Регулювання ринку фінансових послуг
Зміст
Вступ
Розділ І. Теоретичні основи підприємництва у сфері надання фінансових послуг
.1Сутність та особливості фінансових послуг
.2Органи регулювання фінансових послуг
.3Фондовий ринок як складова ринку фінансових послуг
Розділ ІІ. Державна підтримка та сприяння розвитку підприємництва у сфері надання фінансових послуг в Україні та за кордоном
.1Ринок фінансових послуг в Україні: проблеми і перспективи розвитку
.2Зарубіжний досвід державного регулювання ринку фінансових послуг
.3Шляхи розв'язання проблем ринку фінансових послуг в Україні
Висновок
Список літератури
Вступ
Сучасна ринкова економіка - це складна система господарювання, в якій тісно взаємодіють ринкові закономірності та чисельні регулюючі інститути. Складовими цього полісистемного утворення є ринки товарів, інформаційний бізнес, сфера послуг і трудових ресурсів, тіньовий бізнес та фінансова індустрія, яка включає кредитні, валютні ринки, індустрію цінних паперів та строкових контрактів, страховий бізнес та систему пенсійного забезпечення. Всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно повязані між собою в становленні та розвитку.
Фінансовий ринок - складова фінансової системи держави. За своєю суттю це механізм перерозподілу фінансових ресурсів між окремими субєктами підприємницької діяльності, державою і населенням, між учасниками бюджетного процесу, деякими міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок може успішно розвиватися і функціонувати лише в ринкових умовах.
За допомогою фінансового ринку, як правило, мобілізуються і використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси або ресурси, що мали обумовлене раніше цільове призначення. Наявність фінансового ринку - обєктивне явище, зумовлене особливостями функціонування фінансів в економічній системі держави. Він виник як гостра потреба в додатковій формі мобілізації коштів для фінансового забезпечення розвитку економіки держави.
Кругообіг коштів, що опосередковує економічну діяльність у державі, здійснюється постійно, проте в процесі цього руху коштів може настати час, коли їхня частка вивільняється з кругообігу на окремо взятому підприємстві або в організації, чи у конкретного громадянина. Інші субєкти економічного процесу в цей же час відчувають тимчасову потребу в коштах. Фінансовий ринок здатний задовольнити інтереси кожного з них.
Фінансовий ринок є життєво важливим для зростання, розвитку і стабільності ринкової економіки. Ринки фінансових послуг підтримують корпоративні ініціативи, фінансують використання нових ідей і полегшують контроль фінансового ризику. Більше того, оскільки дрібні інвестори з часом будуть розміщувати все більшу частку своїх грошей у взаємних фондах та інших фондах колективного інвестування, ринки фінансових послуг паперів стають істотно важливими для персонального добробуту і пенсійного планування. Таким чином актуальність досліджень в галузі розвитку вітчизняного ринку фінансових послуг на сьогодення важко перебільшити.
Мета курсового дослідження - передбачити перспективу розвитку ринку фінансових послуг в нашій країні з огляду на досвід інших країн, розглянувши існуючі види фінансових послуг в Україні, їх законодавчі та теоретичні засади, при цьому розкрити їх сутність.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємоповязаних завдань:
-розкрити сутність фінансових послуг;
-визначити органи регулювання фінансових послуг в Україні;
-дослідити проблеми і перспективи розвитку ринку фінансових послуг;
-описати зарубіжний досвід регулювання ринку фінансових послуг.
Предметом дослідження є дослідження фінансових послуг в Україні.
Обєктом дослідження виступають фінансові послуги України.
Актуальність та практичне значення розгляду існуючих видів фінансових послуг полягає в тому, що на сьогоднішній день в Україні цей вид послуг ще набуває свого активного розвитку та поступово удосконалюється.
Розділ І. Теоретичні основи підприємництва у сфері надання фінансових послуг
.1Сутність та особливості фінансових послуг
Особливе місце у структурі підприємництва займають фінансові інститути, які надають послуги фінансово-кредитного характеру з тим, щоб забезпечити фінансове оздоровлення підприємств, підвищити їхню конкурентоспроможність на товарному ринку, провести реконструкцію та модернізацію, переоснащення існуючих виробництв, реалізувати перспективний інвестиційний проект (бізнес-план), купити сировину, матеріали, обладнання, техніку.
Підприємництво у сфері надання фінансових послуг - це діяльність, яка пов'язана з грошовим обігом, обміном вартостей, торгівлею цінними паперами з метою одержання прибутку.
Об'єктами виступають гроші, іноземна валюта, цінні папери, кредити. Активними суб'єктами підприємництва у фінансовій сфері є комерційні та інвестиційні банки, інвестиційні фонди і компанії, фондові біржі.
Розглянемо типову схему фінансового і кредитного підприємництва (Рисунок 1, 2).
Умовні позначення:
Г - гроші, валюта або цінні папери;
П1 - плата за одержані гроші, валюту або цінні папери за ціною купівлі;
П2 - плата за реалізовані гроші, валюту або цінні папери за умовою продажу.
Рисунок 1 - Загальна схема фінансового підприємництва
Сутність фінансової підприємницької операції полягає у тому, що підприємець одержує основний фактор підприємництва у формі різних грошових надходжень (грошей, іноземної валюти, цінних паперів) за грошову суму ї у власників грошей. Одержані гроші надаються покупцям за плату П2, яка перевищує Пр в результаті формується прибуток.
Рисунок 2 - Загальна схема кредитного підприємництва
Умовні позначення:
ГВ - грошовий вклад;
ПД - депозитний процент;
ГК - грошовий вклад, який передається в борг у формі кредиту;
ПК - кредитний процент.
фінансовий послуга ринок
Для проведення кредитної підприємницької операції підприємець залучає грошові вклади Гв, сплачуючи власникові вкладів винагороди у вигляді депозитного проценту Пд поряд з подальшим поверненням вкладу Гв через певний строк. Залучені кошти у формі кредиту передаються покупцям кредитів. Покупець повинен повернути вартість кредиту Гк та кредитний процент Пк. Різниця між кредитним і депозитним процентом є джерелом прибутку підприємців-кредиторів.
Фінансові посередники - це спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу.
Найголовніше завдання - спрямувати рух капіталу (заощаджень) до найефективніших споживачів. Базовою основою функціонування є реалізація кредитно-інвестиційних угод, тобто безпосереднє фінансування.
Фінансові посередники виконують такі функції:
консолідація (акумуляція) заощаджень індивідуальних інвесторів у єдиний пул і подальше диверсифіковане укладення накопиченого капіталу в різні проекти. Індивідуальні заощадження з інвестиційними намірами є особливим видом заощаджень, і для багатьох непрофесійних учасників ринку звернення до інституційних фінансових консультантів - переважна форма участі у масштабних проектах;
забезпечення рівноваги на ринку капіталів через погодження пропозицій і попиту на фінансові ресурси. За рахунок масштабів діяльності й портфельного управління активами посередники гармонізують відносини між постачальниками і споживачами капіталу, ліквідують дисбаланс між пропозицією і попитом на вільні кошти, забезпечуючи при цьому ефективний розподіл і перерозподіл ресурсів на ринку. Можливість задоволення потреб клієнтів щодо гарантованого розміщення їхніх активів є винятковою прерогативою інституційної форми посередництва;
перерозподіл і зниження фінансових ризиків. Професійні посередники при купівлі чи продажу фінансових активів можуть управляти бізнес-операціями, перерозподіляючи ризик між учасниками ринку;
забезпечення підвищеної ліквідності фінансових вкладів шляхом професійного портфельного управління активами. Можливості індивідуального інвестування вужчі, ніж колективного інституційного. При цьому ліквідність і ризики вкладів також відрізняються. У довгостроковому плані посередники універсально забезпечують ліквідність вкладів, регулюють інтереси інвесторів і компаній, що діють на відкритому ринку. Отже, фінансові посередники, окрім власного комерційного спрямування, розв'язують загальні макроекономічні проблеми.
Фінансових посередників умовно можна поділити на такі групи:
депозитні установи (комерційні, інвестиційні, ощадні банки, кредитні спілки);
установи контрактного типу (пенсійні фонди, страхові компанії, довірчі товариства);
інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.
.2Органи регулювання фінансових послуг
Основною метою регулювання ринку фінансових послуг є забезпечення стабільного та динамічного розвитку вітчизняного фінансового сектору та його ефективного впливу на розвиток усієї економічної системи.
До головних напрямів реалізації цієї мети належать:
проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;
захист інтересів споживачів фінансових послуг;
створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;
створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;
забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;
запобігання монополізації та створення умов для розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.
Державне регулювання діяльності на ринку фінансових послуг в Україні здійснюють:
-щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;
-щодо інших ринків фінансових послуг - Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.
Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг, і зобов'язані своєчасно повідомляти один одному про будь-які спостереження та висновки, необхідні для виконання покладених на них обов'язків.
Комерційний банк - це спеціалізована фінансова установа, яка акумулює фінансові ресурси - тимчасово вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб, надає їх у тимчасове користування у вигляді кредитів (позик), здійснює посередництво у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами і окремими особами з метою отримання прибутку. Комерційні банки є юридичними особами, створюються на публічних або пайових засадах. їх засновниками, акціонерами (учасниками) можуть бути юридичні та фізичні особи.
Реєстрація такої фінансової установи здійснюється на підставі: заяви про реєстрацію, установчих документів; економічного обґрунтування, висновку аудиторської організації про фінансовий стан засновників, відомостей про професійну придатність керівників (голови та головного бухгалтера) банку, рекомендованих засновниками. Реєстрацію здійснює Національний банк України та видає ліцензію на право провадження діяльності у фінансовій сфері.
Статут комерційного банку повинен відповідати вимогам законодавства України "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", нормативним актам Національного банку. У статуті комерційного банку зазначається: назва установи, його місцезнаходження (поштова адреса); перелік операцій, що здійснюються; розмір статутного фонду та перелік інших фондів, утворених банком; положення про органи управління, їх структуру, порядок утворення та функції, порядок ліквідації установи.
Статутний фонд комерційного банку формується за рахунок коштів акціонерів або пайових внесків засновників (учасників) банку. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Розмір статутного фонду визначається засновниками (акціонерами) банку, але не може бути меншим за розмір, встановлений Національним банком.
Комерційні банки утворюють також резервний, страховий фонди, які призначені для покриття можливих збитків, розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банків, вирішення соціальних питань. Порядок і розміри формування цих фондів визначаються загальними зборами акціонерів (учасників).
Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян шляхом виконання відповідних операцій і надання послуг. Вони мають право відкривати на території України та за її межами філії і представництва за погодженням з Національним банком, створювати асоціації, інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту власних інтересів.
Операції комерційних банків можна поділити на такі три групи: пасивні (залучення коштів); активні (розміщення фінансових ресурсів через кредити); комісійно-посередницькі (виконання різних операцій за дорученнями клієнтів із сплатою комісії).
З метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності спеціалізованих установ даної сфери бізнесу Національний банк встановлює для комерційних банків такі економічні нормативи: мінімальний розмір статутного фонду; граничне співвідношення між розміром власних коштів банку та сумою його активів; показники ліквідності балансу; розмір обов'язкових резервів, що розміщуються у Національному банку; максимальний розмір ризику на одного позичальника.
Банки та їхній персонал гарантують таємницю щодо операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів. Довідки стосовно операцій та рахунків юридичних осіб можуть видаватися самим організаціям, державним податковим службам з питань оподаткування, а також на письмову вимогу судів, слідчих органів, аудиторських організацій у випадках, передбачених законодавством. Банкам забороняється укладати письмові та усні угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, встановлення процентних ставок і розміру комісійної винагороди. Вони не мають права зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів без згоди Національного банку.
У розвинутих країнах успішно діють інвестиційні банки - фінансові інститути, що спеціалізуються на операціях із цінними паперами, реалізації інвестиційних проектів, довгостроковому кредитуванні і фінансуванні підприємств різних сфер бізнесу. Розглянемо основні їх функції. (Рисунок 3)
Рисунок 3 - Функції інвестиційних банків
Займаючись фінансуванням довгострокових інвестицій, такі банки забезпечують концентрацію фінансових ресурсів на нове будівництво і реконструкцію діючих підприємств, розвиток споживчого ринку, прискорення наукових розробок і проектів. Це призводить до стабілізації діяльності та активізації економічних процесів суб'єктів господарювання, що обслуговуються як клієнти.
В Україні не розвинутий ринок інвестиційних банків (за західними стандартами). Тому при виході на міжнародні ринки капіталу вітчизняні підприємства вибирають іноземних партнерів. Серед міжнародних інвестиційних банків особливе місце займають Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк. Сфера діяльності таких міжнародних інвестиційних банків як Merryll Lynch, Salomon Brothers, Morgan Stanley, BNY поширюється на сферу корпоративних фінансів і фондові запозичення надійних емітентів.
З метою зміцнення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та організаційних умов функціонування банків слід забезпечити:
-зростання рівня концентрації банківських ресурсів шляхом залучення додаткового капіталу, капіталізації прибутку, злиття та приєднання окремих комерційних банків, утворення банківських холдингів;
-стимулювання притоку іноземного капіталу у банківську сферу, збільшення обсягів кредитування комерційними банками виробничого підприємництва;
-створення умов для розвитку спеціалізованих комерційних структур, зокрема, банків для іпотечного та житлового кредитування, мікрокредитування малого підприємництва;
-розвиток конкуренції на ринку банківських послуг, врегулювання процедур банкрутства банків;
-удосконалення системи бухгалтерського обліку та звітності в комерційних банках з урахуванням міжнародної практики.
Для забезпечення сприятливих умов кредитування комерційними банками України суб'єктів підприємницької діяльності, цільового використання одержаних кредитів та своєчасного їх повернення доцільно:
-чітко відпрацювати законодавчий механізм кредитування, передбачивши вирішення питань захисту прав та інтересів кредиторів, посилення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань;
-удосконалити порядок реалізації заставленого майна з метою захисту інтересів кредиторів;
-розробити фіскальні та монетарні стимули для банків, що збільшують обсяги довгострокового кредитування виробництва;
-сприяти розвитку та зміцненню конкурентних позицій інвестиційних компаній, довірчих товариств, кредитних спілок, страхових компаній, брокерських контор;
-забезпечити стимулювання зростання обсягів грошових вкладів населення через створення умов економічної зацікавленості та розширення гарантій збереження таких вкладів;
-вжити заходів щодо розвитку іпотечного кредитування, лізингу; пожвавлення інвестиційної діяльності комерційних банків шляхом придбання цінних паперів суб'єктами підприємництва;
-посилити захист інтересів комерційних банків у процесах приватизації державного майна та реорганізації підприємств, передбачивши участь банку-кредитора у перерозподілі заборгованості за банківськими кредитами між правонаступниками приватизаційного або реорганізованого підприємства;
-забезпечити розвиток інформаційних систем у банківській сфері.
Державне регулювання ринку банківських послуг здійснює Національний банк України, який є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються законодавчими актами.
Особливості Національного банку:
-має статутний капітал, що є державною власністю;
-є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, державного бюджету;
-є юридичною особою, має відокремлене майно;
-не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади, інших банків, а у свою чергу органи державної влади, інші банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку;
-може відкривати свої установи, філії та представництва на території нашої країни, а також представництва за її межами.
Одержання прибутку не є метою діяльності Національного банку. Основна функція - забезпечення стабільності національної грошової одиниці, стабілізація банківської системи в цілому.
З метою виконання своєї головної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень - цінової стабільності.
Поряд з цим Національний банк виконує й такі функції:
-відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;
-монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
-виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
-встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
-організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
-визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами;
-визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
-здійснює банківське регулювання та нагляд;
-веде реєстр банків, їхніх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
-складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
-представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
-здійснює відповідно до визначених повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;
-забезпечує накопичення, зберігання золотовалютних резервів, проведення операцій з ними та банківськими металами;
-аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
-організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
-реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;
-бере участь у підготовці кадрів для банківської системи.
Керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України. На відміну від комерційних банків Національному банку належить виключне право емісії гривні і розмінної монети, регулювання грошового обігу.
У зв'язку з тим, що діяльність банків з кожним роком усе більше виходить за межі окремо взятої країни і набуває глобального характеру, виникає потреба у конвергенції (впорядкуванні) національних норм, положень і нормативних актів відповідно до вимог міжнародного права.
Державне регулювання ринку цінних паперів та похідних цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР).
Державне регулювання ринку цінних паперів - здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням та порушенням у цій сфері.
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:
реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних;
створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;
одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;
забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;
гарантування прав власності на цінні папери;
захисту прав учасників фондового ринку;
інтеграції в європейський та світовий фондові ринки;
запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів;
забезпечення контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.
Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;
здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
сприяння розвитку ринку цінних паперів;
узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.
Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг).
Держфінпослуг є уповноваженим органом - спеціальним органом виконавчої влади, на який покладено функції регулювання ринків фінансових послуг, і може встановлювати додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегульовано законодавством. Держфінпослуг працює за колегіальним принципом на основі Положення, затвердженого Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Розглянемо головні завдання діяльності (Рисунок 4).
У межах своєї компетенції Держфінпослуг:
-розробляє та запроваджує нормативно-правові акти, обов'язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг, їх об'єднаннями, контролює їх виконання;
-здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр фінансових установ;
-видає фінансовим установам відповідні дозволи та ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг та визначає порядок контролю за їх додержанням;
-встановлює обов'язкові нормативи достатності капіталу та інші показники та вимоги, що обмежують ризики за операціями з фінансовими активами;
-встановлює плату за реєстрацію документів і видачу ліцензій, надає інформацію за запитами юридичних осіб;
-надає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг;
-встановлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг;
-здійснює контроль за достовірністю інформації, наданої учасниками ринку фінансових послуг;
-самостійно або з уповноваженими органами нагляду проводить виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ;
-застосовує заходи впливу та накладає адміністративні стягнення у разі порушення законодавства про фінансові послуги;
-звертається до суду та господарського суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням законодавства України про фінансові послуги;
-надсилає фінансовим установам і саморегулівним організаціям обов'язкові до виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів;
-надсилає матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, що стали відомі під час проведення перевірок;
-надсилає матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;
-вимагає скликання зборів учасників (акціонерів) фінансової установи;
-здійснює моніторинг руху капіталу в Україні та за її межі через ринки фінансових послуг;
-встановлює вимоги щодо програмного забезпечення та спеціального технічного обладнання фінансових установ, пов'язаного із наданням фінансових послуг;
-встановлює порядок розкриття інформації та складання звітності учасниками ринків фінансових послуг відповідно до законодавства України;
-визначає професійні вимоги до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ і може вимагати звільнення з посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам для зайняття відповідних посад;
-погоджує відповідно до законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг документи фінансових установ, що визначають вимоги щодо надання фінансових послуг.
Рисунок 4 - Завдання діяльності Держфінпослуг
.2 Фондовий ринок як складова ринку фінансових послуг
Сучасний етап розвитку фінансового ринку характеризується зростанням ролі і значення фондового ринку як складової його частини. Фондовий ринок в даний час є основним інструментом гнучкого перерозподілу інвестиційних ресурсів, залучення на стійкій і довгостроковій економічній основі вітчизняних і закордонних інвестицій. Забезпечуючи стабільну фінансову основу економічного розвитку фондовий ринок, виступає характерним індикатором кризових явищ. Окрім цього вихід з економічної кризи, у першу чергу, поєднується з пожвавленням і формуванням ефективно діючої фінансової системи. Ступінь становлення та розвитку фондового ринку в країні є невідємним індикатором успішного проведення ринкових реформ, створює важливий компонент сучасного механізму економічного регулювання
Згідно із Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» фондовий ринок (ринок цінних паперів) - сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних деривативів.
Згідно з думкою провідних фахівців даної сфери фондовий ринок - це частина ринку капіталів, де здійснюється емісія, купівля і продаж цінних паперів. На фондовому ринку України діють акції, державні і муніципальні облігації, внутрішні позики, облігації підприємницьких структур, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати, державні і компенсаційні сертифікати, житлові чеки, інвестиційні сертифікати.
Фондовий ринок - невідємна складова фінансової системи країн з ринковою економікою, що за своєю сутністю є специфічним середовищем, де відбувається трансформація сукупних збережень у інвестиції.
На фондовому ринку діють інвестиційні фонди та інвестиційні компанії - фінансові установи, які залучають і концентрують як власні, так і чужі (позичкові) капітали, інвестують їх у функціонуючі і нові виробництва з метою отримання прибутку.
Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії можна поділити на два види:
-підприємства, що створюються для концентрації капіталів вкладників у діючі виробництва з подальшою сплатою вкладникам певної частки доходу з отриманого прибутку. Для цього потрібна всеохоплююча, об'єктивна інформація про фінансовий стан компанії, у яку планується спрямувати інвестиції. За таким варіантом значно знижується ступінь ризику.
-підприємства, що створюються та концентрують капітали для реалізації нових проектів.
Інвестиційний фонд - це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, проводить діяльність виключно у галузі спільного інвестування.
Спільне інвестування - діяльність, що здійснюється в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду шляхом випуску інвестиційних сертифікатів та проведення комерційної діяльності з цінними паперами.
Інвестиційний сертифікат - цінний папір, який випускається виключно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає право його власникові на отримання доходу у вигляді дивідендів.
Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті.
Відкритий інвестиційний фонд - це фонд, який випускає інвестиційні сертифікати із зобов'язанням перед учасниками щодо їхнього викупу. Він створюється на невизначений строк і здійснює викуп своїх інвестиційних сертифікатів у певні строки.
Закритий інвестиційний фонд - це фонд, який здійснює випуск інвестиційних сертифікатів без взяття зобов'язань про їхній викуп. Створюється на визначений строк і проводить розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду.
Для створення інвестиційного фонду засновники (юридичні та фізичні особи) укладають установчий договір, затверджують статут і проводять реєстрацію інвестиційного фонду у порядку, встановленому для реєстрації публічних товариств.
Установчий договір визначає порядок організації засновниками спільної діяльності, пов'язаної із створенням інвестиційного фонду, а також відповідальність перед учасниками і перед третіми особами. У статуті зазначаються найменування, місцезнаходження та вид інвестиційного фонду, розмір і порядок зміни статутного фонду, склад засновників, порядок створення органів управління, їхня компетенція й порядок прийняття ними рішень, порядок отримання засновниками дивідендів. Розмір статутного капіталу інвестиційного фонду повинен бути не нижче встановленого граничного (мінімально допустимого) рівня і формується за рахунок внесків засновників у вигляді коштів, цінних паперів, нерухомого майна.
Учасниками інвестиційного фонду є фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційні сертифікати (можуть бути іменними і на пред'явника). Інвестиційний сертифікат містить такі реквізити: фірмове найменування інвестиційного фонду, його місцезнаходження; вид інвестиційного сертифікату, порядковий номер, дата випуску, номінальна вартість; ім'я власника (для іменного інвестиційного сертифікату); строк виплати дивідендів; підпис посадової особи - інвестиційного керуючого чи іншої уповноваженої особи, печатка.
Вищим органом управління інвестиційного фонду є загальні збори засновників. У структурі управління фондом обов'язкова наявність інвестиційного керуючого, спостережної ради.
Інвестиційний керуючий - це торговець цінними паперами, з яким укладено угоду про управління інвестиційним фондом. Він здійснює управління активами, організує продаж інвестиційних сертифікатів, залучаючи при необхідності агентів по розповсюдженню цінних паперів, готує проекти інформаційних матеріалів.
Спостережна рада створюється з метою контролю за діяльністю інвестиційного керуючого та захисту інтересів учасників. Активи інвестиційного фонду зберігаються у депозитарій.
Депозитарій інвестиційного фонду - це юридична особа, яка здійснює відповідальне зберігання активів, обслуговування операцій з активами інвестиційного фонду та облік руху активів на підставі депозитного договору.
Депозитарій не може бути засновником, інвестиційним керуючим, кредитором інвестиційного фонду. Він зобов'язаний подавати спостережній раді звіти щодо операцій з активами інвестиційного фонду в порядку, встановленому депозитним договором. Депозитний договір з депозитарієм укладає інвестиційний керуючий. У ньому зазначаються предмет домовленості між сторонами, права і обов'язки сторін, положення про взаємну відповідальність, розмір винагороди депозитарієві за надання послуг інвестиційному фонду.
Інвестиційний фонд не має права випускати облігації та векселі, купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційного фонду чи інвестиційної компанії, займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами, укладати договори застави, видавати майнові гарантії, забезпечені майном фонду, для третіх осіб.
Таким чином, головне завдання інвестиційних фондів та інвестиційних компаній - акумуляція вільних коштів населення і юридичних осіб для провадження спільного інвестування через випуск інвестиційних сертифікатів та ведення комерційної діяльності.
Інвестиційна компанія - це торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їхнього розміщення.
Організаційними формами функціонування таких компаній є акціонерне товариство (відкрите чи закрите) або товариство з обмеженою відповідальністю. Основними напрямками діяльності класичної інвестиційної компанії є, окрім операцій спільного інвестування, управління активами, приватизаційне супроводження, участь у фінансових проектах емітентів, інвестиційне корпоративне консультування та фінансування.
Для здійснення діяльності щодо спільного інвестування компанія засновує як філію власний взаємний фонд. Взаємний фонд має окремий баланс та поточний рахунок і підлягає реєстрації в порядку, передбаченому для реєстрації філій суб'єктів підприємницької діяльності. На баланс взаємного фонду інвестиційна компанія може передавати майно у вигляді цінних паперів та об'єктів нерухомості. Кошти такого фонду не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії.
Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії мають суттєві професійні особливості та обмеження у своїй діяльності на фінансовому ринку, що виділяють їх серед інших посередників.
Порівнюючи інвестиційні фонди та компанії із банківськими кредитними установами, перші мають такі переваги:
-інвестиційні фонди та компанії через володіння акціями підприємства мають значно більший вплив на нього, ніж банк на це ж підприємство через кредитування; акціонерна співвласність дає право голосу в корпоративному управлінні, а кредитні відносини - ні (цей момент завжди враховують довгострокові інвестори);
-банк отримує фіксований прибуток - відсотки за надані позики; інвестиційні фонди та компанії орієнтуються на нефіксований і негарантований прибуток, що залежить від позицій підприємства на ринку, капіталізації його акцій та рішень річних зборів акціонерів щодо розподілу прибутку.
Банки, у свою чергу, мають такі переваги:
-диверсифікація діяльності (операції з цінними паперами не є винятковими);
-більші можливості в гарантіях щодо розміщення цінних паперів;
-кредитне фінансування емітентів та інвесторів (інші посередники не виконують таких операцій);
-комплексне розрахунково-касове та депозитарне обслуговування.
Фондова біржа як елемент фінансового підприємництва сприяє підвищенню мобільності капіталу, виявляє реальну вартість активів, зосереджує попит і пропозицію цінних паперів та забезпечує їхнє оперативне регулювання, здійснює довготермінові вкладення коштів у різні галузі економіки. На такій біржі власники цінних паперів мають можливість проводити операції з купівлі-продажу через посередників.
Основна роль фондової біржі полягає у забезпеченні руху грошових капіталів, що забезпечує розподіл і перерозподіл доходів між суб'єктами (операторами) ринку, галузями економіки. Фондова біржа виконує такі функції:
-мобілізує та концентрує тимчасово вільні грошові накопичення і заощадження шляхом продажу цінних паперів біржовими посередниками на первинному і вторинному фондових ринках;
-кредитує і фінансує приватний сектор шляхом купівлі їхніх цінних паперів на первинному ринку і перепродажу на вторинному, а також створює умови для здійснення угод біржовими посередниками (брокерами);
-концентрує операції з цінними паперами, встановлює на них ціни, що відображають рівень та співвідношення між попитом і пропозицією.
Первинний ринок цінних паперів - це ринок, на якому здійснюється продаж уперше випущених паперів (при емісії), а вторинний ринок - це вже угоди купівлі-продажу раніше випущених паперів.
Фондова біржа є юридичною особою. Діяльність біржі фінансується за рахунок внесків учасників, які придбали "місце", зборів від біржових операцій, плати за реєстрацію біржових угод, надання структурними підрозділами біржі консультаційної інформації посередницького, юридичного, довідкового характеру. Членами фондової біржі є брокери, дилери.
Брокери - посередники при укладанні угод між покупцями і продавцями цінних паперів, валют та інших фінансових активів, які отримують за посередництво певний комісійний відсоток. Ставка комісійної винагороди біржовиків базується за регресивною шкалою залежно від обсягу угоди. Здійснюючи посередницькі угоди з цінними паперами, брокери діють за дорученнями і за рахунок клієнтів.
Дилери - окремі особи або фірми, що займаються купівлею-продажем цінних паперів. Вони можуть укладати угоди між собою, а також з брокерами. Прибуток дилерів формується за рахунок різниці між курсом продавця і курсом покупця, зміни курсів валют, тобто у кінцевому підсумку завдяки різниці у цінах, за якими вони купують та продають цінні папери.
Розглянемо, що впливає на рух курсів цінних паперів та попит (Рисунок 5).
Рисунок 5 - Фактори, які впливають на рух курсів цінних паперів та попит
Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом. У статуті вказуються: найменування, місцезнаходження фондової біржі і засновників; розмір статутного фонду; умови і порядок прийняття в члени біржі, їхні права, обов'язки та умови виключення учасників; організаційна структура; компетенція і порядок створення керівних органів; порядок і умови відвідування біржі; механізм застосування санкцій та порядок припинення цього фінансового інституту.
У правилах фондової біржі передбачаються: види угод, що укладаються; порядок торгівлі; умови допуску цінних паперів на біржі; порядок формування біржових цін; обов'язки членів біржі; система інформаційного забезпечення, види пропонованих послуг; правила ведення розрахунків та інші положення, що стосуються діяльності даної фінансової структури. На фондовій біржі здійснюється переважно обіг акцій.
Акція - це вид цінних паперів, що засвідчує пайову частину у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації суб'єкта господарювання.
Акції можуть бути іменними та на пред'явника, простими та привілейованими. Якщо акція виписана конкретній особі (громадянину), мова йде про іменну. Власник тільки такої акції має всі права на володіння нею. Якщо не зазначається прізвище власника, то це акція на пред'явника. Одержати дивіденди може той, хто на цей момент пред'являє та володіє такою акцією. Вона може передаватись іншим особам. Власник простої акції отримує дивіденди, розмір яких залежить від прибутку підприємства, має право на участь в управлінні справами акціонерного товариства. Власник привілейованої акції має дивіденди заздалегідь обумовленого розміру, що не залежить від прибутку підприємства. Крім того, така акція дає власникові право на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, однак не дає права брати участь в управлінні справами.
Розділ ІІ. Державна підтримка та сприяння розвитку підприємництва у сфері надання фінансових послуг в Україні та за кордоном
2.1 Ринок фінансових послуг в Україні: проблеми і перспективи розвитку
Ринок фінансових послуг є ринком, на якому відбувається обмін фінансовими ресурсами, надання кредиту та мобілізація капіталу. Об'єктивною підставою функціонування фінансового ринку є неспівпадіння потреби в фінансових ресурсах з наявністю джерел задоволення цієї потреби. Ринок фінансових послуг є одним з механізмів забезпечення конкурентоспроможності економіки країни, оскільки розподіл фінансових ресурсів на цьому ринку відбувається на конкурентній основі, що дозволяє спрямувати інвестиційні потоки у найбільш привабливі сегменти економіки і тим самим сприяти економічному зростанню.
Саме тому формування фінансового ринку здатного до ефективної мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів та спроможного утримувати конкурентні позиції на глобальному ринку капіталів є надзвичайно важливим для будь-якої держави.
До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів. Треба зазначити, що функціонування цих ринків є взаємопов'язаним, недостатній рівень розвитку одного з них позначається на розвитку усіх інших. Особливо це стосується фондового ринку.
Фондовий ринок, що є стратегічно важливою галуззю економіки України, сьогодні не повною мірою виконує головне призначення - створення фінансового механізму для запуску інвестицій у промисловість, мобілізацію інвестицій і забезпечення трансформації нагромаджень у доступні для виробництва фінансові ресурси. Фондовий ринок України є слабким. Його нерозвиненість ускладнює міжгалузевий перетік капіталу.
У той же час, фондові ринки розвинених країн є надзвичайно ефективними структурами з розвиненою інфраструктурою, що дозволяє їм привертати значні потоки капіталу в економіку країни.
В сьогоднішній ситуації, коли темп зростання світової економіки, а зокрема, економіки розвинених країн уповільнюється, інвестиції в країни з перехідною економікою, зважаючи на значний потенціал росту такої економіки, є досить привабливими.
Східноєвропейські країни та країни СНД прагнуть розвивати свої фондові ринки, оскільки це є запорукою залучення інвестицій в економіку. Таке ж завдання стоїть і перед Україною, ефективність фондового ринку якої досить низька навіть у порівнянні з Росією. Зокрема, з липня минулого року відбувається значне падіння українських фондових індексів, у той час як російські фондові індекси зростають.
Той факт, що зростання інвестиційної активності в Росії не вплинуло на покращання ситуації на українському фондовому ринку свідчить проте, що створивши красиву і правильну форму-оболонку, він втратив сутність і прагматичний зміст, і сьогодні виконує лише роль своєрідного індикатора політичних і економічних подій в країні.
Таким чином, необхідною передумовою подальшого розвитку економіки України є становлення незалежного від втручання держави фондового ринку, здатного до саморегулювання.
Проблема українського ринку фінансових послуг полягає у відсутності в нього фінансових ресурсів для забезпечення інвестиційного попиту з боку реального сектору економіки. Відповідно вирішення цієї проблеми передбачає створення умов, які б дозволили додатково залучити внутрішні фінансові ресурси, зокрема, заощадження населення та "тіньовий капітал", до інвестиційної діяльності, а також створити привабливі умови для іноземних інвесторів.
Отже, основною проблемою є проблема мобілізації ресурсів.
По-перше, це банки. Однак банків в Україні занадто багато (близько 180), тому фінансові ресурси є досить розпорошеними. Крім того значна частина коштів сьогодні перебуває в безготівковій формі, обслуговуючи "тіньовий" капітал (близько $40 млрд.) та у формі заощаджень населення поза банками (за різними оцінками $10-15 млрд.). І це при тому, що загальні активи банківської системи України становлять всього лише $5 млрд. Для порівняння, в Польщі працює близько 80 банків, а їх сумарні активи складають $70 млрд.
По-друге, акумулюванням та інвестуванням фінансового капіталу займаються різноманітні учасники фондового ринку: інвестиційні компанії та фонди, трастові компанії (довірчі товариства). Вагомими учасниками фондового ринку можуть бути пенсійні фонди. В розвинутих країнах ці заклади останнім часом відіграють все більшу і більшу роль в інвестиційній діяльності, акумулюючи значні кошти та інвестуючи їх в основному в акції приватних компаній. Банки також є потенційними гравцями на ринку цінних паперів, оскільки цінні папери є привабливим джерелом забезпечення ліквідності.
Однак усе це є справедливим за умов розвиненого фондового ринку, якого ми в Україні, на жаль, поки що не маємо. Розглянемо слабкість фондового ринку (Рисунок 6).
Рисунок 6 - Слабкість фондового ринку України
Недостатня ліквідність українського фондового ринку пояснюється малими обсягами фінансових потоків, які обертаються на ньому. Ліквідність фондового ринку визначається тим, наскільки він може забезпечити достатній попит на певні цінні папери. На сьогоднішній день ліквідність фондового ринку досить низька.
Рівень ліквідності значно впливає на розвиток такої сфери діяльності як венчурне інвестування. Поки що в Україні є лише 7 венчурних фондів, з яких тільки 4 реально діють, конкуренція між ними практично відсутня. У той же час питання розвитку венчурного інвестування є досить цікавим для України, адже особливістю венчурного інвестування є те, що воно передбачає надання підприємствам, в які було здійснено інвестиції, додаткових послуг, які в загальному підсумку підвищують вартість компанії.
Одним з пояснень того, що український фондовий ринок працює неефективно є переважання на ньому державних цінних паперів. ОВДП та векселі Державного Казначейства разом складають 30% усіх цінних паперів, що обертаються на фондовому ринку. Однак операції з цими цінними паперами не сприяють притоку капіталу в реальний сектор і є за своїм характером спекулятивними. Крім того, оскільки держава як емітент виступає в даному випадку потужною силою впливу на процеси, що відбуваються на фондовому ринку, тим самим зменшуючи його незалежність та ліберальний характер.
Одною з найбільших проблем залишається прозорість фондового ринку. Адже на сьогоднішній день більшість операцій з купівлі - продажу цінних паперів (більше 90%) відбуваються поза біржами. За таких умов неможливо забезпечити потенційних учасників ринку цінних паперів необхідною інформацією, порушуються умови чесної конкуренції. Фактично, емітенти цінних паперів втрачають можливості підвищення вартості своїх акцій. Адже за умов, коли торгівля буде відбуватися в межах організованого ринку цінних паперів, попит, пред'явлений на ті чи інші цінні папери, може зрости за рахунок більшої кількості учасників, що матиме результатом зростання ціни акцій.
Нерозвиненість законодавчої бази, зокрема з питань захисту прав інвесторів та емітентів, ускладнює залучення інвестицій. Перешкодою на цьому шляху є також нерозвиненість страхової справи. Адже страхові установи відіграють вагому роль в інвестиційному процесі, забезпечуючи інвесторам страховий захист від різного виду ризиків.
Фондові біржі розвинутих країн являють собою інформаційних гігантів, які застосовують у своїй роботі найсучасніші технології, що забезпечують їх ефективність функціонування. В Україні ж функціонування фондової інфраструктури відбувається на низькому технологічному рівні.
В Україні ще не сформувалася корпоративна культура, яка б була внутрішнім поштовхом активного виходу підприємств на фондовий ринок. Менеджери підприємств ще не навчилися працювати заради підвищення доходів акціонерів, а не своїх власних.
Аналогічні провали в розумінні сутності фондового ринку існують і серед усього населення, яке довіряє вкладенню коштів в акції інвестиційних компаній ще менше ніж розміщенням своїх заощаджень у банківському секторі.
Основним напрямами розвитку фондового ринку є:
-удосконалення базового спеціального законодавства;
Необхідне якнайшвидше прийняття цілої низки нормативних документів: Закону України "Про публічні товариства", нової редакції Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", Закону України "Про внесення змін та доповнень до Закону України "Про виконавче впровадження", Закону України "Про внесення змін та доповнень до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".
-забезпечення виконання вимог законодавства усіма учасниками фондового ринку;
Інвестор та інші учасники фондового ринку повинні відчувати як захищеність своїх прав, так і реальність своїх обов'язків. Норми законів не повинні бути мертвими, вони повинні постійно підкріплюватися гарантіями їх виконання на практиці.
-створення дієвої системи розкриття інформації емітентами цінних паперів;
-упорядкування і підвищення ефективності інфраструктури фондового ринку;
-вжиття заходів для залучення емітентів та інвесторів до взаємодії на організованих фондових ринках;
-розвиток інститутів колективного інвестування.
.2Зарубіжний досвід державного регулювання ринку фінансових послуг
Протягом останніх десятиліть домінуючою тенденцією у розвитку механізмів регулювання фінансових ринків розвинених країн є поступове обєднання регулюючих державних органів та створення мегарегуляторів фінансових ринків. Головна мета останніх полягає у зосередженні в одній структурі функцій регулювання трьох основних сегментів фінансового ринку: банківського, страхового, ринку цінних паперів.
Тенденції регулювання
Зарубіжні експерти називають три основні причини виникнення мегарегуляторів на фінансових ринках. Першою є зростання кількості та ролі фінансових конгломератів, у яких єдиний власник володіє кількома фінансовими установами. Ці установи надають послуги, які належать до різних сегментів фінансового ринку. Другою причиною є перехресні пропозиції фінансових послуг: банки пропонують послуги щодо колективного інвестування, брокерсько-дилерські компанії - послуги інвестиційного банку, страхові компанії надають пенсійні послуги тощо. Третя причина полягає в секюритизації фінансових продуктів.
Крім того, не останню роль у створенні фінансових мегарегуляторів відіграє ряд таких чинників: надання фінансовими установами тих послуг, які раніше надавались виключно організаторами торгівлі на фондовому ринку; вихід на фінансовий ринок крупних підприємств реального сектора і торгівлі; диверсифікація фінансових інструментів та засобів їх продажу, які виникають внаслідок розвитку електронної торгівлі, у тому числі використання Інтернет-мережі. У звязку із цими тенденціями відбувається поступова консолідація регулювання сегментів фінансового ринку, які раніше розвивались окремо.
Слід зазначити, що механізми регулювання фінансових ринків різняться між собою залежно від того, за яким принципом здійснюється регулювання - інституційним чи цільовим. Так, інституційний (або секторальний) підхід передбачає спрямованість регулювання на діяльність певних фінансових установ. У той час, як при цільовому (або функціональному) підході один регулятор здійснює контроль за платоспроможністю фінансової установи, інший наглядає за її взаємовідносинами із клієнтами, інший регулятор - за розвитком конкуренції тощо.
Американський ринок
Фінансовий ринок США є найкрупнішим у світі не лише за абсолютною величиною, а й за його часткою в національній економіці країни. Донедавна його регулювання здійснювалось за інституційним принципом. У 1999 р. після прийняття закону про модернізацію фінансової сфери в регулюванні американського фінансового ринку почали зявлятися елементи інтеграції. Зокрема, цей закон дозволяв створення ліцензованих фінансових конгломератів або холдингових компаній, структура яких передбачала наявність головної компанії, яка б повязувала комерційні банки з інвестиційними та страховими компаніями.
Діяльність комерційних банків США регулюється рядом державних органів. Нагляд за ними здійснюють органи банківського нагляду штатів. Банківську діяльність також регулюють Федеральна корпорація зі страхування депозитів (Federal Deposit Insurance Corporation), Федеральна резервна система (Federal Reserve System) та Служба валютного контролю (Treasurys Office of the Controller of the Currency). При цьому остання підпорядкована Федеральному казначейству США і виконує функції реєстрації та ліцензування банків.
Регулювання діяльності на американському фондовому ринку здійснює Комісія з цінних паперів та бірж (Securities and Exchange Commission). Вона регулює діяльність емітентів цінних паперів та фінансових інститутів, які обслуговують їх випуск, обіг та облік, а також саморегулівних організацій учасників фондового ринку. Під її наглядом перебувають також страхові компанії, які продають поліси довгострокового страхування життя. Діяльність компаній, що займаються іншими видами страхування, регулюється комісіями зі страхового нагляду, які входять до складу урядів окремих штатів. Комісія з цінних паперів та бірж складається з пяти членів, яких призначає Президент США за узгодженням із сенатом.
У 2002 р. у США створено Палату з нагляду за бухгалтерським обліком у відкритих публічних товариствах (Public Company Accounting Oversight Board). Її основна функція полягає в забезпеченні захисту інвесторів шляхом надання достовірної корпоративної звітності та досягнення прозорості інформації. Діяльність цієї установи підпорядкована Комісії з цінних паперів та бірж, якій належить право розробки, схвалення та запровадження стандартів бухгалтерського обліку.
Європейський ринок
Другим після американського найкрупнішим фінансовим ринком у світі є ринок Великобританії. Він відіграє значну роль у світовій економіці та посідає провідне місце серед європейських фінансових ринків. Регулювання британського фінансового ринку базується на попереджувальних заходах, підтримці інновацій, а також на швидкій модифікації моделі регулювання залежно від потреб економіки.
Тривалий час діяльність фінансових конгломератів у Великобританії не обмежувалась, хоча існували певні ліміти на перехресне володіння компаніями в суміжних сферах фінансового ринку. У 1997 р. у країні зроблено певні кроки до консолідації фінансового регулювання. Зокрема, на базі провідного фінансового регулятора (Ради з цінних паперів та інвестицій) створено мегарегулятор - Агентство з фінансових послуг (Financial Services Authority), що перебрало на себе функції регулювання, які раніше виконували декілька установ, зокрема: Комісія будівельних товариств, Дирекція страхування міністерства праці та промисловості, Регулятор цінних паперів та фючерсів, Регулятор приватних інвестицій, Регулятор управляючих інвестиціями, Комісія товариств взаємного кредитування, а також Реєстратор товариств взаємного кредитування. Крім того, з 1998 р. Агентство з фінансових послуг здійснює нагляд за банківськими послугами населенню.
За своєю організаційно-правовою формою Агентство з фінансових послуг є незалежним неурядовим органом, який фінансується через внески учасників фінансової індустрії. Воно підпорядковано Казначейству Великобританії.
Серед європейських країн значний прогрес у консолідації регулювання фінансового ринку демонструє Франція. До середини 90-х років минулого століття в цій країні домінували фінансові установи, які перебували переважно в державній власності, проте останнім часом розпочалась їх приватизація, а також відбувається процес зустрічного проникнення фінансових інститутів на суміжні ринки. Як наслідок у 2003 р. у Франції створено Агентство з фінансових ринків (LAutorite des Marches Financiers - AMF), яке обєднало декілька секторальних регуляторів, зокрема Комісію з біржових операцій, Раду з фінансових ринків та Раду з нагляду за законністю на фінансових ринках.
Агентство з фінансових ринків є незалежною публічною організацією з повною юридичною відповідальністю та фінансовою самостійністю. Відповідаючи за безпеку інвестування у фінансові інструменти, ця організація здійснює регулювання фінансових ринків, наглядає за діяльністю учасників ринку, забезпечує належне розкриття інформації компаній, які внесені до біржового лістингу, а також здійснює покарання за порушення встановлених вимог.
Нагляд за діяльністю Агентства з фінансових ринків здійснює міністр фінансів Франції. Останній проводить консультації з організаціями, які обєднують учасників фінансового ринку, після чого призначає 5 із 16 членів Ради директорів і 8 із 12 членів Комісії по санкціях Агентства. Інші члени органів AMF представляють різні державні органи, у тому числі суди. Агентство з фінансових ринків взаємодіє із секторальними органами банківського та страхового нагляду.
Цікавим є досвід державного регулювання фінансового ринку Німеччини, у якій протягом десятиліть застосовувались інституційні підходи до регулювання в їх класичній формі. Це було повязано з тим, що в країні переважає один сегмент фінансового ринку, зокрема банківський, завдяки чому існує можливість сумісної діяльності інвестиційного та комерційного банків у межах єдиної організації. Страхові послуги здійснюються, як правило, дочірніми компаніями банків. Значну частку німецького фінансового ринку зосереджено в декількох крупних банківських групах.
Донедавна на фінансовому ринку Німеччини існувало три спеціалізовані федеральні органи, які здійснювали нагляд за діяльністю банків, страхових компаній та інститутів ринку цінних паперів. У 2002 р. їх обєднано у Федеральне агентство фінансового нагляду (Bundesanstalt fur Finanzdiens-tleistungsaufsicht - BaFin). Ця державна установа є організаційно самостійною, однак юридично вона підпорядкована Міністерству фінансів Німеччини.
Федеральне агентство фінансового нагляду здійснює загальний нагляд на німецькому ринку фінансових послуг та ліцензування різних видів професійної діяльності. Ця організація має право відбирати ліцензії, видані фінансовим установам відповідно до закону про банківську діяльність, накладати штрафи у випадках недотримання законодавства, а також видавати фінансовим установам та їхньому керівництву розпорядження, необхідні для запобігання порушенням із боку фінансових установ чи їх усунення. Для примусового виконання цих розпоряджень BaFin має право застосовувати всі доступні заходи, передбачені загальним адміністративним правом Німеччини, у тому числі робити попередження та накладати грошові санкції.
Не менш важливим є досвід регулювання фінансового ринку Іспанії. Ця країна, економіка якої набула ринкового характеру однією з останніх у Західній Європі, належить до середньорозвинених країн Євросоюзу. Іспанія використовує інституційні підходи до регулювання фінансового ринку. Нагляд за банківською діяльністю здійснює Центральний банк (Banko de Espania), ринок цінних паперів регулює Комісія з цінних паперів та бірж (Comision Nacional del Mercado de Valores - CNMV), а за діяльністю страхових компаній та пенсійних фондів наглядає Генеральний директорат зі страхування та пенсійних фондів (Direcciоn General de Seguros y Fondos de Pensiones).
Комісія з цінних паперів та бірж виступає як наглядовий та інспекційний орган за діяльністю учасників фінансового ринку, в першу чергу інститутів колективного інвестування, дилерів, що обслуговують брокерів, а також управляючих портфелями цінних паперів. Щодо емітентів цінних паперів CNMV здійснює так званий пруденційний нагляд. Крім того, ця установа виконує функцію з присвоєння міжнародних кодів випускам цінних паперів, у той час як в інших європейських країнах така функція притаманна центральним депозитаріям.
Слід зазначити, що законодавство Іспанії не обмежує створення фінансових конгломератів. Банки мають право займатися як комерційною, так і інвестиційною діяльністю. При цьому страхову діяльність вони можуть здійснювати тільки через окремі дочірні структури. При регулюванні фінансових конгломератів провідну роль відіграє регулятор того сектора, який є домінуючим у групі. Таким чином, регулювання фінансових ринків в Іспанії має риси як інституційного, так і консолідованого регулювання.
Тихоокеанський регіон
Досвід державного регулювання фінансового ринку Австралії налічує кілька десятиліть і може бути прикладом для інших країн Тихоокеанського регіону. Уряд Австралії ніколи не забороняв створення фінансових конгломератів, однак підходи до регулювання їхньої діяльності поступово змінювались. Донедавна в регулюванні діяльності фінансових установ застосовувався секторальний підхід. Так, нагляд за банківською діяльністю здійснював Резервний банк Австралії, нагляд за страховими компаніями та компаніями, які пропонують пенсійні послуги населенню, - Комісія зі страхування та ануїтетів. Небанківські установи, які надавали депозитарні послуги, регулювала Комісія з фінансових інститутів, а Австралійська комісія з цінних паперів наглядала за брокерськими фірмами, взаємними фондами та іншими фінансовими компаніями.
У 1992 р. в Австралії створено Раду фінансових регуляторів (Council of Financial Supervisors), до складу якої увійшли чотири вищеназвані регулюючі органи. Її створення дозволило значно спростити інформаційну взаємодію різних регуляторів фінансового ринку, однак жоден із них не відігравав лідируючої ролі у Раді фінансових регуляторів.
Розвиток австралійського фінансового ринку, поява інноваційної продукції, залучення фінансових установ до операцій з регуляційного арбітражу викликали необхідність заміни інституційної системи регулювання на мегарегулятивну. Так, у 1998 р. створено Австралійське агентство пруденційного регулювання (Australian Prudential Regulation Authority - APRA), яке перебрало на себе функції та повноваження трьох інституційних регуляторів, зокрема: Резервного банку Австралії, Комісії з фінансових інститутів, Комісії зі страхування та ануїетів. Нова установа почала регулювати діяльність як спеціалізованих фінансових установ, так і фінансових конгломератів.
На боці Австралійської комісії з цінних паперів було створено Австралійську комісію з цінних паперів та інвестицій (Australian Securities and Investment Commission). Вона функціонує окремо від APRA та відповідає за регулювання корпоративних відносин, захист прав інвесторів та клієнтів всіх фінансових установ, включаючи банки і страхові компанії.
З погляду державного регулювання одним із найбільш консолідованих у світі є фінансовий ринок Японії. За останні десятиліття її уряд вжив ряд заходів щодо вдосконалення регулювання фінансового ринку. Раніше він регулювався на секторальній основі всередині Міністерства фінансів. У 1998 р. банківський регулятор і регулятор фондового ринку трансформовано в Агентство з фінансового нагляду (Financial Supervisory Agency - FSA). Ця установа відповідає за стабільність фінансового ринку і захист прав депонентів, інвесторів та страхових компаній. Вона виконує функцію нагляду за банками, страховими організаціями, ринком цінних паперів, встановлює правила торгівлі цінними паперами та правила бухгалтерського обліку. До складу FSA входить Комісія з контролю за цінними паперами та біржами (Securities and Exchange Surveillance Commission - SESC), яка здійснює перевірки та розслідування на ринку цінних паперів.
Слід зазначити, що Агентство з фінансового нагляду поступово перетворилося з наглядового органу в структурі Міністерства фінансів на повноцінного мегарегулятора, який входить до складу апарату Кабінету міністрів Японії і фінансується з бюджету країни. Члени колегіального органу FSA і SESC призначаються премєр-міністром країни.
Підсумовуючи даний розділ, варто відмітити що під ринками фінансових послуг розуміють сферу діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій із цінними паперами та на ринках інших видів, що забезпечують обіг фінансових активів. Учасниками ринків фінансових послуг є юридичні особи та фізичні особи.
Основною метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг та захист інтересів споживачів фінансових послуг.
Основним законом що встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг є ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов'язкових для всіх - і для дрібних, і для великих інвесторів. Високоякісний, добре відрегульований фінансовий ринок знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов'язують з конкретного країною та підвищує динамічність системи і її репутацію. Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється у таких формах (Рисунок 5).
Рисунок 5 - Основні форми державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг
.3Шляхи розв'язання проблем ринку фінансових послуг в Україні
На мою думку, ринок фінансових послуг є інфраструктурою, яка вимагає комплексного підходу до вирішення своїх проблем. Необхідно поставити перед собою стратегічне завдання та розробити конкретні заходи по його виконанню.
Особливо це стосується вирішення законодавчих питань. Законодавство з питань функціонування ринку фінансових послуг повинно мати вигляд узгоджених між собою пакетів документів, які регламентують максимально прості правила поведінки на ринку цінних паперів.
Фондовий ринок на сьогодні ще не має достатніх механізмів саморегулювання, тому необхідною передумовою його розвитку є зміцнювання системи державного регулювання. Для цього необхідно щоб функція контролю за ринком цінних паперів здійснювалася інституцією, незалежною від політичних, урядових, а тим більше - лобістських, тіньових та корумпованих сил.
Розглянемо детальніше, які саме заходи необхідно здійснити для розв'язання проблем ринку фінансових послуг, та яку участь в їх виконанні відводиться урядовим та неурядовим організаціям.
По-перше, завдання удосконалення законодавства. У першу чергу це є справою законодавчих органів влади. Для активізації роботи законодавчого органу в цій сфері необхідно сприяти участі в розробці нових законів і самих учасників ринку, влаштовуючи відкриті обговорення в засобах масової інформації. Такий підхід буде, по-перше, найбільш демократичним, а, по-друге, забезпечить більш повне врахування усіх потреб ринку фінансових послуг. Крім того, це справить позитивний вплив на імідж України в світі і, зокрема, її привабливість для іноземних інвесторів, які також зможуть взяти участь в дискусії, висловлюючи свої побажання. Це сприятиме також і обміном досвідом з питань організації діяльності фінансових ринків, зокрема фондового. Паралельно, такий медіа-проект виконуватиме завдання просвітництва населення України, що сприятиме підвищенню його інвестиційної активності.
Основні позитивні зміни, які може забезпечити прийняття розроблених на сьогодні законопроектів з питань регулювання ринку цінних паперів, такі:
Прийняття Закону "Про публічні товариства", який є чітко спрямованим на захист прав акціонерів (інвесторів) та ліквідує низку юридичних "білих плям", які існують в регулюванні закритих публічних товариств, сприятиме прозорості українського фондового ринку. Прийняття положення про перетворення закритих АТ, учасниками яких є більше 100 акціонерів, у відкриті АТ із відповідною зміною механізму купівлі-продажу акцій сприятиме притоку цінних паперів на фондовий ринок.
Серйозний поштовх для розвитку фондового ринку може дати прийняття закону щодо функціонування деривативів (похідних) цінних паперів. Існують розроблені проекти Законів "Про похідні цінні папери" та "Про строкові інструменти". Поява похідних цінних паперів на такі види базових активів, як зерно, нафта, електроенергія може кардинально змінити ринки цих товарів. При цьому відкриються нечувані можливості для розвитку фінансування і торгівлі в багатьох секторах економіки.
Надзвичайно важливим є прийняття нового Закону "Про цінні папери та фондовий ринок" замість діючого Закону "Про цінні папери і фондову біржу". Новий проект є досить ґрунтовно розробленим і користується прихильністю серед учасників фондового ринку. Закон розширить перелік фінансових інструментів, з якими можна буде працювати на ринку. Наприклад, буде легалізовано так звані конвертовані облігації, які дозволяють гнучко управляти акціонерним капіталом. Проект закону передбачає зосередження торгівлі "акціями з блакитними корінцями" (акціями стабільних провідних корпорацій, які приваблюють багатьох консервативних інвесторів) винятково на біржах та ПФТС, що зробить український фондовий ринок більш прозорим.
Оновлення законодавства в галузі страхування передбачає лібералізацію страхового ринку, створення нових інвестиційних можливостей для страховиків, розширення переліку активів, якими можуть бути представлені страхові резерви. Буде відкрито вихід на вітчизняний страховий ринок іноземного інвестора. Усе це сприятиме пожвавленню операцій на ринку цінних паперів.
Сприяння розвитку фондового ринку в законодавчому порядку можна забезпечити також шляхом оптимізації податкового законодавства. Доцільно буде реалізувати ініціативу Президента України щодо позбавлення оподаткування інвестицій здійснених в акції українських підприємств, загальне зменшення податкового тиску на економіку.
Забезпечення виконання вимог законодавства з питань функціонування ринку цінних паперів здійснюється Комісією з цінних паперів та фондового ринку. Для попередження правопорушень на ринку цінних паперів, забезпечення захисту прав акціонерів Комісією проводиться постійна робота з розробки та прийняття ряду законодавчих та нормативних актів.
Комісія також бере активну участь у створенні дієвої системи розкриття інформації емітентами цінних паперів. Тут завдання полягає у поширенні в середовищі емітентів культури розкриття інформації інвестору. Розкриття інформації не повинно бути лише обов'язковою формальністю. Емітент повинен усвідомити, що публікування проспекту емісії чи надання регулярної звітності, має практичну користь для залучення інвестора.
Тому необхідне запровадження Комісією вимог до інформації про випуск цінних паперів та звітності емітентів, які б дали можливість емітенту звернути увагу інвестора на суттєві показники своєї діяльності, має сприяти виникненню добрих традицій та впровадженню сучасних стандартів добровільного та свідомого розкриття інформації.
Упорядкування і підвищення ефективності інфраструктури фондового ринку також є одним з приорітетних завдань Комісії. Орієнтиром тут повинно стати створення такої системи інфраструктури ринку, за якою операційні ризики було б зменшено до мінімуму.
У цьому напряму слід здійснити такі заходи як:
-