалістів» міжнародні організації не є цілком самостійними й незалежними суб'єктами зовнішньої політики й міжнародного права. Насправді, стверджують вони, міжнародні організації - це свого роду форуми, у рамках яких виникає міждержавна політична й дипломатична боротьба. Держави використовують міжнародні організації у своїх цілях, а самі міжнародні організації мають вплив і силою лише в тій мері, у якій це вигідно державам у цей момент.
Одним словом, сутність «реалістичного» підходу до міжнародного права полягає в тому, що у випадку колізії між інтересами держави й нормами міжнародного права перевага слід віддавати державним інтересам [22, c. 76].
Протилежністю «реалістичного» підходу до міжнародного права є ліберальний підхід, що охоплює також так званий «неоліберальний інституціоналізм». Ліберали, на відміну від «реалістів», визнають існування певного порядку в міжнародних відносинах, одним з найважливіших проявів якого є система міжнародного права. Для них міжнародне право, хоча й не є таким же ефективним, що й внутрішнє право, проте, все ж таки являє собою повноцінне право, що виявляє помітний вплив на соціальні відносини. Представник лібералізму американський юрист міжнародник Луїс Хенкін так пояснює сутність ліберального погляду на міжнародне право: «Якщо хтось сумнівається в значенні цього права, тоді нехай спробує уявити собі світ, у якому би цього права не було. <...> Не було б безпеки народів і стабільності урядів; не шанувалися б територіальні й повітряні кордони; судна могли б пересуватися винятково на свій ризик; власність - у рамках даної території або поза нею - була б предметом довільного присвоєння; особи не підлягали б захисту з боку права й дипломатії; не укладались б і не дотримувалися б міжнародні угоди; дипломатичні відносини виявилися б розірвані; світова торгівля завмерла б; зникли б міжнародні організації й договори» [8, c. 42-43].
Таким чином, представники ліберальної школи в науці міжнародного права бачать у міжнародному праві ключове джерело порядку в рамках системи міжнародних відносин.
Держави, на їхню думку, дотримують міжнародного права саме тому, що воно забезпечує певний порядок у міжнародних відносинах. У міжнародних організаціях ліберали бачать незалежних суб'єктів, необхідних для здійснення колективних дій на міжнародній арені. При цьому, як відзначають ліберали, значення міжнародних організацій у міжнародних відносинах постійно зростає.
Крім двох згаданих підходів до міжнародного права, існує також і третій підхід, що одержав назвау «радикального» підходу, який іноді зв'язують із теорією залежності в міжнародних відносинах.
«Радикали», які часто опираються на методологію марксистської й неомарксистської соціології й теорії міжнародних відносин, так само як і «реалісти», проявляють значний скепсис щодо міжнародного права й міжнародних відносин, хоча й із зовсім інших причин [15, c. 118-119].
На їхню думку, міжнародне право й міжнародні організації в їхньому нинішньому вигляді являють собою продукт конкретного історичного періоду часу.
Так, наприклад, на думку «радикалів», принципи міжнародного права, зокрема, принцип непорушності кордонів, виникли в часи колоніалізму з метою захисту інтересів сильних держав. Спроби зміни державних кордонів, з погляду міжнародного права, повинні бути заборонені навіть тоді, коли мова йде про несправедливо й нечесно встановлені кордони. У якості одного із прикладів підпорядкування ООН інтересам багатих капіталістичних держав прихильники «радикального підходу» приводять реакцію ООН на агресію Іраку проти Кувейту в 1990 році.
На їхню думку, метою резолюцій, прийнятих у рамках ООН, і спрямованих проти Іраку, було, насправді, зміцнення позицій Заходу, зокрема інтересів США в якості гегемона в області регулювання міжнародних відносин на нафтовому ринку. Безневинними жертвами санкцій ООН проти Іраку стали мільйони простих іракців [37, c. 142].
Прихильники «радикального підходу» вимагають радикальних змін світоустрою, спрямованих на більш слушний розподіл економічних ресурсів планети й політичної влади. Вони переконані, що сучасне міжнародне право й міжнародні організації не в змозі змінити існуюче положення речей.
З погляду радикального підходу до міжнародного права, необхідно проводити відмінність між «офіційним міжнародним правом» - з одного боку, яке в його нинішньому вигляді явно несправедливо й об'єктивно спрямоване на підтримку існуючої системи економічного й політичного гноблення, а також «інтуїтивним міжнародним правом», у надрах якого формується ідеал слушного й демократичного світо устрою.
Різні автори пропонують різні моделі майбутнього міжнародних відносин, від чого залежить модель міжнародного правопорядку. Розглянемо деякі із цих моделей.
Так, американський політолог Самюель Хантінгтон у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій» бачить XХІ століття у якості епохи боротьби й конфлікту між різними цивілізаціями. Однак, XХІ століття повинен стати ерою не війни, а мирного діалогу цивілізацій [38, c. 231-232].
Американський соціолог Амітаі Етціоні у своїй книзі « Від імперії до співтовариства: новий підхід до міжнародних відносин» обґрунтовує дві основні ідеї: по-перше, хоча «загальні ідеали сприймаються далеко не всіма,… існує досить широкий ( що й продовжує розширюватися) консенсус,… [, що відбиває] формування ряду глобальних норм і цінностей, а також зародження загальної політичної культури»; по-друге, «чим глибше люди й вибрані ними лідери засвоять консенсусні формулювання, що виростають із глобального синтезу, тем далі ми підемо від конфронтації в міжнародному співтоваристві» [42, c. 53-54].
Його модель глобального керування припускає, з одного боку, розвиток наднаціональних, а не міжнародних структур і інститутів, а з іншого - посилення того, що можна назвати міжрегіональним міжнародним правом.
Необхідно сказати, що теорія Етціоні, незважаючи на свою привабливість, не враховує суворих реалій міжнародного життя, її найчастіше ірраціонального характеру, а також того, що в умовах глобального капіталізму чи навряд можливо реалізувати настільки масштабний, як ідеалістичний проект радикальних перетворень життя всього людства [42, c. 55].
Французький мислитель Жак Атталі бачить найближчу перспективу міжнародного співтовариства в менш райдужних тонах. Для нього суть, що відбувається досить ясна: сили ринку завойовують планету. Як пише Атталі в книзі «Коротка історія майбутньго»: «Цей тріумфальний марш грошей є найбільш сильним проявом індивідуалізму».
Ізраїльський історик Мартін Ван Кревельд прогнозує занепад держави в XХІ столітті й формування ієрархічного світоустрою [27, c. 310].
Процеси глобалізації виявили руйнівний вплив на традиційну систему суверенних держав і відповідне їй міжнародне право. З одного боку, в умовах глобалізації, глобального ринку, ослабшали прерогативи держави, а всі основні процеси виявилися підлеглі логіці глобального ринку. З іншого боку, глобалізація привела до більшої самостійності внутрішньодержавних суб'єктів [37, c. 146].
Вважається, що обовязковий характер міжнародного права походить від принципу pacta sunt servanda, тобто договори мають виконуватися. Це означає, що держави домовилися про необхідність дотримуватися норм міжнародного права заради спільного блага. Даний принцип був закріплений у Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Стаття 26 Конвенції проголошує: «Кожен чинний договір є обовязковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись». Водночас держава-учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору. Однак, при реалізації даних домовленостей нерідко домінують власні інтереси окремих держав [2].
Важливою проблемою, яка стоїть на заваді прогресивному розвитку міжнародного права, є проблема реалізації проголошених ним принципів і норм. Прикладом може бути питання смертної кари. Декларація про права людини у статті 3 проголошує, що кожна людина має право на життя. Це виключає можливість застосування смертної кари як виду покарання. Проте ще у багатьох країнах вона закріплена на законодавчому рівні. Серед них можна назвати Саудівську Аравію, Китай, Іран, Пакистан, Ірак, Малайзію, Сінгапур, Таїланд, Північну Корею, Вєтнам, Білорусь та ін. Навіть деякі штати США nзастосовують такий вид покарання. Цей приклад доводить, що міжнародне право ще досить безсиле у реалізації проголошених норм. Необхідна уніфікація у регулюванні даного питання [4].
Дотримання прав людини - одне з найслабших місць у реалізації проголошених міжнародним правом норм, оскільки ще не всі держави однаковою мірою забезпечують такі права людини, як: свобода думки, совісті, релігії, переконань, недоторканність житла, приватної власності, невтручання у сферу особистого життя тощо [29, c. 74].
Значною проблемою, яка ускладнює ефективне функціонування міжнародно-правового механізму, є суперечлива природа міжнародного права. Яскравим прикладом тут виступає неврегульована суперечність між
принципом територіальної цілісності держав та принципом права народів та націй на самовизначення. Варто зазначити, що принцип права народів та націй на самовизначення був сформульований ще президентом США В. Вілсоном на початку ХХ століття і полягав у тому, що кожен народ має право обрати демократичний спосіб управління своєю державою. Потім даний принцип набув антиколоніальних рис і був використаний як гасло переважно африканських держав, що здобували незалежність та позбавлялися статусу колоній у другій половині ХХ століття. На даному ж етапі тлумачення цього принципу як права народів та націй на здобуття незалежності створює основу для виникнення локальних конфліктів та сепаратистських тенденцій. Такими проблемними районами є Корсика, Східна Осетія, Абхазія, Нагірний Карабах та ін.
Якщо кожен народ чи нація буде намагатися створити свою незалежну державу чи приєднатися до іншої шляхом відділення від попередньої, тоді цей процес стане безконтрольним та непередбачуваним, порушить стабільність та рівновагу у світі. Тому не варто тлумачити право народів та націй на самовизначення як право на здобуття державного суверенітету. Треба вдатися до більш вузького розуміння даного принципу, наприклад, як до такого, що надає право створити національну автономію, де будуть реалізовуватися всі права нації чи народу. Проте, яким би чином не тлумачити розуміння цього принципу, проблема його суперечності принципу територіальної цілісності держав все одно залишається [28, c.95].
Ще одним негативним явищем, яке уповільнює еволюцію міжнародного права, є проблема «зловживання правом». Її суть полягає у тому, що досить часто інтереси окремих держав вступають у конфлікт із загальним розвитком міжнародного права. Як приклад можна навести проблему ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Так, держави мають суверенне право не ратифікувати міжнародні договори. І такі великі держави як США, РФ, Китай використали це своє право, що призвело до того, що Міжнародний кримінальний суд на сьогодні не є впливовою судовою інстанцією, хоча його заснування є важливою подією в розвитку міжнародного права. Тобто, проблема «зловживання правом» полягає у тому, що окремі держави можуть заблокувати діяльність цілої міжнародної організації [23, c. 59-60].
Всі ці проблеми виходять із самої природи міжнародного права, що надає йому диспозитивного, координуючого та компромісного характеру і ускладнює механізм реалізації проголошених ним принципів та норм. Вони є відображенням тих процесів, які відбуваються у міжнародних відносинах. Адже міжнародне право нерозривно повязано з подіями, що відбуваються на міжнародній арені, і всі виклики та проблеми нового часу відразу ж переходять у площину міжнародно-правового регулювання.
І все ж, незважаючи на певну недосконалість міжнародного права на даному етапі розвитку, його роль у регулюванні міжнародних відносин поступово, але невпинно зростає і цей процес є незворотнім.
Міжнародне право пройшло довгий і складний шлях, на якому витримало нелегкі випробування. Людство завжди буде памятати жахливі наслідки двох світових війн, коли відбувалось абсолютне нехтування міжнародно-правовими нормами. Тому, з якими б труднощами міжнародне право не зустрічалося зараз і в майбутньому, воно вже ніколи не втратить свого надзвичайно важливого значення для людства [16, c. 14].
ХХІ століття характеризується глобалізаційними процесами, які ставлять перед міжнародним правом нові завдання та відкривають широкі можливості для його подальшого розвитку. Воно має бути спрямоване на забезпечення якомога більш справедливого характеру глобалізації для всіх країн, які могли б рівномірно користуватися її благами. Звичайно, виконуючи дане завдання та пристосовуючись до нових умов, міжнародне право буде певним чином видозмінюватися, набуваючи нових рис та особливостей. Проте, одна річ все-таки залишиться незмінною, а саме - основні принципи міжнародного права. Адже вони виступають тим фундаментом, на основі якого відбувається його розбудова та подальший розвиток. Так, з кожним роком нового століття, наскрізь пронизаного глобалізаційними процесами, по мірі того, як буде зростати взаємозалежність та взаємоповязаність країн і народів, буде посилюватися і актуальність основних принципів. Цими принципами є:
) заборони застосування сили або загрози силою;
) мирного вирішення міжнародних спорів;
) невтручання;
) співробітництва;
) рівноправя і самовизначення народів;
) суверенної рівності держав;
) добросовісного виконання зобовязань за міжнародним правом;
) територіальної цілісності;
) непорушності кордонів;
) поваги прав людини [37, c. 148].
Саме вони служать джерелом натхнення його подальшого розвитку.
Орієнтиром у подальшому розвитку міжнародного права стала Декларація Тисячоліття, яка була прийнята ООН у вересні 2000 р. для того, щоб держави-члени ООН на зорі нового тисячоліття знову підтвердили свою віру в Організацію та її Статут, як непорушних гарантів мирного, процвітаючого та справедливого світу. Саме дана Декларація окреслила той шлях, по якому мусить йти міжнародне право у майбутньому, закріпивши ряд цінностей, які матимуть надзвичайно важливе значення у новому столітті та які мають бути непорушними [3]. Цими цінностями є:
свобода: чоловіки і жінки мають право жити та вирощувати своїх дітей у гідних людини умовах, вільних від голоду та страху насильства, пригнічення та несправедливості. Найкращою гарантією цих прав є демократична форма правління;
рівність: ні одна людина і ні одна країна не повинні бути позбавлені можливості користуватися благами розвитку. Чоловікам і жінкам мають бути гарантовані рівні права та можливості;
солідарність: глобальні проблеми повинні вирішуватися спільно на основі фундаментальних принципів рівності та соціальної справедливості. Ті, хто страждають та знаходяться у найгіршому становищі, заслуговують на допомогу тих, хто знаходиться в найкращому становищі;
терпимість: при всій багатоманітності віросповідань, культур та мов люди повинні поважати один одного. Відмінності в межах суспільства та між суспільствами не повинні ні лякати, ні служити підставою для переслідувань, а повинні вважатися цінним надбанням людства. Необхідно сприяти розвитку світової культури та діалогу між цивілізаціями;
повага до природи: лише бережне ставлення до природи дасть можливість людству зберегти для своїх нащадків ті багатства, які йому даровані природою зараз;
спільна відповідальність: відповідальність по управлінню глобальним розвитком всього світу, а також по ліквідації загроз міжнародному миру та безпеці повинна покладатися на всі держави та здійснюватися на багатосторонній основі. І ключову роль в цьому мусить виконувати ООН [3].
Міжнародні відносини у ХХІ столітті будуть розвиватися та змінюватися, відповідаючи на нові виклики часу. І міжнародне право буде розвиватися разом з ними та стояти на сторожі цих цінностей, забезпечуючи їх ефективний захист. Для цього воно мусить виконати певні завдання, які постали перед ним у ХХІ столітті. Так, воно має забезпечити мир та безпеку в усьому світі та сприяти ядерному роззброєнню. У ХХІ столітті, коли на планеті накопичено ядерного потенціалу більше, ніж необхідно для її повного знищення, особливо гостро постає питання миру та безпеки. Тому буде спостерігатися тенденція до створення більш впливового, централізованого та сильного органу. І міжнародне право ХХІ століття, як право миру, буде надавати все більше повноважень Раді Безпеки ООН, яка буде служити стражем миру в усьому світі. Також воно мусить стати ефективним засобом боротьби із міжнародним тероризмом, транснаціональною злочинністю та обігом наркотиків [30, c. 205].
Окрім цього, у ХХІ столітті буде зміцнюватися принцип верховенства права на міжнародному рівні, завдяки чому буде налагоджений більш ефективний механізм реалізації та захисту його основних принципів. Тому будуть значно зростати повноваження ООН, як гаранта дотримання цих принципів. Для цього міжнародне право мусить надати у її розпорядження додаткові ресурси та інструменти, щоб вона могла ефективно виконувати покладені на неї функції.
Також міжнародне право мусить створити сприятливий правовий механізм для подолання бідності та нерівності у світі, зокрема це стосується країн Африки, а також забезпечити дієвий правовий механізм для захисту та раціонального використання навколишнього середовища. Якщо міжнародне право у ХХІ столітті зможе виконати дані завдання - тоді його перспективи справді є багатообіцяючими [23, c. 62].
Світ складний, різноманітний, має регіональні конфлікти інтересів і, напевно, ще не раз перед світовими державами буде виникати спокуса знехтувати нормами та принципами міжнародного права заради своїх власних інтересів. Проте, як би не змінювався світ, людство завжди буде прагнути позитивних змін і ніколи не поставить під загрозу сам факт свого існування. Ці прагнення будуть закріплюватися в нормах міжнародного права, як це відбувається зараз. Ми спостерігаємо позитивні тенденції в обєднанні зусиль держав у дослідженні космосу, у нерозповсюдженні ядерної зброї, у боротьбі з піратством, тероризмом, в урегулюванні локальних конфліктів, в економічній безпеці, у боротьбі з епідеміями, голодом та ін. Світ не залишається байдужим до чужої біди, особливо в подоланні наслідків природних катаклізмів та стихійних лих.
А за такого стану справ проголошені у Декларації тисячоліття цінності, що є найвищими стандартами добра та справедливості, будуть дбайливо оберігатися міжнародним правом, яке буде стояти на їх сторожі. Адже від цього залежить майбутнє всього людства [3].
.2 Значення міжнародного права для України
Заснування ООН та інших міжнародних організацій мало величезне значення для розвитку міжнародного права в другій половині XX ст. Це сприяло подальшому розширенню правосуб'єктності України в міжнародних відносинах. І вона активно використовувала своє право у сфері міжнародних відносин [40, c. 115].
Беручи активну участь у роботі міжнародних конференцій і організацій, а також у розробці міжнародних договорів, Україна впливала на прогресивний розвиток міжнародного права. її представники брали участь у роботі багатьох органів ООН, її спеціалізованих установ і пов'язаних з цією організацією міжнародних конференціях. Наприклад, це діяльність країни-засновниці ООН у її головних органах, ЮНЕСКО, Міжнародному агентстві з атомної енергії, Міжнародній організації праці та інших. Хоча, на думку більшості дослідників міжнародного права, Українська РСР не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин і міжнародного права.
З часу проголошення незалежності 1991 року Україна є також активним суб'єктом міжнародного договірного права. На початок 1990 р. вона була учасницею понад 120 міжнародних договорів. З-поміж них найважливішими є насамперед Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Статут Всесвітнього поштового союзу 1864 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та багато інших [33, c. 213].
Неоціненне значення на шляху набуття незалежності мала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 р. Тут особливо підкреслено, що "Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередньо зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах".
Цією Декларацією Україна вперше, перебуваючи в СРСР, проголосила намір виступати рівноправною учасницею міжнародного спілкування й активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки.
Згодом ідеї Декларації набули подальшого розвитку в Акті проголошення незалежності України, прийнятому Верховною Радою 24 серпня 1991 р. У цьому невеликому за обсягом, але змістовному за значенням документі реалізовано право українського народу на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами [41, c. 242].
Після проголошення незалежності і переходу від формальної суверенності до наповнення міжнародної правосуб'єктності реальним змістом, Україна ввійшла у складну систему міжнародного політико-правового простору. Відповідно до своєї зовнішньополітичної доктрини вона реалізує національні інтереси, з одного боку, на геостратегічних напрямах міжнародних відносин із державами, групами країн і т.п., з другого - через універсальні і регіональні міжнародні організації.
Стратегічним завданням України є інтеграція в Європу, її особливе політико-правове поле. У свою чергу, результат співробітництва з регіональними організаціями залежить від правильної оцінки політичного, міжнародно-правового характеру, а також від ступеня відкритості цих структур [15, c. 602].
Україна також є членом Ради Європи з 1995 р. її загальновизнаним досягненням є прийняття Європейської конвенції із захисту прав людини і основних свобод 1950 р. На основі цього документу створено унікальну наднаціональну судову систему захисту прав людини, розвитку і зміцнення демократії, місцевого самоврядування у європейських країнах.
Одним з аспектів реалізації зовнішньополітичного курсу України є створення дієвої системи правозастосування. Сьогодні цю сферу регулює Закон України " Про міжнародні логовори України" від 29 червня 2004 р. Він встановлює, що укладені і належно ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства [7].
Як свідчить досвід, міжнародне право не ігнорує національне право. Так, наприклад, узгоджена практика державних органів різних країн, які представляють власні держави в міжнародних відносинах, може суттєво впливати на формування міжнародного звичаєвого права, а правотворча практика державних законодавчих, виконавчих та судових органів держави у міжнародній сфері також може сприяти виникненню міжнародного звичаю як одного з найстаріших джерел міжнародного права. Крім того, національне законодавство може бути доказом існування міжнародного звичаю або загальних засад права.
Як приклад тісного взаємозвязку між національним і міжнародним правом можна навести регулювання питань громадянства. Так, з одного боку, міжнародне право залишає на розсуд національного права регулювання питань щодо конкретних умов набуття громадянства, однак, з іншого боку, міжнародне право вимагає, щоб національне законодавство стосовно питань громадянства узгоджувалось з міжнародним договірним і звичаєвим правом загального характеру [21, c. 54-57].
Як бачимо, міжнародне право не можна вважати повністю автономною і самодостатньою системою права стосовно національного права.
Прикладом звязку між національним і міжнародним правом є також фундаментальна засада міжнародного права pacta sunt servanda («договорів треба дотримуватися»), яка має два аспекти:
) зовнішній чи міжнародний, аспект, який передбачає регулювання міждержавних відносин;
) внутрішній аспект, який означає, що ця засада виконує роль своєрідного мосту між міжнародним і національним правом, тобто передбачає необхідність змін національного права відповідно до міжнародно-правових зобовязань [33, c. 96].
Згідно з цією засадою держава зобовязана впроваджувати у своє внутрішнє законодавство зміни, які є необхідними для виконання прийнятих на себе міжнародно-правових зобовязань. З чого також випливає, що держава не повинна посилатися на норми свого національного права чи прогалини в ньому як на привід для невиконання міжнародно-правових зобовязань. Ця засада неодноразово підтримувалася в рішеннях міжнародних судів та різних міжнародних документах.
Цілком зрозуміло, що якби норми міжнародного права можна було б обійти за допомогою прийняття відповідних норм національного права, тоді міжнародне право в цілому втратило б своє значення і сенс як правовий регулятор міжнародних відносин.
Міжнародно-правова концепція України перебуває на стадії формування; належить піднести на більш високий рівень міжнародно-правову свідомість суспільства, що пов'язано з підвищенням політико-правової культури і моралі в цілому, а також забезпечити механізми реалізації прийнятих міжнародних зобов'язань України.
Висновки
Дослідивши тему: сучасний стан і перспективи розвитку міжнародного права у ХХІ столітті можна дійти наступних висновків.
. Міжнародне право виникло досить давно. Існує три версії, щодо часу, з якого починає існувати міжнародне право: з появи міжплемінних організацій, з виникнення перших державо-подібних утворень, з встановлення Вестфальського миру. На думку автора, міжнародне право виникає з моменту перших домовленостей між різними племенами.
. Деякий час вчені не бажали визнавати існування терміну «міжнародного права», але з часом дійшли висновку, що поняття «міжнародне право» є сталим і означає систему норм, що регулюють особливий вид суспільних відносин, учасниками яких є держави та міжурядові організації.
. Міжнародне право має специфічні джерела, серед яких міжнародний договір, міжнародний звичай, рішення міжнародних органів та думки провідних вчених у галузі міжнародного права. Основними джерелами залишаються міжнародні договори та міжнародні звичаї, які склалися у продовж тривалої взаємодії між різними народами та державами.
. Система міжнародного права представлена як більшість систем права та складається з галузей, інститутів та норм.
. Міжнародне право не може регулювати відносини без наявності механізму його застосування. Механізм реалізації включає два рівні: міжнародний та національний. Існує чотири способи реалізації норм міжнародного права - дотримання, виконання, використання, застосування. На національному рівні міжнародне права реалізується у формі імплементації.
. Досліджуючи погляди вчених на перспективи розвитку міжнародного права, їх поділяють на три групи: реалісти, які зазначають що міжнародне право захищає інтереси сильних країн; лібералісти - вважають міжнародне право дієвим механізмом; радикали - вбачають майбутнє виникнення конфлікту цивілізацій.
. Головною проблемою на шляху розвитку міжнародного права є проблема його реалізації та суперечливість норм і принципів, що містяться в ньому.
. Україна приймає участь у реалізації та становленні міжнародного права. Вона є членом різних міжнародних організацій, зокрема, ООН, Міжнародного суду, Ради Європи, ОБСЄ та ін. Україна визначає превілеювання міжнародних договорів, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України над іншими законами.
Список використаних джерел
Нормативно правові акти:
. Конституція України від 28 червня 1996 р. / Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - ст. 141.
. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 14 червня 1986 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України
. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України
. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України
. Статут Організації Обєднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26 червня 1945 р. / Офіційний сайт Верховної Ради України
. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 р. № 1906-IV / Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 50. - ст. 540.
Спеціальна література:
. Louis Henkin Constitutionalism, Democracy, and Foreign Affairs Paperback / L. Henkin. - Publisher: Columbia University Press, 1990. - 125 с.
. Антологія української юридичної думки: В б т. / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України / Ю.С. Шем-шученко (заг. ред.), В.Н. Денисов (упоряд.), К.О. Савчук (упоряд.). - К.: Юридична книга, 2002. - Т. 3: Міжнародне право. -2004. -567 с.
. Аттали Ж. Краткая история будущого / Ж. Атталаи. - С.: Питер, 2014. - 288 с.
. Баймуратов М.А. Организация Объединѐнных Наций в условиях глобализации: вопросы модернизации и повышения эффективности деятельности: моногр. / М.А. Баймуратов, В.Б. Мелинишин, Ю.А. Волошин; под ред. проф. М.А. Баймуратова. - М. : ТрансЛит, 2008. - 160 с.
. Баскін Ю.Я. Історія міжнародного права / Ю.Я. Баскін, Д.І. Фельдман. - М.: Міжнародні відносини, 1990. - 205 с.
. Блажевич Ю. Концепції поділу відповідальності держав: міжнародно-правовий аспект // Підприємництво, господарство і право.-2003,-№2.
. Буроменський М.В., Кудас І.Б., Маєвська А.А., Семенов Б.С, Стешенко B.C. Міжнародне право: Навч. посібник / М.В. Буроменський . - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 336 с.
. Буткевич В.Г., Войтович С.А., Григоров О.М., Заблоць-ка Л.Г., Задорожній О.В. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник для студ. вищих навч. закл. за спец. "Міжнародне право", "Міжнародні відносини" / В.Г. Буткевич (ред.). - К.: Либідь, 2004. - 814 с.
16. Буткевич О.В. Історія міжнародного права / О.В. Буткевич. - К.: Ліра-К, 2013. - 408 с.
17. Вельяминов Г.М. Международные договори в международном праве и его понятия. // Государство и право. - 2003. - №8.- С. 77.
. Войтович С. О делении международного права на публичное и частное / С.О. Войтович // Український часопис міжнародного права. - 2002. -№3.- С. 67 - 72.
. Галкіна І.В. Міжнародно-правові засади мирного врегулювання міжнародних спорів // Держава і право: 36. наук, праць. Спецвипуск. - К., Дніпропетр., 2003. - С. 63-66.
. Георгіца А.З., Чикурлій С.О. Міжнародне публічне право: Навч.-метод, посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці: Рута, 2002. - 175 с.
. Денисов В.Н., Євінтов В.І., Акуленко В.І., Висоцький О.Ф., Ісакович С.В. Суверенітет України і міжнародне право / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / В.Н. Денисов (відп. ред.), В.І. Євінтов (відп. ред.). - К.: Манускрипт, 1995. - 359 с.
. Дмитриченко І.В. Міжнародне право: Метод, вказівки з навч. дисципліни / Національний ун-т кораблебудування ім. Адмірала Макарова. Гуманітарний ін-т. - Миколаїв: Атол, 2004. - 80 с.
. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Деякі проблеми еволюції міжнародного права / А.І. Дмитрієва // Часопис Київського університету права. -2003. -№ 2.- С. 59-64.
. Доступність суду для звернення громадян в Україні: Рапорт по моніторингу / Громадський фонд прав людини "Право та демократія". - 73с.
. Євінтов В.І. Міжнародне співтовариство і правопорядок (теоретико-правовий аналіз): Дис… д-ра юрид. наук у формі наук, доповіді: 12.00.10 / АН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. - К., 1993. - 46 с.
. Заблоцька Л.Г. Розвиток науки міжнародного права вченими Університету Св. Володимира // Український часопис міжнародного права. - 1993. - № 1.
. Кревельд, Мартин ван. Расцвет и упадок государства / Мартин ван Кревельд; пер. с англ. под ред. Ю. Кузнецова и А. Макеева.- М.: ИРИСЭН, 2006. - 544 с.
. Кряжков В.А. Коренные и малочисленные народы и международное право / В.А. Кряжков // Государство и право. -1999. - № 4. - С. 95.
29. Марочкин С.Ю. Действие и реализация норм международного права в правовой системе Российской Федерации: монографія. - М.: Норма, 2011. - 288 с.
30. Мацко А.С. Міжнародне право: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2005. - 216 с.
. Международное право : пер. с нем. / науч. ред., сост. указ. Т. Ф. Яковлева. - М. ; Берлин : Инфотропик Медиа, 2011. - 961 с.
. Мережко А.А. Історія міжнародно-правових вчень /А.А. Мережко. - Київ, 2004.
33. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.
34. Плотніков О.В.- Влияние международных судебных органов на фрагментацию международного права(Вплив міжнародних судових органів на фрагментацію міжнародного права).Диссертация кандидата юридических наук, 2013.
35. Решетов Ю.А. Борьба с международными преступлениями против мира и безопасности / Ю.А. Решетов. - М.: Междунар. отношения, 1983.- 224 с.
. Талалаев А.Н. Венская конвенция о праве международных договоров (Комментарии) / А.Н. Талаев. - М.: Юрид. лит., 1997. -332 с.
37. Фархутдинов И.З. Международное право в условиях глобализации / И.З. Фархутдинов // Право и политика. - 2003. - № 8. - С. 141-149.
. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон.- М.: АСТ, 2003. М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. - 603 с.
. Чайковский Ю.В. Становление международного права: философско-правовое исследование (Становлення міжнародного права: філософсько-правове дослідження). Диссертация кандидата юридических наук, 2009.
. Черкес М. Є. Міжнародне право: Підручник / М.Є. Черкес. - К.: Знання, 2006. - 397 с.
. Шатіло В.А. Проблеми імплементації та чинності норм міжнародного права у національному законодавстві України / В.А. Шатіло // Держава і право: 36. наук, праць. Спецвипуск. - К., Дніпропетр., 2003.- С. 242-246.
42. Этциони А. От империи к сообществу. Новый подход к международным отношениям / А. Этциони. - М.: Ладомир. - 2004. - 384 с.