Питання кордон в між Україною та Росією

Питання кордон в між Україною та Росією

Питання кордон в між Україною та Росією

Вступ

Актуальність дослідження. З проголошенням незалежності Україною однією з найскладніших проблем, яка постала й залишається на часі, є розбудова державного кордону, забезпечення його охорони та розвиток прикордонних структур. Адже державний кордон виступає одним з найважливіших політичних та правових інститутів будь-якої держави, а забезпечення його надійної охорони позначається на збереженні цілісності державної території, розвитку економіки країни, рівні життя населення.

Державний кордон, що визначає межі державної території, є одним з основних ознак суверенної держави. Чітко певний державний кордон, виступає як принцип, що забезпечує достатній рівень безпеки країни.

В даний час лінії проходження меж являються клубком численних міждержавних суперечностей. Одним з принципів суверенної держави є чітко обкреслена лінія державного кордону, що забезпечує достатній рівень безпеки території країни. Процеси делімітації і демаркації державного кордону, що почалися, у ряді випадків вступало в суперечність з інтересами суміжної сторони, що власне і викликає прикордонні конфлікти. Кожна держава в процесі вирішення подібних проблем періодично стикається з нерозумінням з боку сусідніх республік. Каменем спотикання у виникаючих спорах часто стають земельні питання, водні ресурси, інтереси прикордонних етносів і так далі. Таким чином, переплетення всіх цих чинників зумовлює необхідність як вироблення і реалізації вивіреної і обґрунтованої державної політики з питань, що стосуються державних кордонів, так і діючої системи виваженого та ретельно розробленого міжнародного співробітництва з питання встановлення та зміни державних кордонів.

Метою роботи є аналіз проблем щодо державного корону між Україною та Росією та шляхів їх можливого врегулювання.

З огляду на цю мету визначені наступні завдання:

-визначення поняття та сутності державного кордону та їх видів;

-аналіз процедур делімітації та демаркації кордонів;

-характеристика Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон;

-аналіз режиму перетину спільного кордону між Україною та Росією;

-аналіз проблемних питань щодо визначення спільного кордону між Україною та Росією;

-визначення шляхів вдосконалення регулювання відносин з питань державного кордону між Україною та Росією.

Обєктом дослідження є проблема врегулювання державного кордону між Україною та Російською Федерацією.

Предметом дослідження виступає процес становлення та реалізації правового режиму кордону між Україною та Російською Федерацією.

Хронологічні межі дослідження: нижньою хронологічною межею є період 1980-1990-х років, який характеризується процесами розпаду радянського союзу; 1991 - Україна стає повноправним членом міжнародних відносин після здобуття незалежності; 1990-і роки характеризуються становленням системи міжнародних відносин, зокрема, з приводу врегулювання відносин щодо державного кордону України із сусідніми державами; 2000-і роки характеризуються актуалізацією проблеми демаркації державного кодону України; верхньою межею є 2011 рік який ознаменувався каталізацією відносин між Україною та Російською Федерацією з приводу спільного державного кордону, особливо морських кордонів.

Методологічною базою дослідження виступають історичний метод (ретроспективний аналіз розвитку взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією з приводу спільного державного кордону), метод системного аналізу (аналіз нормативно-правової бази регулювання режиму кордону між Україною та Російською Федерацією), порівняльно правовий (аналіз законодавчого регулювання державного кордону в динаміці змін нормативно-правового поля).

Практичне значення роботи полягає в тому, що висновки та основні положення даного дослідження можуть бути використанні під час розробки лекційних курсів та посібників з дисципліни «Зовнішня політика України», «Актуальні проблеми зовнішньої політики України».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які розбиті на параграфи, висновків, списку використаних джерел та літератури.

1. Стан наукової розробки проблеми відносин щодо врегулювання спільного кордону між Україною та Росією

.1 Історіографія проблеми

Із набуттям у 1991 р. незалежності Україною відразу ж постало питання забезпечення національної безпеки й захисту державних кордонів. У цьому аспекті особливе місце зайняло питання делімітації і демаркації українсько-російського кордону через його відкритість і прозорість. Після тривалих дискусій і переговорів у 2003 р. вдалося підписати українсько-російський договір про державний кордон. Найбільш неузгодженим і суперечливим в українсько-російських відносинах, що не знайшло чіткого відображення в цьому договорі, стало питання визначення морських кордонів і встановлення режиму їх функціонування, яке безпосередньо залежить від визначення статусу акваторій Азовського моря та Керченської протоки й підходів до їх розмежування. Ця проблема й нині залишається невирішеною через розбіжність позицій обох сторін. Зумовлено це передусім зіткненням геополітичних й економічних інтересів України та Росії в цьому регіоні та відсутністю спільних чи компромісних підходів до вирішення цієї проблеми.

Загальнотеоретичні аспекти регулювання відносин щодо встановлення та використання спільного кордону між Україною та Росією висвітлені в працях таких вчених як Б.М.Клименко, А.А. Порк, В.В. Ткаченко, Л.В. Чекаленко, А. Бантышев, М. Васшина, А.Р. Бистрова, В. Гринчак тощо.

Велика увага при підготовці даної роботи приділялася загальнотеоретичним та методологічним підходам щодо врегулювання відносин з приводу державного кордону висвітлених в загальнотеоретичних посібниках з загальної теорії держави та права, міжнародних відносин, міжнародного права тощо. Зокрема були використані підручники та наукові посібники таких вчених як Антонович М.М., Боечков В., Ганжа О., Захарчук Б., Бордунов В. Д., Теліпко В. Е., Овчаренко А. С. та ін. в яких викладені загальні принципи регулювання державного кордону, можливі режими його використання, а також загальний порядок врегулювання спорів, що виникають між сусідніми державами з приводу державного кордону.

Актуалізація проблеми врегулювання спірних питань щодо державного кордону України з Російською Федерацією набирає обертів в наукових роботах останнім часом отримала такого розмаху з погляду гарантування національної безпеки, безпеки мореплавства, урегулювання питань делімітації континентального шельфу, захисту своїх прав й економічних інтересів держави в Азово-Чорноморському регіоні, а також потребою вироблення геостратегічного підходу, обєктивної аргументації та активних дій на упередження, що повинно стати одним із пріоритетів зовнішньої політики України.

Проблема функціонування державного кордону нашої держави на різних його ділянках привертає значну увагу багатьох науковців. Дослідженням проблем розмежування морських просторів і континентального шельфу й виключних економічних зон в Азово-Чорноморському регіоні присвячено роботи таких українських учених, як А. Р. Бистрова, І. Білан, В. П. Горбулін, В. Гринчак, Г. Є. Ковальський, О. Колотіло, І. Нестеренко, М. О. Трюхан, Л. Чекаленко, А. Чернявський, О. Шемякін та ін. У працях вони висвітлюють проблеми, із якими зіткнулась українська держава, визначаючи свої кордони, а також показують важливість вирішення цих проблем як вагому складову частину сучасної зовнішньополітичної стратегії держави. На особливу увагу заслуговує науково-інформаційний збірник Стратегія і тактика, стан національної безпеки України, Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки підготовлений Національним центром із питань євроатлантичної інтеграції України. У ньому висвітлено питання визначення кордону України як один із чинників, що впливає на національну безпеку держави. Також виділяються основні проблеми, що існують між Україною та Росією щодо цього питання. Означена проблема відображена також у працях Л. Чекаленко, котра, характеризуючи українсько-російські відносини загалом, зазначає, що особливе місце в них належить проблемам делімітації та демаркації кордону в Азовському морі й Керченській протоці. У дослідженні наведено аргументи щодо певних кроків російської та української сторін для вирішення цієї проблеми. Політико-правові проблеми, повязані із правовим статусом і режимом використання Україною вод Азовського моря та розмежування вод Керченської протоки і проведення державного кордону, аналізує й А.Р. Бистрова. О. Шемякін широко характеризує політико-правові аспекти проблеми Азовського моря, Керченської протоки й острова Тузла, а також визначає територіальні інтереси України в Чорноморсько-Азовському басейні. Правові аспекти цієї проблеми розкриває також І. Нестеренко, яка обґрунтовує позицію України щодо делімітації цих морських акваторій, наголошуючи на тому, що дії України відповідають міжнародному праву й міжнародній практиці.

О. Колотіло обґрунтовує недоцільність зосередження особливої уваги на цьому питанні в російсько-українських відносинах, особливо деякими українськими політичними колами. Учений зазначає, що це сприяє нагнітанню антиросійських настроїв серед українського населення, що в майбутньому може зашкодити повноцінному розвитку співробітництва між країнами.

М.О. Трюхан, який із 1993 р. є членом й експертом українських комісій із делімітації та демаркації державного кордону України, у своїх роботах із позицій експерта-картографа фахово розглядає питання картографо-геодезичного забезпечення договірно-правового оформлення державного кордону, у тому числі й морського. Особливу увагу дослідник звертає на проблеми точного визначення параметрів протяжності морських кордонів в Азово-Чорноморському регіоні та неврегульованість питань щодо делімітації морських кордонів в Азовському морі й Керченській протоці.

Аналіз останніх публікацій показує, що, незважаючи на певний доробок із цього питання, усе ж таки залишається недостатньо розглянутою сучасна ситуація, яка складається в українсько-російських відносинах навколо вирішення проблеми чіткого розмежування морських просторів в Азово-Керченській акваторії з урахуванням наслідків екологічної катастрофи в Керченській протоці в листопаді 2007 р. та останніх перемовин між Україною і Росією. Переважно ця проблема висвітлюється в інформаційному режимі на сторінках періодичної преси, що зумовлює потребу узагальнення та проведення глибшого аналізу комплексу проблем, повязаних із делімітацією і демаркацією українсько-російського морського кордону.

Досить цікава позиція з аналізованої проблеми кандидата політичних наук Овчар І. В. який розглядає цю її через призму політологічних концепцій і доктрин що панують в Україні та Росії. Він зазначає, що з часу розпаду Радянського Союзу найбільш проблемним є питання про стан і перспективи визначення українсько-російських відносин. Воно виходить за межі взаємин лише двох держав, визначається європейським контекстом і регулюється підписаними договірними заявами як на двосторонньому рівні, так і в рамках взаємодії країн-учасниць СНД. На рівні Співдружності такі взаємини є продуктом переходу з внутрішнього контексту у зовнішню площину, що надає їм первинного значення і обумовлює низку проблем через їх продуктивність та пріоритетність. Формат українсько-російських взаємин продукується внутрішніми чинниками і набуває більш чіткого регіонального виміру. У звязку з цим спроба надати обєктивну оцінку досягнутому рівню міждержавної взаємодії України та Російської Федерації дозволяє розставити геополітичні акценти в регіоні, підтвердити та зафіксувати факт зміни геостратегічного становища обох держав, а, можливо, сформувати на їх основі певні заперечення, визначити політико-правові норми взаємодії в рамках СНД. Сьогодні тема актуалізується через спроби представників російської влади продемонструвати важливість свого впливу на українську політику, задати тон історичних подій та відмежуватися від критики в цьому питанні європейських країн. Також взаємини України та Росії мають дві площини: міждержавну та міжнародну. Перша характеризує виключно відносини між двома державами, друга складова - розкриває зміст інтеграційної політики на пострадянському просторі, в тому стані, в якому її вдалося створити в рамках СНД і забезпечити функціонування зовнішньої політики.

Таким чином, проблема вирішення питань демаркації та делімітації україно-російських кордонів потребує якнайшвидшого вирішення, оскільки саме багато в чому саме відносини щодо врегулювання прикордонних спорів обох країн багато в чому спричиняють негативний вплив на відносини України та Росії загалом.

1.2 Аналіз джерельної бази

Джерельною бази роботи є нормативно-правові акти, міжнародні договори, а також загальнотеоретичні праці вітчизняних та зарубіжних вчених. Безперечно теоретичні аспекти висвітлені в підручних та наукових посібниках складають базу будь якого дослідження, однак що стосується конкретним питанням відносин між Україною та Росією з приводу державного контролю, то першочерговим є дослідження нормативно-правових актів та міжнародних договорів.

Серед законів особливе місце посідає Конституція України, яка встановлює суверенітет України та визначає загальні засади зовнішньої політики України, та Закон України Про державний кордон України від 4 листопада 1991 р., в якому визначається, що Україна, керуючись Конституцією України, Декларацією про державний суверенітет України та Актом проголошення незалежності України, неухильно проводить політику миру, виступає за зміцнення безпеки народів України виходячи із принципів непорушності державних кордонів, які є відображенням територіальної цілісності, політичної та економічної незалежності, суверенітету та єдності України. Державний кордон України є недоторканним. Будь-які порушення його рішуче припиняються.

Серед міжнародних договорів особливе місце посідають договори між Україною та Росією, з приводу врегулювання відносин щодо державного кордону як на суходолі так і на морях (Чорному та Азовському). Найважливішим із них є Договір між Російською Федерацією і Україною про російсько-український державний кордон вiд 28.01.2003, ратифікація вiд 20.04.2004 на пiдставi 1681-15. Зокрема в цьому договорі визначено, що врегулювання питань, які відносяться до суміжних морських просторів, здійснюється за угодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав.

Цікавим є також позиція держав з вирішення проблеми врегулювання відносин щодо державного кордону, яка визначається в доктрині національної безпеки. Зокрема в доктрині зовнішньої безпеки Росії, або яка відома міжнародній громадськості як «Концепція суспільної безпеки Росії». В цьому документі зокрема, визначено, що всі прилежні території до Росії є зоною ї стратегічних інтересів, а отже всі спірні питання щодо цих територій повинні вирішуватися лише на користь Росії, бо інакше це суперечить національним інтересам.

Що ж стосується вітчизняної доктрини національної безпеки, то український законодавець виходить з того, що всі питання щодо врегулювання міждержавних питань, в тому числі, в сфері кордонів мають вирішуватися виходячи із загальноприйнятної практики міжнародних відносин. Отже, не зрозумілим є позиція Росії виходячи з її задекларованих інтересів щодо намагання встановлення власного корисливого впливу на нашу країну. Зокрема це ілюструється керівництвом північного сусіда: щоразу як український політикум робить погляд на захід, на Європу чи декларує ціль входження в ЄС, з боку Росії одразу лунають або погрози політичного та економічного тиску, або такий тиск проявляється за вдяки реальним інструментам впливу таким як скажімо ціна на газ. Отже, проблема врегулювання двосторонніх відносин щодо державного кордону, виходить набагато далі за суто політичну риторику урядів обох країн щодо цього питання.

На сьогоднішній день нажаль, проблематика відносин України та Росії в аспекті регулювання державного кордону представлена лише на рівні публіцистичного характеру та критики з боку ЗМІ, що стосується ґрунтовних досліджень механізмів врегулювання спорів з приводжу державного кордону між Україною та Росією, то заслуговує на увагу дисертація Мостиського А.Б. Міжнародно-правова основа державних кордонів України.

Цікавим є аналіз визначення державного кордону в законодавстві Російської Федерації, як стороні відносин з питань врегулювання українсько-російського кордону. Так, відповідно до Федерального Закону Російської Федерації «Про Державний кордон Російської Федерації» від 1 квітня 1993 р. N 4730-І державний кордон - це лінія й минаюча по цій лінії вертикальна поверхня, що визначають межі державної території (суходолу, вод, надр і повітряного простору) Російської Федерації, просторова межа дії державного суверенітету Російської Федерації.

Необхідно звернути увагу також на джерельну базу, що містить засади та принципи вирішення міжнародних спорів з приводу кордонів. Зокрема принцип мирного вирішення прикордонних питань закріплений у Конституції Російської Федерації, у статті 2 Закону РФ "Про Державний кордон Російської Федерації" і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права, а також у ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Одним з перших багатосторонніх договорів, у якому знайшов відбиття цей принцип з'явився Паризький пакт 1928 р. (Договір про відмову від війни як знаряддя національної політики), що проголошував необхідність урегулювання або вирішення всіх суперечок або конфліктів між державами тільки мирними засобами. Відповідно до Уставу ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. сформулювала принцип у такий спосіб: "Кожна держава дозволяє свої міжнародні суперечки з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавався загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість".

Порівнюючи вітчизняне та російське законодавство з проблематики врегулювання відносин щодо україно-російського кордону можна сказати, що хоча вони й ґрунтуються на принципах та нормах міжнародного права, однак векторально вони повернуті в бік захисту національних інтересів, що яскраво демонструє ряд конфліктів із російською стороною з приводу кордону. Така позиція сторін закріплюється законодавчо у відповідних нормативно-правових актах: Законом України «Про основи національної безпеки України» та Стратегією національної безпеки Російської Федерації до 2020 року, затвердженої Указом Президента РФ від 12.05.2009 р. № 537. В цих нормативних актах чітко окреслена позиція обох держав щодо їх державних кордонів, які є частиною їх стратегічних інтересів та ключовим елементом у забезпеченні внутрішньої та зовнішньої безпеки країн, досягнення якої передбачає застосування всіх можливих заходів що не суперечать міжнародним нормам. Однак на практиці, для забезпечення цілісності кордонів використовуються усі можливі засоби не дивлячись на реакцію світової спільноти, оскільки державний кордон є елементом суверенітету країни.

Крім того, зауважимо, що оскільки проблематика відносин між Україною та Росією полемізується великою мірою за допомогою електронних ресурсів мережі Інтернет, то під час підготовки даної роботи були використані зокрема як офіційні сайти органів державної влади України: Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Адміністрації Президента України тощо, так і сайти різноманітних засобів масової інформації, а також ресурси міжнародних та регіональних Інтернет-конференцій.

2. Теоретичні аспекти регулювання правових відносин з питань державного кордону

.1 Поняття та сутність державного кордону види кордонів

Територіальне верховенство є складовою частиною державного суверенітету. Як проголошується у ст.2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві це називається територіальним суверенітетом.

Територіальний суверенітет - це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. Правда, у ряді випадків держава має право здійснювати свою юрисдикцію щодо осіб і дій, виконаних поза межами своєї території. Розрізняють юрисдикцію, що наказує, тобто право видавані обов´язкові норми; правозастосовну - право застосовувати урядові або адміністративні санкції до фізичних або юридичних осіб; юрисдикцію примусового здійснення - правозастосувальні заходи примусу для забезпечення реалізації норм.

Правові підстави зміни державної території - це встановлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території.

Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни.

Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння, оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація.

Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначення народів, закріпленому в п.2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст.1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби територіальних змін, що ґрунтуються на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом.

Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизначення пов´язана з юридичною невизначеністю суб´єкта цього права та з колізією принципів самовизначення та територіальної цілісності держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів - вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток.

У Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція іноземних держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою самого СРСР. Такий підхід, звісно, суперечить природно-правовій основі права на самовизначення як права народу самостійно розпоряджатися своєю долею.

У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як суб´єкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на самовизначення не може обумовлюватися згодою інших суб´єктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами.

Цесія - це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов´язана з безповоротною втратою державою переданої території.

Оренда території - один зі способів, що найчастіше зустрічаються в чинному міжнародному праві, тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває.

Окупація - спосіб придбання території, яка нікому не належить. Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих географічних відкриттів. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов´язані з ефективною окупацією, досить рідкі.

Давнина володіння - це тривалий та мирний публічно-правовий контроль над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету де факто при відсутності зустрічних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Не є правовими підставами для зміни державної території анексія, військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично недійсними.

Анексія - насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. Заборона анексій пов´язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто.

Військова окупація - це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території іншої. Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.

Основними завданнями охорони державного кордону є забезпечення встановленого режиму державного кордону й прикордонного режиму.

Отже, державний кордон - це лінія, що позначає на картах і на місцевості межі державної території на суші, на воді, в повітрі і в надрах, тобто просторова межа дії державного суверенітету конкретної держави. Сухопутний кордон відокремлює сухопутну територію однієї держави від аналогічної території іншої держави і встановлюється, як правило, в договірному порядку між суміжними державами з врахуванням рельєфу місцевості (орографічні кордони).

При неможливості обліку рельєфу (гірські хребти, вододіли, річки і тому подібне) можуть встановлюватися геометричні (прямі лінії, що сполучають природні або штучні орієнтири або характерні крапки поза населеними пунктами) або астрономічні (по паралелях і меридіанах) кордони.

Водний кордон може проходіть: на озері - по прямій лінії, що сполучає виходи сухопутного кордону до протилежних берегів озера, незалежно від рівня води і зміни контура його берегів; на судноплавній річці - по головному фарватеру (тальвегу - лінії найбільших глибин). В разі природної зміни фарватеру під дією денудації (поточного водного потоку) кордон також може відповідно змінюватися (так звані рухливі кордони). Встановлення рухливого кордону на пограничних річках було передбачене в договорах СРСР з Угорщиною, Польщею, Румунією, Фінляндією про режим кордону; на несудохідній річці - як правило, по середині річки або її головного рукава; на водосховищах - гідровузлів і інших штучних споруд - по лінії державного кордону до їх заповнення водою, якщо інше не встановлене міжнародним договором між зацікавленими суміжними державами. Наприклад, Угода між СРСР і Румунією про спільне будівництво гідровузла Костешти-Стинка на річці Лозину 1972 р. передбачало спільне будівництво гідровузла, встановлення умов його експлуатації, водокористування і проходження державного кордону між СРСР і Румунією через центральну частину греблі; на морі - по зовнішній межі територіального моря відповідно до національного законодавства (в Україні державний кордон на морі проходить на відстані 12 морських миль від вихідних ліній, від яких відлічується ширина територіального моря) або угод з суміжними державами.

Повітряний кордон (бічна) є вертикальною плоскістю, відновленою по лінії проходження сухопутного і водного державного кордону. Верхня висотна межа повітряного простору, що відокремлює його від космічного простору, міжнародним правом не встановлений. На думку, що затверджується в міжнародній практиці, висотна межа повітряного простору складає приблизно 110 км. від поверхні Землі - найменша стійка висота орбіти штучних супутників Землі.

Для забезпечення на державному кордоні належного порядку можуть встановлюватися погранична смуга і погранична зона. Погранична смуга - це розташована безпосередньо на кордоні смуга місцевості невеликої ширини, на якій можуть бути встановлені смуга (КСО) контрольного сліду і обладнані інженерні споруди, що перешкоджають несанкціонованому переходу (пересіченню) державного кордону.

Погранична зона - це місцевість шириною до 5 км. уздовж державного кордону на суші, морське узберіжжя, що виходить до відкритого моря, берега пограничних річок і озер, водоймищ і водосховищ і розташовані на них острови. Виходячи з характеру стосунків між суміжними державами, погранична зона може не встановлюватися (наприклад, між Швейцарією і Італією), між країнами-членами СНД державні кордони "прозорі", номінальні.

Режим в пунктах пропуску через державні кордони включає правила в'їзду до цих пунктів, перебування і виїзду з них осіб, транспортних засобів, ввезення, знаходження і вивозу вантажів, товарів і тварин, встановлювані виключно на користь створення необхідних умов для здійснення пограничного, митного, санітарного, фітосанітарного і інших видів контролю. Місця і тривалість стоянок в пунктах пропуску через державні кордони транспортних засобів закордонного прямування визначаються адміністрацією аеропортів, аеродромів, морських, річкових портів, залізничних, автомобільних вокзалів і станцій, інших транспортних доріг і підприємств за узгодженням з пограничними військами, митними і іншими посадовими особами на державних кордонах і в пунктах пропуску через кордони. Іноземні невоєнні судна і військові кораблі заходять в порти держав відповідно до правил, прийнятих в цих державах і опублікованих в "Сповіщеннях мореплавцям".

Особи, винні в порушенні режиму державних кордонів, пограничного режиму і правил в пунктах пропуску через державні кордони, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності залежно від тяжкості порушення і розміру заподіяної шкоди або збитку. У окремих малозначимих випадках ця особи можуть бути передані властям суміжної держави або видворенні. Для дозволу пограничних інцидентів (наприклад, під час переходу кордону дітьми, туристами, тваринами і тому подібне) суміжними державами призначаються пограничні комісари (пограничні представники, пограничні уповноважені) і їх заступники, що діють в межах наданих їм повноважень. Серйозніші інциденти можуть бути дозволені дипломатичним дорогою.

Погранична річка - це річка, що відокремлює територію однієї держави від території іншого, по якій проходить кордон між цими суміжними державами, і що має особливий правовий режим, що встановлюється в договірному порядку між суміжними державами (наприклад, річка Прут між Молдовою і Румунією, Амур між Росією і Китаєм і ін.). Правовий режим пограничної річки може регламентувати: охорону державного кордону; спільне раціональне водокористування і управління водними ресурсами, включаючи питання судноплавства, рибальства, сплаву лісових матеріалів, зведення гідротехнічних споруд і управління ними; охорону, захист і збереження довкілля басейну пограничної річки і її фауни і флори, включаючи охорону вод від забруднення, контроль якості води і др.; компетенцію і діяльність змішаної комісії, створеної зацікавленими сторонами для врегулювання всіх питань, що стосуються правового режиму пограничної річки.

Державний кордон України становить собою лінію, яка визначає межі сухопутної і водної території країни, а також повітряний простір над нею.

Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991р. встановлено види, режим і правила охорони державного кордону. Відповідно до цього Закону виділяють два види охорони державного кордону - політичний і санітарний.

Політичну охорону державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах покладено на Державну прикордонну службу України, а в повітряному просторі - на війська протиповітряної оборони України. Їх обов'язки й права щодо охорони державного кордону визначають закони та інші акти компетентних органів державної влади.

Режим державного кордону - це встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України. Сутність його полягає в тому, що залізничне, автомобільне, морське, річкове, повітряне та інше сполучення через державний кордон здійснюють у контрольно-пропускних пунктах Прикордонної служби. Всі особи, їх транспортні засоби, вантажі та інше майно, що перетинають державний кордон, підлягають прикордонному й митному контролю. У відповідних випадках здійснюють також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивезенням з території України культурних цінностей та інший контроль. Важливим елементом забезпечення режиму державного кордону є правила здійснення господарської діяльності в його межах. Законодавством визначено, що судноплавство, користування водними об'єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань та іншу господарську діяльність проводять за погодженням із підрозділами Державної прикордонної служби України, щоб забезпечувався належний порядок на державному кордоні.

З метою забезпечення режиму державного кордону в прикордонній смузі встановлюють прикордонний режим, який регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування, провадження робіт, обліку та тримання на пристанях суден, їх плавання у внутрішніх водах. Прикордонну смугу встановлюють безпосередньо вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, до неї не включають населені пункти й місця масового відпочинку населення.

Безпосередньо функції охорони державного кордону здійснює Державна прикордонна служба України. Відповідно до Закону України «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 р. її головним завданням є забезпечення недоторканності державного кордону, а також охорона екологічної зони України.

Центральним органом управління прикордонною службою є Адміністрація Державної прикордонної служби, положення про яку затверджено Указом Президента України від 4 серпня 2003 р.. Голова адміністрації є Командувачем Державної прикордонної служби України, його призначає на посаду й звільняє з посади Президент України. Організаційна структура прикордонної служби України складається з прикордонних військових напрямів, з'єднань, частин та інших органів охорони державного кордону.

Завдання та функції прикордонної служби України визначають її основні повноваження. Під час виконання своїх функцій і завдань вона зобов'язана: припиняти будь-які спроби незаконного перетинання кордону; відбивати вторгнення озброєних формувань; забезпечувати виконання зобов'язань, що виникають із міжнародних договорів; здійснювати спільні заходи з органами Служби безпеки, внутрішніх справ, митної, санітарної служб тощо.

У межах прикордонної смуги в пунктах пропуску через державний кордон, а також на спеціально визначеній території Державна прикордонна служба України має право:

-розташовувати прикордонні наряди, пересуватися під час виконання службових обов'язків по будь-яких ділянках місцевості; вести дізнання в справах про порушення державного кордону, проводити оперативно-розшукову діяльність;

-здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили державний кордон; перевіряти в осіб, які прямують через державний кордон, документи на право в'їзду або виїзду з країни; здійснювати самостійно або разом з митними установами огляд вантажів та іншого майна; вилучати заборонені до ввезення в країну або вивезення з країни предмети, а також предмети контрабанди; здійснювати інші дії щодо охорони державного кордону відповідно до законодавства України та її міжнародних договорів.

Санітарну охорону кордону України здійснюють з метою запобігання занесенню небезпечних інфекційних хвороб із-за кордону на територію України й за межі України (за кордон). Організацію та порядок санітарної охорони кордону врегульовано Законом України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.

Здійснення санітарної охорони кордону покладено на Державну санітарно-епідеміологічну службу України. Цій же меті слугує ветеринарна охорона кордону.

Санітарну охорону кордону України забезпечують здійсненням медико-санітарних і адміністративно-санітарних заходів. До них належать: медичний огляд і ізоляція хворих; санітарний огляд вантажів і майна; заборона в'їзду та виїзду особам, що страждають на інфекційні захворювання, тощо. Засобами забезпечення ветеринарної охорони кордону України є заборона ввезення й вивезення заразних тварин, птиці, їх ветеринарний огляд, оголошення карантину та ін.

.2 Делімітація та демаркація кордонів

У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

) на суші - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

) на морі - по зовнішній межі територіального моря України;

) на судноплавних ріках - по середині головного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплавних ріках (ручаях) - по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їхніх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ручая) у той або інший бік;

) на водоймищах гідровузлів, та інших штучних водоймах - відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення;

) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях і інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), - по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді.

У процесі встановлення кордону звичайно розрізняють два послідовних етапи:

1) делімітація - це визначення в договірному порядку загального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключє двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делімітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. У України проведена делімітація державних кордонів із усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році - із Молдавією), за винятком Російської Федерації. Переговори про це між двома державами знаходяться в початковій стадії;

2) демаркація - це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створеними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «державний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами України». При демаркації складається протокол - докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони не позначаються. В даний час йде процес демаркації українсько-білоруського й українсько-молдавського кордону.

При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіжності вирішуються змішаними комісіями, а в особливих випадках - на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про територіальне розмежування, поступку, обмін, продаж територій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домовляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кордонів суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здійснюється шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Особливої актуальності проблематика державного кордону набула в зв'язку з розпадом Союзу РСР і утворенням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умовний характер кордонів між колишніми союзними республіками CPP - нині незалежними державами. Вони були визначені по адміністративних кордонах між союзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих обставин 26 травня 1995 року держави-члени СНД підписали Договір про співробітництво й охорону кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому договорі, було рішення іменувати кордонами лише ті, що є ділянками державних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордони з Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Для досягнення цілей договору сторони прийняли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з врахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з договором було узгоджене Положення про Раду командуючих прикордонними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикордонних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення яких-небудь спеціальних документів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що подібний розподіл кордонів на внутрішні (прозорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. В даний час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД, - таке перетинання буде дозволено тільки при наявності іноземного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати силу, то незабаром внутрішні кордони між державами СНД перетворяться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кордонів і, відповідно, своєї території держава на кордоні установлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до розділу II Закону України «Про державний кордон України» режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходу іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим, державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

У відповідності зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року, з метою встановлення на державному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж берегів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з урахуванням особливостей місцевості й умов. У прикордонну смугу не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних рік, озер та інших водоймищ України і розташовані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордонному районі в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, що включає правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. Прикордонний режим також поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, де прикордонна смуга і контрольований прикордонний район не встановлені.

Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. У необхідних випадках Прикордонні війська України можуть уводити додаткові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада 1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму державного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України з числа офіцерів прикордонних військ України призначаються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикордонними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними договорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлюваних Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України - це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивозом із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають державний кордон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державного кордону України є:

) особи, які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;

) особи, які проникли або намагаються проникнути на українські або іноземні транспортні засоби закордонного проходження з метою незаконного виїзду з території України;

) іноземні невійськові судна і військові кораблі, що зайшли в територіальне море або внутрішні води України з порушенням встановлених правил заходу в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні транспортні засоби є порушниками державного кордону України й у тих випадках, коли вони перетинають державний кордон України в підводному положенні або знаходяться в цьому положенні під час плавання і перебування у водах України;

) повітряні судна й інші літальні апарати, що перетнули державний кордон України без відповідного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил перельоту через державний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-якими іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням встановленого порядку.

Таким чином, було проаналізовано теоретичні аспекти регулювання відносин з приводу державного кордону, його визначення та встановлення. Зокрема, визначено, що під державним кордоном слід розуміти лінію і уявну вертикальну поверхню, що проходить через цю лінію, яка визначає межі державної території, - суходолу, вод, надр, повітряного простору - тобто межі розповсюдження державного суверенітету. Важливим аспектом в межах регулювання відносин з приводу державного кордону є питання делімітації кордонів, тобто визначення загального положення і напрямів державного кордону між суміжними державами шляхом переговорів та його демаркації - проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням його спеціальними прикордонними знаками.

3. Правові засади регулювання питань кордону між Україною та Росією

.1 Характеристика Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон

Роки існування СНД засвідчили, що за наявності доброї волі та визнання життєво важливих інтересів партнерів досягти взаєморозуміння у розв'язанні спірних питань, якими складними б вони не були, не становить проблем. До таких проблем належить і питання врегулювання кордонів між країнами-учасницями СНД. Кордони - невід'ємна ознака будь-якої держави. Вони є обов'язковим елементом, що сприяє формуванню державно-територіального організму. Без чітко визначених і добре захищених кордонів держава не може забезпечити своє суверенне право на організацію власної соціально-економічної системи».

Україна почала робити висновки з уроків історії. Достатньо зазначити, що в 20-80-х років XX ст. довільне перекроювання кордонів відбувалось майже 100 разів. Для України ситуація була оригінальною, адже протяжність неврегульованих кордонів на душу населення тут переважала загальносвітові показники.

У Мінській угоді щодо утворення СНД було закріплене положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн-учасниць Співдружності, недоторканості їх кордонів. У заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність незалежних держав зазначалося: "Кордон між Україною - з одного боку, та Росією і Білоруссю - з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 p., лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні".

Проте російська сторона, зокрема глава МЗС Є. Примаков, висловив тезу про те, що кордони держав, які утворились після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються Гельсінськими домовленостями. Цю тезу не можна було розуміти інакше, як закладання ідеологічного підґрунтя до майбутніх територіальних переділів на пострадянському просторі, нового перекроювання кордонів. Саме таку оцінку дали глави низки делегацій під час Лісабонського саміту ОБСЄ.

За таких умов назріла необхідність надання державному кордону України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю і Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалось, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.

Але таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. був підписаний Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між урядами України і Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського державного кордону.

На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань. У Кишиневі 21-22 травня 1998 р. відбулось спільне засідання українсько-молдовської комісії з делімітації державного кордону, було узгоджено 98,2% або 1180,4 км спільного кордону.

Складніше вирішувалось питання про делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалась на пропозиції росіян "щодо внутрішнього і зовнішнього кордонів", і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялась. Влітку 1992 р. російський міністр А.Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.

Російський парламент 9 липня 1993 р. прийняв Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалось, що місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки при передачі Кримської області в 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській республіці не визнано таким, що втратив чинність.

Це рішення було однозначно оцінено як агресивний політичний акт, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов'язаннями РФ та України про непорушність кордонів, такий, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили.

Спекуляції навколо Севастополя є не лише втручанням у внутрішні справи України, а й суперечать рішенням Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 p., де Росія разом із США, Великобританією, КНР і Францією є гарантом територіальної цілісності та недоторканості кордонів України.

Ще в травні 1995 р. МЗС України надіслало до МЗС РФ ноту з проектом Угоди про правове оформлення державного кордону. Лише в серпні 1996 р. міністр ЗС РФ Є. Примаков погодився на це, але справа рухалась повільно. Позиція Росії була зрозумілою, адже згідно зі "Стратегічним курсом Росії з державами-учасницями СНД" необхідно було дотримуватись того, що "національним інтересам Росії і спільним інтересам держав СНД відповідає надійна охорона по периметру СНД, яка має здійснюватись спільними зусиллями,... слід прагнути до створення єдиної охорони їх кордонів".

Росія запропонувала країнам-учасницям СНД укласти Концепцію і Договір про співробітництво в охороні кордонів держав-учасниць СНД з державами, що не входять до Співдружності. Ці документи підписали Вірменія, Білорусь, Грузія, Росія, Киргизія та Таджикистан. Разом з Україною їх не підписали Азербайджан, Молдова, Туркменістан і Узбекистан.

Україна і надалі відстоює механізм двосторонніх угод. Щодо кордонів, то вони мають бути уніфіковані: не можуть у незалежних державах існувати зовнішні та внутрішні кордони, вони рівноцінні і вимагають посиленої охорони. Достатньо нагадати, що на так званому внутрішньому кордоні України лише за 1991-1996 pp. було затримано 73 тис. порушників кордону, десятки тисяч одиниць зброї, тони наркотичної речовини тощо.

Наприкінці січня 1996 р. у Сочі відбулась зустріч делегацій прикордонних відомств України та РФ, які очолювали голова Держкомкордону - командувач Прикордонними військами України В. Банних і директор Федеральної прикордонної служби Росії А. Ніколаєв. За підсумками зустрічі було підписано протоколи про спільний прикордонний і митний контроль між Україною і Російською Федерацією.

Довжина українсько-російського кордону - 2484 км. На середину 1996 р. тут функціонувало 60 пунктів пропуску, з них залізничних - 15, автомобільних - 44 і одна паромна переправа. Планувалось після належного облаштування відкрити ще сім автомобільних і два залізничних пункти пропуску.

На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керчинської протоки і завершення делімітації державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р. Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією.

На початку 2003 р. президенти Росії та України підписали договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону вирішувалась з величезними труднощами. В Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого "конфлікту" навколо о. Тузли, Л.Кучма та В.Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн. Третього березня 2004 р. парламенти Росії та України вступили в ратифікаційний процес стосовно спільних кордонів.

Таким чином, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон було ратифіковано Верховною Радою України Законом N 1681-IV ( 1681-15 ) від 20.04.2004 ). В цьому договорі зокрема зазначено, що Україна і Російська Федерація, керуючись цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, а також положеннями Гельсінського Заключного акта, ґрунтуючись на положеннях Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року, виходячи з необхідності врегулювання питань проходження українсько-російського державного кордону з метою подальшого зміцнення дружніх, добросусідських відносин між народами України і Росії, домовилися про засади регулювання недоторканності кордону між Україною та Росією та режиму його використання.

У зазначеному Договорі вводиться поняття державного кордону, тобто під терміном "українсько-російський державний кордон", "державний кордон" чи "кордон", розуміється лінія та вертикальна поверхня, яка проходить по цій лінії, що розділяють державні території (сушу, води, надра і повітряний простір) Договірних Сторін від точки стику державних кордонів України, Російської Федерації та Республіки Білорусь до точки, розташованої на березі Таганрозької затоки.

Українсько-російський державний кордон проходить так, як це зазначено в Описі проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією і зображено суцільною лінією червоного кольору на картах державного кордону між Україною та Російською Федерацією. Опис і карти державного кордону, які додаються до цього Договору, становлять його невід'ємну частину.

Будь-які природні зміни, що можуть відбуватися на місцевості, не змінюють положення українсько-російського державного кордону, визначеного цим Договором, якщо не буде досягнуто домовленості про інше.

Особливе місце посідає врегулювання питань території, ня якій стикаються кордони України Росії та Білорусії, так стик державних кордонів України, Російської Федерації і Республіки Білорусь визначається відповідним міжнародним договором.

Також в Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон зазначено, що врегулювання питань, які відносяться до суміжних морських просторів, здійснюється за угодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав.

Таким чином, проблема делімітації кордону, хоч і є скрупульозною, але порівняно недорогою. Демаркація кордону вимагає значних коштів. Так, на облаштування 1 км витрачається 40 тис. доларів. Україні потрібно для демаркації 183 млн доларів. Це, безумовно, немалі кошти, які зумовлюють велику демагогію всередині країни стосовно доцільності цих заходів. Але "прозорість кордонів" призводить до ще більших збитків для української економіки і йдеться не про створення "залізної завіси", а наведення елементарного порядку на державних рубежах країни.

В україно-російських взаєминах намітилася тенденція до стабілізації політичних відносин, посилення взаємної економічної залежності, що в середньостроковій та довгостроковій перспективі може привести до поглиблення й розширення дії російського фактора в Україні. Зміни складових характеристик відносин наших країн чітко вкладаються в оновлену зовнішньополітичну концепцію російської політики, спрямовану на формування російської держави як світового центру сили.

Стрижневою ланкою політики Росії є силова складова щодо навколишнього простору, який віднесено до стратегічних інтересів Росії, - тобто простору СНД, і насамперед України. З огляду на геополітичні завдання Російської Федерації формується й український вектор російської зовнішньої політики. Особливе місце тут посідають російські інтереси в Україні, що породжують російський вплив на політичні процеси, залучення економічних і гуманітарних чинників.

Утім Москва шукає можливості впливу на Україну ще й для того, щоб розв'язати проблеми, які й досі існують в україно-російських відносинах. Однією з проблем, що стоять на заваді розвитку двосторонніх відносин, є, зокрема, проблема кордону. Питання делімітації й демаркації кордону між Україною та Російською Федерацією залишається актуальним уже понад десять років і набуває особливої гостроти у період виборчих парламентських і президентських кампаній. Нагадаємо, що в результаті спроби Державної Думи у 1992 і 1993 рр. висунути претензії на те, що Крим і Севастопольбуцімто належать Росії, змусили Україну звернутися за підтримкою до Ради Безпеки ООН, яка прийняла відповідну постанову, засуджуючи подібні зазіхання.

Хоча Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Росією було підписано 31 травня 1997 р. (ратифікований Україною у 1998 р., а Росією - у 1999 р.), вирішення питання кордонів відбувається досить складно і повільно. Лише в червні 2003 р. президенти двох країн підписали

Договір про україно-російський державний кордон, а російсько-українська комісія зі співробітництва, яка заявила, що процес делімітації сухопутної ділянки російсько-українського кордону завершений, розглянула 16 липня того ж року в Москві хід підготовки необхідних документів для внесення на ратифікацію в парламенти двох країн відповідного Договору, однак із вилученням статей щодо морської лінії. І цьому є відповідні пояснення.

Активізацію Росії щодо вирішення питань Азовського моря і Керченської протоки, імовірно, прискорив посилений рух України до Північноатлантичного блоку, а саме - прийняття Верховною Радою України Закону від 17 липня 2003 р. (у першому першому читанні) про Меморандум про співробітництво України з НАТО, підписаний українським урядом 9 липня 2002 р. (Проект Закону про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і штабом Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці та штабом Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил НАТО в Європі щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України).

Російська Федерація прагне розв'язати питання морських кордонів, а саме в Азовському морі й у Керченській протоці, на власну користь. Обґрунтовуючисвою позицію, російська сторона висуває нові й нові варіанти прокладання лінії кордону, посилаючись на положення міжнародного права. При цьому як аргументи на користь своєї позиції російська сторона називає:

гарантування безпеки своїх кордонів від потенційної й імовірної загрози - просування військ НАТО до кордонів РФ;

транзитний простір України для російських енергоносіїв, які постачають у Європу;

український ринок збуту для російської промисловості;

ринок продовольства, тобто інтереси російського капіталу, присутнього в Україні.

Якими ж є перспективи розв'язання спірних питань україно-російських відносин, зокрема щодо Азовського моря? Якщо Україна погодиться з вимогою Росії надати Азовському морю статус внутрішнього моря, це спричинить низку потенційних загроз. Передусім у міжнародному праві внутрішнє море або внутрішні води визначаються як продовження території суші, що може належати лише одній державі. У міжнародному праві визначено, що внутрішні морські води перебувають під виключним суверенітетом прибережної держави.

Відповідно до норм міжнародного права держави мають право оголошувати певні затоки, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, історичними. Так, Федеральний закон Російської Федерації «О внутренних морских водах, территориальном море и прилежащей зоне Российской Федерации» 1998 р. передбачає, що внутрішні води становлять води «заток, бухт, губ, лиманів, морів і проток із шириною входу в них не більше 24 морських миль, які історично належать Російській Федерації». При цьому залишається незрозумілим, що означає термін «історично», який рік чи століття слід вважати початком історичності. Звідси можна припустити, що Росія і надалі розглядатиме Азовську акваторію виключно російським простором для створення відповідної інфраструктури, рибного промислу, розвідки і розробки покладів енергоносіїв тощо. Для збереження позитивного міжнародного іміджу російська сторона вже запропонувала Україні поділ Азовського моря по дну. У разі незгоди Росія, імовірно, наполягатиме на поділі по серединній лінії (за прикладом поділу Каспію).

Положення міжнародного права визначають: морські кордони держави проходять по зовнішніх лініях її територіальних вод, які відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. становлять ширину не більше 12 морських миль від лінії найбільшого відпливу або прямих похідних ліній.

Між протилежними та суміжними державами такі кордони на морі вважаються встановленими по серединній лінії, якщо тільки між такими державами не укладено угоду про інше або не діють інші спеціальні норми.

Проблему україно-російських відносин становить і питання визначення кордону між державами в районі Керченської протоки. Режим державного кордону Росії визначено Законом «Про Державний кордон Російської Федерації» від 1993 р. та змінами і доповненнями до нього від 1996 р. У ньому стверджується, що Державний кордон встановлюється:

на суші - за характерними точками, лініями рельєфу або ясно видимими орієнтирами;

на морі - за зовнішнім завершенням територіального моря, до якого належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, що рахується від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Росії;

на судноплавних річках - посередині головного фарватеру;

на несудноплавних річках - по їх середині.

Держава-правонаступник зобов'язана дотримуватися договорів про кордони (ст. 11 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.). За міжнародно-правовими положеннями існують три засади щодо зміни кордонів. Усі вони пов'язані зі зміною приналежності території і полягають у такому:

) здійснення народами і націями права на самовизначення, результатом чого є виділення нової державної території у складі попередньої, поділ існуючої території або возз'єднання (приєднання) різних територій;

) обмін ділянками території між державами або поступка на основі міжнародного договору. що підлягає ратифікації;

) редемаркація кордону на основі двостороннього протоколу.

Ще одним гострим питанням прикордонних відносин України та Росії є острів Коса Тузла. Ця проблема особливо загострилася внаслідок дій Росії на початку 2003 р., які містили загрозу анексії частини української території. Росія пропонувала Україні різні варіанти розв'язання цієї територіальної проблеми. Одним із них було впровадження кондомініуму - міжнародно-правового співволодіння, спільного і неподільного здійснення верховної влади на території двома державами.

Узагалі кондомініум встановлюють, аби задовольнити претензії двох або декількох держав на ту саму територію. Так, саме на засадах кондомініуму Франція й Іспанія свого часу володіли декількома прикордонними островами на річці Бідасса, Австрія та Пруссія - Шлезвіг-Гольштейном і Лауенбургом, Англія та Франція - островами Нові Гебриди.

Другий варіант запропонованого Росією розв'язання проблеми острова Коса Тузла полягав у тому, що Україна передає острів Росії у тривалу оренду подібно до військової бази в Севастополі.

Зрештою, не виключався й такий варіант, як придбання острова Росією. При цьому як компенсація пропонувалося погашення українського боргу, передача нерухомості за кордоном українській стороні та інші обіцянки.

Судячи з усього, «питання Тузли» розглядалося як своєрідний виклик, що мав розставити крапки над «і» в україно-російських відносинах, створити критичну масу російського невдоволення щодо України.

Імовірно, український варіант проведення кордону по адміністративній лінії розмежування між Тузлою і Таманським півостровом міг би бути втілений, якби президентом Росії був Б. Єльцин. У випадку з нинішнім російським главою держави це виключено: він не поступиться інтересами Росії в цьому регіоні. Україна у виробленні своєї позиції щодо острова Коса Тузла діяла так:

у переговорах із російською стороною за основу брала адміністративний поділ цього регіону: адміністративні кордони стають державними кордонами;

відправною точкою в переговорному процесі стало не тільки адміністративне підпорядкування острова Коса Тузла Україні, а також його фінансування: острів Тузла постійно перебував на міському балансі міста Керчі.

Висновки, які Росія зробила з «питання Тузли», для України були застережливими. З одного боку, зондування російською стороною позицій нашої держави продемонструвало чіткість і непоступливість українського уряду на першому етапі конфлікту, що було виражено у заяві, відповідно до якої острів Коса Тузла є українською територією. З другого боку, продемонстрована Україною спроможність захищати свої інтереси виявилася не на користь українській стороні. Це вочевидь продемонстрували розгубленість представників владних структур, неадекватність дій різних гілок влади, розчарування населення як поведінкою влади, так і самим фактом зазіхання іншої сторони на вітчизняну землю. Усе це доповнювалось негативною реакцією в світі на загострення територіальних претензій двох країн. Зазначимо, що ставлення світової спільноти до подібних конфліктів є взагалі негативним.

До цього слід додати позицію українських західних союзників, офіційні представники яких або відсторонилися від конфлікту, або закликали до дотримання засад міжнародного права і залучення міжнародних арбітрів. Важко назвати країну, яка б на офіційному рівні чітко заявила, що острів є українським, і при цьому закликала б світову спільноту підтримати українську позицію. Неофіційні заяви у міжнародному праві не враховуються. Фактично так звані «стратегічні» партнери України, серед яких найгучніше про партнерство заявляли США, ФРН та інші, відсторонилися від України, і весь тягар розв'язання територіальних претензій ліг на український істеблішмент.

Складні питання стратегічного партнерства і проблема кордонів були в центрі уваги спільного засідання колегій Міністерств закордонних справ України і Росії (19 травня 2003 р.). У результаті парафовано важливий для обох сторін документ - декларацію про стратегічне партнерство, ратифікація якої передбачається парламентами України і Росії. Було підписано Атлас карт україно-російського сухопутного кордону. Отже, процес делімітації сухопутної ділянки кордону завершений.

У липні 2003 р. в Москві російсько-українська комісія зі співробітництва розглянула хід підготовки для внесення на ратифікацію до парламентів двох країн Договору про українсько-російський державний кордон.

Подальші події продемонстрували, що Росія не поступилася своїми інтересами на Азовському морі та в Керченській протоці, закріпивши свої вимоги до України в текстах договорів і угод (про Азовське і Чорне моря, про Керченську протоку), що передані на ратифікацію до російського парламенту. При цьому Росія наполягає на ратифікації всіх угод, плюс на створенні Єдиного економічного простору (ЄЕП) - єдиним пакетом синхронно обома парламентами.

Висновки, які зробила Україна з територіального протистояння з Росією, є невтішними. У подальшому Росія тиснула на Україну щодо проведення кордону по Керч-Єнікальській протоці (фарватеру). У такій ситуації звертатися до міжнародного арбітражу (за Статутом ООН - це засіб превентивної дипломатії, розгляду спірних питань конфліктуючих сторін із залученням кожною стороною своїх суддів) було б справою наперед програшною: в Україні не вистачить відповідних потужностей (членство в Раді Безпеки тощо) і грошей, щоб це здійснити (міжнародне судочинство є справою досить дорогою). Тим більше, якщо звернути увагу на тлумачення міжнародними експертами україно-російських суперечок щодо належності острова Тузла, слід підкреслити, що цю проблему не прийняло розглядати як зазіхання на суверенітет України. Це питання вважають спірним з огляду на те, що не існує угоди про морський кордон між державами. Україна в такій ситуації не мала впевненості, що Рада Безпеки ООН виступить на захист її позиції.

Суперечності щодо україно-російських спірних територіальних питань були спричинені посиленням внутрішніх і зовнішніх позицій Росії. Серед внутрішніх - видиме розв'язання проблеми Чечні (обрання легітимного президента республіки), зростання ВВП у зв'язку з високими світовими цінами на нафту.

Ознаками зміцнення зовнішніх позицій Росії є посилення її присутності в СНД (військова база в Киргизії), розв'язання питання Каспію з вигодою для Росії, стабілізація відносин з НАТО і ЄС (великою мірою під впливом залежності Європи від російських енергоносіїв), просування в азійський (членство в АТЕС) і світовий (членство в СОТ) простори.

До цього слід додати й закріплення російського капіталу на українському ринку, питома частка якого у приватизації ключових підприємств і банків у деяких випадках перевищує 70%. Росія також залишається головним торговим партнером України. За оцінками, обсяг товарообігу в 2010 р. становив майже 25 млрд доларів США, що майже на 50 % перевищує показники 2005 р. Зазначена тенденція має всі шанси на закріплення і зростання внаслідок переорієнтації країн - нових учасників Євросоюзу (Польщі, Чехії, Угорщини, країн Балтії та ін.), які переглядають торговельні угоди з Україною. Таким чином, можна вже сьогодні стверджувати, що загальний обсяг україно-російського товарообігу збільшиться, за деякими підрахунками, на 10-12%.

Виходячи зі сказаного, можна припустити, що Російська Федерація (внаслідок своїх стратегічних інтересів) зробить усе можливе, аби Україна не просувалась у напрямі європейської інтеграції.

У реакції Росії на «втрату» країн Балтії, висловлюваннях провідних російських політологів, а такожпредставників владного істеблішменту чітко виражено думку про те, що «подібний варіант з Україною не пройде». Аргументами на користь такоїпозиції російської сторони називають необхідність забезпечити:

безпеку своїх кордонів від потенційної й імовірної загрози - просування військ НАТО до кордонів Російської Федерації;

український транзитний маршрут для російських енергоносіїв, які транспортують у Європу;

український ринок збуту для російської промисловості;

український ринок постачання продовольства;

інтереси російського капіталу, присутнього в Україні.

Показовими в цьому відношенні є кроки російського керівництва щодо зміцнення представництва Росії в ЄС. Про це опосередковано свідчить призначення в березні 2003 р. колишнього політичного представника Російської Федерації при Євросоюзі в ранзі міністра Михайла Франкова головою російського уряду, а також указ президента Російської Федерації «Про додаткові заходи щодо забезпечення взаємодії Російської Федерації з Європейськими співтовариствами» (лютий 2004 р.). Глава російської держави з метою розвитку взаємодії Росії з ЄС і забезпечення діяльності Постійного представника РФ при ЄС у Брюсселі збільшив постійну чисельність працівників цієї установи. Представництву Росії передано приміщення у бельгійській столиці. До цього додамо й намагання Росії «замкнути» інтереси Євросоюзу саме на російські спроможності. Це не тільки квоти, а й енергопостачання.

Фактично з моменту проголошення незалежності Україна наполягала на делімітації кордону в Азово-Чорноморській акваторії відповідно до положень ООН із морського права 1982 р. Проте цей варіант не вигідний Росії. Позиція української сторони полягає в тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для Росії, і для України. Має відбутися чітке розмежування водної поверхні та дна й визначення виключних економічних зон, а статус Керченської протоки потребував окремого впорядкування. Україна під час переговорів стояла на позиціях поділу акваторії і континентального шельфу Азовського моря на основі положень міжнародного права за принципом еквідистанційності, тобто рівновіддаленості лінії морського кордону від берегів обох держав, який є найбільш поширеним у вирішенні міждержавних морських суперечок. Прийнятним також є поділ моря за географічною конфігурацією берегів із урахуванням пропорційного розрахунку за довжиною берегової лінії. Тоді під юрисдицію України відійде до 70 % акваторії, що також не влаштовує Росію.

Очевидним є те, що якби кордон був визначений згідно з нормами міжнародного права, тобто проведення державного кордону по прямій лінії між крайніми точками з обох берегів Азовського моря, то 2/3 його акваторії відійшло б до України, що не сприймається Росією. Іншим варіантом досягнення консенсусу міг би стати поділ акваторії моря навпіл, але тоді морський кордон матиме ламану лінію, що певним чином суперечить міжнародній практиці.

Компромісним вирішенням проблеми може слугувати надання Азовському морю статусу міжнародного, що дає підстави встановити 12-мильну зону територіальних вод. Такий варіант невигідний для України, оскільки виключна економічна зона зводиться до мінімуму й територіальні претензії сусідніх держав заважатимуть розробці відкритих на шельфі Азовського моря перспективних родовищ природного газу. З іншого боку, після узгодження підходів і оголошення акваторії Азовського моря внутрішнім морем двох держав зміна його статусу виглядає як відмова від попередніх домовленостей і непослідовність у зовнішньополітичних справах. Це призведе до того, що море стане зовнішнім, а значить доступним для міжнародного судноплавання. Відповідно тут ключовою проблемою постає статус Керченської протоки, оскільки вона набула б статусу протоки, яка використовується для міжнародного судноплавства згідно з положеннями Конвенції ООН із морського права 1982 р. Потенційно Україна в такому випадку мала б право у будь-який час на свій розсуд закрити прохід по протоці. Такий варіант є неприйнятним для Росії, тому вона стоїть на позиціях спільного використання Керч-Єнікальського суднохідного каналу й розмежування протоки саме по середині його фарватера. Такий статус протоки повинен запобігти вільному доступу в Азовське море іноземних військових кораблів. Він також є невигідним і для України. Визнавши за Азовським морем статус внутрішніх вод, Україна і Росія зробили прогресивний крок уперед, а Керченська протока за своїми географічними ознаками не може бути віднесена до проток, які використовуються для міжнародного судноплавства, а значить до неї не можуть застосовуватися положення Частини ІІІ Конвенції ООН із морського права 1982 р. Такий підхід України є досить правомірним і виваженим, що відповідає національним інтересам обох країн.

.3 Перетин спільного кордону між Україною та Росією

Спрощення митних процедур на кордоні України та Росії сприятиме зниженню корупції, саме тому постає необхідність уніфікації документів під час виконання прикордонних і митних процедур, а також про необхідність переходу до системи «єдиного вікна».

Україна і Росія працюють над спрощенням процедури перетину спільного кордону. Відпрацьована в цілому системна ідеологія про спрощення формальностей при перетині українсько-російського кордону.

За словами голови Державної прикордонної служби України М. Литвина, на сьогодні готується низка ініціатив, які будуть вноситися в українсько-російські угоди. Ці зміни стосуються того, щоб поширити преференції, які мають жителі прикордонних районів, на всі області нашої та російської сторони.

Крім того, вивчається питання впровадження принципу єдиної зупинки автотранспорту, під час якої свою роботу будуть виконувати всі контрольні служби на кордоні одночасно.

Що стосується перетину україно-російського кордону, то громадяни на умовах Митного кодексу України й інших законодавчих актів України можуть переміщати через митний кордон України будь-які особисті речі й товари, крім тих, які заборонені для ввозу в Україну, а також тих, у відношенні яких законодавством України встановлені обмеження.

Особисті речі, які безпосередньо ввозяться громадянами в з багажі будь-якими видами транспорту на митну територію України або пересилаються в несупроводжуваному багажі, усно або письмово декларуються за бажанням власника таких речей або на вимогу посадової особи митного органа й не обкладаються податками.

До особистих речей громадян ставляться:

особисті прикраси, у тому числі з дорогоцінних металів і камені, що мають ознаки, що були в користуванні;

предмети, такі як одяг, білизна, взуття, які мають сугубо особистий характер, призначені винятково для власного користування й мають, як правило, ознаки таких, що були в користуванні, або нові, що ввозяться, як правило, в одному екземплярі (комплекті);

предмети особистої гігієни і індивідуальні косметичні засоби в кількості, які забезпечують потреби однієї особи на період поїздки;

індивідуальна письмова й канцелярська приналежність;

фотоапарат, кіно- і відеокамера, приналежності до них;

бінокль;

переносний музичний інструмент;

переносний звуковідтворюючий пристрій (магнітофон, диктофон і т.п.) із плівками, пластинками й дисками;

переносний радіоприймач;

переносний телевізор;

калькулятор, електронна записна книжка,

спортивне спорядження - велосипед, вудка рибальська, комплект альпіністського спорядження, комплект спорядження для підводного плавання, комплект лиж, комплект тенісних ракеток, дошка для серфінгу й віндсерфінга, комплект спорядження для гольфа, інше аналогічне спорядження, призначене для використання одною особою;

лікарські засоби, які переміщаються через митний кордон України в порядку й обсягах, які визначаються МОЗ тощо.

Митне оформлення товарів, які ввозяться на митну територію України в режимі тимчасового ввозу в обсягах, що підлягають оподатковуванню, проводиться шляхом письмового декларування в порядку, певним Державною митною службою України, і надання митному органу зобов'язання про зворотний вивіз таких товарів за митну територію України.

Пропуск у зазначеному режимі товарів, сумарна митна вартість яких не перевищує 1000 євро й загальна вага яких не перевищує 100 кг, або одного неподільного товару незалежно від митної вартості й ваги, дозволяється за умови письмового декларування в порядку, передбаченому для громадян, і внесення такими громадянами на рахунок митного органа, що здійснює пропуск таких товарів на митну територію України, грошової застави в сумі податків, які підлягають оплаті при ввозі на митну територію з метою вільного використання. Тимчасовий ввіз громадянами транспортних засобів на митну територію України.

Тимчасовий ввіз транспортних засобів на митну територію України дозволяється громадянам-нерезидентам для власних потреб строком до одного року. Цей строк може бути продовжений Державною митною службою України або уповноваженими митними органами з обліком гуманітарного, наукового, господарського й іншого видів діяльності громадян, які ввезли такі транспортні засоби.

Транспортні засоби, тимчасово завезені під письмове зобов'язання про зворотний вивіз, не можуть бути передані у власність або користування іншим особам.

Тимчасовий ввіз транспортних засобів дозволяється при наявності документа, що підтверджує їхню реєстрацію за межами України.

Транспортні засоби, тимчасово завезені громадянами- нерезидентами на митну територію України для власного користування на строк понад два місяці, підлягають реєстрації в органах ДАІ МВС України.

Заслуговує на увагу характеристика порядку перетинання українсько-російського державного кордону жителями прикордонних районів України та Російської Федерації, який міститься у відповідній угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України № 1031 ( 1031-2006-п ) від 26.07.2006.

Зокрема саме в цій угоді міститься визначення прикордонного району. Так, "прикордонні райони" визначаються як території в межах адміністративно-територіальних одиниць України та адміністративно-територіальних утворень Російської Федерації, які безпосередньо прилягають до кордону. В свою чергу "жителі прикордонних районів" - громадяни України та громадяни Російської Федерації, які постійно проживають у прикордонних районах.

Також ця постанова закріплює статус "місцевих пунктів пропуску (місць перетину кордону)" - це місця на кордоні, які можуть бути спеціально обладнані і через які здійснюється перетинання кордону жителями прикордонних районів на умовах цієї Угоди.

Отже, жителі прикордонних районів можуть перетинати кордон у місцевих пунктах пропуску (місцях перетинання кордону), у будь-який час доби, а також у пунктах пропуску, передбачених Угодою між Урядом України та Урядом Російської Федерації про пункти пропуску через державний кордон між Україною та Російською Федерацією від 8 лютого 1995 р. Жителі прикордонних районів, в тому числі мешканці тих населених пунктів, які безпосередньо прилягають до кордону, перетинають його у будь-який час доби в місцевих пунктах пропуску (місцях перетинання кордону) в цих населених пунктах.

Установлення нових місцевих пунктів пропуску (місць перетинання кордону), їх відкриття та закриття здійснюється за домовленістю Кабінету Міністрів України та Уряду Російської Федерації.

Прикордонні власті України та Росії за письмовою домовленістю можуть у винятковому порядку дозволяти тимчасове перетинання кордону в інших місцях, а також встановлювати в цих місцях режим пропуску жителів прикордонних районів.

Жителі прикордонних районів можуть перетинати кордон пішки, на велосипедах і гужовому транспорті, що їм належать.

Жителі прикордонних районів можуть переміщувати через кордон легкові транспортні засоби, що їм належать, без реєстрації їх на території прикордонних районів упродовж строку, визначеного законодавством держави перебування. У разі необхідності прикордонні власті держав за письмовою домовленістю та за погодженням із місцевими органами влади можуть змінювати режим роботи місцевих пунктів пропуску (місць перетинання кордону).

Жителі прикордонних районів можуть переміщувати через кордон у місцевих пунктах пропуску (місцях перетинання кордону) товари, не призначені для виробничої або іншої комерційної діяльності, у кількості, що не перевищує передбачені законодавством держав норми ввозу (вивозу) товарів без сплати митних зборів та податків.

Прикордонні власті україни та Росії у міру необхідності обмінюються між собою переліками товарів, ввіз (вивіз) яких заборонений або вимагає наявності дозвільних документів відповідних органів держав, для завчасного інформування жителів прикордонних районів.

Жителі прикордонних районів перетинають кордон на умовах означеної вище Угоди на підставі документів, що посвідчують особу і громадянство України або Російської Федерації та підтверджують постійне проживання в прикордонних районах, і мають право знаходитися на території держави іншої країни лише в межах прикордонних районів.

Жителі прикордонних районів України - діти віком до 16 років перетинають кордон у супроводі батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або осіб, уповноважених на це батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками. Жителі прикордонних районів Російської Федерації - неповнолітні діти перетинають кордон у супроводі одного з батьків (усиновлювачів), опікунів або піклувальників. Якщо неповнолітні діти перетинають кордон без супроводу, вони повинні мати при собі, крім документів, нотаріально засвідчену згоду цих осіб на перетинання дітьми кордону. Жителі прикордонних районів, які перетинають кордон на, можуть знаходитися на території прикордонних районів держави іншої країни без реєстрації.

Під час епідемій, епізоотій, стихійних лих або інших надзвичайних ситуацій Україна та Росія можуть запроваджувати тимчасові обмеження для жителів прикордонних районів на перетинання кордону.

Жителі прикордонних районів, які перетинають кордон, зобов'язані дотримуватися законодавства держави перебування.

Прикордонні власті держав вживають заходів із організації приймання (передачі) жителів прикордонних районів, затриманих за вчинення адміністративних правопорушень у прикордонних районах держав або тих, які порушили правила перетинання кордону. При цьому збір та оформлення доказів правопорушень здійснюються відповідно до законодавства держави, на території якої вчинено правопорушення.

У разі виявлення порушень жителями прикордонних районів вимог митного законодавства держав у частині переміщення товарів через кордон прикордонні власті держав негайно інформують про це митні органи держави, на території якої вчинено правопорушення. При цьому особа, що вчинила правопорушення, несе відповідальність відповідно до законодавства тієї держави, на території якої вчинено правопорушення.

Таким чином, можна стверджувати що відносини між Україною та Російською Федерацією з приводу регулювання державного кордону є достатньо напруженими, а каналізація та їх загострення, яке відбулося останнім часом в аспекті врегулювання кордонів на Азовському та Чорному морях демонструє діаметрально протилежні точки зору МЗС обох держав з цього питання. Не дивлячись на достатньо розгалужену систему міжнародних договорів та численні комісії з узгодження проблем регулювання кордонів це питання залишається наріжним каменем в формуванні добросусідських відносин між Україною та Росією.

4. Шляхи вдосконалення регулювання відносин з питань державного кордону між Україною та Росією

Проблема делімітації й демаркації кордонів дійсно є гострою для пострадянських країн, особливо якщо це були зовнішні кордони колишньої єдиної держави СРСР. Крім того, делімітація потребує певного часу й розуміння змін в адміністративному поділі, що мали місце у колишньому Радянському Союзі.

Щодо зовнішніх кордонів, то вони повинні залишатись такими, якими вони були успадковані від СРСР. Нехтування цим принципом порушує систему безпеки і добросусідства.

Саме з цієї причини відносини України і Румунії, Молдови, Росії після розпаду Радянського Союзу розвивалися достатньо складно.

Протягом тривалого часу не має позитивних зрушень з питань делімітації морської ділянки українсько-російського державного кордону, який має протяжність 321 кілометр. Делімітацію морської ділянки україно-російського кордону не проведено. Положеннями статті 5 Договору між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон визначено: «…врегулювання питань, що стосуються спільних морських просторів, здійснюється за домовленістю між Договірними сторонами відповідно до норм міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав». Черговий, 35 раунд переговорів делегацій України і Російської Федерації відбувся 20-21 грудня 2010 р. у м. Москві. Він лише підтвердив декларативні прагнення Сторін до питань Азово-Керченського врегулювання.

Динаміка переговорного процесу свідчить, що найбільші розбіжності делегацій виникають у питанні визнання адміністративного кордону між колишніми УРСР та РФСР державним кордоном між Україною і Російською Федерацією. Тривалий час російська сторона намагається блокувати переговорний процес з встановлення лінії державного кордону у Керченській протоці. Цілком ймовірно, що така позиція російської сторони викликана необхідністю максимально забезпечити свої економічні та політичні інтереси у цьому регіоні. Оскільки міжнародно-правовими механізмами реалізувати свої інтереси досить проблематично, Російська Сторона прикладає максимум зусиль до затягування переговорного процесу з питань Азово-Керченського врегулювання. Українська делегація під час переговорного процесу намагається визнання російською стороною міжреспубліканського (адміністративного) кордону між колишніми УРСР та РРФСР як державний кордон між Україною та Росією в Керченській протоці.

Мотивація української сторони ґрунтується на положеннях таких нормативно-правових актів:

) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19.02.54 «О передаче Крымской области в состав УССР» Кримську область було передано Українській РСР.

) Статтею 78 Конституції СРСР від 07.10.77 територію союзної республіки не могло бути змінено без її згоди. Кордони між союзними республіками могли змінюватися тільки за взаємною угодою відповідних республік, що підлягала затвердженню Союзом РСР.

) відповідно до статті 6 Договору про основи відносин між Російською Радянською Соціалістичною Республікою та Українською Радянською Соціалістичною Республікою від 19.11.90 обидві Сторони визнають та поважають територіальну цілісність Російської РФСР та Української РСР «в ныне существующих в рамках СССР границах».

) Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.97 визначено, що Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.

Тривалий переговорний процес свідчить, що російська сторона послідовно намагається спростувати наявність за часів СРСР адміністративного кордону між колишніми РРФСР та УРСР на морі. На думку російської делегації, зазначений кордон за часів СРСР не встановлювався, відтак немає жодних легітимних документів союзного і республіканського рівня, які встановлювали лінію кордону в Керченській протоці. У свою чергу, російська сторона запропонувала три варіанти врегулювання питання розмежування Керченської протоки:

Перший, найбільш прийнятний для російської сторони - це спільне використання Керченської протоки без її делімітації, при тому що державні кордони Сторін пройдуть по їх береговим лініям.

Другим варіантом пропонується встановлення в Керченській протоці морських прибережних зон, в межах яких здійснювався б суверенітет України та Російської Федерації, решту частину водного простору використовувати спільно на спеціально узгоджених умовах.

Третій варіант передбачає розмежування Керченської протоки по осі Керч-Єнікальського каналу.

Неврегульованість питань розмежування Керченської протоки призводить до серйозної загрози безпеки судноплавства у акваторії. Як відомо, протяжність Керченської протоки складає 49 кілометрів, а її ширина близько 4 кілометрів. Протока є єдиним природним виходом з Азовського моря. В акваторії існує велика кількість природних відмілин та інших навігаційних небезпек, які роблять протоку в окремих місцях дуже вузькою та мілководною та створюють небезпеку судноплавства. Особливо це стосується районів мисів Такіль і Панагія, острову Коса Тузла та акваторії південно-західніше мису Єнікале. Велика кількість небезпек судноплавства знаходиться також у Керч-Єнікальському каналі.

Рух суден в Керченській протоці в даний час здійснюється двома маршрутами: Керч-Єнікальському каналу, який проходить поблизу Кримського узбережжя та знаходиться повністю під управлінням України та по фарватерам № 50 і № 52. Керч-Єнікальський канал є самим глибоководним, що дозволяє здійснювати прохідну осадку суден до 8 метрів.

Вартість проходу по каналу розраховується українською стороною та майже вдвічі перевищує вартість проходження суден по мілководних 50 і 52 фарватерах, в яких прохідна осадка складає до 3 метрів. Для забезпечення безпеки судноплавства у Керченській протоці, відповідно до міжнародних норм, було створено Центр регулювання руху суден, який встановлює єдині правила судноплавства в акваторії. Центр знаходиться у Керченському морському торговельному порту та керує ним українське державне підприємство «Дельта-лоцман». Водночас, російська сторона з 1997 року встановила свої правила судноплавства в акваторії, а фарватери № 50 і № 52 визнала територіальними водами Російської Федерації. На сьогодні російською стороною в односторонньому порядку здійснюється регулювання руху суден морською адміністрацією російських портів Темрюк і Кавказ у зазначених фарватерах. Це призводить до виникнення ситуацій, коли судна, що рухаються по Керченській протоці під керуванням морської адміністрація портів Темрюк і Кавказ не дотримуються правил плавання у Керченській протоці. Ситуація є доволі небезпечною. Вона призводить до виникнення зустрічних потоків суден, що неодноразово складало небезпеку судноплавства та навігаційних подій.

Розглядаючи екологічний аспект державного врегулювання зазначимо, що Керченська протока має велике рибопромислове значення в Азово-Чорноморському басейні для багатьох масових видів риб, які здійснюють міграцію з Азовського в Чорне море. Спорудження російською стороною восени 2003 року дамби від Таманського півострову вбік острову Коса Тузла призводить до порушення екологічного режиму в протоці, ізоляції та поступового замулювання Таманської затоки, яка являється місцем нагулу молодої чорноморської кефалі, пеленгасу, судака, керченського оселедця. На нашу думку, вищезазначені дії російської сторони можуть привести найближчим часом до серозної екологічної катастрофи в Азово-Керченській акваторії.

Довготривалий переговорний та неузгодженістю позицій делегацій України і Російської Федерації з питань визначення кордону у Керченській протоці спонукав Сторони зосередити зусилля на розмежуванні акваторії Азовського та Чорного морів. Переговорний процес з розмежування акваторії Азовського моря також триває з 1996 року під керівництвом зовнішньополітичних відомств України і Російської Федерації.

У форматі переговорів:

) позиція української сторони ґрунтується на тому, що акваторія Азовського моря за радянських часів не була делімітована і, згідно з нормами міжнародного права, підлягає розмежуванню лінією державного кордону на внутрішні води України та внутрішні води Росії. Враховуючи світовий досвід делімітації морських просторів, українська делегація запропонувала здійснити розмежування акваторії Азовського моря на підставі методу серединної лінії.

) російська сторона погоджується з аргументами українських колег щодо необхідності визначення державного кордону в акваторії Азовського моря. Водночас, пропонує здійснити розмежування акваторії Азовського моря на підставі принципу пропорційності та комбінації методів побудови рівновіддаленої лінії, що не відповідає державним інтересам України.

За результатами переговорів:

визначено початкові та кінцеві точки україно-російського державного кордону в Азовському морі;

делегації узгодили жорстку рівновіддалену серединну лінію в Азовському морі та погодили координати 11-ти її точок;

погоджено методику розрахунку довжини лінії узбережжя Азовського моря;

триває робота експертів Сторін по узгодженню варіантів визначення спрямлених ліній узбережжя Азовського моря;

продовжується робота з підготовки консолідованого тексту проекту Договору між Україною та Російською Федерацією про україно-російський державний кордон в Азовському морі.

Принциповим також є питання визначення меж суверенних прав України і Росії в Чорному морі з метою розвідки і розробки ресурсів морського дна та живих ресурсів виключної (морської) економічної зони України. Українська сторона наполягає на розмежуванні територіальних морів, континентального шельфу та виключних (морських) економічних зон України та Російської Федерації у Чорному морі на основі визнаного у міжнародному праві принципу побудови серединної лінії. На сьогодні триває експертне опрацювання технічних питань, повязаних з визначенням проекту лінії розмежування територіальних морів, континентального шельфу та виключних (морських) економічних зон України та Російської Федерації. У форматі переговорного процесу з питань Азово-Керченського врегулювання триває копітка робота з підготовки проектів нормативно-правових документів.

Спільно з російською стороною опрацьовуються такі проекти міжурядових угод:

) про співробітництво у галузі судноплавства в акваторіях Азовського моря і Керченській протоці.

) про захист морського середовища і екологічної безпеки в Азовському і Чорному морях, а також у Керченській протоці.

) про співробітництво у галузі рибного господарства.

Сторонами визнано за необхідне завершити найближчим часом остаточного узгодження проектів вищезазначених нормативних документів та підготовки їх до підписання.

Зазначимо, що врегулювання питань щодо розмежування морського кордону між Україною і Російською Федерацією допоможе зняти низку економічних і політичних проблем у взаємостосунках двох країн, а саме: сприятиме покращенню екологічної обстановки, протидії браконьєрській та іншій протиправній діяльності в акваторії, слугуватиме покращенню міжнародного іміджу обох держав.

На міждержавному рівні україно-російських взаємовідносин потрібно визначити, що основними пріоритетами в питаннях Азово-Керченського врегулювання мають стати принципи дотримання суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості кордонів та взаємної поваги. На нашу думку, врегулювання питань договірно-правового оформлення в Азово-Керченській акваторії зумовлює прийняття для України комплексних державно-управлінських заходів у зовнішньополітичній та внутрішньополітичних сферах.

Державно-управлінські заходи у зовнішньополітичні сфері:

) українською стороною мають бути забезпечені відповідні міжнародні гарантії безпеки судноплавства для військових та невійськових суден, що прямують під прапором Російської Федерації Керч-Єнікальським каналом. Наша держава має забезпечити єдині правила проходу для українських та російських кораблів Керч-Єнікальським каналом.

) важливим є питання прискорення науково-експертного опрацювання та укладання Договору між Україною і Російською Федерацією про державний кордон, режим та свободу судноплавства у керченській протоці.

) організація взаємодії прикордонних служб України і Російської Федерації з метою недопущення прикордонних інцидентів та конфліктних ситуацій в регіоні в умовах незавершеності його договірно-правового оформлення.

Розглядаючи зовнішньополітичні заходи зазначимо, що довготривалий переговорний процес з питань Азово-Керченського врегулювання потребує політичного рішення у форматі Українсько-Російської Міждержавної комісії під головуванням Президентів України і Росії.

Державно-управлінські заходи у внутрішньополітичні сфері:

) державне прогнозування та підготовка консолідованої позиції компетентних органів державної влади з питань Азово-Керченського врегулювання на переговорах з російською стороною.

) налагодження конструктивної взаємодії в межах державно-владних повноважень між органами державної влади України з метою забезпечення безпеки судноплавства та життєдіяльності в Азово-Керченській акваторії.

) мінімізація ризиків та загроз можливих наслідків екологічних катастроф та іншої техногенної діяльності в регіоні.

Відсутність лінії розмежування, яка визначає суверенні права України у виключній (морській) економічній зоні не дозволяє ефективно протидіяти протиправній діяльності та забезпечувати безпеку судноплавства в Азово-Керченській акваторії. Поряд з цим, територіальні суперечки і спори-явище цілком закономірне у світовій практиці. Воно обумовлено політичною та економічною доцільністю кожної з держав щодо захисту своїх національних інтересів на державних кордонах.

Головне у державному врегулюванні спірних питань на морських кордонах України є наявність доброї волі та чітке дотримання норм міжнародного права учасниками переговорного процесу.

Делімітація морської ділянки українсько-російського державного кордону стримується лише російською стороною. Відповідно до власних великодержавницьких амбіцій та економічних й геополітичних інтересів, вона не зацікавлена в розмежуванні Азовського й Чорного морів та Керченської протоки. Затягування переговорного процесу, підтримання атмосфери невизначеності правового статусу морських просторів в Азово-Керченській акваторії створює непередбачені за наслідками проблеми геополітичного, військового, правового, економічного, екологічного й іншого характеру.

Питання делімітації та демаркації кордону в Азовському морі та Керченській протоці потребує свого логічного вирішення з огляду тривалості його існування. Настав час для української і російської сторін знайти компромісні рішення і, відкинувши односторонні підходи, цивілізовано за прикладом багатьох країн, що розвиваються, остаточно вирішити цю складну проблему у двосторонніх відносинах. Усі проблемні питання повинні вирішуватися шляхом переговорів, які базуються на міжнародному морському праві.

У подальших дослідженнях перспективним убачається вивчення питань вирішення проблеми невизначеності морського кордону в Азовському морі та Керченській протоці і її впливу на геополітичну, економічну й екологічну ситуацію в Азово-Чорноморському регіоні.

кордон делімітація міжнародний правовий

Висновки

За результатами проведеного дослідження можна зробити наступні висновки.

Визначено, що територіальний суверенітет - це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

В процесі узагальнення теоретичної бази дослідження встановлено, що державний кордон - це лінія, що позначає на картах і на місцевості межі державної території на суші, на воді, в повітрі і в надрах, тобто просторова межа дії державного суверенітету конкретної держави. Сухопутний кордон відокремлює сухопутну територію однієї держави від аналогічної території іншої держави і встановлюється, як правило, в договірному порядку між суміжними державами з врахуванням рельєфу місцевості (орографічні кордони)

Режим державного кордону - це встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України.

Делімітація - це визначення в договірному порядку загального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключає двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.).

Демаркація - це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створеними знаками, маяками і т.п.).

Делімітація морської ділянки українсько-російського державного кордону стримується лише російською стороною. Відповідно до власних великодержавницьких амбіцій та економічних й геополітичних інтересів, вона не зацікавлена в розмежуванні Азовського й Чорного морів та Керченської протоки. Затягування переговорного процесу, підтримання атмосфери невизначеності правового статусу морських просторів в Азово-Керченській акваторії створює непередбачені за наслідками проблеми геополітичного, військового, правового, економічного, екологічного й іншого характеру.

Питання делімітації та демаркації кордону в Азовському морі та Керченській протоці потребує свого логічного вирішення з огляду тривалості його існування.

Така неконструктивна позиція з боку РФ змушує Україну висловлювати готовність до початку демаркації в односторонньому порядку сухопутної ділянки українсько-російського кордону.

Рішучість української сторони зумовлена насамперед високим рівнем загрози національній безпеці, яку несе в собі невизначеність кордону між двома країнами. Зокрема, йдеться про:

потужний потік нелегальних мігрантів, більше 90% яких (переважно з країн Азії) потрапляють в Україну через прозорий українсько-російський кордон;

збереження умов для проявів торгівлі людьми, контрабанди, звязків між злочинними угрупованнями;

загрозу втрати Україною покладів корисних копалин (питання поділу акваторії Азовського моря).

Компромісним вирішенням проблеми може слугувати надання Азовському морю статусу міжнародного, що дає підстави встановити 12-мильну зону територіальних вод. Такий варіант невигідний для України, оскільки виключна економічна зона зводиться до мінімуму й територіальні претензії сусідніх держав заважатимуть розробці відкритих на шельфі Азовського моря перспективних родовищ природного газу. З іншого боку, після узгодження підходів і оголошення акваторії Азовського моря внутрішнім морем двох держав зміна його статусу виглядає як відмова від попередніх домовленостей і непослідовність у зовнішньополітичних справах. Це призведе до того, що море стане зовнішнім, а значить доступним для міжнародного судноплавання. Відповідно тут ключовою проблемою постає статус Керченської протоки, оскільки вона набула б статусу протоки, яка використовується для міжнародного судноплавства згідно з положеннями Конвенції ООН із морського права 1982 р. Потенційно Україна в такому випадку мала б право у будь-який час на свій розсуд закрити прохід по протоці. Такий варіант є неприйнятним для Росії, тому вона стоїть на позиціях спільного використання Керч-Єнікальського суднохідного каналу й розмежування протоки саме по середині його фарватера. Такий статус протоки повинен запобігти вільному доступу в Азовське море іноземних військових кораблів. Він також є невигідним і для України. Визнавши за Азовським морем статус внутрішніх вод, Україна і Росія зробили прогресивний крок уперед, а Керченська протока за своїми географічними ознаками не може бути віднесена до проток, які використовуються для міжнародного судноплавства, а значить до неї не можуть застосовуватися положення Частини ІІІ Конвенції ООН із морського права 1982 р. Такий підхід України є досить правомірним і виваженим, що відповідає національним інтересам обох країн.

Відсутність офіційно визначеного українсько-російського державного кордону, особливо його вододільної частини в акваторії Азовського та Чорного морів і Керченської протоки залишається передумовою для виникнення напруження у двосторонніх українсько-російських відносинах. У Стратегії національної безпеки України необхідність "завершення правового оформлення (делімітації та демаркації) державного кордону України, зокрема, вирішення з Російською Федерацією на основі норм міжнародного права питання щодо розмежування в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці" визначається першочерговим чинником для "забезпечення сприятливих зовнішніх умов для розвитку та безпеки держави"1. У травні 2008 р. на засіданні спільної двосторонньої Підкомісії з питань Азово-Керченського врегулювання була визначена спрощена серединна лінія Азовського моря, а також координати точок повороту цієї лінії та її графічне зображення. Поза цим можна констатувати відсутність суттєвих зрушень у питанні завершення делімітації та демаркації державного українсько-російського кордону.

У політичному плані затягування переговорного процесу пояснюється насамперед інтересом Росії у використанні даної ситуації як інструменту впливу на Україну. Станом на травень 2011 р. проведено 40 раундів переговорів щодо визначення морської ділянки українсько-російського міждержавного кордону. На останньому раунді переговорів (8 квітня 2011 р., Київ) сторонам не вдалося дійти згоди щодо спільних морських кордонів. Однак, з боку України на відміну від Російської сторони існує реальні пропозиції та реальна ініціатива, оскільки питання встановлення кордонів для України - це проблема, яка фактично унеможливлюючи європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Що до Росії, то вона навпаки проти Євроінтеграції України а через це затягує переговорний процес.

Список використаних джерел та літератури

1.Конституція України: Прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996. - 128 с.

2.Закон України Про державний кордон України від 4 листопада 1991 р. // ВВР України. - 1992. - № 2. - Ст. 5; 1996. - № 37. - Ст. 167.

.Закон України Про правонаступництво України від 12 вересня 1991 р. // ВВР України. - 1991. - Ст. 617.

.Договір між Російською Федерацією і Україною про російсько-український державний кордон вiд 28.01.2003. Ратифікація вiд 20.04.2004 на пiдставi 1681-15 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 22. - ст. 293

.Договор между Россией и Украиной о сотрудничестве в использовании Азовского моря и Керченского пролива, Керчь, 24 декабря 2003 г. Сообщение пресс-службы МИД РФ 29 декабря 2003 г. // Министерство иностранных дел Российской Федерации. Департамент информации и печати.

.Закон СССР О государственной границе СССР: Политико-правовой комментарий / Н.М. Атасяни др. - М.: Воениздат, 1986. - 151 с.

.Воєнна доктрина України, затверджена постановою Верховної Ради України від 19 жовтня 1993 p. // Голос України. - 1993. - № 23.

.Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. // Голос України. - 1997. - № 4.

.Проект Закону про ратифікацію Меморандуму про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і штабом Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці та штабом Верховного головнокомандувача об'єднаних збройних сил НАТО в Європі щодо забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України.-.

.Клименко Б.М., Порк А.А. Территория и граница СССР. - М., Междунар. отношения, 1985. - 302 с.

.Ткаченко В. Співдружність незалежних держав та національні інтереси України / Володимир Ткаченко. - К.: Інститут громадянського суспільства, 1998. - 100 с.

.Чекаленко Людмила. Україна - Росія: проблемне питання «стратегічного» партнерства. - Стратегічні перспективи розвитку. - 2008

.Бантышев А., Васшина М. Закон о государственной границе Украины. - Ужгород, 1994. - 70 с.

.Волова Л.И. Принцип территориальной целостности и неприкосновенности в современном международном праве. - Ростов н/Д, 1981. - 192 с.

.Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива: Монографія / Рада національної безпеки і оборони України, Національний ін-т проблем міжнародної безпеки; За заг. ред. С. І. Пирожкова.- К.: НІПМБ, 2001. - 624 с.

.Бистрова А.Р. Керченська протока: проблеми не тільки екологічні, а й міжнародно-правові / А.Р. Бистрова // Зовнішня торгівля: право та економіка. - 2008. - № 1 (36). - С. 119-122.

. Бистрова А.Р. Проблематичність питань, повязаних із делімітацією кордонів в Азовському морі / А.Р. Бистрова // Зовнішня торгівля: право та економіка. - 2008. - № 2 (37). - С. 107-109.

.Васильева В. Год России в украинской экономике. Посол Украины в Российской Федерации Николай Белоблоцкий о перспективах развития отношений между Москвой и Киевом // Независимая газета - 2003. - № 14 (2847)..

.Гринчак В. Острів Тузла: міжнародно-правові аспекти / В. Гринчак // Вісн. Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка. Сер.: Юридична.- 2004.- Вип. 40.- С. 163-166.

.Клименко Б.М. Международное право и Закон о государственной границе СССР. Новое в советском законодательстве о государственной границе СССР / Советское государство и право. - 1983. - № 9.

.Нестеренко І. Обґрунтування позиції України щодо делімітації Азовського моря і Керченської протоки / І. Нестеренко // Актуальні проблеми міжнар. відносин. - К., 2005. - Вип. 54 (Ч. 2). - С. 75-76.

.Сироватка С. «Неполітичний» інтерес // Д е н ь. - 2004. - 19 лют.; Независимая газета,-2004. - 26 січ.

.Павлюк Б., Шугаев В. С учетом мирового опыта // Вестник границы России. - 1998. - № 11-12. - С. 56 - 58.

.Павлюк Б., Ярлыченко В. Пограничная и военная безопасность России / Вест. границы России. - 1998. - № 2. - С. 62 - 71.

.Толстов С. Україна і Росія: новий ракурс / С. Толстов // Зовнішні справи. - 2008. - № 3. - С. 23-27. 20.

.Трюхан М.О. Географічні аспекти розмежування морських просторів України / М.О. Трюхан // Проблеми безперервної географічної освіти і картографії: зб. наук. пр. - Вінниця: Антекс-УЛТД, 2004. - Вип. 4. - С. 275-278.

.Трюхан М.О. Неврегульованість державного кордону України / М.О. Трюхан // Круглий стіл „Зовнішні і внутрішні перешкоди вступу України в НАТО. Ін-т Росії, 22 черв. 2007 р. - С. 15-25.

.Чекаленко Л. Україна - Росія: проблемні питання „стратегічного партнерства / Л. Чекаленко // Персонал. - 2006. - № 4. - С. 30-35

.Чернявський А.Л. Правовий статус та режим використання Азовського моря і Керченської протоки / А.Л. Чернявський // Морское право: актуальные вопросы теории и практики. - Одесса: [б. и], 2005. - Вып. 2. - С. 48-51.

.Шемякін О. Азовське море та Керченська протока: реалії сьогодення / О. Шемякін // Право України. - 1998. - № 12. - С. 113-118.

.Шемякін О.Н. Територіальні інтереси України в Чорноморсько-Азовському басейні / О.Н. Шемякін // Академія прикордонних військ України ім. Б. Хмельницького: зб. наук. пр. - Хмельницький, 1998. - № 7. - Ч. 2. - С. 276-279.

.Tryukhan M. Cartographic support of the maritime delimitation / M. Tryukhan, V. Tryukhan // XXIII International Cartographic Conference ; Moscow, 4-10 August, 2007 / Abstracts of Papers. - M., 2007. - P. 393-394.

ІV. Підручники

.Антонович М.М. Міжнародне публічне право. - К.: Вид.дім „КМ Академія; Алеута, 2003. - 308 с.

34.Боечков В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.: Основи, 1994. - 168 с.

.Бордунов В.Д. Международное воздушное право. Учебное пособие. - М.: НОУ ВКШ «Авиабизнес»; издFво «Научная книга», 2006. - 464 с.

.Международное право. - М., 2000.

.Міжнародне приватне право. навч. посіб. / За ред. С.Г. Кузьменка. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 316 с.

.Общая теория права и государства. - М., 1994. - 486 с.

.Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. - 2-е вид. - К.: Тандем, 1996. - 240 с.

.Стратегія і тактика, стан національної безпеки України / за заг. ред. акад. НАН України, д. т. н. В.П. Горбуліна. - К.: Нац. центр з питань євроатлантичної інтеграції ; Ін-т проблем нац. безпеки РНБО України, 2006. - Вип. 35. - 366 с.

.Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / За заг. ред. Теліпко В.Е. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 608 c.