ясувати відмінні риси процесуального представництва та представництва у цивільному праві (матеріального представництва);
розкрити підстави та умови цивільного процесуального представництва;
провести класифікацію процесуального представництва на види;
визначити особливе правове становище адвоката як представника особи у цивільному процесі.
У роботі були застосовані наступні методи: метод діалектичної логіки (при виділенні ознак за результатами визначення понять); порівняльний метод; метод формально-юридичного аналізу; описовий метод.
При написанні цієї роботи автор використовував наукові праці Л.М. Баранової, Д.В. Бобрової, А.М. Васильєва, О.М. Вінник, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, В.В. Луця, Р.А. Майданика, І.В. Спасибо-Фатєєвої, С.Я. Фурси, О.Є. Харитонова, М.Й. Штефана та інших вчених
Структура роботи та обсяг кваліфікаційної роботи визначається предметом, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, з котрих третій розділ складається з 2-х підрозділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі кваліфікаційної роботи «Правова природа цивільного представництва в цивільному процесі» розкривається сутність цивільного процесуального представництва, його мета, цілі та завдання. Також в цьому розділі наводяться характерні відмінні риси між цивільно-процесуальним та цивільно-правовим представництвом. Другий розділ «Підстави і умови представництва в цивільному процесі» розкриває питання про необхідний юридичний склад для виникнення правовідносин процесуального представництва. Третій розділ «Види цивільного процесуального представництва», який складається з двох підрозділів розкриває питання щодо критерії класифікації цивільного процесуального представництва та питання про особливе правове становище адвоката як представника осіб в цивільному процесі України.
РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ПРИРОДА ЦИВІЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Ставлячи собі за мету розкрити сутність інституту представництва необхідно виходити із того, що у вітчизняній правовій системі поняття представництва відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному, адміністративному процесуальному тощо). Але в даному випадку ми повністю погоджуємося із позицією Є.О. Харитонова, який вказує на те, що «хоча про представництво може йтися як певне універсальне поняття, яке властиве праву в цілому і має свої особливості в окремих галузях законодавства, разом із тим воно є передусім категорією цивільно-правовою, найбільш повно і всебічно проявляючись у цивільних відносинах».
Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді).
Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах.
Слід зазначити, що представництво в Давньому Римі розглядалося як правозаступництво. Це пов'язувалося з тим, що представники вважалися захисниками, оскільки вони, як правило, не лише представляли, але й захищали інтереси хворих людей, людей похилого віку. Такий захист здійснювався на підставі угоди, в основі якої лежала добра воля сторін. У зв'язку з цим такий вид представництва почали називати добровільним. За юстініанської епохи (527-565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (procurator) - повіреним у договорі доручення - загальні повноваження представництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (institor) - управляючим маєтком - обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином.
У середні віки інститут представництва мав широке застосування в судовій практиці. Так, починаючи з другої половини XIV століття на території Литовсько-Руської держави діяв Судовий Статут, за яким представництво здійснювалося речниками або, як їх ще називали, прокураторами. За даним Статутом представництву відводилася важлива роль. У тому разі, коли особа, перебуваючи особисто в суді, не могла чи не вміла сама говорити і вести свою справу, вона доручала усно вести її кому-небудь іншому. Особливо важливою для розвитку інституту процесуального представництва стала третя редакція Литовського Статуту 1588 року, у якій багато уваги приділено діяльності прокуратора, введено обмеження щодо кола осіб, які могли вести судові справи, встановлено два види представництва, визначено вимоги до доручення. Законодавець уже в той час приділяв значну увагу інституту представництва, поширюючи його дію на всіх без винятку осіб незалежно від їх майнового стану. Така позиція тодішнього законодавця, судова практика тієї епохи є важливою для нашої держави, оскільки, з одного боку, сьогодні ми маємо велику кількість бідних людей, а з іншого - дорогу правову допомогу, у зв'язку з чим не всі мають можливість скористатися такою допомогою.
Особливе значення для становлення інституту процесуального представництва мав Статут цивільного судочинства 1864 року, згідно з яким кожна зі сторін могла залучити представника, який мав право виконувати дії, надані сторонам. Винятки з цього правила встановлювалися законом. Основним було те, що представник наділявся таким же обсягом процесуальних прав, як і довіритель, а всі дії представника, вчинені в межах довіреності, були обов'язковими для довірителя М.П. Курило зазначає, що Статут 1864 також містив повний список осіб, яким було заборонено виступати представниками в суді, а саме особи, які не є повністю право- і дієздатними, особи, становище яких не сумісне з діяльністю як представників. Він зазначає, що без сумніву, норми Статуту 1864 року в деяких моментах можуть бути взяті за основу і під час реформування сучасного процесуального права.
Щодо розвитку інституту цивільного-процесуального представництва за часів УРСР, то слід відмітити те, що в 1924 року був прийнятий перший Цивільний процесуальний кодекс УРСР, а 1929 року - другий ЦПК УРСР. Ст. 14 останнього передбачалося, що сторони можуть вести справу в суді особисто або через своїх представників. При цьому представниками могли бути: члени колегії оборонців; профспілки в особі своїх уповноважених, уповноважені незаможних селян; керівники й постійні. Повноваження представників оформлялося «особливою довіреністю», засвідченою нотаріально. Члени колегії оборонців повинні були мати ордер, виданий відповідною юридичною консультацією. Таким чином, інститут судового представництва отримав широке закріплення у процесуальному законодавстві з чітким визначенням його суб'єктів та документальним оформленням їх повноважень. В 1961 році було затверджено Основи цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік, в яких передбачалося, що громадяни можуть вести свої справи в суді як особисто, так і через свого представника. Справи юридичних осіб у суді представляють їх органи чи представники. Таке положення речей давало змогу чітко розмежування поняття представництва щодо фізичних і юридичних осіб з подальшим розвитком цих положень у процесуальних кодексах тодішніх республік. Таким чином, держава вперше делегувала правове регулювання інституту представництва в республіки.
Щодо Цивільного процесуальний кодекс УРСР 1963 року, то ст. 110 Кодексу передбачала, що громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його права мати в цій справі представника. Представниками сторін, третіх осіб у суді могли бути: члени органів управління; працівники державних підприємств, установ, організацій, колгоспів у справах цих підприємств, установ та організацій; уповноважені профспілок, адвокати; один із співучасників за дорученням інших співучасників; інші особи, допущені судом, який розглядає справу.
У 2004 році було прийнято на сьогодні чинний Цивільний процесуальний кодекс України, із прийняттям даного якого закінчується епоха процесуальних законів, прийнятих за радянських часів. Положення даного ЦПК України найбільш точно відповідають вимогам сьогодення, оскільки значно розширено коло осіб, які мають право здійснювати представницькі функції; особлива увага приділена професійному представництву прав осіб через адвоката; уперше визначені обмеження щодо можливості реалізації представницької функції; встановлено специфічні вимоги до документів, що посвідчують повноваження представників тощо.
Етапи становлення інституту процесуального представництва на думку Є.О. Харитонова дає можливість сформувалися дві основні його концепції:
) концепція «дії» («діяльності»), котра інтерпретує представництво як діяльність, тобто, сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, яку вона представляє. Саме концепція дії слугувала теоретичним підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961-1964 рр.;
) концепція «правового відношення», яка полягає в тому, що представництво розглядається як правовідношення, в силу якого правомірні юридичні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і обовязки.
Як ми уже зазначали вітчизняній правовій системі поняття представництва відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному, адміністративному процесуальному тощо). Крім цього, представництво розглядається як в якості правого явища, так і правового інституту. Виходячи з цього необхідно визначити ознаки представництва як правового явища, так і правового інституту.
Загальні ознаки представництва, як правового явища, полягають у тому, що воно є юридичним прийомом, що забезпечує:
більш повну можливість реалізації прав і здійснення обовязків учасниками приватного (цивільного, економічного, торгового) обігу;
діяльність представника за своїм характером є правомірною діяльністю;
представництво є системою правовідносин, у межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі у придбанні та реалізації субєктивних прав і обовязків останньої у її відносинах з третіми особами;
представництво можливе лише щодо субєкта права;
діяльність представника має здійснюватися в інтересах особи, яку представляють;
можливість, зміст і межі зазначеної допомоги визначаються повноваженням представника;
у процесі здійснення повноваження представник діє стосовно третіх осіб, щодо яких у нього не виникає прав та обовязків.
Це нам дає можливість розглядати представництво у різних аспектах, а саме як : правовий інститут (представництво у обєктивному значенні); діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (представництво у субєктивному значенні); та представництво як юридичний факт - складова частини підстави виникнення цивільних прав і обовязків у особи, яку представляють.
Розкривши ознаками представництва як правового явища необхідно проаналізувати ознаки представництва як правового інституту. Так, до даних ознак представництва як правового інституту можна віднести наступні, а саме:
) це система норм цивільного законодавства відносин, цільовим призначенням яких є забезпечення юридичної допомоги з боку однієї особи (представника) іншій особі у придбанні та реалізації субєктивних прав і обовязків у її відносинах з третіми особами;
) норми інституту представництва опосередковують відносини, специфікою яких є „організаційний характер, що зумовлює поєднання в їх регулюванні приватноправових та публічно-правових елементів;
) норми інституту представництва регулюють внутрішні стосунки особи, яку представляють, і представника, який укладає правочини в її інтересах з третьою особою;
) норми інституту представництва не регулюють відносини між представником і третіми особами.
Вказані ознаки представництва, як обєктивної категорії, дозволяють визначити його як правовий інститут, який опосередковує відносини, що встановлюються з метою забезпечення діяльності однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обовязків особи, яку представляють.
Подібної точки зору притримується і Г.З. Лазько, яка у своїй дисертаційній роботі вказує на те, що виходячи із аналізу положень сучасної доктрини цивільно-процесуального права, положень законодавства та судової практики можна визначити цивільне процесуальне представництво як категорію та як самостійний правовий інститут цивільного процесуального права. Як інститут цивільного процесуального права, цивільне процесуальне представництво вона розглядає як сукупність процесуальних правових норм, що регулюють окремі сторони однорідних відносин між представником і судом, який виступає від імені та для захисту прав та законних інтересів довірителя з метою отримання для останнього позитивного рішення суду, а також для здійснення правової допомоги та попередження порушення процесуальних прав та охоронюваних законом інтересів останнього, і з метою сприяння судові у здійсненні правосуддя у цивільних справах. Наголошується, що інститут процесуального представництва для певної категорії осіб виступає єдиною реальною можливістю забезпечити захист своїх прав та законних інтересів у суді. Щодо правовї категорії, цивільне процесуальне представництво - це система процесуальних дій, що вчиняються представником з огляду на закон або договір від імені особи або іншого учасника суспільних відносин, шляхом участі у судовому процесі і забезпеченням реалізації та захисту їх цивільних прав та законних інтересів з метою винесення судом обєктивного, неупередженого та правомірного рішення. Зазначається, що своєрідною ознакою цивільного процесуального представництва виступає його мета, що передбачає отримання позитивного правового результату для особи, в інтересах якої діє процесуальний представник.
Щодо представництва в цивільному процесі, то найпоширенішим його розумінням є те, що воно розглядається в якості процесуального засобу реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, який гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України.
Аналіз положень ЦПК України дає можливість дійти до висновку, що поняття цивільного процесуального представництва у цивільному процесуальному законодавстві не визначено. У зв'язку із відсутністю у нормах ЦПК України чіткого визначення поняття представництва у цивільному процесі, існує кілька підходів до розуміння представництва.
Так, наприклад, С. В. Васильєв вважає, що цивільне процесуальне представництво - це врегульована нормами ЦПК України форма надання правової допомоги однією особою (представник) іншій особі (особа, яку представляють, у формі здійснення процесуальних дій представником від імені і в інтересах особи, яку представляє, в межах отриманих повноважень у зв'язку з розглядом і вирішенням судом цивільної справи.
Дещо іншої точки зору притримується С. Я. Фурса, який вважає, що цивільне процесуальне (судове) представництво - це правовідносини, в силу яких одна особа (представник) виконує на підставі повноваження, яке надане йому законом, статутом, положенням чи договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві в інтересах іншої особи (довірителя), які спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів іншої особи, державних чи суспільних інтересів, у результаті чого у представника виникає комплекс процесуальних прав та обов'язків. Він вказує на те, що процесуальна діяльність не може вважатись ключовою ознакою процесуального представництва, зважаючи на те, що в ньому взаємодіє ціла низка як процесуальних, так і матеріальних прав і обов'язків, які мають здійснювати довіритель та представник. Процесуальне представництво розглядається ним як самостійний правовий інститут, який включає систему правових норм, покликаних регламентувати відносини, що виникають між довірителем та представником у процесі здійснення останнім юридично значимих дій, спрямованих на реалізацію та захист прав та законних інтересів довірителя.
В якості правовідносин розглядає представництво і В.І. Тертишніков зазначаючи, що процесуальне представництво - це правовідносини, в яких одна особа (представник) здійснює у суді процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи (представляемого).
Заслуговує на увагу і позиція Ю. С. Червоного, який вважав, що представництво в цивільному процесі - це процесуальна діяльність особи (представника) на підставі наявних у неї повноважень, що породжує цивільні процесуальні правовідносини між представником і судом, спрямована на охорону, захист суб'єктивних прав та інтересів особи, яку представляють, сприяє суду в повному та об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у винесенні законного та обґрунтованого рішення.
Враховуючи те, що у чинному процесуальному законодавстві відсутнє визначення представництва, а лише зазначається про можливості реалізації процесуальних прав через представника, то можна враховуючи вищезазначені поняття представництва в цивільному процесі, то в науці цивільного процесу виникли два основні підходи до визначення поняття представництва. Так, відповідно до першої точки зору представництво розуміють як систему процесуальних дій. Таке визначення акцентує увагу на тому, що процесуальний представник є активним учасником процесу, діяльність якого спрямована на одержання правового результату для особи, яку він представляє, а найближчим наслідком діяльності представника є виникнення, зміна та припинення процесуальних прав і обов'язків для особи, яку він представляє, і їхня реалізація.
Разом з тим назване визначення має ряд недоліків. По-перше, воно лише описує зовнішні явища, що відбуваються в рамках представництва, не показуючи сутність представництва, його місце в системі права. По-друге, воно залишає без уваги наявність і зміст правовідносин, що складаються між представником і особою, яку представляють, представником і судом. По-третє, таке поняття не охоплює суспільних відносин, які не є власне діяльністю, але врегульовані нормами інституту судового представництва, наприклад, відносин, пов'язаних з підставами (уповноваження, доручення) і суб'єктами представництва (особами, які мають право бути представниками), майновими відносинами по відшкодуванню видатків на представника.
В той час як представники другої точки зору розглядають представництво як процесуальне відношення, вважаючи що при цьому виникають два види відносин, а саме між представником і особою, яку представляють, і між ними і судом. З цієї причини не можна стверджувати, що в рамках процесуального представництва мають місце тільки процесуальні відносини, обов'язковим суб'єктом яких є суд. Отже, цими видами відносин не вичерпується зміст процесуального представництва.
Враховуючи вищевказане, ми підтримуємо позицію тих вчених, за якою представництво у цивільному процесі - це правовідносини, на підставі яких представник здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах особи, яка бере участь у справі, з метою захисту її прав, свобод та інтересів.
Зміст правовідносин представництва в цивільному судочинстві, є складноструктурним, що складається з ряду двосторонніх правовідносин і має внутрішню і зовнішню сторони.
Внутрішня сторона представництва - це відносини сторони, третьої особи з представником. Вираженням таких відносин є коло повноважень, яким довіритель наділяє представника.
Так, зовнішня сторона представництва - це правовідносини, що виникають між судом і представником, як учасником процесу, змістом якого є вчинення останім під контролем суду процесуальних дій спрямованих на реалізацію наданих йому правомочностей, а також тих дій, на вчинення яких він уповноважений довірителем.
Зясувавши питання про визначення представництва в цивільному процесі автор ставить перед мету зясувати місце і роль адвоката в цивільному судочинстві. Так, в 38 ЦПК України передбачено, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Слід відмітите те, що ЦПК України відносить представника до числа осіб, що беруть участь у справі, а, отже, він наділений юридичною заінтересованістю і є самостійною процесуальною фігурою.
Представництво в цивільному процесі розглядається в якості процесуальної діяльність особи (представника), яка спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, а також повинна сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і обґрунтованого рішення.
Для розкриття питання про місце і роль цивільного процесуального представництва необхідно зясувати питання про ознаки, завдання та мету процесуального представника. В даному випадку до ознак цивільного процесуального представництва можна віднести наступні:
1)представництво - це здійснення представником процесуальних дій у суді, яке відбувається в межах правовідносин представника і суду;
2)представник виступає від імені особи, яку представляє;
3)учасниками процесуальних правовідносин за участю представника є 2 сторони: представник та суд, оскільки відповідно до загальних положень теорії процесуального права обовязковим учасником цивільних процесуальних відносин є суд. Так, при здійсненні судового представництва виникає два види відносин: одні між самою особою, яку представляють, і представником (регулюються нормами матеріального права - цивільного, трудового, сімейного), другі - між останнім і судом (регулюються нормами цивільного процесуального права). Але до процесуальних можна віднести лише останні;
4)діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні процесуальних дій;
)представник здійснює права та обов'язки особи, яку представляє, й у результаті своїх дій створює права та обов'язки для особи, яку представляє;
6)представник діє в інтересах особи, яку представляє (за загальним правилом представник не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення. окрім випадку, коли співучасники доручили ведення справи одному з них);
7)правова позиція представника не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє, якщо ця особа не є недієздатною;
)у процесуальнго представника відсутня матеріально-правова заінтересованість, а юридична заінтересованість представника має процесуальний характер;
9)представник діє в обсязі повноважень, що йому надані законом та особою, яку він представляє (у випадку, якщо воля цієї особи відома і має юридичне значення);
10)через представника можуть діяти будь-які правоздатні особи, що беруть участь у справі;
)судове представництво допускається на всіх стадіях і у всіх видах цивільного судочинства (крім справ про усиновлення).
Представництво, у його загальному значенні, є явищем неоднозначним. Неоднозначність інституту представництва випливає як і з його різноманітних цілей, так і з особливостей, притаманних суб'єктам цих правовідносин.
Розкриваючи питання щодо мети та завдання представництва у цивільному процесі, слід відмити те, що в літературі не існує єдиної точки зору щодо мети та завдань представництва у цивільному процесі.
Так, згадуваний науковець В. І. Тертишніков вважає, що значення судового представництва визначається його двома головними цілями. По-перше, це надання юридичної допомоги громадянам і організаціям при розгляді та вирішенні цивільних справ у суді. Юридична допомога в Україні доступна для будь-кого, хто її потребує, завдяки широкій мережі юридичних консультацій, ліцензійній діяльності та порівняно невисокій оплаті за послуги адвоката. По-друге, це надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов'язків сторін і інших осіб, що беруть участь у справі.
В свою чергу відомий процесуаліст Д. М. Чечот вважає, що метою судового представництва є:
а) захист в суді інтересів сторін та третіх осіб в тих випадках, коли сторона чи третя особа позбавлені можливості особисто вести справу;
б) захист інтересів сторін та допомога сторонам і третім особам в тих випадках, коли вони за цією допомогою і захистом спеціально звертаються до представника;
в) допомога суду в здійсненні правосуддя у цивільних справах.
На відміну від інших В. В. Комаров стверджує, що метою процесуального представництва є лише надання правової допомоги особі для забезпечення найбільш повного захисту її прав, свобод та інтересів. При цьому досягнення вказаної мети є основним та єдиним завданням цього інституту. Виділення для представника такої цілі (завдання), як надання допомоги суду чи сприяння суду у здійсненні правосуддя, є помилковим. Оскільки сприяння суду в здійсненні правосуддя можуть здійснювати лише юридично незаінтересовані особи, до яких згідно зі ст. 47 ЦПК України відносяться секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу.
Заслуговує на увагу й думка Д.В. Кухнюка, який вказує, що мета процесуального представництва визначається необхідністю забезпечити найбільш повний захист інтересів громадян і організацій. Вказану тезу можна розкрити шляхом виділення загальних цілей і завдань представництва ведення справи в суді при неможливості особистої участі в процесі; забезпечення участі в суді юридичних осіб; надання правової допомоги.
Враховуючи вказане, ми підтримуємо позицію Н.В. Волкової, яка вказує на подвійність мети процесуального представництва, а саме вказує, що метою представництва є:
-захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі;
-надання правової допомоги.
Вона вказує на те, що відповідно до ст. 56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги. А реалізація вище зазначеної мети і є завданням представництва у цивільному процесі.
Враховуючи плюралізм у позиціях щодо питання про завдання цивільного процесуального представництва, то на нашу думку, найбільш прийнятною є позиція, за якою завданнями цивільного процесуального представництва є : правове регулювання механізму реалізації права суб'єктів бути представниками в суді; правове регулювання процесуальних правовідносин представництва між судом і представником; правове регулювання механізму реалізації проголошених Конституцією України прав на судовий захист і на отримання кваліфікованої юридичної допомоги.
Найбільш розповсюдженою є думка, за якою виділяють політичне, соціальне і правове значення представництва в цивільному процесі.
Політичне значення представництва проявляється в реалізації норм Конституції України, що закріплюють рівноправність громадян перед законом і судом, недоторканність приватного життя, державний захист прав і свобод, право на одержання правової допомоги. За ступенем правової захищеності особи в цивільному судочинстві можна судити про рівень турботи держави і суспільства про людину та громадянина, демократизм законодавства, його інститутів, їх ефективності, у тому числі й такого з них, як представництво. Щодо соціального значення інституту в цивільному процесі проявляється, то воно проявляється, з одного боку, у контролі суспільства за тим, як названий інститут функціонує в інтересах людини та громадянина, чи не відбуваються при цьому збої і яким чином їх можна усунути. З іншого боку, у широкому розумінні соціальне значення представництва вбачається і у контролі суспільства за тим, яка його роль і вплив на рівень охорони життєвих цінностей і благ особистості при здійсненні правосуддя по цивільних справах. Правове значення представництва найбільш повно виражається в можливостях використання правового потенціалу представництва з метою реалізації суб'єктивних процесуальних прав, захисту і охорони інтересів, майна, інших цінностей і благ у цивільному судочинстві. Мається на увазі значення представництва як комплексної гарантії для сторін, третіх осіб у цивільному процесі. Ця властивість представництва охоплює різні елементи, а тому має особливе юридичне значення.
Враховуючи вказане важко в сучасних умовах переоцінити значення судового представництва. По-перше, у зв'язку з з існуванням принципу змагальної моделі цивільного судочинства. В умовах покладення обов'язку доказування безпосередньо на сторін, особі, котра не володіє необхідним мінімумом юридичних знань, буде вкрай складно довести обгрунтованість своїх вимог або заперечень. По-друге, ускладнення та динамізм правової системи, а також збільшення кількості правових актів, що, в свою чергу, вимагає певної спеціалізації і серед юристів. Тому без участі представника з юридичною освітою провести судовий процес на професійному рівні стає практично неможливим. Викладеними причинами пояснюється існування в сучасному правовому суспільстві інституту представництва.
Для повного розкриття питання про правову природу цивільного процесуального представництва автор ставить перед собою завдання здійснити його розмежування з участю в суді органів та осіб, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб та проаналізувати співвідношення матеріального і процесуального представництва. Так, щодо першого завдання слід відмітити те, що представництво в цивільному процесі слід відрізняти від участі в суді органів та осіб, яким законом надане право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у порядку ст.45 ЦПК України. Вони подібні тим, що не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і діють у процесі не у своїх інтересах, а захищають права та інтереси інших осіб. Про те є можливість визначити ряд відмінних рис, що дають змогу розрізняти ці два інститути цивільного судочинства, а саме:
представники діють від імені особи, яку представляють, а суб'єкти, які виступають у суді в порядку ст. 45 ЦПК України діють вже від свого імені;
представник здійснює права та обов'язки особи, яку представляє. Суб'єкти, зазначені в ст. 45 ЦПК, виконують повноваження, що передбачені їхньою компетенцією;
представництво допускається по всіх справах, а участь суб'єктів у порядку ст. 45 ЦПК - у випадках, зазначених у законі.
В даному випадку заслуговує на увагу й позиція Г.О. Світличної, яка вказує на те, що органи й особи, які беруть участь у справі з метою захисту прав та інтересів інших осіб, мають самостійний процесуальний статус, який відрізняється від процесуального статусу представника за юридичною природою і правовою регламентацією. Вона вказує, що науковці неодноразово звертали увагу на помилковість та неприпустимість їх змішування, оскільки зазначені у ст. 45 ЦПК органи й особи беруть участь у цивільному процесі з метою захисту прав та інтересів інших осіб у випадках, які передбачені законом. При цьому вони діють від імені держави або від власного імені. Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК органи та особи, які відповідно до закону звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обовязки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Разом із тим у своїх діях вони не залежать від правової позиції особи, в інтересах якої подана заява. Тому, дійшовши висновку про безпідставність заявлених вимог, вони вправі відмовитися від позову повністю або частково, а їх відмова від позову або зміна заявлених вимог не позбавляє особу, на захист прав та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК). Враховуючи вказане вона доходить до висновку, що процесуальний статус органів та осіб, які беруть участь у процесі на підставі ст. 45 ЦПК, має суттєві відмінності в порівнянні із процесуальним статусом представників, що зумовлює специфічні підстави, функції та порядок їх участі у цивільному процесі.
Для розкриття питання по співвідношення цивільного (матеріального) представництва і цивільного процесуального представництва слід звернути увагу на те що, формування інституту представництва у цивільному-процесуальному праві відбувалося поетапно. Так, протягом тривалого часу у цивільно-процесуальній доктрині панувала думка, що представництво у цивільному процесі як вид цивільного представництва. Лише на початку 60-х років пануючим стало визначення інституту представництва як самостійного інституту цивільно-процесуального права. Але деякі автори і досі відстоюють позицію про те, що представництво у цивільному процесі є специфічним різновидом представництва у цивільному праві.
Для цього нам в загальних рисах необхідно розкрити сутність цивільного правового (матеріального) представництва. Так, відповідно до ст. 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів. право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
В даному випадку заслуговує на увагу й думка Х.С. Малюшевської, яка вказує на те, що вчені, які розглядали цивільно-правове представництво як один із різновидів представництва, в основу своєї точки зору ставлять наявність спільних ознак між представництвом у цивільному праві і процесі. Вона вказує на те, що однак з цим погодитись важко, оскільки незважаючи на наявність певних спільних рис між представництвом, здійснюваним в цивільному праві, і представництвом у цивільному процесі, між ними все ж існують суттєві відмінності, які дають підстави для розмежування інституту представництва в цивільному процесі від інституту представництва в цивільному праві і визнання їх самостійними, а саме:
однією з відмінностей між цими інститутами є їх різна цільова спрямованість, оскільки метою (ціллю) представництва в цивільному праві, відповідно до ст. 237 ЦК України, є вчинення представником від імені особи, яку він представляє правочинів в той час, коли основною метою процесуального представництва є захист прав особи, яку представляють, та/або реалізація її процесуальних прав (обовязків) тощо;
розмежування цих двох інститутів здійснюється і за засобами досягнення їх цілей, оскільки представник в цивільному процесі для досягнення своїх цілей може використовувати лише засоби, визначені законом (подання позову, подання доказів, пояснень тощо), а в цивільному праві ці засоби визначає для представника довіритель або, за його розсудом, в окремих випадках - і сам представник;
також неоднакові і підстави виникнення цивільно-правового представництва та процесуального представництва. На відміну від матеріально-правового, процесуальне представництво виникає з різногалузевого юридичного складу, який включає в себе як матеріально-правові факти (наявність певних відносин між представником і особою, яку він представляє), так і процесуальні (пересвідчення повноважень, допуск судом представника до участі в справі та інше). Так, якщо в цивільному праві основним документом, який підтверджує повноваження, є довіреність, то в цивільному процесі повноваження представника можуть підтверджуватись, в залежності від видів представництва й іншими документами;
до того наявна і відмінність й у субєктах, які посвідчують довіреності громадян на здійснення представницьких дій у цивільному праві (ст. 245 ЦК України) і цивільному процесі (ст. 42 ЦПК України);
по різному в цивільному праві і процесі визначається обсяг повноважень представників. В цивільному праві обсяг повноважень представника визначає сам довіритель у виданій йому довіреності, а повноваження представника в цивільному процесі визначені законом. У цивільному праві при видачі представнику довіреності мають бути безпосередньо зазначені ті дії, які має право здійснювати представник від імені довірителя в той час, коли в цивільному процесі в довіреності, якою надаються представнику загальні повноваження, немає необхідності наводити перелік процесуальних дій, які може здійснювати представник в межах загальних повноважень на участь в процесі, які надані йому процесуальним законодавством;
однією з відмінностей, на які вказує авторка між цими інститутами між матеріально-правовим і процесуальним інститутом представництва є те, що в цивільному праві може діяти суто представник, який повністю заміщає сторону і особисто бере участь у правовідносинах з третьою особою, або довіритель, в той час коли в цивільному процесі можлива одночасна участь як представника, так і самого довірителя (ст. 39 ЦПК України);
інститут представництва в цивільному праві відрізняється від інституту представництва в цивільному процесі також різним характером суспільних відносин, що існують між їх субєктами: представник в цивільному праві при вчиненні правочинів чи вчиненні інших юридичних дій по відношенню до третіх осіб вступає у відносини з юридично рівними субєктами, тоді коли у цивільному судочинстві процесуальний представник вступає у взаємовідносини із судом, який є державним органом, наділеним державно-владними повноваженнями, і виникаючі при цьому відносини мають владний характер: влади і підпорядкування.
Аналіз вказаних ознак надав можливість Х.С. Малюшевської дійти до висновку, що представництво хоч і застосовується в багатьох правових галузях, його можна класифікувати як представництво у сфері матеріально-правових і процесуально-правових відносин. Основою матеріально-правового представництва є цивільно-правові норми, що регулюють відносини, повязані з представництвом, довіреністю, договором доручення. Процесуальне представництво в свою чергу засновано на цивільно-процесуальних нормах, які регулюють суспільні відносини, що виникають при розгляді справ у судах. В той час процесуальному представництві застосовуються цивільно-правові норми щодо довіреності, повноважень тощо.
Розглядаючи питання про співвідношення цивільно-правового і цивільного процесуального представництва слід звернути увагу на те, що в даному випадку ми повністю підтримуємо позицію В. Цюри, який вказує, що з точки зору сучасних вітчизняних представників науки цивільного процесуального права представництво є самостійним інститутом цивільного процесуального права і має низку відмінностей від представництва у матеріальному розумінні, яке складається в цивільному праві, а саме:
1.Правовідносини, які складаються між представником і довірителем, представником і судом у цивільному процесі, мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем мають матеріально-правовий характер і регулюються нормами цивільного, трудового, адміністративного, сімейного права тощо. Натомість правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права. Отже, процесуальне представництво породжує виникнення процесуальних відносин, а цивільно-правове представництво - матеріальних правовідносин. Про те в даному випадку потрібно врахувати те, що в контексті положень ч. 3 ст. 44 ЦПК України (підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається статтями 248-250 Цивільного кодексу України <#"justify">Про те, вивчення представництва у цивільному і цивільно- процесуальному праві у їх відриві не є можливим. Ч. 3 ст. 44 ЦПК України, обґрунтовує взаємозв'язок матеріально-правового та процесуального представництва. Ця норма визначає, що підстави і порядок припинення представництва за довіреністю передбачені ст.ст. 248-250 ЦК України. Тобто законодавець пов'язав обидва види представництва та взаємообумовив їх дію, що дає підстави стверджувати про наявність спорідненості між ними.
На підставі вищевикладеного можна дійти до наступних висновків, а саме:
-представництво у цивільному процесі - це правовідносини, на підставі яких представник здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах особи, яка бере участь у справі, з метою захисту її прав, свобод та інтересів;
-найпоширенішим розумінням представництва є те, що воно розглядається в якості процесуального засобу реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, який гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів;
у вітчизняній правовій системі поняття представництва відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному, адміністративному процесуальному тощо). Крім цього, представництво розглядається як в якості правого явища, так і правового інституту. Але найбільшого розвитку воно отримало в рамках галузі цивільного процесу, де воно розглядається в якості самостійного процесуального інституту, а саме в якості процесуальної діяльність особи (представника), яка спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, а також повинна сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і обґрунтованого рішення;
-сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Слід відмітите те, що ЦПК України відносить представника до числа осіб, що беруть участь у справі, а, отже, він наділений юридичною заінтересованістю і є самостійною процесуальною фігурою;
наявна подвійність мети процесуального представництва: захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі; та надання правової допомоги;
РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ І УМОВИ ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
представництво цивільний процес адвокат
Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Як ми уже зазначали ЦПК України надає громадянам право вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи ж юридичних осіб у суді мають вести їх органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Але на цьому всі аспекти представництва для юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим представникам.
Цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, за якими одна особа - представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Цивільний процесуальний представник - це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя. Згідно з чинним законодавством України представник віднесений до осіб, які є учасниками у справі, і, відповідно, наділений юридичною підготовкою. Він є самостійною процесуальною особою, хоча і представляє інтереси сторін та третіх осіб. Зрозуміло, не всі громадяни мають достатню юридичну підготовку та володіють достатніми знаннями у галузі права для того, щоб кваліфіковано вести свої справи в судах та інших органах. Саме для цього й існує інститут представництва.
Для виникнення правовідносин процесуального представництва необхідний юридичний склад:
-процесуальні факти; та
-матеріально-правові факти.
Процесуальні факти спричиняють виникнення процесуальних представницьких відносин лише за наявності матеріально-правових фактів, які визначають зв'язок між представником і довірителем.
Процесуальними юридичними фактами, що породжують та змінюють представницькі правовідносини, є дії представників і суду (судді). Ці дії вчиняються у визначеній послідовності, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством, та з додержанням відповідної процесуальної форми. Так, представник може, подавши до суду заяву (скаргу), тим самим порушити цивільний процес або вступити в уже розпочатий. Разом із тим представник повинен пред'явити суду документ, що підтверджував би його повноваження. У свою чергу суд повинен перевірити документ, що підтверджує повноваження представника, щодо його змісту та правильності оформлення і вирішити питання про допуск до участі у справі того чи іншого представника.
В той час як зазначає Г.З. Лазько матеріально-правові факти знаходяться за межами цивільного процесу. Якщо особа, яку представляють, є дієздатною, представництво у суді може виникнути, насамперед, тільки за наявності волевиявлення з боку цієї особи про ведення справи через представника, а з іншого боку - згоди представника представляти інтереси цієї особи в суді. Волевиявлення зазначених осіб дістає вияв у договорах, які належать до типу договорів, в яких одна особа зобов'язується виконувати дії на користь та за рахунок іншої особи (доручення, трудовий договір, агентський договір тощо). Недієздатні та обмежено дієздатні особи, які не можуть особисто вести свої справи в суді, не можуть за власним волевиявленням обирати собі представника. Підставою виникнення правовідносин представництва є прямий припис закону. В таких випадках матеріально-правовими підставами виникнення процесуального представництва можуть бути: сімейні правовідносини між дітьми та їх батьками, усиновлювачами, а також факт встановлення в порядку, передбаченому законом, опіки чи піклування над недієздатними, обмежено дієздатними особами. Опіка може встановлюватись і на підставі норм цивільного права (над майном померлої або безвісно відсутньої особи). Юридичним фактом, що є необхідним для виникнення процесуального представництва, буде адміністративний акт органів опіки або піклування.
Розкриваючи питання про підстави та передумови цивільного процесуального представництва слід зазначити те, що чинний ЦПК порівняно з ЦПК 1963 р. змінив об'єктивні та суб'єктивні межі правової регламентації процесуального представництва. При цьому як зазначає В.В. Комаров законодавець відійшов від «класичної» моделі представництва у суді, відповідно до якої брати участь у цивільній справі через представника мають право тільки особи, які захищають свої суб'єктивні права, свободи та інтереси, оскільки аналіз чинного процесуального законодавства дає змогу зробити висновок, що право брати участь у процесі особисто або через представника надане суб'єктам, які мають певний процесуальний статус. Кількість цих суб'єктів обмежується особами, які беруть участь у справі, вичерпний перелік яких закріплено у ст. 26 ЦПК (наприклад, у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. У справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб).
За змістом ст. 38 ЦПК брати участь у цивільному процесі через представника мають право дві групи осіб:
а) особи, які беруть участь у справі з метою захисту своїх суб'єктивних прав, свобод та інтересів;
б) особи, які в передбачених законом випадках беруть участь у справі з метою захисту прав, свобод та інтересів інших суб'єктів. Винятків щодо права брати участь у процесі через представника стосовно будь-кого з цих осіб у законі не встановлено.
В даному випадку заслуговує на увагу позиція Г.О. Світличної, яка вказує, що з теоретичної і практичної точок зору модифікація «класичної» моделі процесуального представництва шляхом поширення без будь-яких обмежень його правової дії на суб'єктів, які беруть участь у справі з метою захисту «чужих» прав та інтересів, не має, на її думку, достатніх підстав. Вона вказує, що у зв'язку з цим слід наголосити, що процесуальний статус суб'єктів, які беруть участь у цивільному судочинстві з метою захисту прав та інтересів інших осіб на підставі ст. 45 ЦПК, зумовлюється покладеними на них функціями та наданими повноваженнями, реалізація та виконання яких має здійснюватися цими суб'єктами особисто, без права передоручення, що випливає з аналізу чинного законодавства (Закон від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ «Про прокуратуру», Закон від 23 грудня 1997 р. №776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Закон від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації», Закон від 21 травня 1997 р. №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»). Тому склад суб'єктів, уповноважених діяти від імені зазначених осіб, суттєво відрізняється від кола суб'єктів, які можуть бути представниками у суді, передбаченого ст. 40 ЦПК.
ЦПК відносить представників до осіб, які беруть участь у справі, та визначає, що мати представника можуть не всі учасники процесу, а лише сторони та треті особи, заявники та заінтересовані особи у справах наказного та окремого провадження.
Віднесення представників до цієї групи субєктів цивільних процесуальних правовідносин невипадкове: хоча представник і діє у справі від імені і на захист інтересів інших осіб, проте він має у справі власний юридичний інтерес. При цьому, представляючи інтереси іншої особи (сторони, третьої особи тощо), представник не заміщає особу, а діє паралельно з нею (виняток складають тільки законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом).
Функції представника у суді може здійснювати адвокат або будь-яка інша особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді за умови відсутності передбачених законом перешкод щодо виконання представницьких функцій (статті 40, 41 ЦПК).
Отже, по-перше, представниками в суді можуть бути особи, які мають статус адвоката. По-друге, бути представниками у суді можуть інші фізичні особи за наявності таких взаємопов'язаних умов: а) досягнення повноліття; б) наявність повної цивільної процесуальної дієздатності; в) наявність належно посвідчених повноважень на здійснення представництва.
Крім цього, аналіз норм цивільного процесуального законодавства дає нам можливість дійти до висновку, що процесуальними представниками в цивільному судочинстві також можуть бути:
уповноважені органи або їх представники, яким законом, статутом чи положенням надані такі повноваження, - у справах юридичних осіб;
представники органів державної влади в межах їх компетенції - в інтересах держави;
один із співучасників за дорученням інших співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ст.32 ЦПК);
представник психіатричного закладу - у справах про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку, про продовження та припинення такої госпіталізації;
представник протитуберкульозного закладу - у справах про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
- представники органів опіки та піклування у справах про усиновлення, про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
Крім цього, ст. 39 ЦПК України розкриває склад осіб, які можуть бути законними представниками, визначається ст. 39 ЦПК, а саме: права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни або інші особи, визначені законом; права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді батьки, усиновлювачі, піклувальники, інші особи, визначені законом; права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном; права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
Певна особливість, що повязана із субєктом цивільного процесуального представника повязана з тим, що сторонами, третіми особами та заявниками крім фізичних осіб можуть бути юридичні особи та держава. Так, згідно з ч. 3 ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їх органи, які діють у процесі в межах наданих їм законом, статутом чи положенням повноважень, або їх представники. Потрібно відмітити, що в юридичній літературі існує точка зору, що органи управління юридичної особи не є її процесуальними представниками в «класичному» розумінні цього інституту, оскільки орган юридичної особи та сама юридична особа становлять єдиний субєкт права, дії органів юридичних осіб є діями самої юридичної особи, що зумовлено організаційно-структурною та функціональною єдністю юридичної особи. Тому насамперед необхідно відокремлювати органи юридичної особи від процесуальних представників юридичної особи, які можуть діяти в процесі на підставі та в порядку, передбаченому ЦПК України.
Щодо представництва держави як субєкта права в цивільному судочинстві вперше набуло правової регламентації в чинному ЦПК України. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (ч. 4 ст. 38 ЦПК України).
Конституційний Суд України в Рішенні від 8 квітня 1999 р. щодо офіційного тлумачення ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу розкрив поняття органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, зазначивши, що це є орган, на який державою покладено обовязок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Відповідно до статей 6, 7, 13, 143 Конституції таким органом може виступати орган державної виконавчої влади, органи виконавчої влади АР Крим, а також орган місцевого самоврядування, якому за законом надано повноваження органу державної виконавчої влади (тобто у випадку делегування їм відповідних повноважень). Це можуть бути, наприклад, міністерства, Фонд державного майна. Так, коли Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади виступає позивачем або відповідачем у справі, його інтереси у судах загальної юрисдикції представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами або актами Кабінету Міністрів України.
Від імені органу державної влади може виступати посадова особа, яка очолює відповідний орган державної влади, або інша належним чином уповноважена особа.
Розкриваючи питання про те, хто може бути представником осіб, які беруть участь у справі слід звернути увагу на те, що в ЦПК України встановлено певні обмеження щодо права виконувати функції представника в суді, які можуть мати
-загальний (абсолютна неспроможність виконувати функції представника); або спеціальний характер (відносна неспроможність бути представником).
Взагалі не можуть виконувати функції представника особи, які не мають цивільної процесуальної правосубєктності, тобто специфічної властивості субєктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм вступати в цивільні процесуальні правовідносини, бути носіями процесуальних прав та обовязків, самостійно їх реалізовувати та виконувати (наприклад, недієздатні особи та особи, які не досягли повноліття).
Відносна неспроможність осіб бути представниками у цивільному судочинстві встановлена у ст. 41 ЦПК України. Так, даною статтею встановлено, що не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, прокурори, слідчі, працівники підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.
Розглянувши питання про субєкти цивільного процесуального представництва потрібно звернути увагу на те, що для того, щоб воно (процесуальне представництво) відбулося повинно бути дотримано низку умов:
такі особи мають бути правоздатні та дієздатні, інакше кажучи, не може бути представником особа, яка не має цивільної процесуальної правосубєктності, тобто не досягла вісімнадцяти років чи обмежена в дієздатності, або позбавлена її;
не повинно бути заборони закону на представництво (ст. 41 ЦПК України); та
повинні бути належним чином оформлені повноваження. Представники допускаються в процес тільки при наявності відповідних документів, що засвідчують їх повноваження.
Оформленню повноважень представників в цивільному процесі присвячена ст. 42 ЦПК України (документи, що посвідчують повноваження представників). Так, повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:
) довіреністю фізичної особи;
) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника;
3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.
В даному випадку довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Довіреність фізичної особи, яка є суб'єктом права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якої прийнято рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи (за наявності).
Щодо повноважень адвоката як представника, то вони можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору. Більш детально порядок посвідчення повноважень адвоката як представника в цивільному процесі будуть предметом дослідження в Розділі 3 нашої кваліфікаційної роботи.
В даному випадку потрібно відмітити те, що вищевказані оригінали документів, або копії з них, посвідчені суддею, приєднуються до справи.
Як ми уже відмічали, правовідносини, що складаються між представником і особою, яку він представляє (довірителем), представником і судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві в громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника в цивільному процесі.
Правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими.
Отже, набуття правосуб'єктності процесуального представника і здійснення його функцій можливе за наявності відповідних повноважень, підтверджених визначеними в ЦПК України і належно оформленими документами.
Як свідчить практика одним з найбільш поширеніших способів оформлення повноважень цивільного процесуального представника фізичних та юридичних осіб є видача ними довіреностей.
Відповідно до ст. 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту узнають, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує. Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення підпорядковуються правилам ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладено у Законі України «Про нотаріат». Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, і правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Довіреність здійснюється тільки в письмовій формі. Вона є іменним документом, а тому в ній обов'язково повинно бути вказано, хто і кому видав довіреність. При цьому потрібно зазначити, що конкретно необхідної форми довіреності як документа немає, головне, щоб були письмово виражені повноваження особи, якій видається довіреність, а як саме це буде виглядати, вирішального значення не має (наприклад, як довіреність може бути використаний лист, в якому одна особа наділяє іншу особу повноваженнями на здійснення угоди від його імені і в його інтересах).
Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, виокремлюють два види довіреності:
-загальна (генеральна) довіреність, яка уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру;
-спеціальна (у тому числі разова) довіреність, яка підтверджує повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видається, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.
Із визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По-друге, як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.
Як ми уже зазначали довіреність фізичної особи, крім нотаріально посвідченої нотаріально, може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.
Дещо деталізований прядок видачі довіреностей в ст. 245 ЦК України, де також передбачено, що довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також довіреність працівника, члена його сім'ї і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.
Також даною статтею передбачено, що довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора.
Крім цього зазначається, що довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування. Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.
Отже, представництво фізичної особи в цивільному процесі здійснюється як правило шляхом видачі довіреності, яка по своїй формі може бути як нотаріально посвідчена, так і в іншій формі, що передбачена ЦПК України (посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання) та ЦК України (щодо прирівняних до нотаріально посвідчених довіреностей).
Як ми уже відмічали довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи (за наявності). Так, письмові довіреності від імені підприємств, установ, організацій видаються за підписом власника чи керівника уповноваженого ним органу з прикладенням печатки підприємства, установи, організації, а від кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій - за підписом посадових осіб, уповноважених статутом (положенням), з прикладенням печатки організації. Потрібно відмітити те, що в 2014 році до ЦПК України Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку відкриття бізнесу» було внесено зміни за яким довіреність від імені юридичної особи видається з прикладенням печатки юридичної особи, але лише за її наявності.
В даному випадку досліджуючи питання про оформлення повноважень представника в цивільному процесі необхідно звернути увагу й на особливості оформлення повноважень законних представників в цивільному судочинстві.
Повноваження законних представників на ведення справи в цивільному процесі стверджуються: батьків, усиновителів - паспортом, свідоцтвом про народження малолітніх та неповнолітніх дітей, документом про усиновлення; опікунів і піклувальників - посвідчуючим документом органу опіки і піклування, яким є рішення про опіку і піклування, прийняте виконавчими комітетами міських чи районних у містах, сільськими, селищними радами.
Також, ст. 43 ЦПК України передбачено, що у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників. Також передбачається, що якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд ухвалою встановлює над нею відповідно опіку чи піклування за поданням органу опіки та піклування, призначає опікуна або піклувальника та залучає їх до участі у справі як законних представників. У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування замінює законного представника. Крім цього, суд може призначити або замінити законного представника за клопотанням малолітньої або неповнолітньої особи, якщо це відповідає її інтересам. Законні представники мають право вчиняти всі ті процесуальні дії, виконувати які могли б особи, котрих вони представляють, якщо вони мали б цивільну процесуальну дієздатність.
Враховуючи вказане можна дійти до висновку. Що підставами виникнення процесуального представництва слід вважати:
волевиявлення довірителя та представника, відображене у договорі. Якщо особа, яку представляють, є дієздатною, то представництво у суді може виникнути тільки за наявності волевиявлення з боку цієї особи про ведення справи через представника, а з іншого боку, - згоди представника представляти інтереси цієї особи в суді;
юридичні факти, вказані у законі (наявність родинних зв'язків). Оскільки недієздатні та обмежено дієздатні особи, які не можуть особисто вести свої справи в суді та не можуть за власним волевиявленням обирати собі представника, то в даному випадку законодавство визначає представника;
адміністративний акт (призначення опікуном). Юридичною підставою виникнення представництва у цивільному процесі може бути рішення суду або акт органу опіки і піклування про призначення опікуна чи піклувальника (ст. ст. 60, 61 ЦК України).
Для належного здійснення своїх повноважень цивільно процесуальний представник повинен бути наділений належним колом повноважень. Так, для вчинення процесуальних дій від імені та в інтересах особи, яку представляють представники наділяються широким колом повноважень. Причому однією з новел ЦПК Україниє закріплення презумпції наділення представника усім обсягом прав та обовязків особи, яку представляють, оскільки відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 44 ЦПК України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. В той час як обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності.
Обсяг прав, якими наділяється представник, визначається тими повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель (чи тільки закон у випадку законного представництва). Довіритель має право лише обмежити повноваження представника на певні процесуальні дії, які передбачені законодавством. Як ми зазначали, це зовсім новий підхід для законодавця у визначенні прав представника. Якщо раніше довіритель розширяв права та обов'язки представника порівняно із загальними правами, то тепер довіритель обмежує права порівняно з єдиним комплексом прав, які належать особам, що беруть участь у справі. Раніше чинне положення виправдовувалося тим, що використання прав, зазначених як такі, на здійснення яких потрібно було мати спеціальні повноваження, потребувало особливої уваги, маючи на увазі серйозні наслідки, що виникають для довірителя. Наприклад, відмова від позову назавжди позбавляє довірителя можливості захищати цю вимогу в судовому порядку. Зміна предмета позову породжує можливість повторного звернення до суду за первісною вимогою. Укладання мирової угоди остаточно розв'язує спір у тому варіанті, про який домовилися сторони. Аналогічні наслідки тягне визнання позову. Позитивною рисою правила, яке діяло до прийняття ЦПК України, є також те, що особа, яку представляють, залишала за собою вирішення всіх найважливіших для неї питань і при цьому завжди могла розширити повноваження представника.
Розглядаючи питання про повноваження цивільного-процесуального представника заслуговує на увагу й позиція В.І. Тертишніков, який визначає загальне і спеціальне доручення. Він зазначає, що згідно з попереднім ЦПК 1963 р повноваження представників підтверджувалися відповідно загальним або спеціальним дорученням. Якщо в суд представлено тільки загальне доручення, то представник від імені особи, яку він представляє, міг вчинити всі процесуальні дії, крім передачі справи до третейського суду, дії, крім передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову (матеріально-правової вимоги), укладення мирової угоди, передоручення, оскарження рішення суду, пред'явлення виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Якщо сторона, що представляється, або третя особа довіряли своєму представнику здійснення будь-яких з перелічених вище повноважень, вони повинні були видати представнику таке доручення, у якому це спеціально застережено. Тому таке доручення і прийнято було називати спеціальним. Новий ЦПК навпаки визначає, що загальне доручення означає наявність у представника права вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти зазначена особа, тобто і відмовитись від позову, і визнати позов, і укласти мирову угоду і інше. А якщо особа, що представляється, не довіряє вчиняти певну або певні процесуальні дії представникові, вона повинна зробити відповідні застереження у довіреності. Необхідність такої різкої зміни порядку підтвердження повноважень, як уявляється, сумнівна, оскільки для цього потрібен більш високий рівень правосвідомості осіб, що представляються, і, можливо, більш високий рівень відповідальності представників, аби уникнути можливих зловживань .
Як зазначає Є.О. Харитонов категорія «повноваження» має істотне значення для визначення правосуб'єктності представника, який, не маючи повноважень, не може вважатися таким. Наявність повноваження у представника є обов'язковою умовою виникнення процесуального представництва, з огляду на яке представник наділяється відповідними правами та обов'язками, і в межах визначених повноважень здійснює процесуальні дії. Таким чином, як він зазначає повноваження представника визначає конкретний зміст процесуальних відносин, звісно, разом із цивільними процесуальними нормами.
Повноваження представника у суді є правом представника здійснювати від імені особи, яку представляють, визначені процесуальні дії, які породжують правові наслідки безпосередньо для особи, яку представляють, в її відносинах із судом, і одночасно обов'язком здійснити зазначені дії для законного представника. Варто враховувати той факт, що в цивільному процесуальному праві, на відміну від цивільного права, обсяг та зміст повноважень представника визначаються не волевиявленням сторони, а нормами ЦПК України, оскільки як ми уже відмічали, довіритель має право лише обмежити повноваження представника на певні процесуальні дії, які передбачені законодавством. Факт наділення представника повноваженнями означає згоду довірителя на здійснення всіх процесуальних дій, які він сам міг би здійснити, крім тих, які ним обмежені.
Крім того, як ми уже відмічали однією з характерних рис представництва у цивільному процесі є те, що представник діє в інтересах особи, яку представляє, і його правова позиція не може суперечити правовій позиції особи, яку він представляє. При здійсненні процесуальної діяльності представник зобов'язаний керуватися вказівками особи, яку він представляє. Фактично представник є виразником волі довірителя і не може діяти всупереч його інтересам.
Як ми уже відмічали правовідносини, які складаються між представником і довірителем, представником і судом у цивільному процесі, мають різний галузевий характер. Так, процесуальне представництво породжує виникнення процесуальних відносин, а цивільно-правове представництво - матеріальних правовідносин.
Крім цього, слід відмітити, що матеріально-правові відносини, викликавши процесуальне представництво, продовжують існувати паралельно з процесуальними представницькими відносинами і можуть існувати навіть після припинення процесуальних представницьких відносин. Припинення матеріально-правових відносин між представником і особою, яку він представляє, завжди тягне за собою припинення представницьких відносин в цивільному процесі. В цьому полягає зв'язок між матеріально-правовими і процесуальними представницькими відносинами.
Повноваження представника припиняється також разом із закриттям провадження у справі, винесенням рішення суду, якщо представник позбавлений права вносити апеляційну чи касаційну скаргу, винесенням рішення суду, що не підлягає оскарженню.
Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначаються ст.ст. 248-250 ЦК. Так, представництво за довіреністю припиняється у разі:
) закінчення строку довіреності;
) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;
4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;
) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
Особистий характер правовідносин представництва зумовлює те, що усунення одного з його учасників (смерть, оголошення померлим, визнання недієздатним або безвісно відсутнім, недієздатним тощо) тягне припинення представництва.
З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
Ст. 249 ЦК України передбачений порядок скасування довіреності. Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.
ЦК України такого надає право предстану відмовитися від довіреності. Ст. 250 ЦК України передбачено, що представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.
В даному випадку діє правило за яким, припинення дії довіреності як документа, що підтверджує повноваження представника, за своєю суттю є припиненням повноважень представника, які були встановлені цією довіреністю.
Щодо законного представництва то ЦПК України, а саме ч. 2 ст. 241 врегульована процедура звільнення опікуна чи піклувальника в разі, якщо їх призначив суд. Так, суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником або опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. Суд за заявою особи, над якою встановлено піклування, може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу. Суд розглядає питання про звільнення опікуна або піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.
В даному випадку потрібно врахувати й вимоги ч. 4 ст. 44 ЦПК України, за якими про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні.
Також даною статтею передбачено правило, за яким у разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.
На підставі вищевикладеного можна дійти до наступних висновків, а саме:
для виникнення правовідносин процесуального представництва необхідний юридичний склад, а саме процесуальні факти та матеріально-правові факти. Процесуальні факти спричиняють виникнення процесуальних представницьких відносин лише за наявності матеріально-правових фактів, які визначають зв'язок між представником і довірителем. Процесуальними юридичними фактами, що породжують та змінюють представницькі правовідносини, є дії представників і суду (судді). Ці дії вчиняються у визначеній послідовності, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством, та з додержанням відповідної процесуальної форми;
для того, щоб воно (процесуальне представництво) відбулося повинно бути дотримано низку умов: такі особи мають бути правоздатні та дієздатні, інакше кажучи, не може бути представником особа, яка не має цивільної процесуальної правосубєктності, тобто не досягла вісімнадцяти років чи обмежена в дієздатності, або позбавлена її; не повинно бути заборони закону на представництво (ст. 41 ЦПК України) та повинні бути належним чином оформлені повноваження. Представники допускаються в процес тільки при наявності відповідних документів, що засвідчують їх повноваження;
набуття правосуб'єктності процесуального представника і здійснення його функцій можливе за наявності відповідних повноважень, підтверджених визначеними в ЦПК України і належно оформленими документами;
функції представника у суді може здійснювати адвокат або будь-яка інша особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді за умови відсутності передбачених законом перешкод щодо виконання представницьких функцій;
повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами: довіреністю фізичної особи; довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника; свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;
представництво фізичної особи в цивільному процесі здійснюється як правило шляхом видачі довіреності, яка по своїй формі може бути як нотаріально посвідчена, так і в іншій формі, що передбачена ЦПК України (посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання) та ЦК України (щодо прирівняних до нотаріально посвідчених довіреностей);
для належного здійснення своїх повноважень цивільно процесуальний представник повинен бути наділений належним колом повноважень. Факт наділення представника повноваженнями означає згоду довірителя на здійснення всіх процесуальних дій, які він сам міг би здійснити, крім тих, які ним обмежені.
РОЗДІЛ 3. ВИДИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА
3.1 Критерії класифікації представництва в цивільному процесі України
Аналіз норм чинного цивільного процесуального законодавства вказує на те, що йому відомі кілька видів представництва, кожний з яких підпорядкований особливому процесуальному режиму. В даному випадку слід відмітити й те, що й науковці-цивілісти, в свою чергу виділяють також різноманітні критерії класифікації процесуального представництва.
Заслуговує на увагу позиція Є.О. Харитонова, який вказує на те, що можна проводити класифікацію представництва за такими критеріями:
1) за підставами виникнення;
2) за ознаками осіб, які здійснюють представництво;
3) за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво;
) за ступенем заміщення особи, яку представляють;
5) за способами виникнення.
Так, залежно від підстав виникнення судового представництва розрізняють представництво договірне (добровільне) й законне (обовязкове).
Договірне (добровільне) представництво виникає на підставі вільного волевиявлення особи, яку представляють. Воно може бути:
) договірним;
)представництвом, заснованим на членстві в громадських організаціях (громадським представництвом).
Договірне представництво виникає на підставі договору, за яким особа, яку представляють (сторона, третя особа), доручає іншій особі (представникові) ведення своєї справи в суді. Для нього характерні наступні ознаки:
виникає тільки на основі добровільного волевиявлення;
підставою його виникнення є цивільно-правовий договір доручення або трудовий договір;
повноваження представника оформлюються дорученням.
Як договірні представники можуть виступати:
)адвокати (ч. 1 ст. 40 ЦПК України). У відповідності зі ст. 2 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.;
)юрисконсульти, а також інші працівники організацій у справах цих організацій. Як вказує ч. З ст.38 ЦПК України, юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
В даному випадку слушною є думка І.В. Спасибо-Фатєєвої, що необхідно мати на увазі, що трудовий договір є підставою договірного представництва лише в тих випадках, коли як представники юридичних осіб виступають працівники юридичного відділу або служби, тому що захист прав і законних інтересів юридичної особи - організації входить у коло їх трудових (службових) обов'язків. Що ж стосується інших працівників юридичної особи, то у випадку прийняття ними на себе представницьких функцій підставою договірного представництва виступає не трудовий, а цивільно-правовий договір доручення, що може бути сплатним або безоплатним.
)один зі співучасників. Згідно з ч.З ст.32 ЦПК співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність;
)інші громадяни, допущені судом до представництва по даній справі.
Громадське представництво - це представництво, що здійснюється уповноваженими громадських організацій у справах членів своїх організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації. Підставою виникнення представництва є факт вступу (прийому) у громадську організацію, що у силу закону і у відповідності зі своїм статутом зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм членам.
Так, представляти інтереси працівників у суді мають право профспілки і їхні об'єднання. Відповідно до положень ст..1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілка - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). В свою чергу ст. 38 даного Закону вказує, що виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації: представляє інтереси працівників за їх дорученням при розгляді трудових індивідуальних спорів та у колективному трудовому спорі, сприяє його вирішенню.Громадське представництво прослідковується і в положеннях Закону України «Про охорону навколишнього природного середовищ», де в п. з ч.1 ст. 21 передбачено, що громадські природоохоронні об'єднання мають право подавати до суду позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань.
Крім добровільного, залежно від підстав виникнення судового представництва розрізняють ще й обов'язкове представництво. Воно виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють, а у силу закону. Воно підрозділяється на законне, у якому підстава виникнення і коло повноважень представника визначаються законом, і статутне, при якому ці повноваження визначаються статутами та положеннями, які визначають статус юридичної особи, яку представляють.
Законне представництво фізичних осіб - це процесуальні дії батьків, усиновлювачів, опікунів або інших осіб, визначених законом, по захисту прав і охоронюваних законом інтересів недієздатних громадян і громадян, які не володіють повною дієздатністю.
Підставами виникнення законного представництва є:
)факт походження дитини, засвідчений державним органом реєстрації актів громадянського стану у встановленому порядку (ст. 121СК України);
)факт усиновлення, зареєстрований у встановленому порядку (ст. 207 СК України);
)адміністративний акт про призначення опіки та піклування (ч. 3 ст. 243 СК України).
В даному випадку потрібно врахувати те, що законне представництво відповідно до положень ст. 39 ЦПК України здійснюється в такий спосіб:
права, свободи та інтереси малолітніх осіб у віці до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, Опікуни або інші особи, визначені законом;
права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники або інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу або особу, цивільна дієздатність якої обмежена;
права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном;
права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, що вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам. Згідно зі ст.43 ЦПК України у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, законного представника суд за поданням органу опіки та піклування ухвалою призначає опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.
У разі якщо законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та піклування заміняє законного представника.
ЦПК України не перелічує випадки законного представництва юридичних осіб - воно випливає з іншого законодавства. Наприклад, згідно зі ст.105 ГК України ліквідаційна комісія (ліквідатор) є законним представником відносно ліквідованого підприємства.
Іншим різновидом обовязкового представництва є статутне представництво, яке має місце в тих випадках, коли як сторона або третя особа виступає юридична особа корпоративного типу. Корпоративні організації мають складну структуру органів управління, у яку входять, з одного боку, колегіальні та одноособові, а з іншого боку - волеутворюючі і волевиявляючі органи корпоративного управління. Практичне значення статутного представництва вбачається в тому, що та особа, якій статутом або іншими установчими документами надано право представляти інтереси даної юридичної особи у взаєминах із третіми особами, у тому числі із судом, буде виступати саме як статутний представник. Однак всі інші члени колегіального виконавчого органу, а також працівники юридичної особи вправі представляти її інтереси за дорученням, виданим одноособовим виконавчим органом або членом колегіального виконавчого органу, наділеного установчими документами генеральними повноваженнями, тобто статутним представником.
До даного виду представництва варто віднести:
а)представництво одноособових органів юридичних осіб, що беруть участь у справі як сторони або треті особи. Так, одноособовий виконавчий орган акціонерного товариства (директор, генеральний директор) діє від імені акціонерного товариства в межах, установлених статутом акціонерного товариства і законом (ст.161 ГК України);
б)представництво вищих органів за поєднувані ними організації нижчого підпорядкування. В даному випадку потрібно враховувати й думку П.Ф. Немеша, який вказує на те, що неприпустимим з точки зору теорії та практики є ототожнення у цивільному процесі керівника юридичної особи та її представника, оскільки це абсолютно різні за статусом учасники цивільного процесу, хоча формально, виходячи з положень статті 42 ЦПК України, вони і розглядаються як такі, що представляють юридичну особу.
в)інші випадки представництва, заснованого на спеціальному законі (Кодекс торговельного мореплавства, Консульський устав).
Так, згідно зі ч. 2 ст. 58 Кодексу торговельного мореплавства України капітан судна внаслідок свого службового становища визнається представником судновласника і вантажовласника щодо дій, викликаних потребами судна, вантажу або плавання. По даних діях капітан судна здійснює і судове представництво.
Ще одним різновидом статутного представництва є представництво особи консулом або іншою посадовою особою, уповноваженою виконувати консульські функції. Так, згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., учасницею якої є Україна, закріплюється, що консул або інша посадова особа, уповноважена виконувати консульські функції, вправі здійснювати представництво або забезпечувати представництво громадян своєї країни в судових органах держави місця перебування, якщо у випадку відсутності або з інших причин такі громадяни не можуть вчасно захистити свої права та інтереси. При цьому таке представництво повинне здійснюватися з дотриманням практики і порядку, прийнятих у країні перебування, і з метою одержання розпоряджень про попередні міри, які захищали б права та інтереси цих громадян. Право консула представляти громадян своєї країни, які у випадку відсутності або з інших поважних причин не можуть самостійно захистити свої права та інтереси, закріплено і у двосторонніх консульських конвенціях. Консульські конвенції (договори), за винятком окремих випадків, не містять вимог про необхідність одержання консулами для здійснення процесуального представництва доручень від осіб, яких вони представляють. Більше того, окремі консульські конвенції прямо вказують на те, що консул (інша посадова особа, уповноважена здійснювати консульські функції) без особливого доручення (повноважень) вправі представляти у суді громадян, які відсутні або з інших причин не можуть захистити свої права та інтереси.
Досліджуючи питання про добровільне та необхідне представництво заслуговує на увагу робота С.А. Чвакіна, який визначає основні відмінності добровільного і необхідного представництва:
) для виникнення добровільного представництва необхідне волевиявлення особи, яку представляють;
) при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного у законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає з огляду на правочин, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва необхідне приєднання інших фактів);
) при представництві за законом особа представника визначається законом, а при добровільному представництві - особою, яку представляють;
) законний представник має право здійснювати всі процесуальні дії, які особа, яку представляють, обмежити не може, оскільки її воля не має юридичної значущості чи невідома, а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють;
) дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові від позову, визнанні позову, а при добровільному представництві суд не має таких правомочностей, крім укладання мирової угоди;
) форма уповноваження є іншою;
) законний представник не звязаний вказівками особи, яку представляє, а добровільний представник - звязаний;
) фізична особа, яку представляють, при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди є дієздатною (крім передоручення, що вчиняється законним представником).
Іншим критерієм класифікацію цивільного процесуального представництва є його класифікація за ознаками осіб, які здійснюють представництво, а саме:
-адвокатами;
-юрисконсультами;
працівниками юридичних осіб;
одним із співучасників за дорученням інших;
батьками, усиновлювачами, опікунами і піклувальниками та іншими особами.
Але сучаснішою буде класифікація за таким критерієм як професіоналізм представника:
-професійне, що здійснюють адвокати, юрисконсульти та інші представники-юристи, та
-непрофесійне, яке здійснюють всі інші представники за довіреністю.
Ще одним із критеріїв класифікації процесуального представництва є їх розмежування залежно від процесуального статусу осіб, яких представляють, а саме:
сторін;
третіх осіб;
осіб, які відповідно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб;
заявників та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження (ст. 38 ЦПК України).
Одним із критеріїв класифікації цивільних процесуальних представників є за ступенем заміщення особи, яку представляють. Так, процесуальне представництво за даним критерієм можна класифікувати на:
-ведення справ у суді через представників, що передбачає заміну особи, яку представляють;
-спільну участь у судовому засіданні особи, яку представляють, і представника;
-субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи у суді добровільним представникам.
Крім вищевказаних критеріїв класифікації цивільного процесуального представництва розрізняють також класифікація за способом виникнення представництва, яке буває:
-добровільне (факультативне);
-та необхідне (обов'язкове).
В даному випадку потрібно звернути увагу на те, що цей критерій класифікації (за способами виникнення представництва) та вище згадуваний критерій класифікації в залежності від підстав виникнення судового представництва (за яким воно поділяється на договірне й законне) досить часто ототожнється, називаючи договірне представництво добровільним, і навпаки.
В даному випадку ми погоджуємося з думкою Є.О. Харитонова, що особливої помилки тут немає, оскільки зміст як добровільного та договірного, так і необхідного та законного представництва близький, оскільки особливості способу виникнення зумовлюють особливості підстав виникнення представництва. Так, воля недієздатної особи не має юридичного значення, тому представництво може бути тільки необхідним, обов'язковим. Підстави виникнення необхідного представництва зазначені в законі (наприклад, сімейне законодавство чітко визначає, що інтереси дітей захищають їх батьки, вони є їх законними представниками - ст. 154 СК України), тому таке представництво є одночасно законним. Основою добровільного представництва є добровільно висловлене бажання особи, яка бере участь у справі, мати визначеного представника своїх інтересів. Своє волевиявлення ця особа виявляє у договорі доручення з певною особою чи у довіреності, наприклад, виданій юрисконсульту. Тобто частіше договірне представництво є одночасно добровільним. Процесуальне законодавство не розмежовує договірних представників і добровільних, оскільки як для одних, так і для інших для вступу в цивільний процес необхідна довіреність.
Аналіз норм цивільного процесуального законодавства дає можливість виділити ще один критерій класифікації цивільного процесуального представництва, а саме залежно від документів, що посвідчують повноваження представників, за якими вон може бути:
-представництво за довіреністю фізичної особи;
-представництво за довіреністю юридичної особи,
-представництво за документами, що посвідчують статус законних представників (свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна);
-представництво за ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. В даному випадку потрібно врахувати те, що до ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.
Отже, враховуючи вищевказане можна дійти висновку, що норми цивільного процесуального законодавства, а також позиції цивілістів дають можливість визначити різноманітні критерії класифікації процесуального представництва.
Найбільш поширеними є класифікація цивільного процесуального представництва за наступними критеріями: за підставами виникнення; за ознаками осіб, які здійснюють представництво; за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво; за ступенем заміщення особи, яку представляють; за способами виникнення та залежно від документів, що посвідчують повноваження представників.
3.2 Особливості представництва адвокатом інтересів осіб в цивільному процесі України
Головне призначення адвокатури - це захист прав людини. Реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини - найвищий критерій гуманістичності, прогресивності адвокатури. На адвокатуру покладений основний обовязок щодо надання кваліфікованої правової допомоги особам. А дане право особи на надання кваліфікованої допомоги є важливою передумовою реалізації принципу доступності правосуддя, що є однією з ознак демократичного суспільства.
На адвоката, як представника сторони та третьої особи у цивільному судочинстві покладена функція надання кваліфікованої юридичної допомоги. Така допомога надається на професійній основі особами, що отримали статус адвоката, фізичним і юридичним особам з метою захисту їх прав, свобод та інтересів, а також забезпечення їх доступу до правосуддю. Діяльність щодо надання кваліфікованої юридичної допомоги на різноманітних стадіях цивільного процесу (оформлення позовних заяв, різноманітних клопотань, участь в судових засіданнях, подання апеляційних та касаційних скарг тощо) здійснюється адвокатом у межах наданих йому повноважень.
Для розкриття питання про особливості представництва адвокатом інтересів осіб в цивільному процесі України, насамперед потрібно зясувати сутність правового статусу адвоката, який є необхідною умовою для належного здійснення ним своєї діяльності в якості представника особи в цивільному процесі. Найбільш поширеною є точка зору, за якою умовою для належного здійснення адвокатом своєї діяльності в якості представника особи в цивільному процесі є чітке визначення його правового статусу в процесі, шляхом належного врегулювання кола його прав та обовязків, а також встановлення достатніх гарантій його діяльності.
Розкриваючи сутність терміну «статус», можна зробити однозначний висновок про те, що в юридичній літературі даний термін розроблено стосовно конкретної особистості (наприклад, адвоката, судді тощо), а тому як в теорії, так в практиці наявні різні погляди на елементний склад статусу.
Аналізуючи питання про правовий статус адвоката, слід звернути увагу на те, що метою ухвалення Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» стала потреба в забезпеченні можливості надання високоякісної професійної правової допомоги, що і є основою діяльність незалежної професійної адвокатури щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Про те, слід відмітите те, що положення даного Закону тільки кількісно свідчать про збільшення обсягу професійних прав адвокатів, проте, таке збільшення, аж ніяк не свідчить про якісні зміни, оскільки як правило таке збільшення здійснювалося шляхом виокремлення деяких прав з попередніх прав, які вже були закріплені раніше.
В цьому випадку заслуговує на увагу позиція авторів, які вказують, що «в п.7 ч.1 ст.20 даного Закону передбачено, що адвокат має право збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою. В даному випадку зовсім неврегульованим є процесуальний порядок вилучення адвокатом від осіб речей та документів, а тому залишається незрозумілим механізм реалізації адвокатом вказаного права та процесуального статусу таких документів (речей), зокрема при розгляді цивільних справ. Крім цього, адвокат позбавлений можливості належного використання і такого закріпленого в Законі права як права на проведення опитування осіб за їх згодою. По-перше, знову ж таки не встановлено процесуального механізму реалізації адвокатом свого права, а це може призвести навіть до того, що такі дії будуть розглядатися як тиск на свідка. По-друге, законодавцем не встановлена правова природа вказаних показань осіб, а саме щодо можливості їх віднесення до засобів доказування, що передбачаються, зокрема, ЦПК України».
Для подальшого розкриття питання про особливості представництва інтересів особи адвокатом важливе значення п відіграє визначення моменту, з яким законодавець повязує виникнення такого статусу та надає можливість в повній мірі здійснювати особі свою професійну (адвокатську) діяльність.
Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Цією ж статтею передбачено, що не може бути адвокатом, а саме особа, яка: має непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину середньої тяжкості, за який призначено покарання у виді позбавлення волі; визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною; позбавлена права на заняття адвокатською діяльністю, - протягом двох років з дня прийняття рішення про припинення права на заняття адвокатською діяльністю; звільнена з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з державної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення присяги, вчинення корупційного правопорушення, - протягом трьох років з дня такого звільнення.
Метою представництва в цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладання правочинів тощо), метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони. Якщо в цивільному праві при укладенні правочину представник завжди заміняє того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.
Для реалізації завдань щодо захисту та представництвом адвокатом інтересів особи в цивільному процесі, то він повинен бути наділений певним колом повноважень. Розкриття таких повноважень відбувається в ст. 44 ЦПК України. Зокрема, зазначається, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Деталізуються ці повноваження в ст. 26 і 27 ЦПК України, за представники віднесені до осіб, які беруть участь у справі, а отже наділені й загальними правами та обов'язками, а саме: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, постанов і інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, та заперечення проти клопотань, доводів та міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з протоколом судового засідання, знімати а нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові заперечення з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, а також користуватись іншими процесуальними правами, встановленими законом (ст. 27).
В даному випадку потрібно врахувати й те, що адвокат є представником сторін по справі або третіх осіб, тож він наділений й спеціальними правами, якими наділені такі учасники процесу. А саме адвокат позивача має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а адвокат відповідача має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті адвокат позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а адвокат відповідач - пред'явити зустрічний позов. Адвокати сторін можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.
Як ми уже зазначали умовою для належного здійснення адвокатом своєї діяльності в якості представника особи в цивільному процесі є чітке визначення його правового статусу в процесі, шляхом належного врегулювання кола його прав та обовязків, а також встановлення достатніх гарантій його діяльності.
Такі професійні права адвоката в якості представника (в цивільному, господарському та адміністративному процесі) або ж захисника (в кримінальному процесі та у справах про адміністративні правопорушення) передбачені ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльінсть», а саме: звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських обєднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб); представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських обєднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом; складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку; доповідати клопотання та скарги на прийомі в посадових і службових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги; бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів та давати пояснення щодо суті клопотань і скарги; збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою; застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом; посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обовязковий спосіб посвідчення копій документів; одержувати письмові висновки фахівців, експертів з питань, що потребують спеціальних знань; користуватися іншими правами, передбаченими вказаним Законом та іншими законами.
Але як ми уже зазначали, на жаль, положення даного Закону тільки кількісно свідчать про збільшення обсягу професійних прав адвокатів, проте, таке збільшення, аж ніяк не свідчить про якісні зміни, оскільки як правило таке збільшення здійснювалося шляхом виокремлення деяких прав з попередніх прав, які вже були закріплені раніше.
Окрім наділення адвокат певними правами для реалізації функції представництва в цивільному процесі на нього, вказаним Законом покладаються й певні обовязки. Так, в ст. 21 Закону України «Про адвокатуру…» передбачено, що під час здійснення адвокатської діяльності адвокат зобовязаний: дотримуватися присяги адвоката України та правил адвокатської етики; на вимогу клієнта надати звіт про виконання договору про надання правової допомоги; невідкладно повідомляти клієнта про виникнення конфлікту інтересів; підвищувати свій професійний рівень; виконувати рішення органів адвокатського самоврядування; виконувати інші обовязки, передбачені законодавством та договором про надання правової допомоги.
Крім цього адвокату забороняється: використовувати свої права всупереч правам, свободам та законним інтересам клієнта; без згоди клієнта розголошувати відомості, що становлять адвокатську таємницю, використовувати їх у своїх інтересах або інтересах третіх осіб; займати у справі позицію всупереч волі клієнта, крім випадків, якщо адвокат впевнений у самообмові клієнта; відмовлятися від надання правової допомоги, крім випадків, установлених законом.
Крім цього, враховуючи те, що адвокат в якості представника в цивільному процесі відносить до осіб, які беруть участь у справі, то відповідно до ч.2 і 3 ст. 27 ЦПК України на нього покладається обовязок у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень він зобов'язаний подати усі наявні у нього докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті. Також він зобов'язаний добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Участь адвоката у цивільному процесі зумовлюється бажанням особи, яка потребує захисту своїх прав, і це є однією із основних ознак прояву принципу диспозитивності цивільного процесу. Адвокат в якості цивільного процесуального представника може діяти в процесі самостійно або ж поруч із особою, інтереси якої він представляє.
Для розкриття питання про особливості представництва адвокатом інтересів осіб в цивільному процесі України необхідно також зясувати питання про підстави та умови участі адвоката як учасника цивільного процессу. Слід відмітити, що законом передбачено коло суб'єктів, які можуть бути представниками. Серед них, як ми уже зазначали є адвокат або особа, яка досягла 18-ти років, при цьому судовий представник повинен мати цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені. На відміну від інших осіб, які можуть бути представниками в цивільному процесі адвокати є основними субєктами, на яких покладено обовязок надання правової допомоги. Вони апріорі розглядаються як субєкти, що професійно підготовлені для надання такої допомоги, зокрема через судовий захист прав і свобод людини і громадянина, який здійснюється шляхом конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального провадження.
Адвокат при здійсненні ним представницьких функцій в цивільному процесі, повинен виконувати лише на підставі оформлення тим чи іншим чином своїх повноважень. Правильне оформлення повноважень адвоката є важливим елементом, гарантією успіху всієї як підготовчої, так і в подальшому сієї процесуальної діяльності адвоката.
1) договір про надання правової допомоги;
2) довіреність;
3) ордер;
4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Аналіз положень ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» дає можливість дійти до висновку, що незалежно від того, яким документом буде посвідчуватися повноваження адвоката в суді, між адвокатом і клієнтом повинен бути укладений договір про надання правової допомоги, який є єдиною підставою для здійснення адвокатської діяльності, в той час як документами, що посвідчують повноваження адвоката, крім вказаного договору є і довіреність, і ордер, і доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
В даному випадку потрібно врахувати й те, що ч. 3 вищевказаної ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом. Так, ст. 42 Цивільного процесуального кодексу України встановлено перелік документів, що посвідчують повноваження адвоката як представника, а саме: довіреність фізичної чи юридичної особи; ордер (до якого обовязково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій, та який повинен бути засвідчений підписами сторін договору); доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги; та сам договір.
Основним документом, який використовується адвокатами для посвідчення їх повноважень в якості представника в цивільному процесі, і який в той же час є єдиною правовою підставою для здійснення адвокатом адвокатської діяльності є договір про надання правової допомоги. У вищевказаному Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» закріплено визначення вказаного договору, за яким договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське обєднання) зобовязується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобовязується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Ст. 27 даного Закону також закріплено основні вимоги до договору,а саме те, що договір про правову допомогу повинен укладатися в письмовій формі. Але з такого правила є винятки, коли договір може укладатися в усній формі, а саме у випадку: надання усних і письмових консультацій, розяснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); та якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують обєктивні перешкоди - у найближчий можливий строк.
Перевагою даного договору є те, що його укладення здійснюється за волевиявленням клієнта і адвоката та не потребує жодного додаткового засвідчення інших осіб. А це не тільки полегшує процедуру допуску адвоката до тієї чи іншої справи, але і є запорукою економії часу та коштів клієнта. Основним же недоліком використання договору про надання правової допомоги в якості документа, що посвідчує його повноваження в суді є те, що він в деяких випадках може призвести до розголошення адвокатської таємниці, що міститься в положеннях такого договору.
Враховуючи вищевказане можна дійти до висновку, що адвокат в цивільному процесі виступає в якості представника, а отже, відноситься до осіб, які беруть участь у справі. Особливість представництва адвокатом інтересів осіб в цивільному процесі повязана із специфічністю його правового статусу, під яким слід розуміти поєднання прав та обовязків адвоката, відповідальності та гарантій його діяльності, які закріплені не тільки в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а і в інших нормативно-правових актах, зокрема і ЦПК України.
Метою судового представництва адвокатами інтересів інших осіб є захист у суді їх законних інтересів. На відміну від інших осіб, які можуть бути представниками в цивільному процесі, адвокати є основними субєктами, на яких покладено обовязок надання правової допомоги. Вони апріорі розглядаються як субєкти, що професійно підготовлені для надання такої допомоги, зокрема через судовий захист прав і свобод людини і громадянина, який здійснюється шляхом конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального провадження.
Основним документом, який використовується адвокатами для посвідчення їх повноважень в якості представника в цивільному процесі, і який в той же час є єдиною правовою підставою для здійснення адвокатом адвокатської діяльності є договір про надання правової допомоги.
ВИСНОВКИ
Проведене на підставі аналізу наукових праць та нормативно-правових джерел кваліфікаційне дослідження правової природи процесуального представництва в цивільному процесі, надало нам можливість отримати відповідно до поставлених завдань основні висновки, в яких відображається актуальність обраної теми, а саме:
представництво у цивільному процесі - це правовідносини, на підставі яких представник здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах особи, яка бере участь у справі, з метою захисту її прав, свобод та інтересів. В даному випадку найпоширенішим розумінням представництва є те, що воно розглядається в якості процесуального засобу реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, який забезпечує участь у цивільному процесі юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту їх суб'єктивних прав й інтересі;
-у вітчизняній правовій системі поняття представництва відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному, адміністративному процесуальному тощо), але найбільшого розвитку воно отримало в рамках галузі цивільного процесу, де воно розглядається в якості самостійного процесуального інституту, а саме в якості процесуальної діяльність особи (представника), яка спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, а також повинна сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і обґрунтованого рішення;
-сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Слід відмітите те, що ЦПК України відносить представника до числа осіб, що беруть участь у справі, а, отже, він наділений юридичною заінтересованістю і є самостійною процесуальною фігурою. Крім цього, наявна подвійність мети процесуального представництва: захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі; та надання правової допомоги;
розглядаючи співвідношення цивільного і цивільного процесуального представництва, ми вважаємо, що цивільне процесуальне представництво є самостійним інститутом цивільного процесуального права і має низку відмінностей від представництва у матеріальному розумінні, яке складається в цивільному праві, оскільки процесуальне представництво породжує виникнення процесуальних відносин, а цивільно-правове представництво - матеріальних правовідносин. Така відмінність полягає і в тому, що метою цивільного представництва - вчинення правочинів та інших юридичних дій від імені особи, яку представляють, а процесуального - захист прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, реалізація представником процесуальних прав та обов'язків особи, яку він представляє в цивільному судочинстві, надання допомоги суду у здійсненні правосуддя по цивільних справах. Крім цього, при цивільному представництві не може бути подвійного представництва (у разі передоручення дії вчиняє замісник, якому представник передоручив здійснення дій (чи їх частину), а в процесі законний представник може доручити ведення справи договірному представникові (ч. 5 ст. 39 ЦПК України). У випадку цивільного представництва у здійсненні юридичних дій бере участь тільки представник, а в процесуальному поряд із представником може брати участь і особа, яку представляють (ч. 2 ст. 38 ЦПК України). Однією з відмінних рис є також те, що при представництві в цивільному процесі представник може вступати у правовідносини тільки із судом. При представництві в цивільному праві представник може вступати у правовідносини з будь-якими суб'єктами права, якщо інше не вказане в довіреності;
для виникнення правовідносин процесуального представництва необхідний юридичний склад, а саме процесуальні факти та матеріально-правові факти. Процесуальні факти спричиняють виникнення процесуальних представницьких відносин лише за наявності матеріально-правових фактів, які визначають зв'язок між представником і довірителем. Процесуальними юридичними фактами, що породжують та змінюють представницькі правовідносини, є дії представників і суду (судді). Ці дії вчиняються у визначеній послідовності, яка передбачена цивільним процесуальним законодавством, та з додержанням відповідної процесуальної форми;
для того, щоб процесуальне представництво відбулося повинно бути дотримано низку умов: такі особи мають бути правоздатні та дієздатні; не повинно бути заборони закону на представництво (ст. 41 ЦПК України) та повинні бути належним чином оформлені повноваження. Представники допускаються в процес тільки при наявності відповідних документів, що засвідчують їх повноваження. Набуття правосуб'єктності процесуального представника і здійснення його функцій можливе за наявності відповідних повноважень, підтверджених визначеними в ЦПК України і належно оформленими документами;
функції представника у суді може здійснювати адвокат або будь-яка інша особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді за умови відсутності передбачених законом перешкод щодо виконання представницьких функцій;
повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами: довіреністю фізичної особи; довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника; свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;
найбільш поширеними є класифікація цивільного процесуального представництва за наступними критеріями: за підставами виникнення; за ознаками осіб, які здійснюють представництво; за ознаками осіб, в інтересах яких здійснюється представництво; за ступенем заміщення особи, яку представляють; за способами виникнення та залежно від документів, що посвідчують повноваження представників;
особливість представництва адвокатом інтересів осіб в цивільному процесі повязана із специфічністю його правового статусу, під яким слід розуміти поєднання прав та обовязків адвоката, відповідальності та гарантій його діяльності, які закріплені не тільки в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а і в інших нормативно-правових актах, зокрема і ЦПК України. На відміну від інших осіб, які можуть бути представниками в цивільному процесі, адвокати є основними субєктами, на яких покладено обовязок надання правової допомоги, і які апріорі розглядаються як субєкти, що професійно підготовлені для надання такої допомоги.
основним документом, який використовується адвокатами для посвідчення їх повноважень в якості представника в цивільному процесі, і який в той же час є єдиною правовою підставою для здійснення адвокатом адвокатської діяльності є договір про надання правової допомоги.
Отже, враховуючи вказане важко в сучасних умовах переоцінити значення процесуального представництва, а саме у зв'язку з : існуванням принципу змагальної моделі цивільного судочинства, ускладнення та динамізм правової системи, а також збільшення кількості правових актів, що, в свою чергу, вимагає певної спеціалізації і серед юристів. Тому без участі представника з юридичною освітою провести судовий процес на професійному рівні стає практично неможливим. Викладеними причинами пояснюється існування в сучасному правовому суспільстві інституту представництва.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.
2.Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу :
#"justify">3.Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року № 176/95-ВР //Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 47. - Ст. 349.
4.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-ІV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40. - Ст. 56.
.Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року № 41618-ІV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40-42. - Ст. 1530.
.Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня 2012 року № 5076-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2012. -№ 12. - Ст. 12.
.Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку відкриття бізнесу: Закон України від 15 квітня 2014 року № 1206-VII // Відомості Верховної Ради України. - 2014. -№ 24. - С. 885.
.Про нотаріат : Закон України від 2 вересня 1993 року № 122-IV // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №39. - С. 383.
.Про охорону навколишнього природного середовища: Закону України від 25 червня 1991 року № 2285-IV // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.
.Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності : Закону України від 15 вересня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. -1999. -№ 45. - Ст. 397.
.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) // Офіційний вісник України. - 1999. -№ 15. - Ст. 35.
12.Правила адвокатської етики, затверджені Установчим Зїздом адвокатів України від 17 листопада 2012 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу : <#"justify">40.Немеш П.Ф. Розмежування законного представництва та інших видів представництва у цивільному процесі, що не повязані з видачею довіреності / П.Ф. Немеш // Адвокат. - № 7 (130). - 2011. - С. 23-25.