Регулювання доходів населення

Вступ

Актуальність теми. Успішність розбудови соціально-орієнтованої ринкової системи безпосередньо залежить від забезпечення узгодженості рівня економічного зростання з рівнем та диференціацією доходів населення. Здійснені за період незалежності України економічні реформи не дозволили повною мірою вирішити це завдання і викликали загострення соціальних проблем. На сьогоднішній день питома вага заробітної плати у ВВП становить менше 45%, а у структурі собівартості продукції близько - 10%, що значно відстає від стандартів розвинених країн світу, де такі показники сягають 60%. Це призводить до вкрай низької вартості робочої сили та зниження ефективності праці. Водночас в сучасному українському суспільстві глибоко укорінились різка майнова диференціація та загрозливі масштаби бідності: доходи 10% найбільш забезпеченого населення перевищують доходи 10% найменш забезпечених більш ніж в 10 разів, при цьому більше половини громадян отримує дохід на одного члена сім’ї менший від прожиткового рівня. Наявні диспропорції обумовлюють необхідність кардинального перегляду концептуальних засад політики доходів та їх узгодження з макроекономічною політикою держави.

Достатній рівень винагороди за працю виступає головним мотивом людини до високопродуктивної діяльності, водночас його скорочення підриває економічну базу реформ, стимулює розвиток соціального утримання та поширення тіньових видів діяльності. Низький рівень первинних доходів поряд із кризовою демографічною ситуацією обумовлює неспроможність держави забезпечувати ефективний соціальний захист громадян і, як наслідок, - масове падіння рівня життя. Хитка інфляційна ситуація, обмеженість платоспроможного попиту та брак внутрішніх інвестиційних ресурсів стримує розвиток вітчизняного виробництва, підвищення зайнятості, поглиблює соціальні диспропорції та загрожує національній безпеці.

Дослідження методологічних засад процесів формування та розподілу доходів, а також регулюючого впливу на них держави завжди перебувають в центрі уваги науковців. Серед зарубіжних економістів необхідно відмітити праці Т.Веблена, Дж.Кейнса, К.Маркса, А.Маршалла, К.Менгера, А.Мюллер-Армака, В.Парето, У.Петті, Д.Рікардо, Д.Робінсона, А.Сміта, Е.Хансена, Дж.Хікса та ін.

Сучасні тенденції формування доходів населення та вплив на них макроекономічної політики відображені в дослідженнях вітчизняних вчених, серед яких вирізняються А.Базилюк, Н.Баранова, В.Бесєдін, Д.Богиня, І.Бондар, А.Гальчинський, В.Геєць, І.Гнибіденко, Ю.Зайцев, Б.Кваснюк, А.Колот, Е.Лібанова, В.Мандибура, Б.Надточій, В.Новіков, О.Новікова, Н.Павловська, Б.Панасюк, А.Савченко, С.Тютюнникова та ін.

Удосконалення потребують методики оцінки впливу державної економічної політики на реальні доходи населення та умови їх формування. Більш глибокої розробки вимагає проблема створення ефективного механізму державного регулювання доходів громадян, який забезпечував би зростання їх реальної величини на довготривалу перспективу на основі розбудови сучасної системи регулюючих засобів та забезпечення їх системності. Пріоритетну значимість для економіки України має розробка заходів щодо стимулювання державою випереджаючого зростання первинних доходів, які безпосередньо залежать від ефективності трудової діяльності громадян, в порівнянні із вторинними, які є лише засобом підтримки можливостей задоволення мінімальних споживчих потреб населення.

Метою курсової роботи є комплексна оцінка сучасного механізму державного регулювання доходів населення та розробка системи заходів щодо підвищення його ефективності в Україні.

Об’єктом дослідження є процеси формування, розподілу та перерозподілу доходів населення.

Предметом дослідження виступає механізм державного регулювання доходів населення.

1. Методологічні аспекти формування та регулювання доходів населення

1.1 Сутність і класифікація доходів населення

дохід оподаткування населення

Економічний розвиток - основа життя населення країни. Рівень життя є одним з основних критеріїв, що характеризує забезпеченість населення матеріальними і духовними благами, показує ступінь задоволення всебічних потреб людей (фізіологічних, духовних і соціальних).

Доходи населення, їх рівень, структура, джерела отримання і ступінь диференціації є найважливішими показниками економічного і соціального розвитку суспільства. Оскільки доходи служать основним джерелом задоволення особистих потреб людей, саме вони є центральною ланкою, ядром більш ширшого поняття - рівень життя населення.

Доходи населення - це сукупність грошових і натуральних коштів, що формуються за рахунок праці працівника і інших джерел та призначені для підтримки фізичного, морального, економічного і інтелектуального стану людини на певному рівні задоволення його потреб.

У Системі національних рахунків (СНР) поняття доходу ґрунтується на концепції, запропонованій англійським економістом Дж. Хіксом. За цією концепцією, дохід визначається як максимальна сума, яка може бути витрачена на споживання протягом деякого періоду за умови, що власний капітал домашнього господарства за цей період не зміниться. Іншими словами, показники доходів показують, скільки домогосподарства можуть витратити на споживання, не стаючи при цьому біднішими [8, с. 103-106].

Сукупний дохід є основним показником матеріального забезпечення населення і включає всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. Окрім того, у сукупний дохід входить вартість безоплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів і фондів підприємств, - послуги охорони здоров’я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо.

Сукупні доходи населення:

·    Оплата праці

·              Соціальні трансфери в грошовій формі

·              Доходи від власності

·              Доходи від підприємницької діяльності

·              Доходи від домашнього господарства

·              Вартість безоплатних послуг

·              Інші надходження:

·              Аліменти

·              Благодійна допомога

У 2011 році в Україні згідно даних Держкомстату структура доходів населення мала вигляд, зображений на рис.1.1.

Рис.1.1. Структура доходів населення України за 2011 рік, млн. грн.

З діаграми видно, що в структурі доходів населення найбільшу частку займає заробітна плата. Оплата праці - це винагорода за виконану працю, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого не відпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства та колективних договорів, стимулюючі доплати і надбавки, премії та одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, пов’язані з режимом роботи й умовами праці тощо.

Соціальні трансферти, або трансфертні платежі - це цілеспрямована операція перерозподільчого характеру, що полягає в переданні ресурсів у грошовій і натуральній формах державними і некомерційними організаціями (професіональними, релігійними, благодійними тощо) населенню. Соціальні трансферти можуть бути надані в натуральній і в грошовій формах. До натуральних трансфертів належать товари та послуги, які надаються конкретним особам чи домогосподарствам за рахунок коштів Державного, регіонального і місцевих бюджетів або недержавних (суспільних) соціальних фондів на безоплатній основі. До соціальних трансфертів у грошовій формі належать:

·        пенсії;

·              соціальні допомоги;

·              стипендії;

·              страхові компенсації;

·              відшкодування витрат інвалідам;

·              відшкодування збитків репресованим громадянам.

Доходи від власності включають:

·    доходи населення від продажу нерухомості на ринку житла;

·              компенсацію за вкладами громадян у банках і кредитних закладах;

·              відсотки за вкладами вкладникам кредитних організацій та НБУ;

·              виплати доходу за державними та іншими цінними паперами Національним банком і кредитними організаціями.

Дедалі більшого значення набуває дохід від підприємницької діяльності, що являє собою винагороду підприємцю за виконання ним своїх функцій. Цей дохід формується за рахунок частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємця і цілковито залежить від ефективності господарювання [8, с. 103-106].

Домашнє господарство, від якого також надходять доходи - один із суб’єктів економічної діяльності, який забезпечує економіку ресурсами, насамперед трудовими та грошовими, а також використовує отримані кошти для забезпечення життєдіяльності людей. Воно становить групу людей, які живуть і забезпечують свої потреби разом. Отже, найчастіше домашні господарства за кількістю членів збігаються із сім’єю, а в деяких випадках можуть складатися з кількох сімей і використовувати найману працю.

Бюджет сім’ї складається з двох частин - дохідної і витратної. У структурі джерел сукупного доходу сімей за останні роки відбулися певні зміни. Частка доходів у вигляді оплати праці, що становить основну частину сукупного доходу сімей, має тенденцію до зниження, збільшується питома вага доходів від особистого підсобного господарства, питома вага інших джерел також має тенденцію до зростання.

Використання сукупного доходу, який ураховується в сімейному бюджеті, здійснюється за такими напрямами:

· споживчі витрати;

·              податки, збори, платежі;

·              інші витрати;

·              накопичення.

У процесі реалізації доходів частина їх використовується на споживання матеріальних благ, частина - на споживання послуг, до яких входять освітні та культурні послуги, охорона здоров’я і все те, що формує та дає розвиток трудовому потенціалу. На структуру споживання впливають не лише величина грошових доходів, а й зміни структури населення, підвищення його освітнього та культурного рівня, тобто підвищення якості трудового потенціалу.

На формування доходів населення впливають такі чинники:

• нівелюючі - складання заробітків членів сім'ї, пенсії пенсіонерів, які живуть разом з дітьми, матеріальної допомоги, яку отримують непрацюючі члени сім'ї;

• диференціюючі - наявність непрацездатних членів сім'ї, співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім'ї.

Крім того, залежно від джерел формування доходи можуть бути трудовими і нетрудовими, при цьому нетрудові можуть бути законними - виграші, аліменти, спадщина, пенсії.

1.2 Структура доходів населення і джерела їх формування

Розмір доходів населення, їх розподіл безпосередньо впливають на формування, розвиток і використання трудового потенціалу суспільства. Високорозвинені країни з високими доходами населення та помірною їх диференціацією, як правило, мають потужний трудовий потенціал (Канада, Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Японія, Німеччина та ін.). Проблеми доходів і рівня життя населення посідають провідне місце у системі управління трудовим потенціалом суспільства. Саме тому необхідно розглянути їх джерела, структуру, види тощо.

Доходи населення - це сукупність грошових коштів та натуральних надходжень, спрямованих на підтримку фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини і на задоволення їх потреб. Вони формуються за рахунок оплати, виплати соціальних фондів (регіональних, місцевих, а також фондів споживання підприємств і організацій), підприємницьких доходів, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, доходів від інших джерел. Види доходів подано на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Види доходів населення

Залежно від форми отримання розрізняють грошові та натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплати із соціальних фондів, підприємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо). Грошові доходи поділяються на загальні й чисті.

Загальні доходи містять усі надходження і розраховуються до сплати податків та обов’язкових платежів.

Чисті доходи населення - результат перерозподільних процесів. Це ті доходи, що залишаються після здійснення зазначених платежів. Чисті доходи коригуються з урахуванням натуральних соціальних трансфертів.

Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, трансферти в натуральній формі, а також заробітну плату в натуральній формі [7, с. 6 - 8].

Виділяють номінальні і реальні доходи. Номінальні доходи - це величина нарахованих виплат і натуральних видач. Реальні доходи - це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Їх величина залежить від величини номінальних доходів та рівня заробітної плати. Індекс споживчих цін (І_ц) впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення таким чином:

Д_р = Д_н / І_ц,                                             (1.1)

де Д_р - доходи реальні;

Д_н - доходи номінальні;

Номінальні й реальні доходи, а також розміри та динаміка основних доходів окремих груп населення, таких, як заробітна плата, пенсія або стипендія, дають загальне уявлення про рівень життя. Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові, нетрудові, приховані [6, с. 18 - 22].

Трудовий дохід - це дохід, який отримає працівник у результаті своєї економічної діяльності, як наймана робоча сила чи у разі самостійної зайнятості. Види трудових доходів: доходи від основної роботи за наймом, доходи від вторинної зайнятості.

Нетрудові доходи являють собою отримання спадщини, виграшів, дивідендів від цінних паперів, а також від діяльності, що ведеться з відхиленнями від чинних у державі правових норм і норм моралі. У сучасних умовах значна частина доходів є прихованою. Вони пов’язані з тіньовою економікою:

·        види економічної діяльності, що є незаконним бізнесом;

·        неформальна економічна діяльність, яка належить до законних видів діяльності або ведеться некорпоративними підприємствами, тобто підприємствами, що належать окремим особам, домашнім господарствам, котрі не оформляються як особи, що ведуть економічну діяльність;

Сукупний дохід є основним показником матеріального забезпечення населення і включає всі види грошових доходів, а також вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. Окрім того вартість безоплатних послуг, що отримуються за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів і фондів підприємств, - послуги охорони здоров’я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо

Оплата праці - це винагорода за виконану працю, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого не відпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства та колективних договорів, стимулюючі доплати і надбавки, премії та одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, пов’язані з режимом роботи й умовами праці тощо.

Соціальні трансферти, або трансфертні платежі - це цілеспрямована операція перерозподільчого характеру, що полягає в переданні ресурсів у грошовій і натуральній формах державними і некомерційними організаціями (професіональними, релігійними, благодійними тощо) населенню. Соціальні трансферти можуть бути надані в натуральній і в грошовій формах. До натуральних трансфертів належать товари та послуги, які надаються конкретним особам чи домогосподарствам за рахунок коштів Державного, регіонального і місцевих бюджетів або недержавних (суспільних) соціальних фондів на безоплатній основі. До соціальних трансфертів у грошовій формі належать: пенсії; соціальні допомоги; стипендії; страхові компенсації; відшкодування витрат інвалідам; відшкодування збитків репресованим громадянам.

Доходи від власності включають:

·        доходи населення від продажу нерухомості на вторинному ринку житла;

·        завчасну компенсацію за вкладами у банках і кредитних закладах;

·        відсотки за вкладами вкладникам кредитних організацій та НБУ;

·        виплати доходу за державними та іншими цінними паперами Національним банком і кредитними організаціями.

Дедалі більшого значення набуває дохід від підприємницької діяльності, що являє собою винагороду підприємцю за виконання ним своїх функцій. Цей дохід формується за рахунок частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємця після виплати процентів за кредит і цілковито залежить від ефективності господарювання.

Домашнє господарство, від якого також надходять доходи - один із суб’єктів економічної діяльності, який забезпечує економіку ресурсами, насамперед трудовими та грошовими, а також використовує отримані кошти для забезпечення життєдіяльності людей.

У структурі джерел сукупного доходу сімей за останні роки відбулися певні зміни. Частка доходів у вигляді оплати праці, що становить основну частину сукупного доходу сімей, має тенденцію до зниження, збільшується питома вага доходів від особистого підсобного господарства, питома вага інших джерел також має тенденцію до зростання [9, с. 186].

Процес соціально-економічного розшарування суспільства має у своїй основі цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин. З переходом до ринкових відносин в економіці цей процес ще більше посилився за рахунок нерівномірного розподілу доходів. Це пояснюється тим, що доходи різних категорій населення істотно відрізняються як за обсягом, так і за структурою джерел надходження.

Таким чином, розглянуті чинники вказують на залежність доходів від відношення працівника до праці і від його заслуг, від індивідуальних і колективних результатів праці і ефективності економіки в цілому, а також на те, що має місце диференціація, розшарування населення по рівню доходів, зокрема трудових.

Існуюча нерівність доходів і заробітної плати характерна для всіх країн незалежно від рівня добробуту їх населення. Саме тому проблема вимірювання доходів є загальною проблемою, яка не залежить від політичного режиму і соціально-економічного стану країни.

У процесі реалізації доходів частина їх використовується на споживання матеріальних благ, частина - на споживання послуг, які формують розвиток трудового потенціалу.

1.3 Принципи державного регулювання доходів населення

Державне регулювання доходів населення є складовою соціальної політики держави. Це система заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, яка спрямована на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили та її розвитку, послабленню соціальної напруженості.

Державне регулювання доходів полягає у перерозподілі їх через Державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо. Політика доходів ґрунтується на певних принципах, закріплених у Конституції та в інших законодавчих актах.

Такими принципами є:

·        соціальна справедливість;

·        соціальне партнерство та солідарність усіх верств населення;

·        індивідуальна відповідальність за своє матеріальне становище;

·        право на працю та гідна винагорода;

·        індексації доходів;

·        диференціація заробітної плати;

·        право на професійні об’єднання;

·        економічна доцільність.

В Додатку А зображено схему державного регулювання доходів населення, яка містить основні програми та інструменти, що використовують для такого регулювання. Державне регулювання доходів населення найчастіше застосовують для регулювання оплати праці та оподаткування доходів.

Інституційне забезпечення державного регулювання оплати праці в Україні забезпечують: Міжнародна організація праці; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; Міністерство соціальної політики України; профільні міністерства; Державна інспекція України з питань праці; три науково-дослідних установи: Науково-дослідний інститут праці і зайнятості населення, Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин, Центр перспективних соціальних досліджень; Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори; Державна податкова служба України; Державна служба зайнятості України; Система загальнообов'язкового державного соціального страхування: Пенсійний фонд України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві; Національна служба посередництва і примирення; всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців і підприємців; всеукраїнські профспілки та профоб'єднання; органи місцевого самоврядування.

Контроль з боку держави у сфері регулювання оплати праці здійснюється за трьома напрямами: через законодавство, податкову політику, тарифні угоди. Основним документом є Кодекс законів про працю України, у якому встановлюються основні соціальні гарантії і мінімальна заробітна плата, а розмір пенсій та інші питання пов'язані з формуванням фонду оплати праці. Також важливою є податкова система державного регулювання заробітної плати, оскільки за її допомогою, з одного боку, здійснюються економічні та фіскальні дії держави, а з іншого - захищаються права платників податків. Законодавча регламентація оподаткування дозволяє централізовано управляти всією податковою системою, що перетворює її на важливий інструмент економічної політики держави.

У державному регулюванні оплати праці виділяють внутрішні та зовнішні чинники, які сприяють підвищенню або зниженню розміру заробітної плати. До внутрішніх відносять: рівень продуктивності праці, масштаби діяльності та рівень прибутковості підприємства, витрати на заробітну плату й ін. Рівень продуктивності праці, безумовно, найважливіший критерій, який, у свою чергу, залежить від використання нових технологій, автоматизації виробничих процесів, норм виробництва, умов праці. Але основним усе ж залишається рівень кваліфікації: лише висококваліфікований працівник здатний підвищувати продуктивність своєї праці, збільшуючи кількість і якість продукції, що відображається на розмірі заробітної плати. Чимале значення має і те, яка система оплати (тарифна або безтарифна) застосовується в організації. За тарифної системи працівникові забезпечується мінімум заробітку і преміальна винагорода. Проте гарантованість тарифних ставок і посадових окладів розглядається і як головний «обмежувач» величини оплати праці, особливо відносно висококваліфікованих працівників: навіть один і той самий тарифний розряд може по-різному впливати на результати виробництва і підвищення продуктивності праці. Тому більшість підприємств застосовують безтарифну систему оплати праці, яка дозволяє точніше враховувати виробничі показники й оцінювати працю працівника через його внесок у збільшення прибутковості підприємства. Особливістю сучасної організації оплати праці є посилення її диференціації залежно не тільки від кваліфікації працівників та складності праці, а й від результатів їх праці (США), стажу роботи (Японія), професії (Швеція), рівня кваліфікації (Франція).

До зовнішніх чинників, які впливають на розмір заробітної плати, належать: вартість робочої сили, що склалася на ринку праці; конкурентоспроможність продукції, яка випускається, або послуг, що надаються; облік розмірів заробітної плати на інших підприємствах; співвідношення обсягу життєвих потреб з номінальною заробітною платою; рівень інфляції та ін. Велике значення мають зростання цін на предмети широкого вжитку, збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги, підвищення плати за користування суспільним транспортом, високе оподаткування. [4, с. 60].

Таким чином, можна визначити, що державне регулювання оплати праці - це скоординована діяльність держави на центральному, галузевому та регіональному рівнях управління щодо забезпечення ефективності і результативності системи оплати праці, що здійснюється через нормативно-законодавчі механізми державних гарантій та оподаткування.

Високорозвинені країни з високими доходами населення та помірною їх диференціацією, як правило, мають потужний трудовий потенціал (Канада, Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Японія, Німеччина та ін.). Ці доходи формуються за рахунок оплати, виплати соціальних фондів (регіональних, місцевих, а також фондів споживання підприємств і організацій), підприємницьких доходів, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, доходів від інших джерел.

2. Державне регулювання доходів населення в Україні

2.1 Сутність державного регулювання доходів

Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу на підставі формування набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів, набору послуг для чотирьох категорій громадян (для основних соціальних та демографічних груп населення), а саме: діти до 6 років; діти від 6 до 18 років; працездатні громадяни; громадяни, які втратили працездатність. Конкретний розмір прожиткового мінімуму щороку затверджується Верховною Радою.

Набір продуктів харчування прожиткового мінімуму включає продовольчі товари, об’єднані у такі групи:

·        хлібопродукти;

·        картопля;

·        овочі;

·        фрукти і ягоди;

·        м’ясопродукти;

·        молокопродукти;

·        рибопродукти;

·        яйця;

·        цукор, кондитерські вироби;

·        олія, маргарин.

Цей набір розраховано на основі мінімальних розмірів споживання продуктів харчування для різних категорій населення, розроблених науково-дослідним інститутом харчування МОЗ України. Витрати на оплату житлово-комунальних послуг визначається на основі норм загальної площі житла та нормативів споживання основних видів комунальних послуг на одну людину. Частки витрат прожиткового мінімуму, які використовуються на придбання непродовольчих товарів, послуг, виплату податків та інших обов’язкових платежів, ґрунтуються на використанні фактичного співвідношення між цими витратами й витратами на харчування, які виникли в базовому періоді.

2.2 Формування сучасної вітчизняної системи державного регулювання доходів населення

Формування сучасної вітчизняної системи державного регулювання доходів населення відбувалось в три етапи:

·              етап закладання регулятивної бази (1991-1993 рр.) характеризується прийняттям базових законів щодо регулювання соціальних процесів, а також суттєвими прорахунками держави, які викликали різке скорочення виробництва, гіперінфляцію та масове падіння рівня життя громадян;

·              етап ринкової трансформації (1994-1999 рр.), протягом якого державою було усвідомлено передчасність нівелювання її впливу на сферу оплати праці та низьку ефективність системи соціального захисту населення; відбувалась значна трансформація регулюючих механізмів та їх адаптація до нових економічних умов, що часто супроводжувалось виникненням додаткових проблем;

·              інтеграційно-адаптаційний етап (початок - 2000 р.) пов’язаний з формуванням євроінтеграційної стратегії соціально-економічного розвитку, з позицій якої здійснюється подальше реформування оплати праці, змінено систему оподаткування доходів громадян, запроваджено загальнообов’язкове державне соціальне страхування та нові принципи надання соціальних допомог, а також розроблено законодавчі основи подолання бідності та формування середнього класу.

На підставі проведеного факторного аналізу кінцевого наявного доходу домашніх господарств зроблено висновок, що процеси його формування, розподілу та перерозподілу в Україні протягом усіх трьох етапів найбільшою мірою визначались ціновим фактором, разом з тим виробничі фактори мали значний негативний вплив. Головним наслідком першого етапу стало скорочення оплати праці найманих працівників на 59% (рис. 1), при цьому суттєво збільшились обсяги змішаних доходів громадян та соціальних допомог, особливо в натуральній формі.

На другому етапі відбувалось формування передумов економічного зростання за рахунок інтенсифікації зовнішньоекономічної діяльності, проведення масової приватизації державних підприємств та активізації малого бізнесу. Разом з тим, в сфері формування оплати праці ігнорувались її мотиваційні механізми. Постійно зростаючий податковий тягар та поширення тіньового сектору обумовлювали зниження реальної заробітної плати. Відбувалось подальше скорочення купівельної спроможності найманих працівників та одночасне її нарощування у осіб, які змогли вчасно адаптуватись до здійснюваних трансформацій та, започаткувавши приватний бізнес, або приватизувавши державне майно, забезпечити собі стабільні доходи.

Помірна динаміка цін протягом третього етапу на фоні налагодження виробничих процесів уможливила зростання реальних доходів населення на 62,3%. Майже в 1,5 рази за цей період зросли надходження процентів за депозитними вкладами, що пов’язано зі стабілізацією фінансової сфери та підвищенням довіри до банківської системи населення із середнім достатком.

Разом з тим, виявлено глибокі диспропорції в динаміці продуктивності праці та її оплати. Протягом 1991-2004 рр. номінальна заробітна плата зросла майже у 84 тис. разів, натомість її реальна величина скоротилась на 52,2%, а продуктивність праці - на 19,1%. Це дає підстави стверджувати, що при зародженні передумов економічного зростання в Україні були знехтувані інтереси соціальної сфери, що виразилось в поширенні бідності та глибокому розшаруванні суспільства за рівнем добробуту. Статистика соціальної диференціації в Україні свідчить, що співвідношення сукупних витрат 10% найбільш та найменш забезпечених складає близько 7 разів, а коефіцієнт Джині перевищує 0,3. Більше 80% населення має середньодушові місячні витрати нижчі за прожитковий мінімум, при цьому офіційно бідними вважаються лише 27,8%. До середнього класу за стандартами розвинених країн світу на сьогодні можна віднести лише менше 10% громадян України, при цьому половина населення, володіючи достатнім освітнім та кваліфікаційним потенціалом, не в змозі забезпечити собі доходи середнього рівня [10, с. 176].

Вирішальним в контексті розбудови в Україні соціально-орієнтованої моделі економічного розвитку є створення умов для достатньої оплати кваліфікованої праці, реалізації потенціалу найманих працівників, а також формування потужного класу власників та підприємців (Додатки Г - Ж).

2.3 Фактори та проблеми державного регулювання оплати праці в Україні

Найбільшу питому вагу у структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.

Державне регулювання оплати праці в Україні займає одне з провідних місць у соціальній політиці України та потребує постійного дослідження та вдосконалення. Заробітна плата, як головне джерело доходів населення, є визначальним фактором формування соціальної справедливості в суспільстві, платоспроможності, що, у свою чергу, безпосередньо впливає на економічну активність у реальному секторі господарського комплексу України [5, с. 3].

Державна політика у сфері заробітної плати - це система принципів, підходів та практичних заходів держави, спрямованих на забезпечення своєчасної, справедливої та гідної оплати праці. Вона передбачає одержання працівником заробітної плати у встановлені законом терміни; виплати заробітної плати в повному обсязі; одержання працівником заробітної плати, яка не нижча ніж встановлений державою мінімальний розмір оплати праці; одержання працівником заробітної плати, що забезпечує існування самого працівника і членів його родини [6, с. 133].

Середньомісячна номінальна заробітна плата в Україні має тенденцію до зростання і становила 2 633 грн. у 2011 р. порівняно з 1 041 грн. у 2006 р. та з 311 грн. у 2001 р., тобто зросла у 2,5 рази та у 8,5 раз відповідно (таблиця 2.1, Додаток Б). Головним чинником зростання середньомісячної номінальної заробітної плати є підвищення рівня мінімальної заробітної плати (Рис.2.1).

Внаслідок різкого зростання цін на енергоносії, паливо, матеріали, тарифів на послуги темпи інфляції сильно випереджають темпи зростання номінальної заробітної плати, тому реальна заробітна плата зростає повільніше ніж номінальна та в 2011 р. вона зросла у 1,3 рази порівняно з 2006 р. та у 3,1 рази у 2001 р. тобто статистичні дані свідчать, що реальна заробітна плата підвищується у 2 - 3 рази повільніше, ніж номінальна. Тому в умовах відсутності цінового регулювання неможливо забезпечити суттєвий рівень купівельної спроможності заробітної плати та відповідний рівень життя населення.

Таблиця 2.1. Динаміка номінальної та реальної заробітної плати в Україні за період 2001 - 2011 рр.

Рис. 2.1. Середньомісячна номінальна заробітна плата

Ціна праці здебільшого нижча за вартість робочої сили, однак має тенденцію наближатися до неї (Рис.2.1). Відповідно до міжнародних вимог та критеріїв мінімальний рівень споживання повинен становити 40 - 60% середнього доходу. Міжнародна організація праці рекомендує встановлювати мінімальну зарплату в розмірі 60% від середньої. Критичним вважається співвідношення між цими двома рівнями 1:3 [9, с. 20].

Рис. 2.2. Діаграма розподілу індексу реальної заробітної плати за 2001 - 2011 роки

Слід зазначити, що державне регулювання оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб'єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім Закону України «Про оплату праці» [1], та має враховувати стратегічні та тактичні цілі діяльності конкретних суб'єктів господарювання, їх галузеву специфіку, абсолютні розміри, географічне положення, ступінь міжнародної інтеграції, рівень соціального розвитку трудового колективу. У разі найму працівника за контрактом власник або вповноважений ним орган може встановлювати за згодою працівника як передбачені в колективному договорі, так і індивідуальні умови оплати праці.

Ю. Лігум і Г. Куліков підкреслюють, що «державне регулювання оплати праці є системою визначення правил, процедур, нормативів, норм і гарантій в оплаті праці на основі ухвалення певних законодавчих і нормативних актів та контролю за їх дотримуванням органами влади. [7, с. 6 - 8].

Головною метою державного регулювання оплати праці є створення необхідних умов для забезпечення виконання заробітною платою усіх притаманних їй основних функцій (відтворювальної, стимулюючої, регулюючої та соціальної), а також стримування необґрунтованого зростання заробітної плати, не пов'язаного з обсягами виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг)» [5, с. 103-106]. О. В. Валецька визначає державне регулювання оплати праці як «діяльність держави в особі певних органів, які за допомогою правових методів встановлюють державні норми і мінімальні гарантії в оплаті праці та здійснюють інші повноваження, віднесені до їх компетенції» [4, с. 12 - 13].

Інституційне забезпечення державного регулювання оплати праці в Україні забезпечують: Міжнародна організація праці; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; Міністерство соціальної політики України; профільні міністерства; Державна інспекція України з питань праці; три науково-дослідних установи: Науково-дослідний інститут праці і зайнятості населення, Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин, Центр перспективних соціальних досліджень; Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори; Національна служба посередництва і примирення; всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців і підприємців; всеукраїнські профспілки та профоб'єднання; органи місцевого самоврядування і т.д..

Контроль з боку держави у сфері регулювання оплати праці здійснюється за трьома напрямами: через законодавство, податкову політику, тарифні угоди. Основним документом є Кодекс законів про працю України, у якому встановлюються основні соціальні гарантії і мінімальна заробітна плата, а розмір пенсій та інші питання пов'язані з формуванням фонду оплати праці. Також важливою є податкова система державного регулювання заробітної плати, оскільки за її допомогою, з одного боку, здійснюються економічні та фіскальні дії держави, а з іншого - захищаються права платників податків. Законодавча регламентація оподаткування дозволяє централізовано управляти всією податковою системою, що перетворює її на важливий інструмент економічної політики держави.

Більшість українських учених широко застосовують поняття «механізм регулювання оплати праці». Однак чітке розуміння та визначення цього поняття в сучасній науковій на навчально-методичній літературі відсутнє. В умовах директивно-планової економіки із властивою їй командно-адміністративною системою управління народним господарством державне регулювання оплати праці здійснювалося централізовано з єдиного центру на основі вольових рішень та постанов владних структур. Відсутність визначення цього поняття сьогодні пояснюється тим, що науково-теоретична база в Україні тільки формується. На думку М. Д. Ведернікова, механізм регулювання оплати праці являє собою деяку інтегровану сукупність її складових елементів в їх логічному зв'язку й залежності, яка, ґрунтуючись на відповідній правовій основі (законодавчих актах, постановах, указах, угодах тощо) та опираючись на об'єктивні економічні закони та наукові принципи, встановлює порядок (сукупність правил у вигляді науково-теоретичних положень, методичних і практичних рекомендацій, вказівок, інструкцій тощо) управління оплатою праці (залежно від результатів праці, умов виробництва, ціни виробництва, ціни робочої сили, кваліфікації працівників та інших чинників) з урахуванням специфіки економічної системи господарювання, організації праці та виробництва.

3. Державне регулювання оподаткування доходів населення - найважливіший напрям соціально-економічної політики в Україні

Державне регулювання доходів є складовою соціальної політики держави. Воно являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру і спрямоване на створення умов, які сприяють нормальному відтворенню робочої сили та її розвитку, послабленню соціальної напруженості. Варто зазначити, що в ринковій економіці держава виконує цілу низку функцій, однією з яких є забезпечення справедливості, а серед завдань економічної політики держави - досягнення справедливого розподілу доходів населення та економічної справедливості. Державне регулювання доходів населення - дуже важливий напрям соціально-економічної політики, який повинен охоплювати всі верстви населення і сприяти росту його реальних доходів.

Основними елементами формування механізму державного регулювання оплати праці є: методи, форми впливу, важелі, інструменти та інститути з урахуванням нормування праці, форми та системи оплати праці в їх єдності та взаємозалежності. Методологія створення такого механізму припускає: оцінку професійних та особистих якостей працівників та визначення кожному з них персоніфікованого тарифу; вимір здібностей робітників до праці та встановлення кожному з них певного обсягу особистого нормативного трудового навантаження, що він може виконати за визначений час та в певних умовах виробництва; вартісну оцінку здібностей робітників до праці та встановлення кожному з них ціни купівлі-продажу його робочої сили; організацію інтегральної системи оплати праці працівників та визначення кожному з них певного розміру персонального заробітку; застосування комплексу організаційно-економічних заходів щодо забезпечення високої мотивації праці працівників.

Регулюючи доходи населення, держава використовує різні методи, які поділяють на три групи: правові, економічні та адміністративні та узгоджувальні методи регулювання. Сутність правових методів регулювання полягає в створенні та дотриманні таких нормативно-правових актів та законів, які забезпечують належний рівень доходів населення та справедливість їхнього розподілу. Найефективнішими є економічні методи регулювання.

Політика доходів ґрунтується на певних принципах, закріплених у Конституції та в інших законодавчих актах.

До системи економічних методів регулювання доходів населення належить регулювання оплати праці, визначення мінімальної оплати, податкова політика, регулювання цін, оплати праці працівників бюджетної сфери, державних підприємств і державних службовців, зайнятості тощо.

Адміністративні методи ґрунтуються на силі влади і використовують заборони, дозвіл або примус. Узгоджувальні методи (соціальне партнерство) уже широко застосовуються, їх вважають найекономнішими. Соціальне партнерство - це узгодження дій держави, підприємств і найманих працівників з питань оплати праці та соціальних трансферів.

Одними з найпрогресивніших інструментів регулювання доходів населення, які є в розпорядженні уряду, - прогресивна форма оподаткування доходів населення і трансфертні платежі.

Прогресивне оподаткування - це важливий інструмент державного регулювання доходів, завдяки своїй справедливості та ефективності податкової системи. Яскравим прикладом прогресивного оподаткування є податок на доходи фізичних осіб. Переваги даного податку: узгодженість з принципом платоспроможності; гнучкі податкові надходження; він є ефективним макроекономічним стабілізатором; не призводить до викривлення цін; податкове навантаження для його платників очевидне та зрозуміле.

В аналізі впливу податків на розподіл доходів важливе значення мають такі поняття, як система, ставки та база оподаткування, величина неоподаткованого мінімуму, пільги при сплаті податків тощо. Навіть незначні зміни в системі оподаткування призводять до суттєвих змін у формуванні доходів населення [2, с. 483-488]. Проте система оподаткування не може допомогти тим, хто зовсім не отримує доходів. Тому в таких випадках вступає в силу інший інструмент - трансфертні платежі, які передбачають надання допомоги людям похилого віку, батькам з неповнолітніми дітьми, безробітним, немічним тощо.

Прибутковий податок нараховується податковою інспекцією на основі декларації про очікувані доходи в календарному році. Платником податку на додану вартість виступає особа, яка згідно з вищевказаним Законом, зобов`язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну територію України.

Одним із стабільних джерел наповнення державного бюджету є акцизний збір. Цей непрямий податок встановлюється на високорентабельні та планові товари, що мають високу ліквідність і більшість з яких реалізується за готівку.

Питання податкових ставок щодо прибуткового податку з громадян (податку на доходи фізичних осіб) повинно розглядатися у комплексі з питаннями реформування оплати праці в Україні. У ситуації, коли існує значний обсяг "тіньових" доходів, при реформуванні системи оподаткування доходів населення, особливо важливого значення набуває розробка методичних підходів, що дозволяють оцінити масштаби "тіньової" економіки, без чого не можуть бути сформовані цілісні й ефективні системи оподаткування і соціального захисту населення.

Оптимізація податкового тиску є однією з головних проблем фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності. Механізм оподаткування доходів фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності у багатьох країнах світу зарекомендував себе як інструмент виходу з кризової ситуації, стабілізації економіки та її динамічного розвитку. Для України досвід зниження податкового тиску є цінним, а його використання - актуальним.

•-  вибір об'єкта обкладання податком,

•-  коригування валового доходу,

•-  коригування оподатковуваного доходу,

•-  перегляд ставок оподаткування,

•-  зменшення нарахованого податку,

•-  податкова індексація,

•-  раціональний розподіл податкового навантаження у сфері прямого оподаткування,

•-  залік корпоративного податку і податку на доходи від капіталу до податку на доходи фізичних осіб.

Ні існуюча, ні колишня системи оподаткування фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності не в змозі досягти основних завдань та дотриматися принципів, які ставляться перед системою оподаткування - бути справедливою, забезпечувати достатні надходження до бюджетів та не заохочувати до приховування доходів.

Використання в Україні механізму оподаткування, побудованого аналогічно до загальноприйнятого в більшості західних країн, забезпечить можливості для ефективного використання досвіду цих країн щодо зменшення податкового навантаження на доходи фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності.

Питання податкових ставок щодо прибуткового податку з громадян (податку на доходи фізичних осіб) повинно розглядатися у комплексі з питаннями реформування оплати праці в Україні. У ситуації, коли існує значний обсяг "тіньових" доходів, при реформуванні системи оподаткування доходів населення, особливо важливого значення набуває розробка методичних підходів, що дозволяють оцінити масштаби "тіньової" економіки, без чого не можуть бути сформовані цілісні й ефективні системи оподаткування і соціального захисту населення.

Необхідною умовою функціонування будь-якої держави є податки - як інструмент фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій та важіль впливу на соціально-економічні процеси в суспільстві.

В умовах фінансової кризи, що охопила національну економіку, виникає необхідність перегляду механізмів фінансового регулювання економічних процесів у суспільстві. Насамперед це стосується податкових механізмів, недосконалість яких в умовах кризи зумовлює негативні наслідки.

Актуальним і дискусійним для України залишається питання правильності та ефективності розподілу податкового навантаження між доходами, отриманими від праці, капіталу та споживання. Саме податок з доходів фізичних осіб сучасними дослідниками розглядається як такий, що містить елементи податку на працю й елементи податку на капітал.

Серед різноманітної сукупності податків та інших платежів податкового характеру чітко виділяється система прямого оподаткування, яка має чільне місце у податковій системі держави. Податки - це стрижень державного фінансового господарства; важливо, що первинними методами його формування виступали саме прямі податки. Отже, система прямого оподаткування має бути наділена властивостями максимальної еластичності та мобільності з метою відтворення гармонійного збалансування функціонального потенціалу податків та узгодження принципів оподаткування.

Системі прямого оподаткування відводиться визначальна позиція серед загальної сукупності різноманітних видів податків й інших платежів податкового характеру у податковій системі держави. Небезпідставно, що орієнтація на застосування прямих податків в якості ключової компоненти податкової системи є домінуючою тенденцією віддзеркалення сучасних фіскальних пріоритетів [3].

Одним із бюджетоутворювальних податків на рівні муніципалітетів є податок з доходів фізичних осіб. Проте нині порядок його адміністрування зумовлює наявність низки проблем, викликаних зміною підходів до формування механізму оподаткування доходів громадян.

Прямі податки наділені такими специфічними ознаками, що найбільше виявляються у податку з доходів фізичних осіб, в ареалі функціональної фіскальності:

• забезпечують державі можливість впливу на економічні процеси (ділову й інвестиційну активність, нагромадження капіталу, сукупне споживання. Наприклад, податок на прибуток через низьку рентабельність має нагоду свого застосування як важеля регулювання економіки. Аналогічно йому, можливо, треба переглянути і призначення податку з доходів фізичних осіб, але вже як регулятора процесу сукупного споживання);

• дають можливість встановлення прямої залежності між доходами платника і податковими відрахуваннями до бюджету (чим реалізується принцип справедливості, хоч велике значення має підхід до градації податкових ставок; справедливість прямого оподаткування не є аксіомою, вона реалізується через відповідну податкову шкалу);

• здійснюють розподіл податкового тягаря таким чином, що особи з більш високими доходами сплачують до бюджету податків більше порівняно з особами, які мають нижчі доходи (більш ефективно реалізується за умови використання прогресивної шкали податкових ставок).

Однією з головних функцій, притаманних податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), є фіскальна, яка проявляється у формуванні дохідної частини бюджету. Податок із доходів фізичних осіб нині в Україні формує дві третини власних доходів місцевих бюджетів.

Державна політика регулювання доходів населення передбачає всебічне урахування дії всього комплексу механізмів та прогнозування наслідків сукупного впливу на існуючий механізм формування доходів населення. Державні інституції регулюють розподіл національного доходу між різними факторами та інструментами, що впливають на рівень оплати праці, а також оподаткування. Регулювання оплати праці передбачає встановлення мінімальної заробітної плати, норм і гарантій виплат, умов та розмірів оплати праці керівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці підприємств-монополістів тощо. Використання податків як інструменту регулювання доходів передбачає встановлення неоподаткованого мінімуму, прогресивних ставок оподаткування, бази оподаткування та пільг щодо сплати податків.

Отже, можна визначити, що механізм державного регулювання оплати праці - це система, призначена для здійснення державного управління та досягнення цілей у сфері оплати праці, яка має визначену структуру, моделі, методи, важелі, інструменти та інституції впливу на об'єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням. З огляду на зазначене вище сформулюємо основні завдання вдосконалення державного регулювання оплати праці в Україні на даному етапі розвитку економіки:

·        комплексне реформування системи соціально-трудових відносин та істотне підвищення оплати праці;

·        встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних громадян та вище з метою забезпечення кваліфікаційного зростання й розвитку творчого потенціалу, підвищення конкурентоспроможності національної робочої сили, відновлення відтворювальної функції оплати праці;

·        підвищення залежності заробітної плати від зростання обсягів виробництва і підвищення його рентабельності на основі широкого застосування й ефективного використання різних (внутрішніх і зовнішніх) джерел інвестиційного розвитку, відновлення стимулюючої функції оплати праці;

·  підвищення питомої ваги оплати праці у ВВП, у структурі виробництва, зменшення податкового тиску на підприємство та фонд оплати праці, відновлення регулюючої функції оплати праці;

·        забезпечення реального зростання заробітної плати працівників відповідно до конкретних результатів їх роботи, рівня кваліфікації і професіоналізму та пов'язаного з цим удосконалення механізму договірного регулювання оплати праці на підприємствах і організаціях на основі тарифних угод і колективних договорів, що пов'язують рівень заробітної платні з показниками ефективності праці;

·        відновлення на підприємствах нормування праці за допомогою розробки й упровадження науково-обґрунтованих норм і нормативів. Держава повинна здійснювати функції організації та регулювання науково-методичних розробок з нормування праці, що мають рекомендаційний характер;

·        підсилення стимулюючої функції оплати праці в госпрозрахунковій сфері, розвиток економічної активності працівників, підвищенні ефективності виробництва шляхом уведення в дію системи мінімальних гарантій залежно від кваліфікації тих, що працюють на основі погодинної оплати праці, єдиної тарифної сітки, колективних договорів і тарифних угод для забезпечення диференціації оплати праці;

·        упровадження механізму тарифного регулювання заробітної плати в бюджетній сфері, передбачивши при цьому поступове наближення розмірів оплати працівників цієї сфери до її рівня у виробничій сфері.

Дослідження державного регулювання оплати праці дає змогу стверджувати, що проблема вдосконалення механізму державного регулювання оплати праці є нагальною в системі соціально-економічних відносин не тільки тому, що стосується інтересів основної частини населення країни, але й у зв'язку з тим, що впливає на всі параметри ринку праці України.

Досліджуючи сучасні важелі державного механізму регулювання доходів населення, варто звернути увагу на те, що вони склалися, формувалися в кризовий період, період початку переходу до ринкових відносин. Сучасні умови розвитку економіки повинні спричинити впровадження нових, ефективніших механізмів у системі соціально-економічних відносин.

Таким чином, удосконалювати механізм державного регулювання оплати праці в Україні необхідно поступово, а саме, на першому етапі реформування - шляхом запровадження чіткої економічно обґрунтованої правової моделі мінімальної заробітної плати та ефективної тарифної системи, на другому етапі - шляхом удосконалення податкового законодавства у сфері оплати праці, що дозволить підвищити не тільки добробут населення, а й допоможе підвищити рівень економічного розвитку держави в цілому.

Отже, державне регулювання доходів полягає у перерозподілі їх через Державний бюджет за допомогою диференційованого оподаткування різних груп одержувачів доходів і соціальних виплат. Таке регулювання сприяє підвищенню доходів незаможних, створює умови для усунення диспропорцій, пов’язаних з неоднаковими виробничими факторами регулювання зайнятості, зниження соціальної напруженості тощо.

Висновки

В умовах ринкової трансформації економіки істотно знижується життєвий рівень населення. Спад виробництва і вимушена неповна зайнятість та безробіття, відсутність законодавчих важелів впливу спричинили зменшення доходів населення. Більшість домогосподарств неспроможна задовольняти життєві потреби, не кажучи вже про заощадження.

Доходи населення - це сукупність грошових і натуральних коштів, що формуються за рахунок праці працівника і інших джерел та призначені для підтримки фізичного, морального, економічного і інтелектуального стану людини на певному рівні задоволення його потреб.

З метою підвищення ефективності державної політики доходів необхідним є її спрямування не лише на доходи населення, але й на умови їх формування, зокрема на сферу функціонування малого та середнього бізнесу, стан ринку праці, рівень споживчих цін, рівень монополізації економіки, продуктивність праці та інших факторів виробництва. В контексті розширеного трактування об’єкту регулювання доходів населення потребує вдосконалення класифікація інструментів політики доходів шляхом виділення засобів прямого та опосередкованого впливу на доходи населення, так і на чинники, що їх визначають.

Ефективними моделями застосування окремих інструментів державного регулювання доходів населення в сфері встановлення мінімальної заробітної плати доцільним є: розподіл функцій між центральними та регіональними органами управління із врахуванням інтересів усіх сторін соціального партнерства; її диференціювання за регіонами, галузями, групами професій та кваліфікацією; узгодження її рівня із вартістю життя, середньою заробітною платою, продуктивністю праці, інфляцією та безробіттям, що створює автоматичні стабілізуючі механізми.

У сфері індексації доходів необхідним є: поєднання законодавчих механізмів в бюджетній сфері з регулюванням на мікрорівні шляхом закріплення умов індексації заробітної плати найманих працівників у колективних договорах; встановлення порогу індексації; застосування пропорційної або фіксованої індексації з метою зменшення диференціації реальних доходів населення.

В сфері оподаткування доходів населення доцільно застосовувати пропорційно-прогресивну форму з високими податковими ставками та розгалуженою системою пільг, що забезпечує більш повне врахування принципу соціальної справедливості.

В сфері соціального захисту набувають поширення страхові принципи, при цьому інтенсивно зростає роль недержавних форм пенсійного забезпечення.

Раціоналізація механізму державного регулювання доходів населення потребує не лише вдосконалення сучасного інструментарію, але й розширення його традиційної моделі шляхом включення до об’єкту умов формування первинних доходів.

Дослідження сучасного стану політики доходів в Україні підтвердило необхідність радикального реформування оплати праці найманих працівників в напрямку вирішення проблеми заниження її рівня та узгодження із продуктивністю. Проведення такої реформи вимагає:

         встановлення відповідності мінімальної заробітної плати рівню мінімальних життєвих потреб населення виходячи із можливостей економічного зростання та запровадження її погодинної форми, яка найбільш повно виконує економічну стимулюючу функцію;

         запобігання виникненню заборгованості з виплат заробітної плати шляхом надання їй статусу першочергового платежу на підприємствах, запровадження штрафних санкцій у разі несвоєчасної її виплати, а також встановлення системи примусової сплати відсотків роботодавцем найманим працівникам за період її затримки;

         відновлення купівельної спроможності заробітної плати найманих працівників на основі усунення диспропорцій між змінами заробітної плати та цінами шляхом забезпечення ефективної реалізації механізму індексації;

         формування принципово нових підходів до організації виробничих процесів, які повинні бути спрямовані на трансформацію структури собівартості продукції та підвищення в ній частки заробітної плати за рахунок використання нових прогресивних технологій. В умовах дефіцитності фінансових ресурсів в країні реалізація такого завдання потребує створення економічних стимулів для підприємців, як, наприклад, шляхом використання запропонованого понижуючого коефіцієнту (k) щодо ставки податку на прибуток, який пов’язує зміну прибутку підприємства з динамікою питомої ваги витрат на оплату праці та продуктивності праці.

Проведене дослідження засвідчило, що стимулювання випереджального зростання витрат на оплату праці порівняно з прибутком підприємства шляхом надання можливості сплачувати податок на прибуток за зниженою на цей коефіцієнт ставкою забезпечуватиме підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва, а втрати податкових надходжень держави відшкодовуватимуться за рахунок податків на заробітну плату та розширення платоспроможного попиту.

Узгодження зростання оплати праці із детінізацією виробничої діяльності, зокрема шляхом зменшення стримуючого впливу надмірного податкового навантаження на основне джерело формування інвестиційних ресурсів та фонду оплати праці на підприємствах - додану вартість. Українськими вченими обґрунтовано доцільність використання пільги у сплаті податку на додану вартість, яка стимулюватиме підприємства до підвищення рівня заробітної плати. Механізм її використання полягає в тому, що у випадку зростання фонду оплати праці на визначений відсоток підприємству надається можливість сплачувати ПДВ за пільговою ставкою. На основі оцінки соціально-економічних наслідків запровадження такого заходу позитивний ефект створюватиметься не лише для населення та підприємств, але і для держави. Найбільш очевидним є виграш підприємства, який полягає у збільшенні його прибутковості та уповільненому зростанні сукупних податкових платежів.

Стабільне підвищення рівня оплати праці, незважаючи на неминуче зростання цін, забезпечуватиме збільшення реальних доходів населення і, на цій основі, - підвищення рівня життя населення. У ринковій економіці держава виконує низку функцій, однією з яких є забезпечення справедливості, а серед завдань економічної політики держави - досягнення справедливого розподілу доходів та економічної справедливості. Державне регулювання доходів населення - дуже важливий напрям соціально-економічної політики, він має охоплювати всі верстви населення, сприяти зростанню його реальних доходів.

Список використаних джерел

1.   Закон України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР // Відом. Верховної Ради України. - 1995. - № 17. - Ст. 121.

2.      Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» від 20 жовтня 2009 року N 1646-VI

.        Закон України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» від 22.12.2011 р. № 4282-VI.

.        Валецька О. В. Правове регулювання оплати праці: автореф. дис. канд. юрид. наук / Східноукр. нац. ун-т ім. Володимира Даля. - Луганськ, 2011. - 20 с.

5.   Галушка З. І. Нова роль держави в сучасній економіці: соціосинергетичний погляд// Економіка та держава. - 2011. - № 1. - с. 103-106

.     Дієсперов В. До проблеми реформування заробітної плати / В. Дієсперов // Україна: аспекти праці. - 2009. - № 4. - С. 18 - 22.

7.      Лігум Ю. Удосконалення державного регулювання оплати праці / Ю. Лігум, Г. Куліков // Україна: аспекти праці. - 2009. - № 2. - С. 6 - 8.

8.   Меленюк В. О. Вдосконалення механізмів державного регулювання  соціального розвитку України// Економіка та держава. - 2009. - № 2.- с. 103-106

.     Ярош Н. П. Державна політика у сфері заробітної плати / Енциклопедія державного управління: у 8 т. / - К.: НАДУ, 2011. Т. 4: Галузеве управління. - 2011. - 648 с.

.     Рамський А.Ю. Інвестиційний потенціал заощаджень фізичних осіб та механізми його реалізації // Актуальні проблеми економіки. - 2010. - № 5(103). - С.172-178.

11.    Суха М., Сухий О. Стан та перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України// Кредоінвест. - 2011, № 4.