Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної публіцистики
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА
Інститут педагогіки і психології
Кафедра педагогіки та методики початкового навчання
МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
НА ТЕМУ:
ЕСЕЇСТИКА ІРЕНИ КАРПИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ
КИЇВ - 2015 р.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
.1 Жанрова система сучасної есеїстки
.2 Концепція індивідуального стилю в сучасній есеїстці
РОЗДІЛ 2. стильові домінанти есеїстки Ірени Карпи
.1. Особливості біографізму
.2. Ознаки нового журналізму
РОЗДІЛ 3. творча манера Ірени Карпи як відображення авторської позиції
.1. Саморепрезентація на мовному рівні
.2. Рольові домінанти автора і читача
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність теми пропонованого дослідження зумовлене активним входженням нових публіцистичних жанрових форм в сучасний інформаційний простір, зокрема завдяки поширенню мережі Інтернет. Така тенденція створює можливості для вияву творчих потенцій авторів, які формують свій авторитет у інших сферах мистецтва слова. Яскраві, неординарні особистості, що претендують на «звання» «лідерів думок» уже в мережевому середовищі, модифікують, урізноманітнюють, індивідуалізують так популярні жанри, як авторська колонка, блог, есей, щоденник тощо.
Серед подібних феноменів вирізняється творчість Ірени Карпи. Серед різноманіття талантів саме у мережевій публіцистиці вона заявила про себе особливою манерою, атрибутивною інтонацією, яскравою самоіронією, змістовою різноплановістю текстів.
Популярність її блогів, авторських колонок серед широкої аудиторії, неоднозначність реакцій критиків і прихильників її стилю, а також уміння авторки текстуально яскраво зреагувати на злободенні проблеми українського суспільства і привернути до них увагу громадськості - усі ці чинники зумовлюють необхідність системних медіа-досліджень публіцистики Ірени Карпи.
Метою пропонованого наукового дослідження є дослідження особливостей есеїстичних текстів Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики.
Досягнення основної мети передбачає виконання таких завдань:
) узагальнити та проаналізувати історіографію досліджуваної наукової проблеми;
) дослідити стильові особливості есеїстки Ірени Карпи;
) визначити ознаки «нового журналізму» в публіцистичних текстах авторки;
) проаналізувати особливості біографізму як стильової домінанти;
) дослідити творчу манеру Ірени Карпи як відображення авторської позиції;
) вивчити особливості авторської репрезентації на мовному та комунікаційному рівнях.
Об'єктом дослідження є творчість Ірени Карпи.
Предметом наукового аналізу є жанрово-стильові особливості есеїстки Ірени Карпи.
У досліджені застосовано такі методи: описовий, системний, порівняльний методи наукового дослідження. Методологічні засади роботи ґрунтуються на принципах історизму, наукової об'єктивності, комплексності та достовірності.
Новизна роботи полягає у комплексному досліджені есеїстики Ірени Карпи через інтерпретацію індивідуального стилю як вияву світоглядних орієнтацій автора; удосконалено методологію вивчення сучасної есеїстки в мережі Інтернет через систематизацію ефективних способів впливу на громадську думку.
Теоретичне значення бакалаврської роботи. Матеріали дослідження мають на меті розширити та поглибити теоретичні знання із запропонованої теми. У кваліфікаційній роботі запропонований багатоаспектний підхід для аналізу публіцистичних мережевих текстів сучасних авторів.
Практичне значення результатів. Висновки та узагальнення дослідження мають перспективу використання для подальшої розробки порушених у роботі проблем. Основні результати дослідження можуть бути використанні в підготовці навчально-методичних комплексів для викладання нормативних журналістикознавчих курсів, спецкурсів із сучасних медійних проблем для студентів вищих навчальних закладів та факультативних занять у загальноосвітніх закладах різних типів.
Структура дослідження. Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1 Жанрова система сучасної есеїстики
Дослідження жанру есе є актуальною проблемою в сучасному літературознавстві.
Наявні теоретичні розвідки щодо жанрової специфіки есею в українській науці можна поділити на два напрями:
-за першим - об'єктом є українська есеїстика як суттєвий і важливий фрагмент національної духовної культури (статті - О. Баган Есей та есеїзм, С. Єрмоленко Мова сучасної української есеїстики, Ю. Осадча Есеїстичне та романічне письмо як способи мислити» літературу; методичні вказівки - С. Квіт Есеїстичний семінар: Методичні матеріали до курсу Основи герменевтики, Л. Логвиненко Художньо-публіцистичні жанри: Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності Журналістика; дисертаційне дослідження - Г. Швець «Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика;
-за другим - наукові дослідження, присвячені есеїстиці іншомовних літературних традицій (В. Ліпіна-Березкіна «Становлення сучасної англійської прози; Л. Садикова Лінгвостилістичні параметри тексту есе; К. Брандес Лінгвотекстові особливості мовного жанру художнє есе (на матеріалі есеїстики С. Моема) та ін..
Проблеми, які нині розглядаються вченими, частково стосуються генези жанру есею, його поетики як форми творчості та пізнання світу, а також особливостей розвитку та функціонування в таких галузях, як література, публіцистика, критика, журналістика та мовознавство.
Проте немає одностайності щодо визначення жанру в академічних виданнях. Зокрема, у Літературознавчому словнику-довіднику за редакцією Р. Громяка зазначається: Есе - це невеликий за обсягом твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми [Літературознавчий словник-довідник, с. 249]. Українські дослідники О. Галич, В. Назарець і Є. Васильєв у підручнику Теорія літератури визначають есе як проміжний (межовий) жанр, що лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науковопопуляризаторської) творчості [Галич 2001: 275]. Наведені дефініції засвідчують широке функціональне поле поняття есе.
Есе (з фр. essaі спроба, нарис, від лат. exagіum зважування) - літературний жанр невеликого обсягу й вільної композиції, що пишеться на єдиному подиху. Це прозаїчний твір, що відтворює індивідуальні враження й роздуми з конкретного приводу й свідомо не претендує на вичерпну відповідь. Це нове, суб'єктивно забарвлене слово про щось, що має філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний, белетристичний або психологічний характер. За законами жанру в есе, як правило, відсутній сюжет. Це своєрідний вільний потік інформації [Літературознавчий, с. 674].
Д. Синиця в дослідженні Художньо-публіцистичні жанри у літературі російського зарубіжжя (творча спадщина І. О. Ільїна) стверджує, що жанр есе є одним із найпродуктивніших жанрів у літературі багатьох народів [Синиця: 190]. Дисертація Н. Іванової Есеїститичне письмо і поетика межових форм в українській літературі 1920-х років подає широке розуміння цього епічного жанру. В першому розділі Зникомий есей: становлення експериментального жанру в Європі дослідниця пише: Есей - інтелектуальна подія, що відкриває можливість винаходу, творчого виклику в нових царинах досвіду, в закутах культурної дійсності, представлених читачеві під оригінальним авторським кутом зору [Іванова 2009: 5]. Щодо комунікативних та текстових стратегій есеїстики, то російський психолінгвіст Н. Славянська в кандидатській дисертації Реалізація функції впливу в тексті есе розглядає есеїстичний твір як акт комунікативної діяльності, певну дію, що визначається як мовна дія і реалізовується у формі тексту [Славянская 2009].
Дослідниця творчості Василя Барки Г. Швець у роботі Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика» визначає жанр «як специфічну форму на помежівях літератури й інших форм свідомості, в якій синкретично поєднується начала епосу та лірики з нехудожніми й неестетичними елементами і суттю якої є субєктивація авторським «я» різноманітних явищ культури [Швець 2006: 33].
Вагомим здобутком досліджень української есеїстики є визнання есею межовим жанром, що визнається однією з жанрових домінант есею. Так, С. Квіт уважає: есе має межовий характер у відношенні до науки, філософії та мистецтва, зберігаючи в той же час характер незалежного повідомлення [Квіт, с. 4].
Г. Швець розглядає есей як специфічну форму на помежівях літератури й інших форм свідомості [Швець, с. 33].
Схожі думки висловлює Ю. Бурляй, називаючи есей «жанром літературної критики, статтею-начерком», «якому притаманна досить вільна трактовка теми якоїсь проблеми і така ж невимушена публіцистично-художня манера літературного викладу» [Бурляй, с. 129], тобто наголошує на поєднанні критичного, публіцистичного та художнього в жанрі.
У дисертаційній роботі О. Іванова, присвяченій есе як жанру європейської літератури, наголошується, що есеїстка не піддається точному визначенню своєї специфіки, виступаючи радше як якась особлива жанрова система [Іванов, с. 50]. Окремі жанри цієї системи об'єднує спільна характерна риса - невизначеність [Там само]. Дослідник припускає, що вона складає саму природу есеїстичних творів [Там само]. Саме жанрова невизначеність творів стає, на думку О. Іванова, ознакою належності твору до жанрової системи есе.
Білоруський науковець О. Маськова пропонує бачення есею як художньо-публіцистичного жанру, в якому глибокий задум органічно поєднується із вільною, невимушеною манерою викладу і якому властиві авторська відкритість і субєктивність, експресивність і образність, попередність і емпіричність, лаконічність і вишуканість стилю [Маськова, с.12].
Сучасні ж українські дослідники вважають, що есе - це «прозовий твір із довільною композицією, якому властива белетризація зафіксованих індивідуальних вражень, асоціацій чи інформації, отриманої з різних галузей знань, несистематичне поєднання філософських, літературно-критичних, науково-популярних, іноді специфічно наукових елементів» [Літератур.енцикл, с. 347].
Деякими теоретиками есе розглядається як четвертий, поряд з епосом <#"justify">-загальне есе. Воно може поєднувати подорож, філософію, рецепцію прочитаної літератури. В Україні цей жанр запроваджує сентименталізм. Прикладом цього виду можуть бути Мои безделицы Івана Вернета;
-есе-лист, що передбачає адресата і розмову з ним. Уже згадувався Відкритий лист до Івана Виргана М. Рильського;
есе-замальовка має невеликий розмір і присвячена одній темі -тематичноцентрична: ті ж пейзажні замальовки з виразним авторським струменем;
есе-стаття, що зазвичай має дидактичний імператив («Над озером. Баварія Юрія Шереха);
есе-лекція, промова, доповідь. В Україні твори такого кшталту лунають на присвоєнні звання почесного доктора Києво-Могилянської академії - та ж Гуманітарна аура нації Ліни Костенко;
есе-щоденник - хроніка, зосереджена не на подіях чи ділових нотатках, а на вираженні авторського бачення світу (щоденникова есеїстика Сергія Єфремова, Олександра Довженка, Аркадія Любченка, блокноти Володимира Брюггена та ін.) [Баклицький, с. 31-32].
Окрім згаданих різновидів есею, існують ще й інші класифікації жанру. Так, західні критики виокремлюють розповідний, драматичний і поетичний есе. У першому з них автор стає оповідачем, який говорить про людей і події. У другому, що має форму діалогу чи полілогу, есеїст присутній незримо. І, нарешті, третій різновид пишеться швидше для себе, ніж для інших. Ближче до журналістики лежить поділ на есе-колонку (газетна колонка, подана в есеїстичній формі, так звана колумністика), есе-пояснення, есе-статтю, есе-лист (есе, написаний в епістолярній формі), есе-журнал (щось середнє між есе і щоденником мандрів). Також останнім часом дослідники виокремлюють есе-переконання, есе-роздум, есе-розповідь, есе-розмову, есе-монолог, есе-діалог і есе як комбінацію попередніх видів [Шебеліст, с.Теоретичні, с. 53].
Таким чином, у дослідженнях сучасних літературознавців поняття есе трактується гранично широко, що призводить до сприйняття його як особливої і багатоманітної жанрової системи або навіть сфери мислення, індивідаульно-авторського стилю, індивідуального субєктивізму автора..
1.2 Концепція індивідуального стилю в сучасній естеїстиці
есеїстика карпа творчий аваторський
На сучасному етапі жанр есе є одним з найбільш популярних. Тексти сучасних есеїстів (О. Багана, О. Войченко О. Забужко, Я. Гояна, І. Карпи, В. Медведя, Є. Пашковського, В. Цибулька, та багатьох інших) демонструють широкі можливості жанру, такі, як інтелектуалізм і пристрасність, поетичність та епатажність, філософічність та інтимність.
Автори Літературознавчого словник-довідника Р. Громяк, Ю. Ковалів, В. Теремко наголошують, що есе характеризується такими стильовими особливостями, як образність; афористичність; парадоксальність. Для передачі особливостей сприйняття, освоєння світу автор есе залучає численні приклади; проводить паралелі; підбирає аналогії; використовує різні асоціації, різні засоби художньої виразності (метафори; алегоричні і притчові образи; символи). За мовленнєвою побудовою есе - це динамічне чергування полемічних висловлювань, запитань, установка на розмовну інтонацію й лексику. Відтак, на їхню думку, специфіка жанру есе полягає в тому, що:
-в есе індивідуальний авторський стиль - вимога жанру;
вільна композиція есе підлегла своїй внутрішній логіці, а основну думку есе варто шукати в строкатому мереживі міркувань автора;
якщо у творі на літературну тему повинне переважати раціональне сполучення аналізу художнього твору із власними міркуваннями, то в есе - яскраво виражена авторська позиція [Літературознавчий, с.675].
У свою чергу, С. Шебеліст наголошує, що жанру есе притаманні такі ознаки, як:
логічність викладу думок;
-дбайливе ставлення до художньої форми;
вираження нового, субєктивного судження про щось (на першому плані -субєктивність особистості автора);
образність, афористичність, використання свіжих метафор, нових поетичних образів;
розмовна інтонація та лексика;
розмаїте тематичне спрямування - філософське, історико-біографічне, публіцистичне, літературно-критичне, науково-популярне, власне белетристичне есе (суміжні жанри: поезія у прозі, науковий нарис, філософський трактат, листи, бесіди, роздуми).
Оригінальний підхід до особливостей жанру пропонує Б. Матіяш, указуючи, що сьогодні есеїстика перетворюється на одного з китів гуманітарного знання, що здатний тримати на собі не один десяток справжніх наукових праць, автори яких покликатимуться на геть несерйозні есеї [Матяш, с. 27].
Підтвердження цієї думки можемо знайти у статті Чому я не культуролог? М. Стріхи, де він запитує: Чи є, строго кажучи, літературознавчими працями Еліотів Священний ліс поетів? Мандельштамова Розмова про Данте? Чи Маланюкова Книга спостережень? Безумовно, що ні. Це - вельми талановиті (й дуже субєктивні) есеї. Проте (принаймні так мені здається) їхні автори зазирнули до предмета своєї цікавості глибше, аніж багато дипломованих докторів літератури. І ці тексти мали глибший вплив на розвиток гуманітарного знання, аніж багато дисертацій чи монографій. Отже, не слід соромитися слова есей. Чи маскувати його в недолугі шати культурології (чи політології)[Стріха, с. 27].
Крім того, наголошує Б. Матіяш, сучасна есеїстика розширює творчі горизонти, відкриває можливості для різних експериментів, робить літературу інтимнішою, опертою на приватне переживання, у ній розкриваються ті питання, про які автор хотів би розповісти друзям або запитати самого себе[Матящ, с. 27].
Есе припускає вираження автором своєї точки зору, особистої суб'єктивної оцінки предмета міркування, дає можливість нестандартного (творчого), оригінального висвітлення матеріалу; часто це розмова вголос, вираження емоцій та образність. Це також вільний стиль з можливими елементами імпровізації, певного пафосу, іронії. Втім, на відміну від іншого жанру, який адресується будь-якому читачеві, есе - це ближче до репліки, що адресується підготовленому читачеві. Тобто людині, яка вже має уяву, про що йде мова. Власне, така «адресність» дозволяє автору есе зосередити увагу на розкритті нового змісту, а не нагромаджувати різними службовими деталями викладення матеріалу в письмовому форматі [як написати успішне, с. 7].
Есе розглядається в сучасній теорії літератури як субєктивний, індивідуальний, самостійний простір, де формуються позиції, висловлюються думки, передбачення та демонструється відповідне індивідуалізоване ставлення. Суб'єктивність, яка є однією з жанровоутворюючих рис есеїстики, визначає зв'язок тематики есе та особливостей його функціонування. Вона дозволяє зберігати ядро «ессеізму» в творі, не змінюючи важливі для есеїстики принципи, такі як лейтмотивна організації тексту і первинність функції навіювання [Маслаков, с. 53]. При цьому тематика твору визначає різноманітність есеїстики, що вступає у взаємодію з жанрами різних галузей літератури. У силу своїх текст-типологічних особливостей есе дозволяє швидше реагувати на зміни, що відбуваються в соціумі. Коротка форма і невимушений стиль розповіді робить його привабливим видом творчості для авторів, доступним і зрозумілим для широкого кола читачів, що, у свою чергу, сприяє його резонанcності. Таким чином, есе виступає одним із способів комунікації з питань, які хвилювали суспільство, що в цілому й зумовлює його соціально-етичну та естетичну тематику [Дьяченко, с. 156].
Отож есе як жанр художньої публіцистики - це образний нешаблонний філософсько-орієнтований та асоціативний виклад субєктивних авторських думок, що може не аргументуватися конкретними фактами і не бути вичерпним, але повинен містити в собі фактор новизни та елемент парадоксальності [Грисюк].Таким чином, основними рисами, які дозволяють віднести твори до есеїстики, є чітко виражена авторська позиція, багатогранність авторського я, субєктивність оцінних суджень, рефлективний характер дослідження теми і ґрунтовність її аналізу, пристрасність викладу й витонченість стилю. Саме в есе на передньому плані - особистість з її неповторним я як самість, філософська рефлексія з приводу саморозвитку індивідуального, самобутнього духу, діалог із самим собою.
Змістовність есе цілком правильно описав англійський есеїст XVII століття Девід Хюм у своєму есе Of the dignity or meanness of human nature (Про гідність або убозтві людської натури): the dignity of human nature trouble philosophers and poets from the beginning of the world to this day («велич людської натури хвилює філософів і поетів з початку світу і до сьогодні») [Hume David, с. 76]. Загальний зміст есеїстики як потужного культурологічного феномена - складний життєвий матеріал і серйозні морально-етичні проблеми життя. Питання загальнолюдського характеру - місце людини у світі, її розуміння власної особистості, ставлення до навколишньої дійсності, до людства, пошуки культурної та національної ідентичності - складають нерв есеїстичних творів, автори яких гостро відчувають переваги цієї літературної форми, хоча і не завжди називають свої твори есе.
Сьогодні ж вітчизняна есеїстика, вже позбавлена надривної суспільної патетики, - це структуроване явище, яке динамічно розвивається за кількома основними тематичними напрямками. Цікаві та нестандартні літературознавчі есеї пишуть Г. Грабович, К. Москалець, І. Андрусяк, І. Бондар-Терещенко й О. Бойченко. Культурологічну проблематику порушують О. Пахльовська, О. Гриценко, В.Скуратівський, О.Забужко й Л. Ушкалов. Дражливі історичні теми знаходять відображення у творах Я. Грицака та Ю. Шаповала. Філософську течію жанру презентують імена М. Мариновича, Т. Возняка і М. Поповича. Одні з провідних політологів-есеїстів - М. Рябчук і М.Стріха. Чимало власне літературних есе створили Т. Прохасько, В. Неборак, В. Єшкілєв, особливо продуктивний у цьому сенсі Ю.Андрухович [Шебеліст, теоретичні, с. 56]. З-поміж вказаних авторів сьогодні осібно викристалізовується постать Ірени Карпи - людини, відкритої до сміливих думок та дій, есе якої символізують утілення енергії творення, потік іншої свідомості - відвертої, неприховано брутальної, витончено оригінальної.
Особливості її індивідуально-авторської концепції ми узагальнимо в наступному розділі дослідження.
Отже, незважаючи на те що есеїстичний жанр відсвяткував нещодавно своє чотирьохсотріччя, він залишається однією з найменш теоретично вивчених галузей словесності. Невпинно оновлюючись і видозмінюючись від автора до автора, есеїстика наполегливо противиться скільки-небудь чіткому позначенню своєї специфіки, виступаючи радше як наджанрова система, що включає найрізноманітніші філософські, історичні, критичні, біографічні, автобіографічні, публіцистичні, моральні, науково-популярні твори. Що таке есе, ніколи в точно не було визначено, - стверджує один літературознавчий словник [Dictionary, с. 106], а інший додає ще більш категорично: Есе не може бути приведене до якої-небудь дефініції [Current, с. 98]. Ця невизначеність, невловимість і складає природу есе, зумовлену тією світоглядною установкою, яка змушує цей жанр постійно переростати свої жанрові кордони.
Есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом, з іншого боку - з філософським трактатом. У глибинах есе закладена певна концепція людини, яка і надає чітку єдність всім тим зовнішніми ознаками жанру, що зазвичай перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб'єктивне її трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію.
РОЗДІЛ 2. СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ ЕСЕЇСТКИ ІРЕНИ КАРПИ
2.1 Особливості біографізму
У літературознавстві XXІ ст. виникає потреба дослідження елементів біографізму. Біографізм - комплекс літературознавчих понять, що мають відношення до життєвого шляху письменника та його творчості. Включає він власне біографію, автобіографію, бібліографію. Як літературознавча проблема, біографізм має безпосереднє відношення до концептів «автор і авторство», до невичерпної складності поняття «субєкт творчості», тісного і багатопланового звязку між письменником і його твором [Храпченко,с. 218].
Багатовимірність авторської присутності в тексті, співіснування різних підходів до розуміння проблеми автора значною мірою породжують велику кількість термінів, якими дослідники намагаються позначити різні іпостасі автора й окреслити сфери його функціонування. У теоретико-концептуальному контексті висвітлення проблеми біографічних структурантів (життєві враження, відчуття та переживання письменника) ґрунтується на базі синергетичного розуміння інформації, яку залишає по собі письменник, і того, як вона сприймається іншими. Як відомо, синерген-онтологічно завершений життєвий, автобіографічний час. Це - життєво-творчий світ письменника, відтворений у певний часо-просторовий, історично-визначений доленосний момент [Дуб, с.18].
У дискусіях навколо творчості сучасних молодих авторів - і в тому числі Ірени Карпи - час від часу виринає питання біографізму. Якщо основа літературної біографії - життя автора, логічно, що основою творів молодої людини стає особистий досвід: усе побачене, почуте, пережите часто абсолютизується чи гіпертрофується, адже світогляд ґрунтується на єдиному, своєму, унікальному житті.
Для того, щоб зясувати особливості есеїстки Ірени Карпи, збагнути стильові домінанти її публіцистики, необхідно коротко дослідити її біографію.
Вікіпедія визначає Ірену Карпу трьома дефініціями: відома українська письменниця, співачка, журналістка. Карпа Ірена Ігорівна народилася 8 грудня 1980 р. в м. Черкаси, хоча дитинство переважно провела в Івано-Франківську та на Закарпатті. Ще із малечку вона захоплювалася мистецтвом та проявляла неабиякий талант. Тож батьки прийняли рішення віддати дівчину до художньої школи.
У 1998 р. І. Карпа стає студенткою одного із найпрестижніших столичних вищих навчальних закладів (Київський національний лінгвістичний університет) за фахом французька філологія. А вже наступного року стає засновницею та солісткою популярного серед молоді гурту Фактично самі (з 2007 Qarpa), музика якого становить суміш індастріалу, панк-року, хардкору та психоделічного тріп-хопу.
Друкувалася в часопис Четвер. Першою її книгою стала Знес Паленого, виданої у 2000 у Івано-Франківську. До цієї книги ввійшли, поміж іншим, повість 50 хвилин трави та есе Сни Ієрихона, які разом з есе Ґанеша і Синкопа та так званим інтерактивним романом Полювання в Гельсінкі склали видану в 2004 р. книгу 50 хвилин трави.
Закінчивши навчання 2003 року, Ірена отримала магістерську ступінь з іноземної філології за спеціалізацією Англійська та французька мови, зарубіжна література. Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман Фройд би плакав.
У 2005 Карпа починає працювати ведучою на телебаченні (канали ICTV, Інтер, з вересня 2007 року по серпень 2008 року - MTV Ukraine).
Четвертою її книгою став ще один роман - Перламутрове порно, який вийшов у 2005, п'ятою - роман Btches Get Everything в 2006-му. В цьому ж році Карпа випробувала себе як акторка (Аутизм, реж. О. Анпілогов, Україна, Компот, реж. А. Якушенков, Росія) та режисерка короткометражного кіно Kyiv. Limited Edition, знімається в еротичних фотосесіях для журналів Plyboy, Penthouse, FHM.
У травні 2008 року одружилася з журналістом, письменником Антоном Фрідляндом, але вже восени 2009 року Ірена, розійшовшись першим чоловіком, вдруге вийшла заміж - за американського фінансиста Нормана Пола Генсена, в шлюбі з яким виховує двох доньок.
вересня 2008 року на Львівському Форумі видавців презентовано нову книгу Ірени Карпи Добро і Зло. На початку 2009 року цю книгу було визнано книжкою-невдахою року - вона здобула приз Золота булька. Водночас, за рейтингом читачів журналу Кореспондент, Добло і Зло ввійшла до десятки найкращих українських книг 2009 року.
До бібліографії письменниці входять і такі твори, як Піца «Гімалаї (2011), Суки отримують все (2012), З роси, з води, із калабані (2012), Історії моїх жінок (2013), Baby travel. Подорожі с дітьми або, Як не стати куркою (2014), Волонтери. Мобілізація добра (2015).
Зараз Карпа входить до пятірки найбільш затребуваних українських прозаїків. Незважаючи на досить молодий вік, Ірена Карпа не вважає себе молодою письменницею, бо літературною працею займається вже не перший рік. Я пишу, - говорить вона, - як живу - просто і нічого не приховуючи, не зображаючи з себе прекрасну принцесу. Всі люди жеруть, серуть, трахаються, в них течуть соплі, коли застудяться, вони відригують, пітніють, збуджуються і трусяться, коли бояться. Хто думає, що все це брутально, грубо, неестетично - той малює квіточки у вазонках.
Враження про автобіографізм творів Ірени Карпи виникає завдяки ефекту щоденникового письма. Звісно, поняттям літературна автобіографія, як і поняттям літературний щоденник під час дослідження молодої української прози варто послуговуватися лише умовно. Та беручи за зразок, скажімо, запропоноване Г. Костюком означення класичних типів літературного щоденника, можна окреслити й характерні особливості щоденникового стилю Ірени Карпи. Г. Костюк говорить про форму, зміст, призначення щоденника як мемуарного жанру літератури та вирізняє наступні чотири його типи:
) щоденник, свідомо писаний для публікації, що акцентує на головних питаннях часу та оминає особисті дражливі деталі;
) нотатки суто особистісного характеру, виповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, непристойними. Автора таких щоденників часто зовнішній світ ніби не цікавить, він для нього ніби не існує. Автор увесь у собі, в своїх переживаннях, у своїх пристрастях, у своїх болях і трагедіях»
) докладні, стислі сухі телеграфічні письменницькі нотатки, записані для себе дрібниці, події, епізоди тощо;
) своєрідний художньо-літературний записник, мовний банк письменника - нотатки рідкісних висловів, народних говорів, схоплення пейзажів, портретів [Костюк, с. 14].
Г. Костюк наголошує на значенні щоденника для пізнання письменника як людини, - його характеру, звичок, думок, світогляду. Дослідник (аналізуючи Щоденник В. Винниченка) ставить питання: наскільки така праця здатна відбити щирий, безпосередній, правдивий внутрішній світ письменника, якою мірою у своїх записах автор є щирим, чесним із собою та майбутнім читачем? Есеїстиці Ірени Карпи, на наш погляд, приступній перший тип літературного щоденника, як його визначає Г Костюк - нотатки суто особистісного характеру. Утім, можна виділити й такий жанр, як notes - мандрівні нотатки, травел-есе [Костюк, с. 15].
Виникнення автобіографем у творчості Ірени Карпи практично неуникне. Карпа давно вже стала символом сучасного літературного бунтарства, сміливості говорити що хочеш і як хочеш, вживати ненормативну лексику і всіляко відходити від затертих канонів якою має бути жінка. У ланцюзі таких творів Ірени Карпи, як 50 хвилин трави